Науково-пошукова робота

 

 

Тема

«Спалені села Сокальщини»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ		3 стор.
1.	Городиловичі.	5 стор.
2.	Іваньки.	8 стор.
3.	Корків.	10 стор.
4.	Маджарки.	11 стор.
5.	Печигори.	12 стор.
Висновки		13 стор.
Список використаних джерел та літератури.		14 стор.
Додатки		15 стор.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

          В історії українського народу дуже багато чорних сторінок. Не оминали трагедії і наш Сокальський край. Після закінчення Другої світової війни уряд СРСР передав Польщі м. Белз із сусідніми населеними пунктами та м. Кристинопіль (сучасний Червоноград). За період збройної боротьби між поляками і українцями довколишні села були майже знищені. 10-11 травня 1946 р. більшість українців, які мешкали на території Сокальського Закерзоння (українські землі за лінією Керзона включені до складу Польщі), було насильно виселено до СРСР. Українці, які втрималися на цих землях або ж повернулися, були виселені на північно-західні терени Польської Народної Республіки (ПНР) в рамках операції «Вісла». Міста Кристинопіль, Белз, Угнів, села Варяж, Угринів, Хоробрів, Себечів, Опільсько та чимало інших опустіли. Було цілком знищено наступні села: Городиловичі, Безеїв, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі, а також багато інших. У 1951 р., у зв’язку зі створенням Львівсько-Волинського вугільного басейну, кордон між СРСР та ПНР було пересунуто приблизно на 50-60 км на захід. Міста Кристинопіль, Белз і довколишні села перейшли до складу УРСР. Корінні мешканці цих теренів отримали можливість повернутися на свої рідні місця. Насправді шанс повернутися у рідне село після смерті Сталіна отримали також мешканці тих сіл Забужжя, які після 1951 р. відійшли до СРСР внаслідок обміну ділянками державних територій. Тоді частину гірської території в околицях Устрік-Долішніх, Чорної та Літовищ СРСР обміняв на околиці Сокаля і Кристинополя, які належали раніше до Польщі. Кожна зі сторін звільняла терен від населення. Винятків не було.

          Мета роботи полягає в дослідженні наслідків дій польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1944-1946 роках, що полягали у примусовій депортації (виселенні) українців з Закерзоння на території у зх. та пн. частини Польської держави або на інші території колишнього СРСР. Акція була спланована совєцькою владою, щоб не просто обміняти території,  а й покарати українців за допомогу і підтримку воїнам УПА, забравши життя, знищивши майни, позбавивши Батьківщини. 

          Актуальність теми – це наше сьогоднішнє життя в умовах війни з Росією. Історія повторюється в тому, що люди знову змушені залишати домівки, шукати місце проживання. Руйнується родинне коріння, втрачається зв'язок людини з землею на якій народились.

          Про долі виселених бойків, постраждалих внаслідок згаданого територіального бартеру, відомо вже чимало. Значно рідше, натомість, зустрічаємо джерела, що розповідають про уродженців Сокальщини, які не тільки марили і мріяли, але й, скориставшись нагодою, повернулись додому. Саме вони, колишні мешканці, переселенці, а сьогодні старожили розповідають нам про минуле, про пережите, діляться спогадами, застерігають на майбутнє. Наше завдання полягає в зібранні матеріалів живих свідків історії, в пошуку нових свідчень і матеріалів справи.

                                            

 

 

 

 

 

 

 

 

Городиловичі

          На початку 90-х у с. Городиловичі на місці спаленої церкви побудували капличку, відновили символічну могилу Січових Стрільців, встановили пам’ятник та меморіальну плиту уродженцеві села начальникові штабу УПА-Південь Василеві Процюку (псевдо «Кропива») і повстанцям УПА, які загинули на цій території. 1996 року на місці випаленого села побудували меморіальний комплекс, де встановили 67 хрестів, які символізують стерті з лиця землі села Холмщини. Хрестами позначені наступні назви сіл: Городиловичі, Безеїв, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі та ін.Син Василя Процюка, Микола, написав книжку про рідне село своїх батьків. Микола Процюк наголосив на тому, що він, як і його батьки, є уродженцями Сокальщини, а їхнє село над Бугом було виселене, а потім спалене. Про біографію легендарного батька він дізнався лише на п’ятдесятому році життя від його військового побратима. Той розповів, що Василь Процюк у 1943-1944 рр. був начальником штабу групи УПА-Південь і загинув героїчною смертю, застрелившись разом зі своїм охоронцем у криївці, яку оточив підрозділ міністерства державної безпеки 13 червня 1944 р. в с. Кордишів Шумського району на Тернопільщині. Командир був посмертно нагороджений «Золотим Хрестом бойової заслуги 1 класу» у 1945 і 1952 рр. Попри те, що родинна історія трималася в суворому секреті, пан Микола завжди добре знав історію свого села на Сокальщині. Як виявилося, він не тільки автор книги про рідне село Городиловичі, а й фундатор спорудженої на території села каплиці… Микола Процюк, який зараз мешкає у Києві,  розповідав читачам «Нашого слова» про пережите.

– Родовід Процюків тягнеться із села Городиловичі Сокальського району. Село наше було на лівому березі Бугу. Облави на українців почалися ще в 1944 р., після Ялтинської конференції. У 1944 р. почалися і перші вбивства. Чоловіки почали копати криївки. Прикордонники припливали човнами з-за Бугу — кого з чоловіків зустріли, то вбивали. Поляки тоді менше тероризували. Але й вони давали зрозуміти — життя вам, українці, тут не буде. Вибирайтеся! Облави були серед білого дня. Комуністи із Сокаля приєдналися до совітів і проводили ці облави вже спільно. На Великдень 1946 р. вбили 8 чоловік, запалили село. Вбили тоді наших сусідів, братів Поповичів. А вже 10 травня 1946 р. бубніст дав сигнал: усі вибирайтеся на станцію Сокаль. Дозволяли брати все: коней, вози, майна міг взяти на 2 тонни. Бо потім це все забирали до колгоспу! Мучилися ми на станції в Сокалі, спека стояла страшна. Везли в товарняках. То була дуже важка дорога. Привезли нас у Тернопільську область. Пам’ятаю, як сьогодні, село Ромашівку Білобожницького району. Пішов я там до 1 класу, писав чорнилом з бузини. Старші все мріяли повернутися на Сокальщину. Казали, що у них там все краще: «Над Бугом будемо щасливі».

На Поділлі ми так і не привикли. Незвично було, спекотно на півдні Тернопільщини. Мама все хотіла до своїх людей, серце тягнуло до свого краю. Правдою чи неправдою, а таки поїхали, щоби жити хоч трохи ближче. Мама взяла батьків сірий костюм, поміняла його на воза — і ми поїхали на Львівщину. А то був жовтень, падав то сніг, то дощ. Ми сиділи на возі на перинах і їхали-їхали з Тернопільщини на Львівщину. Я тоді промерз у тій дорозі, захворів. Приїхали в Сілець — таке містечко, а польську хату нам дали в Добротворі, коло шосе, як їхати з Кам’янки-Бузької до Радехова. І там жили до 1953 р.

У рідне село нам повертатися забороняли. На нашу землю переселили людей із гірських районів Львівської та Івано-Франківської областей. Вони зайняли кращі будинки, їхніх людей призначали на керівні посади. Нам можна було вернутися тільки після смерті Сталіна. Тоді дозволили нам розібрати хати і перевезти, щоби перебралися на рідні місця. Село було спалене, місця нема. Хату дали в сусідньому селі Теляжі, воно теж над Бугом.

Та чи були ми щасливі над Бугом, вдома? Вдома теж було колгоспне рабство, як і всюди. Якщо оцінювати суто прагматично, мама зробила помилку, коли повернулася з нами на Сокальщину. Нічого доброго ми не отримали. У Добротворі почали будувати електростанцію, там була збудована добра дорога. Поруч школа і вся інфраструктура. А з Теляжа ми дві години місили болото, щоби дійти до школи. Мама намучилася, нам було важко. Але тоді діти не сперечалися зі старшими. Мама сповнила свою мрію. Якби ми не вернулися, її душа не знала би спокою.

Насправді людей з нашого села повернулося небагато. Відсотків десять, не більше. Бо умови життя там були важкі. Село поруч з кордоном, а прикордонні території за радянської влади ніхто не розвивав. Про батька в нашій родині ніхто нічого мені не розказував. Я виріс у той час, коли про УПА говорили як про розбійників і бандитів. Коли нас вивозили із Закерзоння, люди самі почали знищувати все, що нагадувало би їм про повстанців. Адже на новому місці могли запитати: а хто це у вас на фотографії, де ж подівся ваш чоловік, чи син, чи брат. Пам’ятаю, як на станції, просто біля рельсів, люди розклали вогонь і все спалили. Як це не боляче, але тоді, щоби вижити, врятувати свою сім’ю від виселення, треба було випалити в собі всю пам’ять про рідний дім, про боротьбу за Україну, яку там проводили наші чоловіки. Про батька мені розповіли мої земляки вже в роки незалежності. Відносно недавно я дізнався про його нагороди.

Про Городиловичі не забуваю, хоча села вже нема, як і багатьох інших на Сокальщині. Зараз стараюся, щоби там на місці церкви дозволили заснувати монастир. У нашому селі була чудотворна ікона – Городиловицька Богородиця. Від 90-х років вона знаходиться в Ульгівській церкві. Так що моя мрія (як і мрія моєї мами) – про Городиловичі над Бугом.

 

 

 

Iваньки

          Колишнє село Іваньки Сокальського району – одне з таких, де зупинився час. Не випадково, саме цей живописний куточок і став місцем проведення Свята повстанської слави  2012 і в 2019 роках. У цих заходах  кожен присутній зміг почерпнути  історію Іваньків, почути спогади корінних мешканців спаленого села та вшанувати Героїв УПА. 

          Село Іваньки сьогодні нагадує про себе лишень назвою однойменної місцевості, що розташована на межі Сокальського та Жовківського районів і належить до угідь Рава Руського лісового господарства. Обрамлена столітніми дубами та соснами, що наче вартові бережуть страждальну історію села, територія людських поселень Іваньків сягає своїм корінням у XIV -XV століття. Але трагічна подія одного літнього дня, 28 серпня 1944 року, практично перекреслила багату пів тисячолітню спадщину села, понівечила родовід чи не кожної іваньківської родини! Влітку 1944ого сталінські опричники, борючись з УПА, не щадили навіть мирних мешканців, змітаючи на своєму шляху населені пункти. У ту пору палали Синьковичі, Пирятин, Купичволя, Зубейки, Бродюки. У смертельному полум’ї вогню спалахнули й Іваньки. За яскраву сторінку звитяжної боротьби українських повстанців місцеві жителі заплатили високу ціну! Іваньківська земля на той час стала прихистом для окремих бойових одиниць Воєнної округи «Буг». У цій місцині часто відбувались військові сутички, а один із найбільших боїв на теренах Іваньків припав саме на кінець літа. Кровопролитне протистояння завершилось нищівною поразкою – майже півтисячі загиблих «червоних солдатів» і наших 14 повстанських хлопців, 4 тяжко і 7 легко поранених! Надійно захищені рідною землею і шатрами лісів, вони таки виграли бій, але якими зусиллями! 28 серпня 1944 р. більшовики підпалили Іваньки! Очевидці тієї страшної днини і досі пам’ятають, як радянські солдати увірвались в село. В передчутті лиха люди встигли завчасно покинути обійстя та сховатись у лісі. Від страшної картини побаченого і досі іваньківська кров холоне: велетенським вогнем запалали осиротілі подвір’я, а домашня господарка з неймовірним ревом конала на згарищах! Коли люди повернулись надвечір на ще гарячі попелища рідних осель, більшовики знову вирішили помститись. Безсонна ніч осиротілих іваньківців, що блукали покійними обійстями, закінчилась ще одним наступом! Втікаючи від ворога, під обстрілом куль, мешканці кинулись за порятунком у ліс! Три доби тривала облава: три дні й три ночі старі і молоді, жінки й діти переховувались у лісових нетрях. А далі було прощання – прощання з обвугленими подвір’ями, сльози за загиблими і пошук нових домівок у навколишніх селах. До речі, і досі живі іваньківці згадують, як під час бою з фашистами поблизу Рави Руської радянські партизани під проводом Сабурова зазнали поразки. Своїх 14 поранених бійців вони принесли саме в Іваньки, де їх лікували санітари УПА. Але сталінська військова машина по-своєму віддячила за цю гуманність українським повстанцям та іваньківцям. Чи можна нині виправдати цю подію, 28 серпня 1944 року.

           Колишня іваньківчанка Марія Жук і досі  переживає трагедію спаленого села.
           -  Мій тато був в Іваньках за зятя, а сам був з Карова. Нашу хату тоді забрала з Іваньків до Домашева погранзастава. Сім років ми, прабаба, баба, мама і маленька я, ходили по людях, де тиждень, де місяць ночували. Мусили переховуватись, писали просьби до Москви, Києва, щоби вернули нам хатинку батьківську, бо ми лишились без нічого і без нікого, – згадує пані Марія, а очі від спогадів умить наливаються сльозами. – Мій тато, Жук Нестор Якович, загинув, як мені було півроку, а мама в 21 рік лишилася вдовою. І от нарешті, після стількох років поневірянь, прийшов приказ з Києва віддати нашу хатинку. Скільки ми тоді находились пішки, бо ж транспорту не було! Пригадую, як колгоспний бригадир тоді взяв хлопців, і поїхали вони на фірах у Домашів. Так і привезли до села те дерево, скинули у Карові, а потім зібрали заново нашу хатинку. Вона і до сьогодні стоїть! Сім років ми не мали де подітись, але таки відвоювали хату, бо ж два брати бабині загинули на війні. А про спалене село пам’ятаю зі слів матері.                                                                      

Корків

 

             Було це гарного весняного дня, саме після  Великодня. Люди відпочивали, бо вже посадили і посіяли. Раптом у село приїхали польські поліцаї разом з загоном НКВД, які почали виганяти людей на вулицю і палити їхні будинки.  Адже з цього села було багато молодих людей, які боролись у лавах УПА.  Серед них були Володимир і Ярослав Кохани, Ярослав Кисіль, Павло Красій, Євген Поліха, Петро Пелех, Володимир Гуменюк, Федір Якимчук. Троє останніх загинули в боротьбі за незалежність. Гуменюк Володимир Петрович, стрілець УПА куреня «Юрченка». Загинув у вересні 1944 р. в бою з солдатами НКВС на Волині під час переправи через р. Зах. Буг на вишкіл у Порицькі ліси.
Кохан Ярослав Іванович,1927 р.н., стрілець УПА. 19.09.1944р. засуджений ВТ військ МВС Львівської обл. за ст. 54-1а, 54-2 КК УРСР на 15 р. ВТТ  з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією майна. Звільнений 02.12.1954 р. Проживав у                        с. Глухів Сокальського р-ну.
Якимчук Федір Олексійович, стрілець УПА куреня «Юрченка». Загинув у вересні 1944 р. в бою з солдатами НКВС на Волині під час переправи через р. Зах. Буг на вишкіл у Порицькі ліси. Два повстанці, мешканці с. Корків, загинули в бою з загоном НКВС на колонії Корчунок Долгобичівської волості Грубешівського повіту, Польща. Поховані у с. Павловичі. У 1991 р. перезахоронені в с. Нісмичі Сокальського р-ну.

 Війта села Корків Харка Кіндрата разом із дружиною закрили в хаті і спалили. Це був страшний день для села Корків. Всюди було чути плач і крик.  уроджена Коркова Марія Панченко згадує.

• Я була малою дитиною, але досі не можу забути того страшного дня. Поліцаї закрили двері в школі, де були діти і підперли їх колодою. Вчителька була з дітьми, які плакали і молились. Раптом одна дівчинка розбила кріслом вікно і всі почали вискакувати на вулицю. Так врятувались. Люди втратили житло, майно. Вони розійшлись по світі в пошуках нового життя. 

          В 1995 році на місці спаленого села встановлений пам'ятник з написом: «Тут було село Корків, знищене польськими шовіністами в 1946 році». На тому місці ще росте стара липа, яка пам'ятає ті страшні події. Вже дуже мало людей залишилось, які пам'ятають ці трагічні події.

                                                   

 

                                                    Маджарки

          У 1772 році після першого розподілу Польщі село ввійшло до провінції Королівство Галичини та Володимирії імперії Габсбургів. У 1880 р. було 262 мешканці (більшість греко-католиків крім 88 римо-католиків), село належало до Сокальського повіту. На 1.01.1939 в селі було 340 мешканців (з них 270 українців греко-католиків і 70 українців римо-католиків). Село входило до ґміни Кристинополь Сокальського повіту Львівського воєводства. Греко-католики належали до парафії Борятин Белзького деканату Перемишльської.

          Спалене поляками в 1944 році,бо там жили українські родини. Банда польських міліціонерів напала на той присілок, зігнала всіх українців — чоловіків, жінок, старих і дітей — до одної стодоли, яку облила нафтою і підпалила. В страшних муках загинули в тому вогні дві родини — Кулиничів та Котів, а з ними й семирічна Кася Кіт.  Її дві сестри якось вирвалися з горіючої стодоли і стали втікати в напрямі залізничної станції, де тоді працювали якісь совєтські службовці. Поляки, спостерігши втікачів, почали стріляти за ними, але ті службовці охоронили їх. Через два дні опісля о. Й. Романик ЧСВВ поховав на місцевому цвинтарі рештки людей, спалених у стодолі.  Багато хто назавжди втратив здоров'я від побоїв.

Про трагедію присілка розповідає документальний фільм Чорна смуга.

                                                 Печигори

 

    Жителі Старгорода на свято св. влкмч. Дмитрія збираються на місці, де колись була церква сусіднього села Печигори. Багато років тому в цей день їхні батьки та діди приходили сюди до рідних та знайомих на престольний празник… Проте за радянських часів це село зникло з лиця землі. Більшість його мешканців переселили у різні куточки колишнього Радянського Союзу, а частину – на північ Республіки Польща. А тим, кому пощастило повернутися і поселитись у сусідніх селах, щороку приходять на дороге серцю місце, щоб вшанувати пам'ять своїх предків та рідного села, звідки їхнє коріння.  Під час Другої світової війни та під час українсько-польського протистояння багато жителів воювали проти поневолювачів, перебуваючи у лавах УПА. А в 1946ому на мешканців чекало нове випробування – це насильне переселення з рідних місць.
З 2006 року жителі села Старгород збираються на місці, де було село Печигори, вшановують пам'ять загиблих жителів, вояків австрійської армії, які поховані тут, на цвинтарі, який ще зберігся.

 

 

                                                   

 

 

         

 

 

 

Висновки

         Бачимо, що люди завжди прагнуть повернутися до рідного порога.   Отримані свідчення доповнюють наші знання про обставини  виселення і поневіряння по світах наших земляків. У випадку мешканців Забужжя маємо підтверджені факти, що, навіть знаючи про свої спалені села і важкі умови життя на Сокальщині після повернення терену до складу СРСР, частина людей все ж поверталася у рідні краї з облаштованих домівок в інших кінцях України. У важкі повоєнні роки, втративши частину майна під час переселення, люди прагнули повернутися на свою батьківщину, навіть у значно гірші умови від тих, у яких вони опинилися після депортації. Спогади свідчать про глибину колективної травми, завданої примусовими переселеннями. Та найгірше було людям, котрі не мали куди повернутись, бо їхніх сіл не було. В Забузькій зоні Закерзоння знищеними і не відновленими залишились десять населених пунктів.

Ми повинні пам'ятати про спалених, вбитих, виселених. Хай гіркі уроки історії не повторюються.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел та літератури

 

1.Газета Голос з-над Бугу, червень 2017р.

2.Інтернет – ресурс « Голос  Сокальщини».

3. Інтернет – ресурс « Сокаль і Сокальщина».

4.Свідчення очевидців.

5. Онлайн –енциклопедія Вікіпедія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

 

Меморіальний комплекс «Спалені села  »

 

 

 

 

 

Городиловичі

 

Пам'ятний хрест на місці спаленого села Корків