ЗМІСТ

Зміст ...................................................................................................................	3
Вступ …………………………………………………………………………..	4
РОЗДІЛ 1. ОСНОВИ ВІЙСЬКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ ……………………	6
Тема 1. Предмет та наукові основи військової психології …………..…	6
1.1. Розвиток поглядів на предмет в історії психології..…..........................	7
1.2. Особливості функціонування нервової системи людини...…………...	12
1.3. Психологія особистості військовослужбовця ………………………...	16
Тема 2.  Основи психології військової діяльності.....................................	21
2.1. Поняття та психологічна структура діяльності .....................................	21
2.2. Знання, навички і вміння як засоби діяльності ....……..........................	25
2.3. Основні види діяльності ………………………………………………...	29
2.4. Психологія військової діяльності та психічні пізнавальні процеси ....	34
Тема 3.  Психічні пізнавальні процеси та стани …...................................	40
3.1. Психічні пізнавальні процеси та їх характеристика …..........................	40
3.2. Емоційно-вольова сфера особистості в умовах  військової служби.....................................................................................	51
Тема 4. Психічні властивості особистості ………………………………	61
4.1. Спрямованість та здібності особистості військовослужбовця .............	61
4.2. Темперамент та характер особистості.  Їх класифікація та характеристика …..……..…………..........................	68
Тема 5. Соціально-психологічна структура військового колективу …	76
5.1. Загальна психологічна характеристика малої групи і колективу ........	76
5.2. Сутність, психологічна структура та фактори  формування військового колективу .......................….................................	80
РОЗДІЛ 2. ОСНОВИ ВІЙСЬКОВОГО ЕТИКЕТУ ……………………...	89
Тема 6.  Військовий етикет ............................……………………………...	89
6.1. Культура – основний регулятор стосунків між людьми …...................	89
6.2.  Становлення і розвиток військового етикету …….................................	95
6.3.  Складники службового етикету офіцера ………………………..…….	106
Тема 7. Етика побуту і сімейного життя офіцера …………...…………..	120
7.1. Створення сім‘ї ..............…………...........................................................	120
7.2. Культура сімейного побуту …...........……..........................................…	130
7.3. Гостинність, запрошення, прийом гостей …..……......………...……...	131
Тема 8. Етикет офіцера в громадських місцях …………………………...	145
8.1. Зовнішній вигляд в житті чоловіка-військовослужбовця ...……………..	145
8.2. Сучасний діловий етикет .........................................................................	150
8.3. Особливості поведінки на транспорті та в інших громадських місцях. Етикет дарування та прийняття подарунків, сувенірів ………	153
Словник термінів та понять …………….…………………………….....	160
Література ……………………………………….....…………..................….	204

В теперішній час бурхливого розвитку інформаційних технологій значно виросла роль не тільки сучасної техніки, а й людського фактора. Причина цього явища проста: більш досконалим засобам праці повинні відповідати і більш досконалі інші фактори, і перш за все, людина, а також взаємовідносини між людьми. Суспільна потреба у вдосконаленні людини, її безконфліктних відносин з іншими людьми (групами) викликає значне підвищення уваги суспільства до тих наук, що вивчають можливості людини і формують в ній якості, які необхідні для суспільства взагалі, або виконання окремих суспільних функцій (наприклад, захист Вітчизни). Необхідні знання, навички та уміння кадети отримають при вивченні дисципліни «Основи військового етикету та психології». 

У сучасних умовах вивчення цієї дисципліни стає необхідною складовою військово-професійної орієнтації кадетів ліцею. 

Психологічні знання, навички і вміння є важливим засобом успішного виконання різних задач, які пред’являє до особистісних якостей військовослужбовця служба в Збройних Силах України. Психогенні фактори сучасного бою вкрай негативно впливають на людину, що може викликати стійкі порушення психічної регуляції поведінки. Зіштовхнувшись з реальною загрозою своєму життю, військовослужбовець може розгубитися і не виконати задачу. Для того, щоб це не сталося, офіцер повинен добре знати психологічні особливості своїх підлеглих; які особистісні якості конкретного військовослужбовця будуть сприяти, а які, навпаки, заважатимуть досягненню перемоги в бою. Тому для досягнення перемоги в сучасному бою офіцер повинен знати, як змінюється психічний стан людини в бою, які механізми обумовлюють цю динаміку і що необхідно для того, щоб у цих умовах протистояти психогенним факторам.

«Основи військового етикету та психології» – одна із дисциплін про людину, про людські спільноти, їх взаємовідносини, життя і діяльність, яка допоможе офіцеру отримати такі вміння, навики і зазвичай, знання. Вона вивчає закономірності, принципи, методи, механізми, умови, чинники та особливості розвитку й функціонування психіки людини, колективу, формування здорового морально-психологічного клімату в підрозділі.

У навчальному посібнику розкрито різні підходи, погляди й позиції вчених на те чи інше питання, явище, проблему. Це дає змогу  не лише осмислити їх, а й сформувати кожному свій широкий психологічний простір. Акцентовано увагу на прикладних аспектах психології та етикету. 

У структуру посібника увійшли основні положення загальної та воєнної психології, теоретичний матеріал з проблем психології, викладений в працях відомих вітчизняних і закордонних психологів. Вивчення теоретичного матеріалу закріплюються опитувальниками. Кожна тема має питання для самоконтролю. Для кращого засвоєння матеріалу та підключення образного мислення використано наочність (схеми).

Авторський колектив висловлює подяку Волошиній Н.М., Дзюбі М.Т.,

Жаркову Я.М., Мехеду П.М. авторам навчального посібника «Військовий етикет і дипломатичний протокол» за можливість використання матеріалів у даному навчальному посібнику.

Навчальна дисципліна «Основи військового етикету та психології» тісно пов‘язана з гуманітарними та військовими дисциплінами, що вивчаються у Ліцеї-інтернаті №23 «Кадетський корпус»: «Азбука кадета», «Основи військової підготовки», «Історія українського війська», «Історія і традиції кадетства» та ін.

Навчальний посібник підготовлено відповідно до навчальної програми навчальної дисципліни «Основи військового етикету та психології».

Навчальна програма складена таким чином, щоб кадети логічно та послідовно, згідно з методикою вивчили навчальну дисципліну «Основи військового етикету та психології» й отримали необхідні знання, навички й уміння для практичної діяльності у Збройних Силах та інших силових структурах України.

 

РОЗДІЛ 1. ОСНОВИ ВІЙСЬКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

 

ТЕМА 1. Предмет та наукові основи воєнної психології

 

В теперішній час бурхливого розвитку інформаційних технологій значно виросла роль не тільки сучасної техніки, але й людського фактора. Причина цього явища проста: новим, більш досконалим засобам праці повинні відповідати і більш досконалі інші фактори, і перш за все, людина, а також взаємовідносини між людьми. Суспільна потреба у вдосконаленні людини викликає значне підвищення уваги суспільства до тих наук та дисциплін, що вивчають можливості людини і формують в ній якості, необхідні для суспільства взагалі, або для виконання окремих суспільних функцій, (наприклад, захист Батьківщини). Такими науками є насамперед, психологія і педагогіка, які в певній мірі є базовими для тих дисциплін, що займаються вивченням, навчанням, вихованням і розвитком людини, колективів (філософія, менеджмент, соціологія, основи військового навчання і виховання та ін.).

Що ж таке “психологія”? У самій назві уже є якась загадковість, зачарованість, у багатьох випадках суперечність як навчальної дисципліни. Дійсно, людині, яка вперше вступає у межі людинознавства, нелегко звести у ціле те різноманіття факторів, гіпотез, концепцій, якими заповнені статті, підручники, науково-популярні видання з психології, парапсихології, що заполонили теперішні книжкові прилавки, не кажучи вже про насичену ілюзіями людських відносин художню психологічну прозу.

Так що же все-таки психологія? Якщо це “наука про душу”, а саме так переводиться з грецького цей термін, то чому самі психологи говорять про мистецтво проникнення у внутрішній світ іншої людини? Де, власне кажучи, вона, ця душа, психіка, чому її не вдається віднайти під час анатомічного препарування людини? Якщо, як визначено, психічна діяльність пов’язана з активністю мозку, тоді чим предмет психології відрізняється від предмета фізіології нервової системи? Якщо це наука про перероблення інформації живими системами, тоді в чому її специфіка у порівнянні з інформатикою і кібернетикою? Якщо це, стверджує один із напрямків психології, наука про поведінку, тоді як бути із внутрішніми переживаннями, адже тільки вони роблять наше життя осмисленим та багатим і вони, безумовно, у більшості випадків, визначають наші вчинки. А якщо психологія – наука про закономірності взаємовідносин між людьми, тоді як вона співвідноситься із соціологією? Чому саме до психології за її специфічними знаннями постійно звертаються спеціалісти із суміжних галузей – педагоги і соціологи, кібернетики і медики, інженери-розробники складних технічних систем і філософи?

Попробуємо розібратися у різноманітті проблем, які стоять за подібними питаннями, систематизувати і упорядити відомості і створити цілісні уявлення про сучасні погляди на психічні явища, на їх місце та роль у життєдіяльності людини.

Сучасна наукова психологія, як будь-яка інша системна діяльність, представляє собою певний етап послідовного розвитку людських знань. Результатом цього розвитку є суспільно-історичний досвід, який накопичувався в процесі спілкування людей у рамках діяльності і існує у вигляді понять, норм, схем дій, символів слів. Таким чином, психологія – це певний упорядкований погляд на події, які торкаються внутрішнього, ментального, психічного, душевного життя людини, а також до області поведінки людини

(тварини).

 

1.1. Розвиток поглядів на предмет в історії психології

Отже, як і будь-яка наука психологія має свій предмет – ним є психіка людини, а також психологія групи.

Якщо звернутися до етимології слова “психіка”, то ми віднайдемо тотожність значень слів “психіка” і “душа”, так як “психіка” від грецьких слів “psyche” (душа) і “psychicos” (душевний). Проте виникнення нових слів для визначення однорідних явищ невипадково. Нове слово підкреслює і новий аспект у їх розумінні. У ті історичні часи, коли феномени внутрішнього світу людини сприймалися скоріш як неділиме ціле і не був ще накопичений досвід відокремлення множини складових його елементів та їх визначень, весь цей внутрішній світ і позначався загальним терміном (словом) душа. У буденній свідомості так виходить і у теперішній час, коли, наприклад, про емоційне переживання невизначеності кажуть “душа не на місці”, а про емоційну розрядку, яка супроводжується задоволенням якоїсь потреби – “на душі стало легше”. По мірі накопичення досвіду спостереження за фактами душевного життя та позначення окремих феноменів специфічними термінами відбулось ускладнення уявлень про душу, і для позначення всього комплексу цих явищ поступово, головним чином, у професійному середовищі, затвердився термін “психіка”. Таким чином, терміном “психіка” у психології позначають всі феномени внутрішнього, духовного, душевного життя, які виявляють себе у свідомості чи поведінці людини. Це і сама свідомість, і безсвідоме, ментальне, які проявляються у мимовільно виникаючих образах та елементах поведінки людини, і самі ж психічні образи, і потреби, і мотиви, і воля, і емоції, і сама особистість людини, як засіб організації всіх психічних феноменів. Терміном “психіка” позначають також певні гіпотетичні “ментальні”, “внутрішні” механізми, які чинять вплив на поведінку людини.

Для того, щоб вважатися самостійною наукою, певна галузь знань повинна відповідати таким вимогам: 

1.                      Існування об’єкта вивчення, того фрагмента дійсності, вивченням якого займається галузь.

2.                      Виділення власного предмета у вивченні цього об’єкта, тобто особливості точки зору, особливого кута розгляду об’єкта.

3.                      Наявність системи методів, що дозволяють вивчати об’єкт і є адекватними предмету. 

4.                      Існування розробленої системи понять, які несуперечливо пояснюють різні факти.

Найважливішим для кожної науки є питання про предмет. В історії розвитку психології можна виокремити декілька етапів, протягом яких послідовно змінювалося уявлення про те, що повинна вивчати психологія (Рис. 1.1.).  

 

 

Рис. 1.1. Етапи розвитку поглядів на предмет в історії психології

 

 

Однією з основних характеристик сучасної психологічної науки є її поліпредметність – множинність предмета психологічного дослідження (Рис. 1.2.).

Уперше термін “психологія” з’явився в 1732-1734 рр. у працях німецького філософа Християна Вольфа, який позичив термін „психе” із стародавніх міфів.

У грецькій міфології „психе” – це уособлення душі, дихання. Психе ототожнювалося з тією чи іншою живою істотою, з окремими функціями живого організму та його частинами. Дихання людини наближалося до повіву, вітру, вихору. Богиню  Психею  зображали  у вигляді метелика  або  дівчинки  з  

 

 

Рис. 1.2. Поліпредметність психології

 

крилами. Давньогрецький філософ-поет Апулей створив поетичну казку про мандрування людської душі, яка бажає злитися з любов’ю. Амур (Ерот), син Зевса та Афродіти, покохав смертну жінку – Психею. Однак Психея порушила заборону ніколи не бачити обличчя свого загадкового коханця. Уночі вона запалила світильник і побачила юного бога, але крапля гарячої олії впала йому на шкіру, і він зник. Аби повернути собі коханого, Психея була змушена пройти багато випробувань, які створює для неї Афродіта, навіть спуститися до пекла за живою водою. Амур звернувся по допомогу до батька. Зевс дарував Психеї безсмертя, й закохані були поєднанні навіки. Цей міф був класичним зразком високого кохання, реалізації людської душі. Тому Психея – смертна, яка отримала безсмертя, стала символом душі, що шукає свій ідеал.

Давньогрецькі філософи вирішували питання про душу залежно від того, чому надавалась перевага: матеріалізму чи ідеалізму. Сутність розбіжностей можна виразити формулами: 

а) 1+1=1 (душа і тіло єдині, монізм);

б) 1+1=2 (душа і тіло – дві різні сутності, дуалізм).

Демокріт розробляв матеріалістичне вчення про душу. Він вважав, що душа матеріальна й складається із найбільш дрібних, круглих, гладких, незвичайно рухливих атомів, розсіяних по всьому організму та подібних до атомів вогню. Коли дрібні частинки проникають у великі, вони внаслідок того, що за своєю природою ніколи не бувають у спокої, рухають тіло, стаючи його душею.

Платон вважав, що душа – це самостійна субстанція, яка існує поряд із тілом і незалежна від нього. Душа й тіло знаходяться в складних відносинах. За своїм божественним походженням душа покликана керувати тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло керується різними бажаннями та пристрастями. Воно турбується про їжу, зазнає недуг, страхів, піддається спокусам. Війни та сварки відбуваються через потреби тіла. Воно також заважає чистому пізнанню.

Арістотель створив трактат „Трактат про душу” – перший спеціальний психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Арістотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії. Для визначення душі використовував складну філософську категорію ентелехія, що означає „здійснення чогось”. „Якби око було живою істотою – то душею його був би зір”, – писав Арістотель. Душа – функція тіла, що дозволяє живій істоті реалізувати себе.

Рене Декарт доходить висновку про цілковиту різницю, що існує між душею й тілом, яка полягає в тому, що тіло за своєю природою завжди подільне, тоді як дух зовсім неподільний. Душа й тіло – дві абсолютно протилежні субстанції, кожна з яких не потребує для свого існування нічого, крім себе самої.

Існують суто матеріальні речі – уся природа, включаючи людину, і річ, або субстанція, уся сутність якої полягає в одному мисленні, – це душа. Власні прояви душі – бажання й воля, вони не мають відношення до будь-чого матеріального.

Отже, на наш погляд, розвиток психологічної науки можна розглядати залежно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи розвитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У такому контексті доцільно виокремлювати перший етап, коли психологію розглядають як науку про душу; другий – як науку про свідомість; третій – як науку про поведінку; четвертий – як науку про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого, підсвідомого і ментального у взаємодії людини зі світом. Про це ми поговоримо в подальшому. 

Зараз, практично, немає жодної людської діяльності, що не досліджується з позиції психології. Психологічна наука представляє собою постійно розвиваючу систему самостійних галузей, кожна з яких вивчає психіку людей у зв’язку та в залежності від роздумів, від їх діяльності та спілкування (Рис. 1.3.).

У системі наук психологія відіграє особливу роль, оскільки: 1) це наука про найскладніше, що відомо людині; 2) психологічна наука має унікальні практичні наслідки.

Галузі сучасної психології виникають як міждисциплінарні, на стику психології та інших наук і науково-практичних комплексів: 

–на стику психології та суспільних наук існують такі галузі: соціальна психологія, економічна психологія, політична психологія, етнічна психологія, юридична психологія, психолінгвістика, психологія мистецтва;

 

 

Рис. 1.3. Місце психології у людській діяльності. Галузі психології

 

–на стику психології та природничих наук існують: психофізіологія, психофізика, гендерна психологія, зоопсихологія, порівняльна психологія, психобіохімія;

–на стику психології та медицини виникли: патопсихологія, медична психологія, нейропсихологія, психотерапія, психофармакологія;

–на стику психології та педагогіки існують вікова психологія, педагогічна психологія;

–на стику психології та технічних наук – інженерна психологія та ергономіка (Рис. 1.4.).

Військова психологія – це галузь психологічної науки, що вивчає закономірності функціонування психіки військовослужбовця та психічних явищ військового колективу в умовах військової діяльності.

Прикладне значення психології заключається в тому, що вона необхідна:

– просто людині, так би мовити, для особистих цілей, щоб розуміти свої можливості, власну гідність та недоліки, одним словом, уміти психологічно якісно охарактеризувати самого себе як особистість;

– вона необхідна батькам та педагогам, щоб знати, що відбувається в душах дітей, надавати їм першу психологічну допомогу, корегувати їх психічний розвиток;

– вона просто необхідна керівникам, діловим людям, щоб приймати відповідальні рішення з урахуванням психологічного стану працівників, партнерів, кадрів, уміло впливати на їх симпатії та антипатії, упевненість та смаки і таке інше.

Рис. 1.4. Місце психології у системі наук

 

Вона необхідна офіцеру – як для саморозвитку, так і для навчання, виховання, розвитку і психологічній підготовці підлеглих для виконання військових завдань як в мирний так і воєнний час.

Наступними блоками нашої дисципліни є вивчення основ конфліктології і педагогіки. Вони тісно пов’язані з психологією і значною мірою спираються на неї. Вони вивчатимуться пізніше.

 

             1.2.    Особливості функціонування нервової системи людини

Мозок – частина нервової системи, яка забезпечує зв’язок всіх органів тіла людини між собою і організмів в цілому з зовнішнім середовищем. Нервова система людини базується з багатьох мільярдів (до 18) нервових клітин. Вона поділяється на центральну, периферійну і автономну або вегетативну нервові системи.

Центральна нервова система складається зі спинного і головного мозку. В спинному мозкузосереджуються нервові шляхи від всіх органів до головного мозку, а також від головного мозку до відповідних органів. Він об’єднує організм і підкоряє його головному мозку. Тут знаходяться центри, що керують найпростішими рухомими процесами. Місце розташування спинного мозку посеред хребетного стовпа. Будова головного мозку значно складніша. В області потилиці спинний мозок переходить спочатку в довгастий, а потім в середній і проміжний мозок. Ці відділи головного мозку називають підкіркою. Тут знаходяться центри, що відповідають за все органічне життя, регулюють рухові процеси і впливають на емоційний стан людини. Друга, верхня частина головного мозку – кора. Вона складається з 6 шарів нервових клітин (15 мільярдів). Кору головного мозку розділяють на 2 великі півкулі.

Лобний, де здійснюються складні зв’язки, що забезпечують аналіз і синтез того, що відображається.

Тім’яний, тут розташовані рухові центри.

Потиличний, тут знаходяться центри зору.

Два скроневих – з центрами слуху.

Центральна нервова система функціонує як єдине ціле. Але кожна її частина відповідає за певні форми діяльності.

Спинний мозок іпідкірка – за прості форми рефлекторної діяльності, які є вродженими (безумовні рефлекси).

Кора головного мозку – забезпечує складні форми психічної діяльності, що людина набуває за життя. При ушкодженні центрів, що відповідають за прості форми, людина втрачає відповідні відчуття. В разі ушкодження ділянок, пов’язаних з вищими пізнавальними процесами (наприклад, розумових і мовленнєвих) функції ушкодженої ділянки може перебрати на себе інша ділянка. Особлива роль тут належить лобним частинам, які охоплюють 30% поверхні кори мозку. З їх ураженням не тільки знижуються розумові здібності, а й відбувається порушення в особистій сфері людини.

Друга частина нервової системи людини – периферична. Вона складається з рецепторів – органів чуття і нервових шляхів, що зв’язують головний і спинний мозок з периферією.

Автономна, абовегетативна, нервова система діє в значній мірі незалежно від центральної. Вона регулює діяльність внутрішніх органів людини і складається з парасимпатичної, яка угнітаюче впливає на органи, і симпатичної системи, яка стимулює їх роботу. Робота нервової системи, що забезпечує зв’язок організму з зовнішнім середовищем, називається вищою нервовою діяльністю (ВНД), що забезпечує зв’язок органів в єдину систему організму – нижчою нервовою діяльністю (ННД).

Вивчення психіки спирається на знання закономірностей вищої нервової діяльності (ВНД). Наукові дослідження закономірностей ВНД вперше здійснив І.М.Сєченов (1829-1905). Він створив основи фізіології ВНД, як науки. Пізніше, важливі теоретичні положення цього вчення були підтверджені І.П.Павловим (1849-1936) в його вченні про дві сигнальні системи.

Безумовні рефлекси – це автоматично спрямована реакція організму на який-небудь подразник. В його основі лежить поетапний зв’язок в мозку тварини, людини між нервовим закінченням, що сприймає подразнення (рецептор) з кінцем рухомого нерва. Цей зв’язок здійснюється через відповідну ділянку і називається замкнутою нервовою дугою (Рис.1.5.).

Приклад, експерименти з собакою. Безумовні рефлекси лежать в основі поведінки більшості живих організмів (це те, що ми називаємо інстинктами). Вони також властиві і людині. Це, перш за все, рефлекси, які регулюють внутрішні процеси організму – дихання, температуру. Це також процеси, які пов’язані з засвоєнням їжі, деякі вроджені рухи, які пов’язані з захистом організму (чмихання, тріпання). Але безумовно рефлекси не можуть забезпечити гнучкого реагування організму на середовище, що постійно змінюється. В цих умовах безумовних, тобто постійних зв’язків стає вже недостатньо. Виникає потреба в тимчасових нервових зв’язках. Такі зв’язки отримали назву умовних рефлексів. 

 

 

Рис.1.5. Схема рефлекторної дуги і кола

1 – рецептор; 2 – аферентний нерв; 3 – ділянка мозку; 4 – аферентний нерв; 5 – ефектор (орган, що виконує команду мозку); 6, 7, 8 – канал зворотного зв’язку (2 варіанта)

 

Умовні (придбані) рефлекси – виникають як наслідок формування у головного мозку нових тимчасових зв’язків. Вони можуть формуватися реакцією на сигнали, які зв’язані з безумовним подразником, через 2-й, 3-й, і більше умовних подразників. Приклад: при подразненні язика собаки розчином кислоти постійно вмикати світло. Одночасне збудження 2-х мозкових центрів (зорового і слиновиділення) привело до встановлення між ними тимчасового зв’язку, який при систематичному повторенні закріплювався. Результатом сформованого зв’язку стало те, що собака стала виділяти слину без подразнення на язик, тобто тільки від виникнення світла.

Складні умовні рефлекси другого і третього порядку характерні і людині. Власне вони і знаходяться в основі напрацювання навичок, звичок. Основними процесами, на основі яких встановлюються або порушуються рефлекторні зв’язки, є збудження і гальмування.

Збудження– це основа формування зв’язків.

Гальмування – основа їх порушення, ця взаємодія підкоряється законам іррадіації, концентрації і індукції.

Іррадіація – тенденція до розповсюдження, збудження чи гальмування, що виникли в окремій ділянці кори головного мозку по всій корі. Приклад: сон, переляк.

Концентрація – це зворотній іррадіації процес, коли очаг збудження якби звужується, концентрується на окремі ділянці кори мозку. Це явище знаходиться в основі уваги людини. Приклад, концентрація уваги снайпера – на цілі, водія – на дорозі, акустика – на окремих звукових частотах і т.д.

Взаємна індукція (процес схожий з аналогічним процесом у фізиці). Виникає тоді, коли осередок збудження або гальмування в корі головного мозку стимулює виникнення зворотного процесу в зонах мозку, що знаходяться поруч.

Наприклад, радист, що зосередив свою увагу на прийомі інформації, не помічає ніяких змін в кімнаті; водій, відволікаючись розмовою, може допустити помилку в керуванні автомобілем і т.д. Діяльність мозку на основі безумовних і умовних рефлексів складає першу сигнальну систему. Завдяки їй здійснюється реакція на подразники, що діють безпосередньо. Перша сигнальна система знаходиться в основі поведінки тварин. Але на відміну від тварин, людина орієнтується і реагує не тільки на безпосередні подразники, але й на сигнали, що їх позначують (для людини таким сигналом є сенсовий зміст слова). Воно не тільки пов’язано з окремим явищем, предметом, але і виражає поняття, завжди позначає їх клас. Сигнали, що отримує людина за допомогою мови називають другою сигнальною системою. Вона властива тільки людині і виникла в праці, у зв’язку з потребою віддзеркалювати складні зв’язки між предметами та явищами дійсності. Друга сигнальна система пов’язана з першою і функціонує на її основі.

В умовах відносно стабільного життя діє і відносно стабільна система подразників. Відповідно цій системі подразників у людини формується система умовних рефлексів – динамічний стереотип, що забезпечує адекватну до даних умов поведінку. На основі динамічного стереотипу у людини формуються необхідні знання і навички. Але при зміні умов життя старий стереотип руйнується, а на заміну приходить новий. Для цього потрібен певний час, тому він може супроводжуватися глибокими емоційними переживаннями. Приклад – призив на військову службу.

Таким чином, знання науки психофізіології дозволяє офіцеру науково обґрунтувати і підготуватися до вивчення особливостей психіки окремої людини і активно впливати на її поведінку. 

 

1.3. Психологія особистості військовослужбовця

У наш час у сучасному суспільстві інтерес до проблем можливостей людської особистості настільки великий, що практично всі суспільні науки звертаються до цього предмета дослідження: проблема особистості стоїть у центрі і філософського, і соціологічного знання, нею займається й етика, і педагогіка, і генетика. Провідне місце вона займає й у психології. Зрозуміло, що кожна наука розглядає її під своїм кутом зору, виходячи зі свого предмета вивчення. Психологія досліджує, вивчає внутрішній психічний світ особистості.

Значний внесок у дослідження психології особистості внесло багато вітчизняних та закордонних вчених, серед них: Сєченов І.М., Павлов І.П., Леонт'єв А.М., Рубінштейн С.Л., Петровський А.В., Виготський Л.С., Лурія А.Р., Гальперин Л.Я., З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм, Д. Уотсон, Е. Берн та інші.

Проте в сучасній психології немає єдиного погляду на поняття особистості, немає і єдиної теорії формування і розвитку особистості.

Розглядаючи це питання, по-перше, важливо співвіднести наступні категорії психології: людина – індивід – особистість – індивідуальність.

Неможливо ставити знак порівняння між цими поняттями. У психології вони відрізняються.

Людина – рядове, загальне поняття.

Індивід – у цьому понятті фіксується факт прилеглості до людського роду (з латині “індивідуум” – неподільний, самостійно існуючий організм). Індивідуумом ми можемо назвати кожну людину: і дорослу, і немовля, і людину з дефектом і відхиленням у психіці, не здатного вивчити мову та найпростіші навики. Кожний з них має свої індивідуальні, своєрідні психофізичні риси.

Особистість. З’явившись на світ, як індивід, людина стає особистістю. Вступаючи в спілкування з іншими людьми, приймаючи участь в суспільній праці, людина стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю.

Людина стає особистістю тільки в процесі суспільного функціонування, і рівень її, як особистості, залежить від соціальних умов (економічних, політичних, культурних і таке інше).

Особистість – соціалізований індивід. Соціалізація – процес засвоєння людським індивідом визначеної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють йому функціонувати в якості рівноправного члена суспільства.

Однією з найбільших характерних сторін особистості – її індивідуальність, під якою розуміється неповторне співвідношення психологічних особливостей особистості. Сюди відноситься характер, темперамент, особливості проходження психічних процесів, сукупність домінуючих почуттів і мотивів діяльності, сформовані здатності та майстерність.

Немає двох людей з однаковим співвідношенням вказаних психологічних особливостей – особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.

“Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність завойовують” (Асмолов А.Г.). 

Так психологія під особистістю розуміє конкретну людину, представника певного суспільства, соціальної групи, колективу, що усвідомлює своє відношення до навколишнього світу, який займається конкретним видом діяльності і володіє індивідуально-психологічними особливостями.

Вирізнити можна такі психологічні ознаки особистості:

1.    Самосвідомість – це здатність людини усвідомлювати своє “Я”. Систему уявлень про себе називають: “Я – образ”. Ступінь адекватності “Я – образ” особистості можна виявити при вивченні результатів самооцінки особистості, також рівня її претензій.

2.    Індивідуальність.

3.    Саморегулювання.

4.    Активність, яка проявляється в конкретній діяльності.

5.    Включення в систему суспільних відносин.

Під особистістю не можна розглядати абстрактну людину. Особистість завжди конкретна і діє у визначених історично-економічних і політичних умовах. (Це потрібно враховувати при характеристиці історичної особистості). Щоб розкрити сутність поняття „особистість”, необхідно виявити, які фактори обумовлюють її формування.

Як вже відмічалось, в сучасній психології немає єдиного погляду на теорію формування і розвитку особистості. Існує три концепції у вирішенні цього питання – біогенетична, соціогенетична, психогенетична.

Біогенетична концепція виходить з того, що розвиток особистості людини обумовлюється біологічним, переважно спадкоємним, фактором.

Найбільш яскравим представником цієї концепції є видатний психіатр і психолог з Відня Зігмунд Фрейд (1856 – 1939). Сутністю його поглядів є положення спадкової, природної, біологічної обумовленості всіх людських якостей, про інстинкти, як головну рушійну силу людини, джерела активності, перш за все, статевий інстинкт і інстинкт самозбереження. Проте в суспільстві інстинкти не можуть проявляти себе так вільно, як у тваринному світі. Суспільство накладає на людину багато обмежень, піддає його інстинкти і потяги ”цензурі“, що змушує людину подавляти, гальмувати їх. Інстинктивні поклики виявляються, таким чином, витіснені безсвідомо із життя особистості і переходять у сферу підсвідомого “йдуть у підпілля“, але не зникають. Зберігаючи свій енергетичний заряд, свою активність, вони із сфери безсвідомого продовжують керувати поведінкою особистості, перевтілюючись (сублімуючись) в різні форми людської культури і продукти діяльності.

Заслуга З. Фрейда полягає у вивченні і приверненні уваги до сфери безсвідомого в особистості, він є основоположником психоаналізу.

Соціогенетична концепція вважає основою розвитку особистості структуру суспільства, засоби соціалізації, взаємовідношення з оточуючим світом і т.д.

Автори концепції Е. Торндайк і Б. Шіллер на перший план висувають залежність особистості від середовища. Людина, на їхній погляд, “зліпок середовища“.

Психогенетична концепція – не заперечуючи ні біологічних, ні соціальних факторів в розвитку особистості, висуває на перший план розвиток, власне, психічних явищ (автори – Ж. Піаже і Дж. Келлі та інші).

На думку більшої частини закордонних і відчизняних психологів особистість – не просто результат біологічного дозрівання чи “зліпок” (”матриця“) специфічних соціальних умов життя, але й суб’єкт активної взаємодії з середовищем, в процесі якого індивід постійно набуває рис особистості.

Людину творить природа, а формує її як особистість суспільство. Без суспільства людина не може стати особистістю.

Основні фактори формування розвитку особистості:

1. Біологічний. 2. Соціальний. 3. Особиста діяльність. 4. Виховання.

Біологічний фактор.

Дійсно, біологічний фактор впливає на формування людини, і це потрібно мати на увазі при вивченні особистості. Людина є частиною природи, продуктом її розвитку, людина є природною істотою. Людина в якості природної істоти, при тому живої природної істоти, наділена природними життєвими силами.

Цими “силами” наприклад є: стан здоров’я, рівень фізичного розвитку, такі показники, як статура, зріст, вага, мускульна сила, різноманітні задатки, які потрібно враховувати.

Тільки людина може стати особистістю.

Відомий вчений Гальперін писав: “Побудова та об’єм головного мозку людини відрізняється від найбільш розвиненої тварини – мавпи – це передумови утворення особистості”. 

Встановлено, що в середньому вага людського мозку складає біля 1,5 кг. Це одне з самих складних та дивних породжень природи на землі.

Тільки у двох тварин мозок більше людського: у слона та кита, але вони в багато разів перевищують людину за загальною вагою. Дослідникам вдалося оцінити розміри мозку багатьох людей, у тому числі й видатних. Виявилось, що у письменника І.А. Тургенєва, англійського поета Джорджа Байрона мозок був дуже великий – біля 2 кілограмів, а ось у філософа Імануїла Канта і письменника Анатоля Франса – майже в два рази менший. Але ніхто не міг би сказати, що Анатоль Франс був вдвічі дурніший за Джорджа Байрона. Тим більше, сказалося те, що самий крупний зі зразків мозку був у людини розумово відсталої. Через це, не потрібно виміряти свою голову. Так можна встановити лише розмір капелюха, але ніяк не розумові здібності.

Саме головне і особливе значення має кора головного мозку, за її допомоги людина здійснює складні форми поведінки.

Кора головного мозку людини має товщину 2–5 міліметрів і складається приблизно з 15 мільярдів нервових клітин (нейронів).

У клітинах кори головного мозку є особливість, дуже важлива для психічної діяльності і яка відрізняє їх від всіх інших клітин організму. Всі інші клітини людського організму в процесі життя розмножуються і вмирають. Клітини ж кори головного мозку в ранньому дитинстві перестають розмножуватись, а пізніше починають відмирати. Починаючи приблизно з 25 років, мозок людини кожен день втрачає декілька десятків тисяч нейронів, а після 40 років кожен день відмирає приблизно 100000 нейронів. Так що, доживши до 90 років, людина може позбавитись десятої частини нервових клітин мозку. Проте не всім клітинам людського організму не притаманна така взаємозамінність, як клітинам кори головного мозку (інсульт).

Соціальний фактор.

У формуванні і розвитку особистості визначальна роль належить соціальній сфері. До факторів середовища відносяться передусім суспільні відносини, ідеологія, культура. Проте на особистість впливають не тільки загальні умови. На неї впливають також конкретні умови: умови колективу, умови побуту, сім’ї і таке інше, можливості для спілкування.

Тільки в суспільстві можливе формування особистості, без суспільства це неможливо. Без включення у колектив, в суспільне життя без спілкування з іншими людьми людина не може розвиватися як особистість і залишається на тваринному рівні у своєму психічному розвитку. Цьому дуже багато прикладів з історії людства (казка про Мауглі, Тарзана).

Аналогічні випадки були відомі ще в давні часи в Стародавньому Римі,

Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Нідерландах, Ірландії, Індії, Франції. Таких випадків було зареєстровано більше, ніж 30. Всі ці діти нечленороздільно вигукували, не вміли ходити на двох ногах, мали велику м’язову силу і енергію, швидко бігали, відмінно лазили по деревам та стрибали. Далеко не всі з них, навіть після довгого періоду, навчилися розмовляти.

Всі ці випадки показують, що фізичний і психічний розвиток дітей протікає не однаково. Де б не росла дитина, у неї в свій час проростуть, а потім випадуть молочні зуби.

Але психічні якості людини так розвиватися не можуть.

Особиста діяльність.

В процесі діяльності людина проявляє активність, усвідомлює оточуюче, вона зв’язана з середовищем, з засобами праці, з іншими людьми.

Діяльність включає людину в складну систему відносин, в складні зв’язки і умови. Проте, діючи, людина відчуває зворотній вплив всіх перерахованих компонентів, і, чим більш людина активна, тим цей вплив сильніший. Зворотній вплив несе формуючий характер: в діяльності людська особистість розвивається та формується. Так, разом з удосконаленням засобів праці удосконалюється і сама людина, а також відносини між людьми.

В процесі діяльності у людини розвиваються всі сторони його психіки, починаючи від простіших психічних процесів і закінчуючи психологічними якостями особистості.

Виховання.

Кожному історичному періоду властива своя система виховання (Афіни,

Спарта і т.д.).

Визначальна роль в формуванні особистості належить цілеспрямованому впливу на її виховання. Виховання направляє і організує розвиток особистості в відповідності з визначеними цілями та задачами.

Тут психологія особистості уступає місце педагогіці виховання особистості, в завдання якої входить виявлення засобів і шляхів всебічного розвитку особистості.

Питання для самоконтролю

1.        Розкрийте сутність терміна «психіка».

2.        Згадайте історію вивчення психології людини?

3.        Які особливості функціонування нервової системи людини Ви знаєте?

4.        Згадайте визначення «військова психологія».

5.        Які галузі психології Ви знаєте, що вони вивчають?

6.        Назвіть основні фактори формування розвитку особистості, розкрийте їх.

7.        Згадайте, у чому різниця між термінами «людина», «індивід», «особистість»?

                                  ТЕМА 2.    Основи психології військової діяльності

 

2.1. Поняття та психологічна структура діяльності

Людська діяльність має соціальний характер. Вона не лише забезпечує пристосування людини до умов життя, а й актвізує її відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини відбувається свідомо й ціле направлено. Особистість як суб’єкт діяльності взаємодіє зі середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення тощо. У процесі діяльності особистість виявляє фізичну й розумову активність, планує й реалізує свої задуми, досягаючи поставленої мети.

Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому зумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

Діяльність людини – це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.

Діяльність – це внутрішня і зовнішня активність людини, яка спрямована на особистісні зміни, трансформацію предметів та явищ залежно від потреб людини, а також на виконання вимог до неї з боку суспільства.

                   

              Суспільний              Цілеспрямованість

 

Рис.2.1. Сутність діяльності

 

Діяльність є цілеспрямованим процесом взаємодії людини з навколишнім світом. У ній людина реалізує своє ставлення до світу, людей, предметів, явищ і до самої себе (Рис. 2.1.). У діяльності ніби „зливається” людська індивідуальність, її сутність і об’єктивний світ. Дієвість механізму такої взаємодії розкривається у виявленні функціонального призначення кожного структурного елемента діяльності, що у своїй сукупності характеризують діяльність як систему.

Традиційно виокремлюють два рівні психологічної структури діяльності: мотив – ціль – спосіб, засіб – результат. „Навіщо роботи?”, „Чому робити?”, „Чим і як робити?”, „Що вдалося зробити?” – от психологічна мікроструктура діяльності (Рис. 2.2.).

 

 

 

 

Рис.2.2. Мікроструктура діяльності

 

У макроструктурі діяльності можна виокремити 4 основні блоки:  –   спонукально-ціннісний (мотиви, цілі);

–      прогностично-проетивний (прогнозування, вибір, планування);

–      виконавчно-реалізуючий (способи, засоби, результат);

–      оцінно-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього досягнення).

Системоутворювальним чинником діяльності є мотив. При цьому, як правило, діяльність полімотивована, тобто її спонукає багато мотивів, їхня ієрархія. Провідні мотиви здебільшого визначають спрямованість діяльності. Однак у певних ситуаціях на неї можуть впливати мотиви, які не мали спочатку спонукальної сили (Рис. 2.3.).

Діяльність є сукупністю дій, кожна з яких має свою мету. Отже, мета є системоутворювальним чинником дії. 

Мета – це те, чого прагне досягнути людина, задля чого вона працює, долаючи труднощі й перешкоди, чого хоче досягти у своїй діяльності. Отже, без мети не може бути свідомої діяльності.

Цілі людської діяльності породжується суспільним життям, умовами, у яких вона живе, і залежать від ролей, які виконує людина, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддаленні. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до реалізації віддаленої мети, яку висувають на далеку перспективу.

Мотив – це внутрішня рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними  й культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними. 

 

 

Рис.2.3. Макроструктура діяльності

 

Спонуками до діяльності є різні матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі) та соціокультурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане найближчим часом), віддалена (здійснення бажаного планують на тривалий час) та далека (здійснити бажане через десятки років). Розрізняють мотиви також за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви: обов’язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість тощо. Але часто діють неусвідомлювані спонуки, наприклад, звички, упередженне ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Однак незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у досягненні поставленої мети.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умовами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв’язок. З одного боку, мета й мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання, а з іншого – вони й фомуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інтереси, ідеали та переконання тощо.

Людина, здійснюючи будь яку діяльність, користується рухами – вродженими (безумовно-рефлекторними) й набутими (умовно-рефлекторними). Безумовно-рефлекторних рухів набувають упродовж життя. Вони в результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до вимог життя, культури виробництва та поведінки. Такі рухи, як ходіння, мовлення, писання, читання, пов’язані з опрацюванням матеріалів, грою на інструменті, художня творчість під впливом навчання та виховання постійно змінюються.

У процесі діяльності залежно від її мети і змісту, матеріалу і способів його опрацювання рухи об’єднуються в різноманітні комплекси і системи. 

Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями.

Розрізняють види дій:

– предметні, або зовнішні дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами тощо.

– розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності памяті, мислення тощо. Вони утворюються на грунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто їх перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності.

Інтеріоризація – це перенесення структур зовнішньої діяльності у внутрішнє психічне (певну схему, образ, модель, алгоритм та ін.).

На перших етапах засвоєння досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами, засобами унаочнення, порівнюють розкладають та об’єднують їх, знаходять причинні залежності та їхню взаємодію. Потім у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає оперувати образами цих предметів і зв’язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові.

У психіці мислення та інтеріоризоване зовнішнє спрацьовуються. Останнє набуває логічного оформлення, повязується з попереднім досвідом, стає частиною системи. 

Однак часто людина спочатку формує певну схему дій у своїй психіці, а потім ці розумові дії переносить назовні, тобто втілює певне внутрішнє психічне у зовнішнє.

Так відбувається екстеріоризація – перенесення внутрішніх, розумових дій назовні (у психомоторні дії).

Отже, основною, генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої діяльності. Складовими діяльності є дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями.

Головними процесами діяльності виступають інтеріоризація її зовнішньої форми та екстеріоризація внутрішньої: перша веде до створення образу дійсності, друга – до упредметнення образу.

Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити:

–     суб’єкт діяльності;

–     процес діяльності;

–     предмет деятельності; 

–     умови діяльності;

–     продукт діяльності (Рис. 2.4.).

Діяльність, як ми вияснили, це поняття, створене вітчизняними психологами для опису свідомої активності людини. Саме активність, дінамика дій, свідоме ставлення до них  фіксується психікою у формі психологічних утворень – знань, умінь, навиків, психологічних утворень (в тому числі ситуаційних мотивів), життєвих (в тому числі військово-професійних), акмеологічних інваріантів (постійна включеність в процес самооцінки і прийняття рішень, мотивація досягнень, які обумовлюють продуктивну реалізацію творчого потенціалу військовослужбовця). Це своєрідні продукти психічної активності в процесі діяльності.

Здійснення будь-якої діяльності, в тому числі військової, потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Насамперед воно передбачає вироблення в людини навичок і вмінь користуватися ними для досягнення поставленої мети.

Уміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у виконанні дій, з яких складається ця діяльність. Уміє працювати на радіоапаратурі той, хто, дотримуючись встановлених правил, робить це вправно, чітко й бездоганно, хто має навички у цій справі. Уміє складати програми той військовослужбовець у якого вироблено певні навички роботи на комп’ютері. Так само і вміння працювати з особовим складом для офіцера тощо спирається на певні навички. Отже, уміння – це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках.

 

2.2. Знання, навички і вміння як засоби діяльності

Оскільки діяльність людини, як правило, складається з цілої низки різних дій, уміння їх виконувати також складається з низки часткових умінь. Наприклад, уміння керувати автомашиною передбачає уміння завести двигун, регулювати його роботу, керувати кермом, стежити за дорогою, за роботою машини. Міння курсанта навчитися означає вміння планувати свою навчальну роботу, виокремлювати головне і другорядне, встановлювати між ними причинно-наслідкові зв’язки, раціональними способами заучувати заданий текст тощо. Комплекс часткових, тісно взаємопов’язаних умінь охоплює все те, що називають умінням: керувати машиною, радіоапаратурою, навчатися.

Рис.2.4. Загальна психологічна структура діяльності

Навички. Виконуючи ту чи іншу дію певну кількість разів, дюдина вправляється в її виконанні. Вона виконує дію дедалі швидше, легше, вільніше, це потребує менше напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується. Загалом її виконання стає певною мірою автоматизованим. Отже, навички виявляються в автоматичному виконанні дій. Вони формуються шляхом багаторазових вправ. Навички – це компоненти вмінь.  

Наявність навичок полегшує воїну виконання свідомих завдань. За свідомістю залишається можливість починати, регулювати і завершувати дію, а сам рух відбувається без будь-якого подальшого втручання волі як реальне повторення того, що вже робили тисячі разів (І. Сеченов). Людина може усвідомлювати й автоматизовані компоненти, тобто рухи, з яких складається певна діяльність. У разі потреби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку виконання друку текстів на комп’ютері. Може усвідомлювати рухи артикуляційних органів під час подачі команд, звичні рухи пальців під час роботи на апаратурі з метою їх проконтролювати, змінити дещо в них. Воїн починає усвідомлювати рухи, якщо зявляються ускладнення, перешкоди у їхньому виконанні. 

Процес формування вмінь і навичок. Уміння і навички формуються в людини в процесі її навчання. Виокремлюють три основні його фази. Перша розпочинається з усвідомлення завдання та способів його виконання. Так, досвідчений офіцер-педагог зясовує і показує воїнові, як виконувати ті чи інші військові операції, а останній ознайомлюється з ними. Потім ті, хто навчається, пробують застосувати одержані пояснення на практиці, тобто виконувати відповідні дії. 

На підставі пояснень, зорового сприйняття, показу дії утворюється перше, ще загальне, схематичне зорове уявлення про просторові та часові особливості дії – про напрям та амплітуду рухів, їхню швидкість, погодження та послідовність. Вправляння супроводжується значним вольовим зусиллям і почуттям упевненості, віри у свої сили або сумнівом, нерішучістю, боязкістю. Ці переживання позначаються на ефективності вправляння, сприяючи йому або затримуючи його.

На основі тренувань, тобто багаторазового повторення певних дій з метою їх закріпити та вдосконалити, поступово послідовність рухів стає злагодженою, а дії – чіткішими та більш погодженими. Вправність переходить у другу, вищу фазу своєї досконалості. Фізіологічним її підґрунтям є зміцнення в корі великих півкуль головного мозку тимчасових нервових зв’язків, їхня спеціалізація, вироблення системи, тобто утворення певного динамічного стереотипу.

Тренуючись, воїн пришвидшує виконання дій. Усуваються зайві рухи і зменшується під час виконання. Це означає, що іррадіація збудження, яка відбувалася на початку і зумовлювала значну кількість зайвих рухів, змінюється його концентрацією. Зайві рухи, які не знаходять „ділового підкріплення”, поступово гальмуються як неадекватні певній ситуації. Адекватні рухи стають економнішими, чіткішими, точнішими.

На фізіологічному рівні вдосконалення виконання дії змінюється співвідношення аналізаторів, які беруть участь у цьому процесі. Така зміна виявляється, зокрема, у тому, що зменшується роль зорових і підвищується роль рухових відчуттів у регуляції дії. Це можна спостерігати під час формування військово-професійних, спортивних умінь і навичок, умінь працювати з комп’ютером тощо.

Однак вирішальне значення у фомуванні навичок і вмінь має регулювання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє виробленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це, зі свого боку, сприяє точності дій. У процесі підвищення вправності зоровий контроль за перебігом дії, що має провідне значення на початку вправляння, поступово зменшується, поступаючись контролю за рухами, тобто контролю за дією тих органів, які її здійснюють.

З підвищенням рівня автоматизованості рухів змінюється роль зорового сприйняття у процесі виконання дії. Спочатку зорове сприйняття і дія збігаються, наприклад, сприйняття літери поєднується з її вимовою. Таке поєднання неминуче й необхідне, але воно дуже вповільнює виконання завдання.

Іноді сприйняття внаслідок вправляння починає випереджати дію. Так у разі швидкого, виразного читання вимова прочитаного випереджається сприйняттям не лише окремих складів, а й цілих слів, що йдуть за тим словом, яке вимовляють. Наступні елементи тексту, які сприйнято, готують подальші рухи й таким чином забезпечують швидкий темп і вищу ефективність виконання дії. 

Кожна дія складається з більшої чи меншої кількості рухів. Уміле виконання дії потребує обєднання цих рухів у цілісний акт, а цих актів – у ще складнішу дію.

Фізіологічним підґрунтям обєднання рухів у цілісну дію є утворення „асоціації асоціацій”, тобто ланцюгів тимчасових нервових зв’язків, певних їхніх систем. Закріплюючись, останні стають стереотипними. Ця стереотипність і є підґрунтям автоматизованого виконання дії. У цьому зв’язку вольове зусилля набагато зменшується, повільне зосередження уваги на рухах переходить у стан після довільної уваги, рухи стають впевненішими і точнішими, полегшується свідомий контроль за процесом виконуваної дії.

Такий рівень розвитку навички характерний для останньої, третьої фази вправності. На цій фазі дії стають завченими, що дає змогу вдосконалювати їх, доводити до певного рівня майстерності.

Безперервне формування навичок і вмінь починається зазвичай зі словесних пояснень і засвоєння правил дії. Оцінка виконання дій, усвідомлення їхніх результатів так само здійснюється здебільшого за допомогою слова.

Слово, беручи участь у процесі формування навичок і вмінь, сприяє виробленню  чіткої послідовності, темпу і ритму рухів, їхній системи.

Рівень сформованості навичок і вмінь значною мірою залежить від свідомого ставлення, готовності особистості до вироблення в собі вмінь і навичок, зацікавлення в кращому виконанні дій, пов’язаних з розв’язанням завдання.

Важливе місце в цьому процесі також посідає врахування індивідуальних особливостей людини: тип нервової системи, попередній досвід, теоретичні знання, нахили та здібності.

 

2.3. Основні види діяльності

Залежно від мети, змісту та форм розрізняють чотири основні різновиди діяльності: гру, навчання, працю та спілкування. Людині незалежно від віку властиві всі чотири різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному – навчання, в зрілому – праця, а спілкування – як результат діяльності для всіх періодів.

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, значно складніші та багатіші за змістом і формою.

Праця за природою та змістом – суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла й розвинулося людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності в тому, що найчастіше вони пов’язані з мовною діяльністю, зі спілкуванням.Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їхній цілеспрямованості та мотивації.

Ігрова діяльність – це такий вид діяльності, продуктом якої є сам її процес. 

Основна форма вияву активності дитини дошкільного віку – ігрова діяльність – є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та праці. У грі дитина захоплюється здебільшого процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її.

В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими. Це виявляється в тому, що маленькі діти втрачають цілі у грі й легко переходять від однієї гри до іншої. Але в процесі розвитку та виховання цілеспрямованість ігрової діяльності дітей зростає, цілі в іграх набувають стійкішого характеру. Слушно зазначають, що гра – це школа думки, почуттів і волі. В іграх не лише виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, навички, здібності. В ігровій діяльності відбувається не лише психічний, а й фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів. В іграх формуються всі властивості особистості дитини, зокрема такі моральні риси, як колективізм, дружба, товариськість, правдивість, чесність тощо. Тому ігри дошкільників відіграють важливу роль у підготовці їх до шкільного навчання.

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший, рольовий характер. У школярів переважають дидактичні ігри, у яких яскраво виявляється мета: успішно провести гру, перемогти партнера, розвинути в собі відповідні фізичні та розумові властивості. У підлітковому та юнацькому віці можуть виникнути шкідливі звички, наприклад до азартних ігор. Залучення дітей до занять спортом, до цікавих справ стане важливим засобом запобігання захоплення шкідливими іграми.

У дорослих, у військовому середовищі,  теоретичні напрацювання находять своє втілення в практичній діяльності в ділових іграх на муляжах, симуляторах, на картах командно-штабних навчаннях, на місцевості тощо. 

Навчальна діяльність – це такий вид діяльності, продуктом якої є знання, навички і вміння.

Навчання – основний різновид діяльності військовослужбовців; активна, свідома й ціле направлена діяльність, яка полягає у засвоєнні знань з метою підготовки їх до виконання свого службового обов’язку перед Батьківщиною. До цього військову людину спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. Науково-технічний, соціальний і військовий прогрес, що властивий ХХХХІ століттям, потребує значного поповнення та перебудови систем загальноосвітніх і військово-спеціальних професійних знань, здобутих у середній школі та військових навчальних закладах.

Розрізняють три категорії навчально-виховних дій:

– вплив, спрямований на підвищення навчальної активності військовослужбовців, стимулювання відповідального, зацікавленого ставлення до виконання навчальних завдань, а також орієнтація навчальної роботи на досягнення конкретних цілей (постановка навчальних завдань);

– передавання, повідомлення інформації (розповідь, роз’яснення, показ, демонстрація);

– контроль таоцінка результатів діяльності – знань, навичок і вмінь.

Навчальна діяльність є одним з аспектів педагогічної взаємодії, своєрідним показником доцільності педагогічних прийомів офіцера. Навчальна діяльність має той самий предмет, що й діяльність педагогічна, військовослужбовець, який навчається, ту саму мету – надбання знань, навичок, умінь та досягнення інших корисних результатів.

Навчальна діяльність складається з навчальних дій, кожна з яких становить собою визначену форму пізнавально-практичної активності, розв’язання певної частини навчального завдання. Усі навчальні дії поділяють на чотири основні групи:

– сенсорно-перцептивні, пов’язані з одержанням навчальної інформації (зорове спостереження в процесі показу, слухання розповіді й лекції, прагнення виокремити й зафіксувати ознаки досліджуваного об’єкта тощо);

– розумові навчальні дії, які необхідні для самостійного розв’язання навчальних завдань та одержання такої навчальної інформації, яка є результатом розумового опрацювання, осмислення вже наявних знань;

– комплексні практичні дії, які полягають у тім, що разом з внутрішньою пізнавальною (розумовою) активністю одночасно виконують практичні дії (рухи): відпрацьовують той чи інший прийом, виконують ремонт, розбирання і збирання механізмів, радіотехнічних засобів тощо;

– мнемонічні навчальні дії, які забезпечують закріплення й тривале збереження здобутої різними способами навчальної інформації. Вони зазвичай не є самостійними, а органічно поєднуються з попередніми.

У процесі навчання його цілі поступово ускладнюються, але водночас диференціюються. Поряд із загальноосвітніми цілями зявляються практичні – підготовка військовослужбовців до виконання поставлених завдань, засвоєння практичних знань, навичок та умінь, до життя. На грунті загальноосвітніх знань здійснюються військово-професійне навчання та професійна освіта. Загальна освіта (знання мови, математики, фізики, хімії, біології, історії) стає дедалі необхіднішою для військово-професійної освіти, підготовки творчих військових спеціалістів.

Успішне навчання воїнів великою мірою залежать від усвідомлення мети навчання і мотивів, якими вони керуються. У навчанні помітно актуалізується соціальна та пізнавальна мотивація: перша – через усвідомлення ролі та необхідності знань для виконання свого обов’язку, друга – ставленні до змісту знань, у зацікавленні ними.

Важливою умовою успіху в оволодінні знаннями є готовність і підготовленість до цього, у бажанні та вмінні навчатися, у наявності в нього необхідного для цього розвитку. Вміння навчатися виявляється в тому, що воїн розуміє пояснення офіцера й керується ними, виконуючи завдання, самостійно виконує ці завдання, контролює себе відповідно до вказівок командира та статутів, а не за тим, як виконав завдання хтось інший. Військовослужбовці, які виявляють самостійність у навчанні, краще засвоюють знання й успішніше розвиваються. 

Підготовленість військовослужбовця до навчання виявляється в конкретних знаннях, навичках та вміннях, потрібних для засвоєння навчального матеріалу. 

Навчання під час служби в армії потребує від військовослужбовця організованості та дисципліни, щоденної систематичної роботи. Цим навчальна діяльність військовослужбовця відрізняється від ігрової діяльності шкільника й наближається до трудової, військової діяльності. 

Засвоєння воїнами знань залежить від їхньої активності у навчанні. Навчання пов’язане з розвитком особистості. Навчаючись, військовослужбовець розвивається, а розвиваючись здобуває нові можливості – розуміти та засвоювати складніші знання. Успішніше військова людина розвивається тоді, коли в процесі навчання активізується її навчальна самостійність, коли він стає суб’єктом, а не лише об’єктом навчання, тобто вміє ставити перед собою навчальні завдання й намагається успішно розв’язувати їх. У розвитку особистості військовослужбовця надзвичайно важливу роль відіграє активізація розумової діяльності, а не лише уваги, сприйняття, памяті, уяви.

 Праця – свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини.

Приводячи в рух наявні в неї природні органи і сили, людина виготовляє знаряддя праці та за їх допомогою видозмінює матеріал природи, надає йому форму, придатну для власного життя, задоволення своїх різноманітних потреб.

Праця – це жива єдність фізичного і психічного. У процесі праці активізуються й виявляються різні фізичні та психічні властивості людини. Залежно від змісту праці її психічні компоненти набувають певних особливостей. Діяльність військовослужбовця потребує специфічних психічних властивостей. Але є психічні властивості особистості, спільні для всіх різновидів військової (трудової) діяльності, хоча вони й виявляються в кожному її різновиді по-різному.

Перша й необхідна умова будь-якої праці – наявність мети: створити певний продукт.

Характерна особливість праці в тому, що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який при цьому буде використано, окреслює способи та послідовність своїх дій. Цим її трудові дії відрізняються від працеподібних дій тварини. Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме. Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до його початку існував в уяві людини. Що складніше трудове завдання, то вищі вимоги ставить його виконання до психіки людини.

Праця потребує відповідної підготовки. Знань, навичок та умінь працювати набувають упродовж навчання та попереднього навчання. Щоб опанувати певні спеціальності, необхідно після закінчення середньої школи навчатися у вищій школі. Багато часу потрібно також для оволодіння виробничими спеціальностіми високої кваліфікації, бути воїном професіоналом.

Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей. Цілеспрямованиа воля потрібна і в фізичній, і в розумовій праці впродовж всього часу її виконання.

Особливо вона необхідна тоді, коли праця не захоплює за змістом або способами виконання. Праця є джерелом різноманітних емоцій людини. У процесі роботи людина переживає успіхи та невдачі. У разі позитивного ставлення до праці ці переживання спонукають її до ще більшого напруження.

Це властиво перш за все для військовослужбовців, яким доручено захищати свою Батьківщину.

Успіх праці військовослужбовця залежить від зрозумілості мети, яку він ставить перед собою, від зрілості мотивів, що спонукають його працювати, та пов’язаного з ними ставлення до військового обов’язку, від відповідальності її здібностей, загальної та спеціальної підготовки вимогам праці. Дуже важливу роль у праці відіграють такі індивідуально-психологічні властивості людини, як акуратність і дисциплінованість.

У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість видів праці.

Розмаїття видів людської праці поділяють на працю фізичну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляють за допомогою різноманітних знарядь. Фізична праця потребує певного використання фізичних сил людини, напруження її м’язової системи. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці – це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втіленні в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки, різьблення тощо).

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій і спеціальностей, в тому числі військову.

Творча діяльність. Будь яка фізична і розумова праця за певних суспільних умов може стати творчою діяльністю.

У військових видах праці творчість має певні особливості, зумовлені змістом і характером діяльності, її обставинами та індивідуальними рисами військовослужбовця. Водночас усім видам творчої діяльності властиві спільні риси.

Творча діяльність  зумовлена потребами суспільства. Усвідомлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів. Розпочинається творча діяльність з виникнення певного задуму, зокрема: змінити методи, прийоми роботи в тій чи іншій галузі, створити нове знаряддя, сконструювати нову машину, здійснити певний науковий експеримент, написати художній твір, створити музичну п’єсу, намалювати картину тощо.

Для здійснення творчого задуму потрібна підготовча робота – обміркування його змісту, зясування деталей, шляхів його реалізації та збирання необхідних матеріалів. Така підготовча робота властива творчості конструктора-винахідника, вченого, письменника, митця. Вона часто буває довготривалою.

Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму, яка так само може тривати різний час залежно від змісту завдання, його складності, підготовки особистості та умов творчої праці.

Здійснення творчого задуму в умовах армії – велика й напружена робота, яка потребує участі та піднесення всіх сил солдата, офіцера, максимальної зосередженості їх свідомості на предметі творчості. Ця зосередженість буває настільки високою, що виконавець, захоплений завданням, не помічає, що відбувається навколо нього. Зосередженість потребує участі пізнавальних і вольових сил людини.

Систематична наполегливість і напружена праця є визначальною умовою успіху творчості. За цієї умови найчастіше виникають такі моменти творчого піднесення, які називають натхненням і за наявності яких особливо успішно знаходять нові способи розв’язання завдань, виникають нові та продуктивні ідеї, створюють нові технічні схеми, алгоритми, апаратуру тощо.

Для натхнення характерне напруженням всіх сил виконавця і емоційне захоплення предметом творчості та продуктивній роботі над ним. Натхнення виникає не до початку роботи, а під час неї як певний її наслідок. Звідси випливає, що для успішного досягнення мети треба систематично і регулярно працювати, а не очікувати, коли прийде натхнення. За словами П. Чайковського, натхнення – це такий гість, який не полюбляє відвідувати лінькуватих. Воно виникає в процесі наполегливої роботи.

На творчій діяльності позначаються відчуття новизни справи, потреби в ній сучасності. Відбуваються мобілізація духовних сил і неусвідомлена, інтуїтивна поява нових схем, способів дій у розв’язанні проблеми.

Успішність творчої праці залежить від того, якою мірою дослідник володіє прийомами та технікою роботи, як він ставиться до результатів роботи. Творчим працівникам властиве критичне, вимогливе ставлення до своїх дій. Воно, зокрема, характерне для видатних поетів, письменників. О.де Бальзак дванадцять і більше разів преробляв свої твори, часто до невпізнання змінював, коригуючи їх. Те саме можна сказати про військових, інженерів, науковців.

 

2.4. Психологія військової діяльності та психічні пізнавальні процеси

Визначивши психологічну структуру діяльності, її види, психічні утворення у формі знань, навичок та умінь, ми визначили більш конкретно. Яке місце діяльності у загальному укладі військової служби? Чому людина активна? Що є джерелом, “внутрішнім двигуном” її активності?

Коли ми намагаємося відповісти на ці та інші питання, то уявляємо собі людину, яка “щось робить”, виявляє активність. Вона предстає перед нами не частково чи фрагментарно, а як цілісний феномен – суб’єкт свого житття, особистого розвитку, військової праці, яка виступає сукупною характеристикою її реальної включеності у сферу військової служби.

Людина знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим світом.

Взаємодія – процес взаємного впливу об’єктів один на одного, який породжує взаємну обумовленість і зв’язок. 

Взаємодія – супроводжується взаємним відображенням суб’єктами властивостей один одного.

Взаємодія – це процес, який є необхідною умовою існування матерії.

Взаємодія – головна умова існування людини.

Вона взаємодіє з іншими людьми, з оточуючою реальністю з метою підтримання рівноваги з середовищем проживання, гармонії, тотожності, несуперечності свого існування – це умова її життя.

Проте оточуючий світ, сама людина розвивається, змінюється. Абсолютної тотожності у природі не існує і не може бути. Людина постійно знаходиться у світі “порушеної рівноваги”, єдності та боротьби суперечностей, переходу якісних змін у кількісні, заперечення тощо.

Таким чином, з одного боку – намагання до гармонії тотожності з оточуючим світом, з іншого – відсутність тотожності в природі. Отже, немає жодного моменту у житті людини, коли б вона не відчувала потреби відновити баланс у світі “порушеної рівноваги”. А для цього потрібно проявити активність у процесі життєдіяльності. Активність властива для людини від природи, вона об’єктивно їй властива. Доки людина активна, вона існує. Спрямованість активності людини зорієнтована на цілком визначену реальність (суб’єкт), в якості якої виступають явища, процеси тощо. В армійських умовах людина проявляє пріоритетну активність у військовій службі. Всі її складові утворюють цілісний феномен військової праці.  

Основними її сторонами (блоками) виступають: військово-професійна діяльність; повсякденні відносини; особистісний розвиток.

Джерелом необхідної активності у праці є потреба. Потреба це стан необхідності у тому, що потрібно людині у даній ситуації для існування, розвитку. Цей “стан необхідності” і є джерелом постійної активності, її “внутрішній двигун”. Скільки у людини потреб? Стільки, скільки у неї взаємодій, контактів з оточуючим світом. Виходячи з того, що людина – істота біосоціальна, вирізняємо два основних види потреб: біологічні (їжа, тепло тощо); соціальні (матеріальні, духовні).

Відмінності між людьми менш всього виявляються у “наборі” біологічних потреб, їх кількісних та якісних параметрах. Індувідуальність тут проявляє себе, в основному, у способах їх задоволення, які базуються на психофізіологічному підгрунтті військовослужбовця та відбивають досягнутий рівень засвоєння ним цінностей культури, суспільного досвіду, практики військової служби. Це необхідно враховувати під час організації життєдіяльності особового складу, особливо в умовах проживання у казармі. Наявність різного індивідуального досвіду задоволення біологічних потреб в умовах спільного життя може стати джерелом міжособистісних та внутріособистісних конфліктів. 

Головні відмінності між людьми, як особистостями, виявляют себе в якісних і кількісних змістовних параметрах соціальних потреб, їх ієрархії. Чим вище рівень розвитку людини, тим більше у неї соціальних контактів, а отже, і багатіші її соціальні потреби, соціальна активність, діяльність. Діяльність спонукається потребою, яка у ній розвивається і проявляє себе. Чим більше людина знає, уміє, тим більше вона розуміє, що вона мало знає і вміє. Усвідомлення цієї невідповідності, відсутність гармонії, рівноваги є головна вимога самовиховання, саморозвитку, самоудосконалення. 

Ще раз підкреслимо:

Діяльність є системна якість сукупності дій. Ефективність діяльності підсилюють такими двома факторами: суб’єктивні та об’єктивні (середовищні, апаратні) (Рис. 2.5.). Аналіз діяльності є аналіз сукупності дій, факторів, які її породили.

 

Рис.2.5. Фактори ефективності військової діяльності

 

Дія є сукупність операцій – способів її виконання. Вибір операцій, їх сукупність обумовлюють умовами діяльності.

У свою чергу, операції є сукупність психофізичних функцій (сенсорних, моторних тощо).

Навчальна діяльність курсанта (студента) є сукупність дій: відвідування лекцій, семінарів, підготовка до занять, виступ з рефератом і т.п. Робота курсанта (студента) на лекції передбачає сукупність операцій сприйняття навчального матеріалу, його обдумування (осмислення), конспектування тощо.

Таким чином, людина об’єктивно налаштована бути активною. Це умова його (курсанта чи студента) життя, навчання, служби, будь-яка спроба обмежити його активність, пошук новизни взаємодії з оточуючим світом веде до психологічного дискомфорту, росту напруги, дистресу, хворобам.

Отже, роль офіцера у роботі виховання підлеглих як раз і полягає в тому, щоб надати їм допомогу у визначенні соціальної значущості направленості їх активності, створити умови для самовираження, самоудосконалення. Розкриття свого потенціалу, озброєння можливими способами поведінки і дій в різних ситуаціях військової служби – завдання вихователя.

Діяльність завжди суб’єктивна. Умовою її здійснення та основним продуктом є людина, яка завжди цілком визначено відноситься до оточуючого світу. Її свідомість обумовлена структурою самої діяльності, яка направлена на задоволення потреб. Те, що людина отримує в результаті праці повинно більш за все існувати в його уяві. В уяві же “закладено” все, що мало місце у діяльності.

Структура зовнішньої (матеріальної) та внутрішньої (ідеальної), мисленої “теоретичної ” діяльності єдина.

Структура людської психіки формується завдяки засвоєнню структур зовнішньої діяльності (механізм інтеріоризації). У той же час внутрішні дії передають, підготовлюють зовнішні (механізм екстеріоризації). При цьому важливо підкреслити, що пізнання не існує поза процесом життя, який за своєю природою є процес матеріальний, практичний.

Взаємозвязок внутрішньої та зовнішньої  діяльності можна представити у такому вигладі. (Рис. 2.6.)

 

Рис. 2.6. Взаємозвязок внутрішньої та зовнішньої  діяльності

 

В сучасній психологічній літературі виділяють чотири основні форми існування психічного, це: психічні процеси; психічні стани; психічні утворення; психічні властивості.

Психічні процеси, про що ми говоритимо нижче детальніше, є основним способом існування психічної діяльності. Вони досить пластичні та динамічні. Виходячи із функціональної необхідності забезпечення діяльності людини, виділяють пізнавальні (забезпечення предметності діяльності), емоційні (забезпечення субєктивності діяльності), вольові (забезпечення активності діяльності) процеси. (Рис. 2.7.)

Як же на практиці пізнавальні психічні процеси приймають участь у діяльності офіцера для вирішення навчальних потреб у військовій службі?

Вступаючи у взаємодію з предметами оточуючого світу, людина відчуває його окремі фізичні, хімічні та інші властивості. Для задоволення своїх протреб їй необхідно відзеркалювати світ предметно, тобто як сукупність якостей. Це стає можливим завдяки сприйманню. Щоб оптимізувати процес пошуку предмета потреби, необхідно “другий” образ зберегти у свідомості, в уявленні – ідеальному узагальненому образі дійсності. Без включення пам’яті в пізнання процесу відчуття, сприймання кожен раз будуть переживатися нібито перший раз. Пам’ять дає можливість фіксувати у досвіді ціннісні орієнтації військовослужбовця, способи його поведінки та дій. Втрата пам’яті тягне за собою втрату ним феноменальної якості людини – необхідність діяльності. 

 

 

 

Рис. 2.7. Взаємозвязок людини з отрочуючим світом через психічні процеси

 

Світ розвивається за об’єктивними законами. Без їх пізнання неможлива діяльність, удосконалення самої людини. Саме пізнання суті робить можливим в перетворюючу діяльність. Здатність відображати світ на рівні сутності робить можливим перетворюючу діяльність. Таке відображення світу, нарівні його сутності, дозволяє здійснити процес мислення. Мислення неможливе без мови: людина “мислить” словами. Находячись постійно в мінливому світі, людині потрібно передбачити за окремими ознаками майбутні зміни і завчасно підготовити свою поведінку, дію. Це можливо завдяки процесу уяви. Увага дозволяє направити “промінь свідомості” на ті предмети та явища, які в цей час є як найбільш значущі.

Таким чином, пізнавальні психічні процеси забезпечують діяльність, і є її умовою. У той же час вони формуються та развиваються в процесі діяльності. А це означає, що будь-який процес, наприклад, мислення та увага, може розглядатися як діяльність. Людина завжди упереджена, вона завжди якимось чином відноситься до предметів, явищ оточуючого світу, до самої себе. Процеси пізнання світу і процеси емоційні взаємопов’язані. У пізнанні проявляє себе відношення, яке і у свою чергу, є результатом пізнання. Про це у наступній темі.  

Отже, для підвищення дієвості виховної роботи з особовим складом  кожному командиру (офіцеру) важливо добре уявляти для себе сутність психічних процесів, як і у військовослужбовців, так і своїх особистих.

Правильно організувати діяльність військовослужбовця в психологічному плані – це значить надати йому допомогу у відповіді на такі питання: “для чого, чому це необхідно робити?” (сформулювати мотив), “що зробити?” (сформулювати мету), “як робити?” (визначити можливі способи досягнення мети), “які можуть бути отримані проміжні результати і які потрібні при необхідності внести корективи у діяльність для досягнення її кінцевої мети?”. Ця логіка повинна бути збережена під час подання разпорядження, наказів, виступів перед підлеглими, визначенні стратегії і тактики особистої діяльності.

Вивчати індивідуально-психологічні особливості військовослужбовців – означає аналізувати прояви спонукальної, ціннісної (мотиви, мета), виконавчої, операційної (способи, засоби, результати) і аналітичної структури їх діяльності, дій, які реалізуються за певних умов, під час вирішення конкретних завдань.

Таким чином, психологію військової діяльності, як сутністну характеристику військової праці конкретного спеціаліста, екіпажу можна аналізувати, а результати аналізу використовувати для її удосконалення тільки уміло ефективно володіючи знаннями психічних пізнавальних процесів.

 

Питання для самоконтролю

1.                  Згадайте, що таке діяльність?

2.                  Які види діяльності Ви знаєте?

3.                  Згадайте як потреби людини впливають на її діяльність.

4.                  Які фактори ефективності діяльності Ви знаєте?

5.                  Які засоби діяльності Ви знаєте, розкрийте їх? 6. Що таке «військова діяльність»?

 

 

 

 

 

                                    ТЕМА 3.     Психічні пізнавальні процеси та стани

 

             3.1.      Психічні пізнавальні процеси та їх характеристика

Генетично і функціонально початковим етапом психічної діяльності індивіда є психічні процеси.

Психічні процеси – різні форми єдиного, цілісного відображення людиною довкілля і себе в ньому. Психічні процеси іноді називають психічними функціями. З давніх часів психічні процеси поділяють на такі сфери (класи) – пізнавальні, емоційні, вольові.

Розроблення вчення про рефлекторну природу психіки належить І.М. Сєченову. Протягом багатьох сторіч філософи після Р. Декарта, а потім і психологи, вважали психіку особливою безтілесною сутністю, силою, яка прихована в ній самій.

Активність психіки виявляється  в ході відображення реальності, оскільки вона передбачає перетворення фізико-хімічних впливів, що діють на органи чуттів, на образи предметів, і у сфері спонук, що надають діям і вчинкам людини енергії і стрімкості. Активність припускає можливість пошуку і вибору варіантів дій із безлічі можливих, що відповідають завданням і меті діяльності людини. 

З появою людини психіка набуває якісно нової структури. Виникає свідомість як провідний рівень регуляції діяльності, формується особистість, що є джерелом вищіх виявів активності психіки.

Що ж таке ПСИХІЧНЕ як ПРОЦЕС? Це поняття введене в психологію І.М. Сєченовим і розкриває основний спосіб існування психічного. У попередній темі ми підкреслювали, що психіка, психічне може існувати тільки в процесі (музика і платівка), як процес – живий, найбільш пластичний, безперервний, незаданий, відтак психічне розвивається, породжує продукти своєї діяльності (психічні стани та образи, поняття, почуття, рішення, що формуєтся, або нерозв’язання задачі тощо).

Психічне, як процес, не зводиться до зміни послідовності  його стадій у часі. Воно формується в беззупинній взаємодії, змінюється (діяльність, спілкування тощо) у відносинах людини з довкіллям.

Так, мислення – це аналіз, синтез, узагальнення умов і вимог задачі, методів її розв’язання. У безперервному процесі утворюються РОЗУМОВІ ОПЕРАЦІЇ (логічні, математичні, лінгвістичні тощо), породжувані мисленням. Мислення, як процес, нерозривно пов’язане з мисленням як діяльністю ( із мотивацією, хистом тощо).

На кожній даній стадії психічного розвитку людина здійснює реалістичний процес, виходячи з мотивів, що склалися, і хисту. Подальше формування мотивів і хисту відбувається на його наступних стадіях. При цьому операції мислення, сприймання та інші процеси формуються здебільшого невідомо.

Однак на рівні особистого аспекту, наприклад мислення, сприймання, людина значною мірою усвідомлено регулює ці пізнавальні процеси, внаслідок яких вона отримує нові дані у формі знань. Отже, ПІЗНАВАЛЬНІ ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ – процеси, за допомогою яких формуються ОБРАЗИ оточуючого середовища, а також образи самого організму та його внутрішнього середовища. Саме пізнавальні психічні процеси забезпечують отримання людиною знань про оточуючий світ і про саму себе. Ці знання є тим фактором, який при наявності можливих на даний момент мотивів спонукає вибір людиною напрямків руху чи домагань.

Усвідомлені людиною потреби також даються їй у формі знань, у формі знання про те, чого вона хоче. Сама діяльність людини набуває упорядкованого, цілеспрямованого характеру, завдяки знанням її кінцевого результату як мети, що існує у свідомості у формі абстрактної ідеї. 

Всі знання найвищого рівня, включаючи знання про загальний цілісний устрій, є результатом інтеграції знань,  отриманих за допомогою пізнавальних психічних процесів різного ступеня складності.

Кожний із цих процесів має власні характеристики та власну організацію і вносить свій вклад у формування внутрішньо пов’язаної, динамічної, але в той же час цілісної картини світу.

Протікаючи одночасно, ці процеси взаємодіють один з одним настільки злагоджено і настільки непомітно для нас, що ми в даний момент сприймаємо і розуміємо світ не як нагромадження кольорів, відтінків, звуків, запахів, у яких потрібно розбиратися, щоб встановити, що до чого, і не як картинку, виконану на якомусь екрані, а саме світ, який знаходиться поза нами, наповнений світлом, звуками, запахами, предметами, населений людьми, який має перспективу і явно, чітко сприймається, а також і невидимий, скритий, який не сприймається в даний момент, план. Не дивлячись на те, що за допомогою органів почуттів у кожний даний момент ми сприймаємо тільки частину простору, ми знаємо, що простір оточуючого нас світу цілісний і безперервний.

Все це не було б таким дивним, як би ми не знали, що весь цей безграничний у просторі і часі світ вміщується в маленькому просторі людського організму. Дивина заключається у тому, що організм, вірніше нервова система, будує багатий образ світу і розміщує його поза собою, користуючись враженнями, які отримуються тільки і тільки із сенсорної поверхні, яка стикається з оточуючим світом (sensus – почуття, відчуття). Сенсорна поверхня тіла є тим єдиним засобом та джерелом, за допомогою якого нервова система тільки і здатна побудувати все багатство фарб і форм цього світу.

Образи оточуючого нас світу являють собою найскладніші психічні утворення, у їх формуванні приймають участь різні психічні процеси, значення яких у структурі цілісного образу можна виявити шляхом штучного (експериментального чи логічного) роз’єднання цілого образу на складові частини, а також при порушенні протікання цих процесів.

Прийнятий у психології поділ єдиного психологічного процесу на окремі пізнавальні процеси (відчуття, сприймання і т.ін.) є, таким чином, умовним. У той же час в основі цього поділу лежать об'єктивні специфічні особливості кожного із цих процесів, які відрізняються один від одного за тим внеском, який вони вносять в побудову цілісного образу.

Розрізняють пізнавальні, емоційні і вольові процеси. (Рис. 3.1.)

 

Рис.3.1. Пізнавальні, емоційні і вольові процеси.

 

Проявляються вони у кожної людини по-різному. Наприклад, людина володіє різними видами відчуттів, але у одного більш розвинені зорові, у другого слухові; кожному притаманні мислення, але у одного воно характеризується швидкістю узагальнюючих операцій, у другого – аналітичною здатністю.

Відчуття – первинна форма відображення дійсності, елементарний пізнавальний процес. Це процес відображення в корі головного мозку (свідомості) окремих властивостей та якостей предметів і явищ, які безпосередньо впливають на органи відчуття.

Фізіологічну основупроцесу відчуття складає робота аналізатора (органа відчуття, який складається з трьох частин: рецептора, провідних шляхів, ділянок в головному мозку).

Рецептор перетворює подразнення в фізіологічний процес збудження, яке, потрапивши по провідних шляхах в головний мозок, викликає відповідне відчуття властивості предмета або явища. Органи відчуття, в залежності від їх розміщення, об'єднують в три групи:

–      екстероцептивні – подразник міститься поза людиною. Поділяються на контактні (тактильні, температурні, смакові) і дистанційні – зорові, звукові, нюхові;

–      інтероцептивні – подразнення від внутрішніх органів (голод, втома, біль тощо);

–      пропріоцептивні – подразнення від м'язів тіла (положення тіла, рівновага тощо).

Види відчуттів

–      зорові (через зір людина отримує 90% всієї інформації про навколишній

світ);

–      слухові (дозволяють сприймати звуки в діапазоні від 16 до 20000 Гц, оволодіти мовою і контролювати її);

–      нюхові;

–      смакові (через рецептори, розміщені в слизовій оболонці рота –

визначається кисле, солодке, гірке, солоне та ін.);

–      дотикальні (дотик, тиск, вібрація);

–      температурні (холод, тепло);

–      больові;

–      вібраційні (відчуття, які відображають коливання пружного середовища. Рецептором тут виступає все тіло);

–      статичні (передають людині інформацію про положення його тіла в

просторі);

–      кінетичні (відчуття, які приймають нервові клітини, розміщені в м'язах сухожиллях, тобто координація рухів). Відчуття характеризуються

–      якістю – передає особливості об'єктів, які відображаються;

–      силою – ступенем виразності відчуття якості;

–      протяжністю – часом, на протязі якого відчуття зберігається. Основні закономірності відчуття 1. Межа абсолютної чутливості:

–      нижня абсолютна межа відчуття – найменша сила подразника, при якій виникають ледь помітні відчуття;

- верхня абсолютна межа відчуття – найбільша сила подразника, при якій виникає відчуття даного виду.

Межа відчуття індивідуальна у кожної людини і може з часом змінюватися (найвищий рівень – в 16–20 років). Серед факторів, що підвищують чутливість аналізаторів найбільш важливе значення мають усвідомлення відповідальності, розуміння завдання, наявність уваги, настрою, знань і умінь. Крім того, використовуються фізіологічні засоби – обтирання холодною водою, легке фізичне тренування, також фармакологічні – препарати кофеїну, натуральна кава та інші засоби.

2.                       Межа відмінності – найменші зміни в силі або якості подразників, які помічає людина.

3.                       Адаптація – зміна чутливості аналізатора в результаті пристосування органів чуття до діючого (недіючого) подразника.

4.                       Взаємодія відчуттів – це зміна чутливості одних аналізаторів під впливом інших аналізаторів. Закономірність цих процесів: слабкі подразники в одній аналізаторській системі підвищують чутливість іншої системи, сильні – понижують (взаємодія слуху і зору).

5.                       Сенсибілізація – підвищення чутливості внаслідок взаємодії аналізаторів.

6.                       Контраст відчуттів – це зміна інтенсивності і якості відчуття під впливом подразника, що був раніше, або діє разом. Приклад: після холодного, слабкіший теплий подразник відчувається як гарячий.

Відчуття людини, при відображенні окремих властивостей предметів та явищ, взаємозв'язані, взаємодіють один з одним, приводять до виникнення більш складного пізнавального процесу, перш за все, до сприймання.

Сприймання – це відображення в свідомості людини безпосередньо впливаючих на органи почуттів предметів і явищ в цілому, а не окремих їх властивостей і якостей, як це відбувається при відчутті.

При цьому сприймання має суб’єктивний характер, бо воно залежить від попереднього досвіду і знань (явище апперцепції).

Фізіологічну основу сприймання становить взаємодія різних аналізаторних систем або окремих частин одного і того ж самого аналізатора й утворення на основі цього умовних рефлексів на комплексні подразники, в результаті чого у людини виникає більш або менш складний образ предмета чи явища в цілому.

Сприймання характеризується такими основними закономірностями: цілісністю, вибірковістю, константністю, осмисленістю, апперцепцією.

1.                       Цілісність. Будь-який предмет чи явище, що складається з різних частин, є комплексним подразником, і сприймається в цілому зі всіма якостями і ознаками.

2.                       Вибірковість сприймання проявляється в наданні переваги одним об’єктам, явищам або їх властивостям над іншими. Це визначається формою ставлення воїна до об'єктів, предметів, що зумовлена значущістю, інтересом, попереднім досвідом.

3.                       Константність сприймання полягає у відносно більшій чи меншій довготривалій постійності окремих властивостей і якостей об'єктів, незалежно від змін, що відбулися з ними. Константність сприймання пояснюється дією цілої низки факторів, основне місце серед яких належить адаптації і уявленням воїна про певний об'єкт.

4.                       Усвідомлення сприймання пов'язане з розумінням сутності об'єкта, можливістю віднести його до певної групи класу, узагальнити його в слові, вловити схожість із знайомими об'єктами.

5.                       Апперцепція – залежність сприймання від попереднього досвіду, від загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних особливостей, а також від професії.

У військовій діяльності має місце перекручене сприймання об’єкта, яке називається – ілюзією. Вона широко застосовується, наприклад, у військовій справі для маскування військ. Основою ілюзій можуть бути фізіологічні закони, закони вищої нервової діяльності. Вони виникають під впливом настанов людини. До таких належать, наприклад, ілюзії перспективи, ілюзії відстані. Через це однакового розміру фігури здаються нам неоднаковими, паралельні лінії такими, що збігаються, вертикальні – довшими від горизонтальних тощо.

Види сприймання

– просте – це сприйняття, зв'язане переважно з роботою одного аналізатора.

– складне – це сприйняття, зв'язане з роботою зорового, слухового, нюхового та інших аналізаторів одночасно.

Сприймання простору (форми, величини, об'єму предмета).

Сприймання часу (відображення тривалості і послідовності подій).

Сприймання руху.

В залежності від участі волі сприймання поділяють на два види

– навмисне – характеризується тим, що в його основі лежить свідомо поставлена мета, воно зв'язане з відомими вольовими зусиллями.

– ненавмисне – це таке сприйняття, коли предмет сприймається без спеціально поставленої задачі, коли процес сприйняття не зв'язаний з вольовим зусиллям.

Типи сприймань

1.                       Синтетичний – характеризується тим, що людина сприймає навколишнє в цілому, інколи не помічаючи деталі.

2.                       Аналітичний – навпаки: добре сприймаються деталі і слабо сприймається об'єкт в цілому.

3.                       Аналітико-синтетичний – поєднує кращі риси першого і другого, найбільш поширений, раціональний.

Увага – спрямованість та зосередженість свідомості на визначені предмета і явища.

Воно забезпечує перехідну ступінь від почуттєвої – першої до другої – абстрактно-логічної ступені пізнання. Види уваги

– мимовільна – це направленість свідомості людини на визначені предмети і явища, які приваблюють своєю новизною, незвичайністю, винятковістю, значимістю. Воно не потребує вольових зусиль;

– довільна – увага, якою управляє вольове зусилля на визначений об'єкт в відповідності з поставленою задачею;

– післядовільна – увага, яка спочатку виникає, як довільна, а потім функціонує, як мимовільна на основі інтересу та звичок. Властивості уваги

– Концентрація – здатність людини зосередитись на головному в його діяльності, відволікаючись від усього, що знаходиться в даний момент за межами розв'язуваної ним задачі;

– Об’єм – здатність людини зосереджуватися і чітко сприймати визначену кількість об'єктів. Об’єм дорівнює 7±2об'єкти;

– Розподіл уваги – це здатність людини розділити увагу на декілька об'єктів і сприймати їх з однаковою ефективністю;

– Стійкість уваги – це здатність затримуватись на сприйнятті одного об'єкта.

Повна стійкість зберігається 15–20 хвилин;

– Переключення уваги – це навмисний і свідомий перехід від однієї діяльності до іншої, від одного предмету до другого. Протягом 1 сек. можна 3–4 рази переключати увагу;

– Коливання уваги – це мимовільний перехід, „перескакування” уваги від одного об'єкта на інший;

– Відволікання уваги – частіше всього пояснюється відсутністю вольового зусилля і інтересу до об'єкта або діяльності.

Таким чином, увага є головною умовою для здійснення пізнавального процесу. Увага – це направленість і зосередженість психічної діяльності людини.

Напрямки управління увагою воїнів у процесі бойової та гуманітарної підготовки, формування уваги та уважності:

а) чітка постановка мети даного заняття і визначення завдань;

б) створення чіткої уяви про кінцевий результат;

в) організація навчального матеріалу (його структуризація, добір яскравих

прикладів тощо);

г) використання технічних засобів навчання;

д) організація діяльності воїнів на занятті (темп, ритм, зміна діяльності

тощо);

є) організація діяльності офіцера як педагога (методи педагогічного

впливу, виразність мови офіцера та інше);

ж) застосування прийомів, що активізують увагу солдатів;

з) формування у воїнів навичок навчально-пізнавальної діяльності;

к) формування у воїнів мотивації військової служби; розвиток стійкого

інтересу до обраної військової спеціальності.

Наступним фундаментальним пізнавальним процесом є пам’ять. Якщо сприймання – це початковий етап пізнавального процесу, відображення об'єктивної реальності, що діє на наші органи чуття в даний час, то пам'ять – це відображення об'єктивної реальності, але тієї, що діяла в минулому. Вона являє собою основу психічного життя особистості. Без пам'яті жодний живий організм не може психічно розвиватися.

Пам’яттю називається здатність індивіда зафіксувати, зберігати і відтворювати колишній досвід.Вона складається з трьох процесів: запам’ятовування або закріплення інформації, збереження або утримання інформації, відтворення інформації.

Ці процеси тісно пов'язані один з одним і поділ їх до певної міри умовний. В основі людської пам'яті лежить система умовних рефлексів, утворення часових зв'язків або ''слідів" процесів, що відбуваються в нервовій системі, детально вивчених І.П.Павловим і його школою. Процеси пам'яті

1.                       Запам'ятовування – займає серед процесів пам'яті особливе місце. Процес фіксації інформації триває від кількох секунд до кількох годин. Пам'ять вибіркова. Не все, що сприймається, однаково запам'ятовується. Найкраще запам'ятовується те, що було пов'язане з досягненням мети.

Запам'ятовування за ступенем активності може бути мимовільним (грунтується на тимчасових зв'язках переважно на рівні першої сигнальної системи) і довільним (воно більш стійке, тому що ґрунтується на рівні другої сигнальної системи).

Основна роль у військовій діяльності належить довільному запам'ятовуванню; при цьому засвоєння інформації і розпочинається, і стимулюється волею воїна, тобто здійснюється навмисно і має цілеспрямований характер.

Якість або міцність запам'ятовування в цілому зумовлена видами запам'ятовування; інтересом до запам'ятовування (для чого?); вольовим зусиллям (старанністю); установкою на час; орієнтацією на міцність; використанням спеціальних прийомів для запам'ятовування.

2.                       Збереження – це здатність отримати, зберегти сприйняту інформацію. На цій основі пам'ять поділяють на чотири види: миттєву, короткочасну, проміжну, тривалу. Цей процес пов’язаний зі зворотнім процесом – забуванням.

а) Миттєва пам'ять. Специфікою миттєвої пам'яті є те, що вона не підлягає довільному управлінню, вона не переробляється і не співвідноситься з інформацією, яка надходить на інші чуттєві входи. Вона залишає елементарний слід протягом кількох миттєвостей. Час збереження сліду в миттєвій пам'яті становить усього 10–60 секунд, а іноді і менше.

б) Короткочасна пам'ять. Частина інформації з миттєвої пам'яті потрапляє в короткочасну. Обсяг короткочасної пам'яті невеликий і обчислюється в деяких змінних одиницях (7±2 од.), а час збереження становить кілька хвилин.

в) Проміжна пам'ять. Час збереження в проміжній пам'яті обчислюється годинами. Важливою особливістю цього виду пам'яті є те, що якщо вона протягом кількох діб не очищується, то організм примусово відключається від прийому інформації із зовнішнього середовища. Процеси очищення проміжної пам'яті відбуваються в основному уві сні.

г) Тривала пам'ять. Обсяг тривалої пам'яті необмежений. Так само необмежений і час збереження інформації в ній. За потреби використовувати інформацію з тривалої пам'яті вона має знову переходити у короткочасну. Взагалі, у тривалу пам'ять переходить лише 25–28% заучуваної інформації.

Процес збереження пов'язаний із процесом забування, тобто зникненням з пам'яті слідів того, що запам'ятовувалося. Перш ніж зникнути в пам'яті, подія втрачає зв'язок із теперішнім. Найчастіше забувається другорядне, краще зберігається істотне, основне, воно зберігається і довше, і повніше.

3. Третій процес пам'яті – відтворення інформації (оживлення в свідомостіпочуттів, думок, прагнень, тобто того, що колись сприймалося).

Найпростіша форма відтворення – впізнавання. Відтворення може бути довільним, мимовільним і випадковим. 

Випадкове відтворення здійснюється без спеціальної мети що-небудь згадати, воно виникає неначе само по собі, ненавмисно, інколи в результаті якихось асоціацій.

Довільне відтворення має спрямований характер, відбувається усвідомлено, залежить від завдання, зусиль волі, від необхідності і потреби воїна щось згадати. Воно має в діяльності воїна основне значення і його легкість, швидкість, точність тісно пов'язані з двома попередніми етапами процесу пам'яті – запам'ятовуванням і збереженням.

За характером запам'ятовування розрізняють емоційний, руховий, образний і словесно-логічний види пам'яті.

Крім того, в залежності від прийомів запам'ятання розрізняють механічну і логічну пам'ять.

Механічна – це запам'ятання інформації в тій формі, в якій вона сприймається.

Логічна (сенсова) – запам'ятання не зовнішньої форми, а сенсу інформації, яка вивчається.

Характеристики продуктивності (ефективності) пам'яті: об'єм, швидкість, точність, протяжність, готовність. У кожної людини ступінь розвитку і співвідношення цих якостей різні.

Прийоми запам'ятовування матеріалу.

а) Велике значення має спрямованість на міцність запам'ятовування, наприклад, установка на час (запам'ятати назавжди). Як правило, така інформація запам'ятовується на тривалий час більш міцно, ніж тоді, коли воїн каже сам собі: „Запам'ятати на короткий строк” (наприклад, лише для того, щоб скласти іспит).

б) Запам'ятовування значною мірою залежить від спрямованості інтересів воїна, його активності, уваги, емоційної значущості інформації. Дуже міцно тримаються в пам'яті воїна події, що викликали яскраві глибокі почуття.

в) Міцність запам'ятовування залежить від багаторазового повторення матеріалу, ритмічності заучування. Для ефективності запам'ятовування різноманітність повторень має найважливіше значення. Необхідно організувати повторення так, щоб воно містило у собі щось нове, а не було простим відновленням того, що вже відомо. Кількість повторень залежить від обсягу вивченого матеріалу. Запам'ятовується тим краще, чим більше ділянок головного мозку задіяні в процесі повторення і вивчення. А тому найкраще вивчати й повторювати одразу читаючи, слухаючи самого себе і дивлячись на записаний матеріал у зошиті.

г) Запам'ятовування має бути смислове (логічне), хоча інколи можна успішно застосовувати механічне запам'ятовування. Механічне запам'ятовування або „зазубрювання” потребує багато сил, бо відбувається без внутрішньої переробки інформації, малопродуктивне і не дуже міцне. Смислове запам'ятовування у 24–26 разів швидше від механічного і більш продуктивне, бо пов'язане з набутим досвідом і будується за принципом причинно-наслідкових          відношень. Воно особливо важливе      при

запам'ятовуванні словесного матеріалу, коли треба розуміти і міркувати. Обсяг запам’ятованого матеріалу значно зростає, якщо між окремими його частинами існують певні зв'язки, асоціації.

д) Для полегшення запам'ятовування і збільшення обсягу пам'яті можна використовувати мнемотехніку – систему різних способів локальної прив'язки, словесних посередників, розбиття на групи.

е) Також зручний прийом – запам'ятовування опорних слів, дат, з якими

пов'язане те, що заучується.

Пам’ять не є якоюсь самостійною функцією, вона якнайміцніше пов'язана з особистістю, її внутрішнім світом, інтересами. Тому розвиток і вдосконалення пам'яті відбувається паралельно з розвитком воїна.

Уява – процес створення нових образів предметів і явищ (уявлень) на основі попереднього досвіду. На відміну від уяви, уявлення – це образи предметів і явищ, що сприймались раніше.

Якщо сприйняття – образ теперішнього, пам'ять і уявлення минулого, то уява – образ майбутнього. Уява являє собою прийоми зміни та перебудови уявлень на основі:

1.              Виділення з цілого якого-небудь елемента або властивості.

2.              Зміну розміру об'єкта в бік його прибільшення (гіпербола) або применшення.

3.              З'єднання частин з різних об'єктів і створення образу нового предмету (приклад: кентавр).

4.              Конструювання предмета у зв'язку з його призначенням (приклад: спис).

5.              Розумове посилення якоїсь властивості або якості предмета (хитра лисиця).

6.              Перенесення властивості на інші предмети.

7.              Розумові послаблення якогось образу.

8.              Створення нових образів на основі узагальнення рис декількох об'єктів, що збігаються між собою (типізація образу).

Уява важлива для тих видів діяльності, де постійно потрібна творчість, пошук нових рішень (в науковому пошуку, роботі програміста, в діяльності командира, інженера, педагога і таке інше). Види уяви

1.   В залежності від наявності вольових зусиль уява може бути:

а) мимовільна:

–                    мрія – образ бажаного майбутнього;

–                    фантазія – побудова образів бажаного майбутнього, але має ще й обмежений зв'язок з дійсністю;

б) довільна – цілеспрямована на пошук нових рішень поставлених задач.

2.   За ступенем новизни створених образів, уява може бути:

а) Відтворюючою або репродуктивною (при читанні книги, карти);

б) Творчою, коли створюються принципово нові образи, які мають соціальну цінність.

в) Науково-фантастичною.

Мислення – це процес відображення суттєвих властивостей, зв’язків і відношень предметів і явищ об'єктивного світу. Основним інструментом мислення є слово.

Основна функція мислення – пізнання сутності речей та явищ, закономірних зв’язків між ними. Види мислення

1.                       Наглядно-діюче – мислення, найбільш продуктивно функціонуюче в практичній діяльності.

2.                       Образне – здійснюється на основі образів, уявлень про те, що людина сприймала раніше.

3.                       Абстрактно-логічне – за допомогою понять, логічних конструкцій. Форми мислення

1.                        Поняття – відображення в свідомості людини загальних і суттєвих властивостей предмета та явищ.

2.                        Судження – основна форма мислення. Воно являє собою заперечення або підтвердження того, чи іншого факту, зв'язків між предметами і явищами.

3.                        Умовивід – це вивід із одного або кількох суджень нового судження.

4.                        Аналогія – це такий умовивід, в якому висновок робиться на основі часткової подібності між предметами, явищами. Мисленні операції

1.                        Аналіз – розкладення цілого на складові частини.

2.                        Синтез – відновлення розчленованого в ціле на основі відкритих аналізом суттєвих зв’язків.

3.                        Порівняння – заключається в зіставленні предметів та явищ, їх властивостей і виявлення таким чином загального або різниці між ними.

4.                        Узагальнення – це об'єднання багатьох предметів або явищ по якійсь загальній ознаці.

5.                        Абстрагування – мислене відволікання від несуттєвих ознак предметів, явищ і виділення в них основного, головного.

6.                        Конкретизація – це рух думки від загального до конкретного. Методи мислення

1.                        Індукція – процес мислення, при якому умовивід іде від одиничних фактів до загального висновку;

2.                        Дедукція – тут висновок робиться від загального положення до конкретного;

3.                        Аналогія – висновок робиться на основі збігу між предметами і явищами. Мислення тісно пов'язане з мовою і мовленням.

Мовлення – це процес використання мови з метою спілкування людей між собою. На відміну від мовлення мова – це засіб спілкування людей, впізнання.

Властивості мовлення

Змістовність – визначається кількістю думок і почуттів, що знайшли вираз в неї, їх відповідність дійсності.

Зрозумілість – правильність слів, будова фраз.

Виразність – її емоційна насиченість.

Впливовість – визначається її впливом на думки, почуття і волю інших, форму впливу і прохання, наказ, інструктаж, порада. Види мовлення

1.                       Зовнішнє – це практично і є обмін, що здійснюється думками між людьми в процесі спілкування: письмове – через письмові знаки; усне; діалогічне; монологічне.

2.                       Внутрішнє – це мовлення, яке не виконує функції спілкування, а лише обслуговуюче процес мислення. Функції мовлення

–     Позначення – властивість людини давати назви предметам і явищам.

–     Повідомлення – властивість обмінюватися думками з допомогою слів.

–     Виразу – властивість передавати іншім свої почуття, відношення.

–     Впливу – властивість збуджувати людей до дій.

Всім відомі слова поета В. Шекспіра про те що, „словом можно убить, словом можно спасти, словом можно полки за собой повести, словом можно продать и предать, и купить, слово можно в разящий свинец перелить”.

Таким чином, слово має бути найважливішим інструментом офіцерів у навчально-виховній роботі. Правильно застосоване, воно завжди дає позитивний ефект.

Вміння офіцера правильно оцінювати особливості психічних пізнавальних процесів у підлеглих та використовувати їх в навчально-виховній роботі – важливий признак його професійно-педагогічної майстерності.

 

3.2. Емоційно-вольова сфера особистості в умовах військової служби

Вивчення психічних станів проводиться шляхом спостереження, опитувань, анкетування і методами тестування. Психічні стани – психологічна категорія. Прикладом психічних станів може бути бадьорість, втома, апатія, депресія, ейфорія, відчуження, втрата почуття реальності, переживання «вже бачив», нудьга, той або інший настрій. Психічні стани так або інакше характеризують психіку людини, визначають своєрідність психічних процесів.

Що ж це за форма психічної діяльності, поряд з психічними процесами та психічними властивостями?

Психічні стани – психологічна характеристика особистості, що відбиває її порівняно тривалі душевні переживання. Яскравим прикладом психічного стану є настрій. У ньому відбивається загальний емоційний тонус людини, який може утримуватися протягом більш чи менш тривалого часу і має, як правило, чітко виражену однорідну психічну модальність.

Так, сприймання, наприклад, картини бою напередодні супроводжується одним емоційним психічним станом, що може перейти в інший стан під враженням цієї картини бою вже після її нового сприймання.

Психічні стани тісно пов’язані з індивідуальними особливостями особистості. Вивчення психічних станів необхідне при засвоєнні основних розділів психології – загальної, педагогічної, дитячої, інженерної, військової, психології творчості тощо.

На відміну від поняття психічний процес, що підкреслює динамічні моменти психіки, і поняття психічна властивість, що вказує на тривалість проявів психіки людини, психічні стани визначаються їх виокремленністю, і повторюваністю в структурі психіки людини.

Один і той же прояв психіки можна розглянути в різних відношеннях. Наприклад, почуття як психічний стан являє собою узагальнену характеристику емоційних, пізнавальних і поведінкових аспектів техніки в певний, відносно обмежений відрізок часу. Так як психічний процес почуття характеризується стадійністю розвитку: воно може розглядатися і як прояв психічних властивостей (запальності, нестримності, гнівливості тощо).

Предметом спеціального вивчення є психічні стани людей в умовах стресу за екстремальних обставин (в бойовій обстановці, під час миротворчих операцій, під час випробування приладів і обладнання, при потребі термінового і відповідального прийняття рішення в надзвичайних ситуаціях).

Діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій та почуттів – позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку і переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями і почуттями.

Емоції і почуття найяскравіше виражають запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К.Д.Ушинський писав, що „ні слова ні думки, навіть вчинки наші не виражають так почуття нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування”.

Пізнаючи світ, людина не залишається холодним, позастороннім спостерігачем. Та сторона відображення предметів та явищ дійсності, яка охоплює наповнену і різнобарвну область особистих переживань, називається емоційною областю, відповідно емоційними процесами.

Емоції і почуття – це форма відображення дійсності в вигляді переживань людиною свого відношення до всього того, що вона пізнає, робить, до того, що її оточує.

Емоції – це безпосередня форма вираження переживань людини, тварини.

Почуття – більш складна форма відображення, властива тільки людині, яка включає не тільки емоційне, але і понятійне відображення. Як правило, їх виникнення пов'язане з задоволенням або незадоволенням найвищих потреб – духовних (потреб людини як особистості). Класифікація емоцій і почуттів а) За впливом на діяльність:

– стенічні, які активізують діяльність особистості;

– астенічні, які викликають пасивність, стримування активності. б) За змістом та складністю:

–ПРОСТІ (елементарні) – виникають при задоволенні або незадоволенні, як правило, органічних потреб, наприклад: спрага, голод. Вони існують і у тварин, і у людей;

–ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ЕМОЦІЇ – є основою для інших, більш складних переживань людини – почуттів. До них належать: цікавість, хвилювання, радість, здивування, горе, страждання, гнів, огида, презирство, страх, сором, провина.

Основні емоційні риси:

– Тривожність (горе, гнів, сором, провина, інтерес);

– Депресія (горе, огида, страх, провина);

– Любов – взаємодія різних емоцій, що пов'язує людей; – Ворожнеча – взаємодія емоцій, що може привести до агресії.

–СКЛАДНІ (віщі) – моральні, інтелектуальні, естетичні почуття, почуття обов'язку, гордості за Батьківщину, честі, гідності, допитливості, подиву, сумніву, гумору, почуття нового, почуття чудового, космічного, трагічного.

в) За силою, тривалістю, формою проходження вони можуть переростати в емоційні стани:

– Настрій – відносно слабо виявлений, але тривалий емоційний стан людини, який впливає на всі його процеси, на всю його діяльність.

– Афект – хвилювання великої сили з коротким періодом проходження (сильна злість, розпач, жах, панічний страх). Характеризуються порушенням вольового контролю.

– Паніка – неконтрольований страх людини, групи людей. Характеризується частковою або повною втратою свідомого контролю за своєю поведінкою.

– Стрес – емоційний стан, який виникає в складній для людини ситуації. Викликається обстановкою небезпеки, незвичними умовами, зростанням відповідальності, великими розумовими і вольовими навантаженнями.

– Фрустрація – емоційний стан людини при виникненні реальних або уявних перешкод на шляху до мети, які він оцінює, як складні і нездоланні.

Типові форми фрустрації:

– Стенічна (агресія, подразнення, гнів).

– Астенічна (почуття безсилля, апатія, пригніченість, невпевненість).

Почуття, які відображаються зовнішньо: виразні рухи обличчя (міміка) і всього тіла (пантоміміка), а також жести, інтонація і тембр голосу.

–Радість, наприклад, супроводжується, зазвичай, усмішкою, сяянням очей, підвищенням тону мовлення.

–Людина, яка охоплена горем, сутулиться, темп мовлення сповільнюється, її тонус знижується.

Вище ми відзначили, що на основі психічних процесів, здійснюється формування психічних станів і утворень, дали визначення поняття «психічний стан». Розкриваючи сутність емоційно-понятійно-вольової сфери особистості, коротко, тезисно визначимо: 1) основні показники психічного стану, 2) етапи динаміки психічного стану, 3) функції психічних станів, 4) класифікація психічних станів.

1)                     Основні показники психічного стану: цілісність; ситуативність; сталість у часі; єдність поведінки та переживання; зв’язок з властивостями і психічними процесами.

2)                     Етапи динаміки психічного стану: виникнення; становлення; перебіг; кульмінація; спад; зникнення.

Перебіг цих етапів залежить від динамічності нервової системи воїна, тобто різна динамічність зумовлює різний характер протікання психічних станів. Також слід мати на увазі основні характеристики динаміки: періодичність; циклічність; повторення психічного стану (у зв’язку з біоритмами).

3)                     Функції психічних станів: врівноваження людини із середовищем, що постійно змінюється; регуляція всіх інших психічних явищ: процесів, властивостей, утворень.

4)                     Класифікація психічних станів:

1. За суто психологічною ознакою: 

•  інтелектуальні: сумнів, задумливість, коливання;

•  емоційні: настрій, афект, паніка, стрес, фрустрація, неспокій; • вольові: рішучість, розгубленість, зібраність, наполегливість. • комбіновані: зосередженість, стійкість, неуважність.

2.                      За роллю в структурі особистості: ситуативні; особисті; групові (настрій, паніка).

3.                      За глибиною переживань: глибокі (афект, паніка); поверхневі (коливання, настрій).

4.                      За характером впливу на особистість, колектив (групу): позитивні (активність, бадьорість); негативні (пасивність, апатія, ейфорія).

5.                      За тривалістю: довготривалі (настрій, неспокій); короткотривалі (переляк).

6.                      За ступенем усвідомленості: усвідомлені (рішучість, зібраність, стійкість); неусвідомлені (афект, паніка).

Наше життя – це зміна психічних станів.

Отже, між процесами, властивостями та утвореннями існують зв'язки і взаємопереходи. У цьому проявляються цілісність психіки людини, а її психічний стан виступає як єдине ціле, щодо інших компонентів психіки.

Яким чином командир може впливати на механізми виникнення відповідних психічних станів?

Основні напрямки такого впливу:

1.                      Створення здорового морально-психологічного клімату в підрозділі. Створити оптимальну ситуацію для військовослужбовців – це означає сформувати умови, обставини для їх життєдіяльності, всебічно задовольняти їх потреби.

Шляхом відповідної зміни військового середовища, яке безпосередньо впливає на зміну ситуації, можна сформувати новий психічний стан, подолати негативні психічні стани.

2.                      Знання індивідуально-психологічних особливостей підлеглих та їх врахування в роботі.

3.                      Допомога воїнам знайти "особистісний смисл" у військовій службі.

4.                      Оптимізація процесу спілкування між військовослужбовцями та його гуманізація, а також високоякісна організація бойової підготовки в підрозділі. 

5.                      Особистий приклад командира; його психічний стан. По-перше, його особистий психічний стан впливає на ефективність власної діяльності і, по друге, безпосередньо формує психічний стан підлеглих. 

Найбільш значущими рисами, що впливають на психічний стан офіцера, є військова майстерність, комунікабельність, цілеспрямованість, емпатія тощо. Особливо важливе значення психічний стан командира має в бойовій обстановці. Тут головним є його власний приклад, вміння визвати позитивні стани і подолати негативні.

Таким чином, зовнішнє відображення почуттів та емоцій, дозволяє уважному і вдумливому офіцеровікраще розуміти духовний світ своїх підлеглих. Керуючи підлеглими, офіцер повинен враховувати їх емоційний стан і викликати почуття та емоції, які найбільш благодійно відбиваються на виконанні службових задач.

Проте людина не тільки пізнає, сприймає, відчуває, але і діє. Життя його складається з нескінченої множини різноманітних дій та вчинків, зв'язаних з постановкою і досягненням мети, прийняттям рішень, подолання труднощів, боротьбою мотивів, посиленням зусиль в управлінні собою, напругою моральних і фізичних сил. Всі ці явища називаються вольовими процесами. 

Воля – це психічний процес свідомої і цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення бажаної мети.

У вольових діях людина здійснює свою свідому мету. Свідома діяльність – довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільне сприймання, запам’ятовування, довільна увага тощо – це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети.

Отже, воля є однією з найважливіших умов людської діяльності.

Воля людини виробилася в процесі її суспільно-історичного розвитку, в трудовій діяльності. Живучи і працюючи, люди поступово навчилися ставити собі певну мету і свідомо досягати її здійснення.

У боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи свої сили чи опановуючи себе, людина виробила в собі різні якості волі.

Вольову діяльність не можна зводити до активності організму й ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони, задовольняючи свої біологічні потреби, пристосовуючись до умов життя, чинять тривалий вплив на навколишню природу, але це відбувається без будь-якого наміру з їхнього боку.

Воля виявляється в зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке долає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі, прагнучи діяти або стримуючи себе.

Воля – діяльний бік розуму і морального почуття. 

Воля забезпечує воїну перехід від пізнання і переживання до його практичної діяльності. За допомогою волі він організовує свою діяльність та управляє собою. Сила волі – передумова успіху в будь-якій діяльності. 

Вольову діяльність людини визначає свідомо сформульована мета. Кожна вольова дія чимось мотивується.

Мотив – це рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності, до боротьби за досягнення мети. Мотивами діяльності є: людські потреби, почуття, інтереси, усвідомлення діяти. 

Чіткість мети, розуміння справи, якій ти служиш, усвідомлення завдання, його важливість для захисту своєї Батьківщини, породжують у військовослужбовців устремління, енергію, силу і рішучість достойно виконувати свій службовий

обов’язок. (Рис. 3.2.)

 

 

Рис. 3.2. Характеристика мотивів

 

Чим більшого суспільного значення набуває завдання (наприклад: участь у миротворчих операціях), тим більшу енергію і завзяття докладатимуть вони для його здійснення.

Вольова діяльність буває простою та складною.

Проста вольова діяльність – це діяльність, яка для свого здіснення не вимагає особливого напруження сил і спеціальної її організації. Вона характеризується безпосереднім переходом бажання в рішення і здійснення цього рішення.

Наприклад, захотівши пити, людина відразу наливає води в склянку і п’є, якщо їй холодно, вона вдягається тепліше. Ці дії не вимагають складних засобів для їх виконання.

Складна вольова діяльність вимагає значного напруження сил, терплячості, наполегливості, вміння спрямувати себе на виконання дії. Так, щоб поступити у Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації, абітурієнт повинен здійснити цілу низку вольових дій.

Основні етапи складної вольової дії:

–      боротьба мотивів, потягів;

–      усвідомлення мети діяльності;

–      вироблення плану дій, усвідомлення засобів і способів її досягнення; – прийняття рішення;

–      виконання дій, з подоланням труднощів та перешкод;

–      досягнення мети;

–      оцінка та аналіз зробленого.

Успіх вольової дії, акту залежить від вольових якостей людини, глибини усвідомлення завдання, інтересу, а також від умінь і навичок діяти, без яких успіх досягнення мети неможливий. Уміння роблять вольові дії чіткішими та більш організованими, сприяють швидкому та успішному їх виконанню.

Професійно важливими є такі вольові якості особистості:

–      ціліспрямованність і принциповість, як підгрунтя її сильної волі;

–      ініціативність – тобто, здатність самостійно ставити перед собою завдання і без нагадувань і спонукань інших здійснювати їх;

–      активність, енергійність – беручись за виконання, треба його

розв’язати, закінчити;

–      рішучість   –        уміння        своєчасно   та      свідомо       прийняти   рішення,

гальмування негативних прагнень і дій;

–      витриманість і наполегливість – здатність перемагати труднощі, що виникають на шляху до досягнення мети, доводити розпочату справу до кінця;

–      самостійність – це результат високої принциповості, її ідейної та моральної витримки, критичного ставлення до вчинків і дій, як своїх власних, так і сторонніх, не підпадати під негативний вплив інших;

–      самовладання – здатність людини себе опановувати, скеровувати свою поведінку та свою діяльність. Самовладання – важлива риса особистості, яку ми називаємо мужністю, сміливістю. Володіючи собою, людина сміливо береться за виконання відповідального завдання, хоча і знає, що його виконання пов’язане з небезпекою для неї, навіть загрожує її життю. Самовладання – одна із умов дисциплінованого воїна.

Своєрідним виявом відсутності волі особистості є конформізм. Суть його в тому, що людина хоча і має власну думку, але легко її змінює під тиском групи, виявляє свою залежність від стороннього впливу, не відстоює своїх переконань.

Як позитивні, так і негативні якості волі не є спадковими. Вони розвиваються протягом життя і діяльності. (Рис.3.3.)

Таким чином, процеси пізнання світу і емоційно вольові процеси взаємопов’язані. Емоції – це відзеркалення потреб і можливостей їх задоволення. Розглянемо ці процеси з психологофізіологічної точки зору.

У якому випадку сильно переживається позитивна емоція? Тоді, коли вона є результатом відображення вельми значної потреби і усвідомлення свого „озброєння” способами її повного задоволення. 

 

 

Зазвичай, від’ємна емоція виникає у випадку відображення свідомістю досить значущої потреби і розуміння, того, що людина не знає або мало знайома зі способами її задоволення в даних умовах.

Емоції викликають сигнальну та регулюючу функції. Сигнальна функція проявляє себе у тому, що відношення виникає, розвивається разом із змінами, які проходять в оточуючому середовищі чи в організмі. Регулююча функція емоцій виявляється в залежності від організації діяльності, поведінки до предмету потреби. Емоції взаємопов’язані з рухливою активністю на рефлекторному рівні. Це проявляється в промовистих рухах обличчя (міміка), тіла (пантоміміка), жестах, тембрах голосу, моторних операціях тощо.

В процесі спілкування людина отримує інформацію від співбесідника із двох каналів: вербальному (мовлення) і невербальному (міміка, вираз очей, голосу тощо). При цьому вона більше довіряє невербальному каналу, так як вважає його більш „чистим”, безпосереднім. Цей висновок підказує людині її досвід спілкування з людьми.

Існує безпосередній зв’язок емоцій з роботою внутрішніх органів: серця, легенів, шлунку і т. п. Біль викликає емоційну реакцію і спонукає до дії. Так же, як страх готує вас до того, щоб оборонитися чи спасатися утікаючи. Біль досить чітко сигналізує вам, що необхідно зробити, щоб перервати контакт з потенційно небезпечним об’єктом, а після цього прийняти належні заходи, якщо вже сталось пошкодження певної частини тіла.

В той же час біль сприймається індивідуально. Воно (сприйняття) може бути різним у однієї і тієї людини. Осягання емоційного стану, проникнення в почуттєве, в переживання іншої людини отримала назву „емпатія”.

Вищим продуктом соціального, цілісного розвитку емоцій людини є почуття. В почуттях нібито „змито” поняття, яке відзеркалює цілісну позицію і узагальнений емоційний досвід щодо переживання відношення до цієї цінності в процесі діяльності (наприклад, почуття патріотизму, обов’язку, відповідальності, гордості).

Людина не тільки пізнає оточуючий світ, як сама відноситься до нього, але й активно діє, змінює його. Це можливо завдяки волі. Під волею прийнято розуміти (підкреслимо ще раз) здатність людини саморегулювати та самодетермінізувати свою діяльність.

Необхідність проявити волю людина усвідомлює у трьох випадках:

1)                     в ситуаціях, які вимагають детального спонукання до дії, недостатньої мотивації („мені хочеться”…);

2)                     в ситуації вибору мотивів, мети, видів дії при їх конфлікті (конфлікт між

„хочу” і „треба”);

3)                     під час вимушеної регуляції зовнішніх та внутрішніх дій і психічних процесів (керувати увагою, намагатися запам’ятати, довести почату справу до кінця).

В одних ситуаціях військовослужбовець здійснює вольову регулцію поведінки під впливом контролю суспільства в особі командира, колективної думки, а інших – під впливом самоконтролю, саморегуляції.

Під час саморегуляції рішення про „використання волі” виходить від самого військовослужбовця, при цьому використовуються „особистісні засоби”. Одним із таких важливих засобів є зміна смислу дії. У цьому випадку людщина здійснює дію не тому, що від неї хтось вимагає, а тому, що не відповідає її принципам і дозволяє їй самоствердитися як суб’єкту житття, особистості, індивідуальності як у власних очах, так і в очах друзів і командирів. Тут ховається основа творчого відношення до військової служби.

Пізнання оточуючого світу і відношення до нього – це єдиний процес. Тому на заняттях з бойової підготовки, як і на інших заняттях, командиру необхідно не тільки передавати інформацію, але і показувати своє відношення до неї. Поступати інакше – значить стихійно (що недопустимо) формувати відношення підлеглих до служби, адже воно (як ми знаємо) тісно пов’язано з „генератором активності військовослужбовця” – його потребами, мотивами.

Формування почуттів передбачає засвоєння ії понять (наприклад, совість, честь, обов’язок, відповідальність тощо), а також переживання відношення до цих почуттів в процесі життєдіяльності. Якщо військовослужбовець не розуміє, що таке „обов’язок”, немає досвіду його виконання, а отже, і позитивного переживання щодо цього випадку, то одними закликами про необхідність виявити „почуття обов’язку” воно не може бути сформовано.

Як свідчить військова практика, основними труднощами формування волі військовослужбовця є:

–                бідність мотиваційної сфери військовослужбовця;

–                психологічний дискомфорт, як наслідок того, що мета вольової дії – завтрашня радість, а „нам треба сьогодні, нам треба зараз”;

–                низька озброєність прийомами саморегуляції;

–                неадекватна оцінка оточуючими людьми факту здійснення вольового дійства; – невміння командирів, товаришів по службі побачити і вірно оцінити вияв волі (недостатнє соціальне підкріплення). Висновки:

1.                      Офіцеру для успішного виховання підлеглих і керівництва їх діяльністю не обхідно постійно враховувати психічний стан військовослужбовців. Від психічного стану, в якому знаходиться підлеглий на даний момент, дуже залежить його успіх у вивченні військової справи, у виконанні повсякденних службових обов'язків, його поведінка і взаємовідносини з командирами та товаришами.

2.                      Психіка людини за своїми проявами складна та багатоманітна. Але вона завжди виступає в структурній єдності, в сукупності усього різноманіття елементів: психічних процесів, психічних станів, психічних властивостей і психічних утворень. Тому і підхід до вивчення психіки людини і впливу на неї повинен бути комплексним. 

Питання для самоконтролю

1.      Які психічні процеси Ви знаєте?

2.      Розкрийте сутність психічного пізнавального процесу – сприйняття. 

3.      Назвіть види відчуттів людини. Дайте їм коротку характеристику.

4.      Згадайте, з яких етапів складається психічний пізнавальний процес – пам'ять? Розкрийте їх сутність.

5.      Що таке вольові зусилля?

6.      Розкрийте поняття «довільна увага».

7.      Які особливості змісту процесу «воля» Ви знаєте?  8. Дайте характеристику мотивів людини.

 

 

 

                                            ТЕМА 4.    Психічні властивості особистості 

 

            4.1. Спрямованість та здібності особистості військовослужбовця

У вітчизняній психології існують різні підходи до вивчення особистості. Проте, не дивлячись на різноманітність трактувань особистості, у всіх підходах в якості її ведучої характеристики виділяється спрямованість.

Найчастіше у науковій літературі під спрямованістю розуміють сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості.

Необхідно відмітити, що спрямованість особистості завжди соціально обумовлена і формується у процесі виховання. Спрямованість – це установки, які стали властивостями особистості і проявляються у таких формах, як: потяг, нахил; бажання; прагнення, поривання; інтерес, зацікавленість; схильність; ідеали; світогляд; переконання. (Рис. 4.1.)

 

 

Рис. 4.1. Основні форми спрямованості особистості

 

При цьому в основі всіх форм спрямованості лежать мотиви діяльності.

Коротко охарактеризуємо кожну з названих форм спрямованості у порядку їх ієрархії.

Перш за все, необхідно зупинитися на потязі, нахилі. Прийнято вважати, що потяг – найбільш примітивна за своєю суттю біологічна форма спрямованості. З психологічної точки зору, потяг – це психічний стан, який виражає недиференційовану, неусвідомлену або не у повній мірі усвідомлену потребу. Зазвичай, потяг є перехідним явищем, так як наведена у ньому потреба або затухає, або усвідомлюється, перетворюючись у бажання.

Бажання – це усвідомлена потреба і потяг до будь-чого цілком визначеного. Потрібно відзначити, що бажання, являючись цілком усвідомленим, має спонукальну силу. Воно загострює усвідомлення мети майбутньої дії та побудову її плану. Така форма спрямованості характеризується усвідомленням не тільки своєї потреби, але й можливими шляхами її задоволення.

Наступна форма спрямованості – прагнення, поривання. Прагнення виникає тоді, коли у структуру бажання включається вольовий компонент. Тому прагнення часто розглядають в якості цілком визначеного спонукання до дії, діяльності.

Найбільш яскраво, чітко характеризують спрямованість особистості її інтереси, зацікавленість. Інтерес – це специфічна форма проявлення пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення мети діяльності й цим самим сприяє орієнтації особистості в оточуючій дійсності. Суб’єктивно інтерес проявляється в емоційній тональності, яка супроводжує процес пізнання або увагу до живого об’єкта. Однією з найбільш суттєвих характеристик інтересу є те, що при задоволенні його він не згасає, а, навпаки, викликає більшу зацікавленість в нових, вищих рівнях пізнавальної діяльності.

Інтереси є важливою спонукальною силою до пізнання оточуючої діяльності. Вирізняють безпосередній інтерес, який викликається привабливістю об’єкта, та опосередкований інтерес до об’єкта як засобу досягнення мети діяльності. Побічною характеристикою усвідомлення потреб, які відбиваються в інтересах, є сталість інтересів, яка виражається в часі їх збереження та їх інтенсивності. Також потрібно підкреслити, що широта та зміст інтересів можуть оперувати однією із найбільш яскравих характеристик особистості.

Інтерес у динаміці свого розвитку може перетворюватись у схильність. Це стає тоді, коли до інтересу підключається вольовий компонент. Схильність характеризує спрямованість індивіда на певну діяльність. Підгрунтям схильності є глибока стійка потреба особистості у тій чи іншій діяльності. В якості основи схильності також може виступати намагання удосконалювати уміння й навики, які торкаються цієї потреби. Прийнято вважати, що схильності, які проявляються, можуть розглядатися в якості передумови до розвитку нових здібностей.

Наступна форма прояву спрямованості особистості – це ідеал. Ідеал – предметна мета схильності, яка конкретизується в образі чи уявленні індивіда, тобто те, до чого він прагне, на що він орієнтується. Ідеали людини можуть виступати у якості однієї з найбільш значущих характеристик світогляду людини, тобто, його системи поглядів на об’єктивний світ, на місце у ньому людини, на відношення людини до оточуючої його дійсності та самого себе. У світогляді відображаються не тільки ідеали, але й практично духовно-ціннісні орієнтації, тобто, ментальність людей даного соціуму, їх родовід, їх принципи пізнання себе та діяльності, їх самоусвідомлення та їх переконання.

Переконання – вища форма спрямованості – це система мотивів особистості, які спонукають її діяти у відповідності зі своїми поглядами, принципами, світоглядом. В основі переконання лежать усвідомлені потреби, які спонукають особистість діяти, формують її мотивацію до діяльності.

Так як ми підійшли до проблеми мотивації, необхідно визначити, що у поведінці людини є дві функціональні взаємопов’язані сторони: спонукальна та регулятивна. Розглянуті нами вище психічні процеси і стани забезпечують в основі своїй регуляцію поведінки. Що ж торкається її стимуляціі чи спонукання, які забезпечують активізацію і спрямованість поведінки, то вони пов’язані з мотивами та мотивацією (про них ми згадували вище).

Мотив – це спонукання до діяльності, які пов’язані із задоволенням потреби суб’єкта. Під мотивом розуміють часто також причину, яка лежить в основі вибору дій та вчинків, сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, які викликають активність суб'єкта.

Термін „мотивація” представляє собою більш широке поняття, ніж термін „мотив”. Слово „мотивація” використовується у сучасній психології у подвійному розумінні: і як система факторів, які детермінують поведінку (сюди входять, до речі, потреби, мотиви, прагнення, наміри тощо), і як характеристика процесу, який стимулює та підтримує поведінкову активність на певному рівні.

Питання мотивації діяльності виникає кожний раз, коли необхідно пояснити причини вчинків людини. При цьому будь-яка форма поведінки може бути пояснена як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку в якості вихідного та кінцевого пунктів пояснення виступають психологічні властивості суб’єкта поведінки, а у другому – про зовнішні умови та обставини його діяльності. У першому випадку кажуть про мотиви, наміри, бажання, інтереси, а в другому – про стимули, які є вихідними з створеної ситуації.

Мотив, на відміну від мотивації – це те, що належить самому суб’єкту поведінки, є його сталою особистою властивістю, яка „із себе” спонукає здійснення певних дій. Мотиви можуть бути усвідомленими чи неусвідомленими. Основна роль у дотримуванні спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам. Необхідно підкреслити, що самі мотиви формуються із потреб людини.

Потребою називають стан людини, коли їй недостає певних умов у житті та діяльності або у матеріальних об’єктах. Потреба, як і будь-який стан особистості, завжди пов’язана з присутністю у людини почуття задоволення чи незадоволення. Потреби є у всіх живих істот, і цим жива природа відрізняється від неживої. Другою її відмінністю, також пов’язаною з потребами, є вибірковість реагування живого саме на те, що складає предмет потреб, тобто на те, чого організму зараз недостає. Потреба активізує організм, стимулює його поведінку, спрямовану на пошук того, що необхідно.

Прийнято розрізняти мету діяльності та життєву мету. Це пов’язано з тим, що людині приходиться виконувати на протязі всього життя велику кількість різноманітних видів діяльності, у кожній з них реалізується певна мета. Але мета будь-якої діяльності розкриває лише якусь одну сторону спрямованості особистості, яка проявляється у даній діяльності. Життєва мета виступає у якості узагальненого фактора всіх часткових цілей, які пов’язані з окремим видами діяльності. У той же час реалізація кожної часткової цілі є часткова реалізація загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями пов’язаний рівень досягнень особистості. У життєвій меті особистості знаходить вираження усвідомлена нею „концепція особистісного майбутнього”. Усвідомлення людиною не тільки мети, але й реальності її здійснення розглядається як перспектива особистості.

Стан розладу, пригнічення, що властиві людині, яка усвідомлює неможливість здійснення перспективи, називається фрустрацією. Цей стан виникає у тих випадках, коли людина на шляху до досягнення мети стикається з реальними непереборимими перешкодами, бар’єрами або коли вони сприймаються як такі.

На шляху вивчення особистості, окрім її ведучої характеристики – спрямованості, помітно вирізняються у кожній людині притаманні лише їй індивідуальні особливості, які впливають на її життя, поведінку, діяльність.

Індивідуальні особливості будови тіла – це конституція організму, його фізіологічні процеси: гуморальні, ендокринні, нервові. У кожному окремому організмі ці процеси відбуваються своєрідно, хоча здебільшого у всіх людей вони мають багато спільного, що зумовлено антропогенезом, тобто походженням і розвитком людини.

Психічні індивідуальні особливості – це неповторна своєрідність психіки кожної людини. Природною передумовою індивідуальних особливостей людини є передусім спадкові та вроджені біологічні особливості будови та функцій організму.

Дитина народжується з властивими їй конкретними задатками, на грунті яких протягом життя залежно від умов виховання розвиваються і формуються притаманні певному індивіду будова та функції організму, власне психічне буття.

Проте вроджені біологічні особливості не визначають фатально індивідуальні якості особистості. Багатьма спеціальними дослідженнями (психологічними та фізіологічними) доведено, що вроджене змінюється залежно від умов життя і виховання.

У навчально-виховній роботі важливо відрізняти вікові особливості від індивідуальних, щоб правильно визначати необхідні заходи.

Істотними властивостями людини є здібності. Людські здібності виникли і розвинулися в процесі праці.

Здібності – це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляється в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

Кожна здібність людини – це її складна властивість, внутрішня здатність відповідати тим вимогам, які ставить перед нею діяльність, вона спирається на такі властивості як, насамперед, досвід людини, надбані нею знання, вміння, навички.

Істотну роль при цьому відіграє не тільки наявність самих знань, а уміння застосувати їх до розв’язання нових навчальних, практичних, наукових та інших завдань.

Тому не можна розглядати здібності людини як властивості, незалежні від її знань, умінь і навичок. Але здібності не тотожні знанням, умінням і навичкам.

Здібності – це такі психологічні властивості людини, від яких залежить опанування знань, умінь та навичок, але які, проте, не є знаннями, уміннями і навичками.

Стосовно знань, умінь, навичок здібності являють собою певну можливість. Як кинуте в землю зерно ще не є колоском, а тільки має можливість розвитку залежно від складу, вологості грунту, погоди тощо, так і здібності людини є лише можливістю для опанування знань, умінь, навичок. А те, чи перетворяться ці можливості на здібності, залежатиме від багатьох чинників – форм і методів навчання та виховання, спокою в родині, суспільстві тощо.

Психологія, заперечуючи тотожність здібностей та важливих компонентів діяльності – знань, умінь і навичок, наголошує на їх єдності.

Здібності виявляються у всіх сферах діяльності людини. Вони поділяються за змістом і характером діяльності.

Вивчаючи конкретно-психологічну характеристику різних здібностей, можна виокремити в них більш загальні здібності та спеціальні; ці якості не слід протиставляти. (Рис. 4.2.)

 

 

Рис. 4.2. Здібності

 

Загальними називаються здібності, які певною мірою виявляються в усіх різновидах діяльності – навчанні, праці, грі, розумовій діяльності тощо.

Спеціальними називаються здібності, які є підґрунтям, ознакою вияву схильності до літератури – уява, до музики – слух тощо. Загальні та спеціальні здібності взаємопов’язані.

Формування здібностей залежить від рівня розвитку культури суспільства. Поділ праці зумовлює диференціацію, спеціалізацію здібностей. Розвиток здібностей цілком залежить від попиту, на який, у свою чергу, впливає поділ праці, що зумовлює спеціалізацію освіти.

Здібності людини мають різний рівень вияву: низький; середній; високий.

Чим зумовлюються такі відмінності? Вони не є природженими, хоча ми іноді чуємо, наприклад, що „ця дитина здібна”, а ця „нездібна” від природи.

Як і всі інші індивідуально-психологічні особливості, здібності не даються людині відразу, не є природною властивістю.

Здібності кожної людини, її індивідуальної особливості є результатом її розвитку. Відстоювати такий погляд необхідно, оскільки існували різні тлумачення впливу спадковості на формування людських здібностей (Платон – здібності – спогади перебування людини в світі „абсолютних знань”; Декарт – здібності – вроджені ідеї; Галль – поділ черепа на 27 частин, кожна з яких відповідає за розвиток певних здібностей, а також від маси мозку).

Найбільш правильною гіпотезою є зв’язок задатків із мікроструктурою мозку та органів чуття. Розвитку здібностей сприяє спадковість, соціальні умови життя. Так, у родині Баха було 57 музикантів, з яких 20 – видатні.

Уроджені передумови розвитку здібностей називають задатками. Задатки – це природжені можливості розвитку здібностей.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а: 

1) діяльність; 2) умови життя; 3) активна взаємодія з навколишньою дійсністю; 4) навчання людей, їх освіта та виховання.

Раннє виявлення задатків – один із показників наявності природних даних, що сприяють розвиткові здібностей. Біографії визначних осіб свідчать, наприклад, про раннє виявлення здібностей до музики, літератури, поезії. У Римського-Корсакова схильність до музики виявили уже у дворічному віці, у Моцарта – в три роки, Олександр Пушкін перший власний труд написав у дев’ять років, Леся Українка – в тринадцять.

Іноді умови не сприяють раннім виявам здібностей. Але при появі умов можуть виявитися й пізніше. Аксаков опублікував свою першу книгу в 56 років, Крилов першу байку – в 40 років.

У розвитку здібностей, як бачимо, важливу роль відіграє обдарованість з підключенням структурних компонентів – знань, умінь, задатків.

Індивідуальні особливості в одній або кількох галузях діяльності називають талантом, а таких людей –  талановитими.

У талановитих людей здібності виявляються в творчій діяльності, у творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найвищий рівень розвитку здібностей, що виявляється у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення для суспільства, розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю.

Геній виражає найбільш передові тенденції прогресу свого часу. Геній відрізняється від талановитості суспільною важливістю тих завдань, які він розв’язує. Індивідуальні особливості здібностей виявляються в різнобічності або однобічності їх розвитку. Різнобічні здібності мали Д.І. Менделєєв, М.Ю. Бородін, Тарас Шевченко та ін.

Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активна включеність особистості в діяльність. По 16 годин на добу працював Едісон, який на запитання про причину його геніальності відповідав, що вона є результатом 99 відсотків поту та одного відсотка таланту.

Успіх в житті, соціальне визнання приходить до людини тоді, коли вона зуміє реалізувати свої здібності, задатки. Зуміє людина реалізувати їх, чи стане їх творчість реальністю у великій мірі залежить від самовиховання і самовдосконалення.

Самовиховання як специфічна форма діяльності, перш ніж перетворитися в один із найважливіших засобів самовдосконалення особистості, в один із основних шляхів всебічного та гармонійного розвитку людини передбачає певний рівень вихованості особистості, її готовності і здатності до самовивчення, самоусвідомлення, самоаналізу та самооцінки, до порівняння своїх вчинків з вчинками інших людей, самокритичного відношення до своєї діяльності, напрацювання сталих установок на постійне самовдосконалення. 

Самовиховання – складний інтелектуальний, вольовий та емоційний процес. Дослідження, які проведені з проблеми самовиховання, показують, що для розуміння його сутності необхідно знати внутрішні, психологічні передумови протікання процесу самовдосконалення. Серед них необхідно виділити:

1.                      високоусвідомленя мети, напрацьовані та прийняті життєві ідеали, які лежать в основі програми самовдосконалення і виступають могутніми спонукальними силами, внутрішніми мотивами поведінки та всієї діяльності людини;

2.                      психолого-педагогічні, професійні, етичні та інші знання протікання, змісту і методики цього процесу та уміння його виконувати у будь-яких умовах та обставинах життя;

3.                      наявність внутрішньої установки, розвинутої самосвідомості, здатності до об’єктивної критичної оцінки своєї поведінки і необхідного рівня загального, інтелектуального, духовно-ментального та професійного розвитку;

4.                      визначений рівень розвитку вольових якостей та наявність навичок емоційно-вольового саморегулювання, особливо у важких та складних ситуаціях, екстремальних умовах;

5.                      глибоке розуміння смислу спрямованості своєї праці.

Вихідним компонентом самовиховання є мотиви, глибоко усвідомлені внутрішні спонукання до систематичної і активної роботи над собою: усвідомлений вибір професії, інтерес до неї; всебічне осмислення та реально поставлена мета в житті; зрозумілі й прийняті для себе вимоги, які пред’являються до професії; позитивні життєві ідеали, почуття обов’язку, честі, гідності; високоморальний особистий приклад для інших.

Процес самовиховання має свою логіку розвитку і особисті, відносно самостійні етапи протікання, на кожному із яких використовуються ті чи інші методи, засоби та прийоми роботи над собою. У самому узагальненому вигляді логіка і етапи процесу самовиховання можуть включати:

-                самопізнання;

-                планування своєї роботи по удосконаленню;

-                осмислення, засвоєння, і фактичне прийняття для себе тих вимог, які пред’являються у сучасних умовах;

-                власне, роботу по самовдосконаленню і розвитку у себе необхідних якостей та викорінення негативних звичок, дій, рис характеру;

-                саморегулювання: самоконтроль та самокорегування процесу самовиховання у різних життєвих ситуаціях і умовах своєї професійної діяльності.

Таким чином, самовиховання особистості має велике значення в самовдосконалені її як людини, розвитку її здібностей. Головними завданнями керівництва самовихованням є спрямованість та спонукання особистості до усвідомлення позитивних та негативних сторін свого розвитку, формування переконання необхідності систематично і цілеспрямовано працювати над самовдосконаленням, аналізувати і правильно оцінювати рівень особистісного розвитку, своєчасно вносити корективи у свою практичну діяльність.

 

4.2.  Темперамент та характер особистості. Їх класифікація та характеристика

Індивідуальні особливості особистості найяскравіше проявляються у темпераменті та характері, здібностях, пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності, потребах та інтересах (про них мова йшла вище). Особливості їх вияву залежать від виховання дитини. Індивідуальні риси характеру, як свідчать дослідження, досить яскраво виявляються уже в дошкільному віці.

А.С.Макаренко радив вихователям-педагогам завжди пам’ятати, що люди являють собою дуже різноманітний матеріал для виховання, і було б неймовірним верхоглядством намагатися „втиснути” його в загальний для всіх еталон.

Діяльність і поведінку людини зумовлюють не лише соціальні умови життя, а й індивідуальні особливості її психофізичної будови. Це виразно виявляє і темперамент.

Темперамент (від лат. tempero – змішувати в належних співвідношеннях, підігравати, охолоджувати, уповільняти, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність.

Однакові за змістом і метою дії кожна людина виконує по-своєму, індивідуально. Перші реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а другі – спокійно, повільно, швидко забуваючи про все, що на них впливало.

Є люди, які надмірно ефективно реагують на події, на ставлення до них – спалахують гнівом, діють агресивно, а інші у таких випадках виявляють боязкість, не чинять жодного опору тоді, коли цього вимагає ситуація.

Темперамент – індивідуальна властивість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини дали підстави поділити людей на кілька груп, вирізнити за типами їх темпераменту.

Вчення про темперамент започаткував видатний давньогрецький лікар і філософ – Гіппократ. Він та його послідовники обстоювали гуморальну теорію (від лат. humor – рідина, соки організму: кров, флегма, жовч), згідно з якою ознаки темпераменту зумовлює переважання в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням крові, жовчі та слизу (лімфи, флегми).

На підставі цих припущень сформувалося вчення про чотири типи темпераменту:

–      сангвіністичний (від лат. sanguis – кров, перевага крові);

–      флегматичний (від грецьк. phlegma – слиз, перевага слизу);

–      холеричний (від грецьк. chole – жовч, перевага жовчі);

–      меланхолійний (від грецьк. melas – чорний, похмурий та chole – жовч, перевага чорної жовчі).

Сьогодні вчення це цікаве тільки з історичної точки зору. І.П. Павлов, розглядаючи проблему темпераменту, писав, що геніальний спостерігач людини Гіппократ, класифікуючи темпераменти, підійшов до істини найближче.

Німецький філософ І.Кант, поділяючи погляди на темперамент представників гуморальної теорії, вперше дав своєрідну психологічну характеристику темпераментів. Він вважав, що флегматикам властиві недостатньо розвинені моральні почуття; меланхолікам – справжня доброчинність; у холериків найбільш розвинене почуття честі; а сангвінікам – почуття прекрасного.

Але І.Кант, тлумачачи темперамент, плутав його з рисами характеру.

Вчений, лікар і педагог П.Лесгафт пояснював темперамент особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору, товщини й гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на думку П.Лесгафта, зумовлюють швидкість і силу кровообігу. 

–  Сангвістичному темпераменту відповідає невеликий діаметр судин;

–  Меланхолійному – великий отвір та товсті його стінки; – Флегматичному – великий отвір та тонкі його стінки.

Німецький психіатр Є.Кречмер обстоював залежність психічної будови особистості від будови (конституції) тіла. Він запропонував класифікацію типів конституції (пікнічний, астенічний, атлетичний, дисплатичний); вважав, що кожному із них властивий свій темперамент.

Гуморальна та морфологічна теорії темпераменту мають серйозні недоліки.

Вони обстоюють як першооснову темпераменту фізіологічні системи організму, які не мають для цього необхідних властивостей.

Крім цього, ці теорії не враховують відмінностей темпераменту здорового та хворого організму, але цілком ігнорувати ці теорії в поясненні виявів темпераменту не можна.

Відомо, що порушення функції гуморальної та ендокринної систем організму зумовлюють розвиток деяких видів психопатії, що впливають на особливості типів темпераменту. Це, зокрема, шизофренічні, маніакальнодепресивні психози, невмотивовані настрої, психоастенії та ін.

Типи темпераментів

У сучасній психології користуються гіппократівською класифікацією типів темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожному із них властиві своєрідні психологічні особливості.

Сангвініку притаманні досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом з тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах є причиною недостатньої зосередженості, похапливості, а то й поверховості.

Для холерика характерний високий рівень нервово-психичної активності та енергії дій, різкості й стрімкість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за умови відсутності належного виховання в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення, уповільненістю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівністю, постійністю та глибиною почуттів і настроїв.

Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхоліку властивий низький рівень нервово-психологичної активності, стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і постійність почуттів, але слабкий їх зовнішній вияв. За умови недостатньої вихованості у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як хвороблива емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань, які виявляються із-за неістотних життєвих обставин.

Головні властивості темпераменту

Темперамент як динамічна характеристика психічної діяльності особистості має свої властивості, які позитивно або негативно впливають на його поведінку. Розрізняють такі головні властивості темпераменту: сенситивність; реактивність; пластичність; ригідність; резистентність; екстравертність; інтровертність.

Сенситивність – міра чутливості до явищ дійсності, що мають стосунок до особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей спричиняють яскраві реакції, страждання, а другі ставляться до них спокійно, байдуже.

Реактивність – це особливість реагування особистості на різноманітні подразники, що впливає на темп, силу та форму відповіді, а найяскравіше – на емоційну вразливість, і відбивається на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе.

Пластичність виявляється в здатності швидко пристосуватися до обставин, що змінюються.

Ригідність – особливість протилежна пластичності, це складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього вимагають обставини.

Резистентність – міра здатності чинити опір негативним або несприятливим обставинам.

Досить яскраво ця особливість виявляється в умовах стресу, при значній напруженості в діяльності.

Екстравертованість – спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших. Екстравертованим типам властива сила і рухливість нервових процесів і у зв’язку з цим імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність.

А спрямованість особистості на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення – це інтровертованість. У інтровертного типу переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу. Тому вони мають проблеми щодо соціальної адаптації.

Фізіологічні основи темпераменту

Вчення І.П.Павлова про типи нервової системи та вищої нервової діяльності спричинило істотні зміни наукового тлумачення темпераменту. Поєднання різної міри вияву сили, врівноваженості та рухливості процесів збудження та гальмування дало підставу відокремити чотири головні типи нервової системи, а саме:

1.                      Сангвінік – сильний, врівноважений, але рухливий – жвавий тип.

2.                      Флегматик – сильний, врівноважений, інертний – спокійний, але малорухливий тип.

3.                      Холерик – сильний, неврівноважений тип з переважанням збудження над гальмуванням – збудливий, нестримний тип.

4.                      Меланхолік – слабкий, неврівноважений, слабо рухливий – слабкий тип.

Вживаючи термінологію Гіппократа щодо темпераментів, І.Павлов писав:

–                Сангвінік – палкий, врівноважений, продуктивний тип, але лише тоді, коли у нього є багато цікавих справ, які його збуджують.

–                Флегматик – врівноважений, наполегливий, продуктивний працівник.

–                Холерик – яскраво бойовий тип, задиркуватий, легко і швидко збуджується.

–                Меланхолік – помітно загальмований тип нервової системи. Він не довірливий, в усьому бачить погане, небезпечне.

Діяльність (трудова, навчальна, ігрова) вимагає не лише певного рівня знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку людини, а й наявності певних типологічних особливостей нервової системи, а, отже, й темпераменту.

Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) людини виявляються по-різному, вони відіграють позитивну або негативну роль.

Стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу вищої нервової діяльності, що є складовою структури її темпераменту. Отже, у професійній діяльності, орієнтації та підготовці до праці людини (молоді) потрібно зважати на особливості темпераменту.

Кожній людині, крім динаміки дій, що виявляються у темпераменті, притаманні істотні особливості, які впливають на її діяльність та поведінку. Про одних кажуть, що вони працьовиті, дисципліновані, скромні, чесні, сміливі, колективісти, а про інших – ліниві, хвалькуваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїсти, боягузи.

Ці й подібні риси виявляються настільки яскраво і постійно, що визначають собою типовий різновид особистості, індивідуальний стиль її соціальної поведінки.

Такі психологічні особливості називають рисами характеру (від грецьк. – „риса”, „ознака”, „відбиток”).

Ці риси характеризують і мету, до якої прагне людина, і способи досягнення мети. Знати це важливо, оскільки особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, а й тим, як вона це робить.

Сукупність постійних рис становить характер особистості.

Характер – це сукупність постійних індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до колективу, інших людей, праці, навколишньої дійсності та до самої себе.

Характер найбільш тісно пов’язаний з темпераментом, що, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму сутності людини.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає нам можливість передбачати, як вона буде себе поводити за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення.

Структура характеру

Характер, як одна з істотних особливостей психічного складу особистості, є цілісним утворенням, що характеризує людське „Я” як єдність.

І.П.Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, обстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів. 

„Якщо ви аналізуєте людину, – писав він, – ви повинні сказати, що за такими рисами її можна характеризувати як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Отже, без визначення окремих рис нічого не розбереш. Але якщо окремі риси уявити відокремлено, не розглядаючи їх у взаємозв’язку, то характер людини, звичайно, визначити не можна”.

Потрібно брати систему рис і в цій системі аналізувати, які риси вирізняються передусім, а які ледве виявляються, вуалюються.

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому головні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру потрібно виокремити зміст і форму. Зміст характеру особистості визначають умови життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються.

Але за формою наміри, прагнення реалізуються по різному. Це залежить від обставин, ситуацій, в яких перебуває людина, і від властивостей її характеру, особливо від темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

1) спрямованість; 2) переконання; 3) розумові риси; 4) ментальність; 5) емоції; 6) волю; 7) темперамент; 8) повноту; 9) цілісність; 10) визначеність; 11) силу.

Спрямованість, як ми відмічали вище, є складовою характеру особистості. Вона виявляється у відбірковому позитивному або негативному оцінному ставленні особистості до вчинків і до діяльності людей і до самої себе. А залежно від домінуючихматеріальних або духовних потреб, ціннісних установок особистості, інтересів і вподобань життя одних людей наповнене корисною діяльністю, вони невтомно працюють та виконують громадський обов’язок. Рушієм їх вчинків є гуманність, оптимізм, контактність.

У інших – на першому плані власний добробут, задоволення егоїстичних інтересів, потреб. Для інших особистостей „рушієм” дій є убогість духовності, індивідуалізм, мізантропія.

Переконання – це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки і поведінку.

Розумові риси характеру виявляються у розсудливості, спостережливості і поміркованості.

Ментальність виявляє морально-духовні цінності, напрацьовані родоводом і властиві тільки даному соціуму, це глибинне джерело мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій, форму вияву яких знаходимо у характеру особистості.

Емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, нечутливість до страждань інших, грубість. Моральні, естетичні, пізнавальні, практичні почуття завдяки наявності у них емоцій можуть виявлятися або в екзальтованості, або в спокійному, поміркованому ставленні до явищ природи, мистецтва, вчинків людей.

Воля як складова структури характеру зумовлює його силу. Отже, воля, як вважають, являє собою стержневий компонент сформованого характеру.

Темперамент є динамічною формою вияву характеру. Особливості умов життя, навчання та виховання формують різне за змістом індивідуальне ставлення до явищ навколишньої дійсності, але форма вияву цього ставлення, динаміка реакцій особистості визначаються її характером.

Характер – це єдність типологічного та набутого життєвого досвіду.

Повнота характеру – це всебічний розвиток його структурних компонентів – розумових, ментальних, моральних, емоційно-вольових. Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона виявляється у єдності слова й діла або її відсутності у вчинках.

Особливо важливою рисою характеру є його визначеність. Вона проявляється у суб’єкта в його діяльності як принциповість та сумлінність незалежно від важливості доручення.

Сила характеру проявляється в енергійних діях, завзятті та активності діяльності, боротьбі за доведення справи до завершення, незважаючи на жодні перешкоди. Це властиво для новаторів, ентузіастів, ініціаторів.

Справжню людину – активного діяча, колективіста, патріота, гуманіста – характеризує єдність усіх компонентів її характеру.

Головні риси типового характеру людини виявляють позитивне або негативне ставлення: 1) до праці; 2) до інших людей; 3) до самої себе; 4) до предметів та явищ дійсності.

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються настільки яскраво і своєрідно, що це робить їх оригінальними. Крайню інтенсивність певних рис людини називають їх акцентуацією. Це може бути: педантизм; демонстративність; екзальтованість; тривожність; інтровертність; екстравертність.

Формування характеру – це тривале становлення психологічних утворень під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли дії та вчинки внаслідок їх багаторазового повторення стають звичайними і визначають типову модель поведінки людини.

Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливе значення для виховання характеру має активна діяльність людини і, передусім, праця як середовище її суспільного буття, спілкування як необхідна умова її самопізнання та реалізації.

Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню.

Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується.

Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає засвоєнню небажаних звичок і рис поведінки.

Дослідження формування характеру показали, що особливо дієвими чинниками є спрямованість, самоусвідомленність і самостійна діяльність у праці, навчанні. При цьому потрібно створити такі умови для об’єкта, за яких він міг би виявити колективізм, мужність, витримку, працьовитість. Але буде великою помилкою, якщо виховання в колективі нівелюватиме індивідуальні якості особистості.

Успішне формування рис характеру вимагає єдності виховних заходів родини, школи, ВНЗ та соціального середовища, громадськості.

 

Питання для самоконтролю

1.      Назвіть основні форми спрямованості особистості?

2.      Як, на Вашу думку, формувати спрямованість особистості? Навіщо це потрібно?

3.      Розкрийте сутність понять «задатки», «здібності», «талант».

4.      Згадайте основні процеси які впливають на темперамент людини.

5.      Які типи темпераменту Ви знаєте? Охарактеризуйте один з них.

6.      Визначте структуру характеру. 7. Назвіть фізіологічні основи темпераменту.

 

 

 

ТЕМА 5.  Соціально-психологічна структура військового колективу 

 

             5.1.      Загальна психологічна характеристика малої групи і колективу

Передусім необхідно вияснити питання про співвідношення понять „група” і „колектив”. Для того, щоб розібратись в цьому питанні наведемо наступні класифікації груп (автор І.М. Андрєєва).

В даній класифікації основою служить місце всіх груп в системі суспільних відносин. 

Цей підхід існує в нашій психологічній науці. Проте потрібно сказати, що багато західних, вітчизняних дослідників висувають інші різноманітні принципи, на основі яких будуються класифікації, наприклад: рівень культурного розвитку; принципи формування групи; час її існування; принципи доступності членства в ній і т.д.

Розглянемо представлену класифікацію груп. (Рис.5.1.)

 

Рис.5.1. Класифікація груп

 

1.             Перш за все, для психології вагомим являється розподіл груп на умовні і реальні. Психологія зосереджує свої дослідження на реальних групах.

2.             Тут виділимо: лабораторно-природні групи.

–До перших відносяться групи, спеціально створені для виконання експериментальних завдань в лабораторних умовах.

–До других – групи, які функціонують в реальних життєвих ситуаціях і які виконують визначені суспільні дії.

Суттєва відмінність між групами обох типів у тому, що в першому випадку мова йде, як правило, про групи укомплектовані випадковим способом (добровольці і т.д.) на період експерименту і з його закінченням завершують своє існування.

В другому випадку мають на увазі переважно утворені групи з визначеною історією, які нерідко характеризуються досить високим рівнем соціальнопсихологічного розвитку.

Цю відмінність не треба абсолютизувати в тому розумінні, що чисто в ролі функціональної лабораторної групи може опинитись і реальна група.

3. В свою чергу. ці суспільні групи підрозділяються на так звані великі і малі групи.

Що стосується великих груп, то слід підкреслити нерівноцінність: одні із них мають солідну традицію дослідження – це переважно великі неорганізовані, стихійні групи. Сам термін група по відношенню до них досить умовний. Це натовп.

А) Натовп не має вираженої структури притаманної колективу.

Б) У натовпі сильно розвинутий автоматизм. Розум змінюється емоціями.

В) Натовп потребує лозунгів, збуджуючих дій, а не переконань.

Г) Дії натовпу не завжди передбачені.

Д) Натовп не висуває складних конструктивних рішень.

Е) Він легко заражається гнівом в адресу “образа ворога” на основі двох феноменів: 

–перший – сугестія (навіювання) людини в натовпі. Тут їх приймають на віру на основі конформізму.

–другий – потреба натовпу простих рішень, зв’язаних з лозунгами “Хай живе!”, “Геть!”.

Є) В натовпі гарно проявляється ефект Лагейні: ймовірність допомоги людині, яка попала в біду, зворотньо-пропорційна числу свідків її труднощів. Ж) Натовпу відчужена така якість, як інтелігентність.

З) Чим дурніше вигадка, тим більше у неї шансів на успіх в натовпі.

Мала група – це група, в якій суспільні відносини виступають у формі безпосередніх особистих контактів, тобто не просто будь-які контакти між людьми, а контакти в яких реалізуються визначені суспільні зв’язки опосередкованою сумісною діяльністю.

Малі групи діляться на два типа:

А) Групи, які проходять становлення – це групи, що формуються з уже заданими зовнішніми соціальними вимогами, але ще не згуртовані, в повному розмінні цього слова.

Б) Колектив – є особливим якісним станом малої групи, який досяг високого рівня соціально-психологічної зрілості, це вища форма організованої малої групи людей, об’єднаних загальними цілями спільної діяльності.

Таке розуміння колективу приводить до формування наступного положення:

–Будь-який колектив являє собою малу групу, але будь-яка група може бути признана колективом.

–Мінімальна і допустима чисельність малої групи визначається різноманітними вітчизняними і західними дослідниками по різному: мінімально – від 2 до 3; і максимально – від 7 до 70.

В наш час в соціальній психології існують декілька “моделей” (концепцій) формування і розвитку колективу, кожна із яких фіксує спеціальні стадії або рівні в цілому русі.

Одна з найбільш розгорнутих моделей подібного ряду міститься в концепції, розробленій А.В.Петровським. Спершу вона була названа „стратометричною концепцією групової активності”, а потім „теорією діяльного опосередкування міжособистих відношень в групі”.

Ця концепція являє собою групу, яка складається з трьох страт (шарів), кожний з яких характеризується визначеним принципом за яким в ньому будуються відносини між членами у групі. (Рис. 5.2.)

 

Рис.5.2. Страти за А.В.Петровським.

 

1)                     В першому шарі (А) реалізується, перш за все, безпосередні контакти між людьми, засновані на емоційній прийнятності абонеприйнятності.

2)                     В другому шарі (Б) ці відносини опосередковуються характером спільної діяльності.

3)                     В третьому шарі, названим ядром групи, розвиваються відносини, основані на прийнятті всіма членами групи єдиних цілей групової діяльності. Цей шар відповідає вищому рівню розвитку групи, і відповідно, його наявність дозволяє констатувати, що перед нами „колектив”.

Головна ідея цієї концепції заключається в тому, що діяльність опосередкування виступає, як систематизуюча ознака колективу.

Факторм, який перетворює групу в колектив – є сумісна діяльність членів колективу. В процесі такої діяльності визначають особливі феномени міжособистих відносин, які не можуть бути зафіксованими в інших умовах, з’являється колективність, як особлива якість розвитку групи.

Військовий колектив характеризує:

–                визначену високу ступінь соціально-психологічного розвитку підрозділу;

–                рівень військово-професійної, моральної та іншої зрілості особового складу.

Можна дати наступне визначення військового колективу.

Військовий колектив – це високоорганізоване об’єднання військовослужбовців, призначених для озброєного захисту держави, яке характеризується єдністю моралі, військового обов’язку, спільністю колективної психології.

Не кожний військовий підрозділ є колективом в повному розумінні суті даної категорії. Формування в підрозділі військового колективу здійснюється в процесі спільно виконуваної військово-службової, навчально-бойової та інших видів діяльності.

Колектив військового підрозділу, як і будь-який інший колектив, характеризується загальними ознаками колективу, найважливішими з яких є:

1)   стійкість;

2)   відносно довга тривалість існування;

3)   єдність цілей діяльності і суспільно-корисний їх характер;

4)   наявність організації, органів правління;

5)   єдині норми поведінки і діяльності;

6)   високий рівень соціально-психологічної зрілості.

Вбираючи в себе основні риси, притаманні усім колектива суспільства, військові колективи мають особливості, обумовлені специфікою військової організації.

1.                      Особлива суспільна значимість цілей діяльності – озброєний захист Батьківщини, інтересів свого народу, держави.

2.                      Специфічність задач і особливі засоби їх вирішення в бою. Оволодіння способами і методами ведення сучасного бою, підтримання постійної бойової готовності. В бою свої задачі військовий колектив вирішує силою зброї і військової техніки із застосуванням насильства по відношенню до ворога, аж до самого його знищення.

3.                      Вищий рівень організації і регламентації діяльності. Військові колективи володіють своєрідними нормами і правилами поведінки і діяльності, які витікають із об’єктивних потреб військової справи, чітка регламентація взаємовідносин між військовослужбовцями, керівниками і підлеглими.

4.                      Єдиноначалля. Керівництво військовим колективом здійснюється командиром – єдиноначальником.

5.                      Інтенсивні службові,    побутові     та     інші   взаємовідносини між  військовослужбовцями.

6.                      Особлива професійна структура і умови комплектування (змінний, постійний склад). Більш менш постійне ядро військових колективів – офіцерський склад і прапорщики, для яких служба в армії є професіональною справою, поповнення за рахунок випускників ВВНЗ, за рахунок переводу по службі з інших колективів.

             Змінна     частина     військових     колективів     –     солдати,     сержанти.

Комплектування проходить на основі загального обов’язку.

Відмічені особливості виражають специфіку військового колективу. Особливості військового колективу відображаються в його психології. Психологія військового колективу за своїм складом специфічна. Ця специфіка перш за все зумовлена характером тієї діяльності, якою займається особовий склад Збройних Сил України.

 

5.2. Сутність, психологічна структура та фактори формування військового колективу

Психологія колективу, як цілісне соціально-психологічне утворення, фіксується часто в літературі і побуті в визначеннях „психологічна атмосфера”, „морально-психологічний клімат” і т.д.

У кожному колективі своя „психологічна атмосфера”, свій „моральнопсихологічний клімат” або, іншими словами, своя внутрішня соціальнопсихологічна структура. Що відрізняє її від інших колективів (різниця між індивідуумами)?

Її утворення обумовлене власними об’єктивними і суб’єктивними факторами, але раз утворившись, вона сама чинить значний вплив на колектив і на особистість. Від того, який психологічний клімат в колективі, значно залежать результати служби, дисципліна, організованість та інше.

Підкреслюючи значення психології військового колективу, наведемо ствердження Нормана Коупленда із книги „Психологія і солдат”: „Один підрозділ з високим морально-психологічним станом особового складу може замінити три підрозділи, які не володіють цією якістю. Для армії більш небезпечний низький морально-психологічний стан військ, ніж недостача боєприпасів. Високий морально-психологічний стан військ – це спосіб здатний перетворити поразку в перемогу. Армія не розгромлена поки вона не пронизана усвідомленням поразки, тому що поразка – це рішення розуму, а не фізичний стан”.

В процесі взаємодії членів колективу, спільної діяльності, з’являються і функціонують віддзеркалено-регулятивні масові психічні явища, які складають психологічний клімат колективу, його психології.

Структурна психологія військового колективу включає такі компоненти: 1. Взаємовідносини між військовослужбовцями. 2.Суспільну думку. 3. Колективні настрої. 4. Традиції, звичаї. 5. Інші соціально-психологічні явища: змагальність (суперництво); самоствердження; психологічна сумісність; ментальність; психологічна заразливість; переконання; конформізм; авторитет тощо.

Основою для появлення і проявлення всіх соціально-психологічних явищ в колективі є сумісна діяльність військовослужбовців.

Носієм психології колективу виступає весь колектив або більша його частина, а не окрема особа.

В психології кожного конкретного колективу відображається:

– загальні (матеріальні і духовні) умови життя суспільства в цілому; – часткові умови і особливості життя і службової діяльності колективу.

Психологія військового колективу – це, перш за все, зліпок з психології суспільства, нації, до якої належить колектив.

Кожна нація, як відомо, має свої персональні особливості, свій національний характер, менталітет.

А от одна із якостей росіян: „Любов росіян до своєї держави така сильна, що багато із них схильні вважати Росію самою видатною державою в історії людства. Це почуття спочатку здивувало мене, так як я написав, що росіяни визнають власні недоліки. Більшість впевнена, що Росія – найвеличніша держава, яка перевищує всі інші”, – писав англійський письменник Ф.Лайеял, що проживав у Росії в XIХ столітті.

В психології конкретного колективу відображаються часткові умови його життєдіяльності (особливості задач, що вирішуються, мети, комплектування, розміщення, рівень і спосіб правління, підбір людей, побут та інші).

Розглянемо зміст основних компонентів психології військового колективу.

1. Взаємовідносини – один з найважливіших компонентів психологічного клімату в військовому колективі. Це різноманітні форми і види взаємностей, взаємозв’язків, відносин військовослужбовців поміж собою, між групами, які установляються в спілкуванні воїнів в процесі службової діяльності, навчанні і в побуті.

Поява неформальних груп – явище закономірне і досить розповсюджене. Вони несуть в собі, як позитивні так і негативні риси. Одні неформальні групи – позитивної направленості, можуть приносити користь підрозділу і командиру. Інші – нерідко діють не конструктивно, призводячи до конфліктів в колективі. Прийняті групою норми, цінності і стандарти поведінки іноді підтримують членів групи при виконанні службових обов’язків і завдань.

Які специфічні характерні риси неформальних організацій необхідно відмітити?

–Неформальні організації і їх лідери здійснюють досить жорсткий контроль за своїми членами на основі установлених норм (групових еталонів) прийнятної (неприйнятної) поведінки. Щоб зберегти своє членство в групі людина повинна неухильно наслідувати ці норми. Порушників чекає покарання навіть до відчуження з групи, що для залежної від неї людини межує з катастрофою (в особливості це характерно для закритих колективів). 

–Важливою рисою неформальних організацій є опір змінам, які можуть мати в собі загрозу існуванню групи або її впливу на неї. Опір групи буде збільшуватись тоді, коли вона або її лідер побачать в майбутніх змінах загрозу собі, своїм інтересам, накопиченому досвіду, задоволенню соціальних потреб і т.д.

Управління підлеглими військовослужбовцями буде ефективне тоді і тільки тоді, коли офіцер спільно з формально утвореними групами (відділеннями, екіпажами, розрахунками, взводами) в своєму підрозділі знає і грамотно впливає на неформальне угрупування, неформальних лідерів.

Як вважають багато соціальних психологів, спрацьованість, злагодженість колективу визначається показником єдності формальної і неформальної структур. І чим вище цей показник, тим більших успіхів може досягти колектив. Люди, які входять у групу, не можуть там знаходитись на однакових позиціях щодо відношення до того, чим зайнята група (до мети її діяльності) і один до другого – це постулат психології.

Кожний член групи згідно своїх ділових і особистих якостей, своїм статусом має визначене місце в системі групової організації. З цієї точки зору групова структура представляє собою своєрідну ієрархію престижу і статусу членів групи. Вершину цієї ієрархічної драбини займає лідер групи. 

І формальні, і не формальні організації мають своїх лідерів. Проте, якщо лідер формальної групи спирається на офіційно делеговані йому повноваження, то лідер неформальної групи отримує повноваження від групи. При цьому влада, вплив і повноваження неформального лідера можуть далеко виходити за межі формальної організації.

Оптимальним є випадок співпадання в одній особі формального і неформального лідера.  Якщо такого співпадання немає, то ефективність діяльності військового колективу залежить від того, як складуться відносини між офіційним керівником і неофіційним лідером або лідерами.

Правнича діяльність командира, метод керівництва чинить суттєвий вплив на соціально-психологічний клімат взаємовідносин які, без сумніву, формуються завдяки спілкуванню. За даними американських дослідників, більшість людей розмовляють не більше 10–11 хв. за день. Весь інший час вони спілкуються з оточуючими на невербальному (несловесному) рівні.

Звичайні розмови між двома людьми несуть не більше 35% соціально вагомої, в даній ситуації, інформації. В свою чергу, 65% умовного змісту розмови передається за допомогою немовних символів.

Міжособисті відношення між військовослужбовцями поділяються на службові і неслужбові.

Службові взаємовідносини проявляються в процесі взаємодії військовослужбовців при вирішенні службових задач і в свою чергу поділяються на відносини між керівниками і підлеглими, старшими і молодшими, військовослужбовцями рівними по своєму військовому положенню і званню.

Ці відносини затверджені статутами правила поведінки воїнів. Якщо реальні взаємовідносини відповідають вимогам військових статутів, то їх називають статутними. В протилежному випадку вони будуть нестатутними.

Нестатутні взаємовідносини регламентуються „правилами”, детально визначаються „права і обов’язки” військовослужбовців кожного періоду служби.

Позаслужбові відносини – за рамками виконання службових задач. 

Принципи взаємовідносин у військовому колективі: Єдине керівництво. Дисципліна. Сувора субординація. Колективізм.

Психологічний зміст взаємовідносин складає: оцінку, представлення, симпатію, взаємна повага і вимоги, співчуття і переживання, змагання. Змагальність (суперництво) – прагнення виконувати покладену на особистість соціальну роль краще за інших членів колективу. Наслідування – свідоме наслідування образу поведінки або діянь, згідно з ідеалами даної особистості. Наслідування носить позитивний чи негативний характер. Самоутвердження – прагнення зайняти і утримати в колективі певну позицію, яка б забезпечувала даній особистості перевагу, визнання її переваг, довіра, підтримка, захист і забезпечувала б задоволення потреб спілкування з іншими людьми. Самоутвердження має позитивне або зворотне (негативне) направлення.

В процесі взаємних відношень самоутвердження в колективі стихійно створюються неформальні групи (мікрогрупи). Основою їх є спільність інтересів, діяльності, землятства, період служби і т.д. Мікрогрупи, в більшості випадків, мають свого лідера. Вони можуть також носити позитивний або від’ємний характер направленості.

Одним з методів вивчення взаємовідносин є соціометрія (лат. „соціо” – суспільство, „метрія” – міряти). З допомогою соціометріїї можна вияснити:

•     кількісну міру переваги, байдужості чи неприязності між членами групи в процесі міжособистісної взаємодії;

•     неформальну структуру колективу;

•     розподіл авторитету і влади;

•     рівень розвитку групи;

•     міру згуртованості групи (колективу).

В основу соціометричного прийому покладено питання: „З ким би ти бажав (хотів)...?”  – виконувати бойові завдання; разом працювати і т.д. 

Питання може бути віднесене до любої сфери людських взаємовідносин.

Як правило, намічається два напрямки вибору: – в області соціальної праці (служби); – в області відпочинку, розваг.

Перевагами соціометрії є:

•     можливість за короткий час, оперативно виявити і зібрати значний матеріал про емоційні відносини всередині групи, для виявлення яких шляхом спостережень, потрібно було затратити багато часу, можливість статистичної обробки (кількісного обліку) матеріалу і наглядного представлення;

•     можливість регістрації відносин між всіма членами групи (колективу).

Основні шляхи формування статутних взаємовідносин у військовому колективі:

1.                      Підтримання в частині, підрозділі строгого статутного порядку і організованості.

2.                      Забезпечення особистої зразковості керівників в дисципліні і службі.

3.                      Науково обґрунтоване, педагогічно правильне використання методів переконання, заохочення.

4.                      Поєднання принципово статутної вимогливості до підлеглих з турботою про них, задоволення побутових і духовних вимог військовослужбовців.

5.                      Запобігання спробам окремих військовослужбовців або неформальних груп зайняти лідируюче положення за рахунок порушень вимог статуту.

6.                      Постійна турбота в підтриманні в військовому колективі позитивного колективного настрою, здорової суспільної думки та інше.

2. Іншим складовим компонентом психології військового колективу є суспільна думка.

Суспільна думка – це сукупність одиночних суджень тієї чи іншої сукупності людей до фактів, які її цікавлять, подіям, явищам, поведінки і діяльності, як самого колективу так і кожного його члена.

Функції суспільної думки: 1) інформація; 2) оцінка; 3) дія на інших.

Таким чином, взаємовідносини військовослужбовців у військовому колективі являють собою складні соціально-психологічні явища. Вони рухомі і змінні, розвиваються під впливом тих змін, які відбуваються в підрозділі, в Збройних Силах, суспільстві. Офіцери повинні вміти вивчати природу цього явища і активно впливати на формування здорових статутних взаємовідносин. 

Як компонент психологічного колективу суспільна думка характеризується:

1.                      поєднанням переконання і психологічного навіювання;

2.                      оперативність утворення якої-небудь події, ситуації;

3.                      гласність і публічна оцінка; 4.постійним впливом на людей.

Думка колективу, його вплив на людину, можуть частіше встановити баланс, ніж будь-які офіційні постанови, розпорядження.

Особистість побоюється від’ємних оцінок і дорікань більшості, які можуть знизити її авторитет у колективі, цурається тих проступків, які засуджуються, заслуговують догани.

Людина пишається тими своїми якостями, які користуються в даному соціальному середовищі повагою, отримують позитивну оцінку.

Офіцеру необхідно знати колективну думку з кожного вагомого питання, яке стосується служби. Для цього необхідне його регулярне вивчення: це дасть можливість цілеспрямовано формувати позитивну атмосферу в колективі.

Суспільна думка має свою динаміку розвитку, яку необхідно знати офіцеру-керівнику.

Основні етапи розвитку суспільної думки.

1.                      Військовослужбовці сприймають, хвилюються і оцінюють проступок чи подію і в кожного з’являється своя суб’єктивна оцінка, своя індивідуальна думка. З метою оптимізації управління колективним мисленням офіцер не повинен упустити момент першого періоду, коли воїни ще тільки переживають перші незвичні враження і відношення до них ще не сформовані. Головне в цей момент попередити появу незрілих поглядів, циркуляцію упереджених оцінок.

2.                      Люди обмінюються своїми поглядами, судженнями, порівнюють свої підходи з підходами співслужбовців. Цей етап може проходити або спонтанно, або в суперечках, в залежності від того наскільки інформація захоплює інтереси кожної особистості. На цьому етапі офіцерові важливо змінити несправедливі судження, так як індивідуально-групові погляди володіють відомою інерцією і до неї легко звикають.

3.                      Відбувається корегування початкових оцінок і групування навколо більш переважних і впевнених позицій. Потрібно брати до уваги, що погляди командира щодо різноманітних питань служби для більшості військовослужбовців, грають вирішальну роль у формуванні у них визначальних поглядів і суджень.

3. Наступним компонентом психології військового колективу є колективні настрої.

Соціально-психологічний клімат насичений складною гамою емоцій, почуттів пристрастей і ефектів, які оволодівають всім осбовим складом в найрізноманітнійших ситуаціях і значно впливають на його життя і діяльність. Цей ситуативний показник прийнято називати колективним настроєм.

Колективні настрої – складова частина психології колективу. Це спільне переживання тих чи інших подій, фактів суспільного життя, а також схожі емоційні стани, які захоплюють на деякий час весь військовий колектив (або його частину) і впливають на його життя, діяльність і поведінку, проступки окремих військовослужбовців.

Практичне значення колективних настроїв дуже велике. Вони впливають на поведінку, діяльність, працездатність, дисципліну.

Експериментально встановлено, що одні колективні настрої – ентузіазм, погляд, захопленість сприяють успіху колективу, являються джерелом додаткової енергії, натхнення, підйому і дисципліни.

Інші – нудьга, смуток, образа, невдоволеність, невіра в свої сили – різко зменшують можливості колективу. Психологи, які досліджували умови підвищення працездатності людей, підрахували, зокрема, що в залежності від настрою колективу цеха, продуктивність його праці знаходиться в межах близько – 1/5 від середньої. Подібна закономірність безумовно діє і в армійських умовах.

Основні властивості (закономірності) колективних настроїв. 

1.                      Переважаюча обумовленість і залежність колетивних настроїв від соціальних факторів, матеріальних і духовних умов життя військовослужбовців

2.                      Особлива заразливість. Настрої, які з’явились у одних людей, можуть швидко розповсюджуватися на інших, „психологічно” заразити їх, тут діє своєрідний соціально-психологічний закон. Механізм цього закону упереджено може функціонувати, як в прямому так і в зворотному напрямку.

3.                      Велика спонукальна сила. Здатність підсилювати почуття людей і збільшувати їх енергію. В гарно настроєному колективі зароджуються додаткові джерела натхнення, ентузіазму і підйому.

4.                      Динамізм колективних настроїв. Вони являються найбільш рухомим елементом психології колективу. Ця закономірність колективних настроїв виражається в тому, що:

•вони здатні переходити із однієї форми в іншу, із підсвідомою в чітко усвідомлену, із закритої в відкриту;

•швидко переростати в дію;

•підлягати коливанням і в самий короткий строк перебудовуватися корінним чином.

Колективний настрій, перш за все, відображає сприятливі і несприятливі умови служби. Добре організована військова служба – джерело стійкого життєрадісного настрою. 

Крім організації і умов служби, на настрій людей впливають і організація дозвілля, і відносини керівників та інші фактори.

Вивчення і аналіз колективних настроїв офіцер може проводити, використовуючи різноманітні методи. Найбільш розповсюджені – метод психолого-педагогічного спостереження. Постійне, цілеспрямоване, систематичне, психолого-педагогічне спостереження дає значну інформацію про колективні настрої. Необхідно використовувати й інші методи: розмова індивідуальна, групова, опитування, анкетування та інше.

Шляхи управління колективними настроями.

1.                      Особистий оптимізм, бадьорість, активність офіцера, уміння не піддаватися негативним настроям. Офіцеру керівнику потрібно вчитися володіти своїми емоціями, знати прийоми усунення, як особистого роздратування, так і способи за допомогою яких він може підняти настрій колективу.

2.                      Турбота про побут підлеглих, забезпечення їх всіх необхідним постачанням.

•Якщо солдати вважають, що умови їх життя і служби погані, то ними оволодіває песимістичний настрій, дисципліна знижується.

•Коли ж солдати почувають, що про них турбуються і знають, що ними командують люди, які не допустять біди, вони настроюються оптимістично, боєздатність і дисципліна їх підвищується.

3.                Своєчасне виявлення скарг підлеглих і задоволення їх особистих потреб.

4.                Встановлення суворого статутного порядку, чіткої організації служби.

5.                Підтримка статутних взаємовідносин, боротьба з грубістю і ліквідація причин, які викликають конфлікти.

Підвищеної уваги потребують до себе солдати з подавленим настроєм, хворобливо реагуючих на грубість, безтактність. В кожному підрозділі бувають недолугі солдати, які визивають часто посмішки товаришів, терплять нескінченні удари. Гарний командир повинен зробити все, для того, щоб повернути таким солдатам почуття власної гідності, по можливості ізолювати їх від постійних насмішок.

4. Четвертим, невід’ємним, елементом психології колективу є – традиції, звичаї та менталітет.

В будь-якому військовому колективі немаловажну роль відіграють традиції. Вони являють собою важливий елемент соціально-психологічного клімату.

Традиції – це закріплені на основі довгочасного досвіду групової діяльності правила, норми поведінки і дій, повсякденного спілкування між людьми, які передаються від покоління до покоління, дотримання яких стало суспільною необхідністю кожного, стала їх ментальністю.

Слово „традиція” в перекладі з латинської означає „передача”.

Традиції, як і менталітет, звичаї різноманітні і багаточисленні. Умовно їх можна розрізняти за наступними умовами:

1.    За змістом: службові, трудові, бойові, побутові, спортивні, та інші.

2.    За сферами проявлення: моральні, правові, художні, релігійні та інші.

3.    По відношенню до різноманітних спільностей людей: загальнонародні, національні, класові, територіальні, вікові та інші.

В процесі формування і функціонування військових традицій, менталітету виявляють потребу в психологічному кваліфікованому спостереженні, корегуванні, підтримці, розвитку і тоді вони будуть надійно служити справі підвищення морально-психологічного стану, національної гордості особового складу, укріпленню дисципліни, підняттю патріотизму.

Система роботи командира підрозділу по закріпленню і розвитку традицій військового колективу включає:

1.                      Вивчення традицій і контроль за її динамікою і тенденціями.

2.                      Використання здорових традицій, змістовних складових національної ментальної парадигми (системи), для вирішення поставлених задач, опора на існуючі групові звички і переваги.

3.                      Керування процесом утворення нових традицій.

4.                      Попередження старіння звичаїв, відстоювання їх від темпу змін у особовому складі, озброєнні, організації служби і військової діяльності, а також захисту їх від бюрократичного вихолощування і формалізації.

5.                      Подолання негативних ментальних рис (меншовартість, „моя хата з краю” тощо) звичаїв і ритуалів.

Таким чином, популяризуючи найкращі традиції ментальні риси народу, частини і підрозділу, командир полегшує статутну і соціальну регуляцію життя підлеглих. Уважно аналізуючи елементи негативних звичок і нестатутних звичаїв, офіцер не повинен допускати їх впровадження в традиції колективу.

Висновки: кожний структурний елемент психології колективу своєрідний і має свою характеристику. Наприклад, колективна думка може бути єдиною і плюралістичною. Взаємовідносини в колективі бувають принциповими і безпринципними, доброзичливими і недоброзичливими. Настрої колективу – бувають тонізуючими чи такими, що знижують активність і т.д.

При загальній структурі психологія кожного конкретного колективу своєрідна і неповторна.

 

Питання для самоконтролю 1. Згадайте класифікацію груп?

2.      Які теорії формування колективу Ви знаєте? Дайте характеристику одній з них.

3.      Згадайте які фактори, перетворють групу в колектив?

4.      Назовіть основні компоненти військового колективу.

5.      Як впливає суспільна думка на колектив? Назвіть шляхи формування суспільної думки у підрозділі.

6.      Розкрийте система роботи командира підрозділу по закріпленню і розвитку традицій у військовому колективі.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ВІЙСЬКОВИЙ ЕТИКЕТ

 

                                                                        ТЕМА 6.     Військовий етикет

 

6.1. Культура – основний регулятор стосунків між людьми

Поняття культури є мабуть самим поширеним у науковому обігу та у повсякденному вжитку. Існує думка, що нині в обігу знаходиться біля трьох сотень різних визначень культури. Можна прийняти за основу загальне визначення культури, що пропонується у філософському енциклопедичному словнику це «специфічний спосіб, організації і розвитку життєдіяльності людини, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, в системі соціальних норм і закладів, у духовних цінностях. В сукупності відношення людини до природи, між собою і до самих себе. В понятті культури фіксується загальна відміна людської життєдіяльності від біологічної форми життя».

Підтвердженням цього є визначення культури, що сформулювала О.В. Золотухіна-Аболіна в курсі лекцій з етики. Вона пише: «Культура – це такий спосіб виживання і розвитку, при якому не людина пасивно пристосовується до природи, а, навпаки вона пристосовує природу до себе». Людина – це «гола мавпа», не захищена шерстю від вітру і морозу. Але культура – предметно-практична діяльність – дозволили людині стати самою сильною істотою на планеті, завдяки створенню знарядь та інструментів – для збільшення своїх можливостей. Якісним показником загальної культури є ступінь культури особи, який характеризує розкриття творчих здібностей і дарувань людини як спеціального суб‘єкта у всіх процесах суспільної життєдіяльності та міжособистісного спілкування.

Культура є складним соціальним утворенням, яке містить багато складників, основними серед яких є світогляд, почуття, поведінка.

Культура – це вираз одвічного прагнення людини до ідеалу. На базі знань формується світогляд, переконання і спрямованість, тобто вищий ідейнотеоретичний рівень свідомості особистості. Даний складник відображає знання людини про навколишній світ, природу, суспільство й саму людину, її світогляд, погляди, переконання й т. ін. Цей рівень є визначальним, він той фундамент, на якому утримується вся будівля культури. Без глибоких знань немає культури. Творча діяльність людини на базі нагромаджених знань складає сутність духовної культури особистості. Безграмотна людина не цікавиться політикою, культурою, ідеологією, мистецтвом. Носієм високої культури є та людина, яка збагатила свою пам‘ять знаннями усіх багатств, які виробило людство. Абсолютно очевидно: зробити це одній людині не під силу. Вона повинна бути глибоко компетентною в обраній сфері діяльності та мати достатні знання в інших сферах, які дозволили б їй вільно функціонувати в суспільному розподілі праці та в спілкуванні з іншими людьми. На базі знань формується світогляд і переконання, спрямованість особистості.

Другий елемент культури – почуття, переживання, симпатії, антипатії й

т. ін. – соціально-психологічний рівень свідомості особистості. Якщо ідейнотеоретичний рівень формується свідомо, в школі, вищому навчальному закладі, військовому колективі, під контролем органів держави, то соціальнопсихологічний – складається стихійно, під впливом безпосереднього соціального середовища (сім‘я, коло друзів, вулиця і т. ін. Нижній рівень аморфний, рухомий, динамічний, емоційний. Але було б великою помилкою недооцінювати значення знань і принижувати роль таких утворень, як совість, почуття обов‘язку, сорому і т.п. У багатьох випадках людина керується почуттями, які при позитивній спрямованості стають важливим життєвим стимулом.

Третій елемент культури особистості – дієвий (поведінковий). Він акумулює в собі навички, прийоми, способи, норми будь-якого виду діяльності. Саме рівень оволодіння ними та рівень реалізації створюють остаточне уявлення про культуру людини. Тому можна досить упевнено стверджувати, що культура – це духовний потенціал особи в дії.

Одна освіченість не свідчить, про те, що дана особа має високу культуру. У той же час людину, яка суворо дотримується принципів моралі в поведінці, але не має відповідної освіти та не знає глибинної сутності моралі й необхідності постійного дотримання вимог моралі, також не завжди можна назвати культурною.

Культуру особистості можна подати ще і як єдність внутрішньої і зовнішньої культури, коли під внутрішньою розуміється духовне багатство особистості, знань і відчуттів, а під зовнішньою – рівень їх реалізації в повсякденній діяльності. Перефразувавши вислів А.П.Чехова, можна сказати, що в людині все повинно бути прекрасним: і душа, і тіло, і думки, і зовнішній вигляд, і мова, й ін.

У той же час культура суспільства й особистості являє собою вияв сутнісних сил людини у всіх сферах життя: матеріальній, соціально-політичній, духовній, військовій. І хоча людина, як правило, діє в якійсь певній сфері, вона тисячами зв’язків пов’язана з іншими сферами або в якості суб’єкта, або об’єкта діяльності. Її культура певним чином виступає як своєрідний набір культур:

матеріальної, політичної, правової, етичної, естетичної й професійної. Усі перераховані структурні елементи культури, за винятком професійної, можна об’єднати поняттям загальної культури, хоча якісь їх складові, поза сумнівом, входять і в культуру професійну. У вузькому значенні слова під загальною культурою розуміємо особистісний рівень загальної освіти, культури мови, культури поведінки, фізичного розвитку, що виявляється інтегративно в загальнокультурному світогляді, ціннісних орієнтаціях, діяльності та спілкуванні.

Поняття спілкування охоплює й специфічно відображає реально існуючі відносини, а саме: відносини «людина – людина», «людина – інші люди».

Спілкування – це безпосередній обмін думками за допомогою мови.

Спілкуванню як особливій формі стосунків між людьми властивий ряд моментів, найістотнішими із яких є певні дії або, точніше, взаємодія й обмін матеріальними та духовними цінностями. Два даних моменти: дія й обмін виражають активний характер спілкування між людьми, динамічність людського спілкування. Іншими словами, спілкування можна визначити як обмін інформацією й цінностями в процесі взаємодії людей.

Соціальне спілкування є необхідною умовою суспільних зв‘язків і способом реалізації суспільних взаємин. Суспільні відносини мають невизначений характер, оскільки являють собою суттєві соціальні зв‘язки. Спілкування у всіх випадках відбувається між конкретними особистостями, тобто існує як міжособистісне спілкування. Масове, колективне спілкування фактично відбувається через взаємини між особистостями. Людина відчуває глибоку, життєво необхідну потребу в спілкуванні. Люди прагнуть розділити один з одним радість, розповісти про труднощі, порадитися перед прийняттям рішення, поспівчувати горю, обмінятися життєвим досвідом, поділитись враженням і т.п.. Самотність, ізоляція завжди сприймалися людиною як покарання, викликали тривогу, страждання. Стосунки вимагають наявності щонайменше двох людей, які поперемінно виконують функції суб‘єкта й об‘єкта спілкування.

Стосунки між людьми – це складний і багатобічний, діалектично суперечливий і динамічний процес. Сприймаючи дію з боку суб‘єкта, об‘єкт, у свою чергу, впливає на нього. Фактично він набуває якостей суб‘єкта; перетворюючи суб‘єкта, що впливає на нього на об‘єкт своєї дії. У цьому розумінні людина є і суб‘єкт і об‘єкт спілкування.

Спілкування осіб припускає не тільки прямий, але й зворотний зв‘язок. Без такого зв‘язку неможлива подвійна спрямованість спілкування. Тільки в спілкуванні відбувається взаємне пізнання людей. Ступінь цього пізнання значною мірою залежить від характеру впливу однієї особи на іншу. Необхідний певний інтерес однієї людини до іншої, щоб між ними встановилися пізнавальні стосунки. Егоїзм завжди був ворогом спілкування. Він роз‘єднує людей, роз‘їдає їхні стосунки, як іржа залізо. Від щирості стосунків у процесі спілкування залежить характер взаємин, які виникають між людьми, коли існує довіра чи недовіра, симпатія чи антипатія, співчуття чи байдужість. У процесі міжособистісного спілкування відбувається формування характеру, укріплюються життєві позиції, засвоюються культурні цінності, відтворюються різні типи особистостей.

Здібність до спілкування в різних людей різна. Не без підстав говориться, наприклад, про товариських і «закритих людей. Є особистості активні й ініціативні в спілкуванні, привабливі, їх можна віднести до «каталізаторів спілкування». Немає сумніву, що ця комунікаційна властивість виховується, але залежить якоюсь мірою від спадковості, тобто вона закладена в особистість з генами. Спілкування є могутнім чинником формування й розвитку не тільки особистості, а й колективу. Від характеру спілкування особистості і різних колективів людей залежить рівень їх розвитку й реалізації можливостей.

У спілкуванні людина долає свою індивідуальну обмеженість і, завдяки постійному обміну з іншими людьми, отримує від суспільства та дає суспільству необхідні духовні й матеріальні цінності, які використовуються для продукування благ із метою задоволення виникаючих потреб. Таким чином, аналіз людського спілкування дозволяє зробити висновок, що це специфічний вид взаємин людей, заснований на обміні діяльністю, інформацією, думками й почуттями, досвідом, уміннями, навичками, матеріальними та духовними цінностями за допомогою мови й інших знакових систем.

Культура спілкування – це культура поведінки особистості, що існує не сама по собі, а в стосунках відношенні з іншими особистостями. Виходячи з того, що спілкування є персоніфікацією та матеріалізацією тих суспільних відносин, в системі яких особа живе, з повним правом можна припустити, що в культурі спілкування виявляється політична, правова, етична, естетична, інтелектуальна, фізична, професійна, військова культура людини.

У залежності від сфери діяльності особистості в культурі спілкування на перший план висуваються ті або інші з перерахованих компонентів загальнолюдської культури, наприклад, при виконанні військових завдань про культуру спілкування важко говорити без включення до неї елементів професійної й військово-технічної культури. Недостатній рівень військовопрофесійної культури, принаймні одного із учасників спілкування, робить дане спілкування неможливим. У побутовій сфері, навпаки, елементи військовопрофесійної культури будуть недоречними та майже зникають із культури спілкування, а на перший план висуваються складові політичної, етичної й естетичної культури особистості.

Культура спілкування військовослужбовців включає в себе елементи політичної культури. У процесі спілкування воїнів можуть бути такі колізії, справи та вчинки, коли судити про культуру взаємин неможливо не вдаючись до політичних критеріїв. Наприклад, спілкування військовослужбовців у ході миротворчої місії, де кожен з них втілює інтереси своєї держави.

Так само можна розглядати й правові аспекти спілкування. Коли воно відбувається в руслі правових вимог основного закону – Конституції України, загальновійськових статутів, інших нормативних документів – можна за інших рівних умов кваліфікувати його як висококультурне. І навпаки, коли в спілкуванні військовослужбовців існують нестатутні відносини, що підпадають під дію юридичних норм про кримінальну відповідальність, правова культура знаходиться не на належному рівні. Аналогічним чином можна було б проаналізувати місце в культурі спілкування таких її елементів як інтелектуальні й фізичні.

Особливе місце в культурі стосунків військовослужбовців посідають етичні й естетичні аспекти. Це пояснюється, по-перше, тим, що мораль сама по собі є головним засобом регулювання міжособистісних відносин. По-друге, вона, не будучи специфічним видом людської діяльності (як, наприклад, політична, військова і т. ін.), пронизує практично будь-яку з них, виступаючи як аспект, сторона, момент соціальної діяльності.

Поведінка людей в процесі стосунків оцінюється не тільки з позицій добра і зла, але й з позицій прекрасного та потворного. Етичне й естетичне займають таке місце в понятті «культура спілкування, що ступінь їх реалізації в спілкуванні й визначає його культурний рівень.

Сучасна людина все більш тонко реагує на стиль стосунків, грубий тон у відносинах між людьми, егоїзм, невихованість і безкультурність.

«Невміння поводитися на людях, – відзначав соціолог Л. Р. Харчев, – це своєрідний психологічний глухий кут, він інтенсивно формує в людини відчуття збитковості, неповноцінності, озлоблює її, створює «смугу відчуження» між нею і оточуючими, а отже, між її особистим «я» і системою соціальних цінностей».

Зовнішня культура поведінки визначає рівень етичної вихованості особистості. Вона характеризується досягненням на певному етапі стану, що оптимально відповідає вимогам моралі, здатності свідомо й відповідально виконувати громадський обов‘язок й обов‘язки в різних сферах суспільного й особистого життя.

Іншим важливим компонентом культури спілкування військовослужбовців є естетичне підгрунтя. Воно реалізується не тільки в поведінці, а й в його формах, тобто в конкретних справах і вчинках.

Уся сукупність моральних вимог, норм, правил поведінки військовослужбовця набуває формальної визначеності. Виявляється це порізному залежно від місця, яке дане правило, норма займають в структурі моралі.

Одна справа, коли, наприклад, ідеться про прості норми моралі й моральні критерії особистості, і зовсім інше, коли мова йде про принципи та категорії моралі.

Повага до старших, одна із найпоширеніших моральних вимог, виявляється в конкретних, чітко визначених актах поведінки: першим віддати честь, запропонувати місце в транспорті, в приміщенні, допомогти будь-чим та ін.

Чим абстрактніше моральна вимога, тим менше вона може бути естетично оформлена та оцінена. І навпаки, чим вона конкретніша тим яскравіше її оформлення й вияв. Наприклад, ми говоримо: даний військовослужбовець взірцевий. Спробуймо створити естетичний образ цієї людини. Досить складно. А якщо ми говоримо: даний військовослужбовець – акуратний. У даному випадку легко створити естетичний образ такої людини. Естетичне може розчинитись у моральному. Коли ми говоримо: «ця людина чудова то розумі .мо під данною характеристикою добру, чесну, щиру, товариську, скромну людину.

Найяскравіший вираз зв’язок етичного й естетичного в культурі спілкування знаходять у загальнолюдському та військовому етикеті. При цьому на передній план висувається не зміст, а форма вияву етичних норм у вигляді вчинку, дії.

Необхідною складовою частиною культури стосунків військовослужбовців є культура мови. В. Сухомлинський називав її дзеркалом духовної культури людини. Cпілкування людей здійснюється за допомогою мови. Чим вища культура мови тим багатше, змістовніше спілкування людей. Культура мовлення військовослужбовця повинна характеризуватися перш за все рівнем оволодіння мовним досвідом сучасників і попередніх поколінь та вмінням використовувати цей досвід в повсякденній мовній діяльності.

В армії й на флоті, як і у всій нашій країні, за норму прийнято літературну державну мову. Вона унормована і вимагає обов‘язкового дотримання правил слововживання, граматичних форм, вимови й наголосу, діючих в даний час. Проте для повного визначення сутності культури мовлення цього недостатньо.

Необхідно ще й уміння військовослужбовця правильно застосовувати свою мовну освіченість у вербальному спілкуванні в усіх видах службової та неслужбової діяльності. Кожен вид мовної діяльності військовослужбовця відрізняється власним стилем, особливістю використання лексичних, граматичних і фонетичних засобів. Отже, культурною можна назвати мову військовослужбовця, яка характеризується точним, яскравим, «живим» словом, що узгоджується з нормами літературної мови, виразною інтонацією, вибором мовних засобів, що відповідають тим або іншим завданням мовної діяльності. І досить прикро чути з уст офіцерів брутальну лайку, як свідчення про мовну убогість. Людина, що володіє літературною мовою, певним запасом народної культурної та літературної спадщини, ніколи не дозволить собі брутальних виразів.

Звичайно, наведений перелік складових культури спілкування далеко не повний. Зміст культури спілкування особи включає багато і й інших елементів: рівень інтелектуального розвитку, що свідчить, наскільки особистість засвоїла закони розвитку природи та суспільства; зрілість її світогляду, в якому знаходять вияв погляди на світ і визначення свого місця в ньому; рівень політичної, правової, етичної й естетичної свідомості особистості, її психології, та колективу й т.п., що багато в чому визначає повсякденну поведінку і спілкування військовослужбовця у всьому його діапазоні.

Таким чином, культура взаємин військовослужбовців – це ступінь засвоєння й реалізації в їх практичній поведінці, повсякденному спілкуванні політичних, правових, етичних, естетичних норм і правил, а також вимог Військової присяги, статутів, звичаїв і традицій, що побутують у Збройних Силах України. Досягнути високої культури спілкування військовослужбовців можна лише шляхом удосконалення всіх складових, використовуючи усе багатство форм і методів виховної роботи, підвищуючи вимоги до всіх суб‘єктів спілкування.

 

6.2. Становлення і розвиток військового етикету

Одна з особливостей військової служби полягає в тому, що військовослужбовець більшу частку свого життя проводить в колективі, моральна атмосфера в якому залежить від поведінки кожного члена даного колективу.

Ефективне виконання воїнами своїх службових обов‘язків значною мірою залежить від того, наскільки здорові товариські стосунки склалися в цьому колективі. А ці останні можуть бути лише завдяки пануючим тут ввічливості, тактовності, повазі один до одного – тим компонентам, на яких базується культура поведінки. Ось чому питання службового етикету приділяється така увага.

Змінюється спосіб нашого життя, підвищуються вимоги до кожного з нас. Але незмінними залишаються честь і гідність військовослужбовця, його високе та почесне звання. Підтримувати його на високому рівні допомагає військовий етикет, як зовнішній вияв культури військовослужбовця.

Зрозуміти сутність етикету можна лише через з’ясування сутності і змісту поняття «мораль». Слово «мораль» у перекладі з латинської означає вдача, моральність. Це особлива форма свідомості, що дозволяє людині самій регулювати свої дії в суспільстві за допомогою певних правил, звичаїв і традицій.

Моральні норми існують у будь-якій діяльності – трудовій, громадській, політичній, сімейній, службовій та бойовій. Ігнорування загальноприйнятих норм призводить до аморальних наслідків, конфліктів і навіть злочинів.

Кожне суспільство має свою теорію моралі, куди входили як чесноти, так і вади. Залежно від рівня соціального розвитку суспільства змінювались і норми моралі. Поступово деякі норми моралі отримували закріплення в законах. Для практичної реалізації теорії моралі завжди були потрібні прості й зрозумілі правила етикету. Якщо мораль, говорячи мовою військової людини, – це загальна етична стратегія, то етикет дає тактичні рекомендації поведінки в кожному конкретному випадку. Етикет (у перекладі з французької – ярлик, етикетка) – звід правил поведінки, що стосуються зовнішнього вияву ставлення людини до людей. Тут мається на увазі поводження з оточуючими, форми спілкування і вітання, поведінка в громадських місцях, манери й одяг.

У колі офіцерів іноді доводиться чути думку, що на відміну від моралі правила етикету не вимагають роздумів, їх належить просто знати й виконувати, без зайвих роздумів. Це не зовсім так. Багато правил етикету не можна виконати, без усвідомлення мети, постановки перед собою конкретних завдань, вибору засобів досягнення, іноді досить-таки тривалих дій та аналізу результатів етичного вчинку. Ще стародавні греки навчали людину самостійно мислити, розрізняти добро та зло, красиве й потворне. Вони вважали, що поєднання доброго й прекрасного відображає гармонію людини, її вчинки повинні бути красивими та добродійними.

Чесноти з давніх часів дозволяли людям орієнтуватися в повсякденному житті без сторонньої допомоги, бути критерієм їхнього спілкування й взаєморозуміння. Тому витоки етикету в теорії прекрасного – естетиці.

Норми та правила етикету прийшли до нас з давніх-давен і мають багату історію. Ще з часів існування первісної людини великого значення набули жести та міміка. Розрізняли жести привітання, прощання, згоди, подиву, образи та інші.

Жести могли не тільки заміняти мовлення, але й суттєво доповнювати та супроводжувати його. Потиск руки – один з давніх жестів – свідчення історичних коренів етикету. Через віки до нас дійшли традиції шанування старших та жінок; мало змінилися за формою етикетні норми поваги до господаря (вождя, князя, царя). Людина з високим соціальним статусом мала під час зустрічі сидіти, а з низьким – стояти. Соціальне значення цих поз повертає нас до особи священного монарха, поведінці якого була притаманна яскраво виражена тенденція до статики. Із деякими змінами цей ритуал зберігся й до наших часів.

Поклони, опускання на коліна, знімання головних уборів, вираз емоцій у різних ритуалах (весілля, свята, поховання тощо), гостинність й ін. – все це прийшло до нас від наших предків. Ми спадкоємці кращих традицій свого народу й народів інших країн, і нехтувати великою скарбницею норм та правил поведінки не маємо права. Але всі ці правила складалися стихійно. Потрібен був певний час для їх зібрання воєдино й відображення в письмових джерелах.

За твердженням істориків, однією з ранніх книг з етикету є написана в Єгипті в ІІІ тисячолітті до н. е. «Інструкція з поведінки».

Історія донесла до нас також свідчення щодо перших дипломатичних актів фараона Рамзеса II. Відтоді введено до норм дипломатичного етикету обмін грамотами.

У Стародавньому Римі була запроваджена в практику церемоніалу посада «магістра церемоніалу». Урочистість церемоніалів (особливо у Візантії) мала підкреслювати могутність держави.

Аристотель писав в «Етиці» для свого сина Нікомаха, що «етична людина – той, хто керується розумом, зв‘язаним з чеснотами». Розумна людина здатна до вищого виду дружби – дружби, в якій не задоволення або вигода, а спільність думок, пошана й любов служать єдиними підставами для неї.

Одним з найвідоміших творів про поведінку був укладений і виданий у 1204 році в Іспанії трактат «Дисципліна клерікаліс», написаний священиком Педро Альфонсо. На основі даного трактату пізніше стали видаватися книги в Англії, Франції, Голландії, Німеччині. Їх зміст складали правила поведінки за столом, тобто столовий (гостинний) етикет. Але вони містили й інші питання етикету, наприклад, порядок ведення бесіди, правила прийому гостей тощо.

В аристократичній Європі суворість придворного етикету приводила інколи до курйозів. Так французький король Людовик XIII відвідав хворого кардинала Рішельє, який був дуже слабий і не міг піднятися з ліжка. Тоді Людовик, чия королівська гідність не дозволяла розмовляти з лежачим підданим сидячи або стоячи, ліг поруч із хворим. А король Іспанії Філіп III, який сидів біля палаючого каміна, ледь не згорів, коли звідти випала жаринка до його ніг. Королівський етикет не дозволяв йому самому підібрати жаринку, а відповідального за це слуги поруч не було.

Із Скандинавії прийшов звичай надавати почесне місце за столом найбільш шанованому гостю. У рицарську добу вважалося загальноприйнятим, щоб дами й кавалери сиділи за столом парами. Вони їли з однієї тарілки та пили з одного келиха.

                Подекуди    порушення    церемоніалу    навіть    призводили    до    зриву

дипломатичної місії. Так у Китаї, відповідно до правил етикету, потрібно було 9 разів поклонитися імператорові. Коли ж російський посол відмовився це зробити, китайський двір образився, і результати місії були несприятливими.

Історично склалося так, що українське козацтво, що становило основу українського війська, не мало свого писаного статуту, вимоги якого стали б зразком військового етикету. Але й у козацькому середовищі народжувались і затверджувалися специфічні норми та правила свого власного етикету. Це обов‘язковість християнської віри для козака, шанобливе ставлення до козацької старшини, чемність, звитяга.

Наприклад, у романі Натана Рибака «Переяславська рада» є такий епізод: «Вбігли козаки, розштовхали попід стіни всіх, завмерли струнко. Увійшов гетьман, за ним полковники. Не глянув ні на кого. Виговський забіг наперед, одчинив двері в суміжну кімнату. Гетьман переступив поріг. Двері зачинили. Біля них стали вартові... У цьому невеличкому уривку підкреслено окремі моменти вияву етикету: тут і церемоніал (козаки «завмерли струнко», «біля дверей стали вартові), ввічливість (полковники зайшли до хати за гетьманом, а Виговський «забіг наперед, одчинив двері перед гетьманом Богданом).

Велику увагу етикету надавалося і за часів європейського Відродження.

Вища знать та дворянство скрупульозно виконували правила свого етикету, особливо шануючи красу зовнішньої поведінки й деяку недбалість, витонченість і поблажливість до слабих, уміння вести вишукану бесіду.

Не всі правила дворянського етикету мали довге життя й широке поширення, але частина з них, що відобразили загальнолюдські цінності, є цікавими й для нас з вами. Так у «Листах до сина» англійського лорда Честерфілда, написаних у XVIII столітті, знаходимо мудрі повчання щодо того, як важливо людині вміти правильно орієнтуватися в житті, відрізняти фальшиві цінності від істинних, не обмежувати себе лише прагненням мати хороший будинок і дорогі речі. Є цінності куди більш важливі. Честерфілд підкреслював: «Честолюбство ж людини розумної і порядної полягає в тому, щоб виділитися серед інших своїм чесним ім‘ям і бути цінованим за свої знання, правдивість і благородність, риси, які ніде не можуть бути купленими, а можуть бути придбаними тільки тим, у кого ясна голова і щире серце. Цей вислів особливо цінний в умовах розбудови незалежної демократичної України, коли багато моральних правил заміняються оцінками наявності коштів на банківських рахунках.

У Російську імперію, до складу якої входила й Україна, етикет прийшов у XVIII ст. Запровадив його Петро І. Найбільш популярною стала написана ним книга «Юности честное зерцало или показания к житейскому обхождению». У ній наведені правила: як поводитися у вишуканому середовищі, сидіти за столом, користуватися виделкою й ножем, на якій відстані при зустрічі знімати шляпу тощо. Згодом багато з положень цієї книги було запроваджено до військових статутів.

Однак вихованість зовсім не означала наявність рис, притаманних лише певним категоріям людей. У передмові до книги «Юности честное зерцало» говорилося: «Ані славний рід, ані славне прізвище до шляхетства ще не ведуть, але шляхетні вчинки й доброчинність, що прикрашають дворянина, а їх суть три: привітність, покірливість і чемність». Іншими словами, вихована людина – це людина чемна, привітна, ввічлива.

Майже в усіх зазначених джерелах йшлося про етикет так званих «вишуканих прошарків суспільства», народних мас він не стосувався. Але в народі народжувався свій власний етикет, який відзначався демократизмом і доброзичливістю. Народний етикет також мав свої норми й правила. Так, згідно з ними, молодші повинні були першими вітатися зі старшими за віком; знімати головний убір, входячи до хати; дякувати за послуги. Існував особливий ритуал приймання їжі, порядку за столом. Був також весільний етикет, обрядовий (вечорниці, щедрівки, колядки), де кожна дія була всебічно обдумана, оформлена, прикрашена й затверджена.

Звичайно, ці обряди, побутові звичаї в простих людей не називалися етикетом, але об‘єктивно це був справжній народний етикет, чимало норм з якого увійшло до нинішнього традиційного етикету.

Мабуть, неоднозначними з нинішньої точки зору були в той період і військово-етичні погляди. Проте слід відзначити, що у військових указах і статутах Петра I уперше знайшли етичне відображення ідеї патріотизму, військової гідності, честі та звитяги. Прогресивні положення військових документів Петра І були розвинуті в подальшому О.В. Суворовим і М.І. Кутузовим, іншими російськими воєначальниками та полководцями, над усе шануючими ідеї відданості й чесного служіння Вітчизні.

У російській імперії широко поширювалися та з цікавістю сприймалися збірки, повчання, що стосуються поведінки людей. Багато правил, що проголошувалися в них, мали витончену форму афоризмів.

Цікавою, з точки зору розвитку етикету, є видана в 1794 році праця Р. Баканова за назвою «Кишенькова книжка чесної людини або потрібні правила у всякому місці і повсяк час. Невелика за обсягом книжка містить необхідні повчання, наприклад: «Коли хочеш говорити, то не говори як легковажний, мова якого є вихор і всяке слово сітка, в якій він заплутується... Коли схочеш робити, не роби як безпам‘ятний, який, перескакуючи огорожу, падає на іншому боці в рів, якого не бачив. Від наміру до виконання хай буде певна відстань; не відкладай того до вечора, що вранці закінчити можна... Поклади межі твоїм бажанням, і щоб риси меж їх були зазначені перстом справедливості.... Гілки дерева віддають сік кореню, що їх живить; річки повертають морю воду, яку вони від нього отримують, – такою є й вдячна людина.

З подальшим розвитком капіталізму, успадковані привілеї, ранги та титули, романтичне рицарство передових дворян були потіснені діловими рисами, холодним розрахунком. Буржуазний етикет вивів на перші місця серед чеснот: корисливість людини, її кредитоспроможність. Стало «хорошим тоном» вчасно платити борги, уміло влаштовуватися в житті та пробиватися у «вище суспільство».

Прагматизм світського етикету зводиться до розуміння міри корисності та цінності людини. Ще Т. Гоббс вважав, що цінність людини, як і всіх речей, полягає в її ціні, яку «можна дати за користування її силою, і тому є річчю не абсолютною, а залежною від потреби в ній й оцінки іншого. Здібний полководець щодо солдатів має велику ціну під час війни або в такий час, коли війна вважається неминучою, тільки не в мирний час... І як стосовно інших речей, так і стосовно людей визначає ціну не продавець, а покупець».

Дана властивість людського етикету нерідко використовувалась як свого роду засіб еквівалентного обміну. Той, хто уміє бути чемним і люб‘язним, у кого добрі манери, може отримати з цього виняткову користь і високу репутацію. (Пригадаємо, наприклад, блискучі сторінки гоголівського «Ревізора»!). Так поведінка за певними правилами може бути всього лише витонченою маскою, що приховує істинне, неповажне ставлення людини до оточуючих. І хоча прагматизм світського етикету не виставляється напоказ, уся пристойність носить часом характер умовного, чисто зовнішнього ритуалу.

Особливість етикету в буржуазному суспільстві така, що він детально класифікує правила поведінки представників різних ступенів соціальних прошарків залежно від їх стану, рангу, посадового положення. Їм суворо регламентується поведінка в різних колах, наприклад, при дворі, у вищому суспільстві.

Золотим правилом нашого етикету (на жаль, багато ким поки що ігнорується!) є: «Стався так, як хотілося б, щоб ставилися до тебе інші». Етикет навчає нас, спілкуючись з людьми, завжди в думках ставити себе на їх місце.

Привчаючись бути ввічливою й етичною, людина тим самим, якось стимулює у відповідь культуру ставлення й до самого себе.

Військовий етикет є невід‘ємною частиною творення та розвитку загальнолюдської моралі. Зі створенням соціального інституту держави виникла необхідність в армії, організації для її захисту. З того часу бере початок військовий етикет, який визначає поведінку людини у військовій сфері. Можна визначити військовий етикет як зведення правил поведінки, заснованих на принципах загальнолюдської моралі, статутів й традицій збройних сил. Такі правила охоплюють службові та неслужбові взаємини воїнів, форми їх ставлення один до одного, до інших людей, ритуали.

Яка роль військового етикету у житті військовослужбовця і його зв‘язок зі статутними вимогами?

У статутах наведено найважливіші критерії моральності воїна: чесність, хоробрість, дисциплінованість, старанність, пильність, військове товариство, військова ввічливість. Зв‘зок статутних вимог і норм військового етикету полягає в тому, що статути вимагають, що робити і яким повинен бути моральний вигляд військовослужбовця, а етикет рекомендує, радить, як робити, як виконувати етичні розпорядження, як розвинути в собі корисні звички. Наприклад, статут зобов‘язує військовослужбовця бути чесним і правдивим, але, щоб розвинути в себе ці риси, потрібно бути вірним прийнятим зобов‘язанням і даному слову, дорожити своїм ім‘ям і званням, завжди ставити суспільні, державні інтереси вище особистих.

Тим часом дослідження показують, що не всі статутні норми однозначно та глибоко сприймаються молодими воїнами. Формальне їх заучування часто приводить до аморальних вчинків, нестатутних стосунків. Кожний третій солдат вважає, що його етичні переконання не розходяться з його вчинками, а повагу до начальників і старших виявляють тільки 21,5% опитаних. 65–83% респондентів при тестуванні відзначили в собі грубість, нестриманість, неврівноваженість, емоційну нестійкість у взаєминах з людьми.

Встановлено, що в етичному вихованні військовослужбовців головну роль відіграють батьки (55,3% опитаних у числі основних вихователів назвали матір, бабусю, батька, старшу сестру, брата). Далі за рівнем впливу йдуть цивільні однолітки (36,9%), товариші (32%) і командири різних рангів (15–47%).

Так, в армію хлопці приходять із певними етичними переконаннями та звичками, що склалися в сім‘ї, школі, на виробництві, вулиці. Це не може не відобразитися на дотриманні військового етикету. Зустрічаються військовослужбовці, яких потрібно не тільки навчати правилам поведінки за столом, але й терміново відучувати від злочинних схильностей. А це обов‘язок їх старших товаришів – офіцерів. І якщо військовий етикет для рядового, сержанта строкової служби явище тимчасове, то для офіцера, прапорщика, мічмана він є постійною нормою професійної діяльності.

Найважливішою рисою характеру особистості українського офіцера є його вірність військовому обов‘язку, яка втілює в собі високу моральність, благородні почуття та активну соціальну позицію. Вона виявляється в його етичній відповідальності за бойову готовність, суспільно-політичній активності.

Вірний існуючим традиціям офіцер цінує підлеглих за їх відношенням до служби, внесок у зміцнення бойової готовності.

Захист Батьківщини – професія героїчна. У фільмі «Офіцери» є чудові слова: «Офіцер це – професія захищати Батьківщину». 

В офіцерському середовищі особливо високо цінуються героїзм, мужність й відвага. Не маючи цих рис, практично неможливо гідно виконати обов‘язок професійного воїна. Заснований на переконаннях, вищих почуттях особистості героїзм – є вищою формою вияву бойової активності та моральної відповідальності в боротьбі з ворогом, коли особисте поступається місцем суспільному. Але є й героїзм армійських буднів. Він виражається в підтримці стабільної військово-професійної активності в складних, нерідко небезпечних умовах. Це повсякденна напружена праця військовослужбовців Збройних Сил України. Це подолання нелюдської втоми в мирний час для виконання навчально-бойових завдань. Це ризик при розмінуванні та при рятуванні людей, потерпаючих від стихії.

Звільняючи Європу від фашистської чуми, б‘ючись і з японськими мілітаристами, виконуючи миротворчу місію в різних куточках земної кулі, захищаючи терени нашої Батьківщини від навали сепаратистів так званих ЛНР та ДНР абсолютна більшість офіцерів ніколи не втрачали честі й гідності.

На етапі коли йде війна на сході України від кожного офіцера потрібно глибоке переосмислення минулого досвіду. Під впливом розбудови нового життя зазнає якісних змін й етикет офіцера.

Сучасний етикет офіцера орієнтований на інтелігентність. Цієї риси має набути кожен вихователь воїнів за умови, що він є самостійно мислячою особистістю, душею поділяє та виконує вимоги гуманістичної моралі, творчо відноситься до служби й постійно прагне розширити культурний світогляд.

Інтелігентність офіцера залежить від способу його життя, коли матеріальне й духовне знаходяться в гармонії.

Джерелом для удосконалення офіцерського етикету є політична, історична, мемуарна, психологічна, педагогічна та військово-етична література, поглиблення знання своєї історії, кращих історичних традицій козацтва та українського офіцерства всіх часів.

Відомо, що етичні вчинки офіцера визначаються й рівнем розвитку його психіки: системою потреб і ціннісних орієнтацій, інтересів і мотивів, мети та установок, вмінням концентрувати увагу, приборкати перше почуття, не піддатися емоційному спалаху. Виховуючи в собі благородні почуття, сильну волю, високий інтелект, треба підкріплювати ці зусилля виробленням звички чинити правильно, порядно, мужньо та красиво. Важливо пам‘ятати, що етичні позиції офіцера тверді тоді, коли він уміє розумно користуватися наданою владою, удосконалює демократизм у взаємостосунках із колективом.

Оскільки офіцеру доводиться постійно зіштовхуватись з різними проблемами міжособистісної взаємодії, попереджувати конфлікти між окремими військовослужбовцями, етикет відображає його соціальнопсихологічні знання, що почерпнуті на експериментальному та практичному рівнях.

Свого часу в юнацькому творі К. Маркс писав, що «...професії здаються нам самими піднесеними, якщо вони пустили в нашому серці глибокі корені, якщо ідеям, пануючим в них, ми готові принести в жертву наше життя та всі наші прагнення. Вони можуть ощасливити того, хто має до них покликання, але вони прирікають на загибель того, хто взявся за них поспішно, необдумано, піддавшися моменту. Дані слова, написані майже 200 років тому, залишаються актуальними й сьогодні, особливо в середовищі курсантів військових інститутів, які нерідко, навчаючись на п‘ятому курсі, заявляють про помилку у виборі професії офіцера.

Чим привертає юнаків професія офіцера? Адже всі знають, що вона важка, вимагає певної самопожертви та готовності до беззаперечного підкорення. Та й для оволодіня нею потрібно витримати серйозні випробування й пройти жорсткий відбір, оволодіти солідним багажем глибоких знань. Проте, незважаючи на усі негаразди, пов‘язані з навчанням та незручностями складного офіцерського життя, щорічно у військові навчальні заклади величезний конкурс бажаючих присвятити своє життя військовій професії. З якими думками вони це роблять? З мрією «про найблагороднішу та найпочеснішу на землі професію», з прагненням «служити своєму народу, захищати мир і свою Батьківщину – Україну. Саме такі відповіді можна отримати від новобранців військових інститутів – першокурсників.

Напруженість навчання та служби, значні в порівнянні з цивільним життям труднощі побуту й особистого життя, статутна регламентація всієї діяльності курсанта не кожному під силу. Бувають випадки розчарувань і відрахувань через небажання навчатися. Але той, хто має покликання до армійської служби, хто серцем прикипів до мрії про офіцерське майбутнє, стає щасливою людиною і справжнім професіоналом-захисником своєї

Батьківщини.

У нашому суспільстві діяльність людини будь-якої професії стає соціально корисною тільки в тому випадку, коли в її основі, окрім економічних інтересів, лежать високі етичні принципи. Проте в умовах військової служби багато моральних норм, правила поведінки та етичні відносини виявляються по-особливому, що й знаходить своє віддзеркалення в офіцерському етикеті.

Найважливіше місце в ньому відводиться самодисципліні, у ній мабуть, як найповніше знаходять прояв відповідальність й етична сила особистості офіцера.

Самодисципліна як стрижень етикету не тільки виконує стримуючу функцію (подавити страх у бою, обмежити себе в чому-небудь і т. ін.), але й здатна відіграти роль могутнього етичного стимулу вчинків офіцера (дізнатись, виконати, подолати, зробити). З її допомогою офіцер контролює свої відчуття в найскладніших ситуаціях, пригнічує легкодухість, боязкість, невпевненість, а проявляє мужність, звитягу, героїзм. Можна сказати, що самодисципліна – це совість у дії. Вона дозволяє офіцеру однаково сумлінно виконувати свої обов‘язки прилюдно й залишаючись віч-на-віч із собою. Підкоряючись совісті, легше ухвалювати важливе рішення, віддавати самонаказ, займатися самонавіюванням. Від совісті офіцера залежить рівень його службового авторитету.

Відсутність самодисципліни говорить про низьку етичну вихованість офіцера, про значну схильність його до різних випадковостей і поганих вчинків.

Щоб виховати в собі самодисципліну, треба відверто зізнатися самому собі в такому недоліку й, не відкладаючи на потім, відразу ж почати гартувати свою волю систематичними вправами з дотримання правил етикету.

Етично вихований сумлінний скромний офіцер, ніколи не підкреслює своїх заслуг і достоїнств, він завжди ставиться з повагою до командирів і товаришів на службі, ніколи й ніде не говорить про них те, що не скаже їм у очі.

Авторитетний офіцер відрізняється саме тим, що пред‘являє до себе найвищі вимоги. Він стриманий і розсудливий, але сміливо бере на себе відповідальність, ініціативу. У складних умовах він неодмінно підстрахує товариша та прийде йому на допомогу.

Особистий приклад офіцера, що, виконуючи вимоги службового етикету завжди й у всьому керується совістю, є сильним чинником у формуванні високої культури поведінки військовослужбовців, у створенні в колективі здорового етично-психологічного клімату. Успіх, як правило, приходить до тих, хто за будь-яких обставин залишається вірним своїм принципам і суворо дотримується суворовської міри: сміливість без молодецтва, швидкість без необдуманості, твердість без упертості, гідність без зарозумілості, дисциплінованість без догоджання. Невміння офіцера систематично працювати над собою, пред‘являти до себе жорстку вимогливість, схильність до формалізму та догматичного мислення можуть девальвувати його етичні якості.

Службовий етикет збереже офіцера від зарозумілості, пихатості, будьяких дій, що принижують людську гідність підлеглого. Діяльність офіцеракерівника зв‘язана з великою моральною відповідальністю. Існує прислів‘я: «Будь простішим, і люди до тебе будуть йти». Вважається абсолютно неприпустимим ставити на відповідальні пости людей нерішучих, безініціативних, аморальних, глухих до голосу совісті, які легко обіцяють, але нічого не роблять для виконання обіцянок.

У цивільних умовах такий «керівник» може завдати лише економічної шкоди, а у Збройних Силах – великої біди.

Авторитет офіцера залежить не тільки від військового звання, посади або віку – він завойовується головним чином в процесі спілкування і взаємодії з підлеглими, cумлінним виконанням військового обов‘язку.

Честь і гідність завжди вважалися головними чеснотами офіцера. У 1857 році в журналі «Військова збірка» були опубліковані «Замітки про загальні військові принципи». Там підкреслювалося, що «офіцер повинен утримуватися від всяких захоплень та від усіх дій, що можуть кинути хоча б щонайменшу тінь на його особисту честь, а тим більше на честь корпусу офіцерів. Слово офіцера повинне бути заставою правди, і тому брехня, вихваляння, невиконання зобов‘язання – вади, що підривають віру в правдивість офіцера, ганьблять його звання та не можуть бути терпимими. Дані принципи не тільки не втратили атуальності, а й стали ще більш важливими під час бойових дій на Сході нашої країни для всього офіцерського корпусу Збройних Сил незалежної України.

Що ж є честю офіцера? Як співвідноситься вона з гідністю та чесністю?

Честь розкриває відношення людини до себе й відношення до нього людей, колективу, суспільства відповідно до його етичних заслуг. Гідність же виражає міру самосвідомості та самоконтролю особистості й відповідальності перед собою. Самоконтроль не дозволяє людині робити щось нижче за свою гідність.

Честь на відміну від поняття гідності зв‘язується зі службовим становищем людини, родом його діяльності та конкретними заслугами. Вона дає індивідуальну оцінку моральності офіцера, рівень поваги, яку він заслужив своїми справами.

Коли складається в оточуючих думка про високу моральність офіцера, то звичайно говорять про його бездоганну репутацію. Офіцерська честь вимагає від нього підтримувати не тільки власну репутацію, але й ту, яка є у Збройних Сил, у всього офіцерського корпусу.

Нині перед кожним офіцером, як ніколи, гостро стоїть завдання підтримувати честь та гідність Збройних Сил України. Використовуючи брехню та розпалюючи сепаратизм й, екстремізм, окремі сили роблять спроби сформувати в суспільстві негативне ставлення до армії, військової служби, професії військової людини. Не можна не згадати слова Ф.І. Тютчева, який писав: «Пройдіться департаментами Франції... та запитайте жителів..., який солдат із військ супротивника постійно виявляв найбільшу людяність, найстрогішу дисципліну, якнайменшу ворожість до мирних жителів... Можна поставити сто проти одного, що вам назвуть російського солдата. Ці слова з упевненістю можна віднести і до українського воїна, який захищає свою Батьківщину у Донецькій та Луганській областях, виконуючого миротворчу місію в різних країнах. У всі часи український народ поважав і цінував свою армію, починаючи від часів князя Святослава й закінчуючи сучасними роками. Із історії офіцер постає передовою людиною суспільства. Цікавим є погляд російського письменника І. Герцена на статус офіцерів: «Щоб славитися світською людиною, треба було прослужити два роки в гвардії або хоча б в кавалерії, – писав він, – офіцери були душею суспільства, героями свят, і, кажучи правду, ця перевага мала свої підстави. Військові були більш незалежними й трималися більш гідно, ніж боязкі та плазуючі урядовці».

Офіцери й зараз, мабуть, більш стримані, дисципліновані та відважні, ніж цивільні особи. Чесний офіцер чинить відповідно до своїх переконань, навіть в найтяжчу хвилину життя, не поставить особисті інтереси вище за службові, державні. Тому багато прикладів: засновник Запорізької Січі Д. Вишневецький (Байда) вибрав геройську смерть але не продався турецькому султану. Під час

Великої Вітчизняної війни, генерал Д, Карбишев відкинув пропозицію фашистів співробітничати з ними та за це був перетворений у льодову брилу. А скільки ще невідомих офіцерів загинули в тортурах в роки Афганської війни в 1979–1989 р.р. Під час подій у Косово в 2008 році ні один поранений миротворець не відмовився від подальшого виконання миротворчої місії. Честь для українського воїна дорожча від життя.

Чесному офіцеру неприємні вихваляння й показуха, холодний егоцентризм і дрібне честолюбство. Честь офіцера передбачає вірність своєму слову.

Підкреслюючи її, звичайно говорять: «чесне слово», «слово честі», «слово офіцера». У цих фразах – і значущість моменту, й чистота репутації. Слово офіцера повинно бути заставою правди, бо брехня принижує людину, ганьбить весь офіцерський корпус.

Кожний чесний вчинок офіцера – це складова честі частини, з‘єднання та Збройних Сил у цілому. Реальні заслуги офіцерів визнаються суспільством і командуванням. Це виявляється в схвальних відгуках засобів масової інформації, заохоченнях Міністра оборони та держави.

Але, нажаль, останні роки владою було багато зроблено щоб зруйнувати систему виховання в Збройних Силах України. Нехтувалися бойові традиції й спадкоємність поколінь, молодь, за допомогою засобів масової інформації, залякується нестатутними відносинами, культивуються сумніви в доцільності військової служби. Безвідповідально, навмання скорочувалось українське військо.

Тому офіцеру доводиться захищати свою честь і не завжди, на жаль, в коректних суперечках, дискусіях. Буває, опоненти дозволяють собі говорити все, що завгодно, й навіть ображати, принижувати його особисту гідність, але й тоді офіцер, маючи витримку, веде розмову та чинить так, як личить чесній людині.

Народна мудрість свідчить: «Де честь, там і правда».

Честь українського офіцера виявляється й у його ставленні до дисципліни, у безкомпромісній боротьбі проти всякого роду послаблень в службі, протии неправди та замовчування провини підлеглих. Крилатий вислів «Бережи одяг знову, а честь змолоду», – формує офіцерський характер з перших днів служби, не дає розслаблятися та піддаватись сумнівним спокусам. Авторитет чесного офіцера високий і незаперечний, він активно сприяє встановленню в підрозділі, частині здорової етичної атмосфери. Якщо офіцер не дорожить своєю честю, то військовий колектив засуджує його й втрачає до нього довіру. Розпізнати такого нескладно, навіть за маскою загальної доброчесності. Честь обивателя, що пробрався в армію, як правило, не підіймається вище за власну користь, кар‘єру, службу в престижних районах, на престижних посадах.

 

 

 

6.3. Складники службового етикету офіцера

Службовий етикет офіцера являє собою складну систему духовних якостей особистості, яка реалізуєтьсяється в повсякденній діяльності. У системі службового етикету офіцера можна виокремити наступні складові.

1. Простота, уважність і чуйність у стосунках начальник – підлеглий.

В умовах розвитку демократичних процесів в армії можна почути від деяких офіцерів критику жорсткого стилю керівництва. Якщо розуміти під цим грубість в поводженні з підлеглими, то засудження справедливе: такий стиль роботи з людьми неефективний й аморальний. Якщо ж жорсткість керівництва передбачає прагнення в найкоротший строк навести та підтримувати статутний порядок, чіткий план дій, принциповість і вимогливість, що не виходить за рамки службового етикету, така критика безпідставна.

Які ж вимоги пред‘являєв даному випадку службовий етикет до керівника?

Будуючи взаємостосунки з підлеглими, йому слід проявляти: твердість, але не жорстокість; цілеспрямованість, але не самовпевненість (інколи самодурство); безкомпромісність, але справедливість; рішучість, але гнучкість; енергійність, але безконфліктність; владність, але, при необхідності, і демократичність; оптимістичність, але реалістичність оцінок діяльності колективу.

Службовий етикет дещо пом‘якшує рівень вимогливості командира до підлеглих. Відомо, що тільки та вимогливість дієва, яка викликає в людей бажання якнайкраще виконати наказ, коли вимогливість не підміняється грубим рознесенням, коли критика не ображає гідності особи, коли керівник дотримується педагогічного такту. На практиці офіцер переконується, що командирська вимогливість у поєднанні з чуйністю та справедливістю забезпечує високу ефективність його наказів і розпоряджень. Висока вимогливість необхідна та найважливіша риса воєначальника. Але залізна воля в нього завжди повинна поєднуватися з чуйністю до підлеглих, умінням спиратися на їх розум й ініціативу.

Військовий колектив поблажливий до окремих помилок, до недосвідченості молодого командира, але не може миритися з його грубістю, підозрілістю, зарозумілістю та особливо з байдужістю до людей. Якщо офіцер неуважний до прохань солдата або байдужий до його старань, ініціативи, це стає серйозною перешкодою для взаєморозуміння та спільної діяльності.

Демократичність офіцера виявляється в його духовній близькості до людей, умінні встановити контакт, щирі відносини, зрозуміти їх почуття та бажання.

Співчуття, симпатії, переживання за підлеглих є мірою близькості та прямою протилежністю байдужості й апатії. Духовна близькість виникає з тим, з ким у офіцера склалися добрі стосунки, взаєморозуміння, взаємопідтримка. Проте іноді близькість перероджується в надмірне ототожнення себе з іншими, та приводить до некритичного схвалення до всіх їх вчинків. Такий командир із слабкою волею, як правило, псує підлеглих, знижуючи до них вимогливість.

Коли командир плескає по плечу підлеглого, поблажливо закриває очі на його недоліки, виявляє інші знаки ―особливого відношення, службова дисципліна зникає та поступається місцем панібратству. Сувора офіційність, холодність, душевна глухота невиправдано віддаляють підлеглого, збільшуючи дистанцію.

Тому дуже важливо дотримуватися відчуття міри в стосунках начальник – підлеглий.

Міра духовної близькості начальника й підлеглих різна – залежно від обставин, характеру вирішуваних завдань, тривалості сумісного перебування в колективі й, звичайно, від рівня їх інтелігентності. Чистота намірів, доброзичливість – неодмінні вияви доброго тону, вихованості людини. Важливо пам‘ятати: ніщо так не зближує людей, як спільна діяльність, загальні радощі й негаразди, які дають можливість вчитися й переймати кращі якості один у одного, поглиблювати духовні контакти. Проте зустрічаються воїни, які не відчувають особливої потреби в спілкуванні, вони немов випадають з колективу. Тому офіцер, враховуючи подібні індивідуальні особливості підлеглих, повинен виявити ті чинники, які заважають спілкуванню й зближенню. До них полягають: почуття самотності серед малознайомих людей; комунікативна безпорадність; невміння встановити контакт із бажаним співрозмовником; відчуття втоми від спілкування з багатьма людьми; замкнутість з різних причин; прагнення до контакту з метою розрядити злість, агресивність, що нагромадилися.

Врахування цих чинників вимагає від офіцера великої роботи над собою, розвитку навичок повноцінного спілкування, витримки та волі, уважності та щирості, твердості етичних переконань і винахідливості, а нерідко – й відчуття гумору.

2. Мистецтво контакту з підлеглими.

Чим вище знаходиться за службовим положенням офіцер, тим менше в нього можливостей для безпосередніх контактів із підлеглими молодшої ланки.

Іноді думка про старшого начальника в рядових складається в результаті коротких зустрічей (на шикуваннях, заняттях, навчаннях, нарадах). Тому перше враження про начальника може надовго зумовити характер подальшого ставлення до нього. Якщо при першій зустрічі офіцер справив позитивне враження на підлеглих, воно неодмінно викличе у них сприятливу психологічну установку на спілкування.

Якщо ж зустріч залишила у свідомості військовослужбовців незаслужену образу й інші негативні емоції, то офіцеру буде надалі важко змінити негативне уявлення, що склалося про нього.

В етикеті значну роль відіграє кінесика – наука про міміку та жести. Досвід свідчить, що дуже небагато людей при першому знайомстві спроможні достатньо глибоко й правильно сприйняти особливості характеру людини.

Впливають на точність сприйняття життєвий досвід і професія, естетичні смаки та емоційний стан. Стосовно емоційного стану, то в момент контакту він нерідко відіграє вирішальну роль: якщо настрій похмурий, пригнічений, командир сприймається не так позитивно, як при душевному підйомі та просто бадьорому настрої.

Офіцеру не можна забувати, що його власний настрій легко передається підлеглим. Він повинен йти до людей з радістю, якщо хоче, щоб і вони були раді зустрічі з ним. А якщо щось дуже затьмарило ваш настрій? Намагайся контролювати себе. Ще за давніх часів наставляли «На людях не будь примітний, а будь привітний».

Етикет рекомендує стежити за виразом обличчя. Звичайно воно повинно бути ввічливим і приємним для співрозмовника, незалежно від того, хто він – начальник або підлеглий. Бувають ситуації, коли командиру треба всім своїм виглядом підкреслити суворість та непохитність. Випробування нелегкої військової служби залишають на обличчях багатьох офіцерів сліди не тільки мужності, але й втоми, суворості. А постійно суворий вигляд офіцера не завжди налаштовує на контакт й спілкування, особливо рядових, які в службовий та позаслужбовий час намагаються непомітно прослизнути повз такого начальника.

Звичайно легко вступати в контакт із тим офіцером, який не на шкоду вимогливості тримається вільно, привітно. Контакт починається звичайно до розмови, залишаючись певний час невербальним. Будь-який обмін знаками між двома воїнами, що впливає на їх поведінку, – вже невербальне спілкування. Воно здійснюється за допомогою погляду, міміки, жестів, які здатні передати гаму різноманітних почуттів.

Постійний погляд на співрозмовника означає увагу, але пильний, гострий погляд часто сприймається як ознака підозрілості та навіть ворожості. Широко розплющені очі бувають при здивуванні, несподіванці, найвищих радості або переляку. Примруження означає концентрацію думки, хитрість або заперечення.

Погляд скоса через плече може виражати презирство до співрозмовника. Погляд знизу при схиленій голові може свідчити про покірність, послужливість або впертість і готовність до боротьби. Погляд зверху вниз при відкинутій голові характеризує зарозумілість, відчуття переваги, гордість.

Міміка експресивно відображає почуття: посмішка – дружелюбність, зігнуті губи – сумнів, щільно стислий рот – задумливість або злість. Посмішка може бути щирою чи вимушеною, з виразом занепокоєності або вибачення.

Невербальний контакт зміняється мовним у вигляді звернення, розповіді про себе, бесіди.

Статут передбачає, що при зверненні до офіцера або іншого військовослужбовця потрібно відрекомендуватися, вказуючи при цьому своє військове звання та прізвище, наприклад: «Кадет Петренко. Звертаючись один до одного в офіційній обстановці, військові приймають положення «струнко» й прикладають руку до головного убору. Якщо присутній командир (начальник, старший за званням, службовим станом), потрібно дочекатися паузи в розмові та запитати дозволу, наприклад: «Товариш капітан, дозвольте звернутися до лейтенанта Іваненка». У присутності підлеглих і молодших рекомендується стримуватися в службовій обстановці називати будь-кого з офіцерів на ім‘я, але допускається форма звернення на ім‘я та по батькові.

У процесі бесіди потрібно стежити за своїми мимовільними рухами, неввічливо тримати руки в кишенях, розгойдуватися, а тим більше плювати й сякати носа, навіть якщо у вас нежить. Зробити це потрібно, вибачившись перед співрозмовником, у хустинку. Якщо необхідно перервати розмову, слід вибачитися і відкласти її на більш слушний час. Розмовляючи з будь-ким, навіть з начальником, потрібно пам‘ятати про вітання старших і молодших, що проходять повз вас.

У взаємостосунках старших і молодших необхідні тактовність, запобігливість. Але якщо офіцер надмірно шанобливий і попереджувальний до свого командира, а з іншими військовослужбовцями він цинічний та грубий, то це вже означає догідливість і підлабузництво, які принижують як його самого, так і начальника.

3.   Звернення на «Ви» і «Ти».

Статути Збройних Сил України вимагають від всіх без винятку військовослужбовців з службових питань звертатися один до одного на «Ви».

«Ви» застосовується в українській мові, коли спілкування підвищено шанобливе та при звертанні до незнайомої або малознайомої людини. «Ти» адресується зазвичай добре знайомій, близькій людині, в інших же випадках може бути сприйняте як грубовате фамільярне звернення (при цьому перехід від «Ти» до «Ви» може означати зміну відносин у гірший бік, назрівання конфлікту, суперечки).

Швидке перемикання з «Ви» на «Ти» в зверненні за позаслужбовими справами властиве молоді. При взаємній згоді сторін такий перехід серед молодих офіцерів моральної шкоди не завдає. За інших обставин неприпустимо звернення деяких молодих офіцерів на «Ти» до підлеглих. Воно викликає в кожного третього рядового військовослужбовця справедливе обурення. Багато хто відчуває в «тиканні» приниження особистої гідності або начальницьку пиху. Особливо обурює військовослужбовців, коли начальник звертається до них на «Ти», вимагаючи у відповідь поважне «Ви».

4.   Уміння слухати.

Уміння слухати й розуміти співрозмовника є важливою складовою етикету офіцера, яка значною мірою забезпечує культуру спілкування й взаємодії з підлеглими.

Дослідження свідчать, що цілеспрямовано й уважно слухають співрозмовника тільки 10–15% керівників. Що за цим стоїть? Байдужість до людини або невихованість, негативні установки або неуважність, поганее самопочуття або брак часу?

Відповіді можуть бути різними, але мораль тут одна: кожен офіцеркерівник має навчитися мистецтву слухати. Для цього потрібна об‘єктивна оцінка офіцером свого вміння слухати плюс свідоме бажання оволодіти таким мистецтвом.

Щоб перевірити, чи вмієте ви слухати співрозмовника, потрібно відповісти  на наступні питання:

1.                  Чи займаю я негативну позицію, коли слухаю недисциплінованого підлеглого?

2.                  Чи ставлю я себе на місце підлеглого, щоб зрозуміти його помилки в поведінці та мотиви, що їх викликали?

3.                  Чи надаю я підлеглому час висловитися вільно та не поспішаючи?

4.                  Чи легко я відволікаюся, коли говорить підлеглий?

5.                  Чи часто я перебиваю співрозмовника?

6.                  Чи виникає в мене бажання перервати співрозмовника та вставити своє слово?

7.                  Чи не поспішаю я ухвалити рішення до того, як зрозумію підлеглого?

8.                  Чи дійсно я слухаю співрозмовника, коли він нервує?

9.                  Можливо, я не слухаю, а обмірковую більш важливі проблеми?

10.              Чи враховую я, що підлеглий здатний висловити ділові думки?

Якщо на всі поставлені питання, окрім 2, 3, 8 і 10, отримані відповіді «Ні, то, можна вважати, що ви вмієте слухати підлеглих. Тим, хто не впевнений у своїх відповідях або відповів на питання 1, 4, 5, 6, 7, 9 позитивно, а на питання 2, 3, 8, 10 негативно, цей нескладний тест може підказати, як належить слухати співрозмовника.

Більшість рядових військовослужбовців особливо шанують командирів, які не байдужі до людей, спроможні співпереживати, уважно сприймати скарги та заяви, турботи підлеглих і позитивно реагувати на них. Передові офіцери в усі часи були уважні до своїх підлеглих. Зацікавленість, співчуття офіцера дозволяють підлеглому висловитися, зняти емоційну напругу й побачити в командирові людину, здатну надати необхідну допомогу.

Спостереження свідчать, що для того, щоб повернути військовослужбовцю душевну рівновагу, інший раз цілком достатньо однієї лише присутності терплячої та співчуваючої йому людини, готової вислухати до кінця. Проте досить підлеглому побачити, що командир нетерпляче поглядає при бесіді на годинник, постійно відволікається на телефонні дзвінки або, що ще гірше, є нещирим – контакт і довіра можуть бути втраченими назавжди.

За правилами етикету не прийнято говорити про іншу людину того, чого ви не скажете йому відкрито, при всіх, у ході товариської критики. Критика повинна сприяти етичному вдосконаленню та професійному становленню військовослужбовця, а не викликати в нього образу, злість, бажання помститися.

За допомогою критики потрібно виправляти, а не погіршувати взаємини.

Існує багато тактовних форм, в які можна вкласти критику. Наприклад, молодий військовослужбовець краще сприймає: критику-надію («Маю надію, що наступного разу Ви будете акуратнішим); підбадьорюючу критику («Нічого, підучіться, і у Вас вийде»); критику-аналогію («Коли я був таким же молодим і недосвідченим, як Ви, я теж іноді помилявся»).

Коли підлеглий щиро поважає свого начальника, на нього добре діє критика-зауваження («Неправильно. Наступного разу будьте уважнішим»); критика-попередження («Якщо Ви ще раз зробите подібним чином, нарікайте на себе!»); конструктивна критика («Завдання виконано погано. Що збираєтеся зробити?»).

У ряді випадків можна поєднувати критику недоліків підлеглого з визнанням його достоїнств. Честолюбство вимагає похвали, яка здатна зіграти роль демпфера перед розмовою про серйозну провину підлеглого.

Інший раз доречні зауваження, зроблені в непрямій формі. Дещо незвичайні, вони, як правило, досягають своєї виховної мети. Побачивши, скажімо, на навчанні, що підлеглий неголений, командир міг би зробити йому суворе зауваження, але віддав перевагу іншій дії: мовчки вручив воїну нове лезо.

Великий такт потрібен від офіцера для попередження й усунення напруженості та конфліктів серед підлеглих.

Етикет рекомендує на стадії виникнення емоційної напруженості використовувати наступні прийоми: неофіційну розмову з «джерелом напруги; дружню бесіду з конфліктуючими особами або їх товаришами; попередженнярекомендацію заспокоїтися, принести один одному вибачення й припинити сварку; позитивний відгук про конфліктуючих осіб; гумор-розрядку й ін.

Звичайно, командир має право просто припинити конфлікт. Але тоді він може прийняти приховану форму. Тут слід мати на увазі, що саме від офіцеракерівника залежить в більшості випадків спокійне усунення розбіжностей і суперечок між військовослужбовцями. Головне тут – дотримання етичних норм, вибір правильних способів впливу на конфліктуючі сторони та вміння нейтралізувати будь-яке протиборство взаємним задоволенням і товариським примиренням.

5. Контролювання тону розмови.

Кожний військовослужбовець, приймаючи військову присягу, дає клятву беззаперечно виконувати всі накази командирів і начальників.

Дисциплінованість – щонайперша доблесть воїна. Але рідко зустрінеш офіцера, якому подобався б офіційно-холодний, наказовий тон. Досвідчені керівники рідко говорять з офіцерами в наказовому тоні. Погодьтеся, що фраза: «Чи не думаєте ви, що так буде краще?» у багатьох випадках доречніше, ніж слова «Я вам наказую зробити так-то.

Якщо етикет рекомендує керівнику частіше радитися з досвідченими офіцерами, то віддавати наказ рядовим потрібно без коливань, вимагаючи точного його виконання. Проте не слід утискувати розумну солдатську ініціативу.

Військовослужбовці проявляють старанність тоді, коли командир не забуває похвалити й заохотити тих, що відзначились.

Добре слово командира, особливо якщо воно сказане вчасно, мобілізує й додає впевненості військовослужбовцям. Похвала з вуст офіцера за відмінно виконане завдання, виражена ним підтримка й схвалення завжди сприймається військовослужбовцем із почуттям задоволення. Уважний командир неодмінно помітить старання рядового та належним чином оцінить його в присутності колективу.

Сила слова велика. Але діє вона по-різному. Слово старшого може надихнути підлеглого, вселити в нього бадьорість, упевненість, а може завдати йому етичної травми.

Грубе поводження з підлеглими не може бути виправдано ніякими обставинами. Грубість принижує людину. Приниження – одне з самих травмуючих переживань. Військовослужбовці гостро реагують на будь-яке приниження з боку командира. На жаль, можна зустріти офіцерів-грубіянів, які, не дивлячись на певну професійну обдарованість і велику владу над людьми, дозволяють собі кричати та тупотіти ногами, лаятися нецензурними словами. На питання: «Що примушує Вас використовувати нецензурні вирази?», – вони відповідають: «Важко стало керувати людьми»; «Наказ краще зрозуміють, якщо підкріпити його міцним словом»; «Здають нерви»; «Звичка» і т.п. Але які б не звучали відповіді, грубості та нецензурщині в армійському житті не місце!

6. Цінуйте свій і чужий час.

Істотною вимогою службового етикету офіцера є точність й обов‘язковість.

Уміти поважати й цінувати свій і чужий час – обов‘язок керівника та просто кожної порядної людини.

Усяке запізнення, що змушує підлеглих чекати начальника, – ознака поганого тону. Звичайно, бувають випадки, коли командир запізнюється не зі своєї вини, але у всіх випадках той, що спізнився, зобов‘язаний вибачитися за те, що примусив себе чекати. В етичних правилах офіцера – цінувати кожну хвилину службового часу. Цьому слід учити й підлеглих.

Службовий етикет рекомендує офіцеру, викликаному до начальника, прибути до місця за декілька хвилин до призначеного часу й внутрішньо підготувати себе до бесіди, зосередитися на головному, щоб успішно з‘ясувати всі питання. Поставлені завдання начальником, доцільно записувати в службовий блокнот.

Культура викликів і нарад виявляється не тільки в точності, але й в оперативності вирішення питань, в умінні чітко висловлювати свої думки, в уважності до виступів, у суворому дотриманні регламенту. Службовий етикет включає конкретність і небагатослівність у доповідях і донесеннях.

Іноді наради носять дискусійний характер, тому керівнику доцільно передбачати можливі ускладнення, своєчасно виявляти їх причини та визначати заходи усунення. Науково планувати наради – це означає не тільки визначити питання для обговорення, але й розрахувати роботу за хвилинами, добитися, щоб кожний зрозумів своє завдання, глибоко усвідомив його та якісно виконав.

Правила мовної поведінки, обов‘язкові для офіцера, закріплені в мовних формулах, складають так званий мовний етикет. Офіцеру потрібно постійно піклуватися про підвищення власної мовної культури та вдосконалення мовного етикету. Чистота й точність військової лексики мають виключно важливе значення в бою. При управлінні людьми та бойовими засобами в умовах швидкоплинних бойових дій будь-яка нечіткість, розпливчатість, двозначність у наказі, команді може викликати важкі наслідки, невиконання бойової задачі. Неточність наказу спричиняє, як правило, неточність виконання. Наказ повинен бути відданий з вказівкою конкретного часу його виконання. Маршал Радянського Союзу І.С. Конев відзначав: «На війні точність й об‘єктивність обумовлювалися самою обстановкою, тому що за всяку брехню доводилося розплачуватися кров‘ю солдат».

Уміння концентрувати свою думку, точно та ясно, стисло й грамотно її висловлювати – мистецтво, якому треба вчитися систематично та настирливо. У командирському наказі, відданому твердо й рішуче, міститься велика мобілізуюча сила. Добре розуміючи це, офіцери постійно вдосконалюють свою командну мову. Віддаючи те або інше розпорядження, вони уникають слів, які ускладнюють розуміння й виконання завдання підлеглими.

Дуже важливо також, щоб усі команди відповідали статутним вимогам. Потрібно пам‘ятати, що яка команда, таке і її виконання. Помічено, що слова команди є найсильнішими чинниками емоційного впливу на психіку воїнів. Тому подавати команду потрібно вміло, постійно тренуючи командний голос. Чим більше почуття вкладає командир у команду, тим енергійніше її виконують підлеглі. Чітко подану команду солдати виконують упевненіше та швидше, ніж мляву, ледве чутну. Сприйнятливість до дії команди значно зростає, коли вона асоціюється з відповідними відчуттями та установками. Так різка команда «Струнко!» миттєво сприймається й виконується майже інстинктивно. А протяжна команда «Вільно!» розслабляє військовослужбовців, знімає напругу й втому.

Мова професійного військового має ряд лексичних, граматичних й орфоепічних особливостей, обумовлених специфікою військової діяльності та спілкування. До цих особливостей належать ясність і стислість формулювань думок, застосування загальноприйнятих й узаконених у Збройних Силах України лексичних зворотів і скорочень. Специфічні терміни, умовні найменування, різного роду професійні поняття, з одного боку, полегшують взаєморозуміння досвідчених фахівців, а з іншого, ускладнюють засвоєння спеціальності молоддю.

Молоді офіцери нерідко вживають жаргонні слова, намагаючись тим самим «стати доступнішим», швидше порозумітися з підлеглими. Але в цьому криється етична помилка. Ще В. Шекспір сказав: «Будь простий з людьми, але не за панібрата».

7. Етикет телефонної розмови.

У правила службового етикету входить уміння користуватися телефоном.

Цей найважливіший засіб зв‘язку допомагає офіцеру у вирішенні безлічі службових питань. Невміння користуватися службовим телефоном, зловживання ним із особистих причин призводить до порушення ділового ритму й дисципліни.

Дослідження показують, що деякі офіцери за допомогою службового телефону, телекомунікації розпитують, де що продається й купується, інколи вирішують комерційні справи, проводять довгі повчальні бесіди з дітьми, з‘ясовують суто особисті стосунки та розкривають такі інтимні справи, про які вихована людина вважала б для себе просто непристойним говорити в присутності сторонніх.

Культура телефонної розмови в тому й полягає, щоб максимально заощадити час та звести до мінімуму незручності для абонентів і тих осіб, які знаходяться поряд.

У службових телефонних розмовах необхідно дотримуватись лаконічності, ввічливості, пильності. Необхідно пам‘ятати про недосконалість телефонної мережі та її незахищеності від прослуховування. Будь-яка телефонна розмова не повинна містити відомостей для чужих вух.

Телефонну розмову прийнято починати з вітання й відрекомендування.

При виконанні службових обов‘язків офіцеру у внутрішній телефонній мережі слід відповідати: «Черговий частини капітан Семенюк», а на міській лінії можна відповісти: «Черговий Семенюк». Іноді, знімаючи на службі слухавку, говорять «Ало». Це нейтральне слово, що не містить ніякої інформації, викликає непорозуміння й зайву витрату часу. Тому краще відмовитися від нічого не значущих відповідей: «Ало»; «Так»; «Слухаю Вас» і замінити їх інформативними словами типу: «Семенюк»; «Військовий інститут»; «Стройова частина».

Під час бесіди з відвідувачами не слід відволікатися на телефонні розмови. При гострій необхідності в такій розмові потрібно сказати присутньому відвідувачу: «Вибачте», – і зняти слухавку відразу ж після першого дзвінка. Якщо бесіда з відвідувачем закінчується, можна попросити телефонного співрозмовника трохи почекати, не вішаючи слухавки. Якщо ж бесіда серйозна й може продовжитися ще декілька хвилин, доцільно попросити абонента зателефонувати пізніше або ж записати його номер і в слушний час зателефонувати йому. Украй неввічливо знімати слухавку, щоб відразу ж опустити її й таким чином позбавити телефонуючого, можливо, останніх грошей на рахунку.

Вважається за неправильне відповідати на виклик із роздратуванням або повчати співрозмовника за те, що він помилився при наборі номера.

Розумна людина на протилежному кінці дроту не образиться, якщо їй сказати, що зараз розмовляти ніколи, краще перенести важливу бесіду на більш зручний для обох час.

При неправильному з‘єднанні необхідно вибачитися й вказати, який номер вам потрібен. Якщо трубку не зняли через 5–7 секунд, чекати далі не слід, краще зателефонувати через хвилину-півтори.

Якщо розмова урвалася з незалежних від вас причин, то молодший із розмовляючих (або той що зателефонував з автомата), повинен зателефонувати повторно й, вибачившись, повідомити про непередбачену випадковість та продовжити розмову.

Для телефонної розмови необхідно обрати оптимальні тон і гучність голосу. Крик не покращує чутності, оскільки параметри мікрофону й телефону вибрані з розрахунком на оптимальний рівень гучності . Виходить, що крик відсікає частину корисної інформації . Безглуздо кричати самому при поганій чутності співрозмовника. Потрібно запитати його, чи чує він ваш голос, і попросити говорити трохи голосніше.

Важливим психологічним чинником при передачі наказів телефоном є артикуляція голосу. Особливо чітко потрібно вимовляти кінцеві голосні й слова неясні при вимові, які можна неправильно зрозуміти серед шумів і завад. Слід регулювати тембр голосу, швидкість мови й стежити за своєю інтонацією.

Непорозуміння іноді виникають серед офіцерів, що працюють у кімнаті з одним телефоном. Кому знімати слухавку? Питання розв‘язується дуже просто за умови призначення в кімнаті чергового. Якщо ж він відсутній, телефон ставиться на стіл молодшого за посадою або ж встановлюється за чергою на стіл кожного з працюючих в кімнаті.

Користуючись телефоном, важливо пам‘ятати, що дуже ранні або пізні дзвінки на квартиру не зовсім пристойні. Дзвонити з особистих питань краще в другій половині дня. Телефонну розмову першим має закінчити той, хто зателефонував, вибачившись за час, що забрав, і подякувавши за увагу.

Практика показує, що середня тривалість телефонних розмов неухильно зростає й доходить до 5–6 хвилин. Тим часом на інформацію йде тільки  ¾ часу, інший «з‘їдають паузи між словами та фразами. Є правила, дотримуючись яких можна телефонну розмову закінчити за 3 хвилини. Що для цього потрібно?

По-перше, завжди знати попередньо предмет розмови й ті питання, які потрібно вирішити або обговорити.

                По-друге,     ввічливо     та    чітко     відрекомендуватися    один    одному

(20±5 секунд).

По-третє, виразно, виразно і не дуже швидко ввести співрозмовника в суть справи (40±5 секунд).

По-четверте, обговорити ситуацію, поставити спочатку головні, а потім додаткові питання, відповісти на питання співрозмовника (100±15 секунд).

По-п‘яте, завершити розмову, залишивши у співрозмовника приємну згадку та надію на успішне вирішення виниклої проблеми.

У ряді випадків згідно етикету небажано користуватися послугами телефону. Непристойно дзвонити, щоб: подякувати за цінний подарунок або надану послугу; привітати з днем народження літню людину, що живе недалеко; запросити людей старшого віку на весілля; виразити співчуття.

8. Ведення листування.

Останнім часом спілкування між людьми здійснюється за допомогою мобільного зв‘язку. Проте ніхто не відміняв у нашій державі листування. У житті офіцера листи посідають важливе місце. Листи дозволяють скрасити нерідкі в армійському житті розлуки з рідними та близькими, поділитися приємною новиною або іншою інформацією з друзями. Багато офіцерів переписуються з батьками підлеглих воїнів. Слід зауважити, що листування вимагає певного вміння та культури.

Розпочнемо з того, що таємниця листування в Україні охороняється законом. Читати чужі листи без дозволу адресата недозволенно й аморально.

На кожний лист, навіть найкоротший, необхідно відразу ж відповісти. У давні часи листи писали тільки від руки й епістолярний жанр був у великій шані. Сьогодні інколи листи відсилаються в комп‘ютерному наборі, але з обов‘язковим підписом від руки. Листи з вітаннями, подякою, виразом співчуття завжди слід писати від руки, тільки не олівцем.

Для листа бажано використовувати якісний папір. Не слід писати на недбало вирваних аркушах з учнівського зошита. Кожну сторінку листа бажано пронумерувати. Чим більше часу приділяється листу, тим більшу зацікавленість він може викликати. Будь-який лист має бути написаний чисто, грамотно й акуратно. Краще мати терпіння й переписати лист, ніж відправити його з помилками та помарками.

У тексті листа звернення «Ви пишеться з великої літери, наприклад, «Отримав Вашого листа, «Вважаю Ваше рішення помилковим, «Доводжу до Вашого відома що... і т.п.. 

Не прийнято починати лист із слова «Я, але в будь-якому випадку на початку листа доцільно проставити дату.

Існують різні види листів: листи-подяки, рекомендаційні, офіційні, листивибачення, листи-нагадування, листи-співчуття й ін.

Листи-подяки відсилаються в тому випадку, якщо відсутня можливість особисто подякувати людині. Наприклад, батькам на Батьківщину підлеглого за хороше виховання сина, що став воїном-відмінником; людям, які зробили вам люб‘язність. Лист з вдячністю за надану гостинність бажано вислати не пізніше ніж через тиждень після від‘їзду. 

Рекомендаційний лист містить інформацію про здібності особи, її етичні риси, які добре знайомі рекомендуючому. Рекомендаційний лист дають тільки тому, кого добре знають і за кого можуть поручитися. Рекомендуючий несе моральну відповідальність за дану рекомендацію. Лист – набагато краща форма поручительства, ніж телефонний дзвінок або усна похвала.

Офіційний лист (заява, рапорт, довідка, автобіографія, пояснювальна або доповідна записка і т.п.) пишуть, як правило, з одного боку аркуша. Угорі вказується посадовець або установа, якій адресується лист. Наприклад

(Рис.6.1.):

 

Рис.6.1. Приклад доповідної записки

 

Лист-вибачення відсилається людині, яку ви образили. Звичайно, краще всього вибачитися безпосередньо, але бувають обставини, які вимагають роздумів.

Визнання своєї вини, тактовності не принижує, а прославляє людину. Природно в тому випадку, якщо вона робить це не часто й щиро.

Лист-нагадування (наприклад, із проханням повернути будь-що) складається в найввічливішому тоні.

Лист із виразом співчуття надсилається протягом восьми днів із моменту отримання скорботного повідомлення. Він повинен бути особливо щирим і не містити банальних виразів. Правила ввічливості зобов‘язують хоча б стисло, але відповісти на отримане співчуття : «Щиро дякую за слова співчуття».

Залежно від адресата, характеру й змісту листи можна закінчити словами: «З повагою»; «З найкращими побажаннями»; «Обіймаю» і т.п.

Часто для повідомлення коротких новин використовуються звичайні листівки. Кольорові листівки призначаються для вітання з днем народження, із святами. Їх отримувати особливо приємно тим, хто колекціонує поштові листівки та марки.

На закінчення ще декілька порад: нічого не робіть зопалу, а тим більше не відправляйте злих листів; не пишіть листи під копірку; не давайте читати листів особам, яким вони не адресовані (чоловік не читає листів, адресованих дружині, і навпаки; діти не читають листів, що присилаються батькам).

8. Форма одягу плюс уміння триматися.

У житті військовослужбовця значну роль відіграє форма одягу. Взагалі сприйняття зовнішнього вигляду будь-якої людини починається з його одягу. Не випадково існує прислів‘я «Людину зустрічають за одягом, а проводжають за розумом». Офіцер завжди виділяється серед перехожих військовою поставою, гарно підігнаною формою, охайним виглядом, енергійною ходою. Щонайменша невідповідність форми одягу встановленому зразку (зсунутий кашкет, розстібнута куртка, брудна, невипрасувана сорочка, зім‘ята крав атка, нечищені, стоптані черевики і т.п.) відразу впадає в очі перехожим і викликає подив: «А ще офіцер...». Якщо з‘явився будь-який недолік в одязі, треба відійти в бік і непомітно привести форму в порядок. Якщо недолік помічений в іншого військовослужбовця, йому необхідно сказати про це, але так, щоб ніхто зі сторонніх не чув.

Офіцер зобов‘язаний постійно стежити за своїм зовнішнім виглядом, формою одягу, поставою. Уміння носити військову форму, триматися з гідністю, красиво і природно – важливі складові культури поведінки авторитетного керівника. І. Свистунов у книзі «Розповідь про К.К. Рокоссовського» описує такий епізод: «Час був важким: відступ, бої та знову відступ. Втрати. Настрій, прямо признаюся, неважливий. Було нам тоді не до білосніжних підкомірців, відполірованих гудзиків, гуталіну та інших, як ми вважали, тилових штучок. Раптом з‘являється в штабі армії високий, красивий, моложавий генерал, начищений, відпрасований, немов на бал зібрався. Скажу чесно, відразу нам здалося це показовим, не до часу й не до місця. Пройшло декілька днів, і не тільки ми, офіцери штабу, але і командири частин стали більш підтягнутими, охайнішими. У цьому була не показуха, не фарс, а стиль нового командуючого армією К.К. Рокосовського. Війна війною, а ти командир і, будь ласка, тримайся!»

Всі, хто знав К.К. Рокосовського, неодноразово відзначали його мужність, хоробрість, величезну працездатність, незмінну турботу про підлеглих, завидний спокій і високу культуру поведінки. Його зовнішній вигляд завжди відображав багатий внутрішній світ, і ця гармонія викликала до нього глибоку пошану оточуючих.

Для офіцера підтягнутість, молодецька постава мають велике значення, оскільки формують стиль його життя й естетику поведінки. У військовій формі неможливо бути в‘ялим, нерішучим і боягузом. На офіцера дивляться з повагою та надією й за його зовнішнім виглядом судять про його культуру та здатність надати людям допомогу.

Згідно з етикетом офіцеру не рекомендується з‘являтись у формі на ринках і базарах, у пивних барах та інших питних закладах сумнівного типу, та здійснювати будь-які дії, здатні заплямувати його честь.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальне визначення поняття «культура і розкрийте її складники.

3.                  Охарактеризуйте культуру спілкування людей.

4.                  Який зв‘язок етичного і естетичного існує в культурі спілкування людей?

5.                  Розкрийте роль мови в культурі спілкування.

6.                  Як співвідносяться поняття «мораль і «етикет?

7.                  Що Вам відомо про історію етикету?

8.                  Визначте сутність і зміст військового етикету та його зв‘язок із вимогами Військових статутів Збройних Сил України.

9.                  Що таке честь і гідність офіцера, яку роль відіграють вони у життєдіяльності офіцера?

10.              Розкрийте основні складові службового етикету офіцера.

11.              Згадайте основні правила спілкування за допомогою телефону.

12.              Які основні правила ділового листування, написання ділових паперів (доповідної, пояснювальної записки, рапорту, доручення)?

13.              Яку   роль відіграє       форма         одягу          у        життєдіяльності військовослужбовця?

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 7. Етика побуту і сімейного життя офіцера

 

7.1. Створення сім’ї

Офіцер – це також людина, що живе не однією службою. Є в нього певні особисті прагнення, інтереси, бажання, для реалізації яких потрібні відповідні умови. Офіцер мріє про власну оселю, гарну, працьовиту та лагідну дружину, веселих, здорових й розумних дітей. З цією метою у позаслужбовий час його побут дуже схожий на побутове життя цивільної молоді.

Стосунки, що виникають між сучасними молодими людьми значно відрізняються від тих, що були навіть 15 років тому. Чинниками, що впливають на їх становлення, є розвиток демократії в суспільстві; вплив засобів масової інформації, в тому числі й мережі Інтернет; вплив культурної революції, яка відбулася в західних країнах приблизно 20–30 років тому; гендерної революції, тобто створення умов для рівних можливостей осіб в матеріальному та соціальному відношенні незалежно від статі; перетворення в норму цивільних (громадянських) сімейних відносин й т. ін. Проте вічним було й буде найсвятіше в стосунках між людьми різних статей – кохання. Навіть ті, хто створює сім‘ю вдруге, заявляють, що нарешті до них прийшло справжнє кохання.

Військовослужбовці не є винятком у цьому відношенні. Курсанти військових інститутів і молоді офіцери серед багатьох мотивів створення сім‘їна перше місце ставлять кохання.

Але більшість із них не спроможні, навіть для себе, відповісти, чи забезпечить це почуття міцне сімейне щастя. Одні вважають, що кохання – почуття старомодне; інші ж переконані, що сім‘я вбиває кохання (тому, мовляв, існують коханки та коханці). А ті, хто залучився до сексу дуже рано, про кохання висловлюються цинічно, зводять його до швидкоплинних пристрастей і захоплень, не підозрюючи, що така «свобода нікого ще до добра не привела, не створила жодної міцної сім‘ї.

Із прадавніх часів люди намагаються розгадати таємниці кохання. А чи багато знає про нього початківець життя – юнак? Він до кохання часто не готовий.

Батьки не посвячують дітей в інтимні справи, а школа статеве виховання обмежує коротким курсом з етики, психології та сімейного життя. Ось і «розгадує юнак велику таємницю шляхом особистого пізнання за допомогою Інтернету, шляхом проб і помилок з дівчатами легкої поведінки або з однокласницями, переживаючи при цьому не стільки радість, скільки розчарування. Типовою помилкою досвіду багатьох юнаків є те, що вони в коханні бачать тільки захоплення, пристрасть і абсолютно не помічають або не хочуть бачити, нерідко з їх вини, супутніх коханню ревнощів, незадоволеності, образи.

Адже справжнє кохання – це гармонія почуттів і розуму, воно припускає якнайглибше шанування коханої людини, виключає все те, що може затьмарити її життя, зробити нещасливою.

Людину – легко поранити, їй потрібен надійний друг, партнер і супутник життя. Велике щастя – знайти такого друга. Ще більше щастя, якщо друг стає по-справжньому коханою людиною. У реальному житті юнаки часто не цінують дружбу дівчат, сприймають їхні щирі відносини як закоханість, хоча дівчатам потрібно набагато більше часу, щоб дружба переросла в кохання.

Під час першого кохання юнак переживає почуття високої духовної чистоти, його душа не приймає грубого втручання, неуважного ставлення до серцевих переживань. Він готовий пожертвувати своїми інтересами, самим собою заради щастя своєї коханої. Але проходить час, змінюється психологія молодої людини, її погляди й установки, а з ними нерідко – душевні схильності. І ось вже нова закоханість, слабше першої, а там, трапляється, – третя, четверта... Чи далеко до бездуховності?

На превеликий жаль, подібне згасання підживлюється й зовні, впливом далеко не кращих зразків масової культури, які заохочують розвиток тваринних пристрастей, вільне кохання, порнографію. Про небезпеку вільного кохання, розбещеність, про пригнічення стримуючих етичних норм і збудження агресивності давно вже з тривогою, пишуть психологи, педагоги, соціологи. На жаль, їхні зусилля поки що марні. У розвинутих західних країнах пік так званої сексуальної революції давно пройшов, суспільство там повертається до високих моральних норм у відносинах чоловіка й жінки. Весь сексуальний непотріб у вигляді порнофільмів, друкованої продукції поширюється в колишні соціалістичні країни, в тому числі й до України.

Вульгарність, дешева еротика плюндрують психіку й моральність молодої людини, роблять її нерозбірливою в знайомствах. Етична невихованість, статева розбещеність здатні зруйнувати сім‘ї і навіть забирати людські життя.

У даний час суспільство живе під страхом із-за непереможної ще чуми сучасності – СНІДу. Це хвороба молоді. Зараження відбувається звичайно в жінок у віці 16–25 років, у чоловіків – 25–35 років, тобто в період максимальної сексуальної активності молоді, коли ігноруються елементарні запобіжні засоби.

Щоб не заразитися СНІДом, потрібні не тільки презервативи й одноразові шприци – потрібна абсолютно нова етика сексуальної поведінки людини, яка б включала регулярні медичні обстеження та рекомендації з ведення статевого життя. Любов до жінки – це не тільки сексуальний потяг, інстинкт продовження роду, але й духовне обожнювання і захоплення її красою й особистістю. Вона надихає на благородні вчинки, стимулює розвиток найрізноманітніших здібностей. Офіцери, за часів рицарства, відстоювали честь коханої жінки на дуелі.

На сьогодні навіть учень середніх класів загальноосвітньої школи знає, що фізіологічне дорослішання юнаків наступає набагато раніше за його соціально-етичну зрілість, що відображається на сексуальній поведінці. Так найбільш інтенсивно статевий інстинкт розвивається в чоловіків у 16–20 років, а гармонія духовного та сексуального наступає в 23–25 років. Ось і виходить, що багато юнаків одружуються на дівчатах не дуже то звертаючи увагу на їхні духовні якості й чесноти.

Надалі в них, як правило, зменшується чуттєвість, знижується інтерес до зовнішніх чеснот обраниць. Природно, що притуплення плотського кохання повинне замінюватись духовним зближенням, великим взаєморозумінням.

Якщо цього немає, наступає відчуження, розлучення. Соціологи відзначають високу інтенсивність розлучень як одну з головних демографічних проблем нашої країни. Особливо багато розлучень у великих містах, де одне розлучення припадає на два одруження. Одна з кожних восьми нових сімей не зберігається більше одного року, одна з чотирьох – не доживає до п‘яти років.

У сучасних умовах гостро стоїть також проблема збереження молодої офіцерської сім‘ї. Часто сім‘я створюється в роки навчання хлопців у військовому інституті. Окремі курсанти одружуються необачно, поспішають зі шлюбом, не замислюються над тим, якою дружиною буде дівчина, що красиво танцює на дискотеці, палить, не розлучається з пляшкою пива. Курсанти нерідко одружуються на дівчатах, які звикли до великого міста й дуже важко адаптуються до незручностей військових містечок, піднайому житла та нездатні розділити долю чоловіка, пов‘язану з не регламентованим робочим днем, частою зміною місця служби.

Нерідко саме непідготовленість до сімейного життя, відсутність взаємопорозуміння, взаємодопомоги в сім‘ї і є причинами зростання кількості розлучень. Молодій людині, що одружується, потрібно глибоко усвідомити, що готовність до сімейного життя – це не тільки кохання, але й етичнопсихологічна стійкість перед майбутніми випробуваннями. Чи готові ви до них?

Щоб розібратися в собі, коли ви станете перед вибором, постарайтеся з вичерпною прямотою відповісти на декілька питань:

Чи готовий я до присяги на вірність коханій і чесне виконання свого сімейного обов‘язку?

Чи інтереси коханої будуть співпадати з моїми?

Чи зможу приборкати власні самолюбство й егоїзм, щоб піти назустріч бажанням дружини?

Чи знайду сили вибачати помилки коханій хоча б так, як вибачаю собі?

Чи буду я її кохати такою яка вона є, не вимагаючи від неї неможливого?

Чи зможу я бути ніжним і дбайливим за будь-яких обставин?

Чи зумію я зробити власну сім‘ю щасливою?

Чи буду я любити свою майбутню дружину через 10, 20 …50 і більше років після весілля?

Якщо відповіді будуть негативні, не варто поспішати з одруженням.

Бажаючи ближче пізнати майбутню дружину, яка подобається, спробуйте:

знайти в коханій ті гарні риси, які вас об‘єднують;

пригадати, яка вона при успішному вирішенні завдань і при невдачі, в

праці й на відпочинку, у відносинах до дітей і чоловіків; зрозуміти мотиви її вчинків;

чи вміє вона не ображатися за правду, цінувати відвертість;

чи спроможна ваша дівчина не приховувати своїх недоліків, помилок і

життєвих невдач; чи зможете ви зберегти дівочі таємниці, не дорікати за минуле, бути

великодушним.

Подібні питання потрібно поставити перед собою й дівчині, що готується до створення сім‘ї.

Звичайно, особистість формується та пізнає себе протягом усього життя, пізнавати кохану ви також будете до кінця сумісного життя. Але перевірити свої почуття й знати, поважати, цінувати гідність тієї , з ким пов‘язуєш долю, потрібно обов‘язково.

На думку соціологів: сучасного чоловіка привертають наступні позитивні риси жінок інтелігентність, жіночість, скромність, делікатність, великодушність, розсудливість, відданість, чесність, ніжність, чуйність, уважність, відданість сім‘ї, відповідальність, співчуття, працьовитість і нарешті діловитість. На питання: «Що найбільше не подобається в поведінці дівчини, жінки? – більшість чоловіків відповіла: «Доступність, податливість, розбещеність, відсутність гордості».

У чоловіках сучасних жінок найбільше приваблюють мужність, надійність, вірність, чесність, порядність, спроможність утримувати сім‘ю, любов і турбота до коханої та дітей, сильний характер і здатність переборювати труднощі, постійна готовність прийти на допомогу жінці, тверезість, цілеспрямованість, урівноваженість, фізична і духовна сила і щедрість, повага жіночої гідності. На питання, що викликає відразу в поведінці чоловіка жінки відповідають альфонство, нечесність, крайній егоїзм, невміння боротися з труднощами, слабкість духу, вираз «я стомився.

У нашій державі визнається тільки шлюб, укладений у державних органах запису актів цивільних станів (загсах). Шлюб – це умова, за якої суспільство бере під захист нову сім‘ю, дає можливість жінці та чоловіку відчувати міцність свого становища, престижу й благополуччя. Шлюб вінчає та примножує кохання, відкриває його нові таємниці.

Досвід життя офіцерських сімей навчає: не поспішайте вступати в шлюб, добре обдумайте цей важливий крок, перш ніж вести дівчину до загсу. Мудре народне прислів‘я говорить: «Одружитись означає втратити наполовину свої права і вдвічі збільшити обов‘язки».

Зустрічаються щасливі люди, що полюбили один одного з першого погляду й зуміли пронести це почуття через усе своє життя. Але більшості потрібен ще час від моменту подання заяви в загс до шлюбу. Молоді люди тоді можуть ще раз перевірити свої почуття, визначити стиль майбутніх подружніх відносин, підготуватися до весілля.

Про намір одружуватися обов‘язково потрібно повідомити батьків, для яких радість і горе дітей – частинка їх власного життя. Бажано також проінформувати про це й свого прямого начальника.

Вельми важливою подією для молодят є змовини – добрий старовинний звичай. Про них сповіщають родичів і друзів письмово.

Для шлюбу необхідні: згода обох партнерів, їх взаємне щире бажання бути разом. Тому присутність нареченого та нареченої при поданні заяви в загс і реєстрації шлюбу обов‘язкова.

Реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці в Палаці одруження або в спеціальному приміщенні загсу. Під час виступу співробітника загсу наречений стоїть праворуч від нареченої, а їхні свідки знаходяться позаду наречених. Потім молоду сім‘ю вітають батьки та гості. Нареченій дарують квіти (вона їх приймає з посмішкою, але тримає тільки ті, які їй подарував наречений, інші несе будь-хто з гостей).

Після реєстрації шлюбу, наслідуючи гарні традиції, курсанти й молоді офіцери з нареченими їдуть до місць бойової слави нашого народу або історичних місць, де покладають квіти.

Наступним важливим дійством при одруженні є організація весілля.

Прийнято справляти весілля відразу ж після реєстрації шлюб у. Запрошення на весілля розсилають заздалегідь. Якщо запрошені не можуть приїхати, вони повинні відразу ж повідомити про це і в день весілля обов‘язково надіслати вітальну телеграму. Відомий випадок, коли в одній військовій частині одночасно декілька офіцерів одружилися й кожний визнав за належне запросити на весілля командира частини. Полковник люб‘язно приймав запрошення, делікатно відмовлявся від участі в урочистостях, але кожній парі наречених від імені командування й своєї сім‘ї посилав пам‘ятний подарунок і квіти.

Весілля можна влаштовувати в їдальні, кафе, ресторані, Будинку офіцерів.

У селах весілля грають просто неба й запрошують не тільки родичів, але й односельців.

Нині модно пишно святкувати одруження з безліччю гостей, великою кількістю машин, дорогим оркестром, фейєрверками. Злі язики жартують: чим пишніше весілля, тим швидше розлучення. Багато молодих людей взагалі не дотримуються весільного обряду, вважаючи, що краще обійтися весільною подорожжю. Хто ж має рацію? Весілля – обряд визнання молодої сім‘ї батьками, друзями, знайомими. Батькам не байдуже, чи буде весілля і як його оцінить громадська думка. Весілля потрібно робити небагатолюдним, скромним, але обов‘язково веселим й урочистим.

У кожного народу свій обряд весільного свята. У містах України, наприклад, весільний церемоніал складається з наступних ланок: зустріч молодят в святковій залі, вітання та вручення подарунків нареченим, гуляння, музично-ігрові антракти, завершення гуляння.

У призначений час до святкової зали під‘їжджає машина з молодятами й свідками. Батьки зустрічають їх весільним короваєм на рушнику й благословляють на сумісне, довге та щасливе подружнє життя. Іноді нареченому та нареченій дають на калачі мед – щоб життя було солодким, яблука – щоб зберігали один одному вірність, молоко – щоб були здоровими й сильними.

Після завершення зустрічі наречений і наречена в супроводі батьків, свідків прямують у спеціально відведену для них кімнату. Українське весілля не обходиться без затверджених звичаєм весільних «чинів: старост, свах, боярів, дружок, які беруть участь у ритуалі вручення подарунків. Кожний подарунок повинен бути символом побажання щастя, добра й здоров‘я, примноження новоствореної сім‘ї.

Молодятам рекомендується відразу ж розпакувати подарунок, висловити задоволення та подякувати. Неввічливо відкласти подарунок убік, не поглянувши на нього. Якщо подарунок прислали поштою, потрібно подякувати коротким листом.

Весілля веде розпорядник. Перші тости за столом проголошують батьки.

Вони бажають молодій сім‘ї щастя, здоров‘я, чесної праці, любові, добробуту й т.п. Культуру поведінки за столом досвідчений розпорядник пропагує ненав‘язливо, спираючись на гумор і афоризми. Кожний тост повинен бути затвердженням основних цінностей моралі, пошани до старшого покоління, відповідальності за виховання дітей та ін.

Весільне гуляння переривається танцювально-ігровими паузами. Перший танець виконують молодята, присутні вітають наречених, а потім і самі наслідують їх приклад.

Весілля неможливе без обрядових й інших пісень. Пісні об‘єднують людей різного віку, створюють мажорний настрій.

Іноді на весіллі відбувається карнавальна імпровізація. Так, на весілля курсанта військово-морського училища приходить цар морів Нептун із русалками, який зачитує наказ молодій сім‘ї: «Жити дружно, чесно, служити на благо Батьківщини. На весілля військового лікаря приходить Гіпократ, в гості до військового інженера може прийти Лівша, до військового перекладача – Тлумач і т.ін.

Останній тост проголошують молодята. Вони дякують батькам – за виховання й турботу, гостям за участь в урочистостях, бажають усім міцного здоров‘я, довгих літ життя.

Багато норм культурної поведінки офіцера тісно пов‘язано з функціями сучасної сім‘ї. Не дивлячись на втрату та девальвацію ряду сімейних цінностей, ці функції в цілому продовжують зберігати кращі традиції минулого. Саме тут, в сім‘ї, формуються основи характеру людини, його ставлення до праці, моральних, ідейних і культурних цінностей.

Серед основних функцій сім‘ї можна назвати наступні: економічну, відтворення, педагогічну, укріплення здоров‘я, регулювання міжособистісних стосунків, забезпечення психологічної сумісності, створення сприятливого емоційного клімату.

Економічна функція сім‘ї забезпечується працею батьків, дітей і зусиллями суспільства. На сьогодні, разом із здійсненням шлюбу, настирливо входить у вжиток підписання економічного контракту. Авторам не відомі соціологічні дослідження стосовно оцінки дієвості даного контракту, як стримуючого фактору для збереження сім‘ї, коли у сімейних відносинах появляється шпарина. На наш погляд, економічний контракт допоможе вирішувати економічні питання стосовно розподілу спільного майна. Особливо у випадках, коли один із членів сім‘ї, вступаючи в шлюбні відносини керувався меркантильними інтересами.

У молодій офіцерській сім‘ї сукупні доходи на кожного члена складають, як правило, небагато більше прожиткового мінімуму в державі, якщо дружина вчиться або позбавлена можливості влаштуватися на роботу. З появою дитини сімейний бюджет значно зменшується. На матеріальному становищі, сім‘ї офіцера негативно позначаються відрядження, зміна місця служби та проживання на приватних квартирах. У таких умовах в сім‘ї як від дружини, так і від чоловіка потрібна економічна культура, розумне самообмеження.

Підтримати гарні, рівні стосунки, добробут в молодій сім‘ї допомагає дотримання наступних правил:

прибутки й витрати повинні бути збалансованими і, при можливості, містити елементи прибутку, хоч невеликої, але економії грошей (створення фінансового резерву); необхідно ретельно враховувати витрати в чотирьох напрямах: на харчування (приблизно до 60% бюджету); на кишенькові витрати кожному з подружжя (не більше 5%); на одяг і взуття, господарські товари для будинку (до 30%, але, якщо відсутня потреба будь-що купувати, ці гроші можна заощадити);  на культурне дозвілля (до 5%). 

Наведені цифри, природно, вельми й вельми умовні, але, плануючи бюджет, не можна бути марнотратним. Бюджет планується та реалізується всіма членами сім‘ї, у ньому передбачаються обов‘язкові покупки та бажані придбання, встановлюється черговість покупок. На сьогодні дуже широко використовується система кредитування. До неї треба ставитись досить обережно. Береш гроші чужі, тимчасово, під певні відсотки, а повертаєш свої й назавжди. Тому перш ніж взяти кредит, потрібно все уважно зважити. Спочатку врахувати, як буде погашатись кредит? Чи зможе молода сім‘я це зробити при народженні дитини?

А саме головне, при зустрічі з першими труднощами пам‘ятати про те, що одного кохання в сімейному житті малувато. Потрібно до кохання доповнити трохи доброти. Про це дуже вдало висловився У. Шекспір: «Моя любовь без дна, доброта как ширь морская, чем больше е трачу, тем становлюсь безбрежней и богаче».

Відтворююча або демографічна функція сім‘ї спрямована на зниження числа розлучень, збереження шлюбних союзів і збільшення кількості дітей.

Соціологи відзначають, що поява другої та третьої дитини в сім‘ї створює в ній кращі взаємостосунки й укріплює шлюбний союз. Гарна сім‘я, що складається з подружжя та двох-трьох дітей для більшості жінок є символом особистого щастя й добробуту, а для чоловіка – упевненості, своєї значущості та гордості.

Поряд з цим народження дитини обумовлює додаткові витрати засобів, часу й сил. Навіть система одноразової допомоги держави при народженні кожної дитини не зможе компенсувати матеріальні витрати. Тому цілком можна припустити, що система матеріальних і духовних потреб подружжя може виступати умовою, яка обмежує число дітей в сім‘ї. Постійна зайнятість чоловіка-офіцера на службі, бажання дружини закінчити свою освіту або зайнятися творчою працею, ослаблене здоров‘я – все це певною мірою впливає на бажану кількість дітей у сім‘ї. І тут нерідко вирішальну роль грає мікроклімат у сім‘ї – наскільки міцно до неї увійшли взаємодопомога, відповідальність, відвертість.

Психолого-педагогічна функція сім‘ї – це виховання й підготовка до життя майбутньої дитини. Дитину належить навчити працювати в сім‘ї та школі, її потрібно підготувати до оволодіння культурою, етичними нормами відносин, навчити спілкуватись з людьми, товаришувати з однолітками, не підпадати під негативний вплив вулиці й різних угрупувань.

Важливою функцією сучасної сім‘ї є укріплення й збереження здоров‘я.

Здоров‘я й щастя – нерозривні. Батьки мають досить серйозно ставитись до спорту, фізкультури, загартування. Дуже важливо зуміти свої спортивні інтереси передати дітям. Треба надавати їм можливість частіше бувати на свіжому повітрі, ходити в походи, розвивати захисні сили організму. Поряд із вихованням фізичного здоров‘я в сім‘ї, потрібно постійно пам‘ятати про необхідність патріотичного виховання дітей.

На наш погляд, було б доцільно звернутись до досвіду наших західних сусідів – поляків у вихованні в дітей шанування свого історичного походження. у Польщі існує дуже цікаве дійство, як катехізис кожного поляка. «Він полягає у тому, що майже кожна людина знає слова вірша, написаного наприкінці XIX століття польським поетом Владиславом Белзою, – пояснює журналістка з Варшави Анна Поленик. – Слова ці передають з покоління в покоління. Вірш навіть не вчать у школі, бо діти знають його чи не з п‘ятирічного віку.

Перекладається він так:  «Хто ти є? – Поляк малий. 

                                              Який знак твій? – Білий орел.

                                              Де ти живеш? – Земля Польська...» і так далі. 

Ще чи не кожен поляк змалку знає гасло нації, яке існує з початку XIX століття, – Gonor i Ojczyzna («Честь і Батьківщина»). Наприкінці 1990-х років до цих двох слів додали третє – Бог, «Бог, Честь і Батьківщина». Анна Поленик каже, що у Польщі дітей з садочка вчать, як виглядає прапор, вчать національного польського гімну, а також виховують у них локальний патріотизм. «Доведено, що маленька дитина не сприймає загальних понять, вона більш зосереджена на тому, що є довкола неї. Тому дітей водять до музеїв даного міста, показують пам‘ятники, знайомлять з місцевими героями, з місцевими традиціями. Дитину вчать розуміти, ким вона є, пізніше її почуття патріотизму розширюється до містечка, згодом до воєводства, і врешті – до держави загалом». На превеликий жаль у нашій країні лише незначна частина громадян цікавиться національною символікою, чи історією і культурою рідного міста, краю. І тільки після революції Гідності, після окупації Криму та війни на Сході нашої країни відношення до патріотичного виховання в країні, школі та сім‘ї почало змінюватись на краще.

До функції регулювання міжособистісних стосунків у сім‘ї належать уміння подружжя зберегти кохання один до одного, опанування мистецтвом сімейного спілкування. М.Г. Чернишевський вищу мудрість сімейного життя висловив наступними словами: «Дивися на дружину, як дивився на наречену, знай, що вона кожну хвилину має право сказати: «Я незадоволена тобою, геть від мене, – дивися на неї так, і вона через дев‘ять років після твого весілля вселятиме тобі таке ж поетичне почуття, як наречена, ні, більш поетичне, більш ідеальне в гарному значенні слова.

Найбільшою цінністю у взаємостосунках подружжя є благородність, без якої немислиме взаєморозуміння, ніжність, чуйність, великодушність, уміння пробачати помилки. Кохання тримається на позитивних рисах, але не на винятковості.

Серед функцій сім‘ї є також забезпечення психологічної й сексуальної сумісності. Щоб жити в згоді потрібно навчитися розуміти один одного, уміти догоджати один одному. Упертість і небажання зважати на звички близької людини, грубість породжують важкі конфлікти. Тактовна людина розуміє, що під час сварки корисно менше говорити та більше мовчати . Слід пам‘ятати мудре народне прислів‘я: «Людина має два вуха, двоє очей і один рот, щоб більше слухати, бачити й менше говорити». Вирішувати проблеми слід в спокійному стані. У збудженому стані краще піти до ванної кімнати, відкрити кран холодної води, виговоритись і потім, заспокоївшись, вирішити конфліктну ситуацію. Причини сімейних сексуальних конфліктів потрібно шукати у відсутності необхідних знань з сексології, в неправильній сексуальній поведінці один одного. Перш ніж виносити на судове рішення питання про психологічну та сексуальну несумісність, спробуйте вирішити це питання у власній сім‘ї, критично оцінивши свої можливості та поведінку.

Функція створення сприятливого емоційного клімату забезпечує етичне здоров‘я та благополуччя кожного члена сім‘ї. Сімейний клімат – це духовне життя батьків і дітей, єдність їх настроїв й інтересів, емоцій та почуттів.

Залежно від індивідуальних особливостей подружжя сімейний клімат може бути мажорний, нестійкий, мінорний.

Мажорний або оптимістичний клімат характерний для гармонійного шлюбу, люблячого та високоморального подружжя. У таких сім‘ях переважають радість і доброта, злагода й взаємопорозуміння, особисті інтереси не ставляться вище загальних, сімейних.

Нестійкий клімат частіше за все виникає в сім‘ях, в яких один із подружжя невитриманий і має низьку культуру почуттів. Виникаючі конфлікти гасяться зусиллями одного або обох членів сім‘ї. А ще краще слід не допускати сімейних конфліктів. Стриманішим у даному випадку має бути сильніша особистість – чоловік і рідше дружина.

Мінорний або конфліктний клімат – притаманні неблагополучним сім‘ям. Тут постійна напруга, сварки, від яких сильно страждають діти. Усе це загрожує розлученням. За влучним зауваженням Л.М. Толстого, усі щасливі сім‘ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім‘я нещаслива на свій лад. Щоб зберегти сім‘ю, постарайтеся прислухатися до наступних порад: 

оберігайте честь і гідність один одного, усіма силами намагайтесь самостійно, без втручання батьків, друзів, начальників вирішити сімейні конфлікти, а ще краще не допускайте їх; не дозволяйте нікому, навіть своїй мамі, яку ви обожнюєте, ображати дружину, захищайте її чесне ім‘я, пам‘ятайте: вона найрідніша в усьому світі вам людина, мати ваших дітей;  не соромтеся свого кохання та пошани до дружини, дотримуючись такту, пам‘ятайте прислів‘я «Без сонечка не можна бути, а без кохання не можна прожитии»;  умійте прощати, не згадуйте старих образ; аналізуючи помилки близької

людини, допомагайте в їх усуненні;  чесно та об‘єктивно признавайте власну провину, майте мужність

своєчасно вибачитись; остерігайтеся легковажності;  будьте уважні, при можливості оберігайте дружину від фізичних і

емоційних перевантажень.

І ще одна думка, вже зі стародавніх індійських спостережень: сексуальна сумісність – найважливіша умова безконфліктності сім‘ї. Намагайтесь створити гармонію статевих відносин. Інтимні відносини виконують дві функції: вони слугують продовженню роду – зачаттю дитини, поряд із цим вони забезпечують почуття насолоди, щастя і любові, сексуальну розрядку. Люди, яких зв‘язує велике кохання, отримують завдяки статевим відносинам притік нових сил.

Лев Толстой писав: «Хто вміє любити – той уміє житии. Чарльз Дарвін прожив із своєю дружиною 35 років. Він писав: «Дружина моє найбільше щастя… Вона – особистість, яка стоїть набагато вище мене за своїми моральними якостями, погодилась стати моєю дружиною. Вона була моїм мудрим радником і світлою втіхою все моє життя.

При дотриманні даних порад Вам забезпечене тривале щасливе життя у шлюбі.

 

7.2 Культура сімейного побуту

Коли молодий офіцер одружується, він не завжди уявляє, що може зустрітися на шляху його сімейного щастя, як вплинуть на кохання повсякденні проблеми та чи зможе він організувати сімейний побут. Буває, що щойно створена сім‘я розпадається внаслідок морально-побутових суперечностей. Тут і різне ставлення подружжя до задоволення матеріальних потреб, і невлаштованість побуту, і небажання цінувати домашню працю, і втручання в особисте життя родичів, і відсутність турботи про культурне дозвілля, й ігнорування сімейних обов‘язків.

Відомо, що побут – свого роду тил військової людини. Це, перш за все зразковий порядок у будинку, чіткий режим харчування та сну, гігієна тіла й чистота житла, взаємодопомога та співпраця. Гарний побут потрібно створювати спільними зусиллями – лише дружина тут не справиться. У сім‘ї офіцера основну домашню роботу, як правило , виконує дружина: глава сім‘ї йде на службу рано-вранці, коли діти ще сплять, і приходить додому, коли вони вже знову в ліжках. У дні чергувань і навчань офіцер декілька днів, а то й тижнів не бачить рідних. Це, звичайно, збіднює духовно, ні в якому разі не сприяє становленню як чоловіка та батька. Положення ще більш ускладнюється неможливістю офіцера провести вихідні в колі сім‘ї. Особливо, якщо він мисливець або рибалка.

Подібний побут часом мимоволі оголює слабкі місця й недоліки подружжя, призводить до сімейних конфліктів. Як зберегти в цих умовах поважне становлення до чоловіка та батька? Як найбільш раціонально організувати сімейний побут? У дружній сім‘ї ці питання вирішити нескладно. Важливо лише твердо виконувати в побуті деякі правила хорошого тону:

а) усі домашні справи при можливості вирішуються разом, при цьому

найважчі з них бере на себе чоловік;

б) не існує жіночої або чоловічої роботи – виконується вона тим членом

сім‘ї який робить її краще й швидше;

в) у кожного члена сім‘ї (чоловіка, дружини, дітей, батьків подружжя при сумісному проживанні) повинні бути свої домашні обов‘язки, кожен відповідає за свою ділянку роботи. Якщо надається допомога, то неодмінно треба віддячити за це теплим словом й усмішкою, взаємною послугою;

г) дорослі діти поступово беруть більшу частину домашньої роботи на себе, звільняючи батьків від прибирання квартири, прання або приготування їжі;

д) якщо чоловік через поважну причину не може прийняти участі в

домашній роботі, він повинен бути особливо вдячний дружині, що витрачає багато сил для створення затишку;

е) побутова невлаштованість перших місяців сумісного життя скрашується оптимізмом і гумором. Не можна, щоб дрібниці побуту створювали напружену обстановку в сім‘ї та руйнували нормальні стосунки.

Наступною приємною подією після шлюбу молодій сім’ї є народження дитини. Цьому передує ретельна медична, фізична й психологічна підготовка майбутньої матері. Як би не був зайнятий на службі чоловік, він повинен бути максимально уважним до дружини, щоб вагітність протікала нормально. В останні два місяці вона повинна бути звільнена від важкої домашньої роботи та будь-яких докорів чоловіка в «охолодженні почуттів.

Вихований батько ніколи не висловить свого незадоволення, що замість довгоочікуваної дочки народився син або навпаки. Про народження дитини молодий батько повинен повідомити близьких родичів, друзів і знайомих.

Вітання з новонародженим посилається відразу ж після отримання звістки.

Протягом перших двох місяців молоду матір можуть відвідувати тільки близькі родичі. Як подарунки можна приносити квіти, фрукти, солодощі або будь-які корисні дитячі речі. Свято з приводу народження дитини влаштовують не відразу, а в найбільш зручний час для молодої сім‘ї.

Вибір імені для новонародженого – справа непроста. Ім‘я дається на все життя, й треба, щоб людина ним гордилася. Воно повинне підходити до прізвища та до по батькові, подобатися обом батькам.

Дитина забирає у матері багато часу, тому батько повинен поклопотатися про те, щоб дати їй можливість відпочити й приділити собі увагу. Потрібно подумати, як зробити малюку різні пристосування, щоб він більше рухався та самостійно грався. Деякі офіцерські сім‘ї організують в окремій квартирі імпровізовані дитячі ясла та встановлюють чергування. Це дозволяє батькам більше часу приділяти культурному розвитку й відпочинку.

 

7.3. Гостинність, запрошення, прийом гостей

Традиційно населенню України притаманна гостинність, загальне святкування знаменних подій із багатим застіллям, щедрим пригощанням гостей.

Організація свят, прийом гостей вимагають певних умінь і неабиякого хисту господині й господаря дому. Потрібно вміти так прийняти гостя, щоб йому було затишно, приємно й цікаво. Офіцер має право запросити до себе в гості будь-якого начальника або підлеглого, при цьому кожен може ввічливо відхилити запрошення. Запрошення звичайно узгоджується з господинею сім‘ї або надходить від її імені.

Запрошувати гостей слід заздалегідь, щоб вони мали можливість спланувати свій час і підготуватися. Як правило, гостей запрошують не пізніше ніж за сім днів до свята. При отриманні відмови господар має час запросити інших людей. За етикетом, якщо залишається до урочистостей менше семи днів, нікого більше не запрошують, щоб не образити людину, яка може подумати, що нею заповнюють порожнє місце серед запрошених. Звичайно запрошують на обід або вечерю, сімейні свята або офіційні заходи, які проводяться з 14.00 до 21.00.

Загальноприйнятим вважається, що тривалість кожної події не повинна перевищувати двох-трьох годин. Тут потрібно пам‘ятати прислів‘я: «Гостям двічі радіють: зустрічаючи та провожаючи».

Якщо на сімейне свято або урочистий захід, влаштований на честь присвоєння чергового військового звання, отримання державної нагороди, повернення з тривалого відрядження, офіцер запрошує в гості товаришів за сумісною службою, то він обов‘язково підкреслює, що присутність всіх бажана, та детально пояснює, як доїхати до нього додому. На офіційні заходи запрошення розсилаються або вручаються письмово. В українській мові безліч висловів, за допомогою яких розкривається гостинність, привітність та доброзичливість.

День народження святкується як у вузькому сімейному колі, так і разом із знайомими та друзями. Родичі можуть прийти на день народження без особливого запрошення, друзі й знайомі приходять в призначений час. Якщо запрошення не надійшло, то можна здійснити короткий вітальний візит з врученням квітів або подарунка. Бажано такий візит здійснити в денний час, а якщо телефонувати, то зранку.

День народження, що відзначається в ресторані, кафе, їдальні, зобов‘язує кожного запрошеного заздалегідь сповістити про те, чи зможе він прийти. Усі витрати на святкування дня народження бере на себе ювіляр.

До дня народження звичайно дарують подарунки. Квіти, солодощі, книги, прикраси, улюблені предмети особистого користування завжди будуть прийняті із задоволенням.

У гості слід приходити без спізнення. Якщо все ж таки гість спізнився, він повинен вибачитися перед господинею. Приходити раніше теж не слід, оскільки господарі зайняті приготуванням і тому не зможуть приділити ранньому гостеві уваги. Своєчасне прибуття, а якщо спізнення, то на 5 хвилин, – найкраще правило гостя. Усі приготування до прийому гостей господарі закінчують до приходу гостей. Господиня зустрічає гостей святково одягненою, з лагідною посмішкою на обличчі.

Для званого обіду стіл накривають білою скатертиною, для вечері кольоровою.

На поліровані столи під прибори можна постелити кольорові серветки. Коли приходить багато гостей і виникає проблема, куди їх садити, влаштовують прийом із мінімальною кількістю закусок на окремому столику (так званий шведський стіл) або підносять кожному чашку кави, чай чи коктейль, морозиво.

Сервірують стіл однаковими приладами та посудом одного розміру й кольору. Красиво виглядають живі квіти в невисоких вазах посередині обіднього столу. Кольорів має бути небагато. За кількістю гостей на стіл ставлять підставні тарілки, а на них – закусочні. На закусочні тарілки бажано покласти (поставити згорнуті трикутником) серветки. Весь посуд ставиться на прямій лінії, щоб краї тарілок були не менше ніж на два сантиметри від краю стола.

Праворуч від тарілки кладуть великий обідній ніж, ніж для риби, малий ніж для закусок (ножі кладуть гострим краєм до тарілки ). Якщо під час обіду подається суп, то між рибним і закусочним ножем кладуть столову ложку, випуклою частиною вниз. ліворуч від тарілки кладуть виделки в такому порядку: ближче до тарілки – велику обідню виделку, далі – рибну виделку й маленьку виделку для закусок. Виделки кладуть випуклою частиною вниз.

Приборами користуються у відповідності до їх розташування: від крайніх до тих, що лежать ближче до тарілок. Ніж та виделку слід тримати так, аби пальці не торкалися леза та зубців. Час від часу, коли ви перестаєте користуватися приборами їх треба класти на край тарілки, а не на скатертину. Відповідно виделку тримають в лівій руці, ніж – у правій.

Справа (під кутом до тарілки) ставлять чарку для міцних напоїв, фужер для вина й келих (стакан) для фруктової або мінеральної води. Зліва (під кутом до основної тарілки) ставлять хлібну тарілку. Сільниці й інші прилади для спецій розставляються по всьому столу, з розрахунку один прилад на тричотири особи.

Господарям незручно вислуховувати прохання: «Можна солі? або «Перець у вас є?»

Різні блюда ставлять на стіл із відповідними приладами (ложка – для салату або гарячого, щипці – для горіхів, ніж – для лимона) так, щоб гостям було легко їх дістати. Консерви набагато краще подавати на десертних тарілках або блюдцях, а не в банках.

На столі спочатку розставляють холодні закуски, потім – рибні блюда, м‘ясні, а в кінці обіду (вечері) подають десерт. Гарячі блюда розносяться на спеціальних тарілках і подаються гостеві з лівого боку, він повинен сам покласти собі на тарілку стільки, скільки з‘їсть. Смачно приготована страва, а тим більше фірмова – гордість господарів і задоволення для гостей.

У сервіровці столу велике місце займають безалкогольні напої:

мінеральні води, соки, домашні напої. Вони можуть подаватися охолодженими або теплими.

Отримавши запрошення прийти в гостi, ви повиннi пiдготуватися відповідним чином. При завчаснiй домовленостi визначено дату й час вiзиту. Без погодження з господарем не можна приводити з собою своїх друзiв, знайомих, дiтей та домашнiх тварин.

З поганим настроєм ходити в гостi не прийнято, краще зателефонувати та вiдмовитися вiд запрошення навiть тодi, коли до початку прийому залишилося 15 хвилин, i пояснити ситуацiю.

Якщо вас запрошують особисто, нетактовно запитувати: «А хто там ще буде?» Якщо господар вважатиме за потрiбне, вiн сам повiдомить вам про це, щоб ви випадково не зустрілись з особою, яка вам неприємна. Коли все ж таки зустрiч вiдбулась, пересильте себе та привiтайтесь, iнакше конфлiкт прикро вiдiб‘ється на господарях.

У багатьох країнах приватнi запрошення супроводжуються картками для вiдповiдi, вкладеними в конверт iз марками та зворотною адресою. Залишається лише проставити вiдповiдь у певнiй графi картки та вiдправити конверт адресату.

Поведiнка в гостях не повинна вiдрiзнятися вiд поведiнки вихованої людини в будь-якому громадському мiсцi. Йдучи на неофiцiйний прийом, звернiть увагу на одяг. Вiн має бути охайним, елегантним, зручним.

У гостях не прийнято без дозволу оглядати квартиру чи дiм, вiдмовлятися вiд страви, яка пропонується. Неприпустимо робити зауваження один одному, чужим пустотливим дiтям, оцінювати зовнiшнiй вигляд гостей.

Якщо хтось iз подружжя виявив бажання пiти з гостей, потрiбно пiдтримати його, а не обговорювати це рiшення вголос. У випадку, коли ви без будь-якої причини запiзнилися й зайшли в примiщення, де уже знаходиться багато гостей, необов‘язково подавати кожному руку, достатньо потиснути руку господарю, вибачитися за запiзнення перед ним, а iншим знайомим – злегка вклонитися.

До того, як сядуть за стіл, бажано представити гостей один одному. Щоб представити будь-кого або ж представитися будь-кому, достатньо назвати прізвище, ім‘я, по батькові. При представленні військовослужбовців зазначається і їх військове звання, наприклад: «Товариш майор, дозвольте представити вам лейтенанта Ігоря Бовду. Членів своєї сім‘ї гостям представляють, не називаючи їх прізвищ.

Чоловік незалежно від віку й становища, завжди представляється жінці першим. При рівному положенні молодший представляється старшому за віком, одна людина представляється групі, жінка – подружній парі.

Після знайомства нові знайомі можуть обмінятися вітаннями та рукостисканнями. Першим руку подає той, кому представляється новий знайомий. Якщо жінка або старший за віком не пропонує руки, слід злегка вклонитися. У великому зібранні підводити того, що представляється, до кожного не обов‘язково, те ж правило існує й стосовно рукостискання.

Якщо знайомлять тільки двох людей, то той, хто знайомить, називає тих обох, що представляються, не чекаючи, поки вони самі назвуть себе, наприклад: «Маргарито Петрівно, дозвольте представити вам Василя Олексійовича.

При представленні чоловік піднімається завжди а жінка – тільки в тому випадку, коли її представляють іншій жінці, старшій за віком або становищем.

На людину, якій представляють, слід дивитися з посмішкою, прямо в очі. Після представлення прийнято говорити люб‘язності на кшталт: «Радий з вами познайомитись», «Дуже приємно» і т.п. Але ці слова говорить той, кому представляють. Після представлення бажано обмінятися декількома фразами, називаючи один одного на ім‘я та по батькові. Це робиться не тільки для підкреслення пошани, але й щоб не забути нове ім‘я.

Гостям варто пам‘ятати наступні правила: пiдiйшовши до дверей господаря, дзвонити бажано коротко. Якщо не

вiдчиняють при першому дзвiнку, можна подзвонити ще раз, але не бiльше; на сходинах слiд витерти ноги, струсити одяг вiд снiгу чи дощу. Якщо з вами дама, пiднiмайтесь першим, вiдчинивши їй дверi, вiдступіть убiк, а далi проходьте за нею; у примiщеннi чоловiк знiмає головний убiр; взуття з вулицi, парасольку залишають у передпокої; з собою слiд узяти легке взуття й перевзутися; не прийнято вiтатись й прощатися через порiг;

якщо гостя провели до кiмнати, де ще нiкого немає, вiн залишається

чекати господаря стоячи; господинi зазвичай дарують квiти, дiтям – книжки, iграшки, солодощi; якщо ви прийшли в дiм, де телевiзор не увiмкнений, нетактовно пропонувати господарям його увiмкнути. Можна тактовно зауважити, що саме в цей час передбачається цiкава передача, але, якщо господарi не виявили готовностi до її перегляду, наполягати не слiд; не торкайтеся спiвбесiдника, щоб привернути його увагу; якщо в товариствi хтось чхає, залиште це без уваги;

не бравуйте тим, що ви чудово розбираєтеся в мистецтвi або в технiцi; будьте уважними до людей похилого вiку. Це особливо стосується

молодi, яка через недбалiсть часто буває неуважною до старших; не забувайте вставати щоразу, коли до кiмнати входить дама; не поглядайте часто на годинник. Слiд навчитися правильно визначати

час, коли можна пiти; якщо вам дiйсно потрiбно пiти до того, як почнуть розходитися iншi гостi, зробiть це непомiтно для присутнiх, вибачившись попередньо перед господарями; гостям потрiбно знати та пам‘ятати прислiв‘я: «Не бiйся гостя, що сидить, бiйся того, що стоїть». Любителям постояти бiля дверей, поговорити, прощаючись з господарями, не слiд зловживати їхнiм терпiнням; при знайомствi та прощаннi жiнка першою подає чоловiковi руку, але не

стискає її, на вiдмiну вiд чоловiка;

                стискання     руки     не     повинно     супроводжуватися     натяками     або

панiбратством;

затримування при знайомствi руки жiнки – ознака недостатньої

вихованостi; як недоброзичливiсть розцiнюється те, коли людина замiсть долонi подає

кiлька пальцiв або ледь торкається простягнутої руки.

Гiсть зобов‘язаний вести себе скромно: пильно не розглядати майно господарiв: картини, книги, килими, меблi, тим бiльше цiкавитися цiною або уточнювати, де господар придбав ту або iншу рiч.

Ще в 1707 роцi в Росiї за наказом Петра І було надруковано книгу, в якiй виклали правила поведiнки за столом. Зрозумiло, що з часом цi правила зазнали деяких незначних уточнень, але загалом вони залишаються без змiн уже більше трьох столiть.

Етикет поведiнки за столом визначає загальновизнанi форми спiлкування мiж людьми пiд час прийому їжi, уміння пiдтримувати розмову, мистецтво робити подарунки та багато iншого. Слiд зазначити, що вмiння гарно їсти, правильно сидiти, використовувати вiдповiднi столовi прибори, тобто виконувати все те, що ми звикли називати етикетом поведiнки за столом, перш за все свідчить про внутрішню культуру людини. Дотримання правил етикету за столом диктується не умовностями, а естетичними вимогами, мiркуваннями зручностi, а iнодi традиціями, якi переходять вiд поколiння до поколiння. Оволодiння правилами етикету дозволяє триматися вiльно та природно, не хвилюючись про те, що в якiйсь ситуацiї ви припуститесь помилки.

Розглянемо ряд правил, при дотриманнi яких ви завжди почуватиметесь за столом спокiйно та впевнено за будь-яких обставин: 

не запiзнюйтесь, якщо вас запросили на обiд, вечерю або на чай;  за стiл потрiбно сiдати, коли запрошують господарi, й тiльки тодi, коли своє мiсце займає хтось iз них. Згiдно з давнiми традицiями, приклад гостям подає господиня. Вона першою сiдає за стiл; якщо в домi є почесний гiсть i господар дому хоче виявити йому особливу увагу, церемонiя змiнюється: господар запрошує дружину почесного гостя сiсти за стiл першою, а господиня з почесним гостем – за ними; якщо почесний гiсть виявляє люб‘язнiсть господинi дому, надаючи їй право першою зайняти мiсце за столом, то господар дому з дружиною почесного гостя розмiщуються слiдом за ними;  господарi дому залишають собі мiсце в центрi столу, поруч один з одним

або на його торцях;  дружина почесного гостя сiдає лiворуч вiд господаря, почесний гiсть –

праворуч вiд господинi, це мiсце вважається найбiльш почесним;  почесними мiсцями вважаються й тi, на яких гостi сидять обличчям до

дверей або вiкон, що виходять на подвiр‘я;  за вiдсутностi господинi дому господар має право вiддати традицiйне мiсце господинi тiй гостi, яка виявляє згоду на це, попередньо отримавши згоду вiд її чоловiка, що прийшов із нею на прийом; 

чоловiка й дружину, що прийшли в гостi, не прийнято саджати за стiл разом або напроти одне одного. Виняток роблять для наречених, яких садять поруч;  не пропонуйте дамi, супроводжуючи її до стола, лiву руку. Чоловiк

завжди має пропонувати праву руку;  не забувайте, що жінка, яка сидить поруч з вами, особливо праворуч, має право на увагу. Панi, що сидить поруч з вами, потрiбно займати незалежно вiд того, вiдрекомендований ви їй чи нi; у тому випадку, коли ви виявились за столом мiж дружиною та незнайомою вам до того жiнкою, за якою нiхто не прислуговує, ви маєте придiляти увагу обом; не знайомтесь пiсля того, як гостi сiли за стiл;

не затикайте серветку за комiр i не розкладайте її на грудях, її потрiбно

класти на колiна; у першу чергу обслуговують дам; не їжте суп з кiнця ложки; не просiть додаткову порцiю;

якщо хочете щось дiстати, не тягнiться через тарiлку iншого; не берiть хлiб виделкою, не кусайте вiд цiлого шматка хлiба, ламайте

його шматочками та намазуйте їх, не намазуйте маслом цiлий шматок хлiба; не докоряйте голосно тим, хто не хоче пити чергову чарку або тiльки пригублює для виду (вiдмова в даному випадку не повинна нiкого ображати, при цьому не обов‘язково пояснювати причину); не вимагайте подати штрафну чарку тому, хто запізнився;

безглуздий вигляд має особа, яка увесь час умовляє гостей скуштувати закуску або страву, що йому сподобалась, у таких випадках достатньо ввiчливо поцiкавитися, чи бажає сусiд скуштувати цю страву; людина, яка не вмiє правильно користуватися тим чи iншим столовим

прибором, може здатися недостатньо вихованою; м‘ясо, язик, птицю, печiнку слiд розрiзати кiнцем ножа, тримаючи його, так само як i виделку великим, вказiвним i середнiм пальцями, ручки прибору при цьому повиннi бути спрямованi в сторону ключиць; блюда з птиці можна брати руками, до них подається соус, іноді лимон. Скибочкою лимона можна зняти з пальців жир і запах. Разом із птицею на стіл ставляться кожному чашки (піали) з водою для миття рук; вiдрiзати слiд невеликi шматочки їжi; не варто накладати ножем на виделку гарнiр, маслини, горошок тощо; подрiбнити в гарнiрi картоплю чи iншi овочi можна тiльки виделкою, але

не ножем; млинцi, запiканку, кольорову капусту, страви з фаршу їдять тiльки

виделкою, тримаючи її в правiй руцi; рибу їдять за допомогою спецiальних ножа (з трохи розширеним

коротким лезом) та виделки;

якщо вам не подали рибнi прибори, смажену, варену та тушковану рибу

можна         їсти   двома          виделками: однiєю        притримувати      кiстки, другою вiдокремлювати м’якоть; яєчню та омлет їдять виделкою, допомагаючи ножем, а варені яйця –

ложечкою; масло, ікра, паштет подаються на загальних тарілках або в спеціальних

вазах. Загальним ножем їх переносять на свою тарілку; салат їдять виделкою, ніж застосовуються тільки для різання великих

шматків салату; сіль беруть тільки зі спеціальної сільниці; якщо з напоями до обіду подають бутерброди, то їх беруть руками; не накладайте на виделку за допомогою ножа. Берiть на виделку стiльки,

скiльки на неї може вмiститися без великих зусиль; не їжте з ножа. Нiколи не пiдносьте нiж до рота; не згинайтеся над тарiлкою. Тримайтесь за столом прямо; не сидiть дуже близько до столу або ж занадто далеко; не їжте дуже швидко;

не наповнюйте рота великою кiлькiстю їжi; не розмовляйте з повним ротом; не пiднiймайте склянку або келих дуже високо; не їжте ложкою те, що можна їсти виделкою; не робiть жодних зауважень щодо страв, які подаються; не критикуйте те, що подається до столу; не просiть другу чашку чаю або кави, доки гостi не отримали першу; не залишайте чайну ложку в склянцi або чашцi. Розмiшавши чай або каву,

покладiть ложку на блюдце; не вiдкидайтеся й не розвалюйтесь на стільцi; старайтеся бути завжди спокiйним;

не грайтесь серветкою, виделкою та iншими приборами;

не користуйтеся за столом зубочисткою, якщо в цьому немає

необхiдностi. У крайньому випадку робiть це непомiтно; не вiдвертайтеся спиною до сусiда та не розмовляйте через нього з

iншими гостями; не ставте лiктi на стiл. Не розставляйте їх. Лiктi повиннi бути бiля бокiв; не намагайтеся зачерпнути останню ложку супу, з‘їсти останнiй

шматочок м‘яса тощо; не витирайте обличчя серветкою. Серветкою можна лише злегка

промокнути губи; не вiдмовляйтесь вiд страви через те, що вона вам не подобається. Якщо

страва вам шкодить, вiдмовтесь без пояснення причин; не розповідайте за столом про свої хвороби;

не складайте серветку пiсля того, як поїли, її потрібно просто покласти на

стiл.

Перед десертом потрібно обов‘язково прибрати весь зайвий посуд і на чистий стіл подавати солодкі блюда, фрукти, тістечка, торт, компот, каву, чай. До торта необхідно покласти на стіл чисту лопатку або широкий ніж. 

До фруктів подаються спеціальні ножі і виделки. Яблука та груші беруть рукою, кладуть на тарілку, розрізають фруктовим ножем на чотири частини, їдять за допомогою виделки та ножа або беруть рукою. Фрукти можна чистити від шкірки. Персики, надрізають, розламують навпіл і ножем дістають кісточки. Банани очищають від шкірки руками і їдять, відкушуючи маленькі шматочки.

Коли банани нарізані скибочками, їх їдять ложкою. Апельсини очищають від шкірки за допомогою ножа, розділяють на часточки, які беруть руками. Кавуни й дині подають розрізаними на частини (зі шкіркою).

Тістечка та бісквіти слід їсти десертною або чайною ложкою. 

Не випльовуйте кiсточки на тарiлку. Кiсточку потрiбно витягнути з рота на виделку, притулену до губ, а потiм покласти її на тарiлку.

Не впускайте нiж чи виделку. Проте якщо впустили, не нiяковiйте, попросiть iншу, не надаючи значення тому, що трапилося. Взагалi, краще припуститися помилки, нiж намагатися не робити її iз зусиллям, привертаючи увагу присутнiх.

Будучи господарем або господинею, нiколи не закiнчуйте страву першим. Почекайте, поки закiнчать їсти гостi. Це особливо важливо при поданні останньої страви.

Чоловіки! Не забувайте пiднятись з-за столу пiсля того, як встали жiнки. Залишайтеся стояти, поки вони не вийдуть із кiмнати, потiм можете сiсти знову, якщо збираєтеся залишитися та курити за столом.

У ресторанi не розглядайте тих, хто там сидить, або їжу, розставлену перед ними.

Не кладiть на стiл сумочку, рукавички, носову хустинку, гребiнець, пудреницю та iншi дрiбнички вашого туалету.

Освiжаючi, мiцнi напої наливає завжди чоловiк. Жiнка робить це тiльки в жiночому товариствi.

Напої наливають тiльки через праве плече того, хто сидить. Якщо до гостя не можна пiдiйти праворуч, йому наливають лiвою рукою. Вино наливають знову тiльки тодi, коли чарка порожня. Наливати вино в недопиту чарку не прийнято, оскiльки гiсть може вбачати в цьому примус.

Офiцiант, перш за все, наливає так званий пробний ковток в чарку господаря, який вiдразу ж перевiряє смак вина та температуру. Якщо вiн ним задоволений, то киває офiцiанту, й той наповнює чарки всiм iншим.

Не пийте багато. Знайте свої можливостi й норму.

Бiле, десертне та лiкернi вина завжди подають охолодженими до 10–12°С. Червоне вино має бути пiдiгрiте до кiмнатної температури (15–18 °С). Горiлчанi вироби охолоджують до 8–10 °С. Коньяк можна подавати як охолодженим, так i трохи пiдiгрiтим. Кращi сорти лiкеру пiдiгрiвають до 18 °С. Iншi можна злегка охолоджувати.

Курятину чи варену телятину подають з бiлим або рожевим вином, iншi м‘яснi страви, а також сир i приготованi з нього блюда, – з червоним, гострi сорти сиру – з червоним портвейном.

Напiвсухi червонi вина подають до страв iз дичини, баранини, телятини. До бiфштексу та свинини смакує крiплене червоне, а до закусок (рибних, м‘ясних, салатiв) – сухе бiле й рожеве вина.

До супу алкогольнi напої переважно не подають – тiльки мiнеральну воду, хоча в деяких країнах до рибного бульйону пропонують сухе вино, а до грибного супу – суху мадеру.

Десертне вино (напiвсухе, солодке, лiкер i шампанське) подають до десерту.

До вершкового пiдходить солодка мадера або портвейн. З десертом iз ягiд добре поєднується солодке бiле вино, портвейн, ягiдний або фруктовий лiкер, крiплене плодово-ягiдне вино.

Горiлку й вiскi подають до жирних, солоних, пряних страв, пиво – до солоної риби, гострого сиру й рiзних м‘ясних страв. У разi шведського столу пиво та мiнеральну воду пропонують до холодних закусок. Коньяк подають до кави.

Усi алкогольнi напої прийнято подавати у фабричному посудi, окрiм домашнiх вин, якi подають у графинах. Горiлку теж можна подавати в скляному або кришталевому графинi. Пляшки з вином та iншими напоями вiдкорковують на кухнi, за винятком шампанського. Вино пiсля довгого витримування можна вiдкоркувати за святковим столом у колi друзiв, близьких людей. Вино подають на стiл у пляшцi з етикеткою, в графинi або закритому жбанi для вина, шампанське – у спецiальному вiдерцi з льодом. Вiдкривають його не виймаючи з вiдерця. Кiнцем серветки накривають корок і притримують його великим пальцем лiвої руки. Правою рукою звiльняють корок вiд дротяного крiплення, а лiвою, захищеною серветкою, повiльно його вивертають. Перед останнiм поворотом корок потрiбно трохи вiдхилити вбiк. Пляшку при цьому тримають нахиленою, щоб iз неї мiг вийти вуглекислий газ.

Наливаючи в чарку, пляшку тримають рукою на рiвнi етикетки так, щоб вказiвний палець був на шийцi. Наливають вино повiльно, щоб не здiйнявся можливий осад, а шийка пляшки не спиралася на край келиха. Наповнивши чарку, пляшку пiднiмають, трохи повертаючи, щоб вино не капнуло на стiл або скатертину.

Встаючи з-за столу, не треба поквапно доїдати залишки на тарiлцi та допивати чарку.

Наприкiнцi не забудьте подякувати господинi дому за частування.

Діти не повинні сидіти за загальним столом. Їх годують або раніше, або усаджують за окремий стіл. Дитяче харчування відрізняється від їжі для дорослих, це потрібно враховувати та не допускати надмірностей. Так, наприклад, дітям від 1,5 до 7 років не слід давати більше одного стакана супу, норма супу для школярів – 2 стакани (500 мл). Діти від 1 до 1,5 років можуть з‘їдати в день 50 г м‘яса, а від 5 до 6 років – 120 гр. Для дітей раннього й дошкільного віку небезпечно використовувати рибу з кістками, рибне блюдо для них краще подавати у вигляді філе або консервів. Небажано годувати дітей солоною та копченою рибою. Не слід привчати дитину до кави через її сильну збудливу дію.

Невимушенiсть розмови за столом – одна з основних ознак чудового виховання. Людина нiчим не може так привабити до себе iнших, як гарною манерою вести розмову, i нiчим не може так вiдштовхнути вiд себе присутнiх, як звичкою заводити пустi, образливi й недоречні розмови.

Умiти говорити – це мистецтво, а вмiти слухати – вище мистецтво. Краща форма спiлкування за столом – розмова, обмiн поглядами та думками з рiзних питань. При цьому слiд дотримуватись певних правил. Запитуючи про будь-що, дайте спiврозмовниковi час вiдповiсти, не перебивайте вiдповiдь наступним запитанням. Не змушуйте його вiдповiдати однозначно, це позбавляє розмову iнтересу й навiть сутi.

Украй нетактовно впадати в рiзкий, образливий і зарозумiлий тон, якщо вашi твердження заперечуються й міркування iнших не збiгаються з ними. Не можна в компанії пiдвищувати голос, заглушати спiврозмовника, перебивати один одного.

Не прийнято захоплюватися розмовою тiльки з кимось одним, не звертаючи уваги на присутнiх. Не займайте сусiдiв за столом розповiдями про свої успiхи – це нескромно. Якщо вас попросили подiлитися своїми враженнями про недавнюю поїздку або про участь у вiдомих подiях, про зустрiч з цiкавими людьми, розкажiть про це стримано, старайтеся не пiдкреслювати свої особистi заслуги, не вдавайтесь у зайвi деталi.

Здавна вважалось, що iстинна вихованiсть передбачає помiрнiсть у задоволеннях, обережнiсть у судженнях, поблажливiсть до людей i негативнее ставлення до всього, що викликає в присутнiх почуття незручностi та розчарування. Як правило, у компанiях обов‘язково виникають рiзнi думки з приводу якогось питання. Виникає суперечка. Свою думку в даних випадках слiд викладати дуже обережно, щоб не вразити самолюбства того, з ким сперечаєтесь, i не виказати своє несхвалення його думки. Навiть саме справедливе зауваження, сказане в грубiй та неввiчливiй формi, може привести лише до вiдчуження і викликати антипатiю.

Пiд час розмови за столом краще уникати тем про сiмейне житгя, невдачi, релiгiю, фiнансовi справи. Не прийнято говорити про людей, з якими присутнi не знайомi. Не варто розповiдати грубi анекдоти та виступати в ролi завзятого полiтикана або «друга знаменитостей». Не говорiть у товариствi про свої хвороби або перенесенi операцїї. Не слiд обговорювати вiдсутнiх спiльних знайомих. Із дружиною при гостях – нi суперечок, нi солодкуватих нiжностей.

Не можна обмiнюватись реплiками iноземною мовою, якщо гiсть її не знає – це надто образливо для нього: стає зрозуміло, що ви себе ставите вище за iнших.

Якщо гiсть прийшов з дiтьми (це робиться лише за попередньою згодою), не слiд робити їм зауважень у присутностi батьків. Також не можна виховувати своїх дiтей при гостях.

Якщо на прийомi присутнi iноземнi гостi, слiд пам‘ятати, що з iталiйцями не диспутують про мафiю. У Великобританiї потрiбно говорити не про британцiв взагалi, а про англiйцiв та мешканцiв Уельсу, намагаючись не торкатись нi Королiвської сiм‘ї нi Пiвнiчної Ірландiї. В Iспанії не прийнято робити будь-якi зауваження про бiй бикiв. У схiдних державах виголошене захоплення якоюсь рiччю в домi або коштовностями зобов‘язує господаря подарувати їх. З турками слiд уникати розмов про курдiв. Американцi люблять поговорити про сiм‘ю, хобi. Представники арабського свiту охоче цiкавляться здоров‘ям. Французи говорять про французьку кухню як нацiональну гордiсть. З представниками пiвнiчних держав доречно обговорити питания захисту навколишнього середовища. Iталiйцi та iспанцi високо цiнують iнтерес до їхнiх країн, як родоначальниць багатьох видiв мистецтва й ремесел. Виявлення уваги та знання в цих справах завжди справляє гарне враження та сприяє створенню в процесi спiлкування атмосфери довiри та доброзичливостi.

У різних країнах існує звичай висловлювати власні почуття за столом у вигляді тосту або не виголошувати зовсім. Кращий тост – короткий тост. Звичай виголошувати заздоровне слово й тости дуже давнiй. Здавна українцi кажуть: Не дай, Боже, в лиху годину говорити, а в добру – промовчати». Бо переконанi: слово має дивовижну енергетичну силу. Усе сказане неминуче повертається до людини – добром чи злом. Нашi пращури завжди намагались словом побажання привернути до людини добро, щастя, здоров‘я, ласку й прихильнiсть Божу. 

Якщо на урочистому офiцiйному снiданку або обiдi передбачається обмiн промовами або побажаннями, господар повинний надiслати почесному гостю копiю своєї промови або тосту, щоб той мiг пiдготувати вiдповiдь. У промовi передбачається: привiтання почесного гостя, зауваження про подiю, яка стала приводом для зустрiчi, загальновизнана форма – побажання гостям процвiтання, щастя, здоров‘я тощо.

На урочистих прийомах слово присутнiм зазвичай надає тамада, якщо його немає, то цю функцiю виконує голова органiзацiйного комiтету або президент компанiї, яка органiзовує прийом. На офiцiйних прийомах чоловiки вислуховують тости, як правило, піднявшись, жiнкам вставати не обов‘язково.

Промови та тости виголошують як пiсля десерту, коли налите шампанське, так i з самого початку прийому, але не ранiше нiж через 10–15 хвилин пiсля початку. Першу промову або тост виголошує господар, а потiм гiсть, на честь якого влаштовано прийом.

Чоловiк, до якого звернено тост, пiд час його виголошення залишається сидiти за столом. Пiсля закiнчення тосту вiн пiднімається i дякує за добрi слова на його честь, та заявляє про бажання випити за промовця. Якщо тост адресовано жiнцi, то вона може не виголошувати тост у вiдповiдь, а усмiхнувшися з вдячнiстю, пiдняти келих, пригубити його, тим самим нiби сказавши: «Дякую, я п‘ю за вас». Пiд час виголошення промов i тостiв неприпустимо розмовляти, наливати напої або їсти.

Тости виголошують стоячи. При цьому потрiбно знати наступне:

якщо той, хто виголошує тост, з самого початку свого виступу пiдняв свiй келих з вином до рiвня грудей, то й всi чоловiки встають також з пiднятими келихами; жiнкам вставати не обов‘язково; якщо той, хто виголошує тост, почав говорити, не пiднiмаючи келиха, то iншi чоловiки слухають тост також без келиха в руцi, а пiднiмають його лише пiсля того, як промовець пiднiме свiй.

Виголошення тосту дозволяє вiдкрито або трохи в завуальованiй формi виявити своє щире ставлення, дружбу, глибоке захоплення або турботу. В усi часи заздоровне слово, величання, урочисте висловлення були привiлеєм чоловiкiв, що, мiж iншим, у багатьох народiв збереглося й дотепер. Правила пристойностi не дозволяють змушувати жiнку виголошувати тост за столом. Не слiд також встановлювати черговiсть обов‘язкового виголошення тостiв не отримавши попередньої згоди від кожного гостя.

Виголосивши тост або пiднявши келих пiсля тосту, виголошеного iншим, не можна пiднiмати руку з келихом дуже високо, тягнучись через стiл або через сусiда, щоб поцокатися з промовцем або винуватцем урочистостi.

На офiцiйних прийомах – снiданку, обiдi або вечерi, не прийнято цокатися, а якщо й цокаються, то чоловiк тримає свою чарку нижче чарки дами. Лiкер i коктейль не п‘ють пiд тости. Чоловiкiв часто запрошують сказати тост без попередньої пiдготовки, що для недосвiдчених промовцiв виявляється непростою справою, i людина може розгубитися. Найкращий вихiд у такiй ситуацiї – сказати те, що ви почуваєте. Тост нiколи не повинен бути довгим, i якщо ви справдi розгубилися від несподiванки, можна вiдбутися декiлькома словами: «За Вiктора, бережи його Бог» або: «За Олександра – чудового друга й прекрасного начальника». Але, якщо бажаєте показати себе бiльш поважним i пишномовним, ви повинні спромогтися на доречний спогад, комплiмент, вiдповiдну до нагоди бувальщину чи жарт. Пам‘ятайте, тост завжди повинен вiдповiдати нагодi.

У деяких народiв, зокрема кавказьких i середньоазiатських, за допомогою тосту в хитрих iнакомовних, наповнених життєвими iстинами виразах даються повчальнi та кориснi поради, iнколи помiчаються недолiки людини, його ставлення до сiм‘ї, друзiв. Звичайно, такi тости iскряться гумором, принаймнi торкаючись негативних моментiв, тiльки звеселяють присутнiх, нiкого при цьому не ображаючи.

У компанії iноземцiв на дiловому прийомi теж виголошують тости – привiтання. Вони, як правило, короткi й в перекладi мають одне й те ж значения: «За Ваше здоров‘я». Знання найбiльш поширених iз них допоможуть вам уникнути незручностей при виголошеннi тосту у вiдповiдь.

Англiйцi виголошують тост – (Чiез), нiмцi – (Прозiт), американцi на кшталт англiйського (Чiез), французи – (А вотр санте), iталiйцi – (Салют) або «Чiн-чiк, iспанцi – (Салют) , iзраїльтяни – (Лiхайм), поляки – (На здоров‘є), чехи – (На здрав). Цокатись не обов‘язково. Китайцi виголошують короткий тост – (Пий до дна) або (Щоб рiчка обмiлiла).

У мусульманських країнах iслам забороняє вживати алкоголь. Правовiрнi мусульмани, розмовляючи з клiєнтом, друзями, пригощають їх солодкою кавою без вершкiв. Якщо ви випили маленьку чашку кави i бiльше не хочете пити, то вам потрiбно погойдати порожньою чашкою зi сторони в сторону або перевернути її вверх дном. Якщо ви цього не зробите, то вам постiйно будуть пiдливати каву в чашку. Якщо пiсля кави подають прохолоднi напої, то це значить, що час, вiдпущений для розмови, пiдiйшов до кiнця.

Якщо ви володiєте декiлькома iноземними мовами, вам буде легко сказати органiзаторам прийому (господарям) слово вдячносгi за гостиннiсть.

 

Питання для самоконтролю

1.        Як Ви розумієте кохання і яке місце воно посідає в житті офіцера?

2.        Які риси особистості цінують чоловіки у жінках та жінки у чоловіках?

3.        Відтворіть письмово сценарій сучасного весілля.

4.        Розкрийте функції сім‘ї.

5.        Згадайте правила хорошого тону у сімейному побуті.

6.        Охарактеризуйте етикет запрошення в гості.

7.        Що на Вашу думку має включати сервірування столу?

8.        Згадайте основні правила поведінки в гостях.

9.        Наведіть основні правила поведінки за столом.

10.   Згадайте етикет проголошення тостів та спілкування за столом.

 

ТЕМА 8. Етикет офіцера в громадських місцях

 

8.1. Зовнішній вигляд в житті чоловіка-військовослужбовця

Перш ніж вийти на вулицю вихована людина подивиться в дзеркало і переконається, що має пристойний зовнішній вигляд. Здоров‘я людини починається із догляду за шкірою. Нездорова шкiра завжди викликає неприємнi вiдчуття. Вiдомо, що проблеми зi шкiрою пов‘язанi насамперед зi здоров‘ям у цiлому, а здоровим людям легше домогтися успiху в життi, тому й жiнкам, i чоловiкам потрiбно постiйно стежити за своїм здоров‘ям i доглядати за шкiрою.

Погана екологiя великих мiст негативно впливає на нашу шкiру, й без додаткової уваги до неї домогтися гарного результату неможливо.

Загальноприйнято, що люди виглядають бiльш здоровими, якщо в них засмагла шкiра, хоча вже доведено, що перебування на сонцi старить шкiру. 

Руки, так само як i обличчя, привертають до себе увагу. З доглянутостi шкiри рук i нiгтiв часто судять про людину. Колись доглянутi руки вважалися ознакою аристократичностi i сибарiтства. Чистi, гарної форми нiгтi тiльки пiдтвердять вашу високу самооцiнку.

Деякi люди багато втрачають, оскiльки соромляться усмiхатися через поганi зуби. Мало того, поганi зуби можуть негативно впливати на дикцiю i тим самим iстотно зруйнувати ваш загальний позитивний iмiдж. З такої ситуацiї є один вихiд – упорядкувати свої зуби. Стоматологiя в наш час, на щастя, постiйно пропонує дедалi досконалiшi способи для досягнення цiєї мети.

Чоловік повинен одягатися так, щоб вiдразу можна було визначити його службове становище. Безумовно гарний, модний, гармонiйний одяг прикрашає людину, робить її зовнiшнiсть досконалою i привабливою. Це спонукає людину бути внутрiшньо зiбраною, акуратною, охайною.

Культура одягу не обмежується лише вмiнням стежити за модою. Потрiбно мати ще й гарний смак, щоб вдало пiдiбрати фасон, крiй i колiр одягу з урахуванням своєї фiгури, типу обличчя, кольору волосся, вiку, пори року i призначення одягу. Вiдомо, що зi смаком одягнена дiлова людина досягає кращих успiхiв у своїй дiяльностi, нiж та, яка байдужа до свого зовнiшнього вигляду.

Для чоловіків зовнішній вигляд відіграє значну роль. Останнім часом багато офіцерів у вільний від служби час вважають за краще виходити на вулицю в цивільному одязі. До нього теж треба бути дуже вимогливим: акуратність і охайність – головні умови.

Людина, що має доглянуту зовнiшнiсть: чисте, добре пострижене волосся, красиву шкiру, гарнi зуби й доглянутi руки, – оточена ореолом самоповаги, почуттям власної гiдностi. Щоб догляд за зовнiшнiстю був ефективним, вiн повинен стати звичкою так само, як ранкова зарядка. Важливо завжди мати добрий вигляд, а не три рази на тиждень – iнакше вас будуть сприймати як неохайного офіцера.

Зовнішній вигляд чоловіка розпочинається із зачіски. Вона – дуже важлива частина iмiджу. При виборi зачіски потрiбно враховувати свiй спосiб життя й те, скiльки часу та зусиль знадобиться, щоб самостiйно укласти волосся в перервах мiж вiдвiдинами перукарнi. Зачiска може пом‘якшити iмiдж або зробити його бiльш рiзким. Людина, що сховалася за довгим звисаючим пасмом волосся, має менш упевнений вигляд, а бритоголовий – бiльш агресивний. Догляд за коротким волоссям потребуєменше часу, нiж за довгим, тому надто зайнятiй людинi краще зробити коротку зачiску, але головне, щоб волосся завжди було чистим.

Чоловiки-офіцери мають кращий вигляд, коли вони гладенько виголенi.

Звичайно, борода або вуса можуть сховати велику частину обличчя, й iншi люди не зможуть його «читати». Але за ними також необхiдно постiйно доглядати.

Чоловік може з‘являтись на будь-яких урочистостях або офіційній церемонії (не пов‘язаних із виконанням службових обов‘язків) і в повсякденному костюмі неяскравого кольору. Головне, щоб той костюм мав пристойний вигляд (не був затертим), беззаперечно чистим, ретельно випрасуваним, а також доповнений свіжою сорочкою та красивим галстуком, що відповідає костюмові й сорочці.

Класичний костюм. Обов‘язковою частиною класичного чоловічого костюма є піджак. Його слід одягати на час будь-якого візиту. Нижній ґудзик піджака ніколи не застібається. Решта обов‘язково мають бути застебнутими в офіційній обстановці – на трибуні, при вході в будь-яке приміщення й т. ін.

Танцювати також слід лише в застебнутому піджаку. Розстебнути його можна лише тоді, коли ви сидите за столом або в залі театру. Знімати піджак на офіційних заходах можна лише тоді, коли це зробить господар, почесний гість (перша особа на прийомі). Лише в гостях у близьких знайомих можна зняти піджак не чекаючи поки це зробить господар. Але попередньо слід попросити в господаря дозволу на це.

Пізньої осені, взимку, ранньою весною й у вечірній час бажано носити піджак темного кольору. Удень і влітку – переважно світлого кольору у спеку – з легкого матеріалу. Костюм чорного кольору призначений для найбільш урочистих подій.

Дiловий костюм, залежно вiд моди, може бути однобортним або двобортним; важливо знати, що дiловiй людинi нiкуди не можна з‘являтися без пiджака (за винятком перебування на вiдпочинку на природi або пiд час занять спортом, де потрiбен iнший тип одягу). Навiтъ улiтку в спекотну погоду потрiбно одягати костюм iз – прохолодної тканини – бавовни, вiскози, льону з додаванням синтетичних волокон, щоб не м‘явся, i сорочку з короткими рукавами.

Дiловий костюм не повинен бути занадто свiтлим або зi смужками рiзної ширини, сорочка не повинна виглядати поношеною, а краватка – строкатою або занадто яскравою. Для будь-якого випадку пасує темно-синій або темно-сiрий костюм у тонку смужку. Сорочка переважно бiла або свiтла однотонна, з довгими рукавами (манжети, що виступають з-пiд рукава пiджака на 2 см, додають зовнiшньому вигляду більшої елегантностi). Картата сорочка не пасує до костюма з візерунком. Ніколи не одягайте сорочку в смужку з костюмом у клітинку та, навпаки, клітчату сорочку з костюмом у смужку. Чим темніший костюм, тим світлішою має бути сорочка. Ідеальна сорочка, що підходить для візитів будь-якого рівня – біла.

Сьогоднi в одязi зникла вигадливiсть i пишнiсть, почав переважати строгий стиль. Для чоловiкiв середнього зросту й нормальної будови тiла обмежень в одязi не iснує. Повним людям бiльше пiдходять гладенькi рiвнi тканини неяскравих тонiв з вузькою вертикальною смужкою. Костюм має бути шерстяним.

Рекомендується послуговуватись синiм i сiрим кольором темних вiдтiнкiв. Перевагу мають однотоннi, а не з малюнком. Останнiм часом рiвноправність має й коричневий колiр. Тон костюмiв улiтку свiтлiший, нiж узимку. Комiрцi сорочок, лацкани пiджака, ширина й крiй брюк повиннi вiдповiдати сучаснiй модi.

Домашнiй костюм, звичайно, бiльш вiльний як за стилем, так i кроєм. Зручнi брюки, м‘який трикотаж допоможуть вам розслабитися й почувати себе вiльно та впевнено.

У цiлому при виборіодягу розумно дотримуватися наступних загальних правил:

пiджак повинен бути класичний англійський (з двома шлiцами ззаду), що на вiдмiну вiд «європейського» (без шлiцiв) i «американського (з однією шлiцою) дозволяє чоловiку не тiльки красиво стояти, а й елегантно сидiти; брюки мають бути такої довжини, щоб холошi спереду ледь опускалися

на взуття, а позаду доходили до початку каблука; пiд пiджак не варто одягати трикотажнi сорочки, а також сорочки зі

штучної тканини чи з короткими рукавами (у спеку дозволяється); комiр сорочки повинний бути на сантиметр-пiвтора вище комiра пiджака; жилет має бути такої довжини, щоб анi сорочка, ані ремiнь не виглядали

з-пiд нього; якщо є ремінь, підтяжки зайвi;

при бажаннi керiвника в позаслужбовий час мати бiльш демократичний вигляд, замiсть костюма вiн може одягнути куртку спортивного крою й брюки з м‘якої тканини (не обов‘язково темного кольору).

Краватка є необхiдною деталлю дiлового костюма. При виборi краватки основну увагу варто придiлити її якостi. Як правило в бiльшостi випадкiв слiд уникати занадто яскравих кольорiв з помiтним вiзерунком, малюнками або незнайомими вам гербами й символами (через них можна потрапити в незручну ситуацiю). Нейтральними вважаються краватки в смужку або з дрiбним малюнком. За кольоровою гамою краватка має вiдповiдати костюму в цiлому, у тому числi сорочцi, шкарпеткам i туфлям. Її ширина залежить вiд ширини лацканiв пiджака: чим ширшi лацкани, тим ширшою може бути краватка.

В офiцiйному одязi практично повсюдно прийнята краватка темних тонiв у поєднаннi з свiтлою сорочкою. Чорна краватка до бiлої сорочки обов‘язкова при вираженнi скорботи й спiвчуття. За довжиною в бiльшостi випадкiв стандартну краватку зав‘язують так, щоб вона ледь закривала пряжку брючного ременя. При цьому широким кiнцем краватки закривається вузький.

Краватка має бути зав‘язана акуратно, вузол розташовується строго в центрі комiра сорочки. Краватка з недбало зав‘язаним вузлом, що з‘їхав на бiк, свiдчить про неохайнiсть її власника. Із краваткою можна носити спецiальний зажим або шпильку, що фiксує її кiнцi.

У престижної краватки шов не доходить на 5 см до її кiнця, а на зворотi залишається кiнець нитки з вузликом. На сьогоднi модними вважаються краватки з петелькою на зворотному боцi, якою закрiплюють другий кiнець краватки.

У кишенях у чоловiкiв нiколи не повинно бути нiчого зайвого. У брючних кишенях може лежати носова хустинка, ключi, запальничка, проте кишенi не повиннi вiдстовбурчуватися. У кишенях брюк не носять ручки, окуляри та iншi ламкi предмети, а також гаманець.

Особистi документи, гаманець, окуляри, ручку, невеликий блокнот, гребiнець, футляр для вiзитних або кредитних карток, сигарети – усе це може знайти собi мiсце у внутрiшнiх кишенях пiджака. При цьому ручку й окуляри не кладуть у зовнiшню нагрудну кишеню пiджака – там може бути тiльки декоративна носова хустинка (або якийсь особистий документ – перепустка, посвідчення). Всi iншi речi повиннi бути в портмоне, барсетцi або в портфелi. У зовнiшніх кишенях верхнього одягу: пальто, плаща, куртки – можуть лежати рукавички, носова хустинка. Туди ж при необхiдності можна перекласти ключi, запальничку й сигарети.

Взуття – важлива частина чоловiчого гардеробу. Воно повинно бути гарної якостi, бажано шкiряне, та вiдповiдати загальнiй кольоровiй гамi костюма, сезону i стилю одягу. Чорне взуття пiдходить до всiх костюмiв, коричневе – до костюмiв коричнево-бежевої гами.

Черевики краще носити традицiйної форми, сучасної моделi. Взуття з м‘якої матової шкiри можна носити практично завжди. Черевики мають бути зручними й трохи розношеними. Взуття обов‘язково має бути ретельно начищене. Є сенс носити з собою губку з спецiальним просоченням, щоб взуття завжди мало бездоганний вигляд.

Якщо через клiмат вашої мiсцевостi ви змушенi носити чоботи або високi черевики на товстiй пiдошвi, їх варто перевзувати пiсля вулицi.

Сьогоднi широкого поширення набуло спортивне взуття, наприклад, кросiвки. Взувати їх можна тiльки для занять спортом або вiдпочинку за мiстом.

Поява в спортивному взуттi й дiловому костюмi в деяких мiсцях неприпустима.

Правила етикету не допускають носiння замшевого взуття з офiцiйним костюмом. Воно залишається частиною неформального стилю одягу. Краще уникати комбiнованого (рiзнобарвного) взуття, черевикiв з великими блискучими деталями – пряжками, значками тощо. Взуття з емблемами взагалi не визнається чоловiчою модою.

Шкарпетки краще носити довгi, у тон костюма, щоб не оголялися гомiлки, коли ви кладете ногу на ногу. Шкарпетки не повиннi впадати в око, звичайно краще вибирати сiрi або чорнi, а до одягу й взуття коричневих тонiв – коричневi. Шкарпетки за кольором пiдбирають до брюк, а не до взуття. Шовковi шкарпетки носять лише із смокiнгом. Нi в якому випадку не можна одягати з дiловим костюмом, навiтъ свiтлого кольору, бiлi шкарпетки. Вони є належнiстю виключно спортивної форми.

Парфумерiя потрiбна сучасному чоловiку для ароматизацiї шкiри, волосся, одягу. Стародавнiй вираз стверджує, що найкращий запах – це вiдсутнiсть будь-якого запаху, однак в умовах напруженого та динамiчного життя запахи оточують нас усюди, тому доборовi парфумів необхiдно придiляти дуже серйозну увагу, оскiльки це прямо пов‘язано з iмiджем.

Потрiбно дотримуватись єдиної гами запахiв, з якими вас буде асоцiювати ваше оточення. Велике значення для чоловiкiв має помiрнiсть у використанні парфумiв, оскiльки те, що можна вибачити жiнцi, для чоловiкiв може стати ознакою поганого смаку.

Уранцi пiсля голiння використовують лосьйон. Вiн охороняє шкiру вiд подразнення i, як правило, зберiгає свою дiю лише протягом кiлькох годин.

Дезодорант призначений для нейтралiзацiї запаху поту. Деякi види дезодорантiв (антиперспiранти) знижують потовидiлення, кiлькiсть ароматних речовин у них, зазвичай, невелика. Лосьйони, креми або спецiальнi гелi пiсля голiння використовують для пом‘якшення шкiри, зняття подразнень. Одеколони й чоловiчi духи допомагають створенню й закрiпленню необхiдного iмiджу.

Вiдомо, що людина легше за все запам‘ятовує запахи, оскiльки вони мають сильнi асоцiативнi властивостi. Найчастiше саме за запахом запам‘ятовується особа та пов‘язана з нею ситуацiя. Мiшанина рiзних запахiв часом може дати зовсiм несподiваний результат, тому до добору парфумів потрiбно ставитися дуже обережно. Необхiдно також пам‘ятати про те, що запахи (у тому числi й тютюнового диму та поту) довго та добре зберiгаються волоссям, вовняним одягом тощо.

Майже так само, як неприємний природний запах, людей дратує занадто сильний запах духiв або лосьйону пiсля голiння. У робочий час користуйтеся легкими духами (туалетною водою) або лосьйоном. Мiцнi духи краще залишити для вечора.

Прикраси потрiбнi сучаснiй дiловiй людинi. Найчастiше руку чоловiка прикрашає гладенька заручна (вiнчальна) каблучка, що сприймається не як ювелiрна прикраса, а як символ шлюбу. Деякi чоловiки вiддають перевагу золотому персню-печатцi або персням з каменями-кабошонами, як правило, темних тонiв, часто це буває чорний агат.

Годинник є найважливiшою рiччю, що належить до аксесуарiв. Сьогоднi вiн є частиною вашого iмiджу. Пiдбираючи годинник, потрiбно враховувати повноту вашого зап‘ястя. Надто маленький буде оптично збiльшувати вашу руку. Надто великих i масивних варто уникати. 

До аксесуарiв належать також ручки, портфелi, партмоне, папки, записнi книжки. При їх придбаннi необхiдно враховувати колiр одягу, щоб вони не були дешевими i пасували вашiй зовнiшностi. Партмоне, портфелi, дипломати мають бути зручними в користуваннi i за можливостi шкiряними.

 

8.2. Сучасний діловий етикет

Окрім перебування на службі, в колі друзів чи на прийомі, офіцер певну кількість часу проводить у громадських місцях. Перебування навіть просто на вулиці вимагає знання певних правил поведінки.

Офіцер, служба якого проходить у місті, має багато контактів з іншими людьми на вулиці, в міському транспорті, в магазинах й інших громадських місцях. При швидкому темпі міського життя, поспіху в часи пік, багатолюдності на вулицях йому необхідна розумна й оптимальна поведінка в найрізноманітніших вуличних ситуаціях.

У правилах дорожнього руху чітко сформульовано, як переходити проїжджу частину. А як рухатися тротуаром? Тут теж потрібне шанобливе ставлення до нехитрих норм поведінки. Перш за все, при русі потрібно дотримуватися правої сторони. Не слід надмірно розмахувати руками.

Оминаючи перехожих або зустрічаючись з ними, треба бути особливо обачним, щоб не зачіпити будь-кого своїм одягом, портфелем. Необачно заподіявши будь-кому незручність, слід ввічливо вибачитися («Вибачте, «Даруйте). У відповідь на вибачення у свою чергу потрібно сказати: «Нічого, «Не турбуйтеся. Уміння правильно пересуватися в багатолюдних місцях свідчить про ввічливість і побутову спритність.

Згідно з етикетом чоловік повинен йти зліва від жінки, начальника або немолодого чоловіка, оскільки місце справа вважається почесним, коли йдуть вулицею двоє. Якщо ж ідуть три особи, то почесним місцем є місце посередині.

Якщо чоловік іде з двома жінками, він повинен займати місце між ними, щоб приділяти увагу обом. Два чоловіки надають жінці місце посередині, вона може тримати їх під руки. Якщо офіцер перебуває на вулиці у військовій формі, то він повинний запропонувати жінці взяти його під руку з лівого боку, щоб мати можливість віддавати військове вітання іншим військовослужбовцям.

Чоловік, йдучи вулицею з жінкою або чоловіком похилого віку, які мають при собі будь-які речі (сумки, чемодани т.ін.), повинен допомогти їм нести їх.

При самостійному русі вулицею офіцеру не рекомендується носити господарські сумки, яскраві целофанові пакети, інші предмети, що не відповідають суворості його військової форми. Речі мають бути ретельно й акуратно упаковані, а ще краще використовувати портфель, «дипломат» або невеликий чемоданчик. Офіцер має безглуздий вигляд з парасолькою, а також із сумочкою своєї супутниці.

При зустрічі військовослужбовців багато офіцерів вітають, прагнучи віддати військове вітання першими. Молодші за званням отримують наочний приклад ввічливості, який виховує набагато краще, ніж просто повчання. Тут доречно пригадати достовірно народну традицію українського села, де й літні люди першими ввічливо говорять незнайомому: «Здрастуйте!», «Добридень!», «Бажаю здоров‘я!». Дуже гарна та ненав‘язлива форма повчання етикету.

Віддання військового вітання, якщо офіцер проходить досить близько від знайомого військовослужбовця, може поєднуватися з усним вітанням, іноді рукостисканням.

При дружніх взаємостосунках вживається: «Здрастуй!», а з малознайомими: «Здрастуйте!», «Добридень!», «Добрий вечір!», «Добрий ранок!», «Доброго ранку!», «Доброго здоров‘я!», «Бажаю здоров‘я!». Існує й група стилістично підвищених вітань: «Вітаю Вас!», «Радий Вас вітати!», «Дозвольте Вас вітати!», «Радий Вас бачити!».

Якщо зустріч несподівана, то вітання супроводиться виразом певних відчуттів: «Яка приємна зустріч!», «Яка несподіванка!», «Скільки років, скільки зим!».

Рукостискання є символом підвищеної дружелюбності, тому обмін рукостисканнями не завжди обов‘язковий, особливо на вулиці й коли вітають декількох чоловік. Проте, привітавшись за руку з одним, треба також потиснути руки й іншим, що знаходяться поблизу, щоб їх не образити. Звичайно руку першим подає старший за віком (званням), а при однаковому віці – жінка чоловіку.

Непристойно при рукостисканні дивитися вбік. Протягуючи руку, необхідно привітно усміхатися й дивитися на того, з ким вітаєшся. Рукостискання повинне бути помірним, не дуже сильним, але й не слабким. Перед рукостисканням чоловіку необхідно зняти рукавичку, а жінці зимову рукавицю (жінці рукавичку знімати не обов‘язково). Якщо чоловік вітається з жінкою в рукавичках, він може свою теж не знімати. Безглуздо виглядає чоловік, судорожно зриваючий рукавичку в той час, коли жінка чекає з протягнутою рукою. Так само безглуздо виглядає чоловік, що намагається поцілувати дамську рукавичку або відігнути її край. Звичай при зустрічі цілувати жінці руку все далі йде в минуле, але для особливо урочистих випадків і для найдорожчих жінок – галантний чоловік може собі це дозволити.

Якщо знайомі зустрічаються в один і той же день кілька разів, замість вітання можна посміхнутися або сказати будь-яке приємне слово людині, яка не зайнята своїми думками.

Чоловіку непристойно зупиняти знайому жінку на вулиці, особливо у випадку, якщо вона тримає в руках важкі сумки, також неввічливо зупиняти друзів, коли вони йдуть не одні. Це можна робити тільки у виняткових випадках, заздалегідь вибачившись. Якщо чоловік хоче поговорити з жінкою, то після вітання він повинен призупинитися, щоб дати зрозуміти про свій намір. Щоб не заважати перехожим під час розмови слід відійти в бік. Чоловіку, що йде в супроводі жінки, не варто залишати її одну для розмови із знайомим. У випадку крайньої необхідності розмови, слід відрекомендувати знайомого супутниці.

При потребі звернутися до незнайомого чоловіка або жінки з питанням слід спочатку привітатись, а потім задати питання й подякувати за відповідь.

Останнім часом на вулиці часто можна почути звертання, яке позначає не тільки стать, але й вік: «Чоловіче!», «Жіночко!», «Молодий чоловіче!», «Дівчино!» і т.п. Не кожній дівчині подобається звернення «Жіночко!», так само як немолодій жінці: «Дівчино!». Звернення до незнайомих людей зі словами «Товаришу» або «Громадянине», «Громадянко» не всіма правильно сприймається. Але якщо до слова «Товариш» додавати ознаку професії, то таке звернення звучить непогано: «Товаришу міліціонер!», «Товаришу водій!», «Товаришу лейтенант!». Дещо гірше вимовляється: «Товаришу медсестро!» або «Товаришу офіціанте!».

У деяких сферах діяльності вироблений свій обіг: «Колего!», «Докторе!», «Нянечко!», «Сестричко!», «Пані вчителька!», «Пане викладач!» й ін. У чоловічому молодіжному обігу вживають: «Друже!», «Приятелю!». Часто споріднене звертання вживається як повсякденне: «Мамо!», «Батьку!», «Тітко!», «Синку!» й ін. Кожне з них сприймається неоднозначно.

На жаль, не впроваджуються в життя старовинні українські звертання: «Добродію!», «Добродійко!».

Щоб уникнути ускладнень при звертанні до перехожого, можна обмежитися лише найзагальнішим виразом ввічливості: «Пробачте, будь ласка, котра година?», «Скажіть, будь ласка, де тут найближча станція метро?», «Будьте люб‘язні, скажіть, будь ласка, як пройти до вокзалу?» і т.п. Це звертання привертає увагу будь-якої людини, не підкреслюючи її віку, статі, професії й закликає до доброти.

Декілька слів про етикет побачення. На жвавій вулиці призначати побачення недоцільно. Для цього краще вибирати вхід у кінотеатр, алею парку, місце атракціону, кафе-морозиво і т.п. За етикетом на побачення потрібно приходити вчасно. Навіть за секунду запізнення слід вибачитися.

Поганими манерами вважаються: паління на вулиці, їжа на ходу, читання на ходу, гучний сміх, бурхливе вітання знайомих. Не рекомендується дуже пильно дивитися на оточуючих, показувати пальцем на людей, обертатися та дивитись вслід перехожим, слухати гучну музику за допомогою навушників.

 

8.3. Особливості поведінки на транспорті та в інших громадських місцях. Етикет дарування та прийняття подарунків, сувенірів.

Частину позаслужбового часу офіцер знаходиться в транспорті та інших громадських місцях. Життя змушує його перебувати в дорозі до місця роботи та в зворотному напрямку від роботи до місця мешкання багато часу.

Знаходячись у вагоні потягу, трамваї, тролейбусі, автобусі чи метро, потрібно пам‘ятати про дотримання певних правил. Культурні люди при посадці в громадський транспорт дотримуються черги, пропускаючи вперед дітей, інвалідів, жінок і літніх людей, надаючи їм допомогу.

У трамваї, тролейбусі, автобусі, де є двоє дверей, прийнято входити через задні (за винятком дітей, інвалідів і людей похилого віку), а виходити з обох дверей, після цього починається посадка.

Вихований офіцер займе сидяче місце в транспорті тільки у випадку, якщо поблизу не стоїть жодна жінка. Він не забариться запропонувати своє місце жінці або старшій особі за віком (званням).

У транспорті потрібно бути гранично обережним і спритним, щоб не наступати людям на ноги, не штовхати їх у спину. Непристойно пильно розглядати попутників або попутниць.

Чоловік першим проходить до виходу, прокладаючи жінці дорогу, першим виходить із транспортного засобу, подаючи їй руку.

У таксі сідають спочатку жінка, потім чоловік, виходять вони у зворотній послідовності. Якщо чоловік знайомий з жінкою, то їм слід сідати на задньому сидінні. При посадці треба привітатися з водієм і пояснити куди їхати. Водія не можна відволікати розмовою, але, якщо він звертається з питанням, потрібно відповісти.

Якщо доводиться їхати на попутній машині й наперед умови оплати не обговорювалися, то в кінці шляху потрібно дати водію суму, відповідну вартості проїзду в таксі.

У невідкладних випадках можна попросити знайомого, щоб він відвіз на своїй машині на вокзал, у лікарню, але не можна перетворювати це на систему.

Виходячи з будинку знайомих у супроводі інших гостей, господар машини може запропонувати підвезти декількох осіб залежно від кількості місць у його автомобілі.

У приміських електричках не рекомендується грати на музичних інструментах, голосно сміятися і розмовляти. Чемодани, сумки та інші речі потрібно класти так, щоб вони не заважали оточуючим. Ввічлива людина не забуде допомогти жінці або людині похилого віку розмістити їх речі. Штовханина і духота, громіздкі сумки – все це вимагає значних зусиль щодо дотримання правил хорошого тону.

При вході до купе потягу далекого сполучення, в якому вже сидять пасажири, слід привітатися з ними. Не рекомендується відразу ж розпочинати розмову. За звичай в потягах знайомляться після того, як усі пасажири влаштувалися на своїх місцях.

Навіть в сучасних умовах при певній різниці вартості білетів нижніх і верхніх полиць у потягах, правила ввічливості вимагають, щоб чоловіки поступалися нижніми місцями дітям, жінкам, людям похилого віку та хворим.

Необхідно виявляти чуйність і тактовність до сусідів в купе: надати столик охочим поїсти, запросити до свого столу, пригостити, а вранці й увечері вийти з купе, щоб жінки могли переодягнутися чи підготуватися до сну.

Абсолютно неприпустимо курити в купе, включати радіо без згоди супутників, влаштовувати азартні ігри. Вихований офіцер при виході з вагона повинен побажати своїм супутникам (навіть якщо він не встиг з ними познайомитися) щасливої дороги і подякувати провіднику, не забувши взяти в нього свій квиток та розрахуватися за чай.

У вільний від служби час офіцер може проводити вільний час у театрі, кінотеатрі та інших громадських закладах.

У театр краще приходити за 10–15 хвилин до початку спектаклю, щоб мати час привести себе в порядок, придбати програму, пройти на своє місце, налаштуватися на сприйняття п‘єси. Відомо, що після третього дзвінка ті, що спізнилися, в зал для глядачів не допускаються. У крайньому випадку за наявності місць їм дозволяють пройти на балкон. Якщо глядач не встиг до початку спектаклю пройти до свого місця, то він повинен сісти на будь-яке вільне крісло. Проходити можна або обличчям до сидячих (якщо крісла з відкидними сидіннями), або спиною до них (якщо між рядами крісел є місце для вільного проходу).

Чоловік у театральний зал входить першим, але жінка на своє місце проходить попереду чоловіка й займає крісло, яке виявиться праворуч від супутника. Якщо чоловік встигає, то притримує відкидний стілець, на який сідає його супутниця.

Якщо входять дві пари, першим іде чоловік, потім ідуть пані і за ними другий чоловік. У такому ж порядку і сідають: жінки посередині, чоловіки – збоку. У ложі попереду сидять жінки, за ними – чоловіки. Сидіти потрібно рівно,  займати обидва підлокітники неввічливо. Неприпустимо спиратися на спинку переднього крісла або упиратися в нього ногами.

У театрі вкрай непристойно позіхати, голосно кашляти, сякати носа, чхати, входити в зал із морозивом. Кашляючи або чхаючи, слід прикрити рот і ніс хустинкою й лише в крайньому випадку – тильною стороною долоні лівої руки. Носову хустку зручніше тримати в бічній кишені піджака.

Із залу для глядачів до кінця спектаклю і до того часу, поки актори не вийшли на уклін, йти непристойно. Уклін артистів – це прощання з глядачем, тому потрібно бути ввічливим, вдячним за їх творчість.

У кінотеатрі гардероба немає, але чоловік зобов‘язаний знімати головний убір у залі. У кіно на відміну від театру допустимо їсти цукерки, але не слід голосно шелестіти папірцями.

На бал, вечір відпочинку, танцювальний вечір офіцер може прийти або в парадно-вихідній формі одягу, або в цивільному костюмі. Етикет не рекомендує з‘являтися на танцях в польовому обмундируванні.

На танець запрошує звичайно чоловік жінку, супроводжуючи запрошення легким нахилом голови, поглядом, спрямованим на партнерку, і словами: «Прошу вас на танець або «Дозвольте вас запросити, «Можна вас просити?.

Непристойно протягувати жінці руку або без дозволу брати її під руку. Слід запропонувати руку лише в тому випадку, якщо вона відповіла згодою та встала зі свого місця. Якщо жінка пройшла вперед, треба йти за нею вслід у центр залу. Жінка має право відмовити в танці не пояснюючи причини. Вихований чоловік не ображається на відмову, а вибачившись, відходить або запрошує іншу жінку. Після другої відмови від запрошень краще утриматись.

На балу часто оголошують дамський або білий, танець. Не можна відмовляти дівчині, що запрошує на танець чоловіка – може бути, перший раз в житті. Причиною відмови може слугувати тільки невміння танцювати оголошений танець. Щоб згладити незручність, краще признатися в невмінні танцювати цей танець і провести дівчину на місце.

Якщо на вечорі є партнерка, яка може навчити танцювати новий танець, треба використовувати таку можливість. Чим більше офіцер знає танців, тим легше й упевненіше він почувається, різноманітніше відпочиває.

Під час танцю можна представитись і зав‘язати з партнеркою розмову, якщо є на те бажання. Утім багато сучасних танців не дозволяють говорити через надмірно гучну музику. Ритмічні танці виконуються легко та невимушено малими групами, з‘єднаними в круг, або парами один проти одного на деякій відстані. Так танцюють на дискотеці, де не прийнято запрошувати, охочі танцювати виходять у круг та рухаються в такт музики, а потім розходяться на свої місця не дотримуючись правил етикету.

Зараз молодь захоплюється і танцями типу «ретро: танго, вальс, а також бальними танцями. Під час виконання танго не слід міцно притискувати партнерку, розмахувати лівою рукою або низько нахиляти голову. Праву руку потрібно тримати дещо вище талії. Якщо танцююча пара зіштовхнеться в танці з іншою, чоловіку необхідно вибачитися, оскільки він несе відповідальність за двох.

Якщо офіцер приходить на танцювальний вечір із знайомою дівчиною, то весь вечір він повинен приділяти увагу тільки їй. Проте, за домовленістю вони можуть декілька танців не танцювати один з одним. Чоловік може запросити іншу жінку тільки в тому випадку, якщо його партнерку вже запросили.

Природно, що офіцер який запросив дівчину на вечір, зобов‘язаний після закінчення танців супроводити її додому.

Призначивши жінці побачення в кафе або ресторані, чоловік зобов‘язаний прийти першим, щоб знайти вільний столик. Він зустрічає жінку біля входу в кафе й усаджує її за стіл так, щоб вона сиділа праворуч від нього, а якщо стіл невеликий, сідають напроти один одного. Зайнявши стіл, треба спокійно чекати, поки підійде офіціант. Можна попросити його обслужити швидше.

Чоловік повинен подати жінці меню, якщо це не зробив офіціант, і надати їй можливість вибрати для себе блюда та напої. Якщо жінка довіряє смакові чоловіка, то він робить замовлення для обох. Непристойно голосно коментувати ціни блюд, хоча вартість замовлення знати потрібно. Не варто соромитися звернення до офіціанта з проханням пояснити , що криється під назвою того чи іншого фірмового блюда.

Якщо в ресторан приходить компанія, то бажано обрати тамаду, який повинен опитати присутніх, що вони хочуть замовити, скласти перелік вибраних блюд, напоїв і зробити замовлення. Тамада підтримує веселощі й розраховується з офіціантом.

Незручно кожному чоловіку окремо розплачуватися з офіціантом, а також задавати питання, скільки потрібно платити, особливо в присутності жінок. Усі розрахунки між собою чоловіки проводять через тамаду до того, як сідають за стіл, або під час перерви. Жінки в розрахунку участі не приймають. Виняток складають особливі запрошення в ресторан на святкування дня народження, весілля або інші події, до яких купують спільно подарунок.

При зустрічі в ресторані знайомого можна запросити його приєднатися до компанії. Якщо він погоджується, то його представляють всім присутнім, назвавши прізвище, ім‘я, по батькові. Порядок представлення звичайний: той, що представляється, стоїть, незалежно від того чоловік це чи жінка. Чоловіки повинні піднятися з-за столу, а жінки тільки тоді, коли до столу підходить жінка, що представляється. Обмінюватися рукостисканнями не варто.

У ресторані дотримуються певних правил запрошення на танець жінок, що сидять за іншими столиками. Так, наприклад, якщо за столом сидять дві жінки й чоловік, то одну з них можна запросити, але бажано вибрати ту, якій сидячий чоловік надає менше уваги. Помилку повинна виправити сама жінка, попросивши після танцю свого партнера, щоб наступного разу він запросив її подругу. Чоловік не зобов‘язаний виконувати це прохання, але знов запрошувати жінку, яка тактовно йому відмовила, не варто.

Якщо з-за сусіднього столу частина компанії пішла танцювати, то можна будь-яку з жінок, що залишилися за столом, запросити на танець, навіть не питаючи дозволу в сидячого поряд із нею чоловіка. Якщо жінка зайнята розмовою, слід вибачитися перед її співрозмовником. Після закінчення танців жінку обов‘язково треба супроводити на місце, подякувати й піти. Під час танців можна попросити дозволу запросити її на наступний танець. У разі відмови не слід бути нав‘язливим. Коли ж згода дана, запрошують обов‘язково. Не слід запрошувати жінку, яка знаходиться в ресторані зі своїм супутником або ж сидить за столиком із двома чоловіками.

У ресторані прийнято строго контролювати свої вчинки та слова, бути зі всіма гранично ввічливим. Першим покидає ресторан ініціатор зустрічі, звичайно пропонує піти чоловік, але й жінка може його попросити про це.

У сучасному житті суттєве значення має вміння дарувати подарунки (сувеніри), які символізують поглиблення і зміцнення дружби, є вираженням вдячності, доброї волі, свідчать про бажання ближчих стосунків. Даруючи щось, треба особливо пам‘ятати, що значення подарунка (сувеніра) залежить далеко не від його ціни, а від вмілого вибору. Часто дорогі, нічим не обґрунтовані подарунки можуть викликати підозру і замість користі спричинити зворотну реакцію. При добиранні і врученні подарунків треба тонко враховувати можливі бажання чи захоплення того, для кого він призначається (автомобіліст буде в захопленні від набору інструментів, елементу для покращення інтер‘єру салону автомобіля; рибалка чи мисливець – від якоїсь дрібниці із цієї сфери захоплень тощо).

Уніфікованим подарунком можуть бути художні альбоми (відомих картин, фотоальбоми), хоча достойні з них не є дешевими; книги, але з обов‘язковим урахуванням того, чи володіє отримувач мовою, якою написана книжка. Добре сприймається як подарунок, особливо з нагоди Нового року, пляшка хорошого вина або якогось іншого національного напою. Коли одній і тій же особі подарунки вручаються з року в рік, то особливо слід пам‘ятати, що дарувалося раніше, щоб уникнути повторення.

Подарунок чи сувенір у гарному упакуванні (а тепер такого не бракує) з візитною чи спеціальною карткою вручається особисто чи пересилається, але дуже важливо, щоб він надійшов до адресата своєчасно. Коли подарунок вручають вам особисто, то, згідно з правилами хорошого тону, його рекомендується розгорнути, оглянути, висловити своє задоволення і поставити на почесне місце. Подарунок треба вміти не лише підібрати, а й прийняти.

Одні подарунки нам подобаються, інші – ні, але слід завжди пам‘ятати, що подарунок є подарунок, і до нього, особливо в присутності того, хто дарує, треба ставитися з відповідною увагою. Подарунки, які вручаються з огляду на майбутню особисту вигоду того, хто дарує, краще не приймати, якщо це навіть загрожує охолодженням або розірванням стосунків, щоб потім не думати, як «відпрацьовувати» за нього. На жаль, такий метод далеко не рідкісне явище в нинішньому житті.

Подарунок – це знак уваги, кохання, вияв дружніх почуттів або почуття вдячності. Тому важливо запам‘ятати наступні правила:

подарунки не робляться малознайомим людям або без приводу; дарування має припадати на якусь подію, пам‘ятну дату (день

народження, Новий рік, 8 березня тощо); подарунок – це демонстрація не достатку, а щедрості (не прийнято

дарувати гроші); не рекомендується дарувати дуже дорогі та дешеві подарунки, дарувати речі, які можуть бути витлумачені як нетактовний натяк, дарувати чоловікові солодощі та квіти, жінці запальнички, міцні напої, каструлі, намагатися вирішити суперечку за допомогою подарунка;

даруючи подарунок не слід розписувати, яка це дорога річ, критикувати цей подарунок, запитувати чи сподобався він, підписувати книги (це виключне право автора, тому краще написати слова поздоровлення на листівці чи візитній картці).

Якщо ви гостюєте в іншому місті чи за кордоном, то родину, яка вас забезпечила житлом, слід віддячити. Наприклад, подарувати необхідну в домі річ.

Крім того, слід сказати й про те, що подарунки поділяються на дві категорії:

Існує певний етикет обміну подарунками між представниками делегацій.

Під час ділових контактів між двома делегаціями існує таке правило:

новоприбула делегація вручає подарунок приймаючій стороні з прибуттям, а перед відбуттям подарунки робить приймаюча сторона. Голові відбуваючої делегації краще подарувати щось, пов‘язане з місцевими, національними особливостями міста, країни перебування.

Окремо варто сказати про квіти, які можна дарувати завжди, з певної нагоди або й без неї. Колись квіти вручалися як символ вираження своїх почуттів до адресата, мало значення, які саме квіти, якого кольору, як саме вручалися.

Сьогодні такі особливості також не зовсім відкидаються, однак приділяється все ж менше уваги різним дрібницям. Звичайно, слід розрізняти, коли квіти даруються коханій людині, а коли – офіційній особі.

Під час офіційних урочистостей використовують, як правило, квіти національних кольорів конкретної держави – чи то в букетах, чи в кошиках, чи у вінках. Елегантність букета залежить не від його величини, бо, наприклад, «миллион алых роз примадонни А. Пугачової так і не загарантував бідному художникові вічного кохання. Великі квіти даруються здебільшого в непарній кількості, тоді як при складанні букетів з дрібних на цьому увага не акцентується.

Квіти у вазонах дарують лише близьким людям, так само, як і букети польових квітів.

Квіти можна надсилати перед прийомом, вручати під час нього або ж надсилати як знак вдячності після прийому. До букета, як правило, додається візитна або спеціальна картка. Якщо ви запрошені на прийом у вузькому колі, наприклад, обід чи вечерю, то квіти можна надіслати заздалегідь з проханням прийняти їх в очікуванні приємної зустрічі. Господиня прийому постарається поставити ці квіти на видному місці. Якщо квіти вручаються особисто під час прийому, то вони подаються чоловіком без обгортки «короною» догори. Під час прийому одні дарують квіти, інші – ні, але вже сама участь у прийомі – це свідчення поваги до господарів, і цього, в принципі, достатньо.

Кілька порад щодо вручення квітів у різних ситуаціях:

1.                  На вокзалах, в аеропортах квіти можна вручати в обгортці (здебільшого в целофановій). Але варто пам‘ятати, що під час офіційних привітань і проводів квіти даруються – як і в приміщенні – без обгорткового паперу.

2.                  Жінка, як правило, не вручає квітів чоловіку, за винятком ситуації, коли вона хоче засвідчити особливу вдячність за щирість та допомогу (для прикладу, пацієнтка – лікарю, студентка – професорові).

3.                  Особам, які перебувають у лікарні, можна вручити букет квітів (у жодному разі не кошик), але не запашних.

4.                  Вручення квітів не виключає одночасного вручення й якогось іншого подарунка, але квіти можуть заміняти будь-який подарунок.

5.                  Штучні квіти, навіть найгарніші, не варто використовувати для декорування репрезентаційних приміщень.

6.                  Стосовно кольору квітів слід мати на увазі, що:

червоні квіти не рекомендується дарувати заміжнім жінкам та людям похилого віку;

білі квіти – символ чистоти та незайманості; жовтий колір – життєстверджуючий колір.

7.                  Букет виглядає краще, якщо квіти одного тону. Не поєднуються в одному букеті польові та садові квіти. Жовті гармонізують з фіолетовим, рожеві з блакитними. Квіти в букеті не повинні бути притиснуті. Форма вази повинна відповідати формі букета. Високі вази ставлять прямо на підлогу. На урочистості, що проводяться в ресторані, не рекомендується приносити квіти в якості подарунку. Отримавши квіти, не потрібно відкладати їх у бік. Слід подякувати та поставити у вазу.

 

Питання для самоконтролю

1.                  Згадайте вимоги до чоловічого ділового одягу?

2.                  Які особливості поведінки військовослужбовця на вулиці під час руху, зустрічі, знайомства?

3.                  Згадайте основні правила етикету в транспорті.

4.                  Які особливості поведінки офіцера на танцях, дискотеці?

5.                  Як належить себе поводити в театрі, кінотеатрі?

6.                  Наведіть основні правила етикету в ресторані, кафе.

7.                  Як належить дарувати і приймати подарунки?

8.                  Згадайте етикет дарування квітів.

 

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ ТА ПОНЯТЬ

 

А

 

АВТОРИТЕТ (від лат. auctoritas – влада, вплив) – 1. Вплив, впливовість індивіда, що залежать від стану, статусу чи посади, яку він займає. У цьому значенні в соціальній психології поняття нерідко співвідноситься з поняттям про владу. 2. Визнання за індивідом права на ухвалення рішення в умовах спільної діяльності. У цьому значенні поняття не завжди збігається з владою: А. може користуватися людина, що не наділена відповідними повноваженнями, але яка є свого роду моральним еталоном і тому має високий ступінь референтності для оточуючих. А. такого індивіда обумовлений його ідеалізацією в очах інших і значимістю його діяльності.

 

АГРЕСИВНІСТЬ – готовність суб’єкта до агресивної поведінки, як відносно стійка риса особистості. Рівні А. визначаються як научінням в процесі соціалізації, так і орієнтацією на відплату за акти агресії. Важливу роль тут відіграє також ряд ситуативних змінних (інтерпретація намірів оточуючих, можливість отримання зворотного зв’язку, провокуючий вплив зброї тощо). Агресивні дії можуть бути спрямовані суб’єктом на самого себе, приймаючи форму аутоагресії (наприклад суїцидальна поведінка тощо).

 

АКТИВНІСТЬ – в психології А. виступає в співвідношенні з діяльністю, виявляючись як динамічна умова її становлення, здійснення і видозміни, як властивість її власного руху. Її характеризує: 1) у значній мірі – обумовленість виконаних дій специфікою внутрішніх станів суб’єкта безпосередньо у момент дії, на відміну від реактивності, коли дії обумовлені попередньою ситуацією; 2) довільність – обумовленість наявною метою суб’єкта, на відміну від польової поведінки; 3) надситуативність – вихід за межі початкових цілей, на відміну від здатності пристосовуватись як обмеження дій суб’єкта вузькими рамками заданого; 4) значна сталість діяльності стосовно прийнятої мети, на відміну від пасивного уподібнення предметам, з якими має зустрітися суб’єкт при здійсненні ним діяльності.

 

АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – здатність робити суспільно значимі перетворення у світі на базі засвоєння багатств матеріальної і духовної культури. Проявляється у творчості, вольових актах і спілкуванні. Її інтегральна характеристика – активна життєва позиція.

 

АКЦЕНТУАЦІЯ (від лат. accentus – наголос) – виділення, підкреслення якоїсь властивості чи ознаки на фоні інших, її особливий розвиток. В психології – дещо перебільшений, але в межах психологічної норми розвиток деяких психологічних рис чи особливостей суб’єкта. 

 

АЛЬТРУЇЗМ (від лат. alter – інший) – система ціннісних орієнтацій особистості, при якій центральний мотив і критерій моральної оцінки – це інтереси іншої людини або соціальної спільності. Термін уведений французьким філософом О. Контом як протилежний поняттю егоїзму. Центральна ідея А. – безкорисливість як непрагматично орієнтована діяльність, що здійснюється в інтересах інших людей і не припускає реальну винагороду. А. може стати усвідомленою ціннісною орієнтацією, що визначає поведінку особистості в цілому; тоді він перетворюється в сенс життя особистості. Абсолютизація А. настільки ж помилкова, як і його недооцінка. Реальна значимість альтруїстичної поведінки особистості визначається характером цінностей, що лежать в основі взаємин з іншими людьми. А. може виступати як соціально-психологічний прояв гуманності, а також у повсякденному спілкуванні та діяльності людей. Механізмом прояву А. може виявитися ситуативна альтруїстична установка, що актуалізується в конкретних небезпечних ситуаціях (наприклад, порятунок дитини ціною власного життя). 

 

АНАЛІЗ (від грец. analysis – розкладання, розчленування) – процес уявного розчленовування цілого предмета або явища на складові частини. У людини розвинулась здатність виконувати А. на рівні оперування поняттями. Вважається, що А. включено в усі акти практичної й пізнавальної взаємодії організму із середовищем і є необхідним етапом пізнання; А. – одна з основних операцій, з яких складається реальний процес мислення. А. нерозривно пов’язаний із синтезом.

 

АНАЛІЗАТОРИ – це органи людського тіла, які аналізують навколишню дійсність і виокремлюють у ній ті або ті різновиди енергії та інформації.

Зоровий аналізатор виокремлює світлову енергію, або коливання електромагнітних хвиль; слуховий – звуки, тобто коливання повітря; смаковий, нюховий – хімічні властивості речовин; шкірні А. – теплові, механічні властивості предметів і явищ, що спричиняють ті або ті відчуття.

У кожному аналізаторі є його периферійна, аналізуюча частина, або рецептор, тобто орган чуття, призначення якого – виокремлювати з навколишньої дійсності світло, звук, запах та інші властивості. Інша його частина – шлях від рецептора до центральної частини аналізатора, розміщеної в мозку. В центральній частині аналізатора розрізняють його ядро, тобто скупчення чутливих клітин, і розсіяні поза ним клітини.

 

АНКЕТУВАННЯ – один із способів психологічного опитування. За допомогою анкети досліджуються літературні, мистецькі, спортивні, професійні інтереси та вподобання, мотиви, ставлення до вибору дій, вчинків, різновидів праці, до тих або тих переживань, їх оцінка. На запитання, сформульовані в анкеті, відповіді даються письмово.

До того запитання ставляться так, що відповіді на них можуть бути описовими або альтернативними: „так”, „ні”, „не знаю”, „важко відповісти”. Анкета може містити варіанти відповідей, з яких учасникові пропонують вибрати одну, на його погляд, правильну відповідь. Вибір залежить від особистих переконань і зацікавлень, респондента.

Запитання анкети мають констатуючий і мотиваційний характер, як і запитання під час бесіди та інтерв’ю. Анкета може бути іменна, де піддослідний указує своє прізвище та ім'я, дещо повідомляє про себе, та анонімна.

Анонімне А. здійснюють з метою отримання більш відвертих відповідей.

Анкетне дослідження дає змогу зібрати великий за своїм обсягом матеріал, що дає можливість вважати отримані відповіді досить імовірними. Його недоліком є суб’єктивність і випадковість відповідей, неможливість перевірки їх правильності та щирості.

 

АПАТІЯ – стан, що характеризується емоційною пасивністю, спрощенням почуттів, байдужістю до подій дійсності та послабленням спонукань і інтересів. А. може бути короткочасною або довготривалою.

 

АПЕРЦЕПЦІЯ – залежність сприйняття від минулого досвіду, від загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних особливостей. Розрізняють усвідомлену А. – залежність сприйняття від стійких особливостей особистості (світогляду, переконань, освіченості тощо) і тимчасову А., на виникнення якої впливають ситуативно виникаючі психічні стани (емоції, установки тощо).

 

АСОЦІАЦІЯ (від лат. associatio – з’єднання) – відображення в свідомості зв’язків пізнавальних феноменів, коли уява про одне викликає появу думки про інше. Розрізняють А. схожістю, суміжністю (в часі або просторі) і контрасту. Аналіз А. співбесідника дозволяє глибше зрозуміти хід його думок.

 

АФЕКТ – це найбільш сильна емоційна реакція. А. називають інтенсивні, бурхливі та короткочасні емоційні вибухи. Прикладами подібних явищ можуть слугувати сильний гнів, лють, жах, бурна радість, глибоке горе, відчай. Тому можна сказати, що А. – вибухова, „аварійна” реакція на екстремальну ситуацію. Ця емоційна реакція повністю захватує психіку людини, поєднуючи головний діючий подразник зі всіма суміжними та створюючи єдиний афективний комплекс, визначаючи реакцію на ситуацію в цілому. 

 

 

Б

БАЖАННЯ – усвідомлений потяг, що відбиває потребу; переживання, яке перейшло в дієву думку про можливість чим-небудь володіти або щонебудь здійснити. Б. має силу, що спонукає, заохочує, загострює усвідомлення мети майбутньої дії та шляхів її здійснення. Б. як мотив діяльності характеризується досить виразною усвідомленістю потреби. При цьому усвідомлюються не тільки її об’єкти, але і можливі шляхи задоволення.

 

БЕЗСВІДОМЕ – застарілий психологічний термін, що замінюється терміном несвідоме.

 

БЕСІДА – цілеспрямована розмова з досліджуваним потрібна для того, щоб з’ясувати його уявлення або розуміння явищ природи, міру його обізнаності з суспільних, наукових питань, усвідомлення ним взаємозалежностей, причин та наслідків певних явищ, визначити його переконання, ідеали, ідейну спрямованість. Сформульовані запитання повинні бути чіткими й зрозумілими, спрямованими безпосередньо на психологічні явища. Під час Б. потрібно домагатися не лише констатуючої відповіді, а й пояснення, мотивування, тобто відповідей не лише на запитання „Що це таке?”, а й на запитання „Чому?”, „Як?”.

Одним із варіантів Б. є метод інтерв’ю, до якого вдаються в психологічних та соціологічних дослідженнях. Через інтерв'ю виявляють думки, погляди, факти з життя респондента, тобто досліджуваного, його ставлення до політичних подій, ситуацій, соціальних явищ тощо.

Інтерв’ю може бути нестандартизованим і стандартизованим. У нестандартизованому інтерв’ю запитання до респондента сформульовані не до кінця і можуть змінюватися під час дослідження, а в стандартизованому – запитання ставляться за певною системою, чітко формулюються.

 

 

В

ВЕРБАЛЬНИЙ (від лат. verbum – слово) – мовний, словесний.

 

ВЗАЄМОДІЯ – в психології процес безпосереднього або опосередкованого впливу об’єктів (суб’єктів) один на одного, що породжує їхню взаємну обумовленість і зв’язок. Виступає як інтегруючий фактор, що сприяє утворенню структур. Особливість В. – її причинна обумовленість. Кожна із взаємодіючих сторін виступає як причина іншої та як наслідок одночасного зворотного впливу протилежної сторони, що обумовлює розвиток об’єктів та їхніх структур. Якщо при В. виявляється протиріччя, то вона виступає джерелом саморуху і саморозвитку структур. В., як матеріальний процес, супроводжується передачею матерії, руху й інформації: вона є відносною, здійснюється з обмеженою швидкістю й у певному просторі-часі. Однак ці обмеження діють лише для безпосередньої В.; для опосередкованих форм В. просторово-часові обмеження багаторазово послаблюютьсяВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – здійснюваний у різних формах контроль над діяльністю суб’єкта з позицій виконання нестандартних, не прийнятих у суспільстві норм і правил. Розрізняють зовнішні форми контролю, що забезпечують покладання В. за результати його діяльності (підзвітність, карність), і внутрішні форми саморегуляції його діяльності (почуття В., почуття обов’язку). В. особистості перед суспільством характеризується свідомим дотриманням моральних принципів та правових норм. В. як риса особистості формується в ході спільної діяльності як результат інтеріоризації соціальних цінностей, норм та правил. У роботах вітчизняних психологів підкреслюється, що істотний вплив на прийняття В. за успіх або невдачу в спільній діяльності мають рівень розвитку групи та її згуртованість, близькість ціннісних орієнтацій, емоційна ідентифікація; доводиться принципова можливість цілеспрямованого впливу на формування в членів колективу самокритичної й адекватної оцінки ступеня особистої В. за загальну справу.

 

ВІДТВОРЕННЯ – один із головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.

Засадовою для В. є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Найпростіша форма В. – впізнавання. Впізнавання – це В., що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.

При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнання має місце, наприклад, при зустрічі з добре знайомою людиною або коли йдемо добре відомими вулицями тощо.

Неповне впізнання характеризується невизначеністю, труднощами співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити її з конкретним музичним твором.

Складнішою формою В. є згадування. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється.

Згадування може бути довільним, коли воно зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило при написанні слова або речення, відповісти на запитання), або мимовільним, коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.

Таке явище називається персеверацією. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. З’являються образні персеверації після багаторазового сприймання певних предметів або явищ, або коли має місце сильний емоційний вплив на особистість.

Особливою формою довільного В. запам’ятованого матеріалу є пригадування. Потреба в пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій.

Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка включає в себе поетапне В. всіх обставин та умов, за яких відбувається процес запам’ятовування предмета або явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання набутих знань, розвиток пам’яті як психічного процесу взагалі. К.Д. Ушинський одну з головних причин "поганої пам’яті" вбачав саме в лінощах пригадувати.

Одним із різновидів довільного В. є спогади. Спогади – це локалізовані в часі та просторі В. образів нашого минулого. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Специфічним змістом цього В. є факти життєвого шляху людини в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так або інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст В..

 

ВІДЧУТТЯ – первинна форма відображення людиною об’єктивної дійсності, безпосередній зв’язок її свідомості із зовнішнім світом та світом власних переживань. В. є джерелом наших знань про навколишній світ і про нас самих. Відображення окремих властивостей, якостей предметів і явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на аналізатори. В. – форма психічного відображення, властива і тваринам, і людині, найпростіша форма пізнання окремих властивостей феноменів. У людини В., узагальнюючись з поняттями, стають сприйняттями.

 

ВІЙСЬКОВА ДИСЦИПЛІНА важлива соціально-психологічна категорія, яка характеризує складне та багатогранне суспільне явище. В.д. – форма суспільного зв’язку між військовослужбовцями, визначений порядок їх поведінки, що відповідає нормам та правилам: політичним, правовим, військовим, моральним, які складаються в суспільстві, армії. 

В.д. – бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавством України.

В.д. – ґрунтується на усвідомленні військовослужбовцями свого військового обов’язку, відповідальності за захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, на їх вірності Військовій присязі.

В.д. – одна із найважливіших умов високої боєготовності і боєздатності збройних сил. Правовою основою В.д. є державна законність.

 

ВІРА – специфічне відношення до дійсності або уявлених об’єктів, коли їх достовірність приймається без теоретичних і практичних доведень. В. протилежна знанням. Психологічно в її основі лежить почуття та досвід переживань.

 

ВМІННЯ – це готовність людини, що ґрунтується на знаннях і навичках, успішно виконувати певну діяльність. Діяльність людини часто складається з цілої низки різних дій. Тому В. її виконувати також складається з низки часткових умінь. Так, В. водити автомашину включає такі складові, як В. завести мотор, регулювати його роботу, керувати рухом, стежити за ближчим і віддаленим полем дороги, за роботою машини.

В. учня навчатися включає: В. планувати свою навчальну домашню роботу, братися в певні години за її виконання раціональними способами, заучувати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати результат їх виконання. Комплекс часткових В., тісно пов'язаних між собою, становить усе те, що називають В.: водити машину, навчатися, грати на музичному інструменті, малювати тощо. В. – проміжний етап опанування нового способу дії, відповідно до певних правил (знань).   

 

ВОЛЬОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОСТА – це діяльність, яка для свого здійснення не вимагає особливого напруження сил і спеціальної її організації. Вона характеризується безпосереднім переходом бажання в рішення і здійснення цього рішення.

Наприклад, захотівши пити, людина відразу наливає води в склянку і п'є, якщо їй холодно, вона вдягає пальто тощо. Ці дії не вимагають складних засобів для їх виконання.

 

ВОЛЬОВА ДІЯЛЬНІСТЬ СКЛАДНА – вимагає значного напруження сил, терплячості, наполегливості, вміння спрямувати себе на виконання дії. Так, людина, розв'язуючи математичні задачі, щоб досягти бажаного успіху, повинна здійснювати низку вольових дій. Складність вольової діяльності залежить від складності завдання, на виконання якого вона спрямована.

 

ВОЛЬОВЕ ЗУСИЛЛЯ – форма емоційного стресу, який мобілізує внутрішні ресурси організму, створює додаткову мотивацію дії і переживається людиною як стан значного напруження.

 

ВОЛЯ – свідома організація і саморегуляція людиною своєї діяльності і поведінки, спрямованої на подолання труднощів при досягненні поставленої мети. В. – форма психічного відображення дійсності, яка дозволяє особистості долати перешкоди, досягати суб’єктивно поставленої мети, дає можливість людині регулювати свої дії та психічні процеси, реалізовувати здатність до вольової регуляції.

 

ВЧИНОК – свідома дія, оцінювана як акт морального самовизначення людини, у якому вона утверджує себе як особистість – у своєму ставленні до іншої людини, до себе самої, групи або суспільства, до природи в цілому. В. – основна одиниця соціальної поведінки. Реалізації вчинку передує внутрішній план дії, у якому представлений свідомо вироблений намір, є прогноз очікуваного результату та його наслідків. В. може бути виражений: 1) дією або бездіяльністю; 2) позицією, вираженою в словах; 3) ставленням до чого-небудь, що проявляється в жестах, погляді, тоні мовлення, смисловому підтексті;

4) дією, спрямованою на подолання фізичних перешкод та пошук істини.

 

 

Г

ГЕШТАЛЬТ (від нім. gestalt – образ, цілісна форма, структура) – своєрідна функціональна структура, законам якої підпорядковані всі навколишні явища. Це цілісна характеристика образу чи психічної структури, що не може бути зведена до суми характеристик його частин. Г. – основне поняття гештальтпсихології, в якій його розглядали як одиницю аналізу свідомості і психіки. Пізніше у психології цей термін використовували для позначення цілісних фізичних, фізіологічних, соціальних та інших явищ. Поняття про Г. зародилося при вивченні сенсорних утворень, коли треба було відмежувати від приналежних їм окремих компонентів (відчуттів) спосіб їхнього структурування (наприклад, хоча мелодія при виконанні в різних тональностях викликає різні відчуття, вона упізнається як та сама). Цей спосіб і став розумітися як Г. Серед законів Г. передусім виокремлювали такі: тяжіння окремих частин до утворення симетричного цілого, їх угрупування у напрямі максимальної простоти, близькості, рівноваги, прегнантності  та ін. 

 

ГРА – система дій, в якій мета активності і всіх дій зосереджена в процесі її здійснення, на відміну від трудової діяльності, де мета завершується в кінцевому продукті, заради якого витрачається енергія, замислюються дії, відбувається переживання цих дій людиною. Сутність людської гри точно визначив Ф. Шіллер: “Людина грає лише тоді, коли вона в повному значенні слова людина, і вона людиною буває лише тоді, коли грає”.

 

ГРУПА – будь-яке об’єднання людей, незалежно від того, який характер зв’язків існує між її членами. Г. бувають великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні. Великі та малі Г. можуть бути реальними або умовними.

Реальні Г. – це об’єднання людей на ґрунті реальних відносин – ділових або особистих. Так, реальною Г. є учнівський клас, сім'я, товариство друзів тощо.

Умовна Г. об’єднує людей за якоюсь умовною ознакою – віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної Г. не мають між собою реальних відносин та зв’язків і навіть можуть не знати один одного.

Офіційна (формальна) Г. виникає як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів. Формальними є студентська Г., сім’я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові відносини між її членами визначаються посадовими обов’язками кожного і регулюються певним розпорядником.

Неофіційна Г. – це спільність людей, що виникла стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань або з інших мотивів. Так, неофіційними групами є Г. осіб, що товаришують, шанувальники туризму, риболови тощо.

Референтна (еталонна) Г. – це реально існуюча або уявна Г., погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки.

Людина може бути членом Г., яка водночас є для неї референтною. За цих умов гармонізуються відносини з Г., створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.

Референтна Г. іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої Г.. Тоді еталоном для неї є інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньоколективних відносинах, ускладнювати взаємини між членами Г.. Якщо у людини кілька референтних Г., це зумовлює виникнення внутрішнього конфлікту.

 

 

Д

ДІЯ – відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної цілі. Д. має подібну діяльності психологічну структуру: мета – мотив – спосіб – результат. В залежності від використання домінуючих психічних активів розрізняють: Д. сенсорну, моторну, вольову, мисленну, мнестичну. Останні дві об’єднується терміном „розумові Д.”. Д. в процесі вправляння стає автоматизованою навичкою, підконтрольною свідомості, але може стати і непідконтрольною (шкідливою навичкою) або імпульсивною дією. 

 

ДІЯЛЬНІСТЬ – філософська, соціологічна і психологічна категорія: явище, що вивчається усіма суспільними і гуманітарними науками; взаємодія людини або групи людей і світу, в процесі якого людина свідомо і цілеспрямовано змінює світ і себе. Д. здійснюється за схемою „суб’єкт – об’єкт”, (тоді це буде предметна Д.); „суб’єкт – суб’єкт” і інші суб’єкти, (тоді це буде спілкування). По своїй суті Д. – вища, притаманна тільки людині або групі, форма активності. Психологічна динамічна структура Д.: ціль – мотив – спосіб – результат. Д. складається із ряду дій. Розрізняють Д. практичну і Д. теоретичну. Основним видом Д. є праця, що виступає як фактор проявлення, формування і розвитку психіки.

 

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОФЕСІЙНА – вид трудової діяльності, який потребує визначеного рівня знань і навичок з конкретної спеціальності чи фаху і який, зазвичай, є основним джерелом існування та добробуту людини.

 

ДИСЦИПЛIНОВАНIСТЬ – прояв волi, що характеризується усвiдомленим, точним i своєчасним виконанням обов’язкiв. Вона виражається в умiннi пiдпорядковувати свої дiї потребам військової служби, завданням вiйськового колективу. Усвiдомлена Д. вiйськовослужбовця припускає не слiпе пiдкорення за примусом, а добровiльне, що ґрунтується на розумiннi необхiдностi, усвiдомленні свого вiйськового обов’язку. Вона також включає в себе iнiцiативу, творчiсть у розв’язанні задач, підвищене почуття вiдповiдальностi за результати вольових дiй, самостiйнiсть та розвинений самоконтроль.

 

 

Е

ЕГО (Ego) – структурне і топографічне поняття, що відноситься до організаторських частин психічного апарату, за контрастом з неорганізованим ІД. „Его це та частина ІД, яка видозмінилась під безпосереднім впливом зовнішнього світу. Е. – це те, що може бути назване розумом і здоровим глуздом, на відміну від ІД, що містить пристрасть. В своєму відношенні до ІД Е. нагадує наїзника, який повинен тримати у вуздечці коня, який сильніший наїзника, з тією лише різницею, що наїзник все намагається робити власними силами, тоді як Е. користується запозиченими”, – 3. Фрейд (1923). Для аналітиків, що не приймають ідею недиференційованого ІД, із якого розвивається Е., Е. є або: а) всією психікою; б) тією частиною особистості, яка має відношення до об’єктів; в) тією частиною особистості, яка упізнається як досвід бути собою, яку індивід може назвати „Я”.

 

ЕГОЇЗМ (від лат. ego – я) – властивість особистості, що проявляється в перевазі своїх інтересів, дій і діяльності інтересам суспільним і інтересам інших людей. Обґрунтовується на мотивах „любові до себе” та власної користі.

 

ЕГОЦЕНТРИЗМ – властивість особистості, близька до егоїзму, але відрізняється від нього тим, що основною метою має не користь, а утвердження виключно свого „Я”.

 

ЕКСПРЕСІЯ (від лат. expressio) – виразність; сила прояву почуттів, переживань. Експресивні реакції є зовнішнім проявом емоцій і почуттів людини в міміці, пантоміміці, голосі й жестах. Історію вивчення Е. можна умовно розділити на два періоди. Для першого характерне слідування традиції, закладеній у вченнях Аристотеля і Гіппократа; цей етап завершився створенням вчення про фізіогноміку, яке до середини XIX ст. показало свою наукову неспроможність. Початок другому етапові поклали роботи Ч. Дарвіна, який висунув гіпотезу про виникнення в ході еволюції виразних рухів як одного з механізмів пристосування і вираження, а також довів філогенетичну спільність проявів емоцій у людини і тварин. Незважаючи на те, що Е. в людини генетично детермінована, вона значною мірою залежить від процесу научіння, що спрямовується соціальними нормами.

 

ЕКСТРАВЕРСІЯ – ІНТРАВЕРСІЯ (extraversion and introversion) – 1. За Юнгом – типи особистості, які розрізняються в залежності від того, чому надається значення: зовнішнім сприйняттям або внутрішній уяві. 2. За Айзенком – вимірювання особистості, згідно з якою кожна людина може бути розміщена в певній точці на осі екстраверсія – інтроверсія. Згідно з Айзенком (1965), екстраверсія відповідає холеричному і сангвінічному, а інтроверсія – меланхолічному і флегматичному темпераментам Галена. Він підтверджує також і популярне прирівнювання екстраверта до "оберненого зовні", а інтроверта – до "оберненого в середину". Жоден із термінів не використовувався широко ні аналітиками, ні психіатрами, хоча є тенденція прирівняти "інтровертованих" до "аутичних", або "шизоїдних". Згідно з даними Айзенка психопати й істерики частіше мають високі бали з екстраверсії, а фобічні й обсесивні пацієнти – з інтроверсії.

 

ЕМОЦІЇ (від лат. emovere – збуджувати, хвилювати) – загальний стан тіла і психіки, що виражається в суб’єктивному відчутті, яке або супроводжується певною поведінкою або поставою і фізіологічними змінами. Психоаналітична теорія має тенденцію представляти Е. як афекти, тобто вважати, що вони є квантами енергії, прикріпленими до ідей, що їх присутність вказує на порушення психічної рівноваги і що вони перешкоджають адаптації.

 

ЕМПАТІЯ (від англ. empathy – співпереживання) – здатність людини розуміти переживання іншої людини. В якості емоційних форм Е. виокремлюють співпереживання – переживання суб’єктом емоційних станів іншої людини, через ототожнення з нею, і співчуття – переживання власних емоційних станів з приводу почуттів іншого.

 

 

 

Ж

ЖЕСТ – це соціальне сформований та усталений рух, що передає психічний стан людини. Міміка та Ж. мають біологічну природу, містять елементи природженого характеру і в той же час соціальні за походженням.

 

 

З

ЗАБУВАННЯ – процес поступовий, засадовим для нього є послаблення і порушення раніше утворених умовних зв’язків. Чим менше вони закріплені, тим швидше згасають і забуваються. 

З. – функція часу. З. – це згасання тимчасових нервових зв’язків, що впродовж тривалого часу не підкріплювалися. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Другою причиною З. є недостатня міцність запам’ятовування. Щоб запобігти З., потрібно добре заучувати матеріал.

З. залежить також від змісту діяльності, її організації та умов, за яких вона відбувається. Причиною, яка погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

 

ЗАДАТКИ – це природжені можливості розвитку здібностей. З. зумовлені будовою мозку, кори його великих півкуль та її функціональними властивостями. Ці відмінності зумовлені не лише спадковістю розвитку організму, а й утробним і позаутробним розвитком.

Усі люди здатні опанувати мову, але не всі опановують однакову кількість мов і не однаково опановують рідну мову. Тварина, не маючи задатків до мовного спілкування, ніколи не навчається говорити. Природні З. до розвитку здібностей у різних людей не є однаковими. Цим частково і зумовлений напрям розвитку здібностей, а також тим, чи вчасно виявлено здібності, З. і чи є умови для їх реалізації. Не всі вроджені З. людини обов'язково перетворюються на здібності. З., коли бракує відповідних умов для переростання їх у здібності, так і залишаються нерозвиненими. Від З. не залежить зміст тих психічних властивостей, які містить кожна здібність. Ці властивості формуються у взаємодії індивіда із зовнішнім світом. Раннє виявлення З. – один із показників наявності природних даних, що сприяють розвиткові здібностей.   

 

ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ – один із головних процесів пам’яті. Засадовими стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя З..

З., як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Мимовільне З. здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне З. впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Усе, що емоційно сильно впливає на нас, запам’ятовується незалежно від нашого наміру запам’ятати.

Мимовільному З. сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості протягом тривалішого часу, ніж нецікаве. Мимовільні форми З. мають місце в тих випадках, коли будь-яке явище постає контрастно на загальному тлі.

Предмети, схожі на вже відомі нам раніше, мимовільно З. легше. Мимовільне З. має велике значення в житті людини. Воно сприяє збагаченню її життєвого досвіду. Велику роль мимовільне З. відіграє і у навчальній діяльності.

Довільне З. відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми З.

 

ЗВИЧКА – автоматизована дія, виконання якої за певних умов стає потребою (наприклад, робити зарядку кожного ранку, швидко ходити і т.д.). З. формується в процесі неодноразового виконання дії на тій стадії її засвоєння, коли при її виконанні вже не виникає будь-яких труднощів вольового чи пізнавального характеру. При цьому великого значення набуває фізичне і психічне самопочуття, яке забарвлене позитивним емоційним тоном „приємного задоволення”, що виникає безпосередньо при виконанні дії. З. можуть виникати в будь-якій сфері діяльності і охоплювати різні сторони поведінки людини. Розрізняють З. корисні та шкідливі. Формування корисних З. і боротьба зі шкідливими – є основними задачами виховання.

 

ЗДІБНОСТІ – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності і які визначають відмінності в оволодінні необхідними їй знаннями, уміннями та навичками. Стосовно знань, умінь і навичок З. являють собою певну можливість. 

Психологія, заперечуючи тотожність З. та важливих компонентів діяльності – знань, умінь і навичок, наголошує на їх єдності. Тільки після спеціального навчання можна встановити, чи має людина З. до певної діяльності. Помилкою педагога є віднесення до нездібних тих учнів, у яких немає знань. Ігнорування відмінностей між З. та знаннями в певний момент навчання часто призводило до помилок в оцінюванні можливостей. З. та знання тісно і складно взаємопов'язані. З. залежать від знань, але здібності визначають швидкість та якість опанування цих знань. Щодо знань, умінь і навичок З. скоріше виявляються не в їх наявності, а в динаміці опанування ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, глибоко, легко і міцно опановує знання та вміння. Тому можна дати більш точне визначення З. Формування З. залежить від рівня розвитку культури суспільства. Поділ праці зумовлює диференціацію, спеціалізацію З. Розвиток З. особистості цілком залежить від попиту, на який, у свою чергу, впливає поділ праці, що зумовило спеціалізацію освіти людей.

 

 І

ІДЕАЛ – це образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу. Він і визначає програму її майбутнього самовдосконалення.

І. людей формуються під впливом суспільних умов, впродовж навчання та виховання.

 

ІЛЮЗІЯ (від лат. illusorius – оманливий) – викривлене психічне відображення об’єктивної реальності. І. розрізняють за аналізаторами (зоровим, слуховим, нюховим, тактильними і т.ін.), формами відображення (емоції, сприйняття, мислення, пам’ять) і основною причиною їх виникнення (фізичні і фізіологічні, психічні).

 

ІМІДЖ (від англ. image – образ) – характер стереотипу, що сформувався у масовій свідомості й має емоційно забарвлений образ кого-небудь або чогонебудь. Певним іміджем може володіти політичний діяч, професія, товар. Формування І. відбувається стихійно, але частіше він є результатом роботи фахівців у галузі психології політичної, психології реклами, маркетингу та ін. Найбільш ефективний шлях створення І. – використання засобів масової комунікації. І. відбиває соціальні очікування певних груп, тому наявність його іноді може забезпечити суб’єктові успіх у політичному або діловому житті. Наявність, характер і дієвість І. виявляються в спеціальних дослідженнях за допомогою методик контент-аналізу, спеціальних шкал, семантичного диференціалу та ін.

 

ІНДИВІД (від лат. individuum – неподільне) – у понятті виражаються, принаймні, дві основні ознаки: неподільність, або цілісність суб’єкта; наявність у нього особливих – індивідуальних – властивостей, що відрізняють його від інших представників того ж виду. Як І., люди відрізняються один від одного не тільки морфофізіологічними особливостями, але й психологічними властивостями – здібностями, темпераментом, емоційністю. Існують також інші визначення І.: 1) людина як одинична природна істота, представник виду homо sapientis, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (задатки, потяги та ін.); 2) окремий представник людської спільності; соціальна істота, яка виходить за рамки природної (біологічної) обмеженості, що використовує знаряддя, знаки і через них оволодіває власною поведінкою та психічними процесами.

 

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ – людина, що характеризується з боку своїх соціально значимих відмінностей від інших людей; своєрідність психіки й особистості індивіда, її неповторність. Проявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей перцептивних процесів та інтелекту, потреб і здібностей індивіда.

 

ІНСАЙТ (від англ. insight – осягнення) – миттєве усвідомлення розв’язку певної задачі, вирішення проблеми, момент осяяння.

 

ІНТЕЛЕКТ (від лат. intellectus – розуміння, розум, глузд) – психологічне поняття; часто розуміється як здатність мислення, раціонального пізнання, відносно стійка структура розумових здібностей індивіда. Зараз, коли кібернетики широко користуються терміном „штучний І.”, найбільш вдале таке визначення: це відображуюча система різних рівнів складності; її природної або технічної організації, що знаходиться між відображуючими стимулами і відображеними реакціями, система процесів уловлювання, запам’ятовування і установлення зв’язків між інформаціями, необхідними для розв’язання завдання. У ЕОМ – це механізм, у нижчих тварин – генетичні програми, у вищих – умовні рефлекси, у людини – пізнання як атрибут свідомості.

 

ІНТЕРЕС – одна із форм спрямованості особистості: зафарбоване позитивною емоцією зосередження уваги на певному феномені. І. – проявлення не тільки пізнавальної, але і інших потреб.

 

ІНТУЇЦІЯ (від лат. intuitio – уважне приглядування) – філософське поняття, що виражає здатність досягнення істини шляхом прямого її розсуду без доказу. Психологічно І. – безпосереднє відображення зв’язків між предметами і явищами реального світу; має дві форми: ще не усвідомлене примітивне мислення, здійснюване на основі каузального рефлексу, властиве і вищим тваринам; мислення, що стало несвідомим, яке здійснюється на підставі високоавтоматизованих розумових навичок, узагальнених в результаті великого досвіду в області їх прояву. В іншому випадку І. – вища форма каузального рефлексу.

 

 

К

КОДЕКС ЧЕСТІ ОФІЦЕРА – сукупність морально-етичних норм, які визначають ціннісні орієнтири світогляду офіцера і принципово регламентують його стосунки з соціальним оточенням, службову та громадську діяльність. Основу Кодексу честі офіцера Збройних Сил України становлять вимоги

Конституції України, Військової присяги, військових статутів, моральні традиції українського війська, базові міжнародні гуманітарні стандарти, морально-етичні аспекти чинного законодавства.

 

КОЛЕКТИВ – стійка в часі організована група взаємодіючих людей із специфічними органами управління, з’єднаних метою спільної суспільно корисної діяльності і складною динамікою формальних (ділових) і неформальних (особистих) взаємостосунків між членами групи. Військовий К. має подвійну структуру: по-перше, він є об’єктом і результатом свідомих і цілеспрямованих дій командирів, які визначають багато його особливостей (види і характер діяльності, число членів, організаційна структура тощо); подруге, військовий К. – це відносно самостійне явище, яке підкоряється особливим соціально-психологічним закономірностям. 

У К. формується особливий тип міжособистісних відносин, для яких характерні: висока згуртованість (групова згуртованість); самовизначення колективне – на противагу конформності – нонконформність, яку проявляють у групах низького рівня розвитку; ідентифікація К.; соціально-ціннісний характер мотивації міжособистісних виборів; висока референтність членів К. по відношенню друг до друга; об’єктивність у покладанні й прийнятті відповідальності за результати спільної діяльності. Подібні відносини сприяють вихованню колективістських якостей, створюють умови для всебічного й гармонійного розвитку кожного члену К., сприяють появі почуття колективізму як особливої якості розвитку групи. У К. проявляється ряд соціальнопсихологічних закономірностей, що якісно відрізняються від закономірностей у групах низького рівня розвитку. Так, зі збільшенням К.: не зменшується внесок, що вноситься його членами; не знижується рівень діючої групової емоційної ідентифікації; не слабшає мотивація спільної діяльності; відсутні різкі протиріччя між індивідуальними й груповими інтересами; є позитивний зв’язок між ефективністю спільної діяльності й сприятливим психологічним кліматом; створюються найкращі можливості для процесів інтеграції й персоналізації. У випадкових спільнотах імовірність надання допомоги постраждалому зменшується зі збільшенням числа очевидців, але в К. цей ефект відсутній. Групові процеси в К. ієрархізовані й утворюють багаторівневу (стратометричу) структуру, ядром якої є спільна діяльність, обумовлена соціально-значимими цілями: перший рівень (страта) структури К. утворюють відносини його членів до змісту й цінностей колективної діяльності, що забезпечують його згуртованість; другий рівень – відносини які характеризуються міжособистісною, опосередкованою спільною діяльністю; третій рівень – відносини міжособистісні, опосередковані ціннісними орієнтаціями, не пов’язаними з спільною діяльністю. Закономірності, що діють на цьому рівні структури колективу, на іншому не проявляються, і навпаки. Це орієнтує психолога, що діагностує розвиненість К., на звертання до параметрів, які виявляють сутнісні, а не випадкові, поверхневі якості.

 

КОНФЛІКТ (від лат. conflictus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересів, поглядів; серйозна розбіжність, гостра суперечка.

 

                КОНФЛІКТ        ВНУТРІШНЬООСОБИСТІСНИЙ        (внутрішньо-

психічний) – як правило, породження амбівалентних прагнень суб’єкта. В психоаналізі 3. Фрейда – споконвічна і постійна форма виникнення протилежних принципів, потягів, амбівалентних прагнень, у яких виражається суперечливість людської природи. Конфлікт може виступати, наприклад, як форма взаємодії суперечливих імпульсів несвідомого і свідомого – Воно і НадЯ.

 

 

Л

ЛІДЕР (від англ. leader – ведучий, керівник) – член групи, за яким всі інші члени групи визнають право приймати відповідальні рішення в значимих ситуаціях – рішення, що торкаються їхніх інтересів і визначають напрямок і характер діяльності всієї групи. Найбільш авторитетна особистість, що реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регулюванні взаємин у групі. У психології існують різні класифікації Л.: 1) за змістом діяльності – Л.-натхненник та Л.-виконавець; 2) за характером діяльності – Л. універсальний та Л. ситуативний; 3) за спрямованістю діяльності – Л. емоційний та Л. діловий; тощо. Л. і керівник не обов’язково поєднуються в одній людині. На відміну від керівника, якого іноді обирають, а частіше призначають, і який, несучи відповідальність за стан справ у колективі, має у своєму розпорядженні офіційне право заохочення і покарання, Л. висувається стихійно. Він не володіє ніякими визнаними поза групою владними повноваженнями, на нього не покладені ніякі офіційні обов’язки. Якщо керівник групи та її Л. – не одна й та ж сама особа, то взаємини між ними можуть сприяти ефективності спільної діяльності й гармонізації життя групи або ж набувати конфліктного характеру, що визначається рівнем групового розвитку.

 

ЛЮБОВ – термін, що виражає декілька різних психічних явищ: Л. до дітей, Л. до матері, Батьківщини, статева Л., Л. як перевага; умовнорефлекторна Л. Загальне у цих психічних явищах – їх емоційна основа, що переходить у людини у почуття; віднесення до конкретного об’єкту, що викликає прагнення спілкуватися з ним або його сприймати. У вищому виявленні Л. пов’язана з прагненням жертвувати власним благополуччям заради об’єкта Л..

 

ЛЮДИНА – істота, що втілює вищий ступінь розвитку життя на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльності. Як суб’єкт і продукт трудової діяльності в суспільстві Л. є системою, у якій фізичне і психічне, генетично обумовлене і сформоване протягом життя, природне і соціальне утворюють нерозривну єдність. Л. – предмет вивчення цілого ряду наук: антропології, соціології, етнографії, педагогіки, анатомії, фізіології та ін. Психологія вивчає в Л. психіку та її розвиток, її індивідуально-психологічні особливості, ролі, виконувані нею у соціальному житті, її діяльність і спілкування. Практично вся психологія звернена до проблеми Л. як індивіда, включеного в соціальні зв’язки, його розвитку в процесах навчання і виховання, його формування в діяльності та спілкуванні.

 

 

М

МЕЛАНХОЛІК – тип темпераменту, якому властивий низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і постійність почуттів, але слабкий їх зовнішній вияв. За умови недостатньої вихованості в М. можуть розвинутися такі негативні риси, як хвороблива емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань, які виявляються і за неістотних життєвих обставин.

 

МЕНТАЛІТЕТ – духовна основа людини, він включає в себе її суспільну самосвідомість і є засобом практично-духовного засвоєння світу. Він містить у собі не тільки суму знань про навколишню дійсність у цілому, а є істотною стороною самосвідомості і – найголовніше – внутрішньою основою продуктивної діяльності людини.

 

МЕТА (ЦІЛЬ) – ідеальний усвідомлений образ майбутнього результату діяльності, на досягнення якого спрямована активність людини. У психології поняття М.(Ц.) має кілька значень: 1) уявлюваний результат, що визначає спрямованість поведінки організму; 2) формальний опис кінцевого результату, до якого прагне кожна функціональна система зі здатністю до саморегулювання; 3) внутрішній спонукальний мотив діяльності. У природі тільки людина наділена здатністю до цілеутворення – постановки науково обґрунтованих і практично досяжних цілей. Чим складнішою є поставлена М.(Ц.), тим тривалішим і важчим є її досягнення, тому цей процес потребує прогнозування і планування діяльності. У свою чергу, планування діяльності передбачає поділ віддаленої М.(Ц.) на кілька проміжних, ближніх цілей. Обрана М.(Ц.) виконує в житті людини важливу соціальну функцію. Вона збуджує активність і спрямовує енергію людини на реалізацію життєво важливих для неї дій і вчинків. Розуміння причин, що спонукають людину до постановки перед собою певних цілей і їх досягнення, криється в аналізі людських потреб і мотивів.

 

МІКРОГРУПА – група осіб, між якими відбувається постійне міжособистісне спілкування і емоційний контакт.

 

МИСЛЕННЯ – процес опосередкованого і узагальненого відображення дійсності під час або внаслідок її аналізу і синтезу. М. розпочинається тоді, коли даних чуттєвого пізнання виявляється недостатньо для розв’язання поставленої проблеми. За допомогою М. людина виявляє і розчленовує взаємозв’язки між предметами, подіями і явищами, з’ясовує причини та наслідки їхньої взаємодії. Спираючись на дані відчуттів і сприймань, М. розкриває нові властивості предметів і явищ дійсності і дає змогу перейти від відображення явищ до пізнання їхньої сутності. Пізнання нового, безпосередньо не даного у чуттєвому відображенні, відбувається за допомогою практичних дій і мисленнєвих операцій, провідними з яких є аналіз, синтез, порівняння, абстрагування і узагальнення. Мисленнєві операції здійснюють за допомогою мови. Основними формами М. є поняття, судження і умовиводи. У процесі М. відбуваються постійні переходи людини від часткового до загального, від конкретного до абстрактного, і навпаки. Психологія вивчає М. як пізнавальну діяльність, детерміновану певними мотивами. Залежно від характеру і змісту завдань, які виконує людина, в психології існує така класифікація видів М.: 1) за формою відображення дійсності виділяють наочнодійове, наочно-образне і абстрактне (понятійне) М.; 2) за характером проблем, які розв’язуються, – практичне і теоретичне М.; 3) за ступенем новизни одержаного продукту – творче і репродуктивне М.; 4) за розгорнутістю в часі – інтуїтивне і дискурсивне М.; 5) за впливом на емоційну сферу людини – патогенне і саногенне. Схильність людини до певного виду М. може бути зумовлена професійною діяльністю або виступати як її індивідуальнотипологічна особливість.

 

МІМІКА (від грец. mimikos – наслідуваний) – експресивні рухи м’язів обличчя, які відображають психічні стани людини та її емоційно-оцінне ставлення до інших людей, подій, предметів і явищ дійсності. М. є невербальним компонентом людського спілкування, а тому невіддільна від думок, дій, переживань і ставлень. Відображає універсальні емоції (радість, біль, жах), тому зрозуміла людям усіх культур. Вона залежить від особливостей конкретної соціокультури, її норм і правил. Етнічні стандарти відображаються на мімічних реакціях і зумовлюють певну форму їх перебігу. Наприклад, сльози є універсальною ознакою скорботи, але у яких випадках і як довго треба плакати залежить від соціокультурних особливостей. Мімічні рухи загалом відбуваються мимоволі за безумовно-рефлекторним механізмом, але можуть здійснюватися і довільно, наприклад як один з елементів вияву акторської майстерності.

 

МОВА – система словесних знаків, яку використовує людина для спілкування, мисленнєвої діяльності, нагромадження, збереження і передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людства. М. є соціальним продуктом, який в житті суспільства виконує такі важливі функції: комунікативну, сигнікативну, експресивну і функцію впливу. Людська М. охоплює слова, у яких поєднано значення і звучання. У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється, що породжує їх багатозначність. У М. виділяють словниковий склад і граматичну будову. Словниковий склад – це сукупність слів, які використовують в певній М. Граматичну будову М. визначають її морфологія (правила зміни слів) і синтаксис (правила побудови речення). Історичною основою виникнення М. була праця, спільна діяльність людей, її творцем і носієм є народ. „Жива” М. існує і розвивається лише в процесі її практичного використання. Вона реалізується в мовленні людей.

 

МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАН – це діюча частина морально-

психологічного потенціалу, наявні духовні сили військовослужбовців, ступінь їх мобілізації на виконання конкретної навчально-бойової задачі. М.-п.с. визначає практичне відношення військовослужбовців до фактів, явищ реального життя, до внутрішньої та зовнішньої політики держави; до військової доктрини; до дій політичних партій, рухів, окремих політичних діячів; до керівників держави і Збройних Сил, до своїх командирів і начальників, до виконання службових обов’язків; до вимог дисципліни; до товаришів по службі; до самого себе.

 

МОТИВ (від лат. motus – рух) – причина, що спонукає до діяльності, спрямованої на задоволення певних потреб. Деякі вчені (Л. Божович, О. Леонтьєв та ін.) М. називають усвідомлену причину, яка визначає спрямованість дій і вчинків людини. Зарубіжні психологи (Дж.-Б. Вотсон,

3. Фрейд та ін.) приписують М. спонукальну і спрямовуючу функцію (біхевіоризм, психоаналіз, етологія та ін.) або диференціацію поведінки людини неусвідомлюваними М. Загальним недоліком таких підходів є їх абстрактність, відірваність від контексту людської діяльності. Біхевіористи розуміють під М. дію будь-яких зовнішніх чи внутрішніх стимулів, що викликають певну поведінку. Представники психоаналізу приписували функції М. різним вродженим інстинктивним потягам, які в соціальних умовах частково пригнічуються і існують у непрямих формах. У вітчизняній психології (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв та ін.) М. розглядають невідривно від людської діяльності як один з її структурних компонентів, без якого неможливо розкрити її психологічну природу. Основою М. діяльності людини є її різноманітні потреби. М. є причиною постановки певних цілей, проте М. і цілі не тотожні. Одну і ту ж діяльність можуть спонукати різні М. Сукупність різних спонукань, які визначають спрямованість поведінки і діяльності, становлять мотиваційну сферу особистості, її розвиток знаходить своє виявлення не лише у збагаченні різноманітних М., а й у їх ієрархізації.

 

МОТИВАЦІЯ – система спонукань, які зумовлюють активність організму і визначають її спрямованість. Термін використовують у різних галузях психологічної науки при вивченні причин і механізмів поведінки людини. Аналіз причин, на яких ґрунтуються вчинки людини, спонукає до аналізу тих психологічних моментів, які їх визначають, тобто до розгляду сукупності мотивів. Залежно від змісту мотивів, що спонукають людину до різних видів діяльності, і їх значення у регулюванні поведінки мотивуючі фактори поділяють на 3 групи: якщо вивчають, чому організм знаходиться в стані активності, то аналізують потреби як джерело активності; при встановленні спрямованості активності організму досліджують мотиви, які визначають спрямованість поведінки. Щоб встановити, як відбувається регуляція поведінки, вивчають прояви емоцій, бажань, прагнень, установок у поведінці людини. Хоч М. є відносно стійкою системою домінуючих мотивів діяльності і поведінки, проте вона не постійна протягом всього життя людини.

 

МУЖНІСТЬ – особистісна якість, що виражається в здатності діяти рішуче і доцільно в складній або небезпечній обстановці, контролювати імпульсивні пориви, переборювати можливе почуття страху та невпевненості, в умінні мобілізувати всі сили для досягнення мети. Вищий прояв її – героїзм.

 

 

Н

НАВИКИ – мисленні механізми дії, які сформовані шляхом повторення, характеризуються високим рівнем засвоєння, браком свідомої регуляції та контролю. Розрізняють Н. перцептивні, інтелектуальні, вольові.

 

НАМІР – свідоме прагнення людини виконати певну дію і домогтися бажаного результату; вольова установка для людини, яка передбачає не тільки постановку мети, а й вибір засобів для її досягнення. У підготовці і виконанні наміченої дії Н. є організуючим фактором. Формування його відбувається на основі набутого досвіду в процесі безпосереднього задоволення різних потреб. За спрямованістю Н. поділяють на добрі і злі. Здатність перетворювати Н. на конкретні дії є одним із важливих показників соціальної активності людини.

 

НАПОЛЕГЛИВІСТЬ – вольова якість особистості, спрямована на неухильне, всупереч  труднощам та перешкодам, досягнення мети.

 

НАСТРІЙ – відносно стійкий і тривалий психічний стан, який протягом певного часу емоційно (позитивно чи негативно) забарвлює психічне життя людини. Виникає як емоційна реакція не на конкретну подію, яка щойно відбулася, а на її значення для життєвих планів індивіда, і впливає на всі його психічні процеси. Залежно від рівня усвідомлення причин Н. переживається як малозрозумілий загальний емоційний фон або як чітко визначений стан (радість, захоплення або сум). Відносно стійкий Н. виникає в результаті задоволення чи незадоволення життєво важливих потреб і прагнень людини, її місця у суспільстві. Індивідуальна динаміка Н. залежить від особливостей темпераменту людини. Безпричинні коливання Н. можуть бути наслідком високої тривожності та підвищеної емоційності.

 

НЕВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ – особлива мова – „мова почуттів”. Вона – продукт суспільного розвитку людей, що значно посилює змістовий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин може її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інформації, який не вкладається в адекватні категорії вербального висловлювання.

 

НЕВРОТИЗМ – стан, що характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, низькою самоповагою, вегетативними розладами.

 

НЕНАВИСТЬ – стійке активне негативне почуття, направлене на об’єкт (особистість, групу), який перешкоджає задоволенню його потреб, його переконань, цінностей. Н. – 1. Першопричина або внутрішня сила, яка, як передбачають, приводить в дію поведінку. 2. Афект, що характеризується тривалим бажанням зашкодити або знищити невидимий об’єкт. Аналітики часто плутають Н. з гнівом, незважаючи на те, що останній є не тривала емоція, яку можна відчувати і стосовно того, кого люблять. Н. – це відповідь на погрози, направлені на Его, однак в останніх теоретичних роботах він розглядав її як виявлення інстинкту смерті. Аналітики, на яких впливали ці останні ідеї, схильні розглядати любов і Н. як протилежності і розуміти психіку як поле бою для цих двох протилежних першопричин.

 

НЕСВІДОМЕ – сукупність психічних процесів, актів і станів, які не усвідомлюються людиною. Деякі психологічні теорії Н. розглядають як особливу сферу психічного, якісно відмінну від свідомості. Н. відрізняється від свідомості тим, що відображуване зливається з переживаннями людини, її ставленням до світу, а тому в ньому неможливий довільний контроль за здійснюваними діями. Іноді минуле, теперішнє і майбутнє у Н. існують одночасно, як один психічний акт. Одні вчені розглядають його як мозкову діяльність, за якої відбувається переробка інформації без усвідомлення цього процесу на рівні переживань, інші – як переживання, що не усвідомлюються людиною. Існує 4 види проявів Н.: 1) надсвідомі явища; 2) різні неусвідомлювані спонукання до діяльності; 3) неусвідомлені механізми регулювання діяльності, що забезпечують її стійкий і спрямований перебіг;

4) прояви субсенсорного сприймання.

 

НЕТАКТОВНІСТЬ – це деструкція рольових очікувань у процесі спілкування, яка порушує ефективну взаємодію учасників процесу спілкування і яка може призводити до конфліктних ситуацій. Особливо небезпечними є порушення вимог тактовності в педагогічному спілкуванні.

 

 

О

ОБ’ЄКТ (від лат. objectus – предмет) – елемент дійсності, на який спрямована активність суб’єкта, що з ним взаємодіє. Речі, які існують незалежно від суб’єкта, стають О. у процесі його предметно-практичної і пізнавальної діяльності. О. відтворюється в знаннях у результаті взаємодії з ним суб’єкта. Перетворення О. на предмет означає перехід суб’єкта від пізнання О. до його практичного перетворення. Людина як О. пізнання і самопізнання є найскладнішою проблемою психології, оскільки О. дослідження стає сам суб’єкт. Це зумовлює зміни функціональних характеристик О. і його поведінки та створює значні труднощі для його пізнання.

 

ОБСЯГ УВАГИ – кількість предметів, на які поширюється увага при одночасному їх сприйнятті. При наявності смислового зв’язку або можливості групування об’єктів О.у. збільшується.

 

ОСОБИСТІСТЬ – людина як носій свідомості, одна із двох систем (друга – організм) і тому загальнопсихологічна категорія четвертого рівня їх ієрархії. Будь-яка доросла здорова людина є О., хоча нею не народжується, а стає в процесі діяльності і спілкування з іншими людьми, шляхом чого опановує соціальний досвід і примножує його. Навчившись порівнювати себе з іншими людьми, виділяє своє Я із оточуючого. О. бувають різні: гармонійно і односторонньо розвинуті, прогресивні і реакційні, моральні і аморальні, здорові і хворі і т. ін. Вони розвиваються, а іноді деградують. О. – об’єкт філософії, емоції, етики, права, педагогіки і ін., О. – не диз’юнктивне і тим більше не альтернативне психічне явище, а проградієнтне. Тому формулювання „Стань особистістю” потрібно вважати літературною метафорою і синонімом „Будь людиною!”.

 

 

П

ПАМ’ЯТЬ – процеси організації і збереження минулого досвіду, що дають можливість його повторного використання у діяльності або повернення в сферу свідомості. Основними процесами П. є: запам’ятовування, збереження, забування і відтворення.

 

ПАМ’ЯТЬ ДОВГОТРИВАЛА – основний вид людської пам’яті, який характеризується тривалим збереженням набутих знань, навичок і вмінь.

 

ПАМ’ЯТЬ ДОВІЛЬНА – процеси запам’ятовування і відтворення, які відбуваються відповідно до поставленої мети щось запам’ятати чи відтворити.

 

ПАМ’ЯТЬ КОРОТКОЧАСНА – пам’ять, яка характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням і швидким забуванням.

 

ПАМ’ЯТЬ МИМОВІЛЬНА – процеси запам’ятовування і відтворення, які відбуваються без спеціально поставленої мети щось запам’ятати чи відтворити.

 

ПАНІКА – панічний стан, відчування страху, розгубленості, невпевненості індивіда або соціальної групи. Особливо небезпечною реакцією військовослужбовців на бойові стрес-фактори є групова паніка. Вона є станом страху, який захопив групу військовослужбовців, розповсюджується і зростає в процесі взаємного зараження.

 

ПАТРІОТИЗМ – суспільний та моральний принцип, що характеризує відношення людей до своєї країни, котре проявляється в певному образі дій та складному комплексі суспільних почуттів, що зазвичай називають любов’ю до Батьківщини.

 

ПЕРЕКОНАННЯ – це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку. П. виявляються в принциповості, непідкупності, правдивості, вимогливості до себе.

Людина з непохитними П. спроможна докласти максимум зусиль для досягнення мети, віддати, коли потрібно, своє життя заради суспільних справ. Непринциповим людям, кар’єристам ці риси характеру не властиві.

 

ПЕРЦЕПЦІЯ (від лат. perception – уявлення, сприймання) – сприйняття, безпосереднє відображення об’єктивної дійсності органами відчуття.

 

ПЕСИМІЗМ (від лат. pessimus – найгірший) – світовідчуття, перейняте глибоким смутком, безнадійністю, зневірою у кращому майбутньому; схильність в усьому бачити тільки погане (протилежне – оптимізм).

 

ПОВЕДІНКА – активність живих організмів, спрямована на пристосування до навколишнього середовища і задоволення наявних потреб. У зовнішньому плані П. виявляється в системі послідовних дій, спрямованих на безпосередній практичний контакт організму з предметами оточення. Основою певної П. живих організмів є їх актуальні потреби. П. людини є завжди суспільне обумовленою і має свідомий, цілеспрямований характер. Людина спрямовує свої дії не тільки на безпосереднє задоволення потреб, а й на організацію взаємин з іншими людьми відповідно до суспільне прийнятих норм моралі і права.

 

ПОРІВНЯННЯ – важлива операція мислення. За допомогою П. пізнаються схожі та відмінні ознаки і властивості об’єктів. Операції П. можуть бути різними за складністю, залежно від завдання або змісту порівнюваних об’єктів. П. належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

“Усе у світі ми пізнаємо через П., і коли б нам трапився який-небудь новий предмет, який би ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жодного слова” (К.Д. Ушинський).

 

ПОТРЕБА – психічне явище відображення об’єктивної потреби організму в будь-чому (біологічні П., властиві і людині, і тваринам), або особистості (соціальні або духовні). П. – не самостійна форма відображення, але поштовх до виникнення кожної з них; тому, будучи внутрішньою причиною активності особистості, вони частіше і яскравіше інших психічних явищ стають мотивами до дій і діяльності і частіше переживаються як емоції і почуття, але можуть бути тільки судженнями.

 

ПОТЯГ – інстинктивне бажання, що спонукає індивіда діяти в напрямку задоволення цього бажання. Психічний стан, що виражає недиференційовану, неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу суб’єкта. Скороминуче явище, тому що заявлена в ньому потреба або згасає, або змінюється, перетворюючись на конкретне бажання, намір, мрію тощо. П. – одне з центральних понять психоаналізу. Це прагнення до задоволення неусвідомленої або недостатньо усвідомленої потреби, своєрідне першоджерело всякого психічного руху і поведінки, що характеризується наявністю джерела енергії (сили), мети й об’єкта. За З. Фрейдом, П. походить із внутрішніх джерел подразнення і діє як постійна сила, орієнтована на усунення збудження; тому це поняття служить для розмежування душевного і тілесного. Найпростіше припущення про природу П. – це те, що вони не мають жодної якості, а беруться до уваги як мірило необхідної роботи, що вимагається від душевного життя. Лише відношення П. до їхніх соматичних джерел та їх цілей відрізняє їх одне від одного та надає їм специфічних властивостей. Джерело П. – збуджуючий процес у якому-небудь органі; найближча мета П. – припинення цього подразнення. Отже, у класичному психоаналізі П. характеризується чотирма аспектами: джерелом, метою, об’єктом і силою (енергією).

 

ПОЧУТТЯ – одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності, що відрізняється відносною сталістю. На відміну від ситуативних емоцій і афектів, які відбивають суб’єктивне значення предметів у конкретних сформованих умовах, П. виділяють явища, що мають стабільну мотиваційну значимість. Відкриваючи особистості предмети, які відповідають її потребам, і спонукаючи до діяльності з їхнього задоволення, вони являють собою конкретно-суб’єктивну форму існування потреб. Формування П. – необхідна умова розвитку людини як особистості. Саме по собі знання мотивів, ідеалів, норм поведінки недостатнє для того, щоб ним керуватися; тільки ставши предметом стійких почуттів, ці знання стають реальними спонуканнями до діяльності. П. суспільне зумовлені та історичні, як і сама особистість. Предметом П. стають, насамперед, явища та умови, від яких залежить розвиток подій, важливих для особистості, й тому вони сприймаються емоційно, виникаючи як результат узагальнення емоційного досвіду, сформовані П. стають провідними утвореннями емоційної сфери і починають самі визначати динаміку і зміст ситуативних емоцій. Найбільш розповсюджена класифікація П. виділяє окремі їх підвиди в тих сферах діяльності, у яких вони виявляються. Особливу групу складають вищі П., у яких укладене все багатство емоційних проявів ставлення людини до соціальної дійсності. За ступенем узагальненості предметного змісту, П. поділяються в такий спосіб: 1) конкретні – наприклад, П. до дитини, витвору мистецтва; 2) узагальнені – П. до дітей взагалі, до музики; 3) абстрактні – П. справедливості, трагічного.

 

ПРАГНЕННЯ – первісне спонукання, що виявляється в чуттєвому переживанні потреби. У момент виникнення П. не має конкретно-предметної вираженості. Людина відчуває поривання до того, чого їй не вистачає. У процесі усвідомлення П. постає як потяг, бажання, намір, пристрасть, інтерес, нахил тощо. У П. виявляється потребнісне ставлення людини до навколишнього середовища.

 

ПСИХІКА – системна властивість високоорганізованої матерії –  мозку, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, в побудові суб’єктом невід’ємної від нього картини цього світу і саморегуляція на цій основі своєї поведінки і діяльності.

 

ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА – цілеспрямоване і планомірне використання політичними опонентами дипломатичних, військово-демонстраційних, економічних, політичних, інформаційних та інших засобів для прямого або непрямого впливу на думки, настрої, почуття і, в результаті, на поведінку іншої сторони з метою подавити її волю, примусити до бажаних дій. П.в., як неодмінний компонент війни (збройного конфлікту), реалізується, зокрема, формами, методами і засобами спеціальної пропаганди, що орієнтована на війська і мирне населення противника. В мирний час, в умовах воєнної і ідеологічної конфронтації, П.в. виступає як один з її провідних компонентів.

 

ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ВОЇНА – 1. Поєднання знань, умінь, навичок з мотивами до виконання поставленого завдання, що базується на зацікавленості, переживанні відповідальності, прагненні зробити власний внесок у дану справу, усвідомленні і розумінні необхідності діяти відповідним чином. 2. Утворення в психіці воїна мотиваційно-вольового стимулу до відповідної дії.

У П.г.в. виділяються такі компоненти: пізнавальний (розуміння завдання, оцінка його значимості, знання засобів досягнення мети, передбачення ймовірних змін обстановки); емоційний (почуття відповідальності, впевненість в успіху, бойове піднесення і наснага); мотиваційний (потреба успішно виконати бойове завдання, інтерес до неї, прагнення домогтися успіху і показати себе з кращого боку); вольовий (управління собою, зосередження на завданні, відволікання від впливів, що заважають, подолання сумніву, страху).

 

ПСИХІЧНИЙ СТАН – форма прояву психіки індивіда, яка разом з психічними процесами і психічними властивостями умовно виділяє в психіці статичний момент. Психічні процеси підкреслюють динамічні аспекти психіки, а психічні властивості вказують на стійкість проявів психіки індивіда в структурі особистості. П.с. є психологічною характеристикою особистості, що відображає її порівняно тривалі переживання. До П.с. відносять прояви почуттів (настрій, тривога, афект), уваги (зосередженість, розсіяність), мислення (сумніви, впевненість), уяви (мрії) тощо. У психології особливо актуальним є вивчення П.с. людей в умовах стресу, що виникає в екстремальних ситуаціях (наприклад, екстрене прийняття рішення в умовах бойових дій).

 

ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ – індивідуально-психологічні особливості людини, за допомогою яких визначається її тип, характер вчинків і мотиви діяльності. До П.в. відносять спрямованість, темперамент, характер і здібності.

 

ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ – різні форми єдиного, цілісного відображення людиною довкілля і себе в ньому. П.п. іноді називають психічними функціями. З давніх часів П.п. поділяють на такі сфери (класи) – пізнавальні, емоційні та вольові.

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ТЕСТИ (від англ. test –випробування) – система прийомів для випробування та оцінювання окремих психічних рис і властивостей людини.

Тест – це проба, іспит, один із способів психологічного діагностування рівня розвитку психічних процесів та властивостей людини.

П.т. являють собою певну систему завдань, надійність яких забезпечують систематичні дослідження серед представників певних вікових, професійних, соціальних груп, результати та висновки яких враховуються, беруться як еталон, підлягають спеціальному математичному аналізуванню

(кореляційному, факторному тощо).

Розрізняють П.т. вивчення інтелектуальних здібностей, рівня розумового розвитку особистості та тести успішності.

 

ПСИХОЛОГІЯ ЗАГАЛЬНА – розділ психології, основним завданням якого є вивчення найзагальніших закономірностей перебігу психічних явищ, розробка методологічних принципів психології і методів психологічних досліджень, а також розкриття наукового змісту основних психологічних понять. Вирішити ці складні завдання можна лише абстрагуючись від конкретних досліджень, які проводяться у спеціальних галузях психології. Предметом вивчення П.з. є пізнавальна і практична діяльність людини, загальні закономірності перебігу психічних процесів, психічна саморегуляція особистості, переважаючі мотиви поведінки і діяльності людини, її здібності, темперамент і характер. Результати досліджень в галузі П.з. є фундаментальною основою розвитку всіх галузей психологічної науки. Основні наукові поняття П.з. умовно об’єднують у 3 основні категорії: психічні процеси, до яких відносять: а) пізнавальні процеси: відчуття, сприймання, пам’ять, уяву і мислення; б) вольові процеси: мотиви, прагнення, бажання, прийняття рішення; в) емоційні процеси: емоції і почуття. У понятті „психічний процес” підкреслюється динамічність, процесуальність досліджуваного явища; 2) психічні стани, до яких відносять вияви почуттів (настрої, афекти), уваги (зосередженість, розсіяність), волі (рішучість, впевненість), мислення (сумнів). Поняття „психічний стан” вказує на статичний момент, відносну постійність досліджуваного явища; 3) психічні властивості особистості – це якості розуму людини (здібності), стійкі особливості волі (характер) і динамічні особливості поведінки людини (темперамент). У понятті „психічна властивість” відображається факт відносної стійкості одержуваного результату, його закріпленість у структурі особистості. Психічні процеси, психічні стани і психічні властивості є основними формами прояву психіки людини і предметом дослідження П.з.

 

ПСИХОТЕРАПІЯ – здійснення психологічної допомоги здоровим людям в ситуаціях різноманітних психологічних труднощів, а також у випадку потреби покращення якості власного життя. П. здійснюється у двох формах: індивідуальній і груповій.

 

ПСИХОТРАВМОВАНІ – це ті військовослужбовці, що постраждали в наслідок дій психотравмуючих чинників мирного (воєнного) часу.

 

Р

РЕФЛЕКСІЯ – звернення свідомості на саму себе (самосвідомість), усвідомлення суб’єктом того, як він у дійсності сприймається і оцінюється іншими індивідами або спільностями.

 

РИГІДНІСТЬ (від лат. rigidus – твердий, заціпенілий) – риса особистості, яка виявляється в труднощах перебудови раніше вироблених стереотипів поведінки і діяльності чи в нездатності індивіда змінити програму діяльності відповідно до зміни обставин. Залежно від сфери прояву виділяють когнітивну, афективну і мотиваційну Р. Когнітивна Р. виявляється в труднощах перебудови сприймань і уявлень відповідно до змін, які відбуваються у навколишньому середовищі. Афективна Р. полягає в незмінності емоційної значущості об’єктів і нездатності індивіда перебудувати структуру своїх афективних проявів. Мотиваційна Р. спостерігається у складному перебудовуванні системи мотивів за обставин, які вимагають від суб’єкта гнучкої поведінки. Р. негативно впливає на поведінку людини в мінливому середовищі, знижує її адаптаційні можливості. Вона виявляється в егоцентризмі, завищеній самооцінці, впертості і вузькості інтересів. У фізіології під Р. розуміють стан сильного і тривалого скорочення м’язів, викликаний зміною тонусу нервових центрів, що іннервують ці групи м’язів.

 

РИЗИК – ситуативна характеристика діяльності, що полягає в невизначеності її результату і можливих несприятливих наслідках у випадку невдачі. В психології цьому термінові відповідають три основні взаємозалежні значення: 1) Р. як міра очікуваного неблагополуччя при неуспіху в діяльності зумовлена сполученням імовірності невдачі і ступеня несприятливих наслідків у цьому випадку; 2) Р. як дія, що деяким чином загрожує суб’єктові втратою – програшем, травмою, збитком. Експериментально тут розрізняють ризик мотивований, розрахований на ситуативні переваги в діяльності, та ризик немотивований. Крім того, виходячи зі співвідношення очікуваного виграшу й очікуваного програшу при реалізації відповідної дії, виділяють Р. виправданий і невиправданий; 3) Р. як ситуація вибору між двома можливими варіантами дії, результат якого є проблематичним і пов’язаним із можливими несприятливими наслідками: менш привабливим, але більш надійним, і більш привабливим, але менш надійним. У психології поняття Р. розкривається головним чином в аспекті прийняття ризику – активного надання переваги суб’єктом небезпечному варіанту дії перед безпечним. Привертають увагу явища зсуву у бік більшого або меншого рівня Р. в умовах групового обговорення діяльності.

 

РИСИ ОСОБИСТОСТІ – стійкі, повторні в різних ситуаціях особливості поведінки індивіда. Р.о. – поняття буденної свідомості, які проявляються в повсякденній діяльності і спілкуванні з іншими особами і тому доступні для оцінки за здоровим глуздом.

 

РІШУЧІСТЬ – вольова якість особистості, яка виявляється в здатності людини самостійно, своєчасно і без зайвих сумнівів приймати обґрунтовані відповідальні рішення і неухильно реалізовувати їх у своїй діяльності. Найвиразніше Р. виявляється в складних ситуаціях, коли з певною долею ризику людині доводиться обирати один із можливих шляхів розв’язання проблеми. Рішуча людина здатна брати на себе відповідальність за прийняте рішення, швидко його виконувати або за необхідності коректувати. Протилежною рисою до Р. є нерішучість, що є проявом слабкості волі.

 

РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ – процес формування особистості як соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації та виховання. Розвиток особистості здійснюється в діяльності, керованій системою мотивів, властивих даній особистості. Діяльнісно-опосередкований тип взаємин, що складається в людини з найбільш референтною групою (або особою), – визначальний, провідний фактор розвитку особистості.

 

РОЗВИТОК ПСИХІКИ – загальнопсихологічна категорія, що спирається на всі інші категорії, починаючи з форм психічного відображення, і тому є останньою в цій ієрархії; принцип психології: поступове і стрибкоподібне ускладнення психіки як в процесуальному, так і в змістовному аспекті. Негативний Р.п. призводить до деградації і розпаду психіки. Розрізняють наступні періоди Р.п.: філогенез психіки, антропогенез психіки, загально-історичний Р.п., онтогенез психіки.

 

РОЗУМ – 1) вища форма теоретичного пізнання дійсності; 2) узагальнена характеристика пізнавальних можливостей людини; 3) індивідуальнопсихологічна характеристика мисленнєвих здібностей людини; 4) синтез знань на найвищому рівні узагальнення. Р. і розмірковування є необхідними складовими теоретичного пізнання. Якщо розмірковування здійснюють систематизацію знань, то Р. дає можливість вийти за межі пізнаного, висувати ідеї і знаходити нові шляхи розв’язання проблем.

 

 

С

САМОВЛАДАННЯ – одна з умов дисциплінованої людини. Володіючи собою, людина сміливо береться за виконання відповідального завдання, хоча і знає, що його виконання пов’язане з небезпекою для неї, навіть загрожує її життю. Відсутність С. робить людину нестриманою, імпульсивною. Люди, які не здатні себе опановувати, легко підпадають під вплив почуттів, часто порушують дисципліну, пасують перед труднощами, впадають у розпач.

 

САМОКОНТРОЛЬ – важливий компонент свідомої вольової саморегуляції людської поведінки, що виявляється в усвідомленні та оцінюванні особистістю своїх психічних станів і дій, в узгодженні їх відповідно до пред’явлених вимог та суспільно встановлених правил і норм поведінки людей. Метою С. є попередження і виправлення людиною допущених помилкових дій і вчинків. Завдяки С. вона здатна, коригуючи власні дії, реалізувати виконання поставленої мети. У формуванні С. важливою є адекватна самооцінка, яка дає змогу людині правильно усвідомити власні сили і можливості та критично прогнозувати результати майбутньої діяльності. С. передбачає наявність у людини певного усвідомленого еталона, з яким вона порівнює свої дії і психічні стани. С. не є вродженою властивістю, а формується у результаті виховання. Його найпростіші форми (С. рухів, простих дій і вчинків) спостерігаються у дітей дошкільного віку. З віком у процесі навчання і спеціальних виховних впливів С. розвивається і вдосконалюється, перетворюючись на дієвий засіб саморегуляції поведінки в різних життєвих ситуаціях.

 

САМООЦІНКА – судження людини про міру наявності в неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні їх з певним еталоном, зразком. С. – вияв оцінного ставлення людини до себе. С. є результатом передусім розумових операцій – аналізу, порівняння, синтезу.

 

САМОСВІДОМІСТЬ – усвідомлення людиною себе як особистості, тобто власних рис характеру, потенційних можливостей, дій і вчинків, їх мотивів і наслідків, своїх фізичних, інтелектуальних і моральних якостей, ставлення до навколишньої дійсності та інших людей, своєї діяльності і її значення для себе і всього суспільства. На думку О. Леонтьєва, до структури С. належать, по-перше, знання про себе і, по-друге, усвідомлення себе. Жоден з цих компонентів, взятий окремо, не вичерпує змісту поняття „С.” С. ототожнюють з Я-концепцією особистості. Проте існує думка, що цього не можна робити, бо С. охоплює лише ту частину змісту Я-концепції, яка потенційно усвідомлюється людиною. Крім знань про себе, С. містить також процес та результат неперервного оцінювання людиною своїх станів і діяльності. Прояви С. відзначаються різноманітністю форм: 1) пізнавальний аспект психічної діяльності людини виявляється в самовідчуттях, самоаналізі, самооцінці; 2) емоційний – у скромності, самолюбстві; 3) вольовий – у самоконтролі, самодисципліні та інших властивостях. Важлива роль у становленні С. людини належить самооцінці. Вона формується під впливом оцінного ставлення до людини з боку інших людей, при зіставленні своїх мотивів, цілей і результатів дій і вчинків із соціально встановленими нормами поведінки. Отже, С. виникає лише в умовах спілкування і спільної трудової діяльності людини з іншими людьми. На думку І. Сєченова, опосередковуючись через усвідомлення навколишнього середовища та інших людей, самоусвідомлення охоплює ті самі етапи, що і розвиток свідомості. Л. Виготський зазначав, що розвиток С. охоплює приблизно ті ж стадії, що і розвиток вищих психічних функцій. Оскільки розвиток С. відбувається разом із розвитком суб’єкта, то він не припиняється протягом всього життя людини.

 

САМОСТІЙНІСТЬ – це результат високої принциповості людини, її ідейності та моральної витримки. Самостійність виявляється в здатності людини критично ставитися до вчинків і дій як своїх власних, так і сторонніх, не підпадати під негативний вплив інших.

 

САМОТНІСТЬ – стан людини, що знаходиться в змінених (незвичних) умовах ізоляції від інших людей. При потраплянні людей в умови самотності, обумовленої експериментальною, географічною, соціальною або тюремною ізоляцією, усі безпосередні, „живі” зв’язки з іншими людьми перериваються, і це викликає появу гострих емоційних реакцій. У ряді випадків виникає психологічний шок, що характеризується тривожністю, депресією і супроводжується вираженими вегетативними реакціями. В міру тривалості перебування в умовах самотності актуалізується потреба в спілкуванні. У відповідь на неможливість її задоволення люди персоніфікують предмети, тварин (від павуків до коней), створюють уявлюваних партнерів (іноді – у формі яскравих ейдетичних образів, спроектованих у сні), розмовляють з ними вголос. Ці екстеризаційні реакції оцінюються як захисні (компенсаторні) та розглядаються в межах психологічної норми.

 

САНГВІНІК – тип темпераменту, якому притаманні досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність. Разом з тим емоційні переживання С. здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах є причиною недостатньої зосередженості, похапливості, а то й поверховості.

 

СВІДОМІСТЬ – одне з основних понять європейської філософії, психології, соціології, яке позначає вищий рівень психічної активності людини як соціокультурної істоти. Своєрідність цієї активності полягає в її ідеальній природі, тобто в опосередкованості, керованості свідомості взірцями та стандартами культури, котрі створюються, передаються, перетворюються у діяльності та спілкуванні індивідів та водночас надають їх діяльності та спілкуванню природно-надприродний (культурний) характер. Функціонування С. забезпечує людині можливість виробляти узагальнені знання про зв’язки, закономірності об’єктивного світу, ставити цілі та розробляти плани, котрі випереджають її діяльність, регулювати і контролювати емоційні, раціональні та предметно-практичні відношення з дійсністю, визначати ціннісні орієнтири свого буття та творчо перетворювати умови свого існування. С. являє собою внутрішній світ чуттів, думок, ідей та інших духовних феноменів, котрі безпосередньо не сприймаються органами чуття і не можуть стати об’єктами предметно-практичної діяльності.

 

СЕНСИТИВНІСТЬ (сензитивність) (від лат. sensitivus – чутливий) – характерологічна особливість людини, яка проявляється в підвищеній чутливості до подій, що відбуваються з нею; звичайно супроводжується підвищеною тривожністю, побоюванням нових ситуацій, людей, усякого роду іспитів та ін. Сенситивним людям властиві боязкість, сором’язливість, вразливість, схильність до тривалого переживання минулих або майбутніх подій, почуття власної недостатності, тенденція як до розвитку підвищеної моральної вимогливості до себе, так і до заниженого рівня домагань. З віком С. може згладжуватися, зокрема через формування в процесі виховання і самовиховання уміння долати тривожні ситуації. С. може бути зумовлена й органічними причинами – спадковістю, ураженнями мозку, а також особливостями виховання – наприклад, емоційним відкиданням дитини в родині.

 

СИЛА ХАРАКТЕРУ – виявляється в енергійних діях, завзятті та активності діяльності, боротьбі за доведення справи до завершення, незважаючи на жодні перешкоди. Такі люди не бояться труднощів, уміють їх подолати. Це новатори в праці, ентузіасти, ініціатори.

 

СИМПАТІЯ (від грец. sympatheia – потяг) – стійке схвальне емоційне ставлення людини до інших людей, груп, соціальних явищ, що проявляється в привітності, доброзичливості, замилуванні, що спонукає до спілкування, надання уваги, допомоги. Звичайно виникає на основі загальних поглядів, цінностей, інтересів, моральних ідеалів, іноді – як наслідок вибіркової позитивної реакції на привабливу зовнішність, поведінку, риси характеру іншої людини. У своїй динаміці С. може досягати напруженості, переходячи в жагуче захоплення або міцну прихильність, але може закінчитися й охолодженням, розчаруванням, навіть перейти в антипатію і ворожість.

 

СОВІСТЬ – поняття моральної свідомості, переконання в тому, що є добро і зло, свідомість і почуття відповідальності людини за свою поведінку. Заснована на моральній самосвідомості, самооцінці, самоконтролі особистості.

 

СОРОМ – емоція, що виникає в результаті усвідомлення невідповідності, реальної чи уявної, своїх вчинків або деяких індивідуальних проявів нормам чи вимогам моралі, що прийняті у даному суспільстві та поділяються самою людиною. С. може бути пов’язаний із поведінкою або проявом особистісних рис інших, як правило, близьких людей (сором за іншого). С. переживається як незадоволеність собою, самоосуд або самозвинувачення. Прагнення уникнути подібних переживань – могутній мотив поведінки, спрямованої до самовдосконалення, набуття знань і умінь, до розвитку здібностей. Різні люди мають різні пороги С., обумовлені ціннісними орієнтаціями, спрямованістю особистості та пов’язаною з ними чутливістю до думок і оцінок оточуючих. Фокусуючи увагу суб’єкта на власних вчинках і якостях, С. сприяє розвиткові самосвідомості, самоконтролю, самокритичності та вважається найбільш рефлективною емоцією. Підвищуючи чутливість до оцінок оточуючих людей, С. бере участь у регуляції спілкування, полегшуючи або ускладнюючи міжособистісні контакти.

 

СПІЛКУВАННЯ – важлива духовна потреба людини як суспільної істоти. Потреба людини в С. зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії в процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

 

СПОСТЕРЕЖЕННЯ – метод дослідження предметів та явищ об’єктивної дійсності, який полягає в їх навмисному і цілеспрямованому сприйманні (стосовно власного суб’єктивного світу – самоспостереження).

С. – специфічно людський метод пізнання об’єктивної дійсності. С. вимагає активізації всіх психічних процесів особистості, особливо уваги та мислення. У процесі послідовного виконання вправ здатність спостерігати може удосконалюватися і поступово ставати рисою особистості –  спостережливістю.

 

СПРИЙНЯТТЯ – цілісне відображення предметів, явищ, ситуацій і подій у їхніх відчуттєво доступних часових і просторових зв’язках та відносинах. Детерміноване предметністю світу явищ. Виникає при безпосередньому впливі фізичних подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів. Разом із процесами відчуття забезпечує безпосередньо відчуттєве орієнтування в навколишньому світі. Будучи необхідним етапом пізнання, завжди в більшій або меншій мірі пов’язане з мисленням, пам’яттю, увагою. Направляється мотивацією і має певне афективно-емоційне забарвлення. С. – пізнання якості цілого, а не його окремих властивостей; не пасивне копіювання миттєвого впливу, а живий, творчий процес пізнання. За модальністю, що дозволяє предметне відобразити світ, виділяють С. зорові, слухові й дотикові. Якщо об’єктом уваги стає окрема якість об’єкта, можна говорити про С. смакове, нюхове, больове та ін. Спеціалізованими за обсягом є С. простору, часу, зображень, спектаклів і кінофільмів, С. людини людиною, – вони виділяються внаслідок самої предметної діяльності. У числі важливих властивостей С. слід зазначити співвідношення фігури і фону, предметність, цілісність і константність С. Властивості С., що існують на рівні свідомості, – це свідомість, категоріальність, вибірковість і апперцепція.

 

СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – це система спонукань і цілісних орієнтацій, яка визначає вибіркове відношення та активну поведінку людини, тобто спрямованість, стійка система мотивів, які орієнтують життєдіяльність особистості. С.о. має ряд якостей: рівень, широту, інтенсивність, стійкість, дієвість; і ряд форм: захоплення, бажання, інтереси, схильності, ідеали, світогляд, переконання. Формується С.о. шляхом виховання.

 

СТІЙКІСТЬ – морально-психологічна й бойова якість військовослужбовця, підрозділу, частини, з’єднання, яка дозволяє зберегти здатність продовжувати виконання бойового завдання в несприятливих, критичних, динамічних умовах. Зумовлюється високою підготовленістю особового складу, уміло організованою моральною підготовкою до бою, військовою майстерністю командирів, фізичною підготовкою особового складу, вольовими якостями, відчуттям злагодженості колективу.

 

СТРАХ – негативний емоційний стан, що виникає у людини при появі уявної або реальної загрози для життя чи життєвого благополуччя. Залежно від ситуації, яка склалася, ступеня її небезпечності та індивідуальних особливостей людини він може набувати різної інтенсивності: від легкого побоювання до жаху, що повністю паралізує рухи і мову. Якщо джерело небезпеки не визначене або малоусвідомлюване, у людини виникає стан тривоги. При виникненні С. людина відчуває невпевненість, неспокій, незахищеність, загрозу. Фундаментальною властивістю С. є попередження людини про можливу небезпеку, що дає їй змогу зосередитись і уникнути загрози. Емоція С. може мати як стенічний, так і астенічний характер і викликати неадекватні реакції у людини: панічну втечу, захисну агресію або повне заціпеніння. Емоційну маску С. на обличчі створюють прямі підняті брови, горизонтальні зморшки на лобі, широко розплющені очі і напружені губи (іноді розкритий рот).

 

СУБ’ЄКТ (від лат. subjectum – підкладене) – конкретний індивід або соціальна спільнота, що володіє свідомістю, волею і здатна цілеспрямовано перетворювати дійсність і себе. Перетворення індивіда на С. відбувається через його взаємодію з іншими людьми, в спільній діяльності. Вітчизняна психологія розглядає С. як продукт історичного розвитку і пов’язує його активність з особливостями діяльності людей. В онтогенезі перетворення дитини на С. пізнання і діяльності відбувається через взаємодію з дорослим, в процесі оволодіння предметно-знаряддєвими діями, мовою, логічним мисленням, моральними нормами і зразками поведінки. С. є однією з основних категорій філософії і психології.

 

СХИЛЬНІСТЬ – вибіркова спрямованість індивіда на певну діяльність, що спонукає займатися нею. її основою є глибока стійка потреба індивіда в деякій діяльності, прагнення вдосконалювати уміння і навички, пов’язані з цією діяльністю. Виникнення С. звичайно розглядається як передумова розвитку відповідних здібностей, хоча бувають випадки розбіжності схильності та здібностей.

 

 

Т

ТАКТ – категорія етики, що за змістом відбиває правила пристойності, почуття міри у взаємовідносинах підлеглого і керівника, їх взаємної ввічливості.

Т. керівника багато в чому залежить від стилю керівництва. Це одночасно і поводження керівника, що будується на основі правильно засвоєних соціальних сподівань. Психологічним підґрунтям Т. треба вважати: 1. Соціальні установки керівника – готовність певним чином сприймати, оцінювати факти в процесі співпраці з підлеглими і діяти щодо них, оптимізуючи цей процес; 2. Сукупність стереотипів усталеного уявлення про норми взаємодії керівника і підлеглого, що дає йому змогу вчасно реагувати за певних обставин і приймати правильні рішення.

 

ТВОРЧІСТЬ – психічний процес створення нових цінностей, ніби продовження і заміна дитячої гри. Діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних цінностей. Будучи, по суті, культурноісторичним явищем, має і психологічний аспект – особистісний і процесуальний. Припускає наявність у суб’єкта здібностей, мотивів, знань і умінь, завдяки яким створюється продукт, що відрізняється новизною, оригінальністю, унікальністю. Вивчення цих властивостей особистості показало важливу роль уяви, інтуїції, неусвідомлюваних компонентів розумової активності, а також потреби особистості в самоактуалізації, у розкритті й розширенні своїх творчих можливостей. У Т. особливе місце займає творча уява. Поряд з уявою Т. містить у собі інтенсивну роботу мислення, вона пронизана емоційністю і волею. Однак вона не зводиться до однієї уяви, одного мислення або одного почуття. Т. як процес спочатку розглядалася на підставі самозвітів діячів мистецтва і науки, в яких особлива роль приділялася осяянню, натхненню і подібним станам, що змінюють попередню роботу думки. З розвитком кібернетики починаються спроби моделювати процеси Т. на комп’ютері (евристичне програмування). Передача технічним пристроям доступних формалізації розумових операцій різко підвищила інтерес до тих процесів Т., які неможливо формалізувати. Залежність від них науковотехнічного прогресу – відкриттів, винаходів та ін. – спрямувала зусилля психологів на розробку методів діагностики творчих здібностей і стимуляції Т. (наприклад, мозкова атака).

 

ТЕМПЕРАМЕНТ (від лат. temperamentum – устрій, узгодженість) – відносно стійке закономірне співвідношення індивідуально-психологічних особливостей людини і тварин, що характеризує динамічну сторону їх психічної діяльності і поведінки. Виокремлюють два найважливіші аспекти Т.: активність і емоційність. Активність характеризує ступінь швидкості, енергійності чи повільності, млявості індивіда у його діях і вчинках, а емоційність – особливості перебігу його емоційних переживань (позитивні чи негативні) і їх модальність (радість, сум, гнів тощо). Вважають, що вчення про динамічні аспекти поведінки людини сформувалося в працях Гіппократа, який стверджував, що тіло людини містить 4 елементи – гумори, соки: кров (тепло), слиз (холод), чорну жовч (вологість) і жовту жовч (сухість). Поєднанням цих соків (красисом) він пояснював усі особливості людського організму і його захворювання. Переважання в красисі однієї з рідин визначає тип поведінки людини. На основі цього вчений виділив 4 основні типи поведінки: холеричний (від грец. cholё – жовч), сангвінічний (від лат. sanguis – кров), флегматичний (від грец. phlegma – слиз) і меланхолійний (від грец. melas і cholё – чорний і жовч). У вітчизняній психології найбільш поширеною є теорія І. Павлова, яка пов’язує типи Т. з діяльністю центральної нервової системи. Виокремлюючи в центральній нервовій системі основні властивості нервових процесів – силу, рухливість і врівноваженість, він виділив способи їх поєднання у вигляді 4 типів вищої нервової діяльності. Першому типу (сильний, неврівноважений) відповідає холеричний Т., другому (сильний, врівноважений, рухливий) – сангвінічний Т., третьому (сильний врівноважений, інертний) – флегматичний

Т., четвертому (слабкий) – меланхолійний Т. Подальші дослідження, проведені Б. Тепловим і В. Небилициним, показали, що структура основних властивостей нервової системи є значно складнішою, і існує більша кількість їх поєднань. Крім того, встановлено, що кожна властивість Т. залежить не від однієї, а від кількох властивостей нервової системи, і кожна властивість нервової системи виявляється не в одному, а у всіх типах Т. Тип Т. є відносно стійким і мало змінюється під впливом середовища і виховання, але зазнає певних змін у процесі онтогенезу. Проте виділені Павловим типи є найбільш узагальненими і найчастіше використовуються при характеристиці індивідуальності. Відомо, що тип Т. не визначає інших властивостей особистості (характер, здібності), але впливає на їх динамічні прояви. На його основі формується індивідуальний стиль діяльності людини – сукупність варіантів діяльності, які є найбільш прийнятними для людини певного Т. Проте існують професії, які висувають суворі вимоги до Т., тому при професійному відборі кандидатів обирають тих, чий Т. відповідає поставленим вимогам.

 

ТОЛЕРАНТНІСТЬ (від лат. tolerantia – терпіння) – відсутність або ослаблення реагування на який-небудь несприятливий фактор у результаті зниження чутливості до його впливу. Наприклад, Т. до тривоги проявляється в підвищенні порога емоційного реагування на загрозливу ситуацію, а ззовні – у стриманості, самовладанні, здатності довгостроково терпіти несприятливі впливи без зниження адаптивних можливостей.

 

ТРАВМА ПСИХІЧНА – тимчасове або стійке порушення психікивнаслідок надмірного психічного діяння. Синонім (побутовий) – нервове потрясіння.

 

ТРАДИЦІЇ ВІЙСЬКОВІ – являють собою визначенi правила, норми, стереотипи поведiнки, дiй i спiлкування вiйськовослужбовцiв, додержання яких стало суспiльною необхiднiстю кожного члена групи. 

Т.в. не виникають на порожньому мiсцi. В своєму становленнi i закрiпленнi вони проходять ряд етапiв. Поштовхом є виникнення певної проблеми, яку необхiдно вирiшити будь-яким чином. 

Ця проблема виникає через вiдповiдну потребу (наприклад, необхiднiстю ритуалу вшанування певних дат, якi мають велике значення для солдата). Ця потреба, яка має велике емоцiйне забарвлення, стає життєвою необхiднiстю для групи. Якщо цi потреби командир не виявить своєчасно i не спрямує їх у позитивне русло, можуть сформуватися негативнi ритуали, наприклад, переведення вiйськовослужбовця з одного перiоду служби в iнший, що пов’язане з приниженням особистої гiдностi вiйськовослужбовця, формуванням “дідівщини” та iнших негативних явищ. 

Офіцер має формувати позитивнi мотиви поведiнки для реагування на вiдповiднi ситуацiї. Це основна дiлянка роботи командира з керування формуванням позитивних Т.в..

На наступному етапi створюється певна “програма“ дiй, наприклад, способи поведiнки, стереотипи, ритуали, норми i правила, що служать для задоволення потреб. При цьому група не пеpестає виробляти санкцiї проти тих вiйськовослужбовцiв, якi через певні причини не виконуватимуть чи не додержуватимуть ритуалiв, норм поведiнки у вiдповiднiй ситуацiї. Т.в.  також передбачають рольову розстановку учасникiв ритуалу. 

У Т.в. підрозділу iнтегруються всi останнi характеристики її психологiї. Вони включають громадську думку (критерiї оцiнки ситуацiї), стосунки i груповий настрiй (забезпечують механiзми формування i пiдтримання стереотипiв поведiнки). 

Існують рiзнi види Т.в. за змiстом, направленням (наприклад, спортивнi, побутовi тощо). Таким чином, командир може формувати позитивнi Т.в., умiло використовуючи iснуючi та актуально створюванi новi ситуацiї. За цiлеспрямованої роботи офіцера з формування позитивних Т.в. та умiлого їх використання у виховнiй роботi, так як будь-яка Т.в. має великiй виховний потенцiал, можна всю цю роботу спрямовувати на згуртування особового складу, формування здорового морально-психологiчного клiмату в пiдроздiлi. 

Т.в. дуже живучi й швидко пеpедаються. У зв’язку з цим, робота командира має бути спрямована не на пряме викорiнювання негативної Т.в., що пpактично неможливо через її соцiально-психологiчну природу – це добре помiтно на прикладi “дідівщини“, а на її замiну на бiльш емоцiйно привабливу i позитивну. 

Т.в. виконують двi функцiї: регулюючу та емоцiйного задоволення. 

Класифікація Т.в.: за змiстом видiляють бойовi, трудовi, спортивнi, побутовi традицiї тощо; за належнiстю до рiзних спiльностей – професiйнi, територiальнi, нацiональнi, внутрiшньоколективнi тощо; за сферами прояву – моральнi, правовi, релiгiйнi, художнi тощо.

 

ТРИВОГА – емоційний стан, що виникає в ситуаціях невизначеної небезпеки та проявляється в очікуванні неблагополучного розвитку подій. На відміну від страху як реакції на конкретну загрозу, являє собою генералізований, дифузійний або безпредметний страх. Як правило, пов’язана з очікуванням невдач у соціальній взаємодії і часто обумовлена неусвідомленістю джерела небезпеки. Функціонально Т. не тільки попереджає про можливу небезпеку, але і спонукає до пошуку і конкретизації цієї небезпеки, до активного дослідження дійсності з метою (установкою) визначити предмет, що загрожує. Вона може виявлятися як відчуття безпорадності, непевності в собі, безсилля перед зовнішніми факторами, як перебільшення їхньої могутності й загрозливого характеру. Поведінкові прояви Т. полягають у загальній дезорганізації діяльності, що порушує її спрямованість і продуктивність. Т. як механізм розвитку неврозів – Т. невротична – формується на основі внутрішніх протиріч у розвитку і будові психіки – наприклад, від завищеного рівня вимог, недостатньої моральної обґрунтованості мотивів та ін.; вона може призвести до неадекватного переконання в існуванні загрози з боку інших людей, власного тіла, результатів власних дій та ін. В емпіричних дослідженнях розрізняються: 1) Т. ситуативна – характеризує стан індивіда в даний момент; 2) Т. як риса особистості – тривожність – підвищена схильність відчувати тривогу через реальні або уявлювані небезпеки. Т. послаблюється за допомогою захисних механізмів – витіснення, заміщення, раціоналізації, проекції та ін.

 

ТРИВОЖНІСТЬ (готовність до страху) – стан доцільного підготовчого підвищення сенсорної уваги і моторного напруження в ситуації можливої небезпеки, що зумовлює відповідну реакцію на страх. Схильність індивіда до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом її виникнення; один з основних параметрів індивідуальних розходжень. У цілому Т. – це суб’єктивний прояв неблагополуччя особистості. Вона звичайно підвищена: 1) при нервово-психічних і важких соматичних захворюваннях; 2) у здорових людей, що переживають наслідки психічної травми; 3) у багатьох груп людей з поведінкою, що відхиляється. Дослідження Т. спрямовані на розрізнення: 1) Т. ситуативної – пов’язаної з конкретною зовнішньою ситуацією; 2) Т. особистісної – стабільної властивості особистості. Також розробляються методи аналізу Т. як результату взаємодії особистості та її оточення.

 

 

У

УВАГА – форма організації психічної діяльності людини, яка полягає в зосередженості і спрямованості її свідомості на певних об’єктах У. є внутрішньою умовою психічної діяльності завдяки їй чуттєве відображення навколишніх об’єктів проникає у свідомість суб’єкта. Від зосередженості У. залежать повнота, чіткість і ясність відображення дійсності та розв’язання актуальних проблем. У. не є самостійним психічним процесом, оскільки не має свого предмета пізнання. Вона є необхідною умовою успішного перебігу інших психічних процесів. Сутність У. виявляється у відборі актуальних (найважливіших на певний момент) впливів і гальмуванні, ігноруванні несуттєвих, побічних. У. тісно пов’язана з діяльністю людини, в ній вона існує і підтримується. Найважливішими функціями У. є регулювання і контроль психічної діяльності. В сучасній психології вивчення У. здійснюють у загальній, віковій, педагогічній і медичній психології, психології праці, нейропсихології та інших галузях. Для її дослідження існують різні методики: тахістоскопічна методика для визначення обсягу У., варіанти коректурного тесту для визначення стійкості і концентрації У., таблиці Шульте для визначення швидкості переключення У. тощо. Вони використовуються для вивчення обсягу У., її стійкості, умов розподілу і переключення та причин її розсіювання.

 

УВАГА ДОВІЛЬНА – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. У.д. своїм головним компонентом має волю. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосередити свою свідомість на потрібній діяльності протягом досить тривалого часу.

Характерними особливостями У.д. є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність боротися із сторонніми відволіканнями.

У У.д. провідним є вибір предмета зосередження, засобів дій, який супроводжується боротьбою мотивів. Усвідомлення процесу дій, кожного його етапу – головне, що викликає зосередження на кожному етапі діяльності й готує до зосередженості на наступному її етапі. Цей динамічний бік У.д. потребує уміння розподіляти увагу між усією діяльністю – від початку до кінця та між окремими її етапами.

 

УВАГА МИМОВІЛЬНА виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачене, за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи той аналізатор організму. Вона властива і людині, і тваринам, хоча виникнення її в людини якісно відрізняється від У.м. тварин.

Людина, на відміну від тварини, може опанувати свою У.м., предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зосередження.

Фізіологічним підґрунтям У.м. є безумовно-рефлекторна орієнтувальна діяльність мозку. Нейрофізіологічним її механізмом є збудження, що надходять до кори з підкоркових ділянок великих півкуль головного мозку.

У.м. виникає за умови, коли сила впливу сторонніх подразників перевищує силу впливу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження, за певних обставин, стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент.

Збуджувачами У.м. можуть бути не лише зовнішні предмети, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні стани, наші прагнення – все те, що чомусь хвилює нас. Найчастіше У.м. виникає тоді, коли людина стомлена, через несприятливі умови праці (спекотно, холодно, забруднене повітря в приміщенні) або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.

У.м. є короткочасною, але за певних умов залежно від сили впливу сторонніх подразників, що впливають на нас, вона може виникати досить часто, заважаючи основній діяльності.

 

УВАГА ПІСЛЯДОВІЛЬНА – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

 

УМІННЯ – здатність належно виконувати певні дії. Ґрунтується на високій теоретичній і практичній підготовці і дозволяє творчо використовувати надбані знання і навички в різних умовах службово-бойової діяльності. Утворення У. є складним процесом аналітико-синтетичної діяльності кори півкуль головного мозку, в ході якого створюються й закріплюються асоціації між завданням, необхідними для його виконання знаннями та застосуванням знань на практиці. Формування У. відбувається протягом кількох стадій: ознайомлення з У., усвідомлення його смислу; початкове оволодіння ним; самостійне й дедалі точніше виконання практичних завдань. Вивчення кожного навчального предмета, виконання вправ і самостійних робіт виробляє у військовослужбовців У. застосовувати знання.

 

УЯВА (фантазія) – психічна діяльність, яка полягає у створенні думками образів та ситуацій, що ніколи в цілому не сприймалися людиною в дійсності. Частина свідомості особистості, один з пізнавальних процесів. У ній своєрідно і неповторно відбивається зовнішній світ, вона дозволяє програмувати не тільки майбутню поведінку, але й уявляти можливі умови, в яких ця поведінка буде здійснюватися. У. виражається: 1) у побудові образу засобів і кінцевого результату предметної діяльності суб’єкта; 2) у створенні програми поведінки, коли проблемна ситуація невизначена; 3) у продукуванні образів, що не програмують, а замінюють діяльність; 4) у створенні образів, що відповідають описові об’єкта. Найважливіше значення У. полягає в тому, що вона дозволяє уявити результат праці до її початку, тим самим орієнтуючи людину в процесі діяльності. Створення за допомогою У. моделі кінцевого або проміжного продукту праці сприяє його предметному втіленню. За рівнем активності розрізняють: 1) У. пасивну; 2) У. активну. Процес У. не завжди негайно реалізується в практичних діях. Нерідко У. набуває форми особливої внутрішньої діяльності, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього – у мріянні. Мрія – необхідна умова перетворення дійсності, спонукальна причина, мотив діяльності, остаточне завершення якої виявилося відстроченим. Синонім уяви – фантазія.

 

 

Ф

ФАНТАЗІЯ – найбільш виражене виявлення творчої уяви, якій вона завжди властива, але при домінуванні створює не просто нові, а здавалося б неправдиві, парадоксальні образи і поняття.

 

ФЛЕГМАТИК – тип темпераменту, який характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення, уповільненістю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівністю, постійністю та глибиною почуттів і настроїв. Невдале виховання може сприяти формуванню у Ф. таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

 

 

Х

ХАРАКТЕР – сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що формується і проявляється в діяльності та спілкуванні, обумовлюючі типові для неї способи поведінки.

 

ХАРИЗМА (від грец. charisma – милість, божественний дар) – приписування особистості Богом даних властивостей, що викликають схиляння перед нею і беззастережну віру в її особливі здібності та можливості. Феномен характерний для груп малих і особливо для великих, схильних персоніфікувати свої ідеали в процесі поєднання. Частіше виникає в екстремальних історичних обставинах. Харизматичному лідерові приписують всі успіхи його прихильників, навіть явні невдачі обертаються на його прославляння: утеча сприймається як порятунок, будь-які втрати – як необхідні жертви, абсурдні твердження – як незбагненна мудрість. Його невдачі списуються на інших людей або протидіючі обставини. Здатності харизматичного лідера, що виступає на релігійній або політичній арені, містифікуються; для нього типовою є функція рятівника. Х. виникає, коли складається відповідна соціально-психологічна потреба. Як феномен групової психології вона звичайно сприймається в зворотному вигляді: увага зосереджується в основному на лідері, а не на його послідовниках, що створюють Х. В релігійній психології Х. постає як милість Божа. Відомі спроби надати Х. перехідного характеру, поширити її на спадкоємців, закріпити ієрархічно, але психологічно вони не ефективні.

 

ХОЛЕРИК – тип темпераменту, який характеризується високим рівнем нервово-психічної активності та енергії дій, різкість і стрімкість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість Х. може виявитися за умови відсутності належного виховання, в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

 

 

Ц

ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ – позитивна вольова якість, що виявляється в здатності людини керуватися у своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, обумовленими її потребами і переконаннями. Цілеспрямовані люди мають чітко прогнозовану поведінку, спрямовану на досягнення поставленої мети. Вони діють твердо і рішуче. Виходячи із загальних цілей, які поставлені перед ними, ці люди підпорядковують їм власні конкретні, ближні цілі. Протилежна якість – недостатня Ц. – є ознакою слабовілля, яке проявляється в схильності людини легко піддаватися випадковим спонуканням, обирати у своїй діяльності лише близькі цілі.

 

 

Ч

ЧЕСТЬ – поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства.

 

ЧУТЛИВІСТЬ – 1) У психофізиці – величина, зворотно пропорційна порогові відчуття. Відповідно, розрізняють Ч. абсолютну і диференціальну (різницеву). 2) В диференціальній психології і характерології – підвищена готовність до афективних реакцій. 3) Загальна здатність до відчуття – здатність організмів відбивати впливи, біологічно нейтральні, але об’єктивно пов’язані з біотичними властивостями. Ч. як здатність мати відчуття складає основу особистості. Рівні розвитку різного виду Ч. – це задатки для розвитку здібностей. Класифікація видів Ч. збігається з існуючими класифікаціями відчуттів. Так, виділяють види Ч., що розрізняються ступенем детальності проведеного сенсорного аналізу. З огляду на характер подразника, можна говорити про Ч. до дії механічних, оптичних, хімічних, температурних та інших стимулів.

 

 

Я

Я – основне виявлення свідомості і самосвідомості як протиставлення оточуючому її світу „не Я” формування. „Я” здійснюється на підставі діяльності, виховання і самовиховання, досвіду, пам’яті. Правильна моральна і правова оцінка свого „Я” по відношенні до суспільства, інших лежить в основі почуття обов'язку, неправильна – призводить до егоцентризму і егоїзму.

ЛІТЕРАУРА

 

1.     Афанасьєв І. Діловий етикет. – К.1984.

2.     Військова        психологія.          Навчальний         посібник.    Ананьїн      В.О.,

Пучков О.О., Коваль М.А., Уваркіна О.В., Волошина Н.М. – К.: «Золоті ворота», 2010. – 241 с.

3.     Військовий етикет. Ананьїн В.О., Горлинський В.В. – К.: ВІТІ НТУ України «КПІ», 2003. – 56 с.

4.     Волошина Н.М., Дзюба М.Т., Жарков Я.М., Мехед П.М. Військовий етикет і дипломатичний протокол. Навчальний посібник.// За заг. Редакцією Ольхового І.О. канд. геогр. н., доцента – К.: ВІ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2011. – 236 с. 

5.     Дзюба М.Т., Жарков Я.М. Військовий етикет та дипломатичний протокол. Конспект лекцій. – К.: ВІКНУ, 2008. – 180 с. 

6.     Коваль М.А.,   Коваль А.М.        Основи       психології та      педагогіки.

Навчальний посібник. – К.: ВІТІ НТУУ «КПІ», 2005. – 232 с.

7.     Конституція України . Основний закон.

8.     Подоляк Я.В. Офицеру об этикете. – М .: Воениздат, МР, 1991. – 184 с.

9.     Словник військового психолога. Коваль М.А., Лозінська Н.С., Пішко І.О., Ткаченко В.В., Хоружий С.М. – К., Золоті ворота, 2009. –  353 с.

10.Статути Збройних Сил України.