Не погасне біль голодомору І вічна наша пам’ять не помре

Не   погасне  біль  голодомору

І  вічна  наша  пам’ять  не  помре

Обладнання.

1. Стіл із рушником, п'ять колосків із чорною стрічкою, свічка.

2. Записи класичної музики (твори Баха, Альбіоні, «Реквієм» Моцарта)

3. Мультимедійна презентація. Відео – презентація «Запали свічку пам’яті жертвам Голодомору»

Відео «День пам’яті жертв голодомору»

…і не зійшло сонце і знялася буря
і налетіли чорні ворони і почувся скрегіт зубів
і кільчився страх і реготала біда
і блискав голод і гриміло ридання
і цілували постріли і вагітніла земля мільйонами

на очах світу на очах Бога
торжествував чорт і світ млів
і ридав Господь...

На фоні Чумацького Шляху.

Україна: Хто се? Чий голос щоночі просить? Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!”

Україна: Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

Учениця 1: ( входить із запаленою свічкою):

І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, проходять небесним Чумацьким шляхом і повертають до мого серця… Ідуть українські великомучениці, пригортають до грудей немовлят Босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії – Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорно – пречорною мукою.

Учень 2. ( входить теж із запаленою свічкою):

Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах на всіяних кульбабою лугах падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить – голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до Місяця, схожого на вогник возкової поминальної свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок.

Україна. (підходить ближче до краю сцени)“Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Сонце! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!
Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів іще не бачитиме ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на … Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш від нині святими душами?!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!Богородице! Матір наша небесна!

Свята Покрово, покровителько люду святоруського!Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?”

Учень 2: І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати – Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала:

Україна : “Доньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?”

Учениця 3: (входить в українському костюмі, музика стихла):
 

Український збіджений народе!
Україно, – мати січова!
Де твої знамена і клейноди?
Де твоя державна булава?

Тільки й чути – гупання кайданів
У Соловках, в Сибіру, в Колимі,-
То козацька нація гетьманів
Гине у московському ярмі,

Щезло все в голодному пожарі:
Матері і діти з голоду всі мруть.
Божевільні люди на базарі
Людське м’ясо людям продають.

Вже давно не чути серед степу
Клекоту орлиного вгорі.
Славу про Хмельницького й Мазепу
Не співають сиві кобзарі.

Де поділись – усмішка весела
І купальські вогнища дівчат?
Де поділись українські села
І садки вишневі коло хат?

Щезло все.. І всюди на руїні
Бенкетують п’яні вороги.
Українці ж мруть на Україні,
На Байкалі, в холоді тайги…
 

Ні – ми ще повстанемо, як хмара.
Ні – ми ще ударимо, як грім!
І коли за все приходить кара,
То якої ж кари треба їм?

Звучить «Реквієм» Моцарта

Страшне число у нелюдській напрузі

Пропалює світи до глибини:

У тридцять три розіп'ято Ісуса.

У тридцять третім на земному прузі

Розіп'ято мільйони без вини.

Тридцять третій. Поле. Стигле жито.

Тридцять третій... В розпалі жнива…

З ким у цій німоті говорити?

Чи душа народу ще жива?..

Хто збагне мої пекучі муки

За народ, ошуканий до сліз?..

Темрява. Безодня. І - ні звуку...

І таке на всій Вкраїні, скрізь...

Могил нема. Могили повтікали.
Дніпро утік - зосталась лиш вода.
І вовчі небеса над вовчими віками
Снують ходу свою. Печальна та хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І над народом, стомленим та босим,
Панує без'язике небуття...

Учень. Багатовікова історія українського народу мала не одну трагічну сторінку. Трагедія 32—33 років — злочин вла­ди проти власного народу. За механізмом творення і страхіт­ливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В Україні штучний голод виморив від 8 до 11 млн. людей — точної кількості не визначено і сьогодні.

Учениця. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписа­но криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду. А так вмирала майже вся Україна.

Учень. Моторошний парадокс: вмирали на родючих чорно­земах, на безмежних ланах і полях, всіяних житом і пшени­цею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.

Учениця. Це було не стихійне лихо, а умисно підготовле­ний голодомор. Сталін, говорячи про підсумки І п'ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне стано­вище робітників і селян поліпшується з року в рік.

У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади». І після такої заяви ніхто не міг висловлювати іншу точку зору.

 А насправді в селян все забрала влада: всі фонди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще в грудні 1931 року, тривало до ве­ресня 1933. 22 місяці народ страждав, мучився, умирав.

 Рік 33-й, ... найчорніший час між чорними часами в історії України. У світі не зафіксовано такого голоду, як той, що випав на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі. Як сталося, що без стихії, без засухи, без війни - в самому центрі Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?! Що це було?
Сьогодні ми знаємо, що це було.
- Це був більшовицький геноцид!
- Це була безкровна, людоморська війна тоталітарної системи проти українського народу.
- Війна - задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос.
- Війна - щоб зруйнувати віковічні основи народної моралі, витруїти в серцях людяність. І натомість посіяти в душах, жорстокість, підозрілість і неміч духовну.
- Вісім мільйонів зморених голодом дітей України - ось наслідки цієї війни.
- Їм - неоплаканим, їм не відспіваним, їм - похованим у спільних могильниках ... без труни й молитви, позбавленим могили й шани -присвячуємо день пам'яті і скорботи.

Пом'янімо і помолімось. «Отче наш»...
Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика).

Тихо конала Вкраїна в сумі без зради і зла,
Смерті голодна руїна в душу народу вповзла.
Рабська покора, державний батіг,
Ми без докору падали з ніг.
Мерли не знаючи діти маленькі,
Їм би конаючим крихітку- жменьку.
Молітеся палко, видзвонюйте дзвони:
Одне життя шкода, а їх же мільйони.

 Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу - старих, молодих, дітей і ще ненароджених у лонах матерів.

Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю.

Чорне вороння зграями ширяло над селами заціпенілими у тяжкому смертному сні.

Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива співмірні хіба що з картинами страшного суду.

Пішла біда із торбиною по всій Україні,

 Несла вона заплакана очі свої сині.

Ішла вона дорогами босими ногами.

Дасть поїсти б біді хліба –нехай сяде з нами.

 В степах вона ночувала, в гірких травах спала.

Не проснулась, не вернулась: тополею стала.

Біда ішла понад Дніпром, понад синім морем,

З сусідами поділилась голодом та горем.

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють, неначе молот,

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій   Голод, голод…

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах…

восьми мільйонів, Боже мій,

Недолічилась Україна.

В руках, що виростили хліб,

Не залишилось і зернини

Ні, рід наш в горі не осліп –

Ти все згадаєш, Україно

Згадай усе ти, щоби воздать

Близьким і дальним людоморам…

Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятать і горе.

 Ні труни, ні хрестів, ані тризни!

Прямо в яму. Навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

 І її затамований гнів

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиць під вітрюган!

То причастя твоє, українко,

Українцю, то твій талісман!

Чи була того злощасного 1933 року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов'ї

У  той  рік  заніміли  зозулі,

Накували  знедолений  вік,

Наші  ноги  розпухлі  узули

В  кирзаки – різаки  у  той  рік.

У той  рік  мати  рідну  дитину

Клала  в  яму,  копнувши  під  бік.

Без  труни,  загорнувши  в  ряднину …

А  на  ранок – помер  чоловік

 І  невтому,  трудягу  старого,

Без  хреста  повели  у  той  бік …

 І  кістьми  забіліли  дороги

За  сто  земель  сибірських,  сто  рік.

У  той  рік  і  гілля,  і  коріння –

 Все  трощив  буревій  навкруги …

 І  стоїть  ще  й  тепер  Україна,

 Як  скорботна  німа  край  могил

На  багатих  чорноземах  України  вмирали…  Вмирали  у  полі,  на  дорозі,  під  тином.  Вмирали  поодинці  та  сім’ями.  Вмирали  цілі  села  і  славні  козацькі  роди.  Голод  забирав  тих,  хто  заради  шматка  хліба  не  виривав  окрайця  з  голодних  дитячих  ротів,  не  стежив,  не  доносив  на  брата,  не  вмів  торгувати  совістю. 

А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах -Та й мруть…
Сумують комини без диму,
А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні минають.
Минають місяці. Село
Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло

 І хоч у світ прийшла весна, та над селами нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…

Цей сніг, як сон, прийшов — розтане.

Здимить і в хмару перейде... Весна.

Село лежить в тумані.

Голодний рік. Голодний день.

Іде — не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога — хоч повзе.

Весняний дух живих-нестерпний

До сонця зводить все живе.

Й воно і молиться, і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив –

Сини ростуть на лободі.

Сини радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна.

У вус всміхається лукаво :

В Москві весна . Його весна !

В селі весна повзе на ліктях ,

Повзе по мертвих і живих .

В долині сонце ловлять діти ,

Що дзвінко капає зі стріх ,

І п'ють опухлими вустами

Оту живицю молоду .

Їм жить і жить - та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих , хто із комори

Пашню останню вимітав

Хто ще активним був учора –

Сьогодні ворогом ставав !

Голодний рік . Жорстокий світе ,

Дай хоч надію для живих.

Весна . І сонце ловлять діти ,

Що дзвінко скапує зі стріх ...

Відео «Ти живеш»

Так, Сталін знав і сам заявив: «Ніхто не може заперечувати того, що загальний урожай зерна в 1932 році перевищував 1931». Проте держа­ва систематично конфісковувала більшу його части­ну для власного вжитку, ігноруючи заклики та попе­редження українських комуністів. Сталін підняв план заготівлі зерна у 32 році на 44%. Це рішення і та жорстокість, з якою режим виконував його нака­зи, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше, як штучний.

Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю.
Щоб насадити скрізь цей наш едем.
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем.
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горлі ж ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо.
І хліб пекли з розтертої кори,
Дивились голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.

..

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав'язали.

Сліпу пустили старцювати...

Луна ще досі в оболонях

Здичавіла вкраїнська хата,

На березі своїх агоній.

Глуху заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті!

Як божевільна їла мати свою

дитиноньку майбутню.

То був такий державний злочин —

Здригнулась навіть мертва Кафа.

Мерцями всіялося поле. 

Ні хрестика і ні могили

То був такий навмисний голод...

Чи, Боже, й ти вже був безсилий?

Про байдужість режиму до людських страждань свідчить ряд заходів, проведених у 1932 році. В серпні партійні активісти отримали юридич­не право конфіскації зерна в колгоспах. Того ж міся­ця було введено в дію ганебний закон, що передба­чав смертну кару за розкрадання державної влас­ності. Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті, у селян забрали навіть горох, картоплю, буряки.

Висновки Міжнародної комісії по розслідуванню голодомору

в Україні у 1932 - 1933 роках:

1. Причини голодомору :

а ) вивезення зерна з України із врожаю 1933 до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів із числа членів ВКП(б), комсомольців ,

комнезамів;

б ) колективізація;

в ) розкуркулювання;

г) денаціоналізація;

д ) геноцид.

2. Наслідки голодомору:

а) внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло близько 20 млн. чоловік;

б) вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони крайньої півночі 3млн. осіб.

3. Відповідальність:

а) головні ідеологи голодомору – Ленін, Сталін

б) керівники: Каганович, Молотов;

в) виконавці: Баліцький, Чубар, Косіор, Петровський.

4. Комісія вважає:

а) Сталін та ВКП(б) намагались через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації;

б) Злочини, здійснені під час голодомору в Україні, були злочини проти людства.

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдімо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю.
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!

Ти скажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть вариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти скажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,—

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачила сама у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору?

заселяєш від нині святими душами?!

Голодне лихоліття, яке випало на долю україн­ського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі в колгоспному вироб­ництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 г хліба на працюючого.

Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, впродовж якого масово гинули діти в містах і селах. Вони тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвами канібалізму, накладали на себе руки. Селами у той час блу­кали юрби голодних і виснажених дітей

Мої синочки, доньки малолітні

Ви син

мов німого неба синь

І як же так, у сонцещедрім квітні ви вмерли,

Згинь же смерте, згинь,

О, діти, діти, Ангели невинні!
 Чом ви так тяжко й страшно мовчите?
Ви вже ніколи рідній Україні
Своїх сердець і душ не віддасте...
Ви не розцвівши, згинули дочасне,
Поклав у землю вас голодомор,
Волала я, їх матінка до Спаса
"Звільни нас від грабіжників-потвор.
О, Боже правий!Ти мій вчуєш голос,

спаси нас від проклятої чуми...
Я ж бачу, як важкий достиглий колос
Схилився над голодними дітьми".

Відео «Свіча»

А які страждання терпіли матері, у яких на руках умирали діти. Чи є для матері більша мука, ніж пережити своїх дітей?..

Вогонь танцює, наче сатана, 
І пугачем кричить з пустої печі. 
Голодна смерть припала до вікна, 
Регоче, задивившись на малечу.
 Палає хмиз... востаннє обнялись...
 І гріє мати піч, немов для гніту. 
І сльози божевільні полились 
— Не зна куди дітей своїх подіти. 
Пішла б сама у тундру чи тайгу,
Злетіла б в небо, від морозів синє... 
Але закрила її комині каглу, 
Замкнула хату и сивім голосінні. 
Вдивлялась у димар спій край села

Із нього душі відлітали в вирій.

Ближчали мокрі очі з-під чола,

Здригалась тихо в усмішці щирій.

Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом — діти, які не народили нащадків, не дали потомства.За переписом населення 1926 року, дітей, віком до 4-х років виявилося 16%, тобто у голодний 33-й їм ма­ло б виповнитися по 10 років. Та не судилося...

«Остання молитва хлопчика»

Мамо, мамо я скоро помру
Не рятуй мене, не треба
Не ріжте ні брата мого ні сестру
Бо не пустить вас Бозя до неба
А як серце моє навіки засне
Не вбивайтеся з горя нене!
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі біля мене
Забринить
Та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола й уста

І росою вмиватиме очі.

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає...

В четвер мені пішов 10-й рік.

Хіба в такому віці помирають ?

Ви тільки поверніть мене на бік

До вишеньки

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

…Куди ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки,

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

...Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

Щоб не дивитися на муки своїх дітей, матері прискорювали гіркий кінець. Натопивши ма­ковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

Спіте діти, спіте любі,

І не просипайтесь!

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову.

Спи, синочку, горе-ласку,

Засинай... навіки, доню,

То моя остання ласка

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою

Лельки!

Заховаємось від неї

У сиру земельку...

У 1932-33 рр. смертність дітей становила що­найменше половину померлих від голоду селян України. За неповними даними, лише кількість учнів у початкових, неповносередніх," професійних школах, а також дітей у дошкільних закладах за голодні роки зменшилася на 1 млн. 21 тис. чоло­вік. Стали пусткою сільські школи, бур'яном поросли дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного колективу сягала подекуди 96-98% рівня попередніх років.

 Для забезпечення життєздатності дитячого організ­му необхідно було мати щодня: 300 г хліба, склянку молока, пів-яйця, 5 г цукру, 5 г жирів і 25 г м'яса. Такої норми не мали навіть робітники у містах, а діти тим паче. Уряд дбав про новобудови, п'ятирічки, зводив підвалини «світлого май­бутнього», а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про ря­тівний шмат хліба.

Це остання хлібина, остання...

Очі горем налиті вщерть.

Батько й діти не їли від рання,

Це остання хлібина, остання...

Після неї — голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину,

Пильно дивиться дітвора.

— Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку —

Умирати вже вам пора...

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить,

Сиве око сліпе, незряче,

Але серце його козаче

 Б'ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі. Немає слів.

 А під хатою — трупи чорні

Там, де саваном сніг білів. ^;

Вірш «На могилі жертв голодомору»

Час пройшов, проминули літа,

Вже зітерлись у нам 'яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

Сільський цвинтар, буяє бур 'ян

На занедбаній братській могилі.

Невже в головах наших туман,

І розвіять його ми не в силі?

Але пам 'ять не вмерла, жива.

Хоч всі ми й заслуговуєм докір.

Ось дідусь промовляє слова.

Все згадав, а пройшло стільки років.

Хай стоїть на могиліцій хрест,

А на душах хай крига скресає,

Хоч один відпоки на сто верст,

Хай на ньому свіча не згасає.

Ведучий 1. Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»

Ведучий 2. Майбутні покоління мають знати про народне лихо. Кожен свідок трагічних подій має стати їхнім літописцем. Сьогодні нашими устами заговорили свідки і жертви голодомору на Україні. Скажімо за мертвих те, що вони самі не в змозі сказати.

Хвилина мовчання

Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору.
 

Хвилина мовчання сльозою горить,
Пронизує струмом немов би ця мить,
Щипає за душу, бере за живе
І дзвоном тривожним у серці гуде.

Я бачу той розпач безсилих людей
І погляд голодних дитячих очей,
В долоні затиснуті п'ять колосків,
Гвинтівку і вирок жорстоких катів.


Спустошені села, порожні хати
І сни про матусю дитя-сироти,
Яке, наче паросток роду, живе 
Й натхненно шукає коріння своє.

Я чую той стогін крізь щільність років,
Крізь спогадів тугу померлих батьків...
У вічність нестиму сторінку сумну -
Про жертв геноциду пам'ять святу.
 

Відчинімо наші душі і серця для пам’яті про ті страшні роки. Зробімо все для того, щоб ніколи, за жодних обставин, подібна трагедія більше не спіткала Україну.

При останніх словах ведучих усі виходять із запаленими свічками.

Засвіти свічу на вікні.
Хай промінням сягне до зорі,
Хай освітить весь світ співчуттям.
Це збагни ти собі і затям.

Засвіти у серці свічу.
І думками туди я мчу,
Де мільйони моїх братів
В смерть летіли по волі катів.

Запалімо мільйони свічок!
Душі тих малих діточок
З болем з неба за нами зорять.
І німують. Мовчать.

Засвіти свічу, засвіти!
Хай здригнуться від правди світи.
Хай дізнається вся Земля:
Панахиду Вкраїна справля…

 Відео «Запали свічу»

Голодомору  сльози  і  могили …

І  перед  ними  ми  в  боргу  завжди

За  тих,  що  крихти  хліба  не  доїли

І  не  допили  чистої  води.    

Ще  душі  є  порожні,  як  руїни,

Які  в  житті  не  дихали  добром,

Що  віддали  у  жертву  Україну

І,  як  раба,  страждальний  мій  народ

Але  зернина,  що  у  полі  скресла,

Надією  і  вірою  зросла

І  Україна,  як  народ,  воскресла

І  наша  віща  доля  ожила.

Ісус  Христос  у  заповітну  пору

Зніс  на  Голгофу  непокори  хрест …

Та  не  погасне  біль  голодомору

І  вічна  наша  пам’ять  не  помре