«Нескорені»

(захід до Міжнародного дня людей із особливими фізними потребами)

 

Мета: Виховувати в учнів почуття чуйності, доброти, милосердя, поваги до людей з обмеженими вадами; дати інформацію про проведення

Параолімпійських  ігор;  формувати в учнів почуття милосердя та солідарності з дітьми з обмеженими фізичними можливостями; виховання толерантного ставлення, підтримки, співчуття до інвалідів; виховувати любов до життя; ознайомити учнів з міжнародними стандартами прав людини; сприяти розвитку волонтерського руху, спрямованого на утвердження толерантності, милосердя, активної соціальної дії, доброчинності.

 

Хід заняття:

У світі багато проблем, які мене не торкнулися. Я впевнений, що моє життя в тисячу разів легше, ніж життя багатьох людей. (Нік Вуйчич)

 

Нескорені вони, бо навіть Смерть,

Зустрівши їх зненацька, відступила.

Хай рук не мають та... у них є крила

Й відваги у серцях їхніх — ущерть.

Ми віримо, їх перемога жде,

Хоча для нас вони — уже герої,

Бо кожен з них достойно вийшов з бою,

Нема облич світліших більш ніде.

 

Ведучий. Кожного року з 25 листопада по 10 грудня весь світ проводить акцію «16 днів проти насильства». Ця акція спрямована на те, щоб розповісти людям про соціальні проблеми сучасного світу, щоб донести до людства, що кожен із нас повинен прикласти максимум зусиль для того, щоб ми жили щасливо. В рамках акції є визначні дати: 1 грудня – Міжнародний день боротьби зі СНІДом, 2 грудня – Міжнародний день боротьби з рабством, 3 грудня – Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями, 5 грудня – Міжнародний день волонтера, 10 грудня – День прав людини. І по закінченню акції ми вирішили сьогоднішній захід присвятити саме 3-му грудня. На жаль, наше життя не казка. Поряд з нами живуть люди, фізичні можливості яких обмежені. Вони погано чують, мають порушення мовлення, погано бачать або сліпі. Є люди з обмеженими руховими можливостями або із затримкою розвитку.

Люди з обмеженими можливостями – це ті, хто з певних причин не може повноцінно забезпечувати себе, доглядати за собою. 

Учень. Сиджу в колясці, так собі сиджу.

Проходять люди, поглядають косо.

А що я їм у відповідь скажу?

Для них мій голос зовсім безголосий.

Усі здорові, ну а я – такий.

Інакше жити між людей не можу. Але мій дух незламний і палкий – У ньому сила невичерпна, Божа.

Ніхто не знає, що в моїй душі.

Ідуть, минають, поглядають косо.

Не доброту від вас я залишив, А біль, який зневірою голосить.

Хтось кине гривню, щоби я не вмер.

А хтось копійку тицьне мені в зуби.

Такий народець "добрий" є тепер:

Не дасть померти, але словом згубить.

Та я із тих, що гніву не несуть,

Навіть тоді,коли життя не вдасться.

І попри всю зухвалу мою суть,

Пишу відверто: "Я – поет в калясці!"

Ведучий. Ці слова належать людині з обмеженими можливостями, хворому на ДЦП – Юрію Тітову - члену національної спілки письменників України, автору чудових поезії та пісень. 

Іноді по телебаченню можна побачити діяльність таких людей, їх досягнення. Ніяка важка хвороба не ламає їх. Не дивлячись на свої вади –  вони досягають певних висот і стають відомими у світі людьми. Адже Господь, забираючи в цих людей здоров'я, обов'язково дарує їм якийсь талант і неймовірно добре серце. Всі ці люди, що намагаються жити гідно, не дивлячись на свої вади,  досягають певних висот, бо живуть за девізом: "Дивіться на нас як на рівних. Ми такі ж, як і ви!". Вони бажають, щоб їх сприймали як звичайних людей. 

(Пісня Pianoboy – «Все  що тебе не вбиває»)

Ведучий. Дійсно, ми часто, дивлячись на людей з інвалідністю,  ставимося до них або із жалістю, або, ще гірше, із жорстокістю та нехтуванням. І забуваємо, що такі люди сильніші духом, вони ведуть боротьбу за своє місце під сонцем, готові кожного дня робити нові кроки до того, щоб бути такими як ми – живими і сильними. Із фізично здоровими людьми все буває навпаки – ми скаржимося на якісь негаразди, буваємо незадоволені тим, що маємо, постійно опускаємо руки, забуваючи – є люди, яким гірше, ніж нам. Але вони люблять життя таким, яке воно є. 

Ведучий. За офіційними даними, близько 10% населення світу, або 650 млн людей є інвалідами. В Україні налічується 2,5 млн. інвалідів, тобто кожен 18-й наш співвітчизник – людина із обмеженими фізичними можливостями. Та не дивлячись на проблеми, ці люди живуть, працюють, творять, перемагають. Це мужні люди! Хто, як не вони добре розуміють прислів’я „Випадкових перемог не буває‖! 

Учень. Людина кожна, що живе на світі –  Душа, окремий всесвіт, мікросвіт.  Бо їм, як і тобі яскраво сонце світить,  Ти не зважай на термін «Інвалід». 

А їх душа для творчості відкрита, 

Вони, попри все,  інших, ні, не гірш. 

Картину гарну може він створити,  Чи написати пісню або вірш. 

Можливо, він не все на світі може, 

Не пробіжиться вранці по росі,  Та вір , що його серце  переможе,  він – ОСОБИСТІСТЬ – хай це знають всі. 

Любов близьких хай подарує віру 

У проминущість всіх нещасть і бід. 

Як бачу я його усмішку щиру, 

Зника шаблонне слово «Інвалід». 

І думка зігріва мене єдина, 

Що селить радість в душу знов і знов:  Ти на землі живеш, тож ти – ЛЮДИНА,  Якій потрібні щирість і любов.  Вони теж заслуговують поваги, Бо ж Діти Божі, рівно як і ми. 

Нехай замість докОрів і зневаги 

ЛЮДЬМИ  себе відчують між людьми. 

Ведучий. А тепер уявіть, що вам зав’язали темною хустиною очі та залишили так ходити цілий день. Чи легко вам буде пересуватися по квартирі, вулицею? Чи зможете в повній пітьмі знайти необхідну для вас річ? (Відповіді дітей.)

Живучи у вічній темноті, люди, позбувшись зору, не втрачають інтересу до життя, вони, перемагаючи біль, знаходять сили йти далі.. Чи знаєте ви когось із відомих особистостей, хто був сліпий або втратив зір у дорослому віці? (відповіді учнів)

Ведучий. Я хочу познайомити вас із біографіями таких людей.

Ерік Вайхенмайер – американський сліпий атлет та мандрівник. На даний момент він є єдиною у світі незрячою людиною, яка підкорила Еверест. Із 2002 року Ерік є єдиним сліпим у складі 150 альпіністів, які виконали програму «Сім вершин», що включає в себе підкорення найвищих вершин всіх частин світу.

У 13 років він втратив зір через хворобу. 

Станом на 2015 рік Ерік був найвідомішим сліпим мандрівником у світі. Варто зазначити, що паралельно із захопленням подорожами, Ерік займається велоспортом, лижним спортом, парашутизмом, дайвінгом, парапланетаризмом та сплавленням по річці. Окрім спортивної, Ерік займається також і громадською діяльністю – популяризує спорт, читає лекції, пише мотивуючі книги. У 2002 році він завершував естафету Олімпійського вогню на зимових Параолімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті та запалив Олімпійський вогонь. 

 1998 рік – піднявся на гору Деналі – найвищу точку Північної Америки (6194 метри). 

 1997  рік – піднявся на Кіліманджаро (5895 метрів, Африка) 

1999           рік – на Аконкагуа (6962 метри, Південна Америка), 

2000           рік чоловік підкорив пік Вінсон – найвищу точку Антарктиди (4892 метри). 

2001           року Ерік потрапив на обкладинку журналу Тайм за своє сходження на гору Еверест ( 8848 метрів, Азія). 

Наступними були Ельбрус (5642 метри, Європа) – 2003 рік.

Джая (4884 метри, Океанія). На Джаю Ерік зійшов у 2008 році – таким чином, йому знадобилося 13 років, щоб підкорити 7 найвищих вершин світу.

Він став єдиною незрячою людиною, яка змогла це зробити.  

У 2014 році Ерік самостійно переплив Гранд-Канйон на каякі (човен для сплавлення). 

У 2004 році він повернувся на Еверест, але вже із групою незрячих підлітків і допоміг піднятися їм на висоту близько 6500 метрів.  Ерік любить повторювати: «Ми всі стикаємося із труднощами, які можуть збити з ніг. Але ми здатні пробиватися крізь них і жити життям, яке переповнено сенсом. Ми всі хочемо для себе такого життя, для своїх рідних і близьких». 

Ліна По (Поліна Михайлівна Горенштейн) – талановита балерина та скульптор, українського походження. У 1934 році Поліна тяжко захворіла грипом, як результат хвороби – енцефаліт, сліпота та тривалий параліч. Для швидшої реабілітації її лікар порадив їй повернутися до дитячого захоплення – ліпки. Спочатку він давав їй хлібну мякушку із проханням зліпити йому щось. Пізніше Ліна змогла рухати пальцями і змогла виліплювати фігурки слоників, зайчиків та пташечок. Згодом наслідки параліча зникли, але сліпота залишилася. В 1937 році, коли не пройшло ще і року після хвороби, була відкрита її особиста виставка. У березні 1937 року було створено скульптуру «Танцювальна сюїта». Наступною стала скульптура «Стрибок», «Юний скрипаль», «Хлопчик із змією», «Негритеня», «Танець із покривалом», «Балерина». Потім створюються скульптури відомих митців: А.П.Чехов та О.С.Пушкін. Всього вона створила 120 скульптур, які побували не лише на виставках колишнього СРСР, а і далеко за кордоном. 

Ведучий. Кожен день у житті людей з особливими потребами наповнений прагненням пристосовуватися до самостійного життя у суспільстві, самовдосконалення, бажанням приносити радість собі та оточуючим. І незважаючи на деякі невдачі та смуток, надія на краще та більш легше своє існування в суспільстві не залишає їх. Головне для них, що життя, є і воно продовжується.

Ведучий. Коли людина народжена інвалідом і все життя проводить у візку, вона не почуває себе особливою – вона навпаки знаходить у собі колосальну силу волі і йде до своєї цілі, а потім до ще одніє, і до ще однієї. Кожна маленька перемога для неї, як звершення всього життя. Та є люди, які за збігом обставин стають інвалідами. Землетруси, аварії, лавини, пожежі або просто хвороби можуть прикути людину до візка. Та і тут сильна людина знаходить в собі енергію йти до кінця. Декілька таких біографічних даних. 

Сті вен Віл ьям Го кін   — фізик-теоретик, відомий своїми дослідженнями в астрофізиці, зокрема теорії чорних дір, популяризатор наукових знань.  У двадцять чотири роки Хокінг отримав звання доктора наук. 

Перші ознаки хвороби проявилися, коли Хокингу було всього двадцять один рік. Мозок переставав віддавати накази всьому тілу. Протягом десятиліть це захворювання поступово паралізувало молодого вченого. На заняття в університет Стівен спочатку ходив на милицях. З кінця 1960-х років вчений пересувався в інвалідному кріслі. Якийсь час єдиною частиною тіла, якої він міг рухати був вказівний палець. Потім вчений міг керувати тільки одним м'язом на щоці. Однак, навіть будучи паралізованим, Хокінг залишався в команді веслярів. Просто молодий вчений перейшов на посаду рульового, якому не потрібно гребти. У сорок три роки Хокінг підхопив важке запалення легенів. Вчений переніс кілька операцій. Скоро Хокінг втратив можливість розмовляти. Деякий час професор Гокінґ міг спілкуватися лише єдиним способом: він підіймав брову, коли хтось вказував на потрібну літеру на картці з алфавітом. Та потім комп'ютерний експерт з Каліфорнії Волт Волтош, дізнавшись про становище професора, надіслав йому власноруч розроблену програму, яку він назвав «Еквалайзер». Вона дозволяла за допомогою перемикача в долоні вибирати на екрані потрібні слова з системи меню.

Вибране слово вимовляв синтезатор мовлення, який став «брендовим» голосом професора Гокінґа. 

Він любив повторювати: «Людська раса така немічна, якщо порівнювати з Всесвітом, що бути інвалідом — не така вже й важлива річ з точки зору космосу. Переконаний, моя інвалідність має відношення до того, чому я широковідомий. Людей зачаровує контраст між дуже обмеженими фізичними можливостями та широченною природою Всесвіту, з якою я маю справу.» За своє життя Стівен Хокінг удостоївся величезної колекції нагород. 

Стівен Хокінг помер на 77 році життя. Ця людина власним прикладом показала всьому світові, що ніколи не варто здаватися. 

Франклін Делано Рузвельт – видатний лідер американської нації, єдиний глава держави 4 рази поспіль. 

Політику належить цілий ряд найважливіших історичних заслуг, включаючи виведення США з Великої Депресії, яка мала тяжкі наслідки для суспільства, створення основ економічного процвітання країни, перемога у Другій світовій війні, установа для зміцнення миру спеціальної організації, яку саме він, як один із лідерів антигітлерівської коаліції, запропонував назвати ООН.

У 1921 році здійснив плавання в Атлантичному океані в Кампобелло при низькій температурі води, що призвело до важкої результату. Повний сил і амбіцій 39-річний чоловік втратив здатність ходити, захворівши на поліомієліт. Недуга його не зломила, а, навпаки, перетворила у неймовірно стійку особистість, здатну зрозуміти страждання іншої людини. Лікування і наполегливі тренування не привели до остаточного одужання, Франклін Рузвельт насилу міг пересуватися без інвалідного візка, але залишався надзвичайно активним.

Двічі, у 1928 і 1930 році, Рузвельта обирали керівником штату Нью-Йорк.  На виборах глави держави 1933 року політик здобув переконливу перемогу, а потім ще три строки поспіль. 

Історики відзначали його неоціненний внесок у процес післявоєнного мирного врегулювання, реалізації ідеї установи ООН, в історичні рішення конференції в Ялті. Франклін Рузвельт повторював «Нам немає чого боятися, окрім страху» і нічого не боявся. Тому і досяг таких висот, навіть будучи в інвалідному візку та маючи обмежені можливості свого власного тіла.  

Крісті Браун – ірландський письменник і художник, народжений із ДЦП, який мав можливість писати і малювати лише пальцями однієї ноги. Найбільш визнана його робота – автобіографія «Моя ліва нога», екранізована у 1989 році. Народився хлопчик із тяжкою формою дитячого церебрального паралічу. Мати не покидала надії навчити хлопчика говорити, тому постійно розмовляла з ним та показувала алфавіт. У віці 5 років Крісті зміг опанувати свою ліву ногу, а потім навчився копіювати букви алфавіту, якого його навчала мама. Пізніше він навчився пояснювати словами, те, що він прочитав або почув. У підлітковому віці у Крісті зявилася цікавість до художнього мистецтва та літератури. В цьому ж віці він починає малювати своєю лівою ногою, а потім і друкувати свої новели на друкарській машинці. 

Відвідуючи школу Святого Брендана, він познайомився із свої майбутнім наставником, який допоміг молодому автору опублікувати свій перший романавтобіографію «Моя ліва нога» та організовував для нього виставки картин. В 1989 році книга «Моя ліва нога» була екранізована, а фільм отримав п’ять нагород «Оскар».

Естер Вергеер. Вона – найвідоміша у історії баскетболістка та тенісисткавізочниця, неодноразова переможниця турнірів Великого шолома, семиразова чемпіонка світу, чотирьохразова олімпійська чемпіонка.  До шестирічного віку дівчинка була повністю здоровою. Вперше її госпіталізували у віці 6 років із крововиливом у мозок. Протягом трьох років такі приступи періодично поверталися, аж поки ще один крововилив не змусив лікарів знову операційно втрутитися. Після десятигодинної операції дівчинка більше не змогла встати на ноги, і на все життя залишилася паралізованою в нижній частині тіла. Під час реабілітації  Естер навчилася грати у волейбол, баскетбол та теніс на інвалідних візках. У 1998 році перед нею постав вибір – теніс чи баскетбол. Естер обрала теніс. Вона грала відразу за два клуби і її помітив тренер національної збірної. Вже в 1999 році вона стала першою ракеткою світу серед людей із особливими потребами. Після цієї перемоги, в 2000 році вона підтвердила свій статус на параолімпійських іграх у Сіднеї. Із січня 2003 року і до закінчення кар’єри у 2013 році в неї не було жодної поразки, вигравши близько 250 матчів. У 2000 році Вергеєр отримала посвідчення водія, а в 2005 році здійснила свою давню мрію – пригнути із парашутом. За всю свою кар’єру Естер виграла близько 500 матчів і отримала 4 золоті параолімпійські медалі. Завершивши кар’єру, Вергер отримала ступінь магістра за спеціальностю «Міжнародний спортивний менеджмент», створила власну благодійну організацію, яка допомагає дітям та підліткам-інвалідам займатися спортом. Окрім того, Естер працює консультантом параолімпійської збірної Ніідерландів, виступає з лекціями і веде спортивну колонку у найбільшій газеті Голландії. На власному прикладі найвідоміша спортсменка-візочниця сучасності доводить: нема непереборних перепон. Інвалідність не привід відмовлятися від мрії. Адже все, що нас не вбиває – робить нас сильнішими.  

Ведучий. Кожен з нас сьогодні може прийти і обійняти свої рідних, побігти гратися в сніжки чи футбол, почути голос найріднішої людини…Але часто ми цього не робимо. Ми надаємо перевагу замість активного відпочинку провести час за телефоном, замість того, щоб зателефонувати рідним (мамам, татам, бабусям, дідусям, друзям); ми дивимося фільм, замість того, щоб обійняти найріднішу людину – ми просто зачиняємося у себе в кімнаті або забуваємо це зробити. Вони народжені без рук або ніг. Вони віддали б все заради того, щоб відчути дотик власних пальців до рідної людини або вмочити ногу у теплу воду океану….Та їм це не дано, але це навпаки змушує їх йти вперед, брати від життя все, дивитися на світ широко відкритими очима від подиву і брати від нього все те прекрасне, що в ньому є. Люди, які мають обмежені можливості фізично, але необмежену силу волі та жагу до життя. 

(Відеоролик Виступ Ніка Вуйчича)

Нік Вуйчич. Після народження дитини лікарі та медичний персонал був шокований – хлопчик не мав рук та ніг,а замість однієї ноги, у нього була лише частина стопи з двома пальцями. Батьки виховували Ніка за принципом: «Ти не уявляєш, чого можеш досягти, доки не спробуєш це зробити», ― казали вони йому. За допомогою спеціальних пристосувань він навчився сам себе обслуговувати: приймати душ, мити голову, чистити зуби, працювати за комп’ютером, плавати. «Нерідко ми самі обмежуємо своє життя, не підозрюючи про свої здібності» - вважає він.

Батьки Ніка наполягли, щоб він ходив до звичайної школи, а не до школи для дітей-інвалідів. Йому було 15 років, коли він став допомагати нужденним: у школі він став старостою і членом учнівського ради з благодійності і допомоги інвалідам. В 19 років його запросили виступити перед студентами. Вуйчич здобув вищу освіту та отримав дві спеціальності «фінанси» і

«фінансове планування». У 2005 р. він був номінований на престижну премію «Молодий австралієць року». Цю нагороду в Австралії отримують за великі заслуги перед суспільством. А в 2009 р. знявся у фільмі The Butterflay Circus («Цирк метеликів»), де розповів про долю людини без кінцівок.

Нік побував у 45-ти країнах світу, виступаючи перед найрізноманітнішою аудиторією: студентами, бізнесменами, церковними зборами та ін. На його виступ в Індії прийшли 110 тисяч осіб. Всього ж у нього було більше 3 тисяч виступів.

Він пише книги, друкуючи двома пальцями стопи на комп’ютері приблизно по 43 слова на хвилину. У перервах між робочими поїздками він рибалить, грає в гольф, займається серфінгом, плаває і навіть пірнає з трампліна у воду. Нік багато подорожує по світу, надихаючи мільйони людей.

 «У житті трапляється, що ви падаєте, і, здається, піднятися немає сил. Ви замислюєтеся тоді, чи є у вас надія ... У мене немає ні рук, ні ніг! Здається, спробуй я хоч сто разів піднятися - не вийде. Але після чергової поразки я не залишаю надії. Я буду пробувати ще раз і ще раз. Я хочу, щоб ви знали, невдача - це не кінець. Головне – яким буде фініш. Ви збираєтеся фінішувати сильними? Тоді ви знайдете в собі сили піднятися - ось таким чином». Нік падає на живіт, а потім опирається чолом, допомагає собі плечима і встає. 

В 2012 р. Нік одружився на гарній дівчині з Філіппін Канаэ Миахаре. Вже через рік після весілля у пари народився первісток, а в серпні 2015 р. ― другий син. Їх діти абсолютно здорові. В даний час Нік Вуйчич з сім’єю живе в Каліфорнії.

(Відеоролик Марк Гоффені)

Марк Гоффені. Із самого народження у хлопчика були відсутні руки, тому він був вимушений виконувати необхідну роботу за допомогою ніг. Із віком бажання підти музичним шляхом у Марка лише міцнішало, тому спочатку він навчився грати на тромбоні, а одного дня, батько майбутнього музиканта приніс додому гітару. Вона була в жахливому стані, із потертим корпусом та всього лише із чотирма натянутими струнами. Але Гофені полюбив інструмент відразу ж. Марк в піднесеному настрої взявся вивчати ази гри на гітарі. Навчався грати лише пальцями ніг та швидко рухався вперед у своїй майстерності, розробивши свою, унікальну техніку гри на акустичній та бас гітарі. Під час гри гітари лежить на підлозі, правою ногою він затискає акорди, а лівою «створює» музику. 

У 1992 році Гофені створив свій музичний гурт «Big Toe». Після цього, ім'я Марка Гофені стало відомим широкій публіці, гітарист декілька разів виступав на телебаченні, а його відомий відеоролик «Feet» приніст йому номінацію на премію «Еммі».

На даний момент гурт Марка регулярно гастролює по території США. Сольні виступи Марка мають дуже щільний графік, він побував у Кореї, Японії, Китаї, Нідерландах та решті європейських країн. Відомим гітарист став і завдяки своєму альтруїзму, до якого був привчений із молодшого віку. Марк Гофені давно займається благодійністю, підтримуючи дітей із фізичними вадами. Багатьох людей життя Марка надихнуло, навчило іти до своєї мрії, музикант став справжнім прикладом оптимізму, а також сильної та непохитної сили духу.  

Людвіг ван Бетховен — видатний німецький композитор, блискучий піаніст і деригент. Сім’я хлопчика була тісно пов’язана з музикою, що зробило великий вплив на його музичний розвиток і вибір життєвого шляху. Бетховен був висококультурною людиною, хоча з 11 років він, з певних причин, не відвідував школу. Свій світогляд розширював самоосвітою: вивчав французьку та італійську мови, латинь, класичну літературу, а також читав грецьких письменників, знав напам'ять багато творів Шекспіра. Людвіг навчився віртуозно грати на фортепіано, легко імпровізував, чому викликав подив у досвідчених піаністів. У восьмирічному віці відбувся його перший концерт у Кельні. У 1797 році у Бетховена з’явилися перші ознаки глухоти, хвороба швидко прогресувала і загрожувала композитору повною глухотою. Коли великий композитор втратив слух, то з життєрадісного і товариського він перетворився на похмурого і віддаленого від людей. Найвидатніші твори Бетховена, які відкривають нову епоху в історії музичного мистецтва, були створені у цих роках. 

Він не міг вільно спілкуватися з людьми, ускладнювалась його виконавська діяльність. Він скоротив свої концертні виступи, після 1815 року він зовсім від них відмовився. Творчість 1817-26 років ознаменувала новий злет генія Бетховена. До останніх днів зберігши вірність класичним ідеалам, композитор знайшов нові форми і засоби їх втілення.

У 1823 році Бетховен закінчив «Урочисту месу», яку вважав своїм найвизначнішим твором. А в травні 1824 року у Відні відбувся останній бенефісний концерт Бетховена. Помер Бетховен у Відні 26 березня 1827 року та був похований на Верінгському кладовищі. (Відеоролик Соната Бетховена)

Ведучий. Люди-інваліди можуть стати прикладом, взірцем і для багатьох здорових, тому що вони цінують життя, кожну його хвилинку, які своєю сміливістю, наполегливістю, життєлюбністю показують нам, як потрібно жити.  Вони працюють, навчаються, активні у суспільному житті. Спасіння — у добрі, спасіння — у любові, І це стосується, напевно, нас усіх.

Чого ж ми носимо у серці та у слові

Отруту заздрості та злості вічний гріх?

Нехай не топче нас неправди битий чобіт

Зустрівши ближнього, хай відчуття твоє Душі признається, що у людській подобі Це сам Господь правицю подає.

У битві давнішній безчесності та правди,

В куточку заховавшись, ти не стій,

Бо люди просять помочі й поради,

Для них потрібний щирий відгук твій.

У вік жорстокості та перебитих істин

Господню заповідь нам, треба повторить,

І написать її на найвиднішім місці

Як вищу мудрість двадцяти століть.

Ведучий Людей з інвалідністю підтримують на міжнародному рівні. Однією із таких програм є реабілітація людей із інвалідністю за допомогою спорту. Розвиток спорту інвалідів має більш ніж столітню історію. Перші спроби прилучення інвалідів до спорту були початі в XIX ст., коли, у 1888 р., у Берліні формувався перший спортивний клуб для глухих. Уперше ―Олімпійські ігри для глухих‖ проведені в Парижі 10-17 серпня 1924 р. Програма Ігор включала змагання з легкої атлетики, велоспорту, футболу, стрільби і плавання.

Ігри пізніше одержали назву "Параолімпійські".

Ведучий. Вперше українські паралімпійці взяли участь у Параолімпіаді в

Атланті, США, виборовши 1 золоту, 4 срібні та 2 бронзові медалі.

Україна брала участь на літніх Параолімпійських іграх 2016 у Ріо-деЖанейро (Бразилія), що відбулися з 7 по 18 вересня 2016 року. Команда здобула рекордні 41 золоту, 37 срібних та 39 бронзових медалей і вперше піднялася на третє загальнокомандне місце в медальному заліку.

Ведучий. Із початком війни на сході України людей з інвалідність збільшилося майже вдвічі. Вони йшли захищати свою країну, вони лягали тілом за свою Батьківщину та побратимів. Вони поверталися до життя у госпіталях та медичних інститутах та чули фразу: «Ми вимушені були ампутувати….». І це було початком нового життя….Але ці люди не здалися, вони піднялися і тепер не з чужих слів знають, що таке «лице смерті».

Руслан Яриш, 27 років, отримав поранення від кулі сайпера. Служив у штурмовій роті, згодом відібрали у розвідку. Влітку 2014 року Руслана підстрелив снайпер. Куля зачепила спинний мозок. Відтоді хлопець не може ходити. Три дні пролежав у комі. У Харківському військовому шпиталі прооперували. «Моя мрія – стати на ноги й катати візочок з дитиною. Я розумію, що може знадобитися не один рік. Але я вірю у себе і готовий працювати.

Опустити руки чи боротися – залежить від людини. Є сильні духом, є слабші. Треба шукати свою власну мотивацію і не бачити в кожній проблемі кінець життя.»

«Цікаво» – ключове для Руслана слово. Йому було цікаво служити в армії, цікаво серед нових людей, цікаво спілкуватися з дочкою-другокласницею. Але понад усе цей цікавий до життя хлопець мріє знову ходити.

Анатолій Горбенко, 38 роки, втратив обидві ноги на фугасній міні.  В травні 2014 року побачив оголошення про набір добровольців в батальойон «Донбас», вирішив піти. Для себе вирішив залишатися до кінця війни (тоді думав, що війна закінчиться за пару місяців). Насправді пробув в АТО два роки. Попасна, Первомайськ, Іловайськ, полон у Донецьку. Анатолія це не зупинило. Після полону знову повернувся на війну. У червні 2016 отримав поранення в Марянці, від фугасної міни. Втратив обидві ноги. Лікарі мали сумнів, що він виживе. У Дніпрі прийшов у себе. У Києві Анатолій отримав нові протези, та коли вперше став на них, подумав: «На них неможливо ходити». Та згодом все пройшло, реабілітація давала результати. Зараз Анатолій займається своїм здоров’ям і хоче організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО з родинами. «Кажуть, за рік-півтора після протезування зможу ходити без милиць. Поки що навіть вибратися кудись недалеко – ціла пригода. Але власним прикладом хочу показувати людям з ампутаціями, що життя не закінчується», – говорить Горбенко. І додає, що ні про що не жалкує. Мовляв, життя справді щось відібрало, проте подарувало надійних друзів.

Вадим Мазніченко, 31 рік,  втратив руку і ногу під час мінометного обстрілу. У 2014 році пішов служити в зону АТО, Спершу був на кордоні з Придністровям, потім перекинули на Донбас. 30 вересня 2014 року Вадим потрапив під мінометний обстріл під селищем Старогнатівка. Від осколків, які розлетілися отримав поранення ніг, коли намагався в стані шоку підвестися, зрозумів, що і ліва рука не підкоряється тілу. Глянувши на своє тіло встиг лище покликати на допомогу та втратив свідомість. Прийшов до тями уже в Одеському військовому госпіталі. Подивившись на себе, зрозумів, що руку і ногу врятувати не вдалося. Влітку 2015 року потрапив у програму безкоштовного протезування в США та реабілітацію. 11 місяців реабілітації і Вадим повернувся до України із 6 новими протезами. Розповідає, що під час реабілітації їх змушували постійно рухатися – кататися на лижах, на велисопеді, бігати, веслувати та інше. Тепер Вадим тричі на тиждень відвідує тренажерний зал, де бігає щонайменше кілометр. Восени 2016 року у США він подолав за 1 годину 27 хвилин десять кілометрів у щорічному марафоні. Займається громадською роботою, допомагає ветеранам Черкащини захищати свої права. Мазніченко просить усіх не вважати, таких як і він, ветеранів інвалідами. Каже, що коли на вулиці бабці починають голосити і називати його «бідненьким хлопчиком», відповідає дуже просто: що він не бідна, а щаслива людина.

Вадим Свириденко, 43 роки, втратив стопи та кісті рук від обмороження після бойової операції.  Влітку 2014 року під час третьої хвилі мобілізації пішов на війну. Йшов сам, за рідну Батьківщину. На передову потрапив вже восени, під Дебальцевим. Перше поранення було під час стримання наступу на блокпосту. Поруч з ними розірвався танковий снаряд.

Вадим отримав осколкові поранення в руку і ногу. Пізніше, під час переїзду до Артемівська машини в якій був Вадим потрапили на мінне поле. Ті хто вижив вирішили перечекати ніч в машинах, хто міг рухатися, пішли пішки. Вранці, прокинувшись Вадим зрозумів, що залишився в живих один. Під 20-ти градусним морозом він почав рухатися до населеного пункту. При собі мав мобільний телефон, за яким його намагалися знайти його товариші. Але через чотирі дні він потрапив у полон. Під час обміну полоненими Вадим нарешті потрапив до Києва у Опіковий центр. Там Вадима повідомили, що через обмороження і гангрену йому ампутують обидві кисті і обидві стопи. Реабілітаційний період був дуже тяжким. Хлопцеві допомогла дружина та побратими. Влітку 2015 року він потрапив до США на реабілітацію, і вже через 4 місяці мав протези та вправно ними користувався. Вадим Свириденко пробіг 10 км під час Марафону морської піхоти у США восени 2016 року. Зараз Вадим є уповноваженим президента з питань реабілітаці воїнів АТО. Він мріє збудувати повноцінний реабілітаційний центр для військових, де окремо будуть опікуватися учасниками АТО, які отримали контузії.

Вадим Довгорук, 24 роки. Втратив руку та обидві ноги під Дебальцевим. Він, один із Кіборгів. У вересні 2014 року захищаючи Донецький аеропорт, отримав своє перше кульове поранення. Після виходу із лікарні, він повернувся в зону АТО, бо вважав, що не виконав до кінця свою місію – звільнення України. Під час боїв під Дебальцевим у лютому 2015 в БТР, де був Вадим, потрапило два снаряди, один із них відірвав йому руку по лікоть. Проте, він зміг утекти, і, стікаючи кров’ю, сподівався, що його знайдуть першими свої, а не чужі. Там у полі на морозі він провів майже чотири доби. Коли на нього натрапив  патруль сепаратистів, боєць уже був ледве живий і обидві ноги були відморожені. Його доставили в одну з Луганських лікарень, де надали першу медичну допомогу. На щастя, керівництву вдалося домовитися про обмін і вже наступного дня, Вадима було доставлено в тяжкому стані до Києва, де  йому ампутували обидві ноги та руку. Упоравшись зі своєю депресією так само рішуче, як він до цього воював, Вадим сьогодні хоче допомагати іншим ветеранам. Саме тому він вирішив стати військовим психологом і вже навіть вступив до Педагогічного університету.  «У нас із товаришем є коронна фраза: «Я не інвалід, я поранений». Це він так жартує, коли хтось, бачачи його у візку, каже: «Пропустіть інваліда!». Людина без кінцівок залишається такою ж, як і була, вона нічим не відрізняється від інших. Сприймайте нас, як рівних», – наголошує Вадим.

В'ячеслав Буйновський, 42 роки, втратив руку і ногу. В 2014 році відправився в зону АТО в складі добровольчого батальйону «Айдар». Вони були перші, вони завжди були на передовій. Поранення Вячеслав отримав в бою за містечко Щастя, рани були практично несумісні із життям. Адже крім відірваної руки і ноги, черевну порожнину бійця зрешетили множинні осколки гранати, які потрібно було витягати, проводячи серію складних операцій. Лікарі не приховували правди: вони давали В'ячеславу не більше 9-10% надії на виживання. Але він вижив. «Після чергової операції – а їх було багато – лежав у реанімації, дивився у стелю і думав про те, що життя, в принципі, на цьому не закінчується. Деякі втрачають більше». Понад півроку В'ячеслав пробув у шпиталі. А потім зустрів там своє кохання. Волонтерка Аня, яка допомагала проходити йому реабілітацію, покорила його серце. Зараз вони живуть разом. «Я все можу робити, – каже В'ячеслав, показуючи, як тримає рукою-протезом чашку. – Машиною кермую, якщо щось потрібно – полагоджу. Я краще сам  якось упораюся, – нехай це буде трішки довше і не так охайно, як раніше, але краще я сам. Мені не потрібна фізична допомога, я й сам  собі дам раду.  І співчуття, жалості мені не потрібно. Не люблю, коли зі мною панькаються. Мені достатньо рівних з усіма можливостей. Я потребую тільки розуміння.

Щоб до мене ставилися так, як до звичайнісінької людини».

Олександр Чалапчій, 32 роки, втратив обидві ноги під час артобстрілу.  Відразу на початку подій в Криму в 2014 Олександр пішов до військомату і записався в добровольці. Тоді ж і потрапив у зону АТО. У вересні 2014 року під час артобстрілу біля села Ленінське, після вибуху,  лишився обох ніг. Коли він вийшов із наркозу і побачив, що немає ніг, змирився і зрозумів – головне, що живий. Пізніше отримав протези. З допомогою виплачених коштів Олександр закупив обладнання і відкрив невеличке підприємство з виготовлення паливних брикетів. Крім того, Олександр не забув про своїх побратимів, став волонтером. Незважаючи на те, що Олександр втратив обидві кінцівки, він вважає себе щасливцем. «Це була 120-кілограмова протитанкова міна, тому вважайте я в сорочці народився, що тільки дві ноги відірвало. У декого з хлопців двох рук немає, вони дивляться на мене і заздрять, що у мене немає саме ніг, бо без рук набагато гірше. Тут нема чого злитися і Бога гнівити – така доля...».  Та попри все, зізнається: «Тягне мене туди. Тому що там хоч і війна, і смерть, і страх, а все по-справжньому, немає ні заздрощів, ні докорів, ні злоби. Всі однакові, всі рівні, незважаючи на вік. Один за одного горою стоять, один одному спину прикривають.»

Оксана Нежальська. 43 роки, отримала поранення, допомагаючи нашим військовим в зоні АТО поблизу м. Антрацит. Оксана від самого початку АТО була волонтером, допомагала людям на території АТО продуктами, засобами гігієни та ліками. Того дня, на залізничному переїзді їхня машина підірвалася на протитанковій міні. Водія ударною хвилею викинуло через вікно, а от двох жінок-волонтерів було тяжко поранено. Подруга Оксани загинула на місці, а їй пощастило вижити. До тями жінка прийшла на п’яту добу, а невдовзі дізналася, що лишилася обох ніг. Оксану тривалий час переслідували фантомні болі, вона не могла змиритися з думко, що тепер вона інвалід.  Згодом вона навчилась з цим жити – з думкою про те, що без ніг скрізь по світу є безліч людей, однак, якось вони собі живуть. Тож і вона дасть собі раду. Головне – бажання і воля. Тож відтепер починає життя спочатку, з нуля. І найперше – вчиться ходити на протезах. Оксана каже: «Здавалося б, ну що це, – перші кроки?.. Чи абстрактні, уявні, чи на протезах… Та саме вони найважчі з усіх! Кожен твій крок дається тобі так тяжко, неймовірними зусиллями, але ти концентруєш усі свої відчуття в голові і мусиш іти попри все». Потім були довгі місяці реабілітації та звикання до протезів, адже жінка попри все не хотіла сідати у візок. Зараз Оксана багато подорожує, водить авто, допомагає волонтерам організовувати «зелений туризм» для людей, що втратили кінцівки.  Опановуючи нову для себе справу, Оксана хоче врешті-решт зламати песимістичний стереотип, що, мовляв, якщо ти інвалід, то це вирок. Не ті часи… все  суттєво змінилось. «Так, нам потрібна підтримка від суспільства, але водночас – і рівні можливості, а не жалість. І я впевнена: все у нас вийде, тільки б вистачило сил і наснаги. Адже двері, в які не постукаєш, самі не відчиняться. У цьому я переконалась на власному досвіді» – говорить Оксана.

Олексій Замірко, 28 років, втратив обидві ноги, поранений під час мінометного обстрілу. В АТО потрапив як і більшість тоді. Заболіло серце за Батьківщину, пішов до воєнкомату записався в добровольці. Розповідати про своє порання не любить. Побував у всих гарячих точках АТО . Під час однієї із операцій був поранений в результаті мінометного обстрілу під с. Водяне Донецької області. У шпиталі, після ампутації почав, приходити до тями і багато роздумувати над тим, що ж тепер робити. «Ну так, немає ніг. Але, слава Богу, що інші частини тіла залишилися на місці, і вони працездатні. Звичайно, існують певні обмеження – стометрівку вже не пробіжу. Що ж, виходить я своє відбігав – так міркує 28-річний Олексій – ходити не зможу, отже, буду їздити. Ось тут одна коляска, інша – велика з мотором – на вулиці стоїть. Тобто особливих проблем я не бачу». У госпітал Олексій зустрів своє кохання, тепер вони одружені. Говорить, що саме завдяки пораненню, йому доля зробила такий подарунок, і сміється. Олексій не лише не впав духом, а й навпаки ставить перед собою цілі і досягає їх. Спочатку – це було просто стояти на ногах (нехай і залізних), потім навчитися ходити на протезах. Тепер Олексій виношує ідею створення реабілітаційної клініки для воїнів, які пройшли з АТО. І каже: «Якщо чесно, я взагалі ось як скажу: якщо люди почнуть жити по совісті, у нас буде добро і процвітання».

Ведучий. Ці люди поруч із нами, вони кожного дня піднімаються і йдуть до своїх цілей. Саме з цією метою були створені «Ігри нескорених – це міжнародні ігри в параолімпійському стилі. Вони були створені принцом Гаррі в 2014 році з метою популяризації спорту серед воїнів, які отримали поранення під час проведення бойових дій. В них беруть участь поранені військовослужбовці та пов'язані з ними ветерани у таких видах спорту як легка атлетика, пауерліфтинг, веслування на тренажерах, велоспорт на шосе, плавання, стрільба з лука. Перші Ігри нескорених відбулися 2014 року в Олімпійському парку королеви Єлизавети у Лондоні.

Другi iгри розпочалися 8 травня 2016 року  неподалік Орландо (Флорида, США). 

Місце проведення ігор у 2017 році — Торонто (Онтаріо, Канада). Україна вперше отримала право взяти участь в Іграх нескорених 2017 року в Торонто як союзник НАТО в миротворчих операціях по всьому світу, а також через АТО на сході України.

Змагання 2017 року в Торонто стали третіми в історії Ігор та першими для України. На свої дебютних Іграх Нескорених українська збірна показала один з найкращих результатів серед інших 16 країн, завоювавши 14 медалей, 8 з яких — золоті. Українські військовослужбовці та ветерани вкотре продемонстрували незламну силу духу та стали взірцем того, як воля до життя та віра в свої здібності виявляються сильніше за обставини. Основним правилом участі в Іграх нескорених є зміна учасників на кожну з  Ігор, тому в Автралію в Сідней відправилася оновлена збірна, яка привезла із собою 20 медалей – 7 золотих, 10 срібних, 3 бронзові. (Відеоролик Ігри Нескорених)

Ведучий. Дивлячись на цих людей, неможливо не захоплюватись їх мужністю. Важкі хвороби не зламали їх, незважаючи на проблеми, ці люди досягли великих успіхів і стали всесвітньо відомими. А це означає, коли людина обмежена у здоров'ї їй обов'язково дарується талант і неймовірно добре серце.

Люблю життя таким, як воно є,

Яким його мені Всевишній дарував,

Хоч іноді воно жорстоко б'є

Йому я вдячна за святий цей дар. Люблю його і в щастя дні погожі І в дні зневіри, суму і жалю,

І навіть, коли жити вже не можу

Я щиро кожну мить його люблю. Один лиш раз живу я в цьому світі Люблю своє життя таким, як є. Я вдячна Богу за всі дні прожиті,

Люблю життя я, бо воно моє.

 

У кожного своя доріжка на землі, 

У кожного є свій горбок на полонині,

Та знає кожен змалку: і старі, й малі, 

Що справжній рецепт 

Щастя, відкриється Людині! 

Бо із глибин сердечних, дістаємо натхнення.

 Беремо дрібку щастя та із душі прощення.

 Ще ложечку любові, і радості багато 

І усмішок по більше, що б кожен день, як свято... 

Замішуємо тісто, з найкращих компонентів, 

Що б більше було щирих і лагідних моментів. 

І виливаєм в форми, що змащені добром, 

Та тим, що є на серці, а не в казках, пером.

 І посипаєм хистом, що б всі були багаті.

 І випікаєм швидко, в добром нагрітій хаті. 

Та подаємо рідним, мерщій, що б не остили! Смачного! 

Всі до столу, що б в щастячку ви жили!

(Пісня Оксани Білозір «Неповторіність») 

Ведучий. Нік Вуйчич у своїх промовах неодноразово повторює: «Всі ми можемо знайти один в одному щось погане або недосконале. Але я вважаю за краще шукати крупиці золота. Ми не повинні жити в очікуванні того, що щастя наступить, коли ми досягнемо мети або придбаємо якусь річ. Щастя має бути з нами постійно, а щоб домогтися цього, потрібно жити в гармонії – духовній, психологічній, емоційній і фізичній. Вважайте ставлення до світу пультом дистанційного керування. Якщо програма, яку ви дивитеся, вам не подобається, ви просто хапаєте пульт і переключаєте телевізор на іншу програму. Так само і з відношенням до життя: коли ви незадоволені результатом, змініть підхід, незалежно від того, з якою проблемою ви зіткнулися.»