Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» – психологічне розкриття теми еміграції. Історична основа твору

Тема уроку:    Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» – психологічне розкриття теми еміграції. Історична основа твору

Мета уроку:    дослідити причини міграцій, з’ясувати наслідки міграційних процесів, висвітлити трагедію переселення галицьких селян на американський континент, розкрити символічні образи; виховувати в учнів любов до рідного краю.

Міжпредметні зв’язки:  історія України, географія.

Обладнання:  мультимедійна презентація.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент.

Звучить пісня «Чуєш, брате мій...»

Відлітали у вирій журавлі... Відлітали, щоб більше не повернутись. Безмірна туга і печаль розносилась від того журавлиного плачу.

Хто ж ті журавлі, що не дочекалися весни на Батьківщині і у вирію так довго? Це – наша родина українська, розкидана по америках, бразиліях, нових зеландіях, бельгіях... Це – наше українське коріння.

       Звучить поезія Івана Франка із циклу «До Бразилії!»

Коли почуєш, як в тиші нічній

Залізним шляхом стугонять вагони.

А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,

Дитячий плач, жіночі скорбні стони,

Важке зітхання і гіркий проклін,

Тужливий спів, дівочії дисканти,

То не питай: сей поїзд – відки він?

Кого везе? Куди? Кому вздогін?

          Се – емігранти.

 ІІ. Мотивація навчальної діяльності, повідомлення теми та мети уроку.

 ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Слово вчителя.

Тяжкі злидні, гнітюча безпросвітність змушували наших людей покидати обжиті місця, милі серцю домівки, рідних, близьких, сусідів, могили своїх предків і йти у далекі чужі заокеанські світи шукати кращої долі. Свідком першої хвилі української еміграції був Василь Стефаник.

Наприкінці  ХІХ – на початку ХХ століття  Краківський вокзал був пересильним пунктом виїжджаючих, тут пересідали на інший поїзд. Василь Стефаник, який в цей час вчився у Краківському університеті, часто приходив на вокзал, щоб від земляків довідатися, що робиться в рідному краї. Йому доводилося спостерігати, як мандрують у світи галицькі селяни, найперші і найбільші муки яких починалися ще вдома, на кордонах. Враження було гнітюче, розпачливе. Селяни, які ніколи раніше не були за межами свого повіту, тяжко орієнтувалися в чужому краю, часто ставали жертвами обману, шахрайства, не вміли себе відстояти. Василь Стефаник допомагав, як міг, потішав, бігав по канцеляріях. Проводжаючи знедолених, письменник переживав разом з ними біль розлуки з рідною землею. У листі до Ольги Кобилянської Василь Стефаник писав: «Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між серцем і селом, чую їх біль і муку». І з грудей виривався зойк: «Доле людська, яка ти гірка і нескінченно зла». Саме там, на Краківському вокзалі, почалася творча, болюча і виснажлива праця над твором «Камінний хрест», який з’явився у 1899 році в «Літературно-науковому віснику».

В основу твору покладено реальний факт. Односелець Василя Стефаника Стефан Дідух ( в новелі – Іван ), емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в селі Русові. Та справжніми прототипами головного героя були тисячі емігрантів, які від’їжджали зі страхом у душі, відчуваючи,  що прощаються з рідною землею назавжди. Минають роки. Відходять у небуття покоління, а «Камінний хрест» не перестає хвилювати нас драмою людського серця.

За аналогією до інших творів Василя  Стефаникка «Камінний хрест» теж називають новелою, за жанровими ознаками це оповідання. Сам Василь Стефаник назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням душі головного героя. Біль, жаль, душевні страждання і визначають настрій студій. Вся увага письменника зосереджена на внутрішньому світі героя, його переживаннях, психології.

2. Робота над змістом твору «Камінний хрест».     

«Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».

• Яким  був головний персонаж новели?
• Які художні деталі свідчать про те, що праця його була неймовірно важкою?
• Що ви знаєте про його попереднє життя?
• Чому не кидав того «тєжкого» горба, який забирав усі його сили?

«С просив Іван ціле село».

• Чому ж усе село?
• З якої причини?
• Які почуття переповнюють селянина?
• Що спонукає чоловіка згадати все минуле, сповідуватися перед односельцями?

«Ця земля негодна кілько народа здержіти та й кілько біді вітримати».

• Що стало причиною еміграції Івана Дідуха та його земляків?
• Чи вірить Іван, що на чужині він знайде щастя?
• Чим для нього є розлука з рідною землею?
• Які слова передають увесь трагізм невеселих дум емігранта про завтрішній день?

«Абисте мені мого хреста ніколи не минали...»

• З яким проханням звертається Іван Дідух до своїх односельців?
• Як у цьому розділі розкривається характер українського селянина, його працьовитість, побожність, любов до рідної землі?
• Чому піщаний горб є для нього таким дорогим?
• За що люди шанують Івана Дідуха?

«Вякої бесіди було багато...»

• Як створює автор ефект багатоголосся в Івановій хаті?
• Про що ведуться розмови?
• Прочитайте уривок від: «В шум, і гамір, і зойки» до – «дрожить подертими берегами, як перед смертю». Які образи вразили вас у цьому уривкові?
• Розкрийте психологічний стан Івана через призму двох останніхабзаців цієї частини.

«...Уже час відходити до колії».

• Чи легше стало Іванові після розлуки та гулянки з односельцями?
• Якими художніми деталями передано біль і тугу селянина?

«Видиш стара, наш хрестик?»

• Чому розлука Івана та його дружини з рідною землею така тяжка?
• Про що це свідчить?

3. Інсценування уривків з новели Василя Стефаника «Камінний хрест»

Автор. Гостей у Івана повна хата, всі односельчани. Іван спродав все, що мав, бо сини з жінкою зібралися до Канади, а старий мусив пізніше податися. Запросив Іван усе село. Стояв перед гостями, видко, кам’янів, бо слова не годен був договорити.

Іван.   Дякую вам файно, селяни, за те, що прийшли провести моїх синів та    дружину.

Автор. Не договорював слова і лише тупо глядів вперед себе і хитав головою, як би молитву читав, і на кожне її слово головою потакував. Дивився на людей, як на той камінь, що витяг із води і виволік на горб, що стояв серед його поля. Потряс сивим волоссям, як гривою, і договорив.

Іван.   Та дякую вам красно, та хай вам Бог дасть того, чого самі собі бажаєте. Дай вам Боже здоров’я, діду Михайле.{Та й поцілувалися в руки.}

Дід Михайло.Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цьому світі, хай  Господь милосердний щасливо доправить вас на місце та й допоможе заново на ноги стати.

Іван.    Якби Бог позволив... А ще мріяв я про те, як ви всі прийдете до мене на весілля, як я вас порозсаджую... але інакше зробилося. Та вже таке настало, що нвші діди та й тата не знали, то ми мусимо знати. Господа воля. Повечеряйте та й вибачайте за решту.{Потім підійшов до жінок, що сиділи на другому кінці стола.} Тимофіхо, кумо, дивлюсь я на вас та й молоді літа згадую. Ото була гарна дівка й мені подобалась. Та де ж ті роки? Вибачайте, що на старість нагадав. А взагалі...{Глянув на свою стару, що плакала між жінками і вийняв із пазухи хустину.} Стара, на тобі хустину та файно обітрися, аби я тут ніяких плачів не видів. Гостей краще пригощай, а плакати ще часу у тебе вистачить, ще наплачешся, що й очі витечуть.{Підійшов до чоловіків і крутнув головою.} Щось би й сказав, та не можу. Ось бачите, як плаче, хіба ж я тебе виганяю на старість із хати? Мовчи, не хлипай, підеш у ту Америку.

Тимофіха.Куме Іване, а хай жінка остається вдома, вона ж вам не ворог.

 Іван.  Тимофіхо, як не знаєте той не говоріть. Хіба я туди з бажанням їду? {Заскреготів зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаками  і бився в груди.}  Візьміть та вгатіть сокиру отут у печінки. Така печаль, така печаль, що не знаю, що зі мною робиться. Цього б ніколи не було, якби не вона із синами. Сини, бачте, письменні, та як дістали якийсь лист до рук та так умовляли матір, так умовляли, поки й домовились. Два роки тільки про Канаду і говорили. Сини не хочуть бути наймитами.

Дід Михайло. То вже не крайте себе, Іване. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм, куме, нічого побиватися. Ця земля негодна стільки людей содержати та стільки біди витримати. Мужик не годен, і вона не годна. І саранчі нема, і пшениці нема.  Податки сплатиш  левову долю, а сам їж бараболю. Ой, ззолили нас! 

             (Прийшла Іваниха – старенька, сухенька).

Cусідка. Катерино, що ти в своїй голові надумала? Покладеш себе у могилу.

Іван.   Лиш шкіра та кості. Куди їй іти з печі? Була гарна господиня, тяжко працювала, а на старість в далеку дорогу зібралась. А бачиш, де твоя Канада? Отам! (І показав через вікно могилу).

Іваниха.  Не хотілося йти до цієї Канади, то підемо світами та й розвіємося на старість, як лист по полі. Бог знає, як з нами буде... А я хочу з тобою, Іване, перед нашими людьми попрощатися так, як шлюб перед ними брали, та так я хочу перед ними і відпрощатися з тобою на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду відати, а може, мене кинуть, що ти не будеш відати, то прости мені,старий. ( Стара впала Іванові на плече).

Іван.    А то, небого, в далеку могилу везу... ( Але тих слів уже ніхто не чув, бо    від жіночого стола йшов плач, як вітер.)

Іван.   Ви старому не дивуйтеся та не смійтеся  з діда. Мені самому сором про це казати. Але я б гріх мав, якби вам цього не сказав. Ви знаєте, що я собі  на своїм горбі хрестик камінний поклав. Важко віз і гірко на верх висаджував, але поклав. Такий важкий. Хотів пам’ять про себе лишити. (Очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.) Цієї ночі лежу в стодолі та думаю: „ Господи милосердний, чого гониш за світові води? Та й згадав про хрест, мані полегшало. Прошу вас, добрі  люди, щоб ви мого хреста на горбі не минали, кропили його свяченою водою, бо я вже туди ніколи не прийду. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш викоайте дідову волю.

Тимофіхо. Іване, куме, геть викиньте тугу із серця. Ми вас пам’ятатимемо завжди. Та й хреста вашого на святу неділю не минем.

Хлопчик. Дядьку, чуєте, вже час виходити до колії. (Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад. Іван устав із-за столу, підійшов до жінки, узяв її за руку. Вийшли обоє з хати. Вся хата заридала. Як хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось із гори не впало і її не роздавило. Всі люди випроваджали Івана. Він Ішов із старою згорблений. Аж  раптом усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, і показував старій на хрест.)

Іван.     Бачиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє ім’я. І моє, і твоє...

4. Підсумки роботи над твором «Камінний хрест»

Крізь марево-спогад промайнуло життя Івана Дідуха, Відчуття єдності зі своєю землею та близькими людьми наповнювало його життя змістом, давало радість і щастя. Та думка про виїзд на чужину болюче розривала в його душі зв'язок з таким рідним світом. Особливої надії на краще життя за океаном не має. Щоб не розвіятись як лист по полю Іван Дідух ставить на горбі, рясно политому його потом, камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Йому ніби легше від того,  що не зникне безслідно, пам'ять про нього залишиться на рідній землі. Камінний хрест переростає в образ-символ. що уособлює важке життя. Він символізує важку долю не тільки Івана Дідуга, а й всього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту. але не падає. І не впаде. Витримає, як витримав Іван Дідух, самотужки висадивши хрест на гору. 

• Причитайте ще раз, як Стефаник змальовує становище в Галичині, що  належала до Австро-Угорщини? («Ця земля не годна кілько народа здержіти…»). То, можливо, еміграція була для них порятунком? Чому ж так багато болю  і трагедії в рядках новели «Камінний хрест»?

Глибше зрозуміти біль душі емігранта допоможуть нам рядки з листа Мирослава Ірчана до Стефаника, написаного  в червні 1024 року: «Читаю оповідання «Камінний хрест».  Якби був знав,. може,  й не читав би .  Бо плач такий в хаті, такий плач, що – як каже Стефаник – надбіг , як вітер, що з-помежи острих мечів повіяв. .А тяжко дивитися, як сиві голови хиляться додолу  і старі очі плачуть.  Чого  ж вони плачуть?

Я знаю. Вони згадують себе. Вертаються в ті давні літа, як вибиралися за море по щастя. Вони свідомі того, що безслідно пропали дні юності і надій. На руках мозолі, і на серці мозолі, і бідні вони. Бо для людського горя і нужди законів немає. Ні тут, ні там».

Образ Івана Дідуга – це образ цілого народу,  який хоче власною працею заробити собі і своїй родині добробут. Трагедія Івана Дідуга – це трагедія всього краю , що несе камінний хрест нестатків і відчаю. Але головний персонаж новели Стефаника знає: чуже земля – «далека могила», це – невідомість і нова біда. Немає іншої ради – треба творити щастя на своїй  прабатьківській  землі. Новела «Камінний хрест» і сьогодні  кличе нас до роздумів.

ІV. Рефлексія.

V. Домашнє завдання.