"Образність і символіка в поемі Едгара По "Ворон"

ШЕВЧЕНКО І.В.  Курсова робота. Маріуполь, 2020

Тема:  «Символи та образи в поемі Едґара По «Ворон»

ВСТУП

Література Північної Америки ХІХ століття традиційно вважається  сублімацією різних культур і різних народів, які протягом попередніх двох століть масово оселялися в «Новому Світі». Підготовчим етапом була перша чверть століття, коли напрацьовувався прозаїчний стиль. Здебільшого англомовна, ця література ґрунтувалася на повчально-моралістичних, гумористичних, напівфілософських нарисах.

Середина та друга половина ХІХ століття виявила такі імена, як Вашингтон Ірвінг, Джеймс Лазарус, Фенімор Купер, Майн Рід, Джек Лондон, які творили в різних напрямках  ‒ від реалізму до пригодницького роману. 

На першому плані, безумовно, стоять романісти та есеїсти. У центрі творів зображуються енергійні, працелюбні  люди: мисливці, воїни, колоністи, які несуть «нову культуру» новому континенту. Герої приймають виклики і природи, і суспільства, і ворогів, борються і не здаються, бо вважають себе справжніми переможцями, підкорювачами нового світу (Джек Лондон, Фенімор Купер). Сатира, що висміює співвітчизників,  і навіть фантастика виходить з-під пера Марка Твена (Семюєль Клеменс), але навіть і в іншій часовій епосі головний герой роману «Янкі… при дворі короля Артура» залишається «своїм хлопцем» з Коннектикуту і завдяки прагматизму й цілком тверезому погляду на життя (суто американське життєве кредо) бере гору навіть над самим славетним магом Мерліном.    Поети уславлюють свободу, силу і радість повноцінного життя (Уолт Вітмен), доброзичливо-повчально освідчуються в любові до жінки, до природи, до існування  в цілому (Сідней Ланьє), складають войовничі патріотичні пісні (Стедман).

Реалістичні романи про сучасну їй Америку писала Гаррієт Бічер-Стоу, що посприяло аболіціоністському руху ІІ половини ХІХ століття, але можна сказати, що ідеї Бічер-Стоу ґрунтувалися на засадах ідей квакера Джона Ґрінлифа Уітьєра з його патріархальними нравами, релігіозними настроями й активною суспільною діяльністю, спрямованою на звільнення негрів з рабства. 

І геть зовсім відокремлено від інших митців стоїть Едґар Аллан По ‒ глибокий містик, поет витончених нервових настроїв, віртуоз вірша.

 

РОЗДІЛ 1

ЕДҐАР ПО ‒  ПОЕТ СМУТКУ

1.1. Загальна характеристика творчості Едґара По

Творчість Е.По має різко індивідуальний характер ‒ такий само, який мав і сам поет. Едґара По взагалі важко назвати американцем ‒ не за місцем проживання, навіть не за походженням (оскільки немає такого народу, етносу – «американці», є тільки така нація), а насамперед за натурою, за складом душі. У ньому геть відсутня американська тверезість, практичність, хижацтво. Нервовий, замріяний, витончений індивідуаліст, майже сноб, серце якого пронизано журбою, песимізмом, безнадією, він залишав у кожному своєму творі часточку цієї засмученої душі.

Безумовно, По був романтиком, ворогом усього банального. «Похмура фантастика, що повільно зникала з європейської літератури, полихнула ще раз оригінально та яскраво в «страшних оповіданнях» По – то був епілог романтизму», – зазначив Фріче.  На творчість По значно вплинули англійські та німецькі романтики (недаремно По захоплювався німецькою літературою й ідеалістичною філософією); йому був близький зловісно-похмурий відтінок фантазій Гофмана, хоча По і зауважував про себе: «Жах моїх оповідань не від Німеччини, а від душі». По не сприймав і не приймав фарисейства унормованого життя, у його бунтарстві, напевне, було щось байронічне, волелюбне, щось таке, що підносило його над тогочасними релігійними, становими, расовими упередженнями.

Піднесена тематика По відштовхувала його літературних сучасників, вони помічали лише витончену геометрію, але не знаходили в його віршах справжнього почуття, яке надало би творам завершеність і високий зміст.

Однак новаторство у творчості По стало справжнім явищем для сучасників та взірцем для його послідовників.

Поетичну спадщину Едгара По часто порівнюють з музичними творами, бо вони й справді надто мелодійні, ритмічно багаті, їх звуковий склад, часті звукові й словесні повтори тощо також виправдовують таке порівняння. Але якщо вже говорити про схожість поезії По з музикою, мова може йти про позбавлені чіткої програми твори, де музика відтворює складні, витончені порухи душі, емоційні стани високого, часто трагічного напруження, невловимі образи, які  виникають десь на межі поміж сном і реальністю. Тобто те, що можна емоційно пережити за певної душевної чутливості, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити.

Сам Едґар По чітко розмежовував поезію і прозу. Поезія стала для нього сферою ідеального, піднесеного і прекрасного. У цей заповідний світ не міг проникнути ніякий закон реальної правди, закон інтелекту. Єдиними суддями поезії повинні були стати смак і почуття краси, а володіннями ‒ царина невизначених відчуттів, які приносять таку ж невизначену насолоду, змішану з печаллю, або сльози і смуток ‒ це справжня душа поезії.

          1.2. Шляхи Створення Поеми «Ворон»

Задля того щоб краще зрозуміти глибинний зміст поеми «Ворон», слід спочатку  звернутися до історії її  створення.

Поезія По невід’ємна від іншої його творчості, недарма ж декілька  віршів поета включено в його ж оповідання. Душевний стан ліричного героя По перегукується з почуттями, прагненнями і страхами самого автора, а отже, усі переживання напряму пов’язані з неспроможністю пізнати утаємничене життя, сприйняти і ‒ головне ‒ прийняти скорботу, що поглинала серце поета. Скорботу за жінкою, яка була для По всім світом.

Вирґінія Клемм, «дівчинка-дружина» По («Аннабель Лі»), його кузина, яку  поет кохав до нестями, з якою таємно одружився, коли нареченій було лише тринадцять років. Усі життєві випробування, злидні (за спогадами поетеси Мері Гоув, Вірґінія вмирала на солом’яному рядні, її зігрівала плямиста кішка та тремтячі руки її чоловіка), осуд родичів ‒ це все не настільки бентежило поета, як сама думка про передчасну смерть  своєї обраниці. Едґар По з його хиткою психікою, гіпертрофованим сприйняттям дійсності та неугавною уявою бачив, як його дружина згасає у нього на очах (у Вірґінії була сухота), і цей постійний страх за її життя став нав’язливо темою його творчості. Поет сам неодноразово зазначав, що найстрашнішим для нього у хворобі дружини було те, що вона кілька разів помирала, і, як йому здавалося, оживала, і знову починалася боротьба зі смертю. У багатьох своїх творах  («Лігейя», «Мореллі» «Аннабель Лі») автор описав втрату коханої задовго до того, як Вірґінія насправді покинула цей світ. Не оминув По тему втраченого кохання і в своїй найкращій поемі – «Ворон».

Поему «Ворон» автор створював протягом декількох років, причому дослідники досі не визначилися з певним терміном. Перше пригадування про поему залишив сам По у своїй кореспонденції – 1844 рік. Надрукований «Ворон» був наприкінці січня 1845 року і одразу набув шаленого успіху («ˮВоронˮ вразив читачів так, як до цього не вдавалося, мабуть, жодному поетичному твору в американській літературі», ‒ зазначав біограф письменника Артур Куінн).

Однак поему «Ворон» не слід розглядати лише як вибух емоцій, непідконтрольний автору плин почуттів. Структура поемі напрочуд впорядкована майже з математичною чіткістю, а отже, тут вже не спрацьовує пресловутий «стан афекту». Сам По у своїй статті  «The poetic principle» (ˮПринцип поезіїˮ) певно проводить розмежування між поезією та наукою, вважаючи, що істина не є сутністю поезії, майже суперечить їй, а мірилом поезії має бути насамперед краса (навіть так: Краса), що передає усю незчисленну гаму почуттів.

В іншій статті  «The philosophy of composition» (ˮФілософія творчостіˮ, 1846) По розмірковує про суто логічні шляхи, якими він прийшов до створення найкращого свого твору – «Ворона»: спочатку По визначився з розміром поеми, рефреном і строфою, а вже потім визначив тему, що мала би поєднувати скорботу і красу ‒ наприклад, смерть прекрасної жінки. Головною метою під час створення «Ворона» автор вбачав такий твір, який однаково добре задовольнив би смаки як пересічних читачів, так і літературних критиків. Ідеальним поетичним обсягом митець вважав форму в сто рядків. «Ворон» трохи перевищує «ідеал» ‒ поема являє собою текст зі ста восьми рядків, які вкупі складаються у вісімнадцять строф (шість рядків у кожній).

Далі постало питання  вибору художніх ефектів.  По зупинився на такому універсальному прийомі, як рефрен, який, за задумкою автора, мав стати провідної нотою у конструкції вірша, бути віссю всієї художньої побудови. Основним недоліком цього прийому є одноманітність і монотонність, тому По вирішив посилити ефект від рефрену, зробивши незмінним його звучання, але постійно змінюючи змістовність лексеми та урізноманітнюючи застосування. Поет дійшов висновку, що найкращим рефреном стане одне слово (щоб не стикнутися з труднощами змінення  граматики цілої фрази). Задля посилення ефекту рефрен мусив бути  звучним. По обрав звук [ о ] як найбільш звучний голосний і поєднав зі звуком [ r ]  як таким, що найчастіше використовується. Так народилося слово «nevermore».

Маючи сумніви у правдоподібності постійного повторення одного слова людиною, По вирішив, що вимовляти його повинна «нерозумна істота, що має здібності говорити».  Далі автор логічним шляхом дійшов висновку, що композиційна структура «питання ‒ відповідь» найбільш доречна і цілком відповідає задуму, оскільки саме так можна було досягти бажаного ефекту смислової варіації рефрену. За словами По, писати поему він почав з кульмінаційної строфи, адже шукав те саме питання, відповідь на яке «Ніколи!» мало викликати найбільшу розпуку та відчай.

           "Волхве, ‒ знов сказав я, ‒ з Раю ти прибув чи з Пекла краю,

            Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди –

            О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім

            Ту, чиє ім'я в звучанні хору ангелів завжди;

            Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?"

            Каркнув Ворон: "Ні, не жди!"   

                                                                           (пер. Віктор Марач) 

Отже, ефект поеми був чітко прорахований, творча інтуїція підпорядкована свідомості, і це відбивається в усіх деталях поеми. Поет зазначав: «…жоден із моментів у його («Ворона» – І.Ш.) створенні  не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, робота крок за кроком ішла до завершення з точністю та жорсткою послідовністю, з якою розв’язуються математичні задачі».

Можна сказати, «Ворон» ‒ це відображення страшного в природному, це поема про скорботу, що є цілковитою безвихіддю, про горе, яке не плекає надії, і це враження стократно посилюється постійним рефреном  ‒  різким граєм крука, якого негода закинула до оселі самотнього сумного мрійника, поглинутого своїм горем ‒ смертю єдиної для нього жінки в світі. Десь у глибині душі одинак тішив надію на щось краще в цьому порожньому житті або поза життям, уповання на зустріч із коханою хоч би на тому світі, але все надії, сподівання, бажання на якесь покращення вщент розбиває різкий рефрен: «Nevermore!» («Більш ніколи!»):

              Сам бог визволити хоче,

              Посилає забуття.

              Швидше ж пити його буду,

              Щоб не згадувать Ленори:

              Все, що давить, скину, збуду;

              Пам'ять зітреться Ленори!..»

              Крук відрік на те: «Ніколи!»      

                                                                       (пер. П. Грабовський)

Тема кохання і смерті, що йдуть поруч, любові, яка підкреслює жах згасання, і смерті, в якої злилися  надія і непереборне кохання, розгортується в цілій низці поетичних творів По. Похмура пригніченість, безнадійна скорбота, сум’яття розуму, що котиться до божевілля,  прослідковується не тільки в «Вороні», те ж саме можна помітити і в «Улялюм», і навіть у «Дзвонах».

 

РОЗДІЛ 2

СИМВОЛІКА В ПОЕМІ «ВОРОН»

2.1. Бачення автором символіки

Наратив поеми доволі складний і неоднозначний. Система образів багатогранна і різноманітна, форма і сутність переплетені у тривимірне сплетіння, і саме в цьому творі я би не воліла розмежовувати дискурс від поетичної інтуїції самого автора, оскільки використання того чи іншого образу, символу або ж поняття є взаємопов’язаними деталями єдиного і монолітного тексту. Вивчення  символіки «Ворона» визначається безумовним впливом самого Едґара По як на літературу, так і на мистецтво в цілому.

Поета-романтика По приваблює символ, автор культивує його багатозначність, невизначеність, навіть сугестивність. Символи По не конкретні, не раціональні, навпаки, вони є втіленням цілого комплексу переживань  ліричного героя, пов’язаних з «тим, що пішло в небуття» і вже «непевно пригадується». Базові поняття в поемі ґрунтуються на протиставленні прекрасного минулого (коли Ленор, загибла кохана, була ще поруч і ніщо не віщувало біди),  болючого теперішнього (Ленор померла, а з нею помер увесь світ) і геть безнадійного майбутнього (яке уособлює занесений буревієм чорний пекельний птах). Причому появі крука передує особлива експозиція, коли десь опівночі Автору, засмученому втратою коханої, здається непевний стукіт у двері:

                      As of some one gently rapping, rapping at my

                      chamber door -

                      '"Tis some visiter", I muttered, "tapping at my chamber

                      Door»…

                     

                       …Раптом стиха звук розлігся,

                       Мов легенький стук розбігся — тихий стук у двері чуть.

         (пер. Григорій Кочур)

Едґару По, як усім символістам, властиво надавати особливого значення непевним звукам, неясному  стукоту, шурхоту і передчуттям. Атмосфера депресії з самого початку оповіді сприяє появі чогось дивного, незрозумілого і, як згодом з’ясовується, зловісного. Герой намагається якось себе заспокоїти, умовити себе, що нічого (і нікого, звісно) там, у пітьмі за дверима, нема, але:

                       Від неспокою здригнувся і в кімнату знов вернувся,

                       Тільки чую: знов хтось стука, хтось віконницю трясе.

        (пер. Галини Гордасевич)

І стає цілком зрозуміло, що авторська конфабуляція не спрацювала  і за дверима у померках таки хтось є – варто лише наважитися зробити крок і впустити пізнього гостя… І герой робить цей перший крок у безвихідь, з якої він вже не повернеться «nevermore» («Ніколи»).

Характеристика виявлених символів у поемі слугуватиме певного роду орієнтиром для поціновувачів та прихильників романтизму та символізму.

Символи і стилістичні прийоми відіграють величезну роль під час сприйняття художнього тексту, оскільки впливають на людську підсвідомість. Багато хто з письменників і поетів активно використовував у своїх творах символи, які дозволяють їм з величезною потужністю впливати на емоції читачів, і Едґар По ‒ саме один з них, а його поема «Ворон» є найкращим прикладом синтезу ідеї «моторошних оповідань» та умовних образів, символів, що за століття набули певних культурних значень.

2.2. Інтерпретація поняття «символ» у світовій культурі.

Символи як утаємничене, зашифроване послання до обізнаного читача зустрічаються у багатьох митців, причому не тільки у майстрів пера, а й пензля теж. Приховані таємні знаки, алегорія, образність змушували численних дослідників ретельно вивчати як картини відомих художників, так і літературні рядки письменників і поетів.

Слово «символ» має грецьке походження  («symbolon»), у перекладі ‒ «умовна мова». Саме так у Давній Греції називалися дві половинки розпиленого навпіл дрючка. Ці частинки допомагали своїм власникам упізнавати один одного.

Почасти істинний сенс символу настільки багатозначний, що його не можна розкрити цілком, тому  в науковому просторі саме поняття «символ» теж вважається одним з найбільш багатозначних і найскладніших.

Поняття символу є основоположним та центровим, таким, що  об’єднує категорії різних наук: філософії, естетики, культурології, теології, літературознавства тощо, а засновниками усвідомлення символів вважають давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля. Саме Аристотель висловив ідею про єдність форми та змісту, розглядаючи символ з точки зору знаковості, і саме ж Аристотель вичленив три складові слова-символу ‒ звук, душевний стан і предмет. 

У Середні віки почала набирати популярність філософська герменевтика, і тоді зіставлялися «два види мови, що була в користуванні ‒ ясне та темне, логос і міф».

У Нові часи поняття символ переосмислюється та доопрацьовується. Особливо слід виділити спрямованість німецьких романтиків, оскільки вони переосмислювали це поняття геть в іншій площині: для світосприйняття романтиків концепція «двох світів» є досить значущою, і тому символ починають трактувати  містично, як скрепу між реальним, зрозумілим, предметним світом «для профанів»  і таким, який здатен розшифрувати тільки  обраний. Хоча зустрічалися й «нетрадиційні» погляди. Наприклад, Й-В. Ґете не надавав символу значення містичного потойбіччя, а вбачав у ньому ознаки органічного життєвого початку. Позиція Ґеґеля з його яскраво вираженим матеріалізмом узагалі входить у протиріччя з романтичною трактовкою символу. Ґеґель бачив у структурі символу раціоналістичний, знаковий бік. І саме такі ідеї Ґеґеля вплинули на філософську думку у другій половині ХІХ століття, але вже згодом наукова інтерпретація поняття символу повертається до естетичної сфери завдяки літературній теорії символізму, згідно з якою істинний символ, окрім змістовної невичерпності, передає на потаємній мові натяків щось таке, що неможливо висловити, що не відповідає буквальному значенню слова.

Слід зауважити, що в такій художній системі символ поширив себе на всі інші сфери тогочасного мистецтва та гуманітарних знань, а також і на літературу загалом, а зокрема на поезію (з представниками декадансу та модернізму через притаманну їм рефлексію). 

Едґар По ‒ яскравий поет-романтик, поет-символіст, і у його поетичній творчості символ посідає значне місце, несе в собі досвід світової культури, потенціал набутих у процесі розвитку значень і відіграє величезну роль.  Поема «Ворон»  сповнена символів та образів, заснованих на психологічному аналізі людської душі та глибинних почуттів.

2.3. Образи та символи поеми «Ворон»

Орнітологічна символіка є невід’ємною частиною поетики та інтерпретації, починаючи з давніх часів.

Ворон є центральним образом поеми, яка самою своєю назвою вже готує до чогось страшного, таємничого, незворотного. У есе «Філософія творчості» Едґар По пояснює алгоритм створення та введення героїв у поему. Стосовно образу крука він висловлюється таким чином: «…І тоді раптово виникла ідея про нерозумну істоту, яка здатна до людської мови; і цілком природно, що перш за все мені спав на думку папуга, але він одразу ж був відсунутий саме вороном, створінням, яке так само могло говорити по-людськи, але стократно більше відповідало потрібній (сумній – І.Ш.) інтонації».

Численні алюзії відсилають читача до символічного значення цього птаха, який сприймається пересічними людьми просто як образ неминучого зла  та його передвісник. Але образ ворона, великого та розумного чорного птаха, з’явився в культурі народів світу дуже давно, майже на початку свідомої людської діяльності, причому інтерпретація символу ворона різко змінюється залежно від географії, етносу, традиційних вірувань і релігійних забобонів.

У палеоазіатських народів крайньої Півночі (Чукотка, Гренландія) існує міф про Великого Крука – Кутха, який своїм дзьобом підняв землю з моря, упорядкував життя, дав людям закони, навчив полювати та риболовити, а потім полетів у ніч, у саме Північне сяйво. Досі якутські та ітельменські шамани під час камлання використовують силу ворона для езотеричного польоту «на інше небо». Отже, тут ворона можна сприймати і як деміурга, і як культурного героя, що повернеться в найскрутніший для людей час.

Традиції Півночі Європи, традиції норманів-вікінгів заповідають уславляти і почитати воронів ‒ нащадків двох круків Одіна, верховного бога Асгарду. Круки звалися Хугін («Той, хто думає») і Мунін («Той, хто пам’ятає»); ці круки не тільки повідомляли Всебатька про всі події у світі смертних, але й уособлювали такі конструктивні поняття-символи, як розум і пам’ять.

Кельтські богині  війни Морріґан, Немуей, Мадб неодмінно з’являлися перед воїнами у образі круків.

У Давній Греції крука вважали помічником у мандрах, а також провісником, пророком. Крук вважався священним птахом-вісником Феба-Аполлона і Афіни. Ворон приносить послання з миру духів, миру тіней.

У Давньому Римі крука пов’язували із надією через те, що його крик «крас» був співзвучним слову «завтра».

Цікаво, що на Далекому Сході, у Китаї та Японії ворона вважають символом ізольованої особистості, але ж одночасно ‒ символом родинної любові.

Корінні американці з давніх часів наділяють ворона містичною силою. У індіанців сіу, тлінґатів крук вважається сонячним, вихованим птахом-творцем; у легендах навахо ворон – Чорний Бог, учасник усіх значущих подій у світі людей і тварин.

У західноєвропейській традиції крук спочатку втілював мудрість, справедливість і зв’язок з іншим світом, потойбіччям, але  у Середньовіччі ворон мало-помалу набуває вже негативних, загрозливих рис передвісника лиха, смерті, згасання. У той же час ворон як птах, що вміє говорити, символізує пророцтво і розглядається як тварина-оракул. Також він амбівалентний: одночасно означає сонячне добро і морок зла, мудрість творіння і руйнування війни.

Безумовно, Едґар По з його освіченістю мав знати основні  тлумачення  символу ворона. Але мені навіть більш привабливою здається думка, що обрання ворона центральною фігурою поеми є майже містичним, прозорливим діянням, і якщо це так, то По, образно кажучи, влучив у яблучко по всіх пунктах:

             …Пхнув вікно я: гість північний,

             Крук днедавній, крук одвічний…    

                                                                        (пер. Павло Грабовський)

Тобто автор майже напряму визначає свого гості-ворона як птаха «одвічного», що є безумовною алюзією і на вавилонського деміурга Утнапішті, і на кетського Улу Тойона, і на контамінацію індіанських міфів про бога-Ворона Норке, що дістав з води Землю (і птах з таким славетним минулим, певно, може і має «…кроком лорда достеменним рушити повагом в путь» (пер. Г.Кочура).

Водночас у По крук ‒ гість з Півночі, а отже, це натякає на круків Одіна, на «пам’ять» та «думку». І справді, після втрати коханої ліричному герою поеми тільки й залишилося, що постійно і безперестанно з мукою пригадувати ті миті, коли вони з Ленор були разом, і  беззупинно  думати про це.

 

                          …Хижий Крук, віщун недолі.
                          Крук, що зветься скрізь «Ніколи».

 (пер. Павло Грабовський)

Крук-віщун, крук-пророк. Що ж може напророчити ворон (доля?) людині, яка втратила сенс життя? Хіба що надію на покращення (і тут доречно пригадати латинську (давньоримську) інтерпретацію значення ворона – надію на прийдешнє «завтра» - «крас»). Але ж ні! Усупереч тій надії, що здавалася такою реальною, близькою, ворон у поемі рядок за рядком руйнує слабкі паростки сподівань і безумовно символізує якщо не Зло в чистому вигляді, то цілковиту безвихідь. А всі несмілі надії героя зустрітися зі своєю коханою хоч би в потойбіччі так само марні, адже ворон має зв’язок лише з Нижнім світом, бо навіть Хугін і Мунін належали Альфедру, а Одін, як відомо, має тісний зв’язок саме зі світом померлих (він володар Валгалли, чертогу померлих, він керує ейнхеріями, воїнами-мерцями, і через магічні вміння сам тісно пов’язаний зі хтонічним світом). Про Нижній світ читач здогадується і через ім’я давньоримського бога Плутона, що є епонімом  Гадеса (Аїда): «Tell me what thy lordly name is on the Night's Plutonian shore!» - «…У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?» (пер. В.Марач), а отже, зв’язок з підземним чертогом для померлих тільки посилюється. Але не тільки через язичницькі, а й через  християнські уявлення ворон не зможе поринути у Світ ‒ тільки в Темряву, у «…Пекло Ночі» (пер. П.Грабовський), у «…Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть» (пер. Г.Кочура), де вистражданій душі  героя зась і шукати чисту душу Ленор, бо вона безумовно перебуває в Раю. І герой це розуміє («Нині так ясну Ленору янголи на небі  звуть» (пер. Г.Кочура), і від усвідомлення цього розпука ще гірша, а біль ще глибший.

Цікава деталь: гість-ворон з усіх можливих місць обрав своїм сідалом не абищо, а саме бюст Афіни-Паллади:

            На Паллади бюст при вході сів і крилами  трясе…(пер Г.Гордасевич)

Чому саме Паллади? Чому «при вході»?  Яке значення міг надавати автор поєднанню ворона та Давньогрецької богині?

У міфології давніх греків Афіна (Атена, грец. Αθηνά) вшановувалась як  покровителька військового мистецтва, ремесел та мудрості. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя, вона зображувалася статечною красивою жінкою в обладунках, що стоїть, тримаючи великий грізний спис (грец. Παλλάς ). Від цього і епітет Афіни – Паллада, і її функція захисниці  житла. (Цікавий момент: в оригіналі Едґар По не використовує пряме ім’я богині – Афіна, а вживає тільки Паллада, ніби підкреслюючи тільки одну її  функцію з багатьох, функцію захисту оселі.)

                  Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door —
                            Perched, and sat, and nothing more.

 

                   А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
                             Мов сидіть звик там завжди. 

(пер. В.Марач)

 Тобто бюст богині над входом в оселю – це свідоме (або й несвідоме) прагнення ліричного героя до захисту як у матеріальному світі, так і у духовному (пригадаймо, Афіна – богиня насамперед мудрості), і от тут є певний зв’язок з сюжетом, оскільки герой поеми після смерті коханої став відлюдником, якщо не сказати мізантропом, і життя вів явно «осіло».

Згодом Афіна стає божеством духовної діяльності, мислення. І у цій іпостасі  її  постійним атрибутом стає  сова, що бачить уночі, – певна ознака того, що й сама Афіна не спить ані вдень, ані вночі.

Ознакою того, що  хазяїн оселі сприймав Афіну саме як захисницю, є місцезнаходження бюста – над  дверима при вході у будинок, а не, скажімо, на комоді чи ломберному столику, де  така річ  скоріш  скидалася  би на   художню деталь інтер’єру. 

  І далі автор підводить читача до жорсткої підміни понять, до явної антитези «білий» - «чорний»:

           And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting
                    On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;
                    And his eyes have all the seeming of a demon’s that is dreaming,
                    And the lamp-light o’er him streaming throws his shadow on the floor;
                    And my soul from out that shadow that lies floating on the floor

           Shall be lifted — nevermore!

 

           І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
                     На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;
                     Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
                     Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.

          (пер. В.Марач)

 

             І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
                      На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.
                      І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
                      Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма…

        (пер. Анатолій Онишко)

Тобто автор на зіставленні кольорів підкреслює думку, що замість Афіни, колишньої світлої, білої захисниці його оселі і його думок, тепер сидить чорний птах, який несе тільки мінорний настрій, і ніякий штучний світ лампи, як би він не намагався, не може розвіяти жахливі тіні та відгуки пітьми, навпаки, слабкі, несмілі  промінчики лампи  тільки посилюють відчуття мороку в душі героя і в його оселі. І поєднання різкого контрасту «чорний і білий» разом складають новий єдиний образ, який можна трактувати як торжество абсурду,  перемогу ірраціонального над раціональним. І до яких пір це триватиме? Чи скінчиться колись ота чорна смуга життя? Питання можна було б віднести до риторичних,  однак же на них є хоч і  меланхолічна, але разом з тим різка та невблаганна відповідь: «Nevermore» - «Ніколи», тобто єдиний кінець, що очікує на героя, – це смерть.

Смерть як образ присутня в багатьох поетичних історіях Едґара По.

Узагалі Едґар По  покладав на себе задачу підняття естетичного рівня американців, він прагнув встановити ідеальне співвідношення мистецтва і практичності в американському суспільстві. Через це в його  романтичному мистецтві  тема смерті набуває особливого змісту, який, подібно спорідненим  темам ночі і сну, може мати подвійне значення.

З одного боку, смерть уявляється як зяюча, всепоглинаюча  діра, що завершує безглуздість людського існування, як кульмінація та підсумок життєвого смутку та життєвих страждань.

З іншого боку, вона виступає як той меч Олександра Македонського, який одним махом розрубав сплутаний Гордіїв вузол  життєвих суперечностей і  визволив душу від страждань, а отже, смерть – це ще й таке собі конфуціанське благо, майже прояв ескапізму, оскільки означає втечу від всесвітніх життєвих халеп і  початок нового ідеального   життя, вільного від побутових негараздів.

Дотики до мотивів смерті, загибелі, страждань до та навіть після трансцендентного переходу в потойбіччя можна спостерігати в «The Pit and Ptndulum», («Колодязь та памʼятник», 1843), «Lenore» («Ленор»,1845), «Dreamer» («Спляча», 1845),      «Ulalum» («Улялюм», 1847),  «Annabel Lee»  («Аннабель Лі», 1849). Саме розгул кирпатої, песимістичні образи, панування чорного жаху у створених поетичних світах випродукували для По репутацію «поета смерті». Зрозуміло, що багато хто з митців, зокрема поетів-романтиків, звертався до теми смерті; торкатися  образу смерті у декадентів майже стало модним, але саме у По  настільки явно виокремилася зосередженість  на духовному та фізичному  згасанні життя. Безумовно, на тематику безпосередньо впливав суб’єктивний стан його психіки.

Смерть у По – це категорія не стільки фізична, скільки естетична. Він сам якось зауважив, що «смерть улюбленого створіння завжди прекрасна». На відміну від інших поетів-романтиків По звеличує смерть, називаючи  її джерелом хвилювання, яке підносить душу, а краса натомість набуває нового, трагічного відтінку, вона не сприймається як окрема якісна одиниця, а стає частиною смерті. Через це По вбачає в смерті не жах, а хворобливість, і ця загальнолюдська хвороба призводить до перевтілення у щось зовсім інше, у щось таке, про що ми знати не можемо, а лише здогадуємося.

А отже, нема ніякого протиріччя  поняття  смерті поняттю прекрасного, адже люди не знають своїх майбутніх втілень, і ця необізнаність пригнічує розум як героя поеми, так і читачів.   

Серафіми або ж  янголи  присутні в усіх перекладах поеми «Ворон»:

                           

                   "Prophet!" said I, "thing of evil! - prophet still, if bird  or devil!

 By that Heaven that bends above us - by that    God we both adore -

          Tell this soul with sorrow laden if, within the distant  Aidenn,

                     It shall clasp a sainted maiden whom the angels    name Lenore…

 

          Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
                              Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.

        (пер. В.Марач)

                     

                     І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
                               Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
                (пер. А.Онишко)

 

     Ти скажи: в надземнім раю,

                                 Межи ангелів святих,

                       Чи зустрінусь я з душею

                        Незабутньої Ленори…

                                                                   (пер.П.Грабовський) 

 

Використовуючи слово «Aidenn» («Едем»), автор припускається усвідомленої поетичної еклектики, поєднуючи в одному творі образи з різних релігій і різних епох: Афіна – образ давньогрецький, крук – певною мірою теж (пригадаймо: помічник у мандрах і священний птах Паллади), символ «Нижнього Світу» – «Desert land», «порожня земля», що перегукується і з давньогрецькими «полями асфоделій», і з більш похмурим «Тартаром». «Пустельними» є також володіння Хелль, богині потойбічного світу у давніх норманів. «Ніфльхейм», «поля  пітьми» – так зветься її царина. І ворон тут більш ніж доречний образ, що проводить паралель із нормано-скандинавською міфологією. І раптом – Едем, Рай. Причому вкупі з серафимами, кадилом, фіміамом:

                 …И ступили серафимы в фимиаме на ковер.

                       (пер. М.Зінкевич)

 

  Аромати невідомі розлились в моєму домі,

                    Мов крилаті серафими показали ясний лик.

(пер. Г.Гордасевич)

Серафіми, як і взагалі янголи – це навіть не алюзія, не двозначність, а пряме посилання на християнську міфологію, рівно як і Едем, Ірій, місце останнього перебування чистих душ. Причому християнські відсилки  напряму зав’язані на темі Ленор, темі  втраченого кохання автора, і слова на кшталт «God» - «Бог», «Aidenn» - «Рай»,  «angels» - «янголи» в оригінальному  тексті використовуються виключно поруч зі словом «Lenore» - «Ленор», тоді як Ворон поєднаний і з Палладою, і з  «Night's Plutonian shore» - «нічним берегом Плутона», тобто володаря Ереба, Аїда, а це використання  класичної давньогрецької міфології. Цікаво спостерігати в різних варіантах перекладів, як перекладачі щосили намагаються витримати якусь певну сторону: або християнську термінологію, або давню політеїстичну (додаток1).  Але можна напевно сказати, що таке багатогранне поєднання символів різних культур зроблено навмисне. Звичайно, дотримання розміру  (восьмистопний трохей) та наголосу на перший склад значно утруднює використання, наприклад, давньогрецького аналогу Раю – «Елізіум» або «Єлисейські поля», але мені здається, що справа не в техніці виконання вірша, і в самій ідеї: По як Автор ніби навмисне розмежовує   своє і Ленор «посмертне» перебування, він розуміє, що, перетнувши браму смерті, Ленор потрапила до Раю, куди йому ходи немає. Саме тому ліричний герой із самого початку оповіді і перебуває  у цілковитому душевному роздраї, у розпачі та відчаї, бо знає: розлука з коханою буде вічною.

2.4. Наскрізна тема кохання у творчості По.

Тема кохання в творах По невід’ємно пов’язана з темою страждання та смерті. Цілком можливо, що джерела такого нерозривного, на межі божевілля  тяжіння до смерті  слід шукати в ранньому дитинстві поета, коли буквально на його очах повільно згасла мати. «Янголи, шепчучи один одному, Не можуть знайти серед усіх проявів любові світу Нікого більш відданого, ніж  Мати» («Моїй Матері»). Згодом утрата матері, єдиної рідної людини, а за деякий час до того смерть ще однієї чудової жінки – Джейн Стенард, матері шкільного товариша По, якій був присвячений один з найкращих дитячих віршів («До Елен»), залишила незгладимий відбиток на його характері, світосприйнятті,  поглядах – на всьому його подальшому житті.

У «Філософії творчості» По зазначає: «Краса будь-якого роду у своєму найвищому розквіті, незмінно збуджує вразливу душу до сліз. Таким чином, сум є найбільш законним з усіх поетичних настроїв. Я спитав себе: «Зі всього сумного – що найсумніше?» Смерть, біла недвозначна відповідь. І я подумав: «Коли ж ця нескінченно сумна область найбільш поетична?» Тоді, коли вона якнайтісніше сполучається з Красою, зі смертю красивої жінки».  

Цілком наслідуючи таку думку, По зі своєю поетичною натурою використовував і тему смерті загалом, і тему згасання Краси, раз за разом у своїх прозових і поетичних творах малюючи тьмяний образ помираючої героїні. Як відомо, заглиблюватися в цю тематику По розпочав задовго до смерті його коханої жінки Вірґінії – чи то в передчутті неминучого розставання, чи то втілюючи свої дитячі душевні страждання.

Читачі від твору до твору  бачили різні імена: Береніка, Морелла, Лігейя, Анабелль Лі, Елеонора, Ленор тощо, але по суті це була одна жінка, приречена своїм творцем-По гинути на сторінках його творів, з’являтися наче примара  в нових рядках і знову трагічно гинути. А По кожного разу ніби вмирав разом з коханням свого ліричного героя, і така наполегливість межувала з явними психічними проблемами автора.

Цікаво, що більшість творів, у яких смерть викрадає кохання (як прозових, так і поетичних), написано від першої особи, від «Я», і це не випадково: насамперед це надає віршам і оповіданням реалістичного їх розуміння, але ніби натікає на автобіографічність  творів (як не за реальністю подій, то напевно за реальністю почуттів).

Концепція поетичного (тобто ідеального) скорботного  кохання у Едґара По принаймні дивакувата, але ж не позбавлена певної логіки. Поет, як і будь-яка людина, може кохати живу жінку, але, на відміну від пересічних смертних, він кохає ідеальний образ, що тільки проєцирується на неї, причому саме в уяві автора. І дійсно, під час зображення кохання уява По відігравала величезну роль, даючи імпульс до роботи. Недарма від добирав своїм героїням екзотичні, незвичайні імена – Улялюм, Леллі, Євлалія, Лігейя, Ленор. Усі ці жінки були чимось схожі як одна з іншою, так і разом усі вони складали один архетип – проекцію поетичного ідеалу, ідеальної коханої.

Саме такою ідеальною коханою виступає образ Ленор у поемі «Ворон». Ліричний герой не знаходить собі розради через втрату свого ідеалу. І, судячи з настроїв і думок самого По, його герой (його «Я», його «альтер его») так ніколи і не знайде ні втіхи, ані спокою, і «бальзам із Галаада» його не врятує – кінець ліричного героя поеми бачиться таким же похмурим, як смерть самого По – загадкова, нелогічна, неестетична. Так, його тривога та експресія, що була чітко позначена на початку оповіді, тепер згасла, емоції вщухли, він зовні заспокоївся, але то є згасання самої надії, самого життя:

  День і ніч кволію в кріслі, мов потрапив у труну…

                               Й вже себе не поверррну!  

(пер. Павло Маслак)

 

 

ВИСНОВКИ

Для Едґара По мрії та вимисел важили значно більше, ніж реальність. Лише світ, перетворений фантазією, знаходив в його очах бажану цілісність. Прагнучи до логічної завершеності та цілковитої гармонії, якої в природі, між тим, не існує, По створив власний Всесвіт, де б його душа могла  існувати не потривоженою. Людина у По – це завжди мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Таким чином філософське осягнення людини завжди розгортається не просто через реконструкцію характеристик його  сутності, а й через усвідомлення його буття в світі, де людина певною мірою є всім. 

Усе життя Едґара По супроводжували жінки, кохання яких змінювали його внутрішній світ, і цей змінений долею космос народжував незвичайне сплетіння думок, сенсів і образів, і від  того ще прекраснішим ставав образ героїні,  все похмурішим було його оточення  й усе безнадійнішим майбутнє. Душа героїні майже невловима, безмежна її прив’язка до реальності, але доля в образі Ворона нездоланна, невідворотна і нещадна. Саме тому герой поеми не чине опору «незваному гостю», не намагається хоча би спробувати вигнати птаха геть зі своєї оселі. Ворон – це не просто  змерзлий облізлий птах, якого віхола випадково  закинула до найближчої оселі, ні – це  невідворотне  майбутнє, втілення Вірд-Долі, яку можна ненавидіти, на яку можна нарікати, але з якою неможливо боротися.

Ісаак Б. Зінгер якось сказав: «Мені затишно з такими песимістами і декадентами, як […] Едґар Аллан По. Песимізм творчої особистості не декадентство, а своєрідна пристрасть до зцілення людини. У той час як поет розважається, він продовжує шукати вічну  істину для квінтесенції  буття, у своєму стилі він намагається розв’язати ребус часу та мінливості, винайти відповідь стражданню, воскресити кохання в лабіринті жорстокості і несправедливості». 

Використані символи в поемі «Ворон» Едґара По  є необхідними і доцільними. Вони не тільки прикрашають, а й посилюють образність і виразність художньої мови. Символ у поемі  може нести будь-яку емоційну забарвленість, а  також може бути сприйнятим читачами по-різному.

Зіставивши творчий спадок автора, цілком можна зазначити, що використання різноманітних символів у поемі «Ворон» є навмисним, оскільки несе в собі таємний замисел і  спектр негативних емоцій, які автор хотів передати читачеві.

Естетика, поетичні принципи і художній стиль Едґара По настільки  своєрідні, що він, використовуючи романтичну тематику  традиційними для романтиків ідеями та образами, багато в чому відходив від них і навіть суперечив.

Теоретичні принципи поета не були оцінені в повній мірі. Різноманітні літературні школи запозичували у автора окремі художні деталі і пристосовували їх до власних потреб.  Тому Едґара По в повній мірі можна назвати «батьком символізму» та «за початківцем імпресіонізму і футуризму», а популярність його творів, зокрема «Ворона», не згасає з плином часу, навпаки, творчість Едґара По набуває справді всесвітнього значення.