Олександр Довженко "Зачарована Десна"

«Краса людини і природи у кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна »Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно О. Довженко. Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі. О. Довженко

«Рисую я не в зеркало обачно, а в душу» О. Довженко

Жанр твору: Автобіографічна кіноповість. Автобіографічний твір - літературний жанр: опис власного життєвого шляху на основі спогадів. Кіноповість – сценарій, перероблений для читання; жанр художнього твору,що поєднує ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень,монументальність образів) і повісті (епічність і психологізм, метафоричність і потяг до гіперболи, широкі пейзажні картини та авторські відступи).

Родовідне дерево:

Мати. Невсипуща трудівниця; щиро любила все, що проростало із землі. «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало»

Батько. Взірець людської досконалості; виразник народної моралі. «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя... Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням... З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все».

Дід Семен: Він « малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.

Прабаба Марусина: Вона була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. Їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі».

Він жадібно вбирає перші життєві враження — украй суперечливі: по-дитячому наївне розуміння картини Божого суду, думки про «перший гріх» через вирвану моркву тощо. Сашко живе в чарівному світі, сповненому несподіванок (як-от історія з левом) та манливих таємниць. Він дуже тонко відчуває красу природи: у городі, наповненому всякою живністю, у саду із яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.

«Суворий і ніжний Довженко… Він любив садити квіти і дерева, дерева, які б давали плоди, радість людям. А ще він любив мислити не тільки вдень, а й уночі… Він нагадував Сковороду – відвертого, безпосереднього і безкорисливого. Його чарували весни, птиці… Любив трави і тварин… Любив у житті м’які кольори – оранжевий, бузковий, блакитний… Усі, крім одного, - чорного. Він любив усе живе і ненавидів смерть…», - так писав про Олександра Довженка його товариш, поет А. Малишко. А ще любив він музику, особливо класичну. Улюбленим композитором був Бетховен, улюбленим музичним твором – ІV симфонія того таки Бетховена…