Оповідання «Три зозулі з поклоном».«Вічна» тема «любовного трикутника» в новітній інтерпретації

Ратушна Наталія Миколаївна -вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської областіАвтор ресурсу«Вічна» тема «любовного трикутника» в новітній інтерпретації

ЛЮБОВРозгляньмо «Хмару слів»почуттязлет душісамовираження краса гармонія   єдність  взаємністьджерело натхнення скарб- Чим є любов для людини? щастятурботабезкорисливістьрадістьсвятість  довіравідданістьобіймиласка

К О Х А Н НЯ – це жити і дихати разом із людиною.–  це коли серце починає частіше битися, і ти стаєш добрішим.– це почуття, що робить людину щасливою.– це безкорислива і радісна турбота.– це почуття ніколи нічого не вимагає, воно тільки дає.– це те, від чого ти посміхаєшся, навіть коли утомився.– це коли серед мільярдів ти знаходиш людину, яка відчуває таку ж потребу у тобі, як і ти в ній.– це турбота про кохану людину.

Як сказала головна героїня історичного роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»: «Любов – це, люди, діло не осудне. По всі віки. Вовік віків. Амінь». Неосудне, навіть потьмарене зрадою, неосудне, бо – невмируще, як пам’ять про найвищий злет душі, зоряний час. Любов – це почуття, яке долає всі перешкоди на нашому життєвому шляху, почуття, яке надає нам сил і сподівання на краще майбутнє тих, кого ми любимо і хто нам найдорожчий у світі. Любов – це найважливіше почуття у житті кожної людини, яке непідвладне ані старінню, ані смерті. У ній народжується краса, гармонія,  лад,  єдність. Л. Костенко Любов  —  радість,  любов  — джерело натхнення, споконвічна тайна людського буття. І щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття. М. Чурай

 Людина, серце якої не плакало від солодкої муки, душа якої не боліла коханим ім’ям, не може зрозуміти цього прекрасного почуття. А якщо Бог нагородив її цим неоціненним скарбом, то він робить людину красивішою, облагороджує її. У душі виникає щось незбагненно - животворне, народжується світ краси і гармонії. Любов омиває наші серця цілющим дощем, ростить добро і завше стверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Любов дарує хвилини чарівності, радості, дарує світло і тепло. І ніхто не в силі від неї відмовитися, не прийняти її.

На попередньому уроці ми познайомилися із життєвим шляхом та творчою долею геніального митця Григора Тютюнника. Як свідчать його сучасники, у Григора все було великим - руки, якими можна було перевернути гори, очі, які ясно бачили і минуле, і майбутнє; серце, в якому клекотіли, не згасаючи, любов до друзів, ненависть до ворогів. Саме їй, «Любові Всевишній…», присвячує свій твір «Три зозулі з поклоном» письменник. Цей шедевр і стане сьогодні об’єктом нашого дослідження, Тютюнник вчитиме нас кохати, прощати, аналізувати свої і чужі вчинки, вчитиме любові, доброті, терпимості. Чого, на вашу думку, було більше в серці письменника - ненависті чи любові?

Тема уроку Оповідання «Три зозулі з поклоном». «Вічна» тема «любовного трикутника» в новітній інтерпретації. Образ любові як утілення високої християнської цінності, яка вивищує людину над прагматичною буденністю, очищає її душу. Зміщення часових площин як художній прийом. Роль художньої деталі в розкритті характеру, ідеї

Проблемне  запитання:- Чи  маємо  ми  право  засуджувати  це  високе почуття?Епіграф уроку: Любов — це,  люди, діло  не осудне. По  всі  віки.  Вовік  віків. Амінь. Л. Костенко «Маруся  Чурай»

 Летіла зозуля через мою хату,Сіла на калині та й стала кувати.   «Ой, чого ж, зозуле, Ой, чого ж  ти куєш,Хіба ж ти, зозуле, добре мене чуєш? Якби не чувала, то би не кувала,Про тебе, дівчино, всю правду сказала.  Ой, Боже мій, Боже, що я наробила?Козак має жінку, а я полюбила. Козак має жінку,ще й діточок двоє,Ще й діточок двоє, чорняві обоє. А я тих діточок та й не понаймаю,З тобою, Марусенько, в саду погуляю. Гуляв козаченько неділю й дві ночі,Прийшов козаченько до дівчини в гості. Ой, Боже мій, Боже, який я удався,На чужій сторонці за жінку признався. Не так же за жінку, як за дві дитини,Розкололось серденько на дві половини». У важно вслухаймося у слова пісні «Летіла зозуля через мою хату» Саме ця пісня й послужила поштовхом до написання твору «Три зозулі з поклоном».https://www.youtube.com/watch?v=Pytu3 F5 T-b. Y

Робота з підручником. Ст.239 Автобіографізм твору. Безневинного батька Григора Тютюнника, героя твору, звали Михайлом. У ніч з 29 на 30 листопада 1937 року його заарештували органи НКВС й вивезли з рідної Шилівки до Полтави, а згодом на край світу, аж до «Сибіру несходимого», де він і загинув. Григір пам’ятає, як він, шестирічний, плачучи, біг за возом.

«Любові Всевишній…» присвячується…Цей твір має незвичайну присвяту. Епітет «всевишній» в українській мові найчастіше використовується в контексті слова «Бог», таким чином, письменник підкреслив велич людського почуття. Автор прагнув відродити в читачів християнське духовне начало. Він зумів піднести над усім грішним і земним любов,  адже  любити,  на  думку  Гр.  Тютюнника, — то найвище призначення людини. "Три зозулі з поклоном"

«Любові Всевишній…» присвячується…Це кохання дійсно було неземне: безнадійно закохалася у свого сусіда Михайла, батька оповідача, молода жінка Марфа Яркова. Вона жила лише тим, що могла зрідка його бачити. Але тридцятитрьохрічний Михайло був репресований і опинився в сибірських концтаборах. Тепер Марфу тримали на світі лише листи Михайла, які він писав до своєї родини. Марфа крадькома просила листоношу хоча б потримати листа від Михайла у руках: «Сльози рясно котяться їй по щоках, — пригортає його до грудей, цілує зворотну адресу...»https://www.youtube.com/watch?v=m_Vn. ALmc9 SE

Прийом «Кластер»Складіть ґроно «Любов Всевишня…» велична. Святадосконалачистакрасиващирабагатабезнадійна(Ґронування)відданависоканеземнапіднесенавід Богазагадкова

«Мозкова атака»— Чому твір має таку назву?  Зозуля  —  одна  з  найприкметніших «міфічних»  пташок.  Зозуля віщує  весну  і  пророкує  людині,  скільки  років  та  житиме.  Кажуть, що  зозуля  кує  тільки  навесні  від  Благовіщення до Купала, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «давиться» і перестає кувати. Вірили в те, що в  зозулі-золотоключниці  зберігаються ключі  від вирію, а тому вона прилітає останньою, а у вирій летить  першою. Три  зозулі  відкрили  головному героєві таємницю кохання. Відомо,  що  зозуля  гнізда  не  мостить,  тож  людина повинна була зрозуміти, що її кохання приречене,  не  матиме  у  відпо-відь  такого  ж  почуття. І  Марфа,  і  Софія,  і  Михайло  сподіва-лися на щастя, але  даремно.  Із  змісту  зрозуміло,  що  до всіх  них  линули  три  зозулі  з  поклоном.  Герої  залишаються   на   роздоріжжі:   Михайло   безслідно зникає на каторзі, Софія одна ростить сина, а Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

Оповідання. Новела. До якого жанру належить твір? Метод «Прес» Новела (від лат. novellоs — новий) коротке оповiдання пpо незвичайну  подiю із несподiваним фiналом, складними настpоями, пеpеживаннями пеpсонажiв. Жанрове визначення у підручнику

прозовий твір, схожий на оповідання;дуже стислий за обсягом;у ньому розповідається про одну незвичайну подію, що стала поворотною у долі персонажів; напружена дія, розвиток сюжету по-драматургічному стрімкий, гостро конфліктний. Літературознавці стверджують, що це - новела у новелі. Особливість її в тому, що тут відсутні драматичні сюжетні зіткнення, але кожне слово відгукується щемом у серці. Відшукаємо жанрове визначення у підручнику – ст.238. Оповідання баладного типу. Новела -

У цьому світі є одне питання,Воно складне водночас і просте. Звучить воно: «А що таке КОХАННЯ? Яке воно: чи грішне, чи святе?»Я думаю: прекрасний дар  кохання.                Це – ніжність рук, обійми, почуття…У тихі ночі зоряні стрічанняІ клятви бути разом все життя. Коли за відстань чуєш серця стуки,Тремтять в чеканні серце і душа,Коли, після тривалої розлуки,Коханий знов до тебе поспіша. Коли ти бачиш його погляд яснийІ посмішку на лагідних вустах,А серце, повне ніжності і щастя,З грудей нестримно рветься, наче птах. Це ніжні-ніжні теплі поцілунки,Кохані руки у твоїх руках,Прості дрібнички, милі подарунки,Кохання – зірка, що освітить шлях.

   За твором – Любов – не осудна, що Бог раз з’єднав – людина  хай не розлучає…        У творі автор підніс над усім грішним і земним саме любов чисту, щиру, безкорисливу й безнадійну. Любов заволоділа серцями трьох людей. Три зозулі – то три долі: Марфи, Михайла та Софії, то три  «туги», освячені любов’ю. Любити - то найвище призначення людини Всевишнім.  Це почуття підносить людину, робить її духовно багатою. Тому й уклонився автор  героям твору, заявивши нам, що людина гідна високої любові, даної Богом. Любов – почуття, не залежне від людської свідомості, волі, бажання. Воно ніби дано якоюсь вищою силою, тому мусить лишатись поза осудом чи запереченням.

Син-студент, поштар дядько Левко, чоловік Марфи - Карпо. Михайло. Марфа. Софія. Образи твору Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном»

Ім'я походить від давньоєврейського імені  Мікаель, що означає «рівний, подібний до Бога». Ім’я Михайло означає - дуже компанійська людина. Він завжди все робить вірно і  добре, дуже чуйний. Взагалі-то за церковним календарем Михайло досить важлива постать, він є охоронцем людей і посідає одне з перших місць серед архангелів.        - Яким же є Михайло у творі?      Михайло – вірний чоловік, кохає свою дружину Софію.  Виразно характеризують його слова, сказані дружині: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу».    В образі Михайла ми бачимо горе і страждання народу, що зазнав сталінських репресій. Михайло - головний герой твору

Софія – дружина Михайла           Свята Софія була дуже мужньою жінкою, турбувалася за інших, саме вона була матір'ю Віри, Надії, Любові.       Такою ж є і образ Софії у новелі. Вона любить свого чоловіка, але з повагою ставиться і до почуття Марфи. Ні, вона не збирається ні з ким його ділити, але якої ж чистоти треба мати душу, щоб розуміти кохання іншої жінки, не засуджувати,  не насміхатися, а саме розуміти, що не так-то легко вирвати з серця образ коханого. На запитання сина, чому вона не тримає зла на Марту, Софія відповідає: «У горі, сину, ні на кого немає серця. Саме горе».  Софія не сердилася на Марту, не ревнувала, бо поважала її біль і тугу.Ім'я Софія має давньогрецьке походження, означає мудрість.    Софія - ніжна, добра, делікатна. У відносинах із незнайомими людьми сором’язлива, довірлива. У той же  час вона здатна виявити співчуття до слабкої й беззахисної істоти й надати посильну допомогу людині, що потрапила в скрутну ситуацію.     

Марфа Яркова            У творі кохання Марфи до чужого чоловіка – її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Вона й не претендує на чуже щастя. Марфа емоційна, чутлива, лагідно відчайдушна у своїх почуттях. «Тонесенька, тендітна – у благенькій вишиваній сорочці з кучерявим світлим волоссям – була молодшою за Михайла. Йому – 30, а їй – 19. Марфа завжди швидше від Софії вгадувала, коли приходив лист від далекого коханого. Прибіжить під пош-ту, випросить у поштаря листа, адресованого не їй, а дружині Софії, в руках потримає, сльозами обіллє – і від-дасть». Нехай життя Марфи склалося нещасливо... Але ми можемо тільки захоплюватися тим, як міцно кохати ця жінка, яку чистоту та силу свого почуття вона мала, не бажаючи собі винагороди, розуміючи, що її мрія — бути поруч із коханим чоловіком — є нездійсненною... Ім'я Марфа переводиться з арамейського як «пані». Святою покровителькою імені є свята мучениця Марфа Перська. На Русі   ім’я вважалося  дуже розповсюдженим, але в основному серед простого народу. У вищих колах це ім’я ніколи не користувалося популярністю.

Карпо Ярковий – чоловік Марфи.     Карпо наче стоїть осторонь, бо й справді: нікого й нічого в світі не помічає, крім галушок із картоплею, які страх як він любить. Сидить та у стелю дивиться, чи у вуса дує, або тьопає галушки, «як за себе кидає». виразно характеризує: «над галушками катується». «Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне».

- Мамо,- питаю після того, як розказано куці студент-ські новини (сесію здав, костюм ось купив ), - а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:-  Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…Оповідач – син Михайла та Софії Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі  (три вагони цегли розвантажив із хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці.

Яку  роль  у  житті  героїв  відіграє  це  високе  почуття? Робота в групах. Любов у житті…Марфи. СофіїМихайла

Любов у житті Марфи. Марфа Яркова, одружена, але не кохає свого чоловіка. Не може витерпіти, коли він сидить та у стелю дивиться, чи у вуса дує,  або  тьопає галушки,  «як  за  себе кидає».   Михайло, Софія і Марфа співають, а він вусами пару з миски ловить та сопе так,  що  каганець  на столі  як  не погасне.  «Я,— каже,— картоплю  в  галушках люблю. Картоплі треба  більше  кидать у  галушки».   «Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара  солома».   Марфа безмежно кохає  Михайла.  Вона розуміє,  що  у  нього дружина, син, та   нічого  не може  вдіяти  з  собою. Їй аби тільки  бачити  його, чути  голос,  спів.  Вона   не  хоче  розбивати  сім’ю.

«Марфа серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тен-дітна, у благенькій, вишива-ній сорочині й рясній спіднич-ці над босими ногами, — і сидить,сяє  жовтими  кучеря-ми  з-під  чорної  хустки».«Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на  дядь-ка  Левка — ще  синіші...  Вона хапає  з  Левкових  пучок  лис-та  —  сльози  рясно котять-ся їй по щоках, — пригортаєйого до грудей, цілує у зворот-ну адресу...»«Марфа…не  скоро  віддає  йо-му листа,  мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:   — Ну от бачите, нічого я йому і не зробила...»«А  Марфа  біжить  на  роботу,птахою  летить,щоб дов’яза-ти до вечора свої шість кіп, і вітер сушить — не висушить сльози у її очах ».

Марфа – із чистою душею, лагідна, тиха, …. Марфа   —  пам’ять  і  чекання. Не можна не вклонитися цій святій любові. Перед силою  такого  почуття  никнуть  скептики  й  циніки,  і  будь-який  поговір  —  ніщо,  бо  це  —  Любов, яка  без  дозволу  входить  в  людське  серце  і  виповнює його вщерть. Асоціативний  ряд  «Риси характеру Марфи»порядна, обожнює сина коханого чоловіка, здатна на велике кохання, емоційна, чуйна, повністю віддалася своїм почуттям, тужить, переживає.

Любов у житті Михайла Михайлу не  судилося щастя  на  цьому  світі.  І  сім’я  була:  жінка,  син, але,  мабуть,  своєї  долі  не  обминеш. Його репресували  і  відправили  в  Сибір,  як  ворога  народу. А  який  він  ворог?  Все  своє  життя  працював:  робив вікна,  двері  фільончасті,  столи,  ослони. Навіть тут,  на  засланні, «руки  засверблять,  що,  буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі». Але чомусь не таке все виходить, як вдома. Бо душа залишилася у  рідному  селі,  а  без  душі  —  яка  робота?  «Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і у двадцять, і в тридцять годочків... Сокіл  був,  ставний  такий,  смуглий,  очі  так і печуть, чорнющі. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє  і  думає  про  щось.  А  востаннє,  як  бачила його (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману».

«…співаємо потихеньку. Тато баритоном, а  я  другим  йому помагаю,  а  Марфа  першу веде… Ото  гляне,  було,  як  чоловік над  галушками  катується,  зітхне  посеред  пісні  й одвер-неться,  а  сльози  в  очах  — наче  дві свічечки голубі. До тата... Я  то  бачу. А він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в  колиску   всміхається   та приколисує   легенько».«Ти,  Михайле,—  кажу,—  хоч  би  разочок  на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».«Не суди мене гірко. Але я ніколи  нікому  не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня,що  десь  тут  коло  мене  ходить  Марфина  душа нещасна».

Асоціативний  ряд  «Риси характеру Михайла»Михайло - з чистою душею, талановитий,…переживає, вірний, порядний, обожнює сина і дружину, трудолюбивий, здатен на велике кохання, чутливий, відчуває чужий біль. Михайло за тисячі верств чув Марфу, проте не зрадив ні дружині, ні синові, так ніби взяв на свої міцні плечі відповідальність за всіх. Передав сину в спадок силу любові невгасиму. Бо вірив, що на долю його дитини не випадуть ні війни, ні концтабори, а прийде нещастя — зуміє він вистояти, зберегти чистою душу. Отак і катувався у  снігах  та  морозах  між  любов’ю  та  обов’язком, зате мав право сказати «моя єдина в світі Соню».

Любов у житті СофіїСофія - дружина  Михайла. Важко їй одній було ростити сина, коли забрали  чоловіка.  Чекала  його  листів,  а  Марфа їх серцем відчувала. Не картала суперницю — навпаки, найкращими,   теплими   словами   говорила про  неї своєму  синові. Не  сердилася,  бо розуміла,  ще до них обох прийшло горе, таке безпросвітне, а в «горі, сину, ні на кого серця немає.  Саме  горе».  «Спогади  її  не  щемлять їй і  не  болять —  вони закам’яніли».

«Очі мамині сухі, голос не здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли».«... А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?—Ні.  Він  мовчав.  Сама  бачи-ла  й  чула.  Я  бо теж за нею слідком з роботи тікала. Отуди ярком, ярком  —  і  до  пошти.  Дивлюсь,  а  вона  вже  на  поріжку  сидить,  жде...  Вона  щораз  перша  вгадувала, коли тато обізветься.— І ви на неї не сердилися?—  У  горі,  сину,  ні  на  кого  серця  немає.  Саме горе.—  А  як же  то — вона  вгаду -вала,  а  ви  —  ні?»

Асоціативний  ряд  «Риси характеру Софії»Софія – з чистою душею, мудра, ... спокійна, врівноважена, вірна,  співчутлива, обожнює сина і чоловіка, здатна на велике кохання, чутлива, переживає, відчуває чужий біль. Софія — мудрість, а ще мучениця. Марфа ще  чекає  повернення Михайла, а Софіїні спогади вже не щемлять,  не  болять  — вони  закам’яніли… Михайло писав  дружині  про  своє  почуття  до  іншої,  бо  був переконаний, що зрозуміє. І не помилився.

«Софіє! Соню!Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав, тільки голова вся, а й брови  посивіли. Зразу  подумав: може,  то  іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться  мені  моя робота. Наче  роблю вікна,  двері  фільончасті,  столи,  ослони. І  так мені  руки  потім  засверблять,  що,  буває,  ложки  хлопцям  ріжу  на  дозвіллі...  А  руки  як  не  свої. Дерево  тут  хороше,  у  нашій  стороні з нього  білі палати робили  б.  Але  сире. Та  й  інструмент  не той,  що  в  мене  був.  Ти  його  ще  не  спродала?  Як буде  скрута  —  не  жалій.  Коли  повернуся,  на  новий розживемось. Соню, аби ти знала, як хочеться вижити. Не так то й далеко я зайшов, та далеко вертатися. Ти  питаєш,  як  нас  годують,  як  одягають  на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо  Ярковий  п’ятнадцять  мисок  умолотив  би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.

Сю  ніч  снилася  мені  моя  сосна.  Це  вона  вже досі  в  коліно,  а  може,  й  вища.  Сосна  —  а  за  нею річки  синє  крило...  Ні  ти,  ні  синок,  мій  колосок, чогось  давно  не  снитесь,  тільки  привиджуєтеся. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?.. Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав  неправди  і  зараз  не  скажу:  я  чую  щодня,  що десь  тут  коло  мене  ходить  Марфина  душа  нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав  на  ярмарках  Зіньківських  бандуристочка сліпенький,  послав  три  зозулі  з  поклоном,  та  не знаю,  чи  перелетять  вони  Сибір  неісходиму,  а  чи впадуть од морозу. («Сибір  неісходиму»  було  нерішучою  рукою закреслено густим чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»). Сходи,  моя  єдина  у  світі  Соню!  Може,  вона покличе  свою  душу  назад,  і  тоді  до  мене  хоч  на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму.

Чи  можемо  ми  засуджувати  Марфу  за  те,  що  мимоволі втрутилася вона в сімейне життя  Софії  і  Михайла?  Вона  і  сама  страшенно  переживала,  тужила,  розуміла,  що  подумки,  можливо, зраджує чоловікові. Із  яким  почуттям Софія розказує  сину  про  безмежно  люблячу, чисту душею Марфу? Без ревнощів, без образи, без осуду. Що спільного в характерах Марфи, Софії, Михайла?  Спільне  —  здатність  на  велике  кохання; душевна   чистота;   вміння   відчувати   чужий   біль.- Що таке образи – символи, які образи-символи зустрічаються  у новелі?Метод «Мікрофон»

Символ– це предмет чи слово, що умовно виражає сутність якого-небудь явища. Символ полягає в заміні назви життєвого явища, поняття чи предмета умовною назвою, знаком, що має щось спільне з ним. Символ близький до тропів (порівнянь, метафор, алегорії) і має переносне значення. Символи з фольклору перейшли і в літературу. Наприклад: весна – символ відродження, молодості; гроза – символ небезпеки, боротьби.

Зозуля – символ суму, тривоги, нещастя. Безмірні сльози, тихе ридання в українському фольклорі - це образ зозулі. Зозуля ні гнізда не вміє вити, ні пари не шукає, ні діточок не леліє, все вона чужим горем переймається, чужим літам і чужому горю лік веде. У новелі зозуля – символ суму, символ душі, тривоги; нещастя, провіщення.  Кування зозулі – ніби заклинання, що означає: покинь, забудь, відпусти.   Три зозулі з поклоном – в останньому листі Михайла – це святість трьох душ, що автор втілює їх у трьох образах: Софії, Михайла, Марфи. Ромашка – символ кохання. Частенько дівчата, відриваючи пелюстки ромашки, питають: «Любить, не любить…»Сидить Марфа на поріжку й обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є, нема, є, нема, є…» Колосок – символ основи життя. Колосок ( …синок мій колосок…) – це символ основи життя, адже син Михайла – продовжувач роду.

Сосна – символ самотності.  Символічним у творі є образ сосни. Вона тихим голосом, майже пошепки, співає свою пісню, в якій відчувається ледь уловима туга самотності. І кожен із персонажів відчуває це. Сосна біля Карпової хати уособлює самотню Мар-фу. Сосна, яку посадив Михайло, нашіптує йому уві сні про присутність самотньої жінки, яка його кохає. До сосни подумки звертається напри-кінці новели й сам оповідач, а вона, велика «Тато-ва сосна», дає йому відповідь: «Тоді не було б тебе».

Річка – це час. Час – це ріка, води якої згладжують усе. Образ річки з’являється Михайлові уві сні. У неволі вона є також символом. Вона тече там, де росте посаджена ним самотня сосна, де його відсутність спустошила душі Софії та Марфи. Проте життя йде, тече, як ріка, і змінюється.

- Як  ви  зрозуміли  задум  письменника  у  творі?Письменник   відтворює   особисте   бачення   складної  ситуації.  Жоден  із  героїв  новели  не  поборов  свої страждання,  не  зменшив  сили  душевного  болю,  але всіх їх єднає велике світле кохання.- Чи маємо ми право засуджувати це високе почуття?Любов — почуття, не  залежне  від  людської  свідомості,  волі,  бажання. Воно  ніби  дано  якоюсь  вищою  силою, тому  мусить лишатись поза осудом чи запереченням.

Кохання... Воно сильніше за смерть, вічне й завжди молоде. Воно в піснях  i в душах. Йому акомпанують  солов'ї, а часом i гармати. Та повсякчас - це одне з найсильніших i найкращих почуттів, на яке здатна людина.    «Світ завжди благословляє i сонце, що встає, i серце, що кохає». Ніколи  не  пізно,Ніколи  не  пізно  кохати,Ніколи  не  пізно, повір. Тоді  хочеться  заспівати,Злетіти  й  дістати  до  зір. У  будь-якім  віці  прийде  любов,І  все  стане  яскравим  довкола,Співатимуть, оживаючи,  знов,Янголи  мрії  казкові. Люби  завжди  і  будь  коханим,Любов  − прекрасне  почуття,Кохання  не  буває   раннім,Люби,  допоки  є  життя. В. Симоненко. Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її, - знов молодість не буде!»О. Олесь

Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»Паспорт твору. Присвята: «Любові Всевишній…»Рік написання: 1976.Ідея: возвеличення любові як найвищої духовної цінності, яка піднімає людину над буденністю, очищає її душу. Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання. Літературний рід: епос.

Над чим змушує задуматись твір «Три зозулі з поклоном»?Все далі й далі відходять від нас далекі сімдесяті роки — буденний розквіт командно-бюрократичної державної системи, коли вже встигла захлинути перша хвиля «відлиги» шістдесятих років, коли за слово правди, як і в роки жорстокого сталінського режиму, потрапляли за грати — у Сибір і Мордовію, саджали у псіхушки, розправ-лялися фізично. Політичних в’язнів карали жорстоко. Та правду знищити неможливо. Саме в цей час Григір Тютюнник написав свій твір «Три зозулі з поклоном». Це був саме той час, коли ніхто не зважувався відкрито сказати правду про ті роки, роки розгулу й беззаконня сталінського режиму, арешти, заслання, вбивства. Твір був згадкою про батька, котрого заарештували 1937 року як ворога народу й пустили по сибірських етапах. А скільки ще таких «ворогів народу» було в ті часи? Мільйони. НЕ ГОВОРИ

Під криваву сокиру сталінського апарату потрапив цвіт україн-ської нації — інтелігенція, яка не могла й не хотіла миритися з духовним знищенням народу, не хотіла вірити гучним комуністи-чним гаслам про світле майбутнє. Військові і вчителі, письменники, лікарі, вчені гинули, попавши під жорна страшної сталінської машини. А скільки українських селян-трудівників, які любили свій край, рідну мову, шанували традиції нашого народу, не терпіли брехні й насильства, були добрими господарями, мріяли про щастя й незалежність України, потрапляли на Соловки, Колиму.

Над чим змушує задуматись твір «Три зозулі з поклоном»?Щоб обмежити поширення вільних думок і суджень, високої моралі і культури, посилити почуття страху, усунути від активної діяльності інтелектуально розвинених людей, адміністративно-командна система вдавалася до несанкціонованих розправ, арештів. У ті страшні часи люди були позбавлені елементарних прав. У СРСР можна було беззаконно покарати практично кожного. Але й сімдесяті роки на Україні не були «раєм». Неможливо було чесно й відкрито висловлювати свої думки. Деяка частина нашого суспільства навчилася догоджати режиму, але краща — завжди протестувала. Серед них був і письменник Григір Тютюнник.

Над чим змушує задуматись твір «Три зозулі з поклоном»?Якою громадянською мужністю треба було володіти, щоб у ті часи не побоятися виступити зі своїм твором. Він ніби віддає данину духовному подвигу батька й мільйонам закатованих, знищених, але не зломлених духом людей, посилаючи їм уклін — шану з рідної землі — України сивими зозулями. А три зозулі кують…  І не викреслити з пам’яті народної тих страшенних років. Хай же вони будуть вічним пам’ятником тим, кого повернути вже неможливо, суворим застереженням усім нам, від кого залежить доля нації і держави.

Які моральні уроки ви винесли для себе з твору? Григір Тютюнник з такою любов’ю змалював своїх героїв, що серед цієї трійці, як не дивно, ми не бачимо третього зайвого. Хочеться доземно вклонитися кожному з них за любов і страждання: за мудрість - Софії, за відданість – Марфі, за чоловічу ніжність – Михайлу. І варто пам’ятати, що людина в будь – якій ситуації має залишатися людиною. Над вечірнім простором солоним, Подолавши даль гірких років, Три зозулі прилетять з поклоном До квітчасто чистих рушників. І душа здригнеться рушниково, І дитинність вирветься з оков, Як джерельце Григорове слово – З первозданним іменем: Любов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: ЛІТЕРАТУРА: Українська література (профільний рівень) : Слоньовська О. В., Марфин Н. В., Вівчарик Н. М. Українська література. Підручник для 11 кл.. закладів загальної середньої освіти (профільний рівень).-К.: Літера ЛТД - 2019.- 320 с.ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ: Google картинки. Режим доступу: http://images.google.uа -URL: https://uk.wikipedia.org/wiki. URL: http://dovidka.biz.ua/vislovi-pro-kotsyubinskogo/URL: https://www.google.com/search?q. URL: https://www.youtube.com/watch?v=m_Vn. ALmc9 SE-URL: https://www.youtube.com/watch?v=Pytu3 F5 T-b. YURL: http://kakalukol.blogspot.com/2016/01/blog-post_15.html