Орфоепічна норма – це мовна норма у сфері вимови й наголосу: ходжу (не хожу), Інцидент (не інци. Ндент), один. Адцять (не од. Инадцять); чимало пам’ят. Ок (не п. Ам’яток). Орфоепічні норми складаються історично разом із формуванням національної мови, коли в життя суспільства збільшується питома вага усного мовлення. Володіння орфоепічними нормами сприяє швидшому порозумінню людей. У широкому розумінні орфоепічні — це норми: — власне орфоепічні (літературна вимова окремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків); — акцентуаційні, наголошувальні; — інтонаційні.
ОСНОВНІ НОРМИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ВИМОВИ{5 C22544 A-7 EE6-4342-B048-85 BDC9 FD1 C3 A}Вимова голосних. Вимова приголосних. Звуки [а], [о], [і] в усіх позиціях вимовляються виразно і чітко. Шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді. Шиплячі звуки лише злегка пом’якшуються в положенні перед [і]. Шиплячі треба вимовляти як напівпом’якшені також і тоді, коли вони подовжуються. У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и], а [и] — до [е]. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим у кінці слова та перед глухими, не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та в кінці слова вимовляється як [ỹ]. Ненаголошений [о] перед наголошеним складом з [у] та [і] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]. У словах іншомовного походження такого наближення не відбувається. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито, як один неподільний звук. Якщо [д] і [з] або [д] і [ж] належать до різних значущих частин слова, їх слід вимовляти як окремі звуки. Звук [ґ] вимовляється, на відміну від звука [г], як проривний
Вимова абревіатур Найчастіше абревіатура вимовляється за назвами початкових букв (ха-те-зе — ХТЗ). Однак такий підхід не завжди прийнятний, зважаючи на складність, немилозвучність вимови абревіатури, через те в окремих випадках варіантом вимови може бути просторічний, простіший (не ЕФЗЕ-У, а ФЕ-ЗЕ-У). Однак таких прикладів небагато. Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення голосних і приголосних звуків. Найголовніші закономірності вимови літерних абревіатур такі: — за звуками вимовляються ініціальнозвукові абревіатури, що складаються з ініціалів типу «голосний — голосний — приголосний», «приголосний — голосний — приголосний», наприклад: ООН, ЖЕК, ЦУМ. — літерні абревіатури, що складаються з двох або трьох приголосних та одного голосного, вимовляються за буквами, наприклад: ПТУ (петеу), МГУ (емгеу); — однолітерні абревіатури з цифрами вимовляються за назвами букв: Т-34 (те34).
Наголос Більшість самостійних слів мають один наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, більш уживаний, і в словниках такий варіант ставиться на першому місці: завжди′ і за´вжди. Як і в більшості слов’янських мов, в українській наголос вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наголос рухомий. Це означає, що він може змінюватися в різних формах одного і того ж слова: стіна — стіни, земля — землі. Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм. Наголос розрізняє омографи (за′мок – замо´к). Наголос також може виконувати форморозрізнювальну функцію, виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини: свіжі новини — не чув новини. Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє вдосконаленню усного мовлення.
Вправа 2 Перепишіть сполуки слів, вибравши потрібний прийменник або сполучник. Сторінка у/в підручнику; збірка «Тиша і/й грім»; знайди і/й підкресли; Яна і/й Юля; і/й доки мені чекати; щоправда, у/в нас спекотно; конвалії і/й жоржини; напиши у/в Твіттері; представник у/в області; гра у/в рулетку; він і/й є чемпіон; гроші — у/в кишені; моря і/й озера; у/в основних положеннях; побували у/в Осло; цукор додайте у/в каву; і/й туди і/й сюди; іди і/й читай; ці і/й інші ініціативи; у/в чистовику; ми і/й тут перші; бути у/в авангарді.