Орфоепія. Значення орфоепії для читця. Причини порушення орфоепічних норм у мовленні. Вимова голосних і приголосних звуків у різних позиціях.

Орфоепія. Значення орфоепії для читця. Причини порушення орфоепічних норм у мовленні. Вимова голосних і приголосних звуків у різних позиціях.

Орфоепічні норми –це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. Орфоепія – (правильне мовлення) orthos – правильне, epos – мовлення – система загальноприйнятих правил, що визначають єдину правильну, літературну вимову. Якщо дикція – це правильна чітка вимова звуків, то орфоепія – правильна вимова звуків у фонетичному оточенні. Українська літературна мова, як і кожна літературна мова, має усталені орфоепічні норми, що є обов’язковими для всіх, хто розмовляє нею. Орфоепія охоплює наступні розділи: наголос; правила вимови окремих звуків і їх сполук;інтонаційно-мелодійну побудову  мовлення.

Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови. Голосні (а), (у), (і) завжди вимовляються чітко і виразно як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції. Ненаголошений (е) вимовляється з наближенням до (и) :несла - (не сла), село - (се ло). Дзвінкі приголосні (б), (д) , (г), (ж), (дж) , (дз) у кінці слова не оглушуються: (граб), (ворог), (дід). Префікси роз-, без-, через- можуть зберігати і втрачати дзвінкість: безтурботний - (безтурботний); розбити - (розбити). Звук (в) в українській мові сороноризується: (заутра), (кроу).

Звук (р) в українській мові завжди твердий: (лікар), (Харків). Українська орфоепія також включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями: голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); -звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); -ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); -ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); -звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словахнігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом); звук [з] у префіксахроз-, без-, через-та прийменникахбез, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); -у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом’якшуються передя, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот,тендер) тощо.

Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:1. З асимілятивними змінами: напр., у закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як [ц΄:а], [с΄:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з΄с΄а], [ц΄с΄а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

2. З подвоєнням звуків: напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на–анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, аледовгожданий); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словахалло, брутто, нетто та інших;

3. З подовженням звуків: напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т], [з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, іу всіх відмінках імен. сер.р. на -яІІ відм. (крім Р.в. без закінчення -ів) (знаряддя, намагання); передя, ю у прислівниках (навмання, зрання, попідвіконню), передє, юу формах тепер. часу дієсловалитита в похідних від нього (ллють, виллється);

4. Зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні: напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий),здн – зн (проїзд – проїзний),стн – сн (якість – якісний), (містити – місце),скн – сн(тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах приголосних-стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять);

5. Зі зміною приголосних при їх збігу: напр., -цьк- змінюється на -чч- при творенні імен. на–ин-а (донецький – Донеччина, алегалицький - Галичина), -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов (полтавський - Полтавщина),-ск-, -шк- на -щ- при творенні імен. і прикм. на -ан-(-ян-) (піски - піщаний),-ск-, -ст- на -щ- при творенні форм дієслів ІІ дієвідміни (вереск – верещати, простити – прощу); приголосні [г], [з], [ж] перед суфіксами-ськ-, -ств-змінюються на-зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц΄], [ч] перед-ськ-, -ств- змінюються на-цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед-ськ-, -ств- змінюються на-ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, алебаскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом-ш- дає сполучення-жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, алелегший), [с] змінюється на-щ- (високий – вищий

Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків[у]-[в] та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла, з – зі – із, над – наді. Звуком [і] завжди починається речення, а звуком [у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в], [й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним – [і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і] (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти - іти, влаштовувати – улаштовувати, впродовж - упродовж). Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ, установа).

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження. Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад. Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, ненав’язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ