Основи міжнародного гуманітарного права

Розділ 2. Збройні Сили України на захисті Вітчизни. Тема 2.3.1. Основи міжнародного гуманітарного права

План1. Об’єктивна необхідність урегулювання ведення бойових дій за допомогою міжнародного гуманітарного права. 2. Особливості ведення воєнних дій з врахуванням норм МГП. 3. Заборонені засоби та методи ведення воєнних дій. Ст..50-56

Міжнародне гуманітарне право (МГП), або право збройних конфліктів — це система міжнародно визнаних юридичних правових норм і принципів, які діють під час міжнародних та внутрішньодержавних збройних конфліктів.

Поняття «міжнародне гуманітарне право» у 50-х рр. ХХ ст. ввів швейцарський професор Жан Пікте - громадський діяч, багаторічний член керівництва Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Брав участь у підготовці Женевських конвенцій 1949 р.,відповідав за складання загального звіту про діяльність МКЧХ під час Другої світової війни.

Необхідність регулювання воєнних дій була зумовлена статистикою Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), яка свідчить, що за останні п’ять тисяч років від- булося понад 14 000 війн. У них загинуло приблизно 5 млрд людей, а за останні 3400 років на Землі було лише 250 років загального миру. Уже після Другої світової війни в різних регіонах земної кулі було зафіксовано по- над 260 збройних конфліктів, здебільшого внутрішнього характеру.

Збройні конфлікти у ХХІ ст. Так, з 2011 р. вони уже відбулися або тривають у таких країнах: громадянська війна в Лівії (2011), громадянська війна в Сирії (з 2011), конфлікти у Північному Малі (2012–2013), Судані (з 2012), Лівії, Ємені, війна в Афганістані (з 2015), Колумбії (1964–2016), ізраїльсько-палестинський конфлікт тощо. Не оминула біда й Україну. Війна на Сході, або війна на Донбасі, — військовий конфлікт, розпочатий російськими загонами вторгненням у квітні 2014 р. А із середини 2014 р. на територію українського Донбасу були введені й регулярні формування російської армії. Хоча офіційно Росія, не звертаючи уваги на безліч доказів її причетності до війни та свого вторгнення в Україну, не визнає фактів участі своїх збройних сил, тому з українського боку війну розглядають як неоголошену, або «гібридну війну».

МГП діє під час усіх збройних конфліктів в будь-якому регіоні земної кулі — як міжнародних, так і неміжнародних. Норми МГП вступають у дію з початком збройного конфлікту або операції з підтримання миру та безпеки. Під час міжнародних збройних конфліктів застосування МГП припиняють із загальним закінченням воєнних дій, а на окупованій території — із закінченням окупації.

Основне завдання МГП — захист осіб, які:не беруть участі у воєнних діях, тих, які припинили брати в них участь у результаті хвороби, поранення або будь- якої іншої причини, незалежно від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак.

Для виконання цього завдання МГП: визначає правовий статус осіб і об’єктів, які перебувають у районі ведення воєнних дій; встановлює ряд обмежень у виборі засобів і методів ведення воєнних дій сторонами, що воюють; регламентує права та обов’язки осіб, яких захищає МГП; установлює відповідальність держави й окремих осіб за порушення норм МГП. МГП також встановлює захист об’єктів, які не мають військового значення, обмежує вибір засобів і методів ведення війни.

Визначення поняття «збройні сили держави». Збройні сили держави — це організовані, навчені та оснащені відповідно до її внутрішнього законодавства люди, які призначені найперше для виконання завдань національної оборони й безпеки, та особи, які офіційно командують, контролюють та відповідають перед цією державою за збройні сили. Збройні сили держави (сторони), яка воює, — це організовані збройні формування, що перебувають під командуванням осіб, відповідальних за дії своїх підлеглих.

Правовий статус учасників бойових дій. МГП розрізняє дві категорії осіб:які не входять до складу збройних сил і не беруть участь у боях — цивільне населення;законні учасники війни, діям яких надається державний характер, і вони належать до збройних сил воюючих сторін — комбатанти (фр. combattant — боєць, воїн).

Комбатанти - осіби, які мають командира, відповідального за їхні дії, носять визначений і виразно видимий здалеку розпізнавальний знак, що відрізняє їх від цивільного населення, входять до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках, дотримуючи у своїх діях законів та звичаїв війни

Згідно з Женевськими конвенціями (1949) та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 р. (8.06.1977 р.) про захист жертв війни, статус комбатанта мають: особовий склад регулярних ЗС; поліцейські сили; ополчення, добровольчі загони;бійці національно-визвольних рухів опору та партизани; особи, що допомагають ЗС, але не беруть участі в бойових діях;члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу ЗС; населення, яке за наближення супротивника взялося до зброї, за умови, що воно відкрито її носить і дотримує законів та звичаїв війни.

За комбатантами визнають право застосовувати військове насильство, відповідно й до них застосовують вищу форму військового насильства — фізичне знищення. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених

Некомбатанти — це інтендантський, медичний, юридичний та духовний персонал, який правомірно перебуває у складі збройних сил воюючої сторони і допомагає в досягненні успіхів під час бойових дій, але безпосередньо участь у них не бере і застосовувати зброю може лише для самозахисту.

Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Вони не є об’єктом воєнних дій з боку супротивника і мають право на заступництво при потраплянні під його владу. Але в разі участі в бойових діях цей персонал набуває статусу комбатантів.

Диверсанти та шпигуни - група «незаконних комбатантів у тилу» які діють у тилу супротивника. Вони підлягають кримінальному переслідуванню за свої дії. Їх покарання має бути призначено тільки за вироком компетентного судового органу.

Розвідники - входять до складу збройних сил воюючих сторін і носять військову форму, проникають у розташування супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Головна відмінність військового розвідника від шпигуна — це наявність у розвідника військової форми, що свідчить про його належність до збройних сил своєї держави.

Найманець - особу, яку завербували на місці (або за кордоном) для того, щоб брати безпосередню участь у збройному конфлікті для одержання від сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальної винагороди. Найманці не входять до складу збройних сил сторін, що воюють. Найманство — це військовий злочин, тому найманці можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені на смерть

Добровольці (волонтери) серед іноземних громадян у силу своїх політичних або інших переконань (але не за матеріальну вигоду!) можуть бути зарахованими до особового складу збройних сил однієї з воюючих сторін.

До учасників бойових дій належать: особи, що захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в операції об’єднаних сил (ООС), забезпеченні її проведення й перебували в районах проведення такої операції;осіб військового та цивільного персоналу підрозділів ЗСУ, інших військових формувань, правоохоронних органів, що брали участь у міжнародній миротворчій операції або в розмінуванні місцевості від інженерних боєприпасів і вибухових пристроїв на території нашої та інших держав

Кожен військовослужбовець має знати і дотримувати норм МГП:виконуючи завдання, застосовувати зброю лише проти супротивника та його об’єктів;не нападати на осіб і об’єкти, які захищає МГП, якщо особи не чинять ворожих дій, а об’єкти не використовують у воєнних цілях;не заподіювати зайвих страждань, не завдавати більшого збитку, ніж необхідно для виконання бойового завдання;якщо обстановка сприяє, забирати поранених, хворих й осіб, які не чинять ворожих дій, і надавати їм допомогу;гуманно ставитися до цивільного населення, поважати його гідність;стримувати себе й інших від порушення норм МГП, доповідати про них командирові.

Заборонені засоби та методи ведення воєнних дій. Норми щодо засобів: це зброя невибіркової дії; застосування забороненої зброї; отруйних речовин; ядерної, біологічної, хімічної та лазерної зброї; мін тощо. Норми щодо методів: наказ нікого не залишати живим і загроза цим супротивнику, військові хитрощі, віроломство, неналежне використання розпізнавальних емблем, зазначених у Женевських конвенціях тощо.

Засоби ведення війни — це зброя й інші засоби, які використовують збройні сили у війні для перемоги над супротивником. Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

МГП цілком забороняє такі засоби ведення війни:розривні й запальні кулі, а також кулі, які перевертаються або сплющуються в тілі людини (кулі з твердою оболонкою, яка не повністю покриває осердя або має надрізи); снаряди масою до 400 г, розривні, або з вибуховою (запалювальною) речовиною;хімічна зброя — отруйні, задушливі та інші гази, рідини й процеси

бактеріологічна (біологічна) та токсична зброябудь-яка зброя, дія якої полягає в завданні ураження осколками, які неможливо виявити в людському тілі рентгенівськими променями;лазерна зброя, спеціально призначена для спричинення постійної сліпоти людині, яка не використовує оптичні прилади;вплив на природу, що має тривалі й надмірні наслідки щодо шкоди для іншої держави.

Заборонено або обмежено застосування запалювальних засобів проти цивільного населення й об’єктів, а також для знищення лісів та іншого рослинного покриву

Міна-пастка —призначені, сконструйовані чи пристосовані для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження людині зненацька, коли вона торкається або наближається до безпечного зовні предмета, який містить вибухову речовину.

Для збереження життя в умовах терористичної загрози не можна ніколи й нічого цінного підіймати землі, це може бути замінованою пасткою (зброя, гроші, апаратура, а також трупи товаришів). Не треба бути занадто цікавим і жадним, наївно вважати, що ця знахідка є везінням. Усе цінне вже вкрадено раніше

Заборонені методи ведення війни. Відповідно до МГП заборонені такі методи ведення війни:зрадницьке поранення або убивство мирного населення, а також поранення або убивство супротивника, який здався в полон і склав зброю;напад на осіб, які покидають на парашуті літальний апарат, що зазнав аварії (або тих, які рятуються від наслідків корабельної аварії), і не чинять ворожих дій;застереження тих, хто обороняється, що в разі продовження опору нікому з них не буде пощади, та віддача наказу нікого не залишати в живих;убивство парламентера й супроводжуючих його осіб — сурмача, барабанщика;незаконне використання парламентерського прапора, прапора нейтральної держави, прапора або розпізнавальних знаків Червоного Хреста, білого прапора парламентера, форменого одягу супротивника, емблеми ООН, окрім як з дозволу цієї організації;примушення громадян ворожої сторони воювати проти своєї держави та взяття заручників, терор стосовно цивільного населення, використання голоду серед цивільного населення для досягнення військових цілей тощо

Додатковий протокол І (1977) вважає, що: «Заборонено вбивати, наносити поранення або брати в полон супротивника за допомогою віроломства». Приклади віроломства: а) симулювання наміру вести переговори під прапором перемир’я або симулювання капітуляції; б) симулювання поранення або хвороби з метою обману; в) симулювання володіння іншим захисним статусом завдяки використанню знаків, емблем або форменого одягу ООН чи нейтральних держав. Воєнна хитрість - це дії, що дезорієнтують супротивника, щодо стану, положення і характеру дій та спонукають його діяти необачливо. Такими діями є, наприклад: маскування (з використанням умов місцевості, камуфляжних фарб, маскувальних сіток, димів); використання пасток тощо. Вона не суперечить міжнародному гуманітарному праву

Презентацію підготував викладач предмета «Захист Вітчизни» Дунаєвецького НВК «ЗОШ I-III ст., гімназія» Кам’янець-Подільського району Хмельницької області Свірідов Г. П.

Дякую за увагу!