Особливості національно-визвольного руху Індії та Китаю в перші десятиріччя XX ст. Японія на початку ХХ ст.

Розробка уроку з всесвітньої історії, 10 клас

Урок № 25

Тема: Особливості національно-визвольного руху Індії та Китаю в перші десятиріччя XX ст. Японія на початку ХХ ст.

Мета: охарактеризувати національні рухи в Індії та Китаю в перші десятиріччя XX ст., з’ясувати причини активізації національних рухів, їх особливості; розглянути особливості модернізаційних процесів у Японії на початку ХХ ст.; розвивати уміння учнів порівнювати економічне та політичне становище в даних державах, робити висновки, критично та системно мислити; працювати з документами, складати тези доповіді; формувати уміння висловлювати свою думку щодо діяльності історичних осіб цих країн; розвивати увагу, пам'ять, мислення; виховувати почуття національної гідності та поваги до національних рухів інших країн

Обладнання: підручник «Всесвітня історія», автор П.Б. Полянський, Київ 2018р., атлас з всесвітньої історії, стінна карта світу, презентація, відео-фрагменти, інтернет-джерела, режим доступа:

Індія

Японія

Китай

Ключові компетентності: компетентність у галузі суспільних наук, вільне володіння державною мовою, інноваційність, інформаційно-комунікаційна, навчання впродовж життя, соціальна та громадянська, культурна

Тип уроку: засвоєння нових знань

Технологія: «перевернутий клас »

Основні поняття: національний рух, Індійський національний конгрес (ІНК), «свадеші», «сварадж», «боксерське повстання», Сінхайська революція, Гоміндан, синтоїзм.

Історичні постаті: Мацухіто, Сунь Ятсен, Юань Шикай, Ци Сі, Пу І, М.Ганді

Основні дати та події: 1905 р. - початок руху «свадеші», 1906 р. - поширення гасла «сварадж», 1898-1902 рр. - «боксерське постання», 1911-1913 рр. -Сінхайська революція, 1911 р.-проголошення Китайської республіки, 1912 р. - створення Гоміндану (Національної партії), 1913 р. - «друга революція», 1868-1912 рр. - доба Мейдзі, правління імператора Мацухіто, 1910 р. - анексія Кореї

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

-показувати на карті провідні країни Азії  на початку ХХ ст.;

-визначати особливості соціально-економічного розвитку Індії, Китаю, Японії на початку ХХ ст.,

-порівнювати державний устрій та особливості політичного життя цих країн;

-хронологічно зіставляти події та явища теми;

-тлумачити та застосовувати поняття та терміни: національний рух, Індійський національний конгрес (ІНК), «свадеші», «сварадж», «боксерське повстання», Сінхайська революція, Гоміндан.

Хід уроку :

І. Організаційний момент

Бажаю плідно працювати і багато цікавого дізнатись! Сьогодні учні –вчителі, навчати ради всіх вони!

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Бліц-опитування:

• На якому півострові знаходиться Індія?
• Назвіть столицю Індії.
• Яка столиця Китая?
• Чому Китай називали Піднебесна країна?
• Яка сучасна столиця Японії?
• Чому Японію називають країна Вранішнього Сонця?
• Покажіть на карті ці країни.
• Як ви думаєте, що їх може об’єднувати?

Напередодні ви отримали завдання по групам опрацювати матеріал теми. Ви мали можливість ознайомитись з роздавальним матеріалом, підручником, презентацією, відео-фрагментами з теми. Тому  сьогодні ви навчаєте один одного і всіх. Бажаю успіху!

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

План вивчення нового матеріалу

1. Національний рух в Індії

2. Революційні події в Китаї

3. Особливості  модернізаційних  процесів в  Японії

Метод «Акваріум»

Учні об’єднались в три групи, яким було запропоновано, використовуючи матеріал підручника та роздавальний матеріал, який вони самостійно вивчали вдома, скласти характеристику певної країни:

Група № 1 - Індії, Група № 2 - Китаю, Група № 3 - Японії. (c. 156-161 підручник, роздавальний матеріал, карта, відео-фрагмент, презентація)

Кожна група по черзі сідає в центрі кола, яке утворюють учні всього класу, і відповідає на запитання вчителя або бере участь у евристичній бесіді з вчителем. Інші учні слухають, не коментуючи та не перебиваючи і роблять стислі записи –складають тези. Після завершення роботи, учні групи повертаються на свої місця, а вчитель проводить бесіду з учнями класу, колективно аналізуючи інформацію попередньої групи. По завершенні роботи з класом, місце в «акваріумі» займає інша група, яка обговорює свою інформацію. Інформацію, яка обговорюється групою, можна відображати на дошці у вигляді опорного конспекту одним з учнів групи.

Запитання групам

Група № 1 - «Індія»

1. Чому після Першої світової війни уряд змушений був вносити певні зміни в політику з управління Індією? 2. Які були прийняті закони? 3. Які були наслідки прийняття цих законів? 4. Чому індійці обрали такі форми протесту, як «свадеші», «сварадж»? 5. Кого з керівників цього руху ви знаєте? Чим вони відомі? 6. Які події в історії Індії отримали назву “Амритсарська бійня”? 7. Які особливості мав індійський національний рух?

Група № 2 - «Китай»

1. Чому європейські країни бажали поширити свій вплив саме в Китаї? 2. Чому не виникла озброєна боротьба між агресорами у Китаї? 3. Чим закінчилось «боксерське повстання»? 4. Які були причини «Руху 4 травня»? 5. Чому Сіньхайська революція не привела до «європеїзації» Китаю? 6. Назвіть керівників національного руху Китаю.

Група № 3 - «Японія»

1. Який був політичний лад в Японії? 2. Які наслідки Першої світової війни були для Японії? 3. Що означає «доба Мейдзі»? 4. Як звали імператора Японії? 5. Коли був підписаний договір про приєднання Кореї до Японії? 6. Чи вплинув «самурайський дух» на розвиток економіки Японії?

Група № 4 - Рефлексія

Навчальна гра «Що було далі?»

Учитель називає подію, а учні мають визначити, де вона відбувалася і що було далі.

1. Навесні 1907 р. рух «свадеші» став переростати в рух «сварадж».

2. 13 грудня 1913 р. представники революційних провінцій зібралися в Нанкіні на конференцію, яка оголосила себе Національними зборами Китаю.

3. У 1900 р. Японія брала участь у спільній інтервенції восьми держав проти Китаю.

4. Сунь Ятсен і партія Гоміндан здійснили спробу скинути військову диктатуру Юань Шикая

5. З 1920 р. Ганді стає визнаним лідером ІНК

V. Підсумки уроку. Вибіркова перевірка виконання завдання – складання тез

Основні висновки:

1. На початку ХХ ст. в Індії відбулася активізація національно-визвольного руху. Рух за незалежність Індії - сукупність різноманітних регіональних та національних кампаній на території Британської Індії та інших колоніальних володінь Південної Азії, з використанням методів ненасильства і озброєної боротьби. Махатма Ганді очолив рух за незалежність Індії. Рух свадеші (у перекладі «своя земля») - бойкот британських товарів, «сварадж» (у перекладі «своє правління»). Діяльність ІНК призведе через 30 років країну до незалежності.

2. Початок ХХ ст. для Китаю був пов’язаний зі складним процесом спроб здійснення модернізації країни в умовах напівколоніальної залежності. Становище країни сприяло зростанню незадоволення пануванням іноземних колонізаторів і бездіяльністю влади серед різних верств китайського суспільства. Загальнонаціональним лідером борців за модернізацію Китаю став Сунь Ятсен. Сіньхайська революції в Китаї, привела до падіння династії Цін й утворення республіки. «Рух 4 травня» підштовхнув керівництво Гоміньдану до розробки програми об’єднання Китаю. В результаті революції 1925-1927 рр. уряд Чан Кайши завершив об’єднання Китаю і почав модернізацію країни по західному зразку.

3. Імператору Японії належала вся повнота влади в країні. Після «революції Мейдзі» 1867–1868 рр., правляча еліта Японії здійснила модернізацію економіки й суспільно-політичного життя країни на зразок західних держав, але з опорою на національну традицію. Темпи економічного зростання Японії перевищили аналогічні показники будь-якої великої держави. Японський капіталізм мав військово-феодальний характер - планування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму й сприяло мілітаризації економіки країни та зростанню ролі армії.

VІ. Домашнє завдання 1. П:15 опрацювати, 2. ТЗ: Порівняти національні рухи Китаю та Індії за самостійно визначеними критеріями, 3. Дайте відповідь на питання «Кого і чому У. Черчіль називав «бунтівним факіром»?»

Роздавальний матеріал

Група № 1 - Індія

На початку ХХ ст. Індія, залишаючись британською колонією, стала складовою світового капіталістичного господарства. Вона була найбільш розвинутою у промисловому відношенні серед колоніальних і залежних країн Сходу. Тут швидко зростали капіталовкладення британських монополій. Однак поряд із цим виникали перші національні фабрично-заводські підприємства. Незважаючи на успіхи в розвитку промисловості, Індія залишалася аграрною країною. Управління Індією від британської влади здійснював віце-король Індії лорд Керзон (1899—1905 рр.), який всіляко намагався посилити позиції метрополії в країні. Він відверто називав «марними сподіваннями» вимоги Індійського національного конгресу (ІНК) щодо участі індійців в управлінні країною і заявив про намір сприяти «мирній смерті» національного руху. Однак британці не змогли перешкодити піднесенню національно-визвольного руху в країні на початку ХХ ст., яке сучасники називали «пробудженням Індії». Приводом до початку нової хвилі національного руху стало видання британською колоніальною владою у липні 1905 р. закону про поділ Бенгалії на мусульманську (східну) та індуїстську (західну) частини. Проти цього виступали як мусульмани, так і індуси. 16 жовтня 1905 р., день, коли закон набував сили, за пропозицією ІНК було оголошено днем національного трауру. Масового характеру набув рух свадеші (у перекладі «своя земля») - бойкоту британських товарів. У грудні 1906 р. ІНК висловився за надання Індії самоврядування в межах Британської імперії, як у її домініонах - Канаді та Австралії. Гасло «свадеші» було доповнено гаслом «свараджу» (у перекладі «своє правління»). При цьому радикальна частина ІНК вважала, що результатом руху свараджистів повинна стати незалежність Індії. До 1914 р. Індія ще була аграрною країною, майже дві третини її населення займалися сільським господарством. На півночі країни збереглися землі великих поміщиків - один з трьох типів поземельно-рентних відносин (замендари). У південних і західних районах селяни орендували державні землі (райятвари). Дрібне селянське землеволодіння поширилося на північно-заході (махальвари). Багато селянських сімей розорялися із-за високих податків та орендної плати. Поміщики раніше не займалися господарством, вважаючи за краще передавати землю в оренду лихварям і торговцям. В кінцевому підсумку земля потрапляла до селян, тобто була поширена суборенда. Таким чином, в Індії культивувалися не стільки феодальні відносини, скільки земельні, наближені до капіталістичних. Міста Бомбей, Калькутта, Мадрас ставали промисловими центрами, в них переважно діяли підприємства текстильної і джутової промисловості, тобто виробництво предметів споживання і переробки сільськогосподарської сировини. Не розвивалися гірничодобувна, металургійна і машинобудівна галузі.

Залежність країни від Англії посилилася в роки Першої світової війни. Індійців мобілізували в армію, англійці вивозили сировину - чай, шовк-сирець і т.д., шляхом позик і податків забирали грошові ресурси. Було підірвано сільське господарство, це призвело до голоду серед населення. Але війна активізувала розвиток національних виробництв. Спостерігається зростання національної буржуазії, особливо в легкій промисловості. На 30% зросло у війну виробництво тканин на фабриках. Національний конгрес Індії, надаючи допомогу британському уряду, зажадав передачі влади народу. Всі сподівалися на поступки з боку англійців. Але та реформа, яку в 1918 р. провів англійський уряд, лише незначно розширювали участь індусів в управлінні країною. В березні 1919 р. англійське уряд прийняв два закони, які надали владі надзвичайні повноваження і цим перекреслили всі реформи. Результатом стало оголошення ІНК Всеіндійського страйку, в багатьох міста почались великі хвилювання.

Під час заворушень, які були викликані відмовою англійців йти на поступки, в Амрітсарі були вбиті 4 англійця і спалено кілька банків. У відповідь на це, була введена комендантська година і заборонені всі демонстрації і мітинги. Амрітсар - релігійний центр сикхів. Там 13 квітня 1919р. відзначалося свято Весни. На центральній площі Амрітсара був багатолюдний мітинг. Комендант подався на майдан з озброєним загоном і наказав відкрити вогонь по беззбройному натовпу людей. Солдати стріляли до тих пір, поки у них не закінчилися патрони. Було вбито 379 осіб, поранено 1208. Ці події глибоко потрясли всю Індію. На чолі громадського руху став Індійський національний конгрес - партія національної буржуазії на чолі з М. Ганді. ІНК прийняв програму М. Ганді, яка була спрямована на повний бойкот англійців і їх влади. З 1920 р. Ганді стає визнаним лідером ІНК. Діяльність ІНК призведе через 30 років країну до незалежності. Могандас Карамчанд Ганді (1869-1948) - люди називали його Магатмою – великою душею. Лідери Індійського національного конгресу шукали в першу чергу прав людини – економічних та політичних прав індійського населення.

Група №2 - Китай

Початок ХХ ст. для Китаю був пов’язаний зі складним процесом спроб здійснення модернізації країни в умовах напівколоніальної залежності. Перешкодою на цьому шляху ставала застаріла політична система, уособлювана імператорами з династії Цін. У нове століття Китай увійшов після придушення повстання іхетуанів (Боксерське повстання)1899—1901 рр. військами США, Великої Британії, Франції, Росії, Японії, Італії, Німеччини та Австро-Угорщини. За підписаним у 1901 р. «Заключним протоколом» Китай повинен був 39 років сплачувати величезну контрибуцію союзним державам. Іноземці отримували нові пільги і, зокрема, право утримувати в країні свій флот. Становище країни сприяло зростанню незадоволення пануванням іноземних колонізаторів і бездіяльністю влади серед різних верств китайського суспільства. Загальнонаціональним лідером борців за модернізацію Китаю став Сунь Ятсен (1866—1925). У травні 1911 р. уряд позбавив китайські акціонерні компанії права на будівництво нових залізниць, передавши його спільному британсько-франко-німецько-американському консорціуму. Це викликало велике обурення і спричинило повстання в провінції Сичуань. 10 жовтня 1911 р. повстали солдати гарнізону в місті Учань. Це та інші повстання, що розпоча­лися через деякий час, очолив «Китайський революційний об’єднаний союз». У Китаї розпочалася Сіньхайська революція 1911- 1912 рр. Революція швидко поширювалася. На кінець листопада 1911 р. п’ятнадцять провінцій Південного, Центрального і Північного Китаю оголосили про звільнення з-під влади маньчжурської династії. Правлячі кола Китаю в пошуках порятунку доручили генералу Юань Шикаю, якого самі за прихильність реформам відправили в заслання, очолити армію й приборкати повстанців. Наприкінці 1911 р. Цінська влада призначила його головою імператорської ради, прем’єр-міністром і фактично зробила диктатором Північного Китаю. Крім цього було оприлюднено  проект конституції країни. Однак це не змогло зупинити поширення революції. 24 грудня до Шанхаю з еміграції повернувся Сунь Ятсен. 29 грудня на спільному зібранні делегатів провінцій, охоплених революцією, у Нанкіні було проголошено створення Китайської республіки і Сунь Ятсена обрано її тимчасовим президентом. Але республіканський уряд контролював лише частину країни. Розпочалася громадянська війна. Іноземні держави стали погрожувати Китаю інтервенцією, обґрунтовуючи її необхідністю захисту своїх капіталовкладень. Сіньхайська революція 1911—1912 рр. хоча й не розв’язала всіх проблем Китаю, проте ліквідувала головну перешкоду на шляху його модернізації - маньчжурську династію Цін, що правила впродовж 267 років, усунула монархію і встановила республіку. У післяреволюційний період Сунь Ятсен і його прибічники продовжили боротьбу. 25 серпня 1912 р. вони заснували нову організацію - національну партію - Гоміндан. З початком Першої світової війни Китай заявив про свій нейтралітет. В 1915 р. Японія висунула Китаю «21 умову» - документ, за яким Китай перетворився на японську напівколонію. Китай прийняв ці вимоги, бо був не в силах боротися з Японією. У роки Першої світової війни Китай воював на боці Антанти. Після війни розгорнулася боротьба за сфери впливу в Китаї між Японією, США і Великою Британією. В 1919 р. на Паризькій мирній конференції китайська провінція Шаньдун була передана під управління Японії. У Китаї це рішення викликало обурення. 4 травня 1919 р. – в Пекіні відбулась демонстрація учнів і студентів проти панування Японії в Китаї. «Рух 4 травня» підштовхнув керівництво Гоміньдану до розробки програми об’єднання Китаю.

В 1921р. у м. Гуанчжоу Сунь Ятсен був обраний надзвичайним президентом Китайської республіки. Північ Китаю не визнав владу Сунь Ятсена. У цей час Сунь Ятсен почав співробітництво з Радянською Росією. Грудень 1923 р. - Сунь Ятсен уклав союз з СРСР. Липень 1921р. - в Шанхаї була створена Комуністична партія Китаю (КПК), яку спочатку очолив Чень Дусю, а згодом – Мао Цзедун. В КПК переважали селяни. Мета КПК – встановлення диктатури пролетаріату (як в СРСР). В 1923 р. Сунь Ятсен по суті об’єднав Гоміньдан і КПК в єдиний фронт на півдні Китаю. Розпочалась робота по створенню революційної армії Китаю. Революційним центром став південь Китаю. Початком революції став розстріл демонстрації студентів і робітників у Шанхаї 30 травня 1925 р. британською поліцією. Десятки людей були вбиті, поранені, сотні – заарештовані. У відповідь робітники Шанхаю оголосили загальний страйк 150 тис. чоловік. Все це призвело до початку національно-визвольної революції.

Основні вимоги під час революції:

1. Повалення «прозахідного» уряду в Пекіні

2. Об’єднання Китаю під владою демократичного уряду

3. Проведення реформ і модернізація країни

В липні 1925 р. представники Гоміньдану і КПК проголосили себе Національним урядом і почали боротьбу за об’єднання півдня і півночі країни в єдину державу. Березень 1925 р. - Сунь Ятсен раптово помер. Поступово влада перейшла до командувача революційною армією Чан Кайши. В 1926 р. Чан Кайши на чолі революційної армії організував Північний похід. Березень 1927 р.- загони Гоміньдану вступили в найбільше місто Китаю – Шанхай. В результаті весь Китай, крім Маньчжурії, визнав владу гоміньданівського уряду. Таким чином, Чан Кайши завершив об’єднання Китаю і почав модернізацію країни по західному зразку. Навесні 1927 р. Чан Кайши переніс столицю в Нанкін і створив Нанкінський уряд. Після Північного походу він радикально змінив свою політику – розірвав зв’язки з комуністами і заявив про готовність встановити дружні стосунки з країнами Заходу. У 20-х рр. на Китай посилила вплив Японія.

Група № 3 - Японія

Вищими органами державної влади Японії, відповідно до конституції 1889 р., були імператор, кабінет міністрів, Таємна рада і двопалатний імперський парламент. Імператору належала вся повнота влади в країні. Особа його вважалася священною і недоторканою, правляча імператорська династія — «безперервною на вічні часи». Імператор здійснював «законодавчу владу в згоді з імперським парламентом». Він скликав парламент, через кабінет міністрів представляючи на його розгляд законопроекти, затверджував прийняті закони і скасовував їх, міг видавати укази, які мали силу закону. Імператор також міг відкладати засідання парламенту і розпускати його нижню палату - палату депутатів. Як голова виконавчої влади і верховний командуючий, імператор мав монопольне право призначати на всі військові і цивільні посади, мав право оголошення війни, укладання миру й міжнародних договорів. Японський парламент, який відігравав підлеглу роль при імператорові, складався з двох палат: палати перів, яка створювалась за спадкоємним принципом (куди входили члени імператорської родини, носії дворянських титулів, а також призначені імператором особи), і палати депутатів, яка обиралася загальнонародним голосуванням за наявності для виборців двох цензів: вікового (досягнення 25-річного віку) і майнового (сплата прямих податків у розмірі 15 єн). Виконавча влада здійснювалася імператором через кабінет міністрів, члени якого призначалися та усувалися монархом. Після «революції Мейдзі» 1867–1868 рр. правляча еліта Японії здійснила модернізацію економіки й суспільно-політичного життя країни на зразок західних держав, але з опорою на національну традицію (на той час найбільш популярним стало гасло «західна техніка - японський дух»). Широке запозичення західного науково-технічного і виробничого досвіду дозволило у вельми стислі строки створити потужний капіталістичний індустріальний сектор.

Значну роль в економічному житті відігравала держава, яка активно запроваджувала ринкові відносини, створювала підґрунтя національної індустрії й багатовартісну інфраструктуру, необхідну для прискореного промислового розвитку країни. Це дозволило Японії вже на кінець ХIХ століття перетворитися на капіталістичну країну, що динамічно розвивалася. За обсягом промислового виробництва, який за 1900–1913 рр. збільшився на 181 %, вона перегнала Італію і наблизилась до Франції. За сприяння і під контролем держави відбувалося формування об’єднань монополістичного типу. Характерно, що чимало японських монополій утворилися зі старих купецьких і торгово-лихварських домів, які виникли ще за доби феодалізму. На початку ХХ століття за підтримки уряду відбулася структурна перебудова торгово-фінансових родинних компаній (Міцуї, Міцубісі), які поступово трансформувалися в найбільші концерни.

У 1905–1907 рр. у країні завершується промислова революція, але, як і раніше, важливу роль в економіці країни відіграє дрібна промисловість. Японська буржуазія широко використовувала такі форми докапіталістичної експлуатації, як кабальні контракти з робітниками, систему примусових гуртожитків, що нагадували в’язниці, тощо. Злиденність і безземелля японського селянства забезпечували приплив на підприємства дешевої робочої сили. Унаслідок цього рівень життя робітників у Японії був набагато нижчим, ніж в інших капіталістичних країнах, і наближувався до рівня життя в колоніях.

Більша частина багатств потрапила до рук монополій, що панували в промисловості й морському транспорті. З монополістами були тісно пов'язані найвищі державні й військові посадові особи. Японський капіталізм мав військово-феодальний характер - планування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму й сприяло мілітаризації економіки країни та зростанню ролі армії.

Темпи економічного зростання Японії перевищили аналогічні показники будь-якої великої держави. І хоча країні Вранішнього Сонця доводилося починати з украй низького, середньовічного рівня, Японія продемонструвала здатність, завдяки згуртованості японського народу, притаманній йому дисципліні й патріотизму, максимально ефективно використовувати досить обмежені природні ресурси.

У 1904 р. з модернізованою Японією зіштовхнулася Росія в ході війни на Далекому Сході. У результаті російсько-японської війни Токіо увійшло до числа світових столиць. Думку нової великої держави вже не можна було ігнорувати. Піднесення США і Японії означало, що Європа вже не може, як раніше, бути єдиним центром світової політики. Незважаючи на те, що японське суспільство перейняло політичний досвід Заходу, воно зберегло традиційні стосунки. Ідеологічним підґрунтям були релігія сінто, яка мала статус державної релігії, а також культ вшанування імператора як «живого Бога». Взаємодія цих та інших елементів традиційної японської культури з політичними інститутами, запозиченими на Заході (конституція, парламент тощо), надала політичному ладу Японії унікального характеру. Система формування правлячої еліти була кланово-олігархічною. Значний вплив мали військові, що часто обіймали вищі урядові посади. Політичні партії, що виникли на рубежі ХIХ–ХХ століть, на той час ще не відігравали значної ролі в суспільному житті.