ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНИХ МЕТОДИК ДЛЯ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ СТАРШОКЛАСНИКІВ

Іваницька філія Головинського  ліцею

Костопільської Районної Ради Рівненської області

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНИХ МЕТОДИК ДЛЯ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ СТАРШОКЛАСНИКІВ 

( з досвіду роботи )

Вчитель англійської мови:

АЛЕКСІЙЧУК І. М.

2020

Якщо в 70-ті та, особливо, в 80-ті роки багато напрямків у методиці навчання іноземних мов ставили за мету навчання вміння спілкуватися іноземною мовою чи іншими словами, то в даний час в якості мети навчання іноземних мов висувається розвиток міжкультурної компетенції у учнів і формування “цілісної культурно-мовної особистості”.

Фахівці справедливо називають лінгвосоціокультурний метод вивчення іноземної мови одним з найбільш серйозних і, так би мовити, всебічних. Це пояснюється тим, що при даному підході до мови студенти розглядають не тільки мовні форми, а також соціальне оточення і культуру носіїв мови. На думку прихильників цього методу, мова, будучи відірваним від своєї культури, стає мертвої і марною.

Ця методика поєднує в собі два напрями: вивчення мови країни та культури її населення. На думку прихильників лінгвосоціокультурного методу вивчення іноземної мови вважають, що близько п’ятдесяти двох відсотків усіх мовних помилок виникають під впливом рідної мови, а сорок вісім відсотків припадає на нерозуміння суті соціального життя і культури носіїв мови, що вивчається.

При вивчені іноземної мови важливо не що говорите ви, а як вас зрозуміє іноземець

Тобто, що почує у вашій фразі носій мови, який, в свою чергу, як і ви, є представником особливого соціокультурного ладу. Найбільш яскравим представником цієї методики вивчення мови є С.Г. Тер-Мінасова.

 Лінгвосоціокультурна компетенція – це здатність здійснювати вибір мовних форм та використовувати їх відповідно до ситуації; це сукупність знань про країну, мова якої вивчається, її звичаї, правила поведінки, норми етикету, а також здатність користуватися такими знаннями у процесі спілкування з носіями мови; це здатність вступати в комунікативні стосунки з іншими людьми, орієнтуватися у соціальній ситуації і керувати нею.

Головна мета навчання іноземній мові (першій або другій) у школі – це формування в учнів комунікативної компетенції, базою для якої є комунікативні уміння, сформовані на основі мовних знань і навичок. Розвиток комунікативної компетенції залежить від соціокультурних та соціолінгвістичних знань, умінь і навичок, які забезпечують входження особистості в інший соціум і сприяють її соціалізації в новому для неї суспільстві.

Розглянемо передусім компоненти іншомовної комунікативної компетентності (ІКК) у контексті опанування іноземної мови. Компонентний склад ІКК, запропонований вітчизняним ученим С.Ю.Ніколаєвою, є: мовленнєва, лінгвосоціокультурна, мовна та навчально-стратегічна компетентності [5].

На сучасному етапі лінгвосоціокультурна педагогічна концепція – це теоретичне обґрунтування науково-практичної діяльності, спрямованої на педагогічне рішення проблем взаємовідносин субкультур в межах загального державного простору і більш того – в межах загальноєвропейського і загальносвітового соціумів.

Міжкультурне спілкування – це особлива форма спілкування, коли два учасники акту спілкування належать різним культурам. Відповідно, дослідження в цій галузі стосуються в основному трьох проблем: виховання, мови, невербальних процесів.

Виходячи з цього структура лінгвосоціокультурної компетенції складається (за Н.Ф. Бориско) перш за все з країнознавчих і соціокультурних знань. А також з соціолінгвістичних знань, відповідних навичок та вмінь та міжкультурних знань та вмінь.

Практичні завдання формування лінгвосоціокультурной компетенції в учнів на даний момент є відповіддю на ті непрості соціально-політичні виклики, що кидає педагогічній науці 21 століття. Слід уточнити зміст і структуру поняття «лінгвосоціокультурна компетенція», побудувати таксономію даного поняття і реалізувати в ряді суміжних (у тому числі мовних дисциплін) за допомогою інтегрованої і розгорнутої технології навчання і виховання.

Н.Ф. Бориско запропонувала концепцію визначення змісту навчання у процесі формування лінгвосоціокультурної компетенції. Спочатку соціокультурний аспект навчання іноземній мові підрозділяється на два підаспекта: культурнокраїнознавчий та соціологічний. До культурнокраїнознавчого  аспекту входять знання основних фактів:

•      історії, географії,
•      державного устрою
•      традицій
•      економіки
•      літератури
•      мистецтва

Соціологічний аспект охоплює знання важливих для спілкування особливостей мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови і вміння поводити себе у відповідності до цих знань. А саме:

•      соціальні умовності ( початок і завершення бесіди, привітання, вибачення тощо; жести)
•      соціальні звичаї (візити, їжа, напої, запрошення тощо)
•      загальна інформованість (про умови життя, особливості повсякденного життя, міжособистісні стосунки, суспільні цінності тощо).

Таким чином, практична мета навчання іноземних мов полягає у навчанні спілкуванню іноземною мовою. Спілкування – це не простий обмін інформацією, а активна взаємодія учасників цього процесу, мета якого найчастіше носить «немовний» характер. Мова у цьому випадку виступає як засіб здійснення такої взаємодії. Тому важливо, щоб учні з самого початку навчалися спілкуватися природною мовою, яка притаманна її носіям.

У середніх навчальних закладах ця мета реалізовується шляхом вирішення наступних завдань:

• формування в учнів мовленнєвих компетенцій в аудіюванні, говорінні, читанні, письмі і перекладі;

• ознайомлення з національно-культурними особливостями країни, мова якої вивчається, і розвиток умінь моделювати свою поведінку згідно цих особливостей;

• формування навичок вибирати лінгвістичну форму і спосіб висловлювання, що є адекватними ситуації спілкування;

• навчання академічних і комунікативних стратегій.

Також не варто змішувати міжкультурну комунікативну компетенцію (МКК) з іншомовною комунікативною компетенцією (ІКК). Міжкультурна комунікативна компетенція не має аналогії з комунікативною компетенцією носіїв мови і притаманна медіатору культур, мовній особистості, яка  вивчає мову як іноземну. Характерними для ММК є психологічний компонент. Іншомовна КК не включає в себе міжкультурну комунікативну компетенцію повністю; існують частини різних компонентів іншомовної комунікативної компетенції, які не мають міжкультурного виміру,(не всі лексичні одиниці і граматичні структури мають культурний компонент значення).

Література

1. Сафонова В.В. Социокультурный подход к обучению иностранному языку как специальности: Дис. . доктора пед. наук.- М., 1992. 528 с.

2. Борщева В.В., Розанова Е.В. Принципы формирования социокультурной компетенции бакалавров лингвистических направлений подготовки // Вестник МГГУ им. М.А. Шолохова. Сер. «Педагогика и психология». 2013. № 4.С. 22–29.

3. Голуб І. Ю. Формування у майбутніх перекладачів соціокультурної компетенції у процесі вивчення німецької мови після англійської: дис. … канд. пед. наук: 13.00.02 / Іванна Юріївна Голуб. – К., 2010. – 210 с.

4.               Методика викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах / кол. авторів під керівн. С. Ю. Ніколаєвої. – Вид. 2-ге, випр. і перероб. – К. : Ленвіт, 2002. – 328 с.
5.               Ніколаєва С.Ю. Цілі навчання іноземних мов в аспекті компетентнісного підходу // Іноземні мови. – 2010. – № 2. – С.11-17.