П.К. САКСАГАНСЬКИЙ. Театральна педагогіка та методика.

П.К. САКСАГАНСЬКИЙ. Театральна педагогіка та методика.

Методи роботи над роллю українських акторів є темою не стільки мало дослідженою, скільки мало втілено  у практиці. Але історія дає нам яскраві приклади, варто лиш згадати постать видатного актора П. К. Саксаганського.

Панас Карпович Саксаганський . [13], [14], [15], [18], [19], [20]

Те, що братам Тобілевічам передалося в генетичну спадщину, мало під собою величезне родинне підґрунтя. Але народитися в талановитій родині замало, щоби стати корифеєм.

«Кожен актор є складовою частиною своєї епохи, нації, суспільства, що безпосередньо оточує його» - П.Саксаганський. [13]

Панас Карпович Саксаганський був актором могутнього темпераменту, володів унікальною здатністю захоплювати глядача до самозабуття – забути, що актор у театрі, бо театр – це і є життя. Безперечно, неначе народжений для сцени: високий на зріст; величава постава, виразні очі, мелодійний, чистий голос, досконала пластика рухів та міміки. Сценічний талант неосяжний, оскільки прекрасно вдавалися ролі різного плану: і комік і трагік.

Наведу надзвичайно вагомі висловлення В. І. Немировнча-Данченка про особливо яскравий та багатоманітний артистичний талант П.К. Саксаганського:

«Якщо талант видатних акторів можна порівняти з алмазом, то талант П.Саксаганського — шліфований алмаз, це чистої води брильянт. Актор величезної правди». [14]

Панас Саксаганський першим в історії українського театру домагався теоретично узагальнити закони словесної дії та її нормативності. На жаль, умови, в яких знаходився український театр XIX століття, не сприяли його задумам.

У своїх працях про мистецтво актора і режисера він зазначив: “Я віддав і багато часу на вироблення чіткої дикції. Чіткість вимови – важлива річ, коли актор чітко вимовляє на сцені, то ні одне слово не пропадає для публіки і між ним та глядачами ніколи не припиняється близький контакт. А кому цікаво слухати актора, який тихо і невиразно щось мимрить собі під носом?”  [9], [16] 

Необхідно відзначити підвищену яскравість і чистоту вимови П. Саксаганським тексту своїх ролей. “Я не можу пригадати жодної дикційної вади у Саксаганського, – згадує Б. В. Романицький. [16] – І в подачі характерного звукового та дикційного обрамлення образу, і в інтонаційних спогадах, і півтонах розмовної й іноді психологічної подачі слова, і в сценах найвищого горіння, і в напруженні пристрасного шепоту, і в грайливості легкої комедії, і у винятково блискучому вмінні артиста подавати крещендо, і в скоромовці, і в мові широкого білого вірша, – словом, у всій багатющій і безконечній барвистості сценічної мови – скрізь допомагала Панасові Карповичу його виняткова дикційна вправність. Вона ніколи не зраджувала йому”

 Послідовність роботи П. Саксаганського над мовою:

• вивчення тексту п’єси й розуміння теми, ідеї, конфлікту;
• визначення подій та логіки мислення;
• перетворення слів автора на сценічну дію;
• створення яскравого і виразного підтексту й кіноплівки бачень.

У житті словесну дію (термін “словесна дія” пізніше введе у театральну практику К. С. Станіславський)  стимулюють ті чи інші обставини, потреби, бажання, плани, мрії.

На сцені словесна дія підпорядковується творчій меті:

• Ще до того, як розпочинається словесна дія, в свідомості людини виникає певна внутрішнє пристосування: попередній, загальний план мовлення. На його основі необхідні слова вишукуються і складаються у фрази самі собою, а голос слухняно піддавається їх змістові. Мова тече вільно, невимушено.
• Важливо не згубити  внутрішню  логікі думки, бо є загроза, що словесна дія почне спотикатися об внутрішню перепону!!!
• Протилежністю словесної дії у сценічній мові є формальне словоговоріння, бездумне проказування вивчених напам’ять слів, що втратили свіжість думки і вже не збуджують щирого почуття.
• Слова в жодному разі не можна вимовляти бездумно. Актор повинен щоразу знов і знов живити текст власними внутрішніми баченнями образної уяви, збагачуючи, наперед вивчені слова, свіжістю думки, живими асоціаціями емоційної пам’яті.

Сам Панас Карпович постійно удосконалював дикцію, багато працював над диханням, голосом, використовуючи для цього вокальні вправи, читаючи уривки з поем Гомера, написаних гекзаметром, монологи з драм Шекспіра і Шиллера. Тому так легко і природно виголошував на безперервному диханні тиради текстів. [16]

Великими акторами й режисерами стають через колосальну працю. Панас Карпович завжди був пильним, все, до дрібниць, нотував. Його вміння оцінювати людей, спостерігати за їх  поведінкою та характером,  допомагало йому в становленні ролі, бо вже на сцену актор виносив «душу» людини, мотивацію її вчинків.

Як акторові, Панасу Карповичу був притаманний реалістично-психологічний метод роботи над роллю із чіткими зовнішніми деталями.

За своє творче життя П. К. Саксаганський виконав і перевтілився у понад 100 головних ролей, комедійного й драматичного репертуару. Кожна роль – це верх акторської майстерності. [14]

Є одне дуже важливе правило військової тактики: „Хочеш подолати ворога, постав себе в його становище”. Так і артистові. Хочеш успіху — уяви себе тим, кого хочеш відобразити.

Саксаганський мав великий дар перевтілення. Міг грати у першому акті «Суєти» Карпенка-Карого романтичного молодого Івана, а у другому — старого п’янюгу Тарабанова. Тільки вдумайтеся, у одній п’єсі дві різні ролі й глядачі про це дізнавалися тільки з афіші.

Мав правдивий зразок виконання своєї ролі. Його сценічні образи стали прикладами майстерності перевтілення для багатьох поколінь українських акторів. Його методику перевтілення в сценічний образ застосовували актори - сучасники. Зігравши ту чи іншу роль Саксаганьський ніби вкладав у неї своє єство, бо вже інші актори, граючи того самого героя, намагалися «подати» його образ на сцені, з «саксаганівською» інтонацією, темпераментом, навіть, з тим же гримом та костюмом.

Самі актори говорили: «Щоб образ ожив на сцені й доніс до глядача живу правду, треба грати по – саксаганському». [14]

Комедія - це лише спосіб сказати світу про серйозні речі і найбільше П.Саксаганський передав світу «правду життя» через комедійні ролі. Але поряд із цим, також високопрофесійно, актор запам’ятався, як виконавець драматично - трагічних ролей.

М. Рильський згадував про нього: "Я вважав і вважатиму, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік".[15]

Саксаганський, як актор багато працював над своєю майстерністю. Вже бувши режисером, маючи величезний досвід, Панас Карпович давав молодим акторам уроки акторської майстерності, працював з ними над «створенням сценічного образу», видав статтю  "Моя праця над роллю" [18] і адресував свої праці театральній молоді "До молодих режисерів".

Панас Карпович, як режисер, поставив близько 80 п’єс, започаткував власну систему попередньої роботи над роллю.

Головні аксіоми його акторської діяльності [18]  були - саморозвиток, перечитування й переосмислення класиків світової літератури, постійне самовдосконалення й вивчення досвіду своїх попередників, вивчення біомеханіки свого тіла й душі.

Енергія та воля до наполегливої праці у нього були дивовижні. Сам же Саксаганський у титанічній роботі над творенням образу був вірним головним постулатам: [18]

•      акторові мало на сцені самому лити сльози, сміятися чи щиро відчувати почуття героя. Потрібно ще вміти передати ці переживання публіці.
•      актору потрібно скласти з глядачем єдине ціле і з цим цілим творити виставу.
•      об’єкт досліджень для актора є звичайна людина, різні типи людей, які реагують по різному в однакових ситуаціях (їх рухи, міміка, слова).
•      Усі спостереження під час акторських тренуваннях з’єднувати в одну «логіку типу» своїх персонажів.
•      Праця, праця і ще раз праця!

За власним досвідом П.Саксаганський навчав молодих акторів  простій, але вагомій схемі роботи над роллю.

Принципи методики акторської майстерності, за П. Саксаганським: [18]

•      досконала вичитка тексту всього твору (п’єси, вистави і т.д.) від початку і до кінця.
•      Зважити на характер персонажа, в якого актору потрібно перевтілитися на сцені.
•      кропітка дослідницька робота. Аналіз кожного слова, психіки героя, стосунків з іншими персонажами і т.п.
•      опис короткої характеристики персонажа, виділення «головного» в майбутній ролі.
•      зіставлення себе - актора із персонажем – образом, в якого потрібно перевтілитися і тілом і душею.
•      інтонування тексту словами героя, враховуючи всі складові сценічної мови, її основні компоненти: тембр мови, інтенсивність, мелодику, смислові паузи.
•      знаходження серед людей відповідного типу аби скопіювати потрібні рухи та міміку.
•      тренування перед дзеркалом. (аналізуючи  та виправляючи усі хиби в рухах, відповідність жестів міміці та інтонації голосу.
•      День вистави – особливий день. Ніяких сторонніх розмов, тільки «входження» в образ, перечитування в пам'яті складних місць ролі.
•      За 2 години до початку вистави – грим, костюм й налаштовування на спектакль, крок за кроком „відлучитися” від себе, перероджуватися в образ.

Отже ви розумієте, наскільки важливі такі моменти перевтілення й «входження»  у роль.

Саксаганський відзначався глибиною та щирістю почуттів, простотою, особливою пластичністю, характером гри «нутром», відпрацьованою психотехнікою, від великих емоцій до спливу. Дотримувався головного правила [20] - емоція, яку висловлює актор мімічними м'язами, має відповідати пантомімічній дії тіла.

Пізніше, через 60 років Еудженіо Барба, - італійський театральний режисер і педагог, один з найбільш впливових теоретиків сучасного театрального мистецтва, відкриє Міжнародну школу театральної антропології ( комплексне вивчення людини) в рамках сценічної дії.

Головними завданнями сценічної дії актора будуть: вивчити і перетворити механіку свого тілесного апарату, зняти всі м'язові затиски, додати напрям енергії.

Вагомий талант Саксаганського, позначався у великій різноманітності його ролей, виразності міміки, почутті його міри, типовості його гриму і у тактовності його гри.

Маючи певний постановочний план та мистецький задум, П.Саксаганський-режисер працював з кожним актором, зазначав творчі завдання для окремих виконавців, обговорював характери персонажів.

Перед кожною виставою давав пояснення молодим акторам. Велику увагу приділяв реалістичному декоративному оформленню спектаклю, про що свідчать малюнки мізансцен і фотографії справжнього Сорочинського ярмарку, які збереглися в його архіві. Збереглися деякі режисерські розробки - «партитури» головних ролей, написані ним із врахуванням досвіду видатних виконавців. 20

П. Саксаганський з власного розуміння суті всього комічного застосував  прийом несподіваного зриву лінії поведінки персонажа, його мови, розвитку думок тощо. Актор відшукував життєво вірогідні форми, які б сприяли найповнішому виявленню замислу актора, підпорядковуючи його загальній ідеї вистави. Вистави П. Саксаганського відзначались цільністю задуму, тону, єдиним стилем виконання.

На привеликий жаль, уся театральна бібліотека, записи та нотатки братів Тобілевічів «розвіяні» по всій Україні.

Але це, ні на одну краплю, не не зменшує вартості тих заповідей, якими вони керувалися протягом життя, того великого внеску на користь свого рідного народу і своєї улюбленої справи.

Перспективи наступного вивчення вбачаються в дослідженні впливу традицій світового досвіду та практики акторського перевтілення на мистецтво перевтілення, проживання ролі, сучасними українськими театральними колективами.

Світоч сценічних методик та традицій корифеїв українського театру на українській сцені сформував фундамент виховання актора українського національного театру та методику акторської школи.

Використана література та джерела в додатку «Література»