Патріотитчні мотиви в творчості українського поета - містика.

 

ОБРАЗ УКРАИНЫ В ТВОРЧЕСТВЕ БОГДАНА-Игоря АНТОНИЧА

Аннотация

Поэтическое творчество Б.-И. Антоныча является ярким примером самореализации мировоззрения и эстетики украинской лирики XX века. Оно синтезировало в себе неофольклор, миф, древнюю и современную поэту историю. В работе представлены варианты осмысления образа Родины и Украины в творчестве Антоныча сквозь призму философского, натурфилософского, религиозного мировоззрения, мифических признаков мироздания его поэзии и конструирования поэтического образа, а также авангардных воздействий на поэтику «евангелиста природы». Универсальность художественного мифотворчества в поэзии Антоныча приводит ко всеохватываемости основных эстетических центров поэтического мироздания. Лирика Б.-И. Антоныча с её мифософскими признаками бытия, мироздания, поэтического мышления и художественного образа переносит центр проблемы поэтико-стилевых особенностей в контекст понимания гражданского как окружающего мироздания, природы, языка, вневременного зова Родины.

Ключевые слова: образ, натурфилософия, мифопоэтика, зов, библия

ОБРАЗ УКРАЇНИ В ТВОРЧОСТІ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА

Анотація

Поетична творчість Б.-І. Антонича є яскравим прикладом самореалізації світогляду і естетики української лірики XX століття. Воно синтезувало в собі неофольклор, міф, давню і сучасну поетові історію. В роботі представлені варіанти осмислення образу Батьківщини і України в творчості Антонича крізь призму філософського, натурфилософского, релігійного світогляду, міфічних ознак світобудови його поезії і конструювання поетичного образу, а також авангардних впливів на поетику «євангеліста природи». Універсальність художнього міфотворчості в поезії Антонича призводить до всеохопність основних естетичних центрів поетичного світобудови. Лірика Б.-І. Антонича з її міфософскімі ознаками буття, світобудови, поетичного мислення і художнього образу переносить центр проблеми поетико-стильових особливостей в контекст розуміння громадянського як навколишнього світобудови, природи, мови, позачасового поклику Батьківщини.

Ключові слова: образ, натурфілософія, Україна, міфопоетика, поклик, біблія

 

Образ України в творчості Богдана-Ігоря Антонича

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Мрія про Батьківщину: життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича на здобуття власної Батьківщини

РОЗДІЛ 2. Образ України в творчості Богдана-Ігоря Антонича:

1.       Ліричний герой і Україна;
2.       Україна і євангельські мотиви;
3.       Чужина як втраченність, Україна як набуття.

ВИСНОВКИ
Використана література

ВСТУП

Поезія Богдана-Ігоря Антонича – непересічне й самобутнє явище літератури зрілого українського модернізму, яке дослідники ставлять в один ряд із творчістю раннього П. Тичини, В. Свідзинського, Р.-М. Рільке, Ю. Тувіма, Б. Пастернака. Дослідження її ідейно-світоглядного, образного, стилістичного рівнів дає змогу дослідникові стверджувати про віднайти відповідність естетиці та поетиці європейського модернізму за ознаками естетизму ірраціоналізму, біологізму, фольклоризму, міфологізму, екзотизму, урбанізму [2, 24].

Важливо відмітити, що Антонич не був громадянським поетом в класичному розумінні, як, наприклад, Франко чи Шевченко. Цілком в течіях модернізму від чистої громадянської лірики Антонич відмовився, яку замінила лірика філософська, сповнена символів, міфологізму, натуралізму та ін. В той самий час творчість західноукраїнського декадентською та відірваною від політичного та соціального буття. Нова українська школа акцентує свою увагу на вихованні та формуванні громадянської компетенції, яка повинна формуватися не дидактично-постановчими методиками, а особистісно-розвивальними, такими, що пробуджують істинне громадянське почуття, а не нав’язують певну ідеологію

Актуальність постановки проблеми пояснюється особливістю розвитку української лірики в цілому та розвитком поетичного всесвіту Б.–І. Антонича зокрема. Філософське начало його поезії нерозривно пов'язане із фольклорними мотивами, переважно Лемківщини, і водночас із поетовим трактуванням культурологічного досвіду переважно міфічного забарвлення, тобто загальноєвропейське цілком органічно поєднується в поезії Антонича з національним та народним. Саме завдяки тому, що любов до Батьківщини висловлена у Антонича в філософських, натуралізованих образах, образах природи та навколишнього світу, виховання громадянської компетенції за допомогою лірики поета є принагідною та такою, що відповідає вимогам НУШ, оскільки дозволяє достукатися до особистості школяра та вихованця без ідеологічного тиску, затронути ліричні ноти любові до батьківщини.

Проблема дослідження індивідуальних поетико-стильових тенденцій поезії Антонича тісно переплітається із рештою світоглядних основ виразно національного скерування: пантеїстичного та християнського, що в свою чергу породжує розуміння та уявлення поета про Україну, як особливу міфолог-інтелектуальну концепцію та водночас яскраво забарвлений образ рідної землі.

Вивчення творчості Б.–І. Антонича почалося ще в 30-ті роки західноукраїнськими критиками (М. Гнатишак, С. Гординський, І. Дубицький, Є. Маланюк, І. Огієнко, Є. Пеленський та інші), що визначило основні світоглядні та поетико-стильові засади Антонича-поета, зазначаючи оригінальний стан тем та її вдале поєднання із формальними пошуками.

І. Огієнко у статті «Соняшний поет Богдан Ігор Антонич» зазначив, що ключові образи-символи в поезії такого ґатунку (сонячність, крилатість, зелень) підтверджують національну традицію, але на вищому рівні осягнення буття.

Мета роботи полягає в тому, щоб визначити основні риси поетико-стильової індивідуальності Б.-І. Антонича крізь призму образу України в його творчості.

Завдання роботи:

•                   Описати образ України в творчості Антонича та її зв’язки з особливостями біографії поета;
•                   Дослідити особливості ліричного героя в його зв’язках з образом України;
•                   Описати зв'язок євангельських мотивів та образу Батьківщини.

Робота складається з двох розділів та висновків.

Новизна роботи в тому, що образ України та любові до Батьківщини розкривається через призму любові до навколишнього світу (матеріального та духовного), який оточує та огортає людини, яка живе на певній території, формуючи саме те матеріально-духовне наповнення, яке зустрічає людину в безпосередньому її житті. Ми представляємо та аналізуємо Антонича не як «аполітичного» митця, яким він часто сприймається в науковій літературі та критиці, а як художника слова, який через опис природи, опис духовного (євангельського) світу, опис рідного краю посходить до загальноєвропейських, світових та загальнолюдських уявлень, де рідна Батьківщина є невідємною складовою.

 

РОЗДІЛ 1. Мрія про Батьківщину: життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича на здобуття власної Батьківщини

 

Коли ми згадуємо ім’я Антонича, ми жодним чином не можемо ігнорувати питання про місце народження поета. Він, безперечно, був дитиною цієї неординарної землі – Західної України, Галичини, Лемківщини.

 Ця земля, багата на незвичайну культуру та традиції, вона породила оригінальні явища та людей.

Галицька громада найбільш яскраво проявила себе в культурному шарі. Парадокс цієї землі в їх творчій роботі, в тому, що видатним людям цього регіону часто доводилося підніматися над національним поділом.

На нашу думку, є підстави стверджувати, що саме так слід бачити місце та роль Антонича в галицькому культурному колі, а саме, як поета, який виріс на регіональному, національному грунті, а піднявся до загальнолюдських характеристик.

Поет наголосив на своємі праві займати позицію, вільну від вузько зрозумілих зовнішніх умов, визначених часом та простором. Його заява: "Я не мандолініст жодної групи… Я добре знаю, що більшість із нас перебуває за межами бунту наших поетів» [2, 34], - говорить про те, що Антонич був не тільки поза межами  вузького націоналізму, а й не намагався належити до вузьких літературних кіл.

Зауважимо, що ця позиція митця була лише першим кроком у його зусиллях знайти місце для себе у спільному галицькому, європейському та, отже, універсальному культурному просторі. Вже в його першій збірці "Ласкаво просимо в життя" він висловить захоплення красою природи, яка для нього є виявом Всесвіту, так само як в майбутньому образ України стане прообразом вічного.

Богдан-Ігор Антонин народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич.

У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919 р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча їх політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури.

«Галичани» у Польщі, «східняки» у складі УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря, що не могло не позначатися в майбутньому на утворення образу України в його поезії.

Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко хворів. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, а основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину. Таким чином, як було зазначено вище, поет знаходився в іншомовному середовищі, постійно відшуковуючи шлях до своїх витоків.

У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник.

Гец осучаснив смаки Антонича, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням».

Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево», це позначилося на музичності його творів та особливому музикальному строї віршів.

У 1928р. Б.І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія).

З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».

У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934 р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Цей час надзвичайно важкий для української національної інтелігенції в Польщі, оскільки ростки українського натикалися на шалену протидію.

Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 1936 р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».

Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові. Таким чином, Богда-Ігор Антонич прожив коротке, але надзвичайно яскраве життя, навіть за такий короткий час здійснивши вплив на західноукраїнську літературу.

 

ВИСНОВКИ

Філософи та вчені говорять про так звану літературну чи мистецьку біографію художника та митця. Ця біографія, яка серед життєвих перепитій формує самобутній світогляд певного творця та відбивається на його творчості.

Мистецька біографія Антонича так само короткочасна та яскрава, як його буденне життя. Одразу поет став значущим явищем в літературному процесі, одразу наштовхнувся на звинувачення в аполітичності та анти націоналізмі, який розквітнув тоді на Західній Україні, але його шлях був іншим.

Через природу, культурну самобутнього рідного краю – Галичини та Лемківщини, Антонич осягає далекозорі шляхи Всесвіту та загальнолюдського духу.

Україна постає в його житті як незабутня мрія. Як пише він у своєму вірші «Батьківщина»:

Слухай: Батьківщина свого сина кличе
найпростішим, неповторним, вічним словом.

У воді відбилися зорі і обличчя,

Кароокі люди і співуча мова.

Це літературне кредо, літературний символ віри Антонича патріота, в якому слова що обертає до свого сина Батьківщина «найпростіші, неповторні, вічні», а, отже, якщо вічні – то поза політикою.

Таке уявлення стало відображення соціального життя, в якому опинився Антонич, а саме переслідування та навіть репресії торкнулися його сімї, Батьківщини як такої не існувало, а сам він формувався і іншомовному середовищі.

Для нього співуча мова – це клич Батьківщини, але і цей клич – він поза часом, поза простором, поза конкретними кордонами, а, отже, вплітається в вічне. Саме тому національне в нього переплітається з євангельським – християнським, як конкретним проявом вічності на даній території.

РОЗДІЛ 2. Образ України в творчості Богдана-Ігоря Антонича:

1.       Ліричний герой і Україна;

 

Все своє життя Антонич був змушений іти від джерел регіональності в пошуках великої України, яка тоді не існувала і була розкраєна.

У вірші «Метеор», ліричний герой дізнається від цього "сина планети чи комети", що він не боїться спуститися на землю, бо перед нею холод, перед смертю вогонь його серця врятує його. Такий забіг у космос, шукає близькості із світом, ніби на власній землі йому нема місця -  це яскравий приклад того, що власної Батьківщини як такої в Антоноича на той момент нема, і від щосили відшуковує її..

Мультикультурний простір Галичини, а в цілому Європи, змушує своїх мешканців до діалогу. Ця ситуація є складною та конструктивною. Михайло Бахтін пише: «Там, де немає потреби (готовності) непередбаченої, неконтрольованої зустрічі з іншими немає можливості для культурного ефекту прикордонного простору чи діалогу в цьому незручному, культурно значущому сенсі. Немає діалогу, де людина не зустрічається один з одним» [цит. за 2, 22].

Ідея Бахтіна в тому, що культура живе лише на кордонах, це такий глибокий діалог, що, очевидно, не заперечується тим фактом, що існує етнічний кордон. Безліч культур, мов і звичаїв - це галицька специфіка, з якою повинен був погодитися кожен житель. Це, звичайно, залежало від чутливості індивіда до голосу та персонажів з іншого середовища.

Виростаючи в іншомовному культурному середовищі, майбутній співак Бескідів повинен був дуже швидко зіткнутися зі своїм уявленням про навколишній світ із тим, що нав’язало йому це нове чужорідне середовище.

Автор Зеленого Євангелія не хоче втрачати своє коріння. Він писав: «Дозвольте згадати Слова Пруста з "Темпса": "Баррес сказав, що творець повинен служити перш за все славі своєї Батьківщини". [1, 122] У своїй поезії я підкреслював свою національність і навіть расову приналежність не лише через зміст, а й що ще важливіше - і складніше - через форм», - пише Антонич. – «Я роблю це менш продумано, а більше через внутрішню потребу у вірності, з якої я вийшов» [1, 124].

Ось чому Антонич ніколи не переставав бути хлопчиком з гір, який гуляє «з сонцем на спині» або «в кишені», але в той же час швидко знайшов що пов’язує його як людину і художника зі світом європейської та загальнолюдської культури. [13, 162]

Мала батьківщина поета, так само як у Рільке та Шевченка, Вітмена та Тувіма та Єсєєніна - це місце його духовної сили, "поетичної ідентичності".

 

 

2.       Україна і євангельські мотиви

 

Творчість  Богдана-Ігоря  Антонича  характеризується  глибоким  та оригінальним осмисленням тематики, проблематики й поетики Святого Письма і виокремлюється самобутніми рисами на тлі української модерної лірики. У його поезії по-новому зазвучали молитовні тони, у твори проникла християнська містика й філософія, широкого спектру набула проблема відношення людини до Бога, шукання його в усьому сущому.

Поняття Божественного в розумінні Б.-І. Антонича втілює у собі філо софський універсум пізнання тут і світ природи з його музичними ритмами, і краса творчого диригування всесвітом, і духовний екстаз переживання ліричним героєм зустрічі з Богом.

З великого розмаїття релігійних образів, які присутні у поетичній творчості Б.-І. Антонича, найбільш глибокого художнього осмислення набула Пресвята Трійця–Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Так,  наприклад, наскрізним образом-символом“Великої гармонії” є перша особа Пресвятої Трійці–Бог Отець. Через часте звертання до Бога-Творця і до самого акту творення Всесвіту поет намагається збагнути призначення митця, який, уподібнюючись до Бога, теж стає творцем нової дійсності. Бог Отець у “Великій гармонії” присутній не лише на рівні художнього образу, але й алюзій, в яких цей образ лише “заданий”, і відчитати його можна через символічні дії, ознаки, проекції. [15, 42]

Прикметна риса Антоничевої поезії – закорінення у псалми та інші богослужебні тексти, однак псалми Б.-І.Антонича, безперечно, є новотворами, хоча й простежуються натяки на першоджерело. Так, наприклад, ремінісценції зі 150-го псалма, лейтмотивом якого є славослов’я “Усе, що живе, нехай хвалить Господа”, прочитуються у поезії “Тебе, Бога, хвалимо І” Б.-І.Антонича: “Земля – золотострунна арфа Твоєї слави, // день і ніч – молитва туги і бажання, // небо – людська ціль остання, // все разом – велика гармонія Тебе славить”. [1, 102]

Вагоме місце у збірці “Велика гармонія” посідає музична лексика. Ключове слово “гармонія” пов’язується з “акордом”, “енгармонійністю”, різноманітними формами “пісні” і “співу”. До цього семантичного поля належать також “струни”, “концерт”, “камертон”, а також назви музичних інструментів: “арфа”, “лютня”, “ліра”, “гуслі”, “скрипка”, “фортепіано” і “дзвони”. На особливу увагу заслуговує “арфа”, яка є важливим сакральним символом, оскільки псалмоспіви супроводжувалися грою на арфі або гуслях. До арфи автор підібрав епітети поліфонічного звучання – “золотострунна”, “мільйонострунна”. “Хай арфою Твоєю стану я”, – звертається до Господа ліричний герой у поезії “Magnificat”.

Хоча у “Великій гармонії” багато уваги приділено зовнішній церковній ритуальності, поет завжди ставить себе в особистий зв’язок з Богом, тому “Велика гармонія” може розглядатися як одна велика молитва, “як процес особистісного, інтимного, таємного спілкування віруючого з Богом”.

У збірці поета "Велика гармонія" панує послідовна релігійність, яка проявляється в імітуванні молитовної лірики, переспіви біблійних псалмів. Наступна збірка "Три перстені" - ніби сходження з порожнечі неба до бездонної землі. Тут легко знайти "приземлені" біблійні реалії (слід згадати слова "Народився Бог на санях" з поезії "Різдво") і священну символіку, перенесену на земні події. Твори цієї збірки пронизані глибоким світосприйняттям.

Так як "Книга Лева" - це назва Євангелія апостола Марка. Головним мотивом збірки "Зелена Євангелія" - є містичне світосприйняття, де слово функціонує як м'яке заклинання, відбувається об'єднання природи з людською підсвідомістю. У цих віршах поет досліджує світову історію і природу, які виступають тут цілком релігійними процесами. Але в останній збірці "Ротації" панує песимістичний світогляд, передчуття апокаліпсису - кінця світу.

Особливе місце в творчості Антонича займає його вірш "Вітер століть" з посмертної книги "Зелене Євангелія". Твір переконує, що Антонич сприймає історію як нескінченний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою віру або переконання.

Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими спадок поета, так як, як писав Дмитро Павличко, "Антонічева поезія - це незгасний перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб подив сонцем і людиною не пропало ніколи".

У творчості Б.-І. Антонича Богородиця – це не лише Цариця, а й “Mater Dolorosa” (“Страдальна Мати”). ХХ століття в Україні ознаменоване тяжкими випробуваннями як у долі конкретної особи, так і в долі нації. Тому стає зрозумілим і виправданим часте використання мотиву Голгофи, розп’яття, страждаючої Богоматері. Чого варті лише такі твори, Як “Скорбна мати” Павла Тичини, яку вважають вершиною переосмис-лення християнських символів та шедевром у художньому осмисленні Богородиці.

Ярослав Поліщук наголошує: “З одного боку, можемо оцінювати твір як літературний апокриф на означену тему, у руслі традиції поеми “Марія” Тараса Шевченка; з другого – автор вочевидь тяжіє до філософського  вираження  трагізму  буття, –  розширюючи  просторову площину від Юдеї та Галілеї до України, Павло Тичина приймає також біблійний час – час вічності, час порочного і трагічного колобігу подій, у якому незмінною лишається людська сутність [11, 3].

Отже, можемо сказати, що поетична творчість Б.-І.Антонича – це сокровенний досвід поетового богошукання і богопізнання, це молитовні звертання, в яких присутні як радісні тони від пережиття Божественного, так і неприховані мотиви духовної боротьби. Засобом доторкання до сакрального в Б.-І. Антонича часто виступає Пресвята Богородиця,  до якої ліричний герой відчуває безмежну довіру, любов, тому добирає найніжніші звертання, щоб належно оспівати ту, яка є для нього Матір’ю і Заступницею. Для поета було притаманно “апокрифізувати” образ Богоматері, адже твори на богородичну тематику часто виходять за межі релігійно-догматичного канону.

 

3.       Чужина як втраченність, Україна як набуття.

 

Пошук власного шляху, виявлений у тематично різноманітній збірці «Ласкаво просимо в життя», у наступному томі «Три персні», сповнених радості існування, вкорінених в красі Лемківщині – це початок уявлення поета як певного громадянина певної землі. Прямої громадянської лірики, присвяченій Україні, в тому сенсі, в якому ми можемо її знайти у Тичини чи Сосюри у Антонича нема. Як писав Тадеуш Голлендер: "Антонич був перш за все доброю людиною і поетом, а вже потім українцем".

Україна, яку він не знайшов в реальному житті, існувала для нього як незабутня природа рідного краю, як релігія,  що розлилася в пантеїстичному русі у навколишньому світі, яки любив навіть Бог.

Захоплення світом плавно трансформувалося в «Книги Лева», де заголовок Лева має коріння в мотивах, до яких поет уже дійшов у попередніх томах - сонце, вогонь, золото, мужність. Але Лев також є символом міста, в якому поселився і творив Антонич, - Львова, і він посилається на це, серед інших. Не менш очевидно, що поет сприймав Львів переважно як гідне місто і далеке від людей. Такі поеми, як ті, що увійшли до тома «Зелене Євангеліє», є своєрідною квінтесенцією поезії Антонича.

Це суть захоплення світом, існування, коли природа стає рівною книгам, що належать до стовпів християнства. Наступний том недобудований, позбавлений цієї радості. З віршів, занесених у реалії цивілізації, проникає песимізм, туга, тривога і гіркота, і описане місто стає апокаліптичним, що посилює самотність кінця світу, життя. Тут мотив смерті стає більш людським, а не як у попередніх томах позитивно тваринним. Зрозуміло, що будь-який відхід поета від природи нерозривно пов'язаний з болем існування.

Для Антонича релігія - це природа, єдність з Богом. Україна, Лемківщина – це частина святої природи. Антиприрода, місто та новітня цивілізація – це чужина, що протиставляється святому.

 Святий світ сповнений ароматами, травами, квітами, деревами, тваринами, і поет є його частиною. Тваринний світ стає людським світом, вони проникають один в одного, утворюють компактне ціле. Людина функціонує в реальності, що управляється вічним циклом народження, життя та смерті та стоїть на рівних з іншими істотами. Більше того, на тлі незмінних законів навіть боги стають рівними людям, тваринам і рослинам, народженим під одним небом, як і всі, хто народився на цій землі.

Віра цього «сонячного» чоловіка дивує водночас своєю простотою та складністю, вона також примітивна, і надзвичайно глибока, монотеїстична та язичницька, і перш за все доступна усьому світу, а не лише вибраній людині. Віра - це те, що походить від самого факту існування.

Поезія Антонича зачаровує здатністю укладати в кілька віршів надзвичайно складні образи. У малих формах він містить не тільки красу природи, а й образ села, розповіді про людей, історії їхнього життя. Звичайне лемківське поселення, звичайні люди перетворюються на зміст чудової казки, яка для Антонича була життям, в якому реалізм і своєрідний сюрреалізм доповнюють один одного.

Ці вірші сповнені барв, імпресіоністів, наповнених голосами та музикою скрипки, мелодією кларнети Павла Тичини, вічною піснею лісу та голосами села, ароматами і, здається, заселені відомими героями.

Бог, природа і людина переплітаються і створюють єдність. Хміль росте, тюльпани цвітуть, терен - невіддільний супутник Христової пристрасті. З'являється Ангел, а поруч столяр. Лев є всюдисущим серед молодих жеребців, дитинчат та зайчиків. Антонич часто також чує скрипку, кларнети і те, як поет дивиться на зірки, на місяць. Як і належить українцю, він також пише про Україну, хоча ближче до своєї малої батьківщини, своєї улюбленої Лемківщини. Наскільки хороший він був поетом, свідчать його вірші, які є відображенням реальності і, перш за все, картиною казкового, але живого світу, світу поета.

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2.

Неодноразово відмічалося, ще з  перших дослідників творчості Антонича, що він не був політизованим чи заангажованим поетом, і суто громадянська лірика була йому далека.

Сам же Антонич писав про лівих, правих і центристів, які бралися вести мову про мистецтво і взагалі про людське життя. "Усякими програмами, теоріями, ізмами торгують між собою, наче вуличним крамом".

Він був принципово безпартійним, але не менш принципово визначав себе українським поетом. Йому належить щемкий вірш "Слово до розстріляних", навіяний трагічною долею родини Крушельницьких. Є у нього вірш “Слово про Альказар”, навіяний громадянською війною в Іспанії. Але не суто політичні, а передусім етико-естетичні настанови в підґрунті цих віршів.
 

Загалом же Богдан-Ігор Антонич може бути за своєю ідейно-політичною позицією названий "консервативним революціонером" або ж "наснаженим архаїкою модерністом", про що писав в дисертації відомий український письменник Юрій Андрухович.

У дуже непростому 1935 році сам Антонич, коли говорив про головні завдання митців: "Погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом"?

Цілком в течіях модернізму від чистої громадянської лірики Антонич відмовився, яку замінила лірика філософська, сповнена символів, міфологізму, натуралізму та ін. В той самий час творчість західноукраїнського декадентською та відірваною від політичного та соціального буття.

 

ВИСНОВКИ

Б.-І. Антонич вірив у духовну силу мистецтва, у його виховну роль як суспіль­ства, так і окремої людини, але у своїх творах поет ніколи й нікого не повчав, він створював «такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність». У вірші «Автопортрет» Антонич висловлює власне світосприйняття, говорить, що він «п’яний дітвак із сонцем у кишені», «закоханий в життя поганин», «поет весняного по­хмілля», який продав сонцеві життя «за сто червінців божевілля». І нас не дивує, що клени здаються йому червоними і срібними, а над ними гуляють «весна і ві­тер», радіючи красі незглибній.

Богдан-Ігор Антонич ніколи не стояв осторонь суспільних процесів і відгуку­вався на них своїми творами, постійно шукав нових форм і засобів у зображен­ні світу і свого місця в ньому, але найцікавіший доробок у творчості поета — це метафоричні шукання власного космосу. Дивним чином ці пошуки проектують­ся на конкретні, зрозумілі предмети і явища: землю, дерева, сонце, вітер, хмари. Стобарвна земля — це його Євангеліє — головна книга, у якій просто й правдиво викладено основні принципи побудови власного світу поета, пояснено причини його жертовності й незламності. Картини в його творах химерні й багатоплано­ві, як химерна й багатопланова сама природа, у простому житті якої закодована всесвітня мудрість.

Своєю творчістю Богдан-Ігор Антонич не зображував дійсність, не змінював її, а створював власний світ, власну дійсність, що жила за своїми правилами, але не суперечила всесвітнім законам.

Нова українська школа акцентує свою увагу на вихованні та формуванні громадянської компетенції, яка повинна формуватися не дидактично-постановчими методиками, а особистісно-розвивальними, такими, що пробуджують істинне громадянське почуття, а не нав’язують певну ідеологію

Філософське начало його поезії нерозривно пов'язане із фольклорними мотивами, переважно Лемківщини, і водночас із поетовим трактуванням культурологічного досвіду переважно міфічного забарвлення, тобто загальноєвропейське цілком органічно поєднується в поезії Антонича з національним та народним.

Саме завдяки тому, що любов до Батьківщини висловлена у Антонича в філософських, натуралізованих образах, образах природи та навколишнього світу, виховання громадянської компетенції за допомогою лірики поета є принагідною та такою, що відповідає вимогам Нової української школи, оскільки дозволяє достукатися до особистості школяра та вихованця без ідеологічного тиску, затронути ліричні ноти любові до батьківщини.

 

 

Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
як за днів дитинства, в кучерявій млі.
Вилітають ластівками стріли з лука,
білі стріли літ.

 

Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
мокрі зорі куряться під сизий вечір.

Ще горить твоєю молодістю світло,
хоч новий десяток літ береш на плечі.

 

 

1.  Антонич Б.-І. Повне зібрання творів/ Передмова Миколи Ільницького; Упорядкування і коментарі Данила Ільницького. – Львів: Літопис, 2009. – 968 с.

2. Андрухович Ю. Б.-І.Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: Автореф.дис... .канд.філол.наук/Прикарпатський ун-т ім. В .Стефаника. - Івано-Франківськ,1996.

2.  Бетко І. Лірика Б.-І. Антонича у дзеркалі аналітичної психології К.-Ґ. Юнґа// Слово і час. – 2003. – №2. – С. 7-13.

3.  Бетко І. Осмислення нумінозного досвіду в поезії Богдана-Ігоря Антонича// Бетко І. Українська релігійно-філософська поезія. Етапи розвитку. – Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2003. – С. 174-209.

4.  Гординський С. “Пісні, що їх диктує Бог” (Релігійні поезії Б.-І. Антонича) // Народній Календар на звичайний1949 рік. – Мюнхен, 1948. – С. 118-123.

5.  Ільницький М. Від “дочасного світла” до “сурм останнього дня” // Антонич Б.-І. Повне зібрання творів/ Передмова Миколи Ільницького; Упорядкуван-ня і коментарі Данила Ільницького. – Львів: Літопис, 2009. – С. 3-36.

6.  Ільницький М. Гармонія серця і чола: релігійні мотиви у поезії М. Шашкевича та Б.-І. Антонича// Верховина. Збірник наук. праць на пошану проф. О. Мишанича з нагоди його70-річчя. – Дрогобич: Коло, 2003. – С. 105-110.

7.  Клен Юрій. Твори/ Ред. кол. С. Гординський, Л. Рудницький, В. Бургард. – Т.1. – Нью-Йорк, 1992. – 382 с.

8.  Назарук В. Бог і Біблія у поетичній творчості Б.-І. Антонича// Біблія і культура: Збірник наукових статей. Випуск ІІІ. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 129-136.

9.  Насмінчук Г. Біблійна естетика у творчості Б.-І. Антонича// Біблія і культура: Збірник наукових статей. Випуск І. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 83-84.

10. Новикова М. Міфосвіт Антонича// Антонич Б.-І. Твори. – К.: Дніпро, 1998. – С. 5-18.

11. Поліщук Я. Символи і метаморфози/ своєрідність християнської симво-ліки в модерній українській поезії перших десятиліть ХХ століття/ - // Дивосло-во. – 1997. – №12. – С. 2-5.

12. Пономаренко О. Астральна символіка в поезії Б.-І. Антонича(децентралізовані образи світил) // Слово і час. – 2004. – №5. – С. 30-37.

13. Пономаренко О. Образ сонця в поезії Б.-І. Антонича і Т. Шевченка(взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) // Українська мова і літе-ратура в школі. – 2004. – №2. – С. 51-56.

14. Семчук С. Метеори: Поезії. – Прага– Львів, 1924. – 38 с.

15. Славутич Яр. Від землепоклонства до християнства? (Поезія Б.-І. Анто-нича) // Слово і час. – 1993. – №8. – С. 15-19.

16. Соловей Е. Типологія української філософської лірики ХХ ст. Міфософська типологічна лінія(Б.-І. Антонич і В. Свідзинський) // Соловей Е. Українська філософська лірика. – К.: Юніверс, 1999. – С. 115-183.

17. Сулима В. Біблія і українська література: Навч. посібник. – К.: Освіта, 1998. – 400 с.

18. Терещук В. Богдан-Ігор Антонич. Поет, що слухав тишу. – Режим доступу: http: // www.gazeta.lviv.ua.

19. Токмань Г. Збірка Б.-І. Антонича “Велика гармонія” у діалозі з екзистенціальним богослов’ям// Слово і час. – 2002. – №12. – С. 41-53