«Педагогічна техніка вчителя»

Про матеріал
«Вихованець сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас на душі робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас» (Макаренко) Професія вчителя потребує всебічних знань, безмежної душевної щедрості, мудрої любові до дітей. Тільки кожний день з радістю віддаючи себе дітям, можна залучити їх до науки, заохотити до праці, передати їм глибоку віру в торжество загальнолюдських цінностей, закласти непорушні засади моральності. Саме вчитель повинен втілити в життя основні принципи освіти суверенної української держави.
Перегляд файлу

Градизька дитяча музична школа імені О. І. Білаша

 

 

 

 

 

Методична розробка

Тема

 

 

 

«Педагогічна техніка вчителя»

 

 

 

 

Виконала: Стасенко Наталія Олексіївна,

Глобинський район, Градизька ДМШ ім. О. І. Білаша, викладач сольного співу.

 

 

 

 

 

 

Градизьк

2019

ЗМІСТ

 

ВСТУП ……………………………………………………………………

3

Розділ 1. ПОНЯТТЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕХНІКИ ……………………

4

1.1. Аналіз наукових праць українських і зарубіжних учених …………...

4

1.2. Тлумачення поняття «педагогічна техніка» та його складові ………

5

Розділ 2. ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПЕДАГОГІЧНІ ТЕХНІКИ ВЧИТЕЛЯ ………………………………………………………………….

 

7

2.1. Внутрішня педагогічна техніка вичтеля ……………………………...

7

2.1.1. Психологічна стійкість педагога у професійній діяльності ………..

7

2.1.2. Шляхи вольового впливу ……………………………………………

8

2.1.3. Опанування виразності внутрішньої педагогічної техніки ………..

9

2.2. Зовнішня педагогічна техніка вчителя ………………………………..

12

2.2.1. Професійна компетентність вчителя та основи педагогічної майстерності ………………………………………………………………..

 

12

2.2.2. Невербальні засоби комунікації ……………………………………..

14

2.3. Репрезентативна система людини як складова частина педагогічної техніки ………………………………………………………………………

 

21

2.4. Самостійність мислення та саморегуляції у роботі вчителя …………

24

2.5. Техніка ефективного спілкування …………………………………….

29

2.6. Техніка впливу та вирішення конфліктів ……………………………

34

ВИСНОВКИ ………………………………………..………………………

37

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………….

38

 


ВСТУП

«Вихованець сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас на душі робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас» (Макаренко)

Професія вчителя потребує всебічних знань, безмежної душевної щедрості, мудрої любові до дітей. Тільки кожний день з радістю віддаючи себе дітям, можна залучити їх до науки, заохотити до праці, передати їм глибоку віру в торжество загальнолюдських цінностей, закласти непорушні засади моральності. Саме вчитель повинен втілити в життя основні принципи освіти суверенної української держави.

Педагогічна техніка як сукупність професійних умінь сприяє гармонійній єдності внутрішнього змісту діяльності вчителя і зовнішнього його вираження. Майстерність педагога виявляє в синтезі духовної культури і педагогічно доцільної зовнішньої виразності. Вона є вищим виявом професіоналізму вчителя й охоплює такі компоненти: наукову ерудицію, загальну культуру, педагогічне мислення, педагогічну етику, культуру мовлення, культуру спілкування, духовне багатство, культуру професійного здоров’я, наукову організацію праці, прагнення до самовдосконалення. Педагогічну техніку слід формувати цілеспрямовано і постійно розвивати, оскільки саме вона забезпечує вдосконалення навчально-виховного процесу і самовдосконалення кожного педагога. Чим вищою є професійна культура педагога, тим різноманітнішою та ефективнішою є його взаємодія з учнями. Вона дає змогу вчителю піднятися до вершин майстерності.

Наша мета – розкрити зміст поняття педагогічної техніки, як важливої складової професійної діяльності вчителя, визначити педагогічні умови, що забезпечують формування культури спілкування майбутніх учителів. Теоретично проаналізувати проблеми педагогічної техніки, виявити специфіку спілкування педагога, структуру компонентів, що визначають його.


Розділ 1. ПОНЯТТЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕХНІКИ

1.1. Аналіз наукових праць українських і зарубіжних учених

Аналіз наукових праць українських і зарубіжних учених засвідчує багатогранність підходів, щодо визначення поняття «педагогічна техніка», окреслення її особливостей, функцій і завдань.

Педагогічна техніка посідає важливе місце у структурі професійної діяльності вчителя, у становленні його педагогічної культури, майстерності. Вміння вчителя якнайкраще виразити свої почуття і думки з метою виховного впливу на учнів значно залежить від оволодіння ним педагогічною технікою. Уміння говорити правильно і виразно, жестом, мімікою, поглядом виразити свої почуття і ставлення, керувати своїм психічним станом значною мірою визначає успіх педагогічного спілкування. Ці вміння об’єднуються в поняття «педагогічна техніка вчителя». Відсутність чи наявність цих умінь проявляється в поведінці вчителя під час безпосередньої взаємодії з дітьми. Саме про такі якості педагога писав А. С. Макаренко: «Вихователь повинен вміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим… поводити себе так, щоб кожен його рух виховував».

Антон Семенович Макаренко неодноразово наголошував на необхідності для вчителя володіти прийомами організації власної поведінки і впливу на учня. Він стверджував, що для нього «стали вирішальними такі дрібниці: як стояти, як сидіти, як підвестися зі стільця, з-за стола, як підвищити голос, усміхнутися, як подивитись».

Учений увів для позначення цього поняття «педагогічна техніка», яке має нагадувати педагогові про необхідність дбати не лише про сутність нашої діяльності, а й про форму вияву своїх намірів, свого духовного потенціалу. Адже «вихованець сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас на душі робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас».

Сучасні вчені В. Наумчик, Є. Савченко, Г. Васянович, А. Писаренко, І. Писаренко, Л. Шевченко, І. Зязун, І. Кривонос пов’язують поняття «педагогічна техніка» з особливостями педагогічної діяльності, проблемами моральної свідомості суб’єктів навчання та їхніх взаємин.

Педагог С. Т. Шацький стверджував, що замість того, щоб закликати вчителя до творчості, потрібно його вчити вмінню володіти педагогічною технікою. Таке володіння значно пришвидшує підготовку вчителя та спрямовує його на успішну й ефективну взаємодію з учнями.

Дослідження вказують на типові помилки педагогічної техніки вчителів-початківців. Найбільше втрат у них від невміння щиро поговорити з учнем, його батьками, стримати або, навпаки, виявити гнів, подолати невпевненість. У творах про перші уроки практиканти пишуть, як хвилювалися вони через своє мовлення, як виявляли надмірну суворість, боялися доброзичливого тону, говорили скоромовкою, переживали навіть почуття страху, як метушилися біля дошки і надмірно жестикулювали або стояли закам'янівши і не знали, куди подіти руки. У поставі багатьох вчителів привертає увагу сутулість, опущена голова, безпомічні рухи рук, які крутять різноманітні предмети. Основний недолік у голосі монотонність, безбарвність мовлення, брак навичок виразного читання. Багато індивідуальних недоліків у мовленні – нечітка дикція, невміння знайти оптимальний варіант гучності. Усі ці помилки заважають педагогові ефективно взаємодіяти з учнями. Вони свідчать про необхідність удосконалювати педагогічну техніку.

 

1.2 Тлумачення поняття «педагогічна техніка» та його складові

Поняття «техніка» походить від грецького (technike – вправна) і означає сукупність прийомів та пристосувань. У 20 роки ХХ століття з’явилось поняття «педагогічна техніка», яку розуміли, як сукупність прийомів та засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчально виховного процесу. Тлумачний словник підкреслює, що техніка – це сукупність прийомів, які використовуються для одержання найбільших результатів за найменших витрат людської праці. Узагальнивши різні визначення, можна зробити висновок, що педагогічна техніка – це система вмінь та якостей особистості вчителя, яка дозволяє за допомогою власного психофізичного апарату оптимально впливати на суб’єктів педагогічного процесу. Це вміння використовувати власний психофізичний апарат, як інструмент виховного впливу. Це – володіння комплексом прийомів, який допомагає вчителеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у виховній роботі.

Поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових. Перша група пов'язана з умінням педагога керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою); керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття; опанування уміння соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою); техніка мовлення (керування диханням, дикцією, темпом мовлення). Друга група пов'язана з умінням вплинути на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням, організація колективних творчих справ тощо.

Складові першої і другої груп педагогічної техніки спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на вміння це почуття адекватно виявити зовні. Умовно поділяют педагогічну техніку на зовнішню і внутрішню відповідно до мети її використання.

Внутрішня техніка створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття.

Зовнішня техніка – втілення внутрішнього переживання особистості вчителя в його тілесній природі; міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці.

Розгляньмо, як учитель може навчитися керувати собою, і як внутрішня і зовнішня техніка допомагає йому в цьому.


РОЗДІЛ II. ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПЕДАГОГІЧНІ ТЕХНІКИ ВЧИТЕЛЯ.

2.1. Внутрішня техніка вчителя

2.1.1.  Психологічна стійкість педагога у професійній діяльності

Самопочуття педагога не є особистою справою, бо його настрій відбивається і на учнях, і на колегах, і на батьках дітей. Кожне слово педагога не лише несе інформацію, а й передає ставлення до неї. Досягти оптимального внутрішнього стану у педагогічній діяльності важко, бо сама вона емоційно напружена. Учитель повинен уміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього важливо працювати над таким синтезом якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

  • педагогічний оптимізм;
  • впевненість у собі як в учителі, відсутність страху перед дітьми;
  • уміння володіти собою, відсутність емоційного напруження;
  • наявність вольових якостей (цілеспрямованість, самовладання, рішучість).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В основі її – позитивне емоційне ставлення до себе, учнів, праці. Негативні емоції гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру. А. С. Макаренко вважав, що в дитячому колективі повинна бути «постійна бадьорість, ніяких похмурих облич, ніяких кислих виразів, постійна готовність діяти, райдужний настрій, саме мажорний, веселий, бадьорий настрій».

Джерелом такої атмосфери захоплюючого життя колективу є педагог, який, за словами А. С. Макаренка, повинен бути «таким же радісним, як колектив». Він створює атмосферу дружності, доброзичливості. Що для цього потрібно? Захоплюватися справою і тамувати негативні емоції, не дозволяти собі перебільшувати чужі недоліки, гіперболізувати «ненормальні дитячі наміри і дії».

Якщо ж поганий настрій не відступає, слід змусити себе посміхнутися, утримати кілька хвилин посмішку і подумати про щось приємне. Поганий настрій почне розмиватися. Ви заспокоєтесь, і до вас може повернутися притаманний вам оптимізм.

Якщо ми зовні не виявляємо емоцій, це не виключає їхньої негативної дії.

До чинників, що сприяють підтриманню бадьорого стану вчителя, належить і увага до естетики одягу, що, на думку А. С. Макаренка, є елементом педагогічного артистизму, гри, яка забезпечує внутрішню підтягнутість і духовну мобілізацію.

Отже, нормальним тоном учителя має бути мажор, треба досягти внутрішнього спокою, впевненості у своїх силах, силах колективу. При цьому слід прислухатися до застереження А. С. Макаренка: «Він (тон), ні в якому разі не повинен мати характеру піднесеної, постійної бурхливості, істеричної напруженості, яка завжди неприємно б'є в очі і яка загрожує при першій невдачі зірватися і перейти в розчарування».

Таким чином, першим елементом внутрішньої техніки є регуляція емоційної сфери – формування емоційної стійкості у професійній діяльності. Допомагають набуття «м'язової радості» у фізичних діях, створення зон захисного збудження (бібліотерапія, музикотерапія тощо), здатність грати.

Вплив на емоційну сферу складний, і не завжди вчитель спроможний досягти рівноваги, прагнучи викликати позитивні реакції. Для регуляції самопочуття важливо звернутися і до вольової сфери.

 

2.1.2.  Шляхи вольового впливу.

Перший шлях – це звернення до власного почуття обов'язку у зв'язку з усвідомленням соціальної ролі професії, ціннісними установками. Механізм впливу: гальмування власних дій, які не збігаються з переконаннями, надзавданням; збудження активності у напрямку досягнення обраної мети життя і діяльності. Формула вчителя: «Я мушу це зробити, бо моє завдання...» Цей спосіб саморегуляції дуже складний, оскільки пов'язаний з вихованням спрямованості в цілому, установок, але й дуже надійний, бо сформовані переконання не дають педагогові відійти від обраної мети. У критичних ситуаціях такий учитель завжди зможе сказати собі, стримуючись від запальності: «Я не можу собі дозволити»...

Другий шлях – це метод фізичних дій. Глибину емоційних переживань ми змінюємо, впливаючи на їхній зовнішній вияв. Кожен з Нас може контролювати м'язове напруження, темп рухів, мовлення, дихання, а їх зміна автоматично впливає на психічний стан.

Внутрішня педагогічна техніка – це управління емоційним станом, концентрація розумових і фізичних здібностей педагога на досягненні дидактичної і виховної мети, зняття зайвої напруженості, розподіл спостереження за готовністю учнів до роботи, їхньою реакцією на викладення навчального матеріалу, активністю, зацікавленістю, створення творчої ділової атмосфери під час навчання.

 

2.1.3.  Опанування виразності внутрішньої педагогічної техніки

Досягнення виразності внутрішньої педагогічної техніки – лише одна зі сходинок до педагогічної майстерності. Опанування її прийомами повинне відбуватися в контексті підвищення загальної педагогічної культури.

Які є конкретні прийоми?

Насамперед регуляція м'язового напруження. Для активізації емоційного стану напружуємо групи м'язів, наприклад правої руки, даючи собі команду, що хочемо бути сильними, енергійними, або, навпаки, розслаблюємо м'язи, додаючи уявлення про вагу і тепло в руці. Фізична дія плюс уява опосередковано впливають на емоційні реакції. Треба лише знати, яким емоційним реакціям відповідає певна група м'язів. При емоціях страху, наприклад, найбільше напружуються артикуляційні (мовні) і потиличні м'язи, на розслаблення їх і слід звернути увагу, відчуваючи цей стан.

Найпростіший, але досить ефективний спосіб емоційної саморегуляції –це розслаблення мімічних м’язів. Здатність розслабляти м’язи обличчя, а також довільно і свідомо контролювати їх стан, дозволяє керувати і відповідними емоціями. Так, коли у гніві стискуються зуби, змінюється вираз обличчя, потрібно лише запитати себе: «Чи не стиснуті мої зуби?», «Як виглядає моє обличчя?» і мімічні м’язи почнуть розслаблятися. Уміння регулювати м’язове напруження, контролювати дихання, змінювати темп мовлення і рухів називають методом фізичних дій. Суть цього методу – у виконанні фізичних дій, які повинні відповідати певному емоційному стану і здатні викликати у людини потрібні емоції.

Оскільки з емоційним станом пов'язане і дихання, контроль і регуляція його зможе привести до саморегуляції настрою. Ми спостерігаємо в житті, як змінюється дихання в різних емоційних станах: рівне дихання сплячого; глибоке у того, хто замислився; прискорене у схвильованого; «роздуті ніздрі» у людини в гніві. Контроль за диханням, зниження його темпу, збільшення глибини зменшать хвилювання. Тому вчителю радять справлятися з непродуктивним збудженням напочатку уроку за допомогою простого способу: подивитися на клас, тричі глибоко вдихнути і видихнути, привітно посміхнутися, а потім привітатися.  

Реакції такого типу називаються психосоматичними. Вони діють як рефлекси, тобто приводять до обов'язкових, запрограмованих змін, Це пояснюється міцним зв'язком фізичного і психічного стану. Впливаючи на фізичний стан, ми викликаємо певні емоційні реакції.

Механізм керування психосоматичними реакціями покладено в основу таких прийомів, як зміна темпу мовлення та рухів. Хочемо на уроці заспокоїтися, пригасити хвилювання почнімо повільно ходити по класу, пояснювати у повільному, рівномірному темпі. За кілька хвилин спрацює саморегуляція організму, яка залежить лише від вашого вольового зусилля.

Самонавіювання на фоні загального м’язового розслаблення і психічного спокою (з допомогою аутогенного тренування). Психологічна сутність цього прийому полягає у зародженні та укріпленні віри в себе, як суб’єкта діяльності. Самонавіювання пов’язано з величезною концентрацією психічних процесів (уваги, уяви, мислення, пам’яті) на об’єкті діяльності.

Внутрішня зосередженість дозволяє яскраво, чітко уявити той стан, до якого прагне педагог. Досягають його за допомогою аутогенного тренування (АТ). АТ складається із спеціальних вправ, спрямованих на формування в людини навичок свідомого впливу на різні функції організму самонавіювання.

Через те, що навіювання найкраще здійснюється на фоні загального м'язового розслаблення і психічного спокою, аутотренінг, як правило, складається з двох частин: розслаблення (вхід у стан релаксації) і самонавіювання (вплив за допомогою спеціальних формул на певні установки).

Для успішного самонавіювання потрібні систематична робота, тренування психофізичного апарату, котрий поступово стане слухняним знаряддям у педагогічній діяльності.  Як бачимо, у всіх зазначених прийомах саморегуляції психічного стану основою внутрішньої техніки педагога є увага і уява. Завдяки здатності переключати увагу, зосереджувати її на емоційно привабливих об'єктах, на певних фізичних діях ми регулюємо наш психічний стан. А здатність яскраво уявляти, бачити внутрішнім зором ті картини, які ми хочемо навіяти собі, допомагає викликати саме ті емоції, що пов'язані із заданими образами. Брак розвинутої уваги та уяви нерідко є причиною невміння керувати собою, своїм станом. Певних прийомів удосконалення цих психічних процесів можна навчитися, ознайомившись із системою вправ у театральній педагогіці.

Професійна діяльність педагога може призвести до душевних втрат через надмірні психічні навантаження. Ми можемо зменшити їх власними зусиллями. І дбати про здоров'я, про свою нервову систему потрібно самому вчителю, як дбає співак про свій голос, а піаніст про свої руки. Потрібно лише мати установку на самовдосконалення, віру у можливість реалізації свого задуму і бажання отримати задоволення від праці.

Отже, керувати своїм психічним станом можна. Для цього вчитель має змогу скористатися запропонованим арсеналом засобів для розвитку внутрішньої техніки.

 

2.2. Зовнішня техніка вчителя.

2.2.1.  Професійна компетентність вчителя та основи педагогічної майстерності.

Важлива передумова творчого процесу – гармонійна єдність внутрішнього змісту діяльності і зовнішнього його вияву. Педагог повинен навчитися адекватно й емоційно виразно відбити свій внутрішній стан, свої думки, почуття.

Вчителю бажано домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки відбувалося органічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічного завдання, думки і почуття вчителя. Учитель повинен стежити за своїм зовнішнім виглядом. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість педагога у своїх силах. В одязі і прикрасах, косметиці – в усьому учитель має дотримуватися почуття міри. Жест педагога повинен бути органічним і стриманим, невимушеним і доцільним. У рухах, жестах, погляді діти повинні відчувати доброзичливе ставлення, впевненість у собі. Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі рухи і пози повинні характеризуватися витонченістю і простотою.

Часто вираз обличчя і погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Потрібно показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє виконанню навчально-виховних завдань. Вираз обличчя вчителя має відповідати характерові мовлення, взаємин. Обличчя, як і весь зовнішній вигляд, має виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, яка свідчить про духовне здоров’я і моральну силу особистості. 

Артистизм учителя полягає не в ефектному піднесенні себе, виконанні своєї ролі учителя, а в справжній щирості спілкування з дітьми.

Артистизм учителя – це глибинна людяність у всіх її проявах. Не роль завчена і зіграна, а постійний стан розуміння необхідності виконання визначеної мети.

Учителю треба уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м’язів обличчя і очей, а також і неживої статичності. Треба прагнути тримати в полі зору всіх учнів.

Можна дійти висновку, що не достатньо володіти тільки теорією педагогіки, потрібна ще й техніка. Педагогічна техніка вчителя найяскравіше відображає його схильність до педагогічної діяльності та набуття основ педагогічної майстерності.

Професійна компетентність охоплює психолого-педагогічну, методичну й теоретичну підготовку, а педагогічна техніка ґрунтується на гуманістичній спрямованості, розвиває педагогічні здібності.

Засобами педагогічної техніки вчитель повинен виявити перед учнями силу своєї установки – допомогти, підтримати. Головна особливість взаємодії вчителя і учнів – «рефлексивний характер, тобто постійне відображення почуттів і думок учнів і цілеспрямоване їх формування, збагачення, розвиток».

У практиці молодого вчителя настає час, коли для нього найважливішими є такі дрібниці, як висловити свою думку, щоб учні зрозуміли; як подивитися на уроці, щоб погляд вплинув на школяра, як стояти; як жестикулювати. Від педагогічних прийомів залежать взаєморозуміння в класі й авторитет педагога. Навчити професії вчителя неможливо, але навчитися їй можна. Стане вчитель майстром чи ні, залежить не лише від системи навчання, а насамперед від зусиль тих, хто вчиться. Потрібно усвідомити орієнтири самовдосконалення та шляхи його здійснення.

 

2.2.2.  Невербальні засоби комунікації

Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні (мовні) й невербальні засоби. Саме через них педагог виявляє свої наміри, саме їх читають і розуміють учні. Розглянемо докладно невербальні засоби.

Скористаємося схемою Е. В. Кузнецової. Ця схема свідчить про широку палітру засобів вираження людиною свого ставлення і вчитель мусить працювати над розширенням і вдосконаленням репертуару впливу невербальними засобами. Звичайно, не всі вони рівнозначні, проте кожен з них зчитується вихованцями, підсилюючи або нейтралізуючи враження від слів педагога. Дослідження засвідчують, що невербальні засоби, зокрема жест, можуть мати більше ваги у спілкуванні, аніж слово. Так, коли ми говоримо «Ти гарний хлопчик» і водночас супроводжуємо висловлювання жестом негативної оцінки (похитування головою), то 85 % сприймуть цю інформацію за змістом жесту, а не слова. Отже, до зовнішньої техніки вчитель мусить бути дуже уважним. Розгляньмо деякі з її елементів.

Маємо на увазі зовнішні особливості і способи вираження свого «Я» (успадковані – зріст, комплекція, форма носа, розріз очей тощо; сформовані – зачіска, хода, постава, міміка, дикція, одяг тощо).

Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним.

Неприпустиме недбале ставлення до своєї зовнішності, але неприємною є і надмірна увага до неї. Головна вимога до одягу вчителя скромність та елегантність. Химерна зачіска, незвичайний фасон плаття і часті зміни кольору волосся відвертають увагу учнів.

Однак учитель має і стежити за модою, його вигляд повинен викликати позитивне ставлення учнів, хоча першим приносити моду в школу і цим привертати загальну увагу не варто.

І зачіска, і одяг, і прикраси завжди повинні бути підпорядковані розв'язанню педагогічної задачі – ефективній взаємодії задля формування особистості вихованця. І в прикрасах, і в косметиці в усьому учитель має дотримуватися почуття міри і розуміти ситуацію. Естетична виразність виявляється і в привітності та доброзичливості обличчя, у зібраності, стриманості рухів, у скупому, виправданому жесті, у поставі і ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в'ялість. Навіть у тому, як зайти до класу, подивитися, привітатися, як відсунути стільця, виявляється сила впливу на дитину. У рухах, жестах, погляді діти повинні відчувати стриману силу, цілковиту впевненість у собі і доброзичливе ставлення.

Пантоміміка виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виділити у зовнішності головне, малює образ. Зверніть увагу на вчителя, який натхненно пояснює урок. Як органічно злиті у нього рухи голови, шиї, рук!

Ніяка, навіть найідеальніша, фігура не може зробити людину красивою, якщо їй не вистачає вміння триматися, підтягнутості, зібраності, якщо у неї неправильна постава.

Гарна, виразна постава вихователя виражає внутрішню гідність. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість педагога у своїх силах. Водночас згорбленість, опущена голова, млявість рук свідчать про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі.

Люди рідко мають красиву поставу від природи, майже завжди вона результат спеціальних вправ і сформованої звички.

Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці (ноги на ширині 1215 см, одна нога трохи висунута вперед). Усі рухи і пози повинні відзначатися витонченістю і простотою. Естетика пози не терпить поганих звичок: похитування вперед-назад, тупцювання, манера триматися за спинку стільця, крутити в руках сторонні предмети, почухувати голову, терти носа, тримати себе за вухо.

Слід звернути увагу на ходу, адже вона також несе інформацію про стан людини, її здоров'я, настрій. Ми легко розрізняємо ходу людини молодої і літньої. З ходи іноді можна навіть довідатися про професію людини. Прикро, коли молодий учитель ступає, як стара квола людина, а симпатична тендітна вчителька як солдат. Дисгармонія відчувається і сприймається не на користь педагогові. К. С Станіславський кілька сторінок своєї книги «Робота актора над собою» присвятив рекомендаціям, як виробити «летючу» ходу, гарну поставу.

Жест педагога мусить бути органічним і стриманим, без різких широких вимахів і гострих кутів. Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції.

Розрізняють жести описові і психологічні. Описові жести (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки. Вони менш потрібні, але застосовуються часто. Значно важливіші психологічні жести, що виражають почуття. Наприклад, говорячи «Будь ласка», ми піднімаємо кисть руки на рівень грудей долонею догори, трохи відводячи її від себе. На подив вказують розведені в сторони руки, застереження притиснутий до губ палець руки.

Знання основних пантомімічних поз сприяє розвитку спостережливості вчителя, крім того, вони можуть бути використані, як засіб впливу на учнів.

Найчастіше зустрічаються:

«Закрита поза» – схрещені на грудях руки - означає інтровертованість людини, потребу зекономити енергію, відсутність бажання спілкуватися у даний момент, хоча людина може і не усвідомлювати цього. Така поза вчителя може сприяти заспокоєнню учнів і заважати бесіді або дискусії.

«Ворожість» – схрещенні руки, зажаті кулаки.

«Подвійна закрита поза» – схрещені руки і ноги – підвищений захист, тривожність людини, відлюдність.

«Незацікавленість» – підпирання голови руками, погляди по боках, постукування пальцями, погляди на годинник, сповзання на край стільця.

«Справжня увага» погляд на співбесідника, голова трохи нахилена, нормальне кліпання повік.

«Підвищення інтересу» – більш широко відкриті очі, нахил тіла вперед.

«Критична настроєність» відхилення тіла назад, похитування головою, примруження очей, переплетені пальці, погляд з-під лоба.

«Симуляція уваги» – голова і тіло прямі, очі не кліпають.

«Невпевненість, хвилювання» – згорбленість, часте кліпання, дотики до обличчя, волосся, одягу, годинника, вертіння будь-якого предмета у руках.

«Напруженість» – потирання рук, обличчя, похитування, совання на стільці, покусування губ, відкидання волосся.

«Самоконтроль, спроба «тримати себе у руках» одна рука стискує іншу.

«Упевненість у собі» – тіло і голова прямі, долоні складено «пірамідою» догори або демонстрація великих пальців рук.

«Відкритість до спілкування, демонстрація щирості» – долоні відкриті догори.

«Агресивність» – підтягування рукавів, руки на поясі, ноги широко розставлені.

«Розмірковування» (оцінка) – рука біля щоки, вказівний палець вверх, великий під підборіддям.

«Неправдивість» – дотики до носа, куточків губ, потирання повік, відтягування комірця.

«Потреба у заспокоєнні, підтримці» – олівець, палець у роті.

Ці та багато інших пантомімічних поз складають активний словник невербальної мови вчителя. Необхідно враховувати, що кожний жест, як і слово, можуть мати різний зміст в залежності від ситуації.

Основні вимоги до жестів: невимушеність, стриманість і доцільність. Варто враховувати, що жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше попереджають хід висловлюваної думки, а не йдуть за нею.

Виробленню правильної постави допомагають заняття спортом, спеціальні прийоми: уявити себе стоячим навшпиньки, постояти біля стіни тощо; дуже важливий тут самоконтроль учителя, вміння подивитися на себе збоку, передусім очима дітей.

Для того щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: не схрещувати руки, стояти обличчям до класу, зменшити дистанцію, що створює ефект довір'я. Рекомендуються рухи вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії. Відступаючи назад, той, хто говорить, начебто дає можливість слухачам перепочити.

Міміка виражальні рухи м'язів обличчя. Ми зазначали, що нерідко вираз обличчя і погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню.

Діти «читають» з обличчя вчителя, згадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід нести до класу тягар домашніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє здійсненню навчально-виховних завдань.

Звичайно, вираз обличчя має відповідати характерові мовлення, взаємин. Обличчя, як і весь зовнішній вигляд, має виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, яка свідчить про духовне здоров'я і моральну силу особистості, Важливі виразники почуття брови, очі. Підняті брови вказують на подив, зсунуті зосередженість, нерухомі спокій, байдужість, у русі захоплення.

Для розвитку орієнтування в усвідомленні власної поведінки і поведінки учнів корисне знайомство з еталонами, представленими в працях психологів.

Еталон поведінки в стані радості: посмішка, очі сяють, надмірна жестикуляція, багатослів'я, бажання допомогти іншому. Еталон поведінки в стані страху: очі розширені, постава застигла, брови підняті, голос тремтить, обличчя скривлене, погляд бігає, рухи різкі.

Найвиразнішими на обличчі людини є очі. «Пусті очі дзеркало пустої душі» (К. С Станіславський). Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя і очей («бігаючі очі»), а також і неживої статичності («кам'яне обличчя»).

Схема опису мімічних ознак емоційних станів.

Погляд учителя має бути звернений до дітей, створюючи візуальний контакт. Контакт очей (візуальний контакт) погляд співрозмовників фіксований один на одному, що означає зацікавленість партнером і зосередженість на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35-50% часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд звичайно спрямований на очі співрозмовника і затримується на них 5-7 секунд. Протягом решти часу той, хто говорить, і той, хто слухає, дивляться деінде. На співрозмовника частіше поглядають тоді, коли слухають, а не тоді, коли говорять. Люди дивляться одне на одного для того переважно, щоб побачити реакцію на свої слова: чи зрозуміли, чи погоджуються? Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує сказане. Лише в деяких випадках, коли йдеться про надто особисті справи, недоцільно дивитися прямо на того, хто говорить.

Одночасно візуальний контакт виконує у стосунках з дітьми ще таку важливу функцію, як емоційне живлення. Відкритий, природний доброзичливий погляд прямо в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Погляд передає дітям наші почуття. Дитина найбільш уважна, коли ми дивимося їй прямо в очі, і найбільше запам'ятовує саме те, що сказано в такі хвилини. Психологи помітили, що частіше, на жаль, дорослі дивляться дітям прямо в очі в ті хвилини, коли повчають, дорікають, сварять. Це провокує появу тривожності, невпевненості у собі, гальмує особистісний розвиток. Запам'ятаймо: візуальний контакт з учнями повинен бути постійним. І найбільше він потрібний для того, щоб учні відчували наше доброзичливе ставлення, нашу підтримку, любов.

Слід звернути увагу молодого вчителя на обставини, про які писав Росе Кемпбелл: з дітьми, які не дивляться на співрозмовника; які, кинувши погляд, тут же опускають очі або відвертаються, важче спілкуватися; такі діти непопулярні, не викликають симпатії, тому їх уникають, що поглиблює у них відчуття самотності. І в навчанні, і в позаурочнии час дітям потрібен не лише суворий контроль, а й ласкавий погляд дорослого, його підбадьорливий дотик, що знімає тривожність, страх і виховує впевненість у собі, у своїх силах. Не звертайтеся до стін, вікон, стелі. Треба прагнути тримати в полі зору всіх учнів. Візуальний контакт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.

Міжособистісний простір (або дистанція спілкування) відстань між тими, хто спілкується, що є ознакою характеру взаємодії. Прийнято вважати дистанцію до 45 см інтимною, 45 см їм 20 см персональною, 1 м 20 см     4 м соціальною, 47 м — публічною. Більша відстань не дає можливості чітко сприймати міміку, ще більша (12 м) жести і рухи корпуса. Це призводить до появи бар'єрів у спілкуванні. Зміна дистанції прийом привертання уваги під час уроку. Скорочення дистанції збільшить силу впливу.

У процесі спілкування важливо враховувати і розміщення співрозмовників. Якщо спілкуються суперники, вони сидять один навпроти одного, якщо звичайна бесіда, а особливо випадкова навскоси за столом, якщо друзі поруч.

Ми зупинилися на розгляді лише деяких засобів невербальної комунікації, які допомагають учителеві ефективно розв'язувати педагогічні завдання. Неуважність до володіння цими засобами обертається байдужістю учнів до вчителя, його знань.

 

 

Як же досягти зовнішньої виразності?

1) навчитися диференціювати і адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння «читати обличчя», розуміти мову тіла, часу, простору у спілкуванні;

2) прагнути розширити особистий діапазон різних засобів шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, організації простору, візуального контакту) і самоконтролю зовнішньої техніки;

3) домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки йшло органічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічного завдання, думки і почуття вчителя. Історія театру знає різні шляхи досягнення зовнішньої виразності. У театрі ремесла користуються готовими трафаретами, штампами для умовного відтворення образів і пристрастей. У театрі уявлення викликають справжні переживання, але під час підготовки до дії, пошуку зовнішнього малюнка ролі, а на сцені роль може гратися без великих душевних зусиль. І нарешті, в театрі переживань, який обстоював К. С Станіславський, дбали не про відпрацювання масок, коли зовнішня техніка є «ефективною мовою фасаду», а про природну, виразну самореалізацію особистості в логіці життя образу. Тож учителю слід не приміряти образи, а виявляти зовні зміст задуму педагогічної дії, знявши «м'язові затиски», скутість, щоб внутрішнє тепло думки і почуття благородно сяяло в його погляді, міміці, слові.

 

2.3.  Репрезентативна система людини як складова частина педагогічної техніки.

Суттєвою складовою частиною педагогічної техніки є спостереження за репрезентативною системою людини. Хоча кожна людина і отримує інформацію з різних сенсорних каналів, один з них переважає. На його основі збирається і обробляється більша частина інформації із зовнішнього світу. У залежності від домінування одного з сенсорних каналів виділяють наступні репрезентативні системи:

  • візуальна (у процесі сприйняття переважає зорова інформація, образи);
  • аудіальна (у людини домінують слухові враження);
  • кінестетична (людина орієнтується в основному на тілесні відчуття).

Крім того розрізняють основну та ведучу репрезентативну систему. Основна – це система, на яку людина спирається найчастіше; ведуча система та, яка переважає, домінує у конкретний момент сприйняття.

Урахування репрезентативної системи, яку використовує людина, дозволяє говорити з нею буквально на одній мові, що сприяє взаєморозумінню; хоча часто люди розмовляють кожний мовою своєї репрезентативної системи і тому не можуть по-справжньому порозумітися, сперечаються, конфліктують. У стресових ситуаціях по мірі зростання напруження роль ведучої системи посилюється, тому урахування основної та ведучої репрезентативної системи дуже важливе для спілкування та впливу.

Для визначення ведучої репрезентативної системи треба спостерігати за рухами зіниць людини:

  • візуальна – зіниці спрямовані вверх або розфокусовані (пригадування або уявлення, конструювання образу);
  • аудіальна – зіниці спрямовані горизонтально або вниз ліворуч (зовнішнє чи внутрішнє слухання);
  • кінестетична – зіниці спрямовані праворуч донизу (фіксація внутрішніх тілесних відчуттів).

Основна репрезентативна система впливає на процеси вербального кодування (тобто словесного визначення) досвіду людини, що чітко проявляється у типових словах та висловлюваннях, які вона використовує.

Візуалісти вживають такі слова та вислови: (не) ясно бачити суть питання, розглянемо, з точки зору, під таким кутом зору, не бачу причин, перспектива, у фокусі, яскрава (постать, думка), світлий (образ, голова), прозорий (натяк), дивитись в очі (небезпеці), закривати очі (на проблему), (картина) туманна, темне (діло), просторий, прозорливий, очевидно, чітко.

Аудіалісти висловлюються так: слухаю, прислухайтесь, галасливий, дзвінкий, гучний, тихий, мелодійно, гармонійно, різко, крик (душі), говорять, я сказав собі, звучати, я чув, промова, давайте обговоримо, тон, інтонація тощо.

Для кінестетиків типові такі вислови: я відчуваю, схопити (суть проблеми), скутий, вільний, важко, легко, гострий, удар, тягар (відповідальності), зсунути з місця, нечутливий, холодний, гаряче, роздувати, крутитись, не доторкнешся, труснути, ніжно, згладити, ставити питання руба, м’який, делікатний, настирливий, застряг, прийти до тями, вислизнути, утриматись, зручно тощо.

Урахування основної та ведучої репрезентативних систем, використання словника співрозмовника дозволяє швидко знайти спільну мову і порозумітися.

Вчителю важливо також ураховувати основну репрезентативну систему школяра у процесі навчання. Візуалісти краще вчаться, коли використовується наочність (кольорові схеми, малюнки, фільми, приладдя); надається можливість самостійно читати матеріал, складати таблиці, опорні сигнали; виконувати письмові роботи за чіткою інструкцією. На їх поведінку найбільш ефективно впливає особистий приклад вчителя або яскравий образ.

Аудіалісти добре запам’ятовують емоційну розповідь, лекцію, магнітофонний запис; засвоюють матеріал переповідаючи його, приймаючи участь у бесідах, дискусіях. На них діють словесні зауваження.

Кінестетикам потрібні активні методи навчання, в яких вони можуть приймати особисту участь, експериментувати, демонструвати, грати, робити щось корисне власними руками. Якщо вони не можуть застосувати свою енергію на користь справі, то починають відволікатись від уроку, порушувати дисципліну. На них добре впливають ласкавий дотик, поплескування по плечах.

Таким чином, базуючись на даних спостереження, вчитель може приймати оптимальні рішення.

2.4.  Самостійність мислення та саморегуляції у роботі вчителя.

Під час педагогічного спілкування немає можливості обмірковувати кожну дію чи відповідь, потрібно швидко реагувати на те, що відбувається, оперативно приймати рішення. Тому самостійність та оперативність мислення – це професійно необхідна якість особистості вчителя, що проявляється в умінні за власною ініціативою усвідомлювати, аналізувати, порівнювати, виділяти суттєве, узагальнювати, прогнозувати, приймати рішення, критично оцінювати їх, публічно захищати і втілювати в життя.

Вчителю важливо вміти керувати своїми думками та емоціями, а не залежати від них. Для оволодіння технікою психофізичної саморегуляції необхідно навчитись особливому виду самоконтролю – контролю за помилками сприйняття та мислення. До типових помилок такого типу належать: двозначна (чорно-біла) логіка (один учень тільки хороший, інший – поганий у всьому); фіксовані ідеї (використання думок, емоцій, способів реагування, які залишилися від минулих подій і неадекватні реальним обставинам); реагування на мовні абстракції (назви, символи, узагальнення, оцінки, припущення, статистику, спогади, мрії, поняття…) як на існуючу реальність, що веде до неадекватної поведінки, конфліктів, неврозів; номіналізація – заміна дієслів на абстрактні іменники (нема довіри, поваги, упевненості, – а що конкретно роблять, у чому це проявляється?); прогалини у порівнянні, пропуск суб’єктів дії (краще звільнитися – краще ніж що ? Добре бути нахабним – добре кому?); необгрунтовані посилання на необхідність (Ти повинен –чому, для чого?), або неможливість, пропуск причин (Не можна цього робити, нічого не вийде, перешкоджають); ототожнення себе зі своїм станом (Я нездатний, замість я втомився); надмірні узагальнення (всі вони такі… завжди… ніколи…).

Ці помилки мислення, а також амбівалентні бажання, неадекватні очікування, непродумані до кінця наслідки, неусвідомлені потреби, приписування намірів, часто зустрічаються у людей, зокрема і у вчителів. Вчасні контроль та корекція цих помилок дозволять учителю приймати оптимальні рішення, не витрачаючи енергію і час на недоцільні коливання та боротьбу з неіснуючим. Рефлексія процесу мислення дозволяє здобувати уроки з неоптимальних рішень і лежить в основі саморегуляції.

Саморегуляцію умовно поділяють на фізичну та психічну (емоційну). Фізична саморегуляція починається з усвідомлення відчуттів від власного фізичного тіла, його стану, характеру роботи органів та м’язів, темпоритму дихання, ходи, рухів; після цього приймається рішення про доцільність змін та прийоми самовпливу.

Основа саморегуляції усвідомлення того, що відбувається у даний конкретний момент часу, не спогадів чи мрій, а того, «що я роблю у цю мить? Що відчуваю? Як дихаю?». Усвідомлення життя «тут і зараз» – вірний шлях до змін, які починають відбуватися саме у момент усвідомлення, на відміну від «інтелектуальних рішень» примусити себе змінитись. Помилка у визначенні відчуттів, які переживає людина, веде до порушень процесу саморегуляції. Часто неусвідомленні почуття провини, сорому перетворюються у гнів, роздратування, агресію або депресію, які здаються безпричинними, немотивованими і які людина марно намагається придушити.

Другим важливим компонентом саморегуляції є контроль дихання. Дихання – це і показник напруження (гнів – прискорене дихання, жах – завмираюче дихання), або розслаблення («отдыхать» – дихати по іншому ніж під час роботи); і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання людина заспокоюється, а концентрація на процесі дихання змінює його характер, що викликає зміни у хімічному складі крові, фізичному та емоційному стані).

Будь-який акт діяльності включає м’язові дії, навіть слухання. Отже, кожний психофізичний стан відбивається на нервово-м’язовій системі та приводить до її зміни. Стрес, втома – результат довгочасного напруження певних м’язів, постійної готовності працювати чи відбивати агресію. Отже, протидія стресу, хвилюванню, втомі – свідоме послідовне розслаблення м’язів. Для релаксації необхідно відчути, усвідомити, яка саме група м’язів заблокована напругою. Усвідомивши місце напруження треба послідовно розпрямити й уявити важкими і теплими руки, долоні, пальці, ноги, спину, плечі, брови, губи, щелепи; тільки очі та лоб треба уявити прохолодними.

Фізична саморегуляція проявляється не тільки в умінні знімати біль, розслаблюватись, але й активізувати, мобілізовувати себе, викликати відчуття стриманої сили, енергійності (за допомогою, наприклад, таких прийомів: «одягти тіло на скелет» і йти наче навшпиньках).

Психічна саморегуляція включає уміння стримувати афекти (гнів, страх), знімати психічне напруження, викликати стан спокою; керувати своїми переживаннями, створювати необхідний робочий настрій; виявляти упевненість у собі, доброзичливість, оптимізм; керувати своїми психічними процесами (увагою, зосередженням, уявою).

Глибину і силу психічних переживань можна змінювати за допомогою самоконтролю за темпоритмом та інтенсивністю дихання, ходи, рухів. Зміна їх зовнішніх проявів веде до самокорекції емоцій. (Похмуре обличчя – погіршує настрій, посмішка – покращує його; розвалившись у кріслі, розпрямивши пальці – неможливо обурюватись…).

Повне зосередження на процесі діяльності, без відволікань на зовнішні об’єкти, поліпшує її якість, покращує пам’ять, мислення.

Наступний крок психічної саморегуляції – управління своєю уявою, образний самовплив. Більшість людей звикли несвідомо пливти за течією уяви, а не керувати нею. Керуючи образи, які ми уявляємо, можна впливати на свої думки, настрої, потреби. Керувати уявою означає не боротися з виникаючими образами, а спостерігати їх, емоційно відсторонившись на певну дистанцію і розглядати їх мовби з боку, аналізуючи їх причини, функції, механізм. Мислене програвання майбутніх стресових ситуацій (на фоні розслаблення!) дозволяє успішно керувати собою. Так звана «сила волі» полягає не в тому, щоб примушувати себе робити небажане, а в умінні спрямовувати потік уяви у необхідне русло. Самоконтроль неможливий без прогнозування і уявлення наслідків своїх дій. Якщо наслідки сприймаються як негативні – мотивація до певної діяльності зменшується і навпаки. Так зване слабовілля – це реакція на негативні емоційні образи, оцінки. На основі уявлення картин природи, приємних спогадів, оптимістичного прогнозування реалізується такий прийом саморегуляції, як образне самонавіювання.

Отже, уявлення може бути силою продуктивною, що спонукає до активності і творчості, або непродуктивною – це так звані «мислені ігри». Людина витрачає масу енергії на негативні фантазії, а потім поводить себе так, начебто вони і є реальність. Вчителю дуже важливо вчасно розпізнавати подібні фантазії, які спотворюють сприйняття і ведуть до неадекватних вчинків. Існує багато деструктивних фантазій, в які “грають” у тій чи іншій мірі всі люди. (Наприклад, такі як «Катастрофа», «Як би я…», «Це він винуватий…», «Як би не ти…», «Ідеальний варіант», «Знову все не так…», «Що скажуть колеги…», «Я стану щасливим, коли…», «Я всього лиш…», «Я йому помщуся…» тощо).

Значна частина людей не усвідомлює скільки часу вона витрачає на неконструктивні мрії, уявні розмови після події, постійні порівняння (з більш успішними) не на свою користь, що не дозволяє повністю насолоджуватись процесом та результатами своєї праці, успішно керувати своїм життям. Контроль процесу порівняння теж елемент психічної саморегуляції; порівняння повинно бути адекватним, багатобічним, і доцільним.

Образне самонавіювання корисне для людей художнього типу, а людям мислительного типу краще використовувати такі прийоми саморегуляції як раціональний самоаналіз та самовплив. Вони включають суто логічний аналіз причин емоцій, мотивів, фрустрацій; виділення в них, а також у подіях та інших суб’єктах позитивних та негативних рис, функцій; порівняння часу та сил, що потрібні для наближення до мети, з імовірністю її досягнення; на цій основі збереження або зменшення рівня домагань. Це впливає на рівень тривожності, характер емоцій, прагнення. Після аналізу здійснюється раціональний самовплив за допомогою коротких, стверджуючих формул.

Прийомом саморегуляції може бути і «виконання» бажаної соціальної ролі. (Лякливий «грає» роль сміливого, мовчазний – комунікабельного, тривожний – упевненого тощо). Молодому вчителю на роботі корисно «грати» спокійного, врівноваженого, але рішучого, доки він дійсно не стане таким.

До психотерапевтичних прийомів саморегуляції належить, зокрема, рефреймінг. Рефреймінг – це зміна контексту або смислу події. Перейменувавши, переоцінивши смисл ситуації – ми змінюємо свою емоційну реакцію; а усвідомлення того, що негативна поведінка в одних обставинах, в інших може бути позитивною є основою рефреймінгу контексту, який змінює наше відношення до людей, а отже і наш настрій та дії. (Наприклад, не «він мене дратує», також як і не «він мене дихає», а «я звик реагувати певним чином на таку ситуацію»; свариться – значить не байдужий; упертий – не буде легко піддаватись поганому впливу).

Прийом асоціації (зосередження на собі) та дісоціації (повне зосередження на якомусь зовнішньому предметі) дозволяє вчителю «відключитись» від думок про робочий день, швидко відпочити, а потім повернутись у працездатний стан.

Психотерапевтична саморегуляція – включає уміння ненасильницькими методами формувати позитивні звички та якості. Смисл саморегуляції у тому, щоб відчути бажання робити те, що треба у певний час; тому що шлях насильства над собою (самонакази, погрози, обмеження, залякування) веде до зростання підсвідомого опору і «прориву» його у момент кризи в найбільш слабкій психофізичній сфері людини у вигляді хвороб та депресій. Тільки діяльність не заради результату, а захопленість самим процесом приносять повне внутрішнє задоволення.

Вчителю потрібно не боротись з недоліками (тобто з тим, чого нема), а розвивати необхідні якості та звички; не придушувати негативні образи, а змінювати їх на позитивні, які стимулюють до корисної справи. Передбачення майбутнього задоволення створює спонуку до відповідної дії, і тим сильнішу, чим звичніше стає спосіб отримання задоволення. Отже, потрібно змінювати способи отримання задоволення, а не саме задоволення.

Спочатку треба уважно проспостерігати всі етапи, звичні способи отримання задоволення, усвідомити їх функції і справжню підсвідому мету існування негативної звички. Потім позитивні переживання (від улюбленої дії, речі) поєднувати тільки з корисними діями, а негативні дії залишати без уваги, без критики, без самопокарання, а просто не підкріплювати, не поєднувати з позитивними емоціями, самозаохоченнями, задоволенням. Не слід намагатися добитися результатів саморегуляції одразу, тому що надмірні зусилля сприяють появі страху перед ними. Чим частіше задоволення, а потім і образ задоволення поєднується з необхідними діями, тим швидше сам образ стає джерелом, який спонукає до дії.

Таким чином, вчитель може здійснювати саморегуляцію і формувати необхідні якості і професійну техніку.

 

2.5. Техніка ефективного спілкування.

Сутністю роботи вчителя є спілкування. Спілкування – це процес контактів, обміну інформацією та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури тощо. Крім обміну інформацією, організації діяльності, пізнання, при спілкуванні кожна людина має потребу самовираження, одержання емоційної підтримки  співчуття та визнання своєї особистості – поваги до себе. Урахування цих потреб дуже важливе для вчителя. Без прояву розуміння та поваги до співрозмовника ефективне спілкування неможливе.

До комунікативних умінь вчителя належать:

  • уміння соціальної перцепції (розуміння невербальної мови);
  • емпатія (здатність співчувати);
  • толерантність (розуміння і терпиме відношення до чужих думок, точок зору, поглядів, інтересів);
  • самопрезентація (уміння виявляти упевненість, свої кращі професійні якості у необхідний час);
  • установка на позитивне в людях;
  • достатній обсяг уваги та пам’яті (обличчя, імена, якості);
  • оперативність формулювання думок, дотепність;
  • культура і техніка мовлення;
  • володіння спеціальними прийомами емпатичного та наполегливого спілкування.

Під час спілкування будь-яка людина займає одну з трьох «позицій», умовно названих позиціями «Батька», «Дитини», «Дорослого». У позиції «Батька» людина командує, наказує, повчає, визнає тільки власну правоту. Позиція «Дитини» виявляється у проханнях, поступках, невпевненості, хитрощах, виявах слабкості. Позиція «Дорослого» це обговорення на рівних та вирішення проблем на користь справі, незалежно від власних емоцій.

У різних ситуаціях при спілкуванні з різними людьми кожний займає одну з трьох позицій. Але багато хто з людей неадекватно до обставин постійно зловживає однією позицією. Незбіг очікуваної і реально зайнятої співрозмовником «позиції» призводить до непорозуміння і конфліктів. Типова професійна помилка вчителів постійне (на роботі у будь-якій ситуації, вдома, у транспорті, на відпочинку) знаходження у позиції «Батька», прагнення всіх повчати, настоювати на своїй точці зору, критикувати, все організовувати і контролювати. З одного боку така позиція веде до конфліктів, суперечок, пасивності учнів, підлеглих, неоптимальної організації справи; а з іншого – постійне знаходження в одній позиції веде до психічного перевантаження, дістресів, утоми та їх наслідків. Майбутньому вчителеві корисно навчитись психічному відпочинку, тобто зміні позицій, соціальних ролей, умінню швидко обирати оптимальну позицію підчас спілкування.

Великий вплив на характер спілкування здійснюють «ролі». Кожна людина на протязі життя буває у ролі матері (батька), сина (дочки), учня, керівника, підлеглого, покупця, пасажира, друга та інших. Кожна роль може мати відтінок (суворий, добрий, слухняний, упертий, старанний, ледачий, вірний тощо). Людина поводить себе у конкретній групі відповідно ролі, яка склалася. Роль людини визначається її психічними особливостями, а також оточенням і обставинами, в які вона потрапляла; крім того, роль завжди хоча б частково відповідає певним неусвідомленим внутрішнім потребам. У багатьох шкільних класах існують такі ролі як «лідер», «авторитет», «блазень», «пустун», «шибеник», «принцеса», «недоторканий», «борець за справедливість», «силач», «цап-відбувайло» тощо. Неможливо змінити поведінку учня наказами чи зауваженнями, не ураховуючи його ролі. Тільки включивши учня у нову успішну для нього діяльність, і тим змінивши його роль, можливо відповідно змінити його поведінку.

Безумовно важливим елементом техніки спілкування вчителя є культура мовлення, яка включає лексичну (багатий словниковий запас, зокрема синонімів, метафор, епітетів; відсутність словесних штампів, тавтологій); граматичну (правильне використання слів та побудова речень) та орфоепічну (наголоси, вимова звуків) правильність мови.

Величезну роль грає експресивність мовлення, від якої, зокрема, залежать наслідки переконування та навіювання. Головний показник експресивності мови різноманітність інтонацій (логічні, смислові, емоційні наголоси). На думку психологів інтонація може нести до 40% інформації. Безбарвна, монотонна мова не може привернути увагу учнів, навчити запам’ятовувати головне, виразити особисте відношення вчителя до інформації, яку він викладає. Крім інтонації до засобів виразності мовлення належать зміна темпоритму мовлення, доцільне використання пауз, а також анафор (прислів’я, повтори, приказки); градацій (повторення основного поняття з легким посиленням гучності та розширенням речення); інверсій (незвичайний порядок слів у реченні).

Культура мови не може реалізуватись без техніки мовлення, яка включає промовляння тільки на дихальній основі (це збереже голосові зв’язки і краще сприймається); чітку дикцію, переважне використання помірної гучності та нижнього регістру голосового діапазону (який більше заспокоює і впливає ніж високий); вибір оптимального темпоритму мови (у залежності від складності матеріалу, рівня розвитку та віку учнів). Техніка мови передбачає уміння привертати увагу та виділяти головне за допомогою пауз, зменшення темпу та зміни гучності промовляння.

Крім вищевикладених умінь, учителю доцільно володіти прийомами ефективного спілкування. Існують чотири види спілкування: поступливе, агресивне, розуміюче, наполегливе. Два останні є найбільш ефективними для успішної організації діяльності та встановлення гуманих взаємовідносин.

Розуміюче (емпатичне) спілкування це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з’ясування точки зору співрозмовника. Прояв розуміння, співчуття до учнів, колег, батьків, не означає відмови вчителя від своєї позиції (як при поступливому спілкуванні), а свідчить про намагання порозумітись. До правил емпатичного спілкування належать такі: більше слухати, з’ясовувати, уточнювати, а не говорити; слідкувати за думкою співрозмовника, утримуватись від оцінок; реагувати не тільки на зміст мови, але й на емоції, почуття, неусвідомлені мотиви партнера по спілкуванню; а також на особистісно значущу інформацію для партнера…

Емпатичне спілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:

  • підтвердження контакту, розуміння, відповідними невербальними реакціями (погляд, похитування головою, підтакування, нахил до співрозмовника, відкриті жести);
  • перефразування почуттів та думок партнера;
  • тактовне прояснення прихованих або неусвідомлених мотивів співрозмовника, їх інтерпретація, резюмування;
  • демонстрація розуміння точки зору співрозмовника (не тотожнє згоді з нею), підбадьорювання, підтримка співбесідника.

При емпатичному спілкуванні не слід зупинятися на одній думці, почутті; використовувати шаблонні фрази та емоційні реакції; інтенсивність відповіді має бути адекватною почуттям співрозмовника; не слід квапити партнера, або відставати від нього у швидкості реагування.

Наполегливе (директивне) спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера. Воно включає вираз почуттів, думок суб’єкта, аргументоване пояснення мети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінок співрозмовника (як при захисно-агресивному спілкуванні). Правила наполегливого спілкування включають: щирість поведінки, відверту відмову виконувати неприйнятні дії; рішучий захист від агресивної поведінки партнера; ясне висловлення своєї позиції, намірів, активні цілеспрямовані дії; урахування значущих потреб партнера.

При наполегливому спілкуванні використовують такі прийоми, як висловлення сумнівів, незгоди, власних оцінок, порад, пропозицій; аргументоване пояснення своєї точки зору на ситуацію; повідомлення про наслідки негативної поведінки учня, обов’язкове виконання своїх обіцянок. До прийомів захисту від небажаних впливів належать: уникання спонтанних суперечок; уважне спостереження за людьми, отримання додаткової інформації про зміст поведінки партнерів; постійне самоспостереження для збереження спокою і усвідомлення власних потреб і невербальних дій; перефразування образливої критики; нестандартні відповіді або дії.

Таким чином, ефективне педагогічне спілкування можливе за наступних умов:

  • встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю;
  • виявлення розуміння і співчуття іншій людині;
  • відвертість, щирість власної поведінки, відповідність думок – почуттям – словам - невербальним діям - конкретній ситуації;
  • забезпечення співрозмовникам свободи висловлення думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.

 

 

2.6. Техніка впливу та вирішення конфліктів.

Навчально-виховна робота полягає не тільки в ефективному спілкуванні, але й у здійсненні гуманізуючого впливу на школярів. У широкому смислі слова будь-яка дія вчителя впливає на учнів. Але крім того, існують спеціальні дії – прийоми, які дозволяють цілеспрямовано впливати на свідомість та підсвідомість партнерів по спілкуванню, вирішувати конфлікти.

Вирішення суперечностей можливе тільки після урегулювання власного емоційного стану, концентрації на проблемі, а не учасниках; усвідомлення своїх справжніх мотивів, що спонукають до дії (Навіщо мені це потрібно? Чому я цього бажаю? Загрожує це здоров’ю чи тільки моїм переконанням?); а також усвідомлення потреб і мотивів опонента, його вікових та індивідуальних особливостей (темперамент, акцентуація, рівень інтелектуального розвитку).

Позитивне вирішення конфліктів можливе за допомогою наступних прийомів. «Пасивне слухання» – використовується тоді, коли співрозмовник дуже емоційний і бажає висловитись; не слід його перебивати, оцінювати, достатньо вислухати і показати, що ви розумієте його точку зору, почуття. Не можна використовувати цей прийом, якщо немає достатньо часу, краще перенести бесіду. У процесі висловлювання енергія людини зменшується, вона поступово заспокоюється; іноді цього достатньо, або можна переходити до інших прийомів.

«Активне слухання» застосовується у тих випадках, коли співрозмовник не може самостійно сформулювати проблему. Завдання полягає у тому, щоб спокійно, доброзичливо допомогти йому висловити почуття, сформулювати причини їх виникнення. Припущення про причину проблеми повинні чергуватись з паузами, прийняттям заперечень, доповнень або підтверджень від співрозмовника. Висловлювання не повинні звучати як накази, попередження, погрози, проповідь, порада, критика, звинувачення, висміювання, випитування. Словесне формулювання проблеми дозволяє перейти до її вирішення.

Якщо співрозмовник висловлюється брутально слід коректно перефразувати його слова, описати його емоції, мету, а тільки потім відповідати.

Більшість конфліктів переходять у скандал з-за того, що починаються взаємні звинувачення, вимоги неможливого, надмірні узагальнення («усі ви такі…, завжди…, ніколи…»). Суть прийому «Я-повідомлення» полягає у тому, щоб розповісти про свої почуття, стан здоров’я, проблеми, але не образити партнера. Це дозволяє не накопичувати негативні емоції, інформує співрозмовника про те, що він не помічає, дає йому шанс «зберегти обличчя» і самостійно прийняти рішення. (Наприклад, НЕоптимально «Твоя поведінка жахлива, зараз же припини це робити», правильно: «Мене засмучують твої останні дії, вони заважають працювати, я сподіваюсь, що ти зрозумієш це»).

Після цього можна переходити до розглядання проблеми по частинах, починаючи від самої простої; оцінити кожний варіант рішення, вибрати найкращі та розробити детальний план їх реалізації.

Крім прийомів вирішення конфліктів існують прийоми педагогічного впливу, створюючі позитивні якості та гальмуючі негативну поведінку. До створюючих належать переконання, моральна підтримка, залучення до цікавої діяльності, організація успіху у навчанні, авансування позитивних якостей, прохання, прояв довіри та уваги тощо.

Прийоми впливають більш ефективно коли вони несподівані, незвичні. Вибір прийомів залежить від ситуації та індивідуальних особливостей учнів. На інтровертів краще впливають такі гальмуючі прийоми як ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, вияв засмучення вчителем; а на екстравертів збудження тривоги про майбутнє покарання, удавана недовіра, щире обурення, іронія.

Ніхто не любить, щоб його виховували. А.С.Макаренко питав, чому у технічних ВНЗ ми вивчаємо опір матеріалів, а у педагогічних не вивчаємо опір особистості, коли її починають виховувати? У вихованні довгі проповіді не мають сенсу. Дії педагога важніше його слів, тому що невербальна мова (пантоміміка, погляд, рухи, дистанція, інтонація…) впливає ефективніше. Щоб звертатись до підсвідомого, яке керує поведінкою, слід говорити його мовою. Якщо ми бажаємо удосконалити людину, то менш за все слід намагатися прямо змінити її. Для непомітного навіювання (легкого гіпнозу) існують прийоми впливу на підсвідомість. У роботі вчителя доцільно використовувати такі прийоми.

«Розрив стереотипу». Для переривання небажаної поведінки необхідно раптово зробити щось несподіване, незвичайне, що викликає розрив умовного рефлексу – привертає увагу – підвищує навіюванність. Наприклад, раптово підняти руки над головою, змінити початий жест, гучність голосу, стати на стілець, заграти на музичному інструменті, увімкнути світло …

«Вибір без вибору». Ілюзія самостійного вибору стимулює діяльність. (Напишемо контрольну роботу на початку чи наприкінці уроку? Ти виконаєш один чи з товаришем? Вирішимо задачу чи тест? Перед відповіддю можеш поміркувати). Відбувається навіювання корисної діяльності.

«Вбудована команда». Останні частини розповідних і запитальних речень не усвідомлюються як вимога, тому не викликають опору, сприймаються буквально (без частки «не») і діють як команда. Наприклад, «Я думаю, що тивиконаєш. Цікаво, як ти вирішиш задачу? Корисно бути відповідальним.»

Непрямим прийомом впливу може бути використання гумору. Доброзичливий жарт, вчасний дотепний афоризм викликають посмішку, розслаблюють, знімають напруження, створюють позитивну емоційну атмосферу у класі, дозволяють зекономити час, енергію, викликають повагу до особистості вчителя.


ВИСНОВКИ

Досягнення виразності педагогічної техніки лише одна із сходинок до педагогічної майстерності. Техніка без усвідомлення завдань педагогічної дії, без розуміння мотивів діяльності учнів, істинної суті результат і в взаємодії залишиться порожньою формою, беззмістовною непрофесійною дією. Тож опанування її прийомами має здійснюватися в контексті підвищення загальної педагогічної культури вчителя. Використання різноманітних прийомів впливу та спілкування, на основі спостереження, оперативно прийнятих рішень, саморегуляції стає професійною технікою вчителя, яка дозволяє йому працювати оптимально, зберігаючи психічне здоров’я всіх учасників педагогічного процесу.

 

 

 


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

 

1. Бабанський Ю. К. Оптимізація навчально-виховного процесу: Методичні основи. – М.: Педагогіка, 1982. – 192 с.

2. Волокітіна А. Море, сонце і … навчання (урок-естафета) // Дивослово. – 1999. - №6. – С. 26-27.

3. Гаврилова В.С. Мова. Суспільство. Особистість. Урок-конференція // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2004. - №22-23. – С. 17-19.

4. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології. – К.: Академвидав, 2004.

5. Іванов І. П. Енциклопедія колективних творчих справ. – М.: Педагогіка, 1989. – 207с. 10 клас. – К. : Освіта, 1991.

6. Кларін М. В. Педагогічна технологія в навчальному процесі (Аналіз зарубіжного досвіду). – М.: Знання, 1989. – 325 с.

7. Пентилюк М. І., Окуневич Т. Г. Сучасний урок української мови. – Х.: Вид. група «Основа», 2007. – 176 .

8. Пометун О. І., Пироженко Л. В. та ін. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання: Наук. – метод. посіб. / За ред.. О. І. Пометун. – К.:А.С. К.,2003. – 192 с.

9. Пономаренко О. В. Урок програма-передач // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. - №9. – С. 17-18.

10. Попова Т. Ю. Рольова гра на уроках словесності // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2007. - №16. – С.18-19.

11. Форми навчання в школі / За ред. Ю. І. Мальованого. – К. : Освіта, 1992.

12. Абрамян Б. Ц. Засобами театральної педагогіки / Б. Ц. Абрамян // Рідна шк. –1993. – № 4–5. – С. 32.

13. Васянович Г. П. Педагогічна етика: навч.-метод. посіб. [для викл. і студ. вищ. навч. закл.] / Г. П. Васянович; Ін-т педагогіки і психології проф. освіти АПН України, Львів. наук.-практ. центр, Львів. держ. фін. акад. – Л. : Норма, 2005.– 344 с.

14. Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу / А. С. Макаренко // Твори: В 7 т. – К., 1954. – Т. 5. – С. 76.

15. Макаренко А. С. Деякі висновки з мого педагогічного досвіду / А. С. Макаренко. – Твори: В 7 т. – К.,1954. – Т. 5. – С. 225.

16. Наумчик В. И. Этика педагога: Учеб.-метод. пособие [для рук. учреждений образования, педагогов, студентов пед. учеб. заведений] / В. И. Наумчик, Е. А. Савченко . – Минск, 1999 . – 214с. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ecat.mpgu.info/Opac/index.php?url=/notices/index/IdNotice:23919/Source:default.

17. Сухомлинський В. О. Сто порад учителеві // Вибр. твори: В 5 т. – К., 1976. – Т. 2. – С. 426.

 

 

1

docx
Пов’язані теми
Педагогіка, Інші матеріали
Додано
14 лютого
Переглядів
11
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку