Педагогічне читання присвячене творчості Миколи Дмитровича Леонтовича

Педагогічне  читання   присвячене  творчості   Миколи   Дмитровича Леонтовича (1877-1921) – українського  композитора,  хорового диригента,  громадського  діяча,  педагога,  фольклориста.                   

Підготувала  та  провела викладач   КПНЗ  « Дитяча музична школа № 6 м. Одеси» Крижевська Т. Б.

                                           «…коли б Леонтович не    написав нічого

                                           більше … як «Щедрика» ,   «Дударика»,  «Ой

                                            пряду», Козака несуть», «Гри в зайчика» …

                                            його значення в історії української хорової

                                            музики було б раз назавжди запевнене …»

                                                                               Станіслав Людкевич.

Коротке і трагічне життя; смерть, довгі роки овіяна таємницею; 

       творчість, що перевершила всі попередні досягнення у галузі                        хорової музики; всесвітня відомість і водночас складна доля відродження у    людській пам’яті-це лише короткий пунктир в обрисі постаті композито­ра                               Миколи Дмитровича Леонтовича.

Він стоїть в одному ряду в галереї найвидатніших діячів української культури, таких, як Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Лисенко. У жанрі хорової музики його спадщина своєю досконалістю, майстерністю і неповторністю сягає вершин світового музичного мистецт­ва. Леонтович був художником-новатором. Він постійно шукав нових засобів удосконалення своєї композиторської техніки, володів природже­ним даром відчувати найхарактерніші, ледь помітні тонкощі народної пісні, красу її мелодії, правдивість і мудрість поетичного слова. Сумна, задумлива українська пісня ще з раннього дитинства увійшла в свідо­мість і сформувала його як людину

                                                                                                             2.

безмежної доброти, чисту, щиру і красиву душею.

13 грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія с.Монастирьок  Брацславського повіту (теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. Його батько Дмитро Феофанович був людиною освіченою. Музика в цій сім’ї займала не останнє місце. Сам Дмитро Феофанович не тільки любив співати, а й добре грав на цитрі, балалайці, гітарі, скрипці. Маленький Микола часто слухав гру свого батька, а згодом сам почав співати і підбирати народні мелодії на музич­них інструментах, зокрема на скрипці. За безмежну закоханість у музику Миколу дуже поважали його сестри Олена та Вікторія. Олена згодом навчалась у Київській консерваторії по класу фортепіано, Вікторія теж деякий час займалась музикою в Одесі. Брат Миколи Дмитровича Олек­сандр мав непоганий голос і дуже любив співати романси. Він часто бував на народних гулянках, брав участь у діяльності різних хорових товариств, пробував себе навіть в опері.

      Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях, Вінницько­го    повіту (нині — Тиврівського району), де батько з 1879 року отримав по­саду настоятеля місцевої парафії. Микола мало куди ходив і більше приді­ляв уваги самостійним музичним заняттям.

      Коли хлопцеві виповнилося 10 років, батьки віддали  його на     навчан­ня до Немирівської гімназії. Закінчивши підготовчий клас, Леонтович вступає до Шаргородської духовної бурси. Тут, окрім церковних дисцип­лін, юний Леонтович професійно вивчає хоровий спів. Через чотири роки він йде навчатись до Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Навчався в ній Микола Леонтович досить скромно. Зате його музичні здібності одразу привернули увагу місцевих спеціалістів, його навіть запросили співати в архієрейському хорі. Окрім хорового співу Микола Леонтович продов­жує опановувати гру на скрипці, вивчати теорію музики, брати активну участь у

                                                                                                                   3.

виступах семінарського хору та оркестру. Він вивчав гру на різ­них музичних інструментах-флейті, фісгармонії. Під час канікул Микола із задоволенням гостював у батьківському домі. Записував народні пісні - різдвяні колядки і щедрівки, весною гучні та мелодійні веснянки, криві танці та багато-багато інших. Також в домі часто організовувалось музикування. Дмитро Феофанович брав віолончель, Микола з братом Олександром - скрипки, сестри Вікторія і Олена - балалайки, а Марія - цитру. Звучав домашній оркестр,  линули з дому священика мелодії укра­їнських пісень та романсів . Саме в цей період Леонтович записав від односельців багато народних пісень, які згодом увійшли в його “Другу збірку пісень з Поділля”, яку він присвятив великому класикові  М. Лисенку. Саме у роки навчання в семінарії Леонтович, крім хорової практики (він вже керував архієрейським хором), інтенсивно записує народні пісні та гармонізує їх.

  Останні роки навчання в семінарії Леонтович вже був визнаним   регентом семінаристського хору. Одним з останніх виступів був концерт 26 травня 1899 року на столичному ювілеї О.Пушкіна. Уже тоді друзі- семінаристи надписували на фотографіях: “Майбутньому славетному композитору”.

Після закінчення семінарії Леонтович, усупереч родинним традиціям, вирішує бути світським учителем. До речі, цю семінарію закінчив і брат Миколи Олександр. Він пішов служити у військо і деякий

час перебував у Польщі.

З 1 вересня 1899 року Микола Дмитрович працює вчителем співів та арифметики в Чуківській двокласній школі. Згодом довелось викладати географію та російську мову. Викладання цих дисциплін, окрім музичних, не було йому в радість. У Чукові Леонтович зумів зацікавити дітей співом у хорі та грою в оркестрі. Для організації оркестру він за власні кошти купував музичні інструменти для навчання учнів.

                                                                                                            4.

Леонтовичу особисто доводилось навчати дітей гри на скрипці, флейті,віолончелі та інших інструментах, з яких складався оркестр.

У Чукові Леонтович продовжував записувати та гармонізувати народні пісні. Тоді ж він компонує свою “Першу збірку пісень з Поділля”, куди ввійшли такі пісні: “Зашуміла ліщинонька”, “Ой піду я лугом”,                       “Ой з-за гори кам”яної”.

Непорозуміння з керівництвом школи та відсутність музично- творчого середовища підштовхували Леонтовича до пошуків нового місця роботи. З 4 березня 1901 року Леонтович працює вчителем цер­ковного співу і чистописання в Тиврівському духовному училищі.

Тиврівський  період був недовгим (з 1901 по 1902рік), але особливо значним для композитора як у творчому, так і в особистому житті. У Тиврові він успішно працює з училищним хором, і інтенсивно займається самоосвітою, завершує роботу над “Другою збіркою пісень з Поділля”, до якої ввійшло 10 пісень. Також у Тиврові Леонтович організовує самодіяльний оркестр та виступає з ним на училищних урочистостях.

У цей період у житті Леонтовича відбувалась важлива подія.

До колеги по училищу приїхала сестра його дружини, Клавдія Ферапонтівна Жовткевич.  Молодий учитель  припав їй до серця. Йому ж розумна і освічена Клавдія Жовткевич сподобалась відразу. Майбутня дружина Леонтовича виховувалась в інтелігентній сім”ї в Петербурзі.

Її брат, Олександр Жовткевич, був відомий на той час скульптором. Невдовзі закохані одружуються.

Матеріальні нестатки і постійне прагнення жити у великому місті, де більше можливостей професійно підвищувати свою освіту, звертають погляди Леонтовича на Вінницю. Мрія здійснилась. Леонтовича в 1902  році запрошують вчителем музики до Вінницької церковно-учительської школи. Тут він викладає співи, знову організовує хори та оркестри, багато концертує,

                                                                                                            5.

пропагуючи кращі зразки духовної та української світської хорової музики.

У 1903 році у молодого подружжя народжується перша донька Галина. Виходить з друку його “Друга збірка пісень з Поділля”, яку він присвячує М.Лисенкові. Великий класик української музики написав рецензію на цю збірку. Зокрема, Микола Віталійович писав:  ”Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”. Підбадьорений Лисенком, Микола Леонтович ще з більшою силою намагається поповнити свої знання з поліфонії та інструментування. Оскільки у Вінниці не знайшлося кваліфікованих фахівців з композиції, Леонтович за порадою дружини їде навчатись до Петербурга. На той час Петербурзька придворна хорова капела була найвищою професійною “хоровою академією” - центром духовної музичної культури, де в різні часи творили М.Березовський, Д.Бортнянський, М.Глінка, П.Чайковський, М.Римський-Корсаков. В квітні 1904 року Леонтович успішно складає екзамени і отримує свідоцтво регента високого рівня.

Однак в житті Миколи Леонтовича були і неприємні моменти. Захопленість Леонтовича народними піснями та його ставлення до музичного життя в церковно-вчительській школі дратувало керівництво цього навчального закладу. Суперечки з адміністрацією школи тривали, Леонтовичу довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без

засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришино (нині Червоноармійськ на Донеччині) є вакансія вчителя в залізничній школі. Разом із дружиною він перебирається на Донбас. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимо­нархічного, революційного змісту.

                                                                                                                      6.

Інші нещастя спіткали родину Леонтовичів: пожежа в домі, смерть новонародженого сина Володимира, загибель друзів - колег по школі.

1908 року Леонтович переїжджає до Тульчина -  там з’явилось вільне місце учителя співу в жіночому єпархіальному училищі.

Життя у Тульчині було періодом композиторської зрілості і великих творчих звершень Леонтовича. Він знайомиться з К.Стеценком, творчість якого знав задовго до особистої зустрічі К.Стеценко тоді жив і працював священником у Голово-Русаві, недалеко від Тульчина. Учень М.Лисенка і великий майстер хорової музики К.Стеценко був однодумцем і другом М.Леонтовича. Їхня дружба, співпраця і життя трагічно обірвались майже одночасно.

У Тульчині Леонтович прожив десять років. Саме тут заснував музичну школу та професійну капелу. Звертаючись до хористів, композитор сказав: “Я приніс вам нотні пісні, давайте будемо співати”. Але ще тоді ніхто з них не відав і не здогадувався, що то його власні пісенні твори. Неабияка скромність відзначала маестро хорового співу.

Поява високохудожніх творів у цей період стала результатом великої праці над удосконаленням власного стилю і консультацій з професором Б.Яворським. Леонтович створює унікальні хорові шедеври “Пряля”, “Піють півні”, “Ой сивая зозуленька”, “Женчичок-бренчичок”, “Козака несуть”. У 1914 році з’являється геніальний “Щедрик” (його співали навіть на космічному кораблі), який з тріумфальним успіхом був уперше виконаний 1916 року в Київському університеті. Леонтович став відомим і популярним в мистецьких колах.

На початку 1919 року Леонтович переїжджає до Києва, де з дружи­ною і двома доньками поселяється на квартирі у своїх родичів.

Тут від Стеценка і Яворського він отримує схвальну оцінку своїх нових творів, котрі включаються до репертуарів різних хорів в столиці.

                                                                                                                         7.

        У цей період він готує п’ять десятків обробок українських пісень. Його запрошують викладати хорову справу у щойно створеному музично- драматичному інституті  імені М.В.Лисенка, Б.Яворський запрошує Леонтовича викладати в народній консерваторії. К.Стеценко так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мереживо з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки, “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням”. У Києві Леонтович сприяє становленню музичного життя. Він - один із організаторів першого українського держав­ного оркестру, разом із К.Стеценком працює в музичному відділі Мініс­терства народної освіти, викладає в музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка, призначається комісаром капели “Думка”. В цей же час Микола Дмитрович починає писати твори нових музичних форм: дві мелодекламації - “Спомин” та “Все я знаю”, твір для струнного квартету.  А також чотири хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодолом”. Леонтович пише твори і для дитячих хорових колективів. Для першої гімназії пише музику до дитячої сцени Б.Грінченка “На русал­чин Великдень”. Хорові мініатюри дуже сподобались дітям.

Окрім музичних творів у київський період М.Леонтович створює праці з педагогіки та методики музичного виховання. Це “Нотна грамота”, “Підручник для навчання в школах народних”. Пізніше виходить    

удоско­налений  варіант  - “Практичний  курс навчання співу в середніх школах України”.

За неповних два роки в Києві Леонтович зробив стільки, що можливо переважає все чого він досяг за свою попередню діяльність.

В цей період М.Леонтович звертається до церковної музики і створює більшість своїх духовних творів - “Літургію”, “Поддячий молебень”, піснеспіви “На воскресіння Христа”, піснеспіви із Всенощної служби  “Хваліте ім’я Господнє”. Створена Леонтовичем “Літургія” та інші твори  становлять новий

                                                                                                               8.

стиль української церковної музики з яскравою націо­нальною специфікою, з використанням фольклорних елементів.

У ті неспокійні часи, коли політичні вітри часто змінювали свої напрямки, Леонтович усе ж сподівався, що переїзд до Києва - це назавжди. Однак творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Нестатки виснажували сім’ю. Було видно, що треба повертатися до Тульчина. Для Леонтовича, коли його талант ввійшов у розквіт, коли він працював з близькими йому музикантами, повернення до Тульчина було б найдраматичнішою подією в житті.

Влітку 1919 року з Києва виїхала дружина композитора з двома дітьми. Їхали вони в товарному поїзді. А пізньої осени того ж 1919 року приїхав до Тульчина Леонтович.

Нелегко було Леонтовичу після цікавого життя в столиці. Він сподівався на повернення до Києва. Тим часом тут, у Тульчині, він знову повертається до своєї справи - береться за вчителювання (працює у трудо­вій школі), керує самодіяльними хорами, виступає з концертами.

1919-21 роки були найбільш злиденними за все життя Леонтовича. Для сім’ї не вистачало харчування, не було одягу. Дочка згадувала: “Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене

погостювати до дідуся в Марківку, з надією, що вертаючись, я принесу сяких-таких харчів”.

У таких складних життєвих обставинах Леонтович повертається до роботи над оперою “На русалчин Великдень”. Його не покидала думка написати великий твір-народно-фантастичну оперу у трьох діях. Для написання лібрето Леонтович звернувся до колишньої учениці по туль­чинському училищу Надії Танашевич (тексту Б.Грінченка вистачало лише на одну дію). Робота над оперою йшла повільно, але коли в 1920 році до Тульчина приїхали К.Стеценко та поет Павло Тичина (вони очолювали другу  мандрівну капеллу,

                                                                                                            9.

яка приїхала на гастролі), Леонтович зіграв їм після концерту свою оперу. “На русалчин Великдень”. Колеги щиро при­вітали Леонтовича з успіхом, радили швидше закінчувати оперу і везти її до Києва. Миколу Дмитровича окрилила підтримка визнаних митців і він з новими силами взявся за продовження роботи над оперою. Необхідно було готувати лібрето для другого і третього актів, і Леонтович збирається в подорож до лібретистки Надії Танашевич, яка жила недалеко від Тульчина. Леонтович прибув до Танашевич і майже цілий день просидів з нею над лібрето. Дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надве­чір у Марківку до батька щасливий і вдоволений - справа з оперою була налагоджена.

Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В.П. Дяченка (першого біографа Леонтовича) залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го січня (старий стиль) ворожила по руці Леонтовичу херомантичним способом, вгадувала довжину лінії життя. Але в цей мо­мент підійшла до них Надія. Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш”. А Микола Дмитрович зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас йти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, то й я йому скажу: “Е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.

Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю.

В суботу, 22 січня, окрилений творчими успіхами, Леонтович провів у будинку батька в селі Марківка. Вранці він довго імпровізував на піаніно, награвав уривки з улюбленої опери “Евгеній Онєгін”,записував сестрі Вікторії ноти шевченківського “Заповіту”.  Ніщо не віщувало лиха. Десь о шостій годині вечора на подвір’я  батьківської хати в’їхала підвода, запряжена парою гнідих. На возі було двоє: хазяїн коней Федір Грабчак та його пасажир-молодий, середнього зросту, з інтелігентним обличчям.

                                                                                                                        10.

Це і був той підступний вбивця, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч. Ночував гість в одній кімнаті із Миколою Дмитровичем і під ранок застрелив його. Потім вбивця вимагав грошей у Леонтовичів, шукав золото, якого не було, збирав у мішок різні речі та білизну. А потім згорьовані домочадці і не помітили, коли він вий­шов з хати.

Наступного дня з Тульчина приїхала на похорон дружина Миколи Леонтовича з другою дочкою Євгенією.

Його поклали в нефарбовану, білу труну. Провести небіжчика в останню путь зібралось багато людей, 24 січня о п’ятій годині вечора труну опустили в могилу.

Куди ж подівся після раптового зникнення з Марківки грабіжник і убивця композитора? Дослідження виявили, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК Гріщенко. Існують документи, які дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі. Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства М.Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон.

А вбивця Гріщенко переховувався в Теплику. При переслідуван­ні його міліцією пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба. Потім ще недовгий час Гріщенко займався грабіжництвом в око­лицях Теплика. Якось одного вечора він забрів у село Могильну і сховався на ночівлю в клуні тутешнього селянина. Хазяїн виявив його і в сутичці зарубав заступом.

Завершимо розповідь про трагічну смерть Леонтовича комента­рем Я.Юрмаса до обробки народної пісні “Смерть”:  “ Протягом літа чи восени 1920 року Леонтович цю пісню опрацював і дуже любив її наспі­вувати. Наприкінці грудня 1920 року, готуючись до концерту, він почав був її розучувати з хором, але не встиг вивчити, бо в січні 1921 року пішов з Тульчина до  с.Марківки відвідати батька і... вже більше не повернувся.

                                                                                                       11.

Уперше цю пісню виконав Тульчинський державний хор у лютому 1921р. На концерті присвяченому пам’яті М.Леонтовича. Під час виконання її зала істерично ридала.

                               А вже смерть та по дворі ходить,

                               І вже потихеньку до мене приходить,

                              Та вже потихеньку, та все помаленьку

                               До мене приходить

                                Діти мої, квіти мої, не пустіте смерті

                               Та не дайте мені вмерти.

Чи це не передчуття близько кінця?

“Які думки роїлися тоді в голові митця? Що йому відкрилося - ми вже ніколи не взнаємо”.

В 1946 р. урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В Тульчині композитору

споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіаль­ні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та Інші). Його ж ім’я з  1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині училище культури та мистецтв). І допоки лунатиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть у серцях нащадків.

Використано  матеріал  книги  Анатолія Завальнюка , викладача Вінницького державного  педагогічного  університету  імені  Михайла  Коцюбинського, «Микола Леонтович. Дослідження, документи,  листи».