Педагогічне есе заступника директора,учителя"Педагогічна сповідь"Мій досвід - то моє багатство"

Працюй так, щоб  залежав від успіху дітей, а не від    всесильних світу сього

                         Мій досвід - то  моє багатство

        Тридцять шостий рік педагогічної діяльності. Так склалося, що в моїй родині всі обирали професію педагогічного й медичного працівника. Тато – викладач Дніпрозержинського технологічного інституту. Доля закинула мене  з-під  Гомеля та Полтавщини назад у ті краї, де я народилася. Так з 1984 року крок за кроком, сходинка за сходинкою, після того, як Ріпкинський РК ЛКСМУ направив на роботу до Неданчицької середньої школи, у найвіддаленіший населений пункт району, куди їхати ніхто не хотів, мене, ще тоді сімнадцятирічну піонервожату, привітливо зустріли директор - Рец Галина Василівна та  члени педагогічного і учнівського колективів ( всього їх, директорів, буде сім на моїй безперервній учительській стежині). І почалися паралельно з навчанням у Ніжинському державному педагогічному інституті   ім. М. В. Гоголя шкільні будні: тимурівські команди, опікування ветеранами війни та пам’ятником загиблим воїнам, збір макулатури, металолому, звіти, районні семінари, районні дитячі зльоти біля величезного вогнища під Ріпками, а потім  жовтенята стануть полісятами, а піонерська організація стане СПОУ, СПОЧ і    т п. Колір галстуку поміняється з червоного на веселковий або жовтий…

      Тривожною видалася весна 1986 року, коли довелося, через аварію на Чорнобильській АЕС, вервечкою в 34 автобуси вивозити з Неданчич та решти сіл району всіх учнів, крім випускників 10 кл., до далекого міста Суми в дитячий табір і потім розриватися між ним та літньою сесією в Ніжині. До того ж батьки не розуміли, що таке радіація, діти  плакалися їм і просилися додому, а ті їх потихеньку забирали, перекидаючи валізу через паркан табору, ніщо їх не зупиняло: ні турботливі вихователі, ні цікаві розваги і смачний обід у їдальні та зустріч з чеськими ровесниками… Додому, тільки додому,  до рідних Неданчич, де поруч із буянням бузків, вишень, обіпнуті плівкою колодязі, та руді сосни, гуркіт в небі гелікоптерів, додому…, а ти у своїх вісімнадцять несеш повну відповідальність за цих дітей. Гримання директору табору… І ось нарешті перше вересня…Розпочинають поруч із Неданчичами будівництво м. Славутича. А тебе направляють навчатися до Вищої   партійної школи у м. Києві. Вразило шикарне забезпечення партійців, дуже гарна практика  у Міжнародному дитячому таборі «Молода гвардія». Приємне  професійне спілкування з практиками- піонервожатими, які віддавали серце дітям,  Чорне море і сама Одеса. Нагороди за сумлінну працю…А потім вимога-запрошення від Ріпкинського РК ЛКСМУ: зайняти посаду секретаря райкому. Запросити приїхали і І і ІІ секретарі на чолі з головним Медведенко Є. В. «Та ви що, хлопці, який райком, я ж майбутній учитель, я працювати в школі хочу…» Не чекали відмови, незгоди. А моє серце відчувало: скоро ця партійна ланка лусне…

         І ось позаду вісім років роботи в Неданчицькій школі. Пора удосконалюватися. Зустріч у 1993 році з директором Славутицької ЗОШ І-ІІІст. №3 Проніною Е.О. була короткою, діловою і безвідмовною:«Берем!» Взяли одразу на 28 годин  української мови та літератури у російських класах із кількістю не менше чим 32 учні в кожному, уроки мови у п’ятих класах восьмими уроками, до того ж класне керівництво, а коли я скривилася, директорка мовила: «Дєточка, ти наказом хочеш?» І «дєточка» справлялася у дві зміни... Сумлінно навчала російських дітей з їх генетичною зухвалістю та відвертанням від української мови. У всьому допомагала заступник Висоцька Л.Й., сувора, проте справедлива, йдеш повз її кабінет, а серце«теньк, теньк…». Але й таких професія ламала. Не раз в її руках замість ручки бачила валідол. І не думала і не гадала, що й сама стану заступником на довгі шістнадцять років, і буду працювати так, щоб жодного разу не довелося підвищити голос перед колегами, тим більше стукати кулаком по столу. І колеги йшли назустріч, все виконували, а в кабінет завжди заходили з посмішкою. Я вдячна їм за це…Себе роботі  всі 16 років віддавала доостанку. Пізно зрозуміла, що працю і життя треба ділити пропорційно. Коли почало здавати здоров’я, почула після літа без відпустки (через складне захворювання) в свій 36-й переддень працівника освіти замість привітання:«Це Ваші проблеми. Сиділи Ви тут…» На 36-му році моєї роботи наша   профспілка, якій регулярно  й добросовісно  я 35 років відраховувала внески, навіть і не згадала простою подякою про мій довгий безперервний тридцятип’ятирічний педагогічний труд. Дивна у нас система.

       Зате моя совість спокійна: не зазнавалася, досягнення кожного вчителя прагнула не пропустити, дати можливість повірити в себе, у характеристику педагога  вписувала кожен педагогічний порух, стимулювала всіх наскільки це дозволяла посада заступника, виносячи пропозиції для рішення педагогічної та методичної рад, подаючи кандидатури на віртуальну дошку пошани. Адже за вчителем стоїть якісне формування предметних та ключових компетентностей учнів. Головне пам’ятати: якщо вчителя зім'яти, він не буде творити педагогічні трелі з-під примусу. Тож  більше було спільного творчого пошуку, ніж контролю, адже заступник директора без співпраці з учителем - це як дерево без коріння. Позаду обласні проекти «Школа сприяння здоров’я», «Олімпійський куточок», «Відкритий світ», різні освітні програми, субвенції НУШ. Усіх не пам’ятаю. Були й  підлі зради тих, кого своїм професійним зусиллям з простого підсадила на самий «вершечок». Але більше вдячності колег, дітей, батьків. Тепер маю набутий досвід одночасно заміняти і секретаря, і директора, і завідуючого господарством, тримати у своїй голові всю інформацію, вміння швидко приймати рішення.

            І ось я знову з дітьми. Щоранку я з ними зустрічаюся, вони вітаються і посміхаться мені у відповідь. Допитливі, веселі, сором’язливі, всезнаючі, часом зухвалі спішать щось розповісти, поділитися чимось своїм, перевіряють тебе на витривалість. Горнуться до тебе. І ти можеш допомогти, якщо сам в достатній мірі володієш знаннями про цей новий світ, приймаєш все нове і сам здатний змінитися. За новими Державними стандартами освіти ключовою фігурою Нової школи є вчитель, оскільки якість освіти не може бути вище якості освіти вчителів, які у ній працюють. Я - Учитель 2020- це той, хто в першу чергу вміє знаходити спільну мову зі своїми учнями та прагне бути ідеальним психологом, різнобічною людиною, ерудитом, має хороший словниковий запас, сучасний інтелігент, є людяною особистістю і в той же час професіоналом. Тож прагну не завантажувати дитячий мозок «мертвими знаннями», а замість зазубрювання вчу створювати, наприклад, рекламний ролик про частини мови,  про  дивний світ загадок, приказок, світ словників, спонукаю  учнів займатися тим , що їх драйвить, навчатися критично мислити, розподіляти ролі, захищати проекти. Досвід кращих нагадує: через свій предмет треба вчити дітей любити, жити , цінувати один одного. Не уявляю жодного уроку без сучасної техніки, адже краще раз побачити, ніж сто раз почути, а ще міжпредметні зв’язки, показ цікавого сюжету. Прикладом сучасної української школи з сучасними навчальними  інтерпанелями для мене є Радовельська школа Житомирської області, такий собі освітній оазис серед провінційного села, зокрема, з курсом роботехніки та іншими сучасними предметами і найкращими фахівцями із столиці та дбайливим ставленням  до  них: гідною заробітною платнею, котеджами для вчителів, обідами в шкільній їдальні. Була б моя воля та ресурси, то у своїй школі для вчителів  я  організувала б кімнату релаксації, спостереження за  їх  станом здоров’я шкільним лікарем, масаж, заняття фітнес – групи у шкільній спортивній залі, пільгові обіди, турбота про психологічний клімат у колективі. Це мало-мальськи, що може зробити держава, крім заробітної плати, аби вчитель не відчував себе  принизливо, а комфортно в освітньому середовищі і з творчим настроєм ішов на урок, щоб  дати  головне для учнів - життєву безпеку та їх всебічний розвиток. Як учитель літератури частково змінила б перелік творів ХІХ ст. з сумними сюжетами.  Їх не завжди сприймають діти.

            Батькам порекомендувала б вбачати у вчителеві партнера, адекватно рекомендувати на рекомендації, виховувати у своїх дітей відповідальність перед родиною, та своїм прикладом розвивати культуру мовлення  й мотивацію у доньок і синів до здорового способу життя, а не палити та лихословити  поряд з ними.

           Звичайно ж, любов до дітей вимагає колосальної напруженості і самовіддачі, але те, що вчитель отримує дитячу прихильність і успіхи у вивченні предмета - не порівняти ні з чим.

  З повагою до всіх учителів Купрієнко Тетяна Василівна.