Педагогіка партнерства: побудова ефективної взаємодії вчителя та учнів

Педагогіка партнерства: побудова ефективної взаємодії вчителя та учнів

Вчителі приходять навчати, а діти – вчитися, проте в сучасному світі цей процес стає двостороннім: учні також надихають педагогів на пошук нових підходів у навчанні та вихованні. Взаємодія вчителя з учнями поза уроками є ключовим фактором створення довірливої атмосфери та підтримки мотивації.

Проблеми з дисципліною залишаються невід’ємною частиною освітнього процесу, з якою працюють абсолютно всі вчителі, незалежно від рівня їхньої кваліфікації чи вікової категорії класу. Уже після перших днів своєї роботи вчитель знає, що в його учнів напоготові сотні способів перервати урок, «завести» клас і зірвати пояснення матеріалу.

 Можна виділити три типи реакції вчителя на «неприпустиму» поведінку своїх учнів:

 1. Учителі у кращому випадку пояснюють учням, що трапилося, коли вже сталося, розраховуючи, що діти самі поступово навчаться керувати своєю поведінкою.

 2. Педагоги вимагають, командують. Основні методи впливу – погрози й шантаж: «Якщо ти не замовкнеш, я…» (далі вказується покарання, яке демонструє добре знання «слабких місць» кожного учня).

 3. Учителя обирають складну роль ненав’язливого лідера, щоразу ставлячи дітей перед необхідністю усвідомленого вибору та відповідальності. Вони залучають учнів до процесу встановлення правил, програму дисципліни будують на підвищенні самоповаги учнів за допомогою стратегії підтримки.

 Учні обирають певну стратегію поведінки, щоб відчути свою значущість і важливість як членів різних груп: у сім’ї чи класі, у драматичній студії чи спортивній секції. Коли нам, педагогам, батькам, вдається розпізнати за «поганою поведінкою» важливу потребу «бути залученими» у певні соціально значущі процеси і групи, ми починаємо шукати шляхи допомоги учням у виборі припустимих типів поведінки, що задовольняють ці потреби, і не є при цьому порушенням поведінки.

 Працюючи у будь-якому освітньому закладі, кожен педагог, зіткнувшись із порушенням дисципліни, неминуче шукає ефективні способи миттєвого реагування на поведінку, що дезорганізує навчальний процес. Як уберегти хороших учнів від поганого впливу? Як зробити так, щоб пасивні учні стали активними на уроках? Щоб дістати відповіді на ці та інші запитання, спочатку корисно ознайомитися з трьома основними законами поведінки учнів.

 І закон. Учні обирають певну модель поведінки за певних обставин. 

Багато психологів пропонують складні та докладні пояснення «поганої поведінки», пояснюючи її, дитячими враженнями, неусвідомленими мотивами, спадковістю, довкіллям та, зрештою, вихованням. Такі наукові пояснення, слушні вони чи ні, не можуть нам допомогти встановити у класі припустиму дисципліну.

 Учителі не можуть повернути в минуле своїх учнів або змінити їхнє життя поза школою. Утім, коли ми говоримо, що конкретна поведінка – це один із виборів людини, ми цієї миті набираємося сил, щоб розпочати впливати на рішення наших учнів поводитися набагато ефективніше. Право вибору має бути визначене вчителем за кожним з учнів. Не можна без шкоди для особистості дитини позбавляти її цього права, ставлячи в безвихідну ситуацію. Вибір є і в нас: ми можемо діяти установленими методами «маніпулювання», не залишаючи учневі вибору, а можемо захотіти щось змінити у своїй поведінці (а це потребує сміливості), навчитися взаємодіяти з учнями, щоб вони захотіли обирати адекватну поведінку замість неприпустимої.

ІІ закон. Усяка поведінка підпорядкована спільній меті – відчувати себе приналежним до шкільного життя.

 Або іншими словами – «відчувати свою важливість і значущість».  Відчувати свою спроможність у навчальній діяльності (інтелектуальна спроможність). Будувати й підтримувати припустимі стосунки з учителем та однокласниками (комунікативна спроможність). Робити свій внесок у життя класу та школи (спроможність у колективній діяльності).

 Учні намагаються досягти цих цілей усіма доступними їм способами. Якщо їм не відомі чи недоступні припустимі  способи, вони використовують те, що вчитель називає порушенням дисципліни, або поганою поведінкою.

ІІІ закон. Порушуючи дисципліну, учень усвідомлює, що поводиться неправильно, утім, може усвідомлювати, що за цим порушенням стоїть одна з чотирьох цілей: привернення уваги, влада, помста, уникання невдачі.

 Деякі учні  обирають «погану поведінку», щоб привернути увагу вчителя. Вони повсякчас прагнуть бути в центрі уваги, заважаючи вчителю вести урок, а дітям – сприймати вчителя.

 Окремі учні «погано» поводяться, тому що для них важливо бути головним. Вони намагаються встановити свою владу над учителем, над усім класом. Часто вони демонструють своєю поведінкою: «Ти мені нічого не вдієш», і руйнують цим установлений у класі порядок.

 Є учні, які так бояться зазнати поразки, невдачі, що воліють нічого не робити. Їм здається, що вони не задовольняють вимоги вчителів, батьків чи власні надміру завищені вимоги. Вони мріють, щоб усі залишити їх у спокої.

 Якими б не були цілі поганих учинків учнів, ми повинні якимось чином взаємодіяти з ними. Коли ми навчимось ідентифікувати мету порушення поведінки, ми зможемо правильно будувати спілкування з учнем, замінити неконструктивний спосіб спілкування на правильний та ефективний. І не одноразово, а повсякчас. Правильна стратегія веде до зменшення частки неприпустимої поведінки і, навпаки, до поступової побудови позитивного уявлення про себе і зростання внутрішньої свободи.

Підходи до термінового відновлення конструктивного діалогу в ситуації протиборства

Правило 1. Навчіться акцентувати увагу на вчинках (поведінці), а не на особистості учня.

 Розпочинати свою роботу слід з акуратного й конкретного опису поганої поведінки учнів. Описуйте поведінку, не оцінюючи її. Коли ви обговорюєте з учнями їхню поведінку, дотримуйтеся об’єктивного стилю. Пояснюючи дитині, чому її вчинки так засмучують вас, уникайте слів «погано», «неправильно», «безглуздо» тощо. Суб’єктивні оціночні слова лише викликають роздратування учня, «заводять» нас самих і відволікають від вирішення проблеми.

 Коли ведете мову про вчинок, обмежуйтесь обговоренням того, що трапилось. Обговорюючи з учнем його поведінку чи вибираючи спосіб утрутитися, говоріть лише про те, що відбувається на даний момент. Девіз «тут і зараз» – точка опори для вчителя.

Правило 2. Опануйте власні емоційні стани.

 Коли учень демонструє «погану» поведінку, наші власні емоції дуже неприємні. Це може бути гнів, обурення, страх або безпорадність. Те, що ви відчуваєте, – цілком нормально, адже учень руйнує навчальний процес, заважає працювати вам і класові.

 Контролюйте негативні емоції. Коли нами опанували гнів та обурення, ми вже не спроможні ані тверезо мислити, ані логічно діяти. Гірше того, ми демонструємо ці негативні емоції нашим учням своєю інтонацією, мімікою, усім своїм виглядом. І цим ніби підтверджуємо рішення учня поводитися погано, даємо йому очевидне виправдання. Наш гнів – це те, чого домагається учень, який прагне влади. Якщо ми демонструємо свої негативні емоції – ми змушуємо такого учня продовжувати свою поведінку.

 Коли вчитель керує своїми негативними емоціями і не виливає на голови своїх учнів потоки «шляхетного гніву», він дає класові дуже багато: а) він просто позбавляє бажаної реакції владолюбця; б) що ще важливіше, готує основу для успішної взаємодії.

Правило 3. Запобігайте загостренню ситуації.

 Це правило тісно пов’язане з попередніми. Ніколи не робіть і не кажіть того, що може посилити напруження ситуації як для учня, так і для вас. Це надто важко – навчитися не збільшувати, а зменшувати напруженість ситуації.

 Ми помиляємося, коли у відповідь на витівку в напруженій ситуації:

•        підвищуємо голос;
•        вимовляємо фразу на кшталт: «Учитель тут поки що я»;
•        залишаємо останнє слово за собою;
•        удаємося до сарказму;
•        звертаємося до оцінювання характеру учня;
•        залучаємо до конфлікту сторонніх людей;
•        відстоюємо свою правоту та читаємо моралі;
•        робимо узагальнення на зразок: «Ви всі однакові»;
•        виявляємо невдоволення;
•        порівнюємо одного учня з іншим;
•        керуємо, вимагаємо, тиснемо;
•        заохочуємо учня, нагороджуємо його (наприклад, «Якщо ти будеш гарно поводитися, я не буду тебе опитувати»).

Деякі з цих реакцій можуть призупинити вчинок на певний час. Утім, плата за нетривалий спокій виявляється надто зависокою. Негативний ефект від такої поведінки вчителя завдає більше прикрощів, ніж сама його причина. Навіщо використовувати такі ризиковані методи, коли можна вибрати ефективніші?

Правило 4. Поверніться до розгляду ситуації після зниження емоційного фону.

 Поговорити про негарну поведінку учня або його неправильне рішення слід обов’язково, утім, не в момент самої витівки. У той момент, коли і ви, і учень збуджені, вам навряд чи вдасться конструктивно взаємодіяти. Ви не почуєте, що вам  говорить учень, а він не почує вас, позаяк ви обоє будете знервовані. Особливо, коли працюють «сильні негативні емоції» у випадках владної та мстивої поведінки.

 Коли ж проводити обговорення? Можливо, через годину, а можливо, завтра. Коли кожен заспокоїться і зможе тверезо мислити, тоді можна обговорити інцидент з учнем. Коли вчитель буде у змозі описати порушення поведінки об’єктивно, причому саме того, що сталось, а не того, хто винен у цьому, тобто описати дії, а не дійову особу.

Правило 5.  Дотримуйтесь педагогічного такту у взаємодії.

 Учні, особливо владолюбці, не заспокоюються доти, доки не влаштують виставу. Водночас вони знають, що вчитель сильніший і має свої «козирі», аби змусити їх учинити правильно. Натомість такі учні зрештою роблять те, про що ви їх просите, але по-своєму. Вони грають у гру, яку можна так і назвати «По-своєму». У цій грі вони дають нам те, що ми просимо, але з обмовкою: «Я зроблю це – але по-своєму, а не вашим способом». Чомусь саме це найбільше обурює нетерплячого роздратованого вчителя. Згоду підкоритися він сприймає як демонстрацію слабкості, вимагає цілковитого підкорення собі – і викликає нову хвилю конфронтації.

Правило 6. Обирайте конструктивні стратегії взаємодії.

 Конфронтація вибиває з колії обох учасників конфлікту, емоції легко виходять з-під контролю. За такої ситуації люди часто починають поводитись агресивно. Крик, звинувачення, сварка – усе це риси агресивного спілкування.

 Навіть якщо ми навчилися контролювати свої емоції (наприклад, за допомогою аутотренінгу), у момент конфлікту вони все ще можуть за хльоснути нас. Тому дотримуйтеся золотого правила: відкладіть на потім дисциплінарні заходи.

Для гармонізації стосунків з учнем без провокації конфліктів вчителю варто використовувати стратегії «педагогіки довіри» та відновних практик. 

Ключові кроки для налагодження взаємодії вчителя та учнів:

1. Активне слухання та емпатія: важливо давати дитині можливість висловитися, не перебиваючи та не засуджуючи її почуття. Це демонструє повагу до особистості учня.

2. Неформальне спілкування: цікавтеся хобі, сильними сторонами та інтересами дитини поза межами шкільної програми. Знання контексту життя учня допомагає знайти спільну мову.

3. Позитивне підкріплення: відзначайте навіть невеликі успіхи та позитивні вчинки учня, особливо якщо він має репутацію «бешкетника».

4. Послідовність і справедливість: чітко встановлені очікування та однакові правила для всіх створюють відчуття стабільності та безпеки.

Встановлення довіри – це важлива передумова, яка полегшує підтримання дисципліни без примусу.