Підготовка учнів до ЗНО в 11 класі з географії "Міжнародний поділ прації"

Міжнародний географічний поділ праці і світове господарство 

      Що таке світове господарство?

   Важко уявити сучасну країну, яка існувала б у цілковитій ізоляції від інших. Господарство навіть великої за площею країни не в змозі забезпечити себе всіма необхідними засобами виробництва, а населення – всім комплексом товарів і послуг народного вжитку. Через те національні господарства сучасних держав тісно пов’язані між собою й утворюють єдине світове господарство.

      Світове господарство (світова економіка) – історично сформована сукупність національних господарств усіх країн світу, пов’язаних між собою економічними та політичними відносинами.

      Спеціалізація країн та міжнародний географічний поділ праці

     Країни мають різні природні умови й неоднакову забезпеченість природними ресурсами, а населення – різну кваліфікацію. Тому країни спеціалізуються на виробництві лише певних видів продукції та наданні певних послуг.

    Вам уже відомо, що спеціалізація будь-­якої території (міста, району, регіону, країни) проявляється у переважному розвитку тих виробництв, для яких на даній території є найкращі умови, а більша частина продукції яких призначена для обміну. Спеціалізація території виникає залежно від її географічного положення, природних умов та ресурсів, соціально-­економічних умов (економічного розвитку та виробничої структури господарства, кваліфікованості трудових ресурсів, історичних традицій). Внаслідок спеціалізації різних територій у межах країни між ними виникає територіальний поділ праці (ТПП).

     Подібний процес існує також у світовому масштабі. Між різними країнами та регіонами світу існує міжнародний географічний поділ праці (МГПП) залежно від різних передумов для розвитку їхнього госпо дарства.

      Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – процес спеціалізації країн або  регіонів на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.

     У результаті МГПП виникають виробництва міжнародної спеціалізації, тобто ті види діяльності у виробничій сфері чи сфері послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і передусім визначають «обличчя» країни в світі.

   Для того, щоб виникли такі види господарської діяльності, по-перше, країна повинна мати переваги у виробництві певної продукції чи наданні послуг перед іншими (хоча б кількома) країнами. Ці переваги можуть полягати в якості товару чи послуги або ж у їх низькій собівартості. Це, в свою чергу, визначається багатством природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними технологіями виробництва. Ці чинники в часі змінюються досить повільно. Тому й виробництва, якими відома у світі певна країна, є майже незмінними. Так, міжнародною спеціалізацією країн Перської затоки є нафтова промисловість; Канади – лісове та зернове господарство; Японії – автомобілебудування, суднобудування, електроніка та робототехніка; Республіки Кореї, Сінгапуру, Малайзії, Тайваню – електроніка; Австралії – вівчарство та зернове господарство; Аргентини – скотарство; України – літакобудування, суднобудування, цукрова промисловість; Мальти – курортне господарство; Швейцарії – банківська справа та виробництво годинників; Скандинавських країн – паперова промисловість.

   По-друге, для формування міжнародної спеціалізації має бути попит на продукцію або послуги певної країни. Це означає, що інші країни відчувають потребу в даному товарі чи послузі, оскільки самі не мають передумов для їх ефективного розвитку. Так, більшість європейських країн потребують нафтопродуктів та лісу; країни Перської затоки мають потребу в устаткуванні для нафтодобування та нафтопереробки; Велика Британія потребує продовольчих товарів тощо. Тож поки існує попит на певні товари чи послуги, розвиваються й певні виробництва міжнародної спеціалізації країн. 

      По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення або надання послуги мають бути економічно вигідними. Інакше собівартість товару або послуги стане занадто високою, і пропозиція їх спадатиме. Хоча міжнародна спеціалізація країн є досить стабільною, проте й вона з часом може змінюватися. 

      Умови формування світового господарства

   Оскільки внаслідок міжнародного географічного поділу праці сформувалися виробництва міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між країнами. Тому утворився світовий ринок.

      Світовий ринок – це сфера обміну товарами та послугами між національними економіками.

     Цей обмін почав складатися після переходу від феодалізму (з його натуральним споживчим господарюванням) до капіталістичних відносин. З формуванням колоніальних імперій світовий ринок розширився. До нього були залучені багаті на сировину колонії, з яких ресурси вивозяться для переробки до країн­метрополій. Особливо прискорився процес формування світового ринку під час переходу до машинного виробництва.

   На світовому ринку відбувається обмін між національними господарствами різних країн. При цьому між країнами складаються економічні відносини. Тому світовий ринок був першою умовою існування єдиного світового господарства.

   Другою умовою формування світового господарства став розвиток великої індустрії. Після промислових переворотів XVI – XVIII ст. у ряді країн Західної Європи та США, коли ручна праця у промисловості була замінена на машинну, різко зросла продуктивність праці. Виробленої продукції вистачало не лише для внутрішнього споживання, а й для обміну. У XIX ст. з’явилася потреба завозити значний обсяг сировини для великого промислового виробництва та продовольства для міського населення, кількість якого швидко зростала. Усе це консолідувало національні господарства країн у єдину систему світового господарства.

    Нарешті, третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до місць надання їм певних послуг (туристичних, освітніх, лікувальних та інших). Спершу це був морський транспорт, який з’єднав розділені морем країни. У другій половині XIX ст. відбувся стрімкий розвиток залізниць. А в XX ст. новітні швидкісні види транспорту – автомобільний, повітряний, електронний – «убили простір». Світове господарство остаточно склалося наприкінці XIX – на початку XX ст.

     Етапи формування світового господарства

   Світове господарство в своєму розвитку пройшло три етапи: аграрний (до середини XIX ст.), індустріальний (друга половина XIX – середина XX ст.) та постіндустріальний (з кінця XX ст.).

  Для аграрного етапу характерним було переважання сільського господарства. У ньому працювало 90 % економічно активного населення світу, воно виробляло основну частку ВВП.

      На індустріальному етапі пріоритетними видами господарства в країнах Європи, Північної Америки, у Японії, Радянському Союзі були промисловість та будівництво. На ці виробництва припадало близько 1/3 працюючих, вони давали основну частку ВВП. Після Жовтневого перевороту в Росії (1917 р.) утворилися дві паралельні системи світового господарства: капіталістична з ринковими відносинами і соціалістична з плановою економікою. Із створенням соціалістичного табору в повоєнні роки розширився вплив соціалістичного міжнародного господарства. Через ідеологічні забобони дві системи існували досить ізольовано одна від одної. Економічні зв’язки між ними були фрагментарними, політичні відносини – напруженими.

      Наприкінці XX ст. світове господарство перейшло до постіндустріального етапу. Для нього характерні стрімкий розвиток науки і техніки, і, отже, швидке зростання невиробничої сфери: освіти, культури, науки, маркетингових, юридичних, фінансових, побутових послуг і т. ін. Виробництво й сфера послуг стали наукомісткими. При цьому провідною у господарстві стала роль висококваліфікованого керівного прошарку суспільства. До постіндустріального суспільства вже перейшли США, Канада, розвинуті країни Європи, Японія, Республіка Корея. У них понад 60 % населення працює в невиробничій сфері. Досить високий рівень зайнятості у сфері послуг мають також деякі країни-експортери нафти, що стали великими фінансовими центрами, а також острівні країни, які відомі своїм туристичним бізнесом. Швидко зростає роль невиробничої сфери також в економіці України. За науковими прогнозами, у середині XXI ст. у світі в сфері послуг працюватиме близько 90 % економічно активного населення.

      Багаторівневість світового господарства

  Сучасне світове господарство, хоча і є єдиною системою, але дуже неоднорідне. Складається воно з надто різних за рівнем розвитку та виробничою структурою національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовані одне від одного. У світовому господарстві виокремлюють три складники: ядро, напівпериферію та периферію.

  Ядро – найбагатші та впливові країни, що виробляють якісні високотехнологічні товари. Їх господарство вирізняється найскладнішими сучасними технологіями та засобами виробництва. Економіка має постіндустріальний характер. Свою продукцію країни ядра експортують на напівпериферію та периферію світового господарства. Ядро сучасного світового господарства становлять три основні його осередки: Північна Америка (на яку припадає близько 20 % ВВП світу), країни Європейського Союзу (дають майже 20 % світового ВВП) та Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР), який найбільш стрімко розвивається (виробляє майже 20 % ВВП світу). 

    Напівпериферія складається з достатньо розвинутих країн, які вивозять на світовий ринок багато промислових та непромислових товарів. Однак ці країни мало впливають на світові економічні та політичні процеси. Їх економіка має індустріальний характер і працює переважно на іноземних технологіях. До напівпериферії належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Аргентина, Австралія, Саудівська Аравія.

   У ядрі та напівпериферії світового господарства сконцентрована левова частка світового виробництва. 90 % ВВП світу та 80 % світової торгівлі нині припадає на так звану Групу двадцяти (G -20) – 20 найбільших економік планети: 19 національних економік та ЄС як єдине ціле. До «Великої двадцятки» належать економіки таких країн: в Америці – США, Канада, Бразилія, Мексика, Аргентина; в Європі – Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія; в Азії – Японія, Китай, Південна Корея, Індія, Індонезія, Туреччина, Саудівська Аравія; а також Росія, Австралія, Південна Африка.

    Периферія – найбільш відсталі країни Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки, постачальники на світовий ринок дешевої сировини та робочої сили. В цих країнах панують диктаторські та авторитарні політичні режими, лютує політична нестабільність. Часто відбуваються перевороти, спалахують соціальні та міжетнічні конфлікти. Місцева еліта вкладає гроші за межами своєї країни й обслуговує інтереси іноземних країн. Економіка цих країн має доіндустріальний (аграрний) характер. 

  Використання мінеральних ресурсів та їх господарська класифікація

    Мінеральні ресурси, або корисні копалини, є основою для розвитку головної сфери матеріального виробництва – промисловості. Більшість їх видів належить до вичерпних та невідновлюваних. Протягом тривалого періоду, від епохи Середньовіччя до промислових революцій XVIII – XIX ст., основу мінерально­сировинної бази людства становили переважно руди металів, а саме: мідь, золото, залізо, срібло, олово, свинець, ртуть. Крім того, досить широкий попит був на виробне й коштовне каміння. З середини XX ст. у зв’язку з розвитком науково-­технічного прогресу мінерально-­сировинна база значно розширилася. Символами нашого часу стали кольорові метали: алюміній, титан, кобальт, берилій, літій та інші речовини, без яких неможливо уявити розвиток найсучасніших виробництв. Щорічно зростає на 10 – 15 % попит у високотехнологічному виробництві на рідкісноземельні метали: церій, лантан, скандій, самарій, європій, ітрій, тулій, лютецій та інші. Відкриті наприкінці ХVІІ ст., вони одержали назву через те, що помилково вважалося, що їх вміст у земній корі є малим. Зростає видобуток благородних металів.

     Нині найбільше використовують понад 200 видів мінеральної сировини, в тому числі в Україні близько 50. За використанням розрізняють паливно­-енергетичні (горючі), рудні (металічні) та нерудні ресурси. Паливно- енергетичні корисні копалини використовують для одержання теплоти та енергії. З рудних виплавляють метали. Серед нерудних виокремлюють хімічну, технічну та будівельну сировину. 

       Ресурсозабезпеченість

       Природні ресурси розміщені на планеті нерівномірно. Розміщення і структуру окремих видів ресурсів вивчає географія природних ресурсів. Вона дає їм економічну оцінку, визначає ресурсозабезпеченість, а також розглядає питання їх відновлення, раціонального використання та охорони.

    Ресурсозабезпеченість – кількісне відношення між обсягом відомих запасів природних ресурсів та розмірами їх використання.

     Отже, забезпеченість ресурсами залежить, з одного боку, від їх запасів, а з іншого, від обсягів і темпів їх використання. Для визначення, на скільки років вистачить тих чи інших видів природних ресурсів, користуються формулою:

    Якщо ресурсозабезпеченість обчислюють у роках, то це дає уявлення, на скільки їх вистачить за сучасних темпів використання. Наприклад, відомі світові запаси усіх видів паливних ресурсів оцінюють у 14,81 трлн тонн. За сучасного рівня видобутку їх вистачить більш ніж на 1 000 років. Але через зростаючі обсяги використання ресурсозабезпеченість може скоротитися у кілька разів. Проте запаси різних видів паливних ресурсів неоднакові. 

        Закономірності поширення мінеральних ресурсів

     За походженням мінеральні ресурси бувають магматичними, осадовими та метаморфічними, тому їх розміщення тісно пов’язане з будовою земної кори.

• до щитів давніх платформ приурочені родовища гірських порід переважно магматичного походження: залізні руди, уранові руди, руди більшості кольорових металів, алмази, граніт;
• у чохлах давніх та молодих платформ є великі запаси порід осадового походження: нафти, природного газу, кам’яного та бурого вугілля, кухонної та калійних солей, фосфоритів тощо; 
• у поясах складчастості містяться запаси мінеральних ресурсів переважно магматичного походження: руди більшості кольорових металів, самородна сірка;
• в передгірних прогинах у шарах осадових порід знаходять нафту, природний газ, солі.

        Паливно-енергетичні ресурси світу

      Основними паливно­-енергетичними ресурсами світу є нафта, природний газ та кам’яне вугілля. 

     Значно рідше використовуються горючі сланці та торф. З розвитком атомної енергетики зросло значення мінеральних ресурсів, що містять ізотопи радіоактивних елементів, передусім уранових руд. Залежно від будови земної кори їх запаси розміщені вкрай нерівномірно.

   Спершу люди використовували як паливо вугілля. Навколо басейнів його видобутку склалися старі промислові райони у Європі та Північній Америці. Тому й донині багато вугільних басейнів сконцентровано у розвинутих країнах. Нафту і природний газ почали використовували значно пізніше. Європейські держави за безцінь вивозили їх для розвитку власного господарства зі своїх колоній, які, звільнившись, почали проводити незалежну цінову політику щодо енергоносіїв. Оскільки переважна більшість нафтогазоносних басейнів розміщена в країнах, що розвиваються, а використовується в розвинутих країнах, нафта і природний газ є важливим товаром на світовому ринку. 

Структура світових запасів вугілля

Розміщення родовищ кам’яного та бурого вугілля

  Нині розвідані запаси вугілля не перевищують 10 % від загальних. Видобувають як кам’яне вугілля, на яке припадає 60 % вугільних ресурсів світу, так і буре вугілля. Найбагатшими на вугілля регіонами світу є Азія (54 %), Північна Америка (28 %) та Європа (9 %). Більшість вугільних басейнів розміщується на території США (23,3 % світових запасів), Індії (18,8 %), Китаю (13 %), Росії (10,3 %) та в Південній Африці (10,2 %). До найбільших кам’яновугільних басейнів світу належать Аппалацький (у США), Кузнецький, Ленський та Тунгуський (у Росії), Північно-Східний (у Китаї), Південно-Східний (в Австралії), Східний (в Індії), Карагандинський та Екібастузький (у Казахстані). В Європі кам’яновугільні басейни світового значення – це Рурський (у Німеччині), Донецький (в Україні та Росії), Верхньосілезький (у Польщі). Україна посідає 7-­ме місце у світі та 2­-ге місце в Європі (після Німеччини) за покладами вугілля. На території нашої держави зосереджено 3,8 % світових запасів вугілля, серед яких 45 % припадає на кам’яне вугілля, а решта 55 % – на буре.

Структура світового видобутку вугілля у 2014 р.

       Видобування вугілля

 Найстарішим видом палива, що видобувається промисловим способом, є вугілля. Нині його родовища розробляють майже у 60 країнах світу. Вугілля, як правило, споживається на місці видобування. Лише 10 % його видобутку йде на експорт. Перевезення низькоякісного вугілля нерентабельне, тому об’єктом торгівлі є тільки високоякісне енергетичне та коксівне вугілля. Транспортують вугілля переважно морськими суднами та залізницями. Найбільше вугілля видобуває Китай (46,6 % від світового видобутку). А до першої «десятки» країн, які дають понад 90 % видобутку цього виду палива, належить багато розвинутих країн. Хоча більшість старих вугільних басейнів Європи виснажена, а деякі шахти закрито, ще й донині багато вугілля видобувають Німеччина та Польща. Видобуток вугілля у світі шахтним способом згортається, натомість кар’єрним – зростає й нині становить близько половини. Головними експортерами кам’яного вугілля на світовий ринок є Австралія, США та Південна Африка, на які припадає майже 70 % світового морського перевезення енергетичних марок вугілля. Пропонують своє вугілля на світовому ринку також Росія, Польща, Китай, Канада. Основними його імпортерами є Японія, країни Європи та Латинської Америки.

Структура світових запасів нафти

Розміщення родовищ нафти і природного газу

   Родовища нафти та природного газу часто трапляються разом. Розвідані запаси цієї сировини в світі постійно зростають в результаті пошуку й освоєння нових родовищ. Особливо це стосується дна Світового океану. Серед багатьох тисяч нафтогазоносних районів вирізняються родовища-­велетні. Їх відомо близько 50. У кожному з них запаси нафти оцінюються від 500 млн тонн і вище, а запаси природного газу – понад 1 трлн тонн.

  Родовища нафти і природного газу поширені вкрай нерівномірно. Майже половина родовищ­-велетнів сконцентрована в країнах Близького Сходу. Понад 85% світових запасів нафти та майже 80% природного газу зосереджено у 10 країнах світу. Серед країн, багатих на нафту, понад половину світових покладів зосереджено у чотирьох: Венесуелі (17,5 %), Саудівській Аравії (15,7 %), Канаді (10,2 %) та Ірані (9,3 %). Серед країн, багатих на газ, майже чверть світових запасів припадає на Росію (24,6 %) та ще майже третина – на Іран (16,9 %) та Катар (12,2 %).

  Родовища зосереджені у великих за площею нафтогазоносних басейнах. Найбільшим у світі є басейн унікальної концентрації нафти і газу Перської затоки. Він охоплює території 11 країн Південно-­Західної Азії й має площу майже 3 млн км², десята частина якої розташована на шельфі. Перші родовища нафти там були відкриті на початку ХХ ст., а активна розробка басейну почалася після Другої світової війни. Родовища нафти і газу розташовані у потужному осадовому чохлі Аравійської платформи переважно на глибині 1 – 3 км. З­-поміж надпотужних нафтогазоносних родовищ світу (із запасами понад 5 млрд тонн) половина сконцентрована у басейні Перської затоки.

      Серед нафтогазоносних басейнів Росії найбільш відомими є Західносибірський та Волго-­Уральський. Західносибірський – найбільший за площею нафтогазоносний басейн світу (3,5 млн км²), розміщений в межах потужного осадового чохла молодої платформи на глибині 2 – 3 км. Там видобувається 70 % російської нафти і 90 % природного газу. Басейн почав розроблятися після Другої світової війни. Звідси починаються одні з найдовших у світі газопроводів, якими надходить природний газ до країн Європи. Волго-Уральський басейн розробляється з 20-­х рр. ХХ ст. й дає близько чверті російської нафти. Він сформувався на глибині 1,8 – 3,0 км в осадовому чохлі у східній частині Східноєвропейської платформи. Звідси починаються найдовші нафтопроводи, якими нафта надходить до України та інших країн Європи.

    В Азії значним є Зондський басейн, у межах якого видобуток ведуть Бруней, Індонезія. Середньоазійський басейн відомий значними родовищами газу у Туркменістані, Казахстані та Узбекистані. 

     Країни Європи мало забезпечені нафтою і природним газом. Найбільшим серед басейнів є Північноморський, де родовища розробляють Норвегія, Велика Британія, Нідерланди.

    В Африці у 50­-ті рр. ХХ ст. були відкриті Сахарський нафтогазоносний басейн (площею 2,5 млн км² на території Алжиру, Лівії та Єгипту) та басейн Гвінейської затоки (Нігерія, Габон, Ангола).

 Серед нафтогазоносних басейнів Америки найбільшими є Центрально-американський (Карибський) переважно в межах Венесуели та Еквадору; Західноканадський; на території США – Техаський, Аляскинський та Каліфорнійський, а також Мексиканської затоки в межах США та Мексики.

   Україна посідає 26-­те місце у світі та 3­-тє місце в Європі (після Норвегії та Нідерландів) за покладами природного газу, які становлять 0,5 % від світових. 

Структура світового видобутку нафти (за даними ОПЕК, 2014 р.)

Видобування та первинна переробка нафти

  Нафтова промисловість у світі представлена нафтовидобувною та нафтопереробною. Нафтовидобувна промисловість розвивається в світі від початку XX ст. Нафта нині вважається найефективнішим й найзручнішим видом палива. Близько 75 країн світу розробляють нафтові родовища, зокрема на шельфі – 45. Але більш як половина нафти споживається за межами місць її видобування. Через те нафта стала важливим товаром на світовому ринку, а також предметом політичного тиску. Головними засобами її транспортування є танкери та нафтопроводи. Країни чітко поділено на експортерів та імпортерів нафти. Основними постачальниками нафти на світовий ринок є країни, що розвиваються, а її споживачами – високорозвинуті держави.

   90 % покладів та 75 % видобутку нафти нині припадають на країни, що розвиваються. Проте до першої «трійки» за цим показником увійшли Росія, Саудівська Аравія та США, у яких видобувається майже 40 % світових запасів нафти. Але все ж осередком світової нафтової промисловості є країни-­члени організації ОПЕК. На них припадає майже 80% запасів, понад 40% видобутку й 45% світового експорту сирої нафти. ОПЕК встановлює квоти видобутку нафти, впливаючи таким чином на рівень цін.

    Роль України у світовому видобутку нафти незначна – 0,06 % (46-­те місце). Лідером за видобутком нафти серед європейських країн, які в цілому мало забезпечені власними запасами, є Норвегія (понад 2 % світового видобутку). Україна посідає 7-­ме місце в Європі за цим показником.

   Найбільшими експортерами нафти є країни Перської затоки (дають на світовий ринок понад 30 % нафти), Росія, країни Північної (Алжир і Лівія) та Західної (Нігерія, Габон, Ангола) Африки, Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Еквадор), Південно­-Східної Азії (Індонезія, Бруней). Великими імпортерами й споживачами нафти є Японія, країни Європи, США. Експерти, що вивчають ринок нафти, вважають, що залежність основних її споживачів від імпорту зростатиме й надалі.

      Нафтопереробна промисловість у світі налічує близько 700 нафтопереробних заводів (НПЗ), які розміщені переважно у високорозвинутих державах. Майже 22 % нафтопродуктів виробляється у США, близько 20 % – у країнах Європи. Проте відчутне поступове переміщення нафтопереробки до країн, що розвиваються. Надпотужні НПЗ вже працюють у Сінгапурі, Індії, Саудівській Аравії, Венесуелі, на Багамських Островах. 

      Видобування природного газу

     Важливого значення у середині XX ст. набув видобуток природного газу. Його роль в енергопостачанні постійно зростає. Вам вже відомо, що родовища природного газу часто розташовуються поряд з нафтовими, переважно в країнах, що розвиваються. Якщо раніше газ вважали шкідливою домішкою у нафті, і він безцільно згоряв у факелах на нафтопромислах, то нині його видобуток неухильно зростає. Доведено, що це – найбільш екологічно чистий вид палива.

Частка найбільших країн у світових запасах природного газу

Природний газ видобувають понад 90 країн світу. Безперечними лідерами є США та Росія, які забезпечують майже 40 % світового видобутку. Найбільшими його експортерами є Росія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Індонезія. Лише 15 % видобутого газу йде на експорт. Основним способом його транспортування в межах материків є газопроводи, якими перевозять майже 80 % газу. Найдовші міждержавні газопроводи перекачують блакитне паливо з Туркменістану до Китаю, з Канади до США, з Нідерландів через Німеччину та Швейцарію до Італії.