Підсумкова робота за повістю Елеонор Портер "Полліанна". ГР 1 Усна взаємодія

«…Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз відомого лікаря з НьюЙорка: Поліанна  Вітьєр більше не ходитиме. Про це гомоніло всеньке містечко. Усі знали про її гру. І подумати тільки, що вони більше ніколи не побачать це усміхнене личко на своїх вулицях… що ніколи більше щирий дитячий голосок не сповістить їх про те, що на світі є якась нова радість! Це здавалося неймовірним, несправедливим, жорстоким.  На кухнях, у вітальнях, біля парканів на внутрішніх подвір’ях і біля воріт жінки обговорювали це, не приховуючи сліз. На розі вулиць і в кав’ярнях, у крамницях про новину балакали чоловіки й теж плакали, хоча й не відкрито. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Поліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти. І тоді друзям Поліанни одночасно спала на думку одна ідея. Незабаром, на превелике здивування  господині садиби Гаррінґтонів, хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Полі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них. Приносили книжки, квіти, ласощі…Усі розпитували про маленьку постраждалу дівчинку, і всі просили щось їй переказати. З часом усе це змусило міс Полі діяти.                                                           

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу вже без милиць. 

–                    Немає потреби казати, наскільки я вражений, – рішуче почав він. – Але невже нічого не можна зробити?                                                                                             Міс Полі розпачливо розвела руки.                                                                                         

–                    Ми, звичайно, не сидимо склавши руки. Лікар Мід призначив процедури та ліки, які мають допомогти.. Але… лікар Мід сказав, що надії майже немає.                                 Джон Пендлтон рвучко підхопився з місця… хоча він щойно приїхав. Обличчя його пополотніло, а губи стиснулись. Дивлячись на нього, міс Полі розуміла, що гість просто не в змозі більше лишатися тут. Уже біля самих дверей він обернувся:            – Я хочу передати Поліанні кілька слів, – сказав він. – Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика…

Зі скам’янілим обличчям міс Полі пішла нагору до кімнати Поліанни.                         

–                    Поліанно, я маю для тебе повідомлення від містера Джона Пендлтона. Він щойно був тут і просив передати, що збирається взяти до себе Джиммі Біна. Він сказав, що тепер тобі є з чого порадіти.  Стурбоване личко Поліанни раптом розпромінилося щастям.                                                                                                        

–                    Порадіти? Порадіти? Ну, мені є з чого порадіти! Ой, тітонько Полі, якби ви знали, як я хотіла знайти для Джиммі Біна гарну домівку… а там же так гарно.

Крім того, я рада за містера Пендлтона. Адже у нього в домі буде чудова присутність дитини.                                                                                                              

–                    Лікар Чилтон також якось сказав, що йому потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб мати справжній дім, – зауважила вона..                              Міс Полі різко повернулась до дівчинки…»

Джерело тексту