питання до екзамену природознавство

Перелік питань для підсумкового контролю (екзамен)

 

1.      Уявлення про Всесвіт. Виникнення Всесвіту.
2. ІсторіярозвиткуВсесвіту
3. 2. • Все́світ — весь матеріальний світ, різноманітний за формами, що їх приймає матерія та енергія, включаючи усі галактики, зорі, планети та інші космічні тіла. • Всесвіт постійно розширюється. Той момент з якого Всесвіт почав розширюватися, прийнято вважати її початком.• Тоді почалася перша ера в історії всесвіту, її називають "великим вибухом“.
4. 3. Теорія Великого вибухуОсновною теорією виникнення Всесвіту вважаєтьсятеорія про Великий вибух, який відбувся приблизно 13,73млрд років з подальшим розширенням Всесвіту. Врезультаті Великого вибуху виникла матерія, енергія,простір і час. Вченні вважають, що після Великого вибухуВсесвіт був неймовірно розжарений. Приблизно через 10секунд сформувались атомні частинки — протони,електрони і нейтрони; атоми водню і гелію, з якихскладаються більшість зірок, утворилися лише черездекілька сотень тисяч років після Великого вибуху,коли Всесвіт значно розширився в розмірах і охолов.
5. 4. • Пропонувалися також і інші теорії, наприклад теорія стаціонарного Всесвіту, яка, втім, втратила прихильників після відкриття реліктового випромінювання в середині 1960-их.• Вчені підрахували, що якщо Великий вибух відбувся приблизно 14 млрд років тому, Всесвіт мав охолонути до температури близько трьох градусів Кельвіна. Використовуючи радіотелескопи, вчені зареєстрували радіо-шуми, які відповідають даній температурі, на всьому зоряному небі й вважають їх відголосками після Великого вибуху.
6. 5. • Всесвіт на початку існування мав настільки маленькі розміри, що тоді не було ні галактик, ні зір і навіть ще не існували елементарні частинки. Густина та температура новонародженого Всесвіту досягали великих значень. Цей початковий момент народження називають сингулярністю(від. лат. – єдиний)• Потім густина і температура Всесвіту почали знижуватись і стали утворюватися елементарні частинки, атоми і галактики.
7. 6. Еволюція Всесвіту• Процес еволюції Всесвіту відбувається дуже повільно. Адже Всесвіт в багато разів старший астрономії і взагалі людської культури. Зародження і еволюція життя землі є лише незначною ланкою в еволюції Всесвіту. І усе ж таки дослідження, проведені у нашому столітті, відкрили завісу.
8. 7. • Сучасні астрономічні спостереження свідчать, що початком Всесвіту, приблизно десять мільярдів років.• На початковому етапі: розширення Всесвіту з фотонів народжувалися частинки й античастинки.• Усю історію нашого Всесвіту можна розділити на чотири ери – адронна, лептонна, віпромінювання та речовини.
9. 8. Адронна ера• При дуже високих температур і щільності від початку існування Всесвіту матерія складалася з елементарних частинок. Речовина на етапі складаась, передусім, з адронів. • Через мільйонну частку секунди з народження Всесвіту, температура T впала на 10 більйонів Кельвинов(1013K). • Нейтрони могли далі розпадатися в протони, які далі не розпадалися, інакше порушився закон збереження барионного заряду. Розпад гиперонів відбувався на етапі з 10-6 до 10-4 секунди. • На момент, коли вік Всесвіту досяг однієї десятитисячної секунди, температура її знизилася до 1012K.
10. 9. Лептонная эра.• Коли енергія частинок і фотонів знизилася не більше від 100 Мев до 1 Мев, в речовині було багато лептонів. Температура була досить високої, щоб забезпечити інтенсивне виникнення електронів, позитронів і нейтрино. Барионы (протони і нейтрони), котрі пережили адронну еру, стали по порівнянню з лептонами і фотонами зустрічатися набагато рідше.
11. 10. • Лептонна ера починається з розпаду останніх адронів і закінчується за кілька секунд при температурі 1010K, коли енергія фотонів зменшилася до 1 Мев і матеріалізація електронів і протонів припинилася. Під час цього етапу починається незалежне існування електронного і мюонного нейтрино, які ми називаємо “реліктовими”. Весь простір Всесвіту наповнилося величезною кількістю реліктових електронних і мюонних нейтронів.
12. 11. Фотонна ера чи ера випромінювання• На зміну лептонній ері прийшла ера випромінювання, щойно температура Всесвіту знизилася до 1010K , а енергія гама фотонів досягла 1 Мев, відбулася анігіляція електронів і протонів. Анігіляція електронів і протонів тривала далі, поки тиск випромінювання не повністю відокремив речовину від антиречовини. З часу адронної і лептонної ери Всесвіт був заповнений фотонами. Наприкінці лептонної ери фотонів було у два мільярди разів більше, ніж протонів і електронів. Найважливішою складовою Всесвіту після лептонної ери стають фотони.
13. 12. • У результаті розширення Всесвіту знижувалася щільність енергії фотонів і частинок. Зі збільшенням відстані у Всесвіті вдвічі, обсяг зріс у вісім разів. Інакше кажучи, щільність частинок і фотонів знизилася увосьмеро. Але фотони у процесі розширення поводяться інакше, ніж частки. Тоді як енергія спокою під час розширення Всесвіту не змінюється, енергія фотонів у результаті розширення зменшується. • Переважна більшість у Всесвіті фотонної складової над складовою частинок протягом ери випромінювання зменшувалася до тих пір, доки не зникла повністю. На той час обидві складові прийшли у рівновагу.• Закінчується ера випромінювання та водночас період «Великого Вибуху». Так виглядав Всесвіт у віці приблизно 300 000 років.
14. 13. Зоряна ера. • Після «Великого Вибуху» настала тривала ера речовини, епоха переважання частинок. Ми називаємо її зоряної ерою. Вона триває з часу завершення «Великого Вибуху» до наших днів. • У порівняні з періодом «Великого Вибуху» її розвиток представляється начебто уповільненим. • Це відбувається за рахунок низької густини і температури. Отже, еволюцію Всесвіту можна порівняти з феєрверком, який закінчився. Залишилися палаючі іскри, попіл і дим.• Вибух суперновітньої зорі чи гігантський вибух галактики - незначні явища порівняно з великим вибухом.

 

15. Дослідження Всесвіту людиною.

 Астрономічні спостереження з Землі.
• Що ми вивчали на попередньому уроці?
(на попередньому уроці ми вивчали Всесвіт, його структуру, небесні тіла).
• Що таке Всесвіт?
(Всесвіт — це безмежний космічний простір з небесними тілами, газом і пилом).
• Як люди здобували знання про Всесвіт?
Здавна люди спостерігали за небесними тілами, замислювалися над тим, як існує все те, що недосяжне. Проте, ви розумієте, що вивчати та досліджувати навколоземний простір неозброєним оком неможливо. Тому, зрозуміло, що початком дослідження всесвіту можна вважати той час, коли з’явилися перші астрономічні прилади, які дозволили ближче ознайомитися з небесними тілами, які знаходяться навколо нас.
Першим астрономічним приладом був телескоп — прилад, що давав змогу бачити предмети на небі, невидимі неозброєним оком (Робота з підручником мал. 81 ст. 76). Сконструював перший телескоп італійський учений Галілео Галілей (Робота з підручником мал. 82 ст. 76).
Замислюючись над будовою Всесвіту, давні учені вважали, що Сонце, Місяць і тисячі небесних тіл прикріплені до «небесної тверді». Вона обертається навколо Землі, що є центром Всесвіту. Декілька століть тому було зроблено два відкриття, які змінили уявлення людей про будову Всесвіту.
Перше відкриття — Земля обертається навколо Сонця, разом із Землею навколо Сонця обертаються небесні тіла — планети (польський астроном Миколай Копернік (1473-1543). ( Робота з підручником мал.. 82 стор.76.) .
Друге — у середині XVII століття італійський учений Галілео Галілей (мал.80 стор 76), спостерігаючи у телескоп власної конструкції (мал.. 81 стор. 76) планету Юпітер, виявив чотири невеликих небесних тіла, що оберталися навколо неї.
Відкриття Коперника та Галілея дали змогу людству зробити важливий крок до розуміння будови частини позаземного простору, яка називається Сонячною системою.
Сьогодні Всесвіт вивчають в обсерваторіях. Ми вже знаємо, що це наукові лабораторії обладнані сучасним астрономічним обладнанням. Сьогодні у світі їх налічується близько 400.
В Україні провідними є головна астрономічна обсерваторія НАН України (1944 р.), інститут радіоастрономії з його унікальним декаметровим телескопом УТР – 2 під Харковом, Кримська астрофізична обсерваторія (1950 р.).
Довгий час їх будували поблизу чи в населених пунктах, а з 19 ст. їх почали будувати на гірських вершинах. Серед найбільших і найвідоміших: обсерваторія Мауна – Кеа, на вершині древньої вулканічної гори з тією ж назвою о. Гавайї (4215 м, 1990 р.), англійська АО на о. Ла – Пальма (2327м, 1986 р.), американська АО Лас – Компанас (2280 м, 1976 р.) у Чилі, там же європейська АО Ла – Сілла (2347 м, 1976 р.). Проте, чи завжди вони були такими потужними та могутніми? Дещо з історії…
У Великій Британії на рівнині Сомбері знаходиться одна з найдавніших споруд кам'яного віку— Стоунхендж, який називають восьмим чудом світу. Ця споруда має форму кільця з вертикально вритих у землю величезних тесаних кам'яних стовпів. Висота кожного стовпа — приблизно три людських зрости, маса — близько 25 т. Зверху кільце стовпів перекрито горизонтальними плитами, всередині кільця виділяються п'ять вузьких арок на зразок бійниць. Збоку від усієї споруди, за основним кам'яним кільцем, встановлений особливий «п'яточний камінь». Якщо дивитися з центра Стоунхенджа, то саме над цим каменем сходить Сонце в день літнього сонцестояння.
Камені Стоунхенджа вказують на точки сходу і заходу Сонця на небосхилі в дні сонцестоянь і рівнодень, так само позначені в Стоунхенджі точки сходу і заходу Місяця.
Найбільшим науковим центром античного світу було місто Александрія. Саме там у II ст. жив і працював найбільший з астрономів давнини Клавдій Птолемей. Він систематизував усі попередні астрономічні знання і виклав їх в унікальній праці «Велика математична будова астрономії в XIII книгах».
Отже першим етапом розвитку досліджень Всесвіту можна вважати астрономічні спостереження за небесними тілами з Землі. Ці спостереження мали суттєве значення раніше. Актуальними вони є і сьогодні.

2. Запуск космічних супутників.
Але, астрономічних спостережень з землі було недостатньо. Людину притягував позаземний простір. Людина прагнула вивчати Всесвіт безпосередньо за межами Землі.
• Як ви гадаєте, чому більшість тіл, що є на землі перебувають на її поверхні, а не рухаються у повітрі? (Існує тяжіння Землі, яки притягує всі тіла до її поверхні).
Так, дійсно, саме земне тяжіння землі зумовлює притягування до себе всіх тіл. Проте якщо тілу надати швидкості близько 8 км/с, то він не впаде на Земну поверхню, а обертатиметься навколо Землі, тобто перетвориться на її штучний супутник. Таку швидкість називають першою космічною швидкістю. Рухаючись із другою космічною швидкістю (близько 11 км/с), тіло долає силу тяжіння Землі і стає супутником Сонця — штучною планетою.
У XIX і XX ст. вчені різних країн вивчали можливість подолати земне тяжіння і здійснити космічний політ.
Значне місце в розробці питань позаземних польотів належить російському вченому Костянтину Едуардовичу Ціолковському (1857—1935), якого часто називають піонером космонавтики. Саме він довів, що єдино можливий засобом виходу в космічний прості є ракета. Ціолковський розробив основу сучасної ракетно-космічної техніки — теорію реактивного руху.
Перший запуск ракети з рідким паливом у березні 1926 р. здійснив американець Роберт Годдард: за 2,5 секунди польоту ракета пролетіла 56 м із середньою швидкістю 103 км/год.
Поштовхом для подальшого розвитку ракетобудування стало застосування ракет під час Другої світової війни.
Арсенал бойових ракет у повоєнний час видозмінювався і пристосовувався саме до запуску у верхні шари атмосфери.
У 1957—1958 рр. очікувався черговий сплеск сонячної активності. Саме в цей період для вивчення Землі та навколоземного простору вчені всього світу об'єднали зусилля в проведенні Міжнародного геофізичного року. Протягом року дослідницькі геофізичні ракети з'явилися не тільки в СРСР і США, але й в Австралії, Канаді, Франції, Японії. У рамках Міжнародного геофізичного року 4 жовтня 1957 року о 22 годині 28 хвилині за московським часом з космодрому Байконур (СРСР) був запущений перший у світі штучний супутник Землі.
Що являв собою цей супутник?
«Супутник-1» — це куля діаметром 58 см і вагою 83,6 кг. Він знаходився на навколоземній орбіті 92 дні, після чого згорів у щільних шарах атмосфери.
З цієї знаменної дати і почалося безпосереднє освоєння Всесвіту за межами нашої планети. Так, це був тільки початок.
14 вересня 1959 р., радянська автоматична станція «Луна-1», подолавши земне тяжіння, попрямувала до Місяця. Ці польоти були здійснені на ракетах, сконструйованих під керівництвом Сергія Корольова (1906-1966), який народився і навчався на Україні.
У 1961 р. радянська станція, названа на ім'я досліджуваної планети— «Венера-1», зібрала інформацію за допомогою космічних зондів.
Потім відбулися польоти спочатку до Меркурія та Марса, а потім і до інших планет. Так, у 2004 році американські супутники здобули багато нових фактів про планету Марс. Нині кількість запущених космічних апаратів досягла кількох тисяч.
Рекорд тривалості роботи в космічному просторі належить американській автоматичній станції «Вояджер-2», яку було запущено в 1977 р. Вона пройшла неподалік від Юпітера, Сатурна, Урана, 12 років потому досягла Нептуна. Потім вийшла за межі Сонячної системи, і зв'язок з нею було втрачено. Однак декілька років тому локатори отримали сигнал «Вояжера - 2» вже з-за меж Сонячної системи: станція продовжує дослідження далекого космосу.
Отже, другим етапом розвитку досліджень Всесвіту можна вважати запуск космічних супутників, не пілотованих апаратів, обладнаних приладами для вивчення землі і космосу.

3. Політ людини в космос.
Проте і цього людині було недостатньо. Людина прагнула сама опинитися у позаземному просторі, відчути під ногою тверду структуру планети, відчути на дотик те, що є недосяжним.
Щоб прокласти дорогу до космосу, потрібно було розв'язати безліч проблем, в тому числі й підготувати майбутніх космонавтів. Безумовно, найпідготовленішими до цієї професії були льотчики-випробувачі і льотчики військової авіації. Саме з них були сформовані перші загони космонавтів у СРСР і США.
12 квітня 1961 р. космічний корабель «Восток» прийняв на борт пілота, який першим в історії людства здійснив політ у космос.
• Чи відомо вам ім’я людини, яка першою здійснила політ у позаземний простір? (Ю.О. Гагарін).
Так, дійсно, ім 'я цієї людини знає вся планета: Юрій Олексійович Гагарін. (Робота з підручником мал..84 ст. 77). Маса корабля «Восток» разом з пілотом становила 4725 кг. Найбільша віддаленість від поверхні Землі під час польоту дорівнювала 327 км. За 108 хвилин корабель здійснив повний оберт навколо Землі. День 12 квітня проголошено Всесвітнім днем авіації і космонавтики.
Завдання 1
Запишіть у зошиті дві дати.
• 4 жовтня 1957 р.— запуск першого у світі штучного супутника Землі, початок космічної ери.
• 12 квітня 1961 р. — перший політ людини в космос, Всесвітній день авіації і космонавтики.
Іншою «космічною державою» Землі є Сполучені Штати Америки. У розвитку космонавтики США видатну роль відіграв німецький конструктор Вернер фон Браун. Під його керівництвом було створено найбільшу у світі ракету-носій «Сатурн - V», що доставила американських астронавтів на Місяць. 20 липня 1969 р. командир екіпажу космічного корабля «Аполлон-11» Ніл Армстронг повільно опустився на Місяць. «Один невеликий крок для людини — і який величезний стрибок для всього людства»,— перші слова, вимовлені ним на Місяці. (Робота з підручником мал.85 ст. 77).
З липня 1969 р. по грудень 1972 р. американці здійснили шість успішних посадок на Місяць, у ході яких на поверхні супутника Землі побували 12 астронавтів.
Рівно через 20 років після польоту Гагаріна в США розпочалися льотні випробування транспортного космічного корабля багаторазового використання серії «Спейс шатл» («Космічний човник»). Перша серія «човників» складалася з чотирьох космічних кораблів «Колумбія», «Челенджер» («той, що дерзає»), «Дискавері» («відкриття») та «Атлантіс».
У кінці 1980-х років у СРСР було створено і випробувано аналогічну ракетно-космічну систему човників серії «Буран» і «Енергія».
На кораблі «Колумбія» здійснив політ у космос перший представник незалежної України — Леонід Каденюк. (Робота з підручником мал. 86 ст. 77)
Леонід Каденюк народився 28 січня 1951 р. У 1976 р. він був відібраний у групу космонавтів при Центрі підготовки космонавтів імені Юрія Гагаріна. У 1978-1983 рр. Л. Каденюк служив космонавтом-випробувачем і льотчиком-космонавтом у групі космічних систем багаторазового використання, пройшов підготовку з проведення польотних наукових експериментів (тренування з техніки виживання, роботи у відкритому космосі).
Леонід Каденюк одним з перших був відібраний у групу космонавтів Національного космічного агентства України в 1996 р. У листопаді 1996 р. призначений фахівцем-дослідником у Спільному українсько-американському експерименті, пройшов курс підготовки в Космічному центрі імені Джонсона і був основним фахівцем-дослідником на борту космічного корабля «Колумбія» (19 листопада — 5 грудня 1997 р.).
Завдання
Запишіть у зошит наступні дати:
• 20 липня 1969 року — перша людина ступила на поверхню Місяця;
• 19 листопада — 5 грудня 1997 року — політ у космос першого представника незалежної України.
Отже, третім етапом дослідження всесвіту є політ людини у космос.
Дослідження всесвіту триває. Розробки вдосконалених космічних апаратів ведуться сьогодні в різних країнах. Зазираючи в майбутнє, людство мріє про космічні міста, про постійні діючі бази на Місяці і Марсі, про подорожі до найближчих зірок і, можливо, до інших галактик. Проте, це тільки мрії. Але можливо колись у майбутньому вони здійсняться і саме ваші діти, чи діти ваших дітей будуть до цього причетні.
 

 

16. Видатні дослідники Всесвіту.

Можливість здійснення космічних польотів обґрунтував Костянтин Ціолковський (1857 - 1935). Він запропонував схеми космічних кораблів, пояснив доціль­ність створення в навколоземному просторі проміжних станцій для польотів на інші тіла Сонячної системи. Також багато важливих ідей у галузі космонавтики висловив Юрій Кондратюк (1897 - 1941), уродженець Полтавщини.

 Чому більшість тіл, що є на Землі перебувають на поверхні, а не рухають­ся у повітрі? Існування земного тяжіння зумовлює притягування до себе всіх тіл. Проте якщо тілу надати швидкості близько 8 км/с, то він не впаде на Земну поверхню, а обертатиметься навколо Землі, тобто перетвориться на її штучний супутник. Таку швидкість називають першою космічною швидкістю. Рухаю­чись із другою космічною швидкістю (близько 11 км/с), тіло долає силу тяжіння Землі і стає супутником Сонця — штучною планетою.

 Знання про космічні швидкості дали змогу запустити штучний супутник Зем­лі. Вперше це сталося 4 жовтня 1957 р., і з цієї знаменної дати почалося освоєння космосу. Станція «Луна-2» 14 вересня 1959 р. вперше досягла поверхні Місяця. Ці польоти були здійснені на ракетах, сконструйованих під керівництвом Сергія Ко-рольова (1906-1966), який народився і навчався в Україні. Нині кількість запуще­них космічних апаратів досягла кількох тисяч. Демонстрування фотографій між­планетної автоматичної станції, штучних супутників Землі, ділянки поверхні Місяця, вигляду Земної кулі з космічного простору.

 Чи ви знаєте, для чого людина досліджує Всесвіт? Космічні апарати, які перебувають у космосі, стежать за погодою, фотографують ділянки Земної по­верхні, слугують для телевізійного і телефонного зв'язку, використовуються для вивчення природних ресурсів Землі.

Чи ви знаєте, хто з людей вперше полетів у космос? Вперше в космос кора­бель з людиною на борту піднявся 12 квітня 1961 р. Цією людиною яка першою побачила Землю з космосу, був Юрій Гагарін (1934-1968). Перший вихід у космічний простір здійснив 1965 р. пілот-космонавт Олексій Леонов. А 16 липня 1969 р. американські астронавти на космічному кораблі «Аполлон-11» вперше виса­дилися безпосередньо на поверхню Місяця. Першим космонавтом незалежної України став Леонід Каденюк, який піднявся на навколоземну орбіту в амери­канському космічному кораблі «Колумбія»

 

17. Небесна сфера. Елементи небесної сфери.

Небесна сфера відображає наше бачення зоряного неба. Створена для його вивчення.

Унаслідок руху Землі та інших небесних світил картина зоряного неба періодично змінюється.

Щоб легше орієнтуватися по небу, люди об'єднали зорі у сузір'я.

Зорі допомагають людині орієнтуватися, слідкувати за настанням періодичних природних процесів

Поняття про Всесвіт цікавило людину з давніх-давен. Із дослідженнями неба і зорь мінялась уява про оточуючий світ. Спочатку вважали, що небосхил має куполоподібну форму. Це пов’язано із здатністю ока, яке не в змозі оцінити відмінності у відстанях до небесних тіл. Вони здаються однаково віддаленими. У стародавніх народів це асоціювалося з наявністю сфери, що обмежує світ. На поверхні цієї сфери розташовані зорі, Місяць та Сонце. Таким чином, в їхньому уявленні небесна сфера була найважливішим елементом Всесвіту. З розвитком наукових знань такий погляд на небесну сферу застарів. Поняття небесна сфера в результаті розвитку й удосконалення науки отримало сучасний вигляді

Найважливіші точки і дуги на небесній сфері називаються так: зеніт, надир, полюси світу, вісь світу, захід, схід.

Зеніт — це точка над головою спостерігача. Надир — діаметрально протилежна точка.

 Вісь світу — діаметр, навколо якого відбувається обертання небесної сфери.

Екліптика — велике коло небесної сфери. Екліптикою здійснюється видимий річний рух Сонця по небесній сфері. Екліптика перетинається з небесним екватором у двох точках — точці весняного рівнодення й точці осіннього рівнодення.
Добова паралель світила — мале коло небесної сфери, що проходить через світило, площина якого паралельна площині небесного екватора. Видимі добові рухи світил здійснюються по добових паралелях

 

18. Зорі, сузір’я.

Коли Сонце сідає за горизонт, на безхмарному небі то тут, то там з’являються зорі. Спочатку одна, потім друга, третя… десята, двадцята… І вже не перерахувати, настільки їх стало багато. Придивившись, ми бачимо, що зорі розташовуються то невеличкими групами, то скупченнями

Сузір’я — це групи зірок, взаємне розташування яких складає якусь фігуру чи контур.
У наш час описано 88 сузір’їв. Кожне сузір’я має назву. Джерелами цих назв нерідко слугували міфи про богів, легенди про давніх героїв, назви тварин, а також знаряддя праці, які використовувалися людьми. Наприклад, сім найяскравіших зір Великої Ведмедиці. Давні греки вгледіли в цій групі звіра — ведмедицю, а в Давній Русі їх називали Возом, Колісницею, Ковшем. За Волгою сузір’я звалося Великим Ковшем, у Сибіру — Лосем. У Малому Ковші (Малій Ведмедиці) народи узбережжя Льодовитого океану бачили білого ведмедя із піднятою головою, на носі якого красувалася Полярна зірка (кінець ручки ковша). Кожен народ вбачав щось своє, властиве для його культури, побуту. Дуже багато назв сузір’їв прийшло з Месопотамії і навколишніх територій. Найдавніші назви сузір’їв пов’язані з фауною цього району або діяльністю його жителів: Скорпіон, Тілець, Рак, Риби, Стрілець (тобто мисливець), Візничий, Волопас (тобто пастух).
Кожне сузір’я має головні зорі. Таким зорям у давні часи давали власні імена, багато з яких збереглися до сьогодні. Головну зорю Скорпіона, червоний Антарес (букв. «суперник Марса», Арес — грецьке ім’я бога війни, у римлян — Марса) названо так тому, що коли червона планета Марс і ця зоря опиняються на небі поряд (а таке іноді буває), то їх легко сплутати. Назву зорі Алголь («демон», «вурдалак»), що в сузір’ї Персея, давні араби дали тому, що зоря періодично змінювала блиск, у чому люди бачили щось диявольське.

 

19. Зоряні системи – галактики. Типи галактик.

Тисячі яскравих і ледь помітних зір, що їх бачимо на небі неозброєним оком, мільйони і мільярди слабкіших, доступних для спостережень лише в потужні телескопи, об’єднуються у велетенські зоряні системи - галактики. Насправді Галактика має сферичну форму з діаметром майже 300 000 світлових років, але більшість яскравих зір розміщується приблизно в одній площині, тому їх видно на небі як туманну світлу смугу. Зверніть увагу, що всі яскраві зорі (сузір’я Оріон, Лебідь, Ліра, Орел) розташовуються у смузі Молочного Шляху.

Молочний Шлях - цю основну частину зір Галактики - найкраще видно восени. Цієї пори року ввечері він перетинає небосхил у напрямку з південного заходу на північний схід. У такому самому напрямку на території Запорізької й Херсонської областей тече Дніпро. Тож для чумаків, які протягом століть їздили в Крим по сіль і поверталися назад наприкінці літа, Молочний Шлях у нижній частині Дніпра слугував дороговказом. Тому й сама ця яскрава смуга зір дістала назву Чумацький Шлях.

Типи галактик

Світ галактик надзвичайно різноманітний. У 1925 р. американський учений Едвін Габбл (мал. 70) класифікував їх за зовнішнім виглядом. Він розподілив галактики на три типи: еліптичні, спіральні та неправильні.

Еліптичні галактики мають вигляд кругів чи еліпсів, яскравість яких плавно зменшується від центра до краю. Спіральні галактики складаються із центра і кількох спіральних рукавів або гілок. До неправильних галактик належать ті, що не мають чітко вираженого центра й симетричної побудови.

Найяскравішою у Північній півкулі неба галактикою Туманність Андромеди (мал. 71). Це спіральна галактика, яку можна спостерігати неозброєним оком. У Південній півкулі спостерігають дві неправильні галактики - Велику Магелланову Хмару (мал. 72) і Малу Магелланову Хмар

 

20. Галактика Чумацький шлях, її склад, походження.

Першим вченим, який припустив, що Чумацький Шлях складається з віддалених зір, був Демокрит. У XVIII столітті Вільям Гершель зробив спробу визначити розміри Галактики, ґрунтуючись на результатах своїх підрахунків. Він довів, що наша зоряна система має скінченні розміри й утворює своєрідний товстий диск: у площині Чумацький Шлях простягається на відстань не більше 850 одиниць, а в перпендикулярному напрямку — на 200 од окрім зір до складу диска Галактики входять також численні газопилові хмари, які послаблюють світло віддалених зір. Перші дослідники Галактики не знали про цю поглинаючу речовину і вважали, що бачать усі її зорі. Реальні розміри Галактики було встановлено лише в XX ст. Виявилось, що вона є пласкішим утворенням, ніж припускалося раніше. Зовні Галактика нагадує зерно сочевиці з потовщенням посередині. Чумацький Шлях — власна назва галактики, у якій розташована наша Сонячна система, а також усі зорі, які ми бачимо неозброєним оком.

Чумацький Шлях є спіральною галактикою типу SBbc за класифікацією Габбла, що разом із галактикою Андромеди, Галактикою Трикутника та низкою інших галактик утворюють місцеву галактичну групу. У свою чергу, місцева група входить до Надскупчення Діви.

У північній півкулі наша Галактика перетинає сузір'я Орла, Стріли, Лисички, Лебедя, Цефея, Кассіопеї, Персея, Візничого, Тельця та Близнюків; у південному — Єдинорога, Корми, Вітрил, Південного Хреста, Циркуля, Південного Трикутника, Скорпіоната Стрільця. У Стрільці лежить центр Галактики.

21. Склад Сонячної системи. Гіпотези про походження Сонячної системи.

Сучасну загальноприйняту гіпотезу («теорія туманності») щодо формування Сонячної Системи першим запропонував Еммануїл Сведенборг у 1734 році. В 1755 році Іммануїл Кант, який був знайомий з роботами Сведенборга, цю теорію доповнив та доробив. Незалежно від них, аналогічна теорія була запропонована П'єром-Симоном Лапласом у 1796 році. Відповідно до цієї теорії, Сонячна система виникла 4,6 мільярди років тому завдяки гравітаційному стисканню велетенської молекулярної хмари. Ця початкова хмара була приблизно кілька світлових років в поперечнику, і брала участь у формуванні кількох зірок. Хоча спочатку цей процес вважали таким, що не супроводжувався великими викидами енергії, останні дослідження давніх метеоритів виявили в них сліди елементів, які формуються тільки всередині дуже великих вибухаючих зірок; це дозволяє зробити висновок, що Сонце було сформоване серед кількох сусідніх наднових. Ударна хвиля від цих наднових запустила процес формування Сонця шляхом утворення областей високої густинив молекулярній туманності, і провокуючи речовину в цих місцях до подальшого стискання. 

Розріджений міжзоряний пил починає збиратися в хмару, всі об'єкти нашої галактики виникли з одної щільної газо-пилової хмари. Хмара стискалася і її обертання прискорювалось. Під дією виникаючої при цьому доцентрової сили хмара перетворилася на диск. Речовина стала ще більш щільною і перетворилася на кільце, яке обертається навколо щільного ядра. В результаті обертання в ядрі розпочинається термоядерна реакція і виникає Сонце, а кільце розділяється на декілька менших кілець і в результат обертання їх навколо Сонця формуються сучасні планети. «Нашу Сонячну систему поки що ні з чим порівняти, хоч системи подібні до неї, мають бути досить поширені і їх виникнення повинно бути не випадковим, а закономірним явищем ». Походження малих тіл Сонячної системи Понад сто років тому було висловлено припущення, що астероїди — це осколки планети, яка існувала між Марсом і Юпітером, але з якоїсь причини зруйнувалась. Б. О. Воронцов-Вельямінов (автор підручника) вважає, що всі малі тіла Сонячної системи мають спільне походження

Сонце — це лише одна з мільярдів зір Чумацького Шляху, однієї з мільярдів галактик у Всесвіті. Радіус Сонця менший за середній розмір зір. Деякі астрономи вважають його «жовтим карликом». Але розмір Сонця більший за розмір планет.

До складу Сонячної системи входять 9 планет, 42 супутника, близько 50 тисяч астероїдів (планетоїдів), безліч метеорів і сотні комет. За взаємним розташуванням, масою, щільністю та іншими показниками планети Сонячної системи поділяються на внутрішні (землеподібні) та зовнішні. Будова Сонячної системи. Сонячна система – одна із зоряних систем, що складають нашу галактику. Вона знаходиться на відстані 25 тис. світлових років від центра галактики і обертається навколо галактичної осі за 240 млн. років (галактичний рік). Сонячна система об’єднує Сонце, 9 планет з їх супутниками, астероїди, метеорити, комети, космічний пил і газ. Основна маса Сонячної системи припадає на Сонце (99,98 %). Тому Сонячне притягання керує рухом всіх тіл системи. Лише супутники обертаються навколо своїх планет, притягання яких через безпосередню близькість, є сильнішим ніж притягання Сонця

 

22. Внутрішня і зовнішня будова, хімічний склад Сонця.

 Сонце — це величезна куля з плазми (тобто іонізованого газу), що складається в основному з водню — 73,46 % маси і гелію — 24,85 % маси. Таким чином, на решту всіх елементів, що входять до складу Сонця, припадає менше ніж 2 %. Такими елементами є: кисень (0,77 % сонячної маси); вуглець (0,29 %); залізо (0,16 %); неон (0,12 %); азот (0,09 %); кремній (0,07 %); магній (0,05 %); сірка (0,04 %). Температура всередині нашого світила доходить до 20 мільйонів градусів. Крупинка сонячної речовини з такою температурою, потрапивши на Землю, спалила б усе навколишнє на сотні кілометрів. В атмосфері Сонця виділяють три оболонки – сфери: фотосферу, хромосферу і сонячну корону. Сонце безперервно випромінює у космічний простір велику кількість енергії у вигляді теплових, світлових та інших променів. Лише одна двохмільярдна частка цієї енергії доходить до нашої планети. Від Сонця у міжпланетний простір постійно надходить потік речовин, який називається сонячний вітер. Сонячний вітер – це продовження сонячної корони, що складається з ядер атомів водню (протони) і гелію (альфачастинки), а також електронів. Разом з вітром у міжпланетний простір переносяться сонячні магнітні поля. Для Сонця характерні 11-, 22-, 80- і 90- річні цикли активності. Час від часу на Сонці відбуваються гігантські вибухи – сонячні спалахи. Сонце повільно обертається навколо своєї осі з заходу на схід. До складу Сонячної системи входять 9 великих планет. Їх об’єднують у дві групи. Планети земної групи — Меркурій, Венера, Земля і  Марс

23. Сонячна активність. Сонце – джерело світла і тепла на Землі.

 Сонце — це найближча до Землі зірка, що знаходиться в центрі. За масою та розмірами належить до середніх зірок. Як і всі інші зорі воно є велетенською розжареною кулею, що складається з розжарених газів. Серед газів на 72% це водень, іншу частину переважно займає гелій. Розміри цієї кулі навіть важко уявити: діаметр — 1 390 600 кіломет-рів, що у 109 разів більше діаметру Землі, а маса — більш як у 330 тисяч разів перевищує масу Землі Температура на поверхні Сонця, за підрахунками вчених, становить близько 6000 °С, саме тому колір зірки жовтий. Проте, всередині температура сягає 16 мільйонів градусів. Звичайно, що при такій високій температурі всі речовини, з яких складається Сонце, перебувають у газоподібному стані.
Сонце безперервно рухається у космічному просторі. Подібно до багатьох небесних тіл, воно обертається навколо своєї осі й за 27,275 земної доби робить один оберт.
На великій швидкості воно обертається і навколо центру Галактики. Сонце — єдине джерело світла в Сонячній системі. Усі його супутники, у тому числі Земля, лише відбивають сонячне світло.
Сонячні промені нагрівають Земну поверхню в різних її точках і в різний час дня неоднаково. Кількість сонячного тепла, яку отримують окремі ділянки Землі, залежить насамперед від кута падіння сонячних променів. Чим ближчий напрямок падіння сонячних променів до прямовисного, тим більше сонячного світла і тепла припадає на одиницю площі Земної поверхні. Поблизу екватора ця кількість найбільша, біля полюсів — найменша, а на території України — помірна.
Як змінюється кількість сонячного тепла та світла протягом доби?
Зранку або ввечері, коли Сонце перебуває низько над горизонтом, Земна поверхня нагрівається менше, ніж опівдні, коли Сонце розташоване вище, тоді земна поверхня нагрівається якнайбільше.
Сонце випромінює багато тепла. Якщо атомна електростанція виробляє близько 1 млрд. кіловат (кВт) тепла (енергії), то Сонце—у 400 000 000 000 разів більші. Багато вчених вважають, що використання сонячних променів безпосередньо вигідніше, ніж використання навіть атомної енергії. У країнах, де багато сонячних днів, вже діє обладнання, яке, використовуючи сонячне тепло, плавить метали, нагріває воду, виробляє електричний струм. Створення сонячних електростанцій, які б збирали сонячне тепло і перетворювали його на електрику, зменшили би кількість атомних чи теплових станцій, які потребують багато пального і дуже забруднюють довкілля.
Люди з давнини розуміли величезне значення Сонця для Землі. Саме завдяки йому на Землі можливе життя. Наведемо лише деякі приклади. Під дією сонячних променів в зелених частинах рослин відбувається біохімічний процес, назва якому – фотосинтез. Він можливий тільки за наявності Сонця. Під час цього процесу в рослинах утворюються поживі речовини і виділяється кисень, який всім нам необхідний для дихання. Крім того, поглинається велика кількість вуглекислого газу, який утворюється під час дихання, гниття, спалювання палива тощо. Саме вуглекислий газ є причиною парникового ефекту, який сприяє підвищенню температури на планеті, і, як наслідок, таненню льодовиків та підвищенню рівня океану. Рослини в свою чергу є їжею для тварин. Розвиток тварин також неможливий без тепла та світла, джерелом якого є Сонце. Тварини та рослини є їжею і для людини. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що Сонцю ми завдячуємо не тільки світлом, теплом, а ще й їжею.
Люди з давнини поклонялися Сонцю як божеству. Стародавні греки називали бога Сонця Геліосом, єгиптяни — Ра, а наші предки - слов' яни — Ярилом. На честь Сонця складено багато гімнів, віршів, пісень, казок тощо.

24. Використання сонячної енергії  людиною.
25. Планети. Характеристика груп планет. Рух планет навколо Сонця.

До складу Сонячної системи входять планети, їхні природні супутники, та малі небесні тіла, це: астероїди, комети, метеори, метеорити та боліди.
7. Що називають планетою? (Планета – холодне небесне тіло, яке рухається навколо зірки і не випромінює власного світла).
8. Скільки планет утворюють Сонячну систему? (9).
9. Які планети утворюють Сонячну систему? (Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон).
10. Чи можна планети об’єднати у групи? Якщо так, то за якими ознаками? (Планети можна об’єднати у групи за розмірами).
11. У які групи єднають планети? (Планети земної групи та планети гіганти).
12. Які планети належать до планет земної групи і чому? (Меркурій, Венера, Земля, Марс. За розмірами вони подібні до Землі).
13. Які планети належать до планет – гігантів? (Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун).
14. До якої групи належить Плутон? (Ні до якої, він сам по собі).
15. Чому? (Подібний за складом до планет – гігантів, а за розмірами – до планет земної групи).
Так, дійсно, Сонячну систему утворюють 9 планет. Планети Меркурій, Венера Марс схожі на Землю, тому їх називають планетами земної групи. Для них характерні відносно малі розміри, велика густина, порівняно мала швидкість обертання, невелика кількість супутників. До планет-гігантів належать Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун. Вони віддалені від Сонця, мають великі розміри, малу густину речовини. Крім того, планети земної групи мають тверду поверхню. На відміну від них, планети-гіганти — це величезні газові кулі з твердою серединою (ядром). Плутон за своїм складом схожий на планети-гіганти, а за розмірами — на планети земної групи

Порядок розташування планет у земній групі: Меркурій, ­Венера, Земля, Марс.

Життя є на всіх планетах земної групи.

До земної групи планет відносять Юпітер.

Планета — це космічне несвітне тіло, яке обертається навколо зорі.

Фобос — це супутник Меркурія.

Венера вкрита щільним шаром хмар.

Земля — це найменша з планет земної групи.

Меркурій — це планета, яка розташовується найближче до Сонця.

Марс — це третя від Сонця планета.

Земля має один супутник — Місяць.

 

26. Астероїди, їх походження.

Астероїди це невеликі скелясті тіла в Сонячній системі, які кружляють в міжпланетному просторі навколо Сонця, більшість з яких знаходяться між орбітами Марса і Юпітера.

1. Кожного дня понад сто тонн дрібних частинок з астероїдів і комет бомбардує верхні шари нашої атмосфери, та переважна більшість швидко руйнується та згоряє в результаті тертя. Якщо уламок достатньо великий і йому вдається вдаритись об поверхню Землі то його називають метеоритом.
2. Приблизно раз на рік в атмосферу Землі влучає шматок астероїда розміром як легковий автомобіль. В небі з'являється неймовірно красива вогняна куля, однак саме космічне тіло зазвичай згорає і не досягає поверхні Землі.

Астероїди складаються з кам'янистих порід, також до їх складу входить також метал і замерзла вода. Дуже часто астероїди багаті на дорогоцінні метали. Одним з найбільш відомих астероїдів є астероїд головного поясу, якому у серпні 2006 року надали статус карликової планети — Цецера. В діаметрі Церера понад 950 км, що робить її більшою за безліч супутників планет-гігантів. Також її маса становить більше ніж третину загальної маси поясу астероїдів.
6. Другим за розмірами небесним тілом у головному поясі та наразі найбільшим астероїдом головного поясу є Паллада. Цей астероїд було відкрито 1802 року. Оскільки Паллада дуже неправильної форми, сьогодні вважають, що він є залишком від ранньої протопланети.

 

27. Комети, їхня будова, склад, особливості руху.

Комети — це тіла Сонячної системи, що рухаються по витягнутих орбітах. При наближенні до Сонця комети утворять хвіст із газу та пилу, що іноді досягає в довжину мільйонів кілометрів. Назва "Комета" походить від давньогрецького слова "kometes" – довговолосий.

Вважається, що джерелом багатьох комет (довгоперіодичних) є хмара Оорта, у якій перебувають мільйони кометних ядер. Походження даної хмари пов'язане, очевидно, із гравітаційним викидом крижаних тіл із зони планет-гігантів під час їхнього утворення. 

Як правило, комети складаються з «голови» — невеликого яскравого згустку-ядра, що оточена світлою туманною оболонкою (комою), яка складається з газу та пилу.

Тривале існування ряду періодичних комет, що багаторазово пролітали поблизу Сонця, пояснюється, незначною втратою речовини при кожному прольоті (через утворення пористого теплоізоляційного шару на поверхні ядер або наявності в ядрах тугоплавких речовин).

У комет з наближенням до Сонця утворюється «хвіст» — слабка світна смуга, що у результаті світлового тиску й дії сонячного вітру найчастіше спрямована у протилежну від Сонця сторону.

Хвости комет розрізняються довжиною й формою, не мають різких обрисів і практично прозорі — крізь них добре видні зірки, — тому що утворені з надзвичайно розрідженої речовини. Склад її різноманітний: газ чи дрібний пил, або ж суміш того й іншого. Даний пил схожий з астероїдним матеріалом сонячної системи, що з'ясувалося в результаті дослідження комети Вільда (2), космічним апаратом «Стардаст» («Зоряний пил»). По суті, це «видиме ніщо»: людина може спостерігати хвости комет тільки тому, що газ і пил світяться. При цьому світіння газу пов'язане з його іонізацією ультрафіолетовими променями й потоками часток, що викидаються із сонячної поверхні, а пил просто розсіює сонячне світло.

Астрономи пояснюють настільки різні форми кометних хвостів у такий спосіб. Матеріал, з якого складаються комети, мають неоднаковий склад та властивості, тому й по-різному реагують на сонячне випромінювання. Таким чином, хвости космічних мандрівниць набувають різної форми.

 

28. Метеорна речовина. Метеори, метеорити, їхні типи.

Назви метеор і метеорит у перекладі з грецької означають: «той, що перебуває у повітрі». Астрономи колись вважали, що падаючі зорі — суто атмосферне явище, щось подібне до звичайної блискавки. Метеорні частинки — це космічний пил, який ніколи не долітає до поверхні Землі, бо він згоряє та випаровується в атмосфері на висоті кількох десятків кілометрів. Тобто метеором, або падаючою зорею, ми називаємо світлове явище, яке викликає іонізоване повітря на шляху польоту метеорної частинки, бо саму мікроскопічну порошинку помітити неможливо. Метеорити мають більшу масу, тому вони можуть досягти поверхні Землі. Коли метеоритне тіло з великою швидкістю летить в атмосфері, то через опір повітря воно нагрівається до температури вище 10 000 °С і починає світитись, як розжарена куля, яку називають болідом (від грец.— спис). Під час польоту боліда з надзвуковою швидкістю в атмосфері виникає ударна хвиля, яка створює потужні звукові коливання, тому людина чує сильний гуркіт.

Метеоритне тіло — це фрагмент астероїда, який, обертаючись навколо Сонця, зіткнувся з нашою планетою. Тобто метеорити мають астероїдне походження. Швидкість, з якою метеор чи метеорит влітає в земну атмосферу, залежить від напрямку його руху відносно вектора швидкості Землі. Найбільшу швидкість входження в атмосферу (50—70 км/с) мають ті метеоритні тіла, які летять назустріч руху Землі, коли швидкості боліда та Землі додаються. Швидкість метеора і метеоритного тіла під час входження в атмосферу Землі не може бути меншою за 11,2 км/с, бо навіть коли астероїдне тіло «доганяє» нашу планету, то через земне тяжіння його швидкість починає зростати. Нині за рахунок метеоритної речовини маса Землі збільшується на 500000 т за рік. На Землі астрономи та геологи виявили більше сотні метеоритних кратерів різного діаметра, які називають астроблемами (від грец.— зоряні рани), але більшість кратерів не збереглася, бо протягом віків атмосферні процеси знищували сліди космічних катаклізмів.

 

29. Природний супутник Землі - Місяць.

Мі́сяць — єдиний природний супутник планети Земля. Другий за яскравістю об'єкт на земному небосхилі після Сонця і п'ятий за величиною супутник планет Сонячної системи. Станом на 1 травня 2020 року перший і єдиний позаземний об'єкт природного походження, на якому побувала людина Місяць — друге  після  Сонця  яскраве  небесне  тіло,  яке  ми  бачимо на  небі.  Це  єдиний  природний  супутник  нашої  планети.  Нам  здається,  що  він  майже  такого  самого  розміру,  як  і  Сонце.  Насправді  ж  Місяць  набагато  менший.  Пояснення  тут  просте:  він  розташований  у  400  разів  ближче  до  Землі,  ніж  Сонце.  Місяць  не  випромінює  власного  світла.  Він  лише  відбиває  сонячні  промені.  Як  і  Земля,  Місяць  має  кулясту  форму.  Він  також  обертається  навколо  своєї  осі,  тільки  значно  повільніше  за  Землю.  Тому  доба  на  Місяці  триває  710  годин  (майже  30  земних  діб).  Наш  супутник  обертається  ще  й  навколо  Землі.  Один  оберт  він  здійснює  за  27  діб  і  8  годин.  Цікаво,  що  Місяць  завжди  обернений  до  Землі  одним  боком.  Другого  боку  землянам  ніколи  не  видно.  Невидимий  бік  супутника  нашої  планети  люди  побачили  тільки  в  1959  році  на  знімках.  Їх  зробив  автоматичний  апарат,  запущений  на  Місяць.

Середня відстань від Місяця до Землі — 384 тис. км. Літак, який має швидкість 1000 км/год, міг би при безперервному польоті досягти Місяця за 16 діб. Сучасні космічні кораблі досягають поверхні Місяця за 15 — 18 год.
Його форма куляста, він майже в чотири рази менший від Землі. Маса Місяця значно поступається масі Землі, а сила тяжіння на його поверхні приблизно у 6 разів менша за земну.
Дослідження показали, що на місячній поверхні присутні ті самі хімічні елементи, що і на земній. Ґрунт Місяця складається з каміння й пилу, забарвлених у бурий та оранжевий кольори. На Місяці немає повітря і води, тому там не можуть жити рослини й тварини. Замість повітря досить розріджена газова оболонка, яка складається з водню, гелію, неону та аргону.
Першим спостерігав Місяць у телескоп Галілей, він помітив темні ділянки і назвав їх морями. Ця назва за традицією збереглася, хоча відомо, що у місячних морях немає води. Моря – це рівнинні ділянки місячної поверхні. Світлі ділянки – материки займають 60% поверхні. Це нерівні , гористі райони, пересічені гірськими хребтами. Більшість із них мають земні назви Карпати, Кавказ, Альпи тощо.
Поверхня Місяця вкрита величезною кількістю кратерів (Робота з підручником мал.. 101 ст. 114) це говорить про те, що супутник постійно бомбардується метеоритами. Встановлені на Місяці сейсмометри реєстрували від 600 до 3000 місяцетрусів на рік. Кратери носять імена видатних вчених. Серед них 11 імен належить українцям. Кратерів на видимому із землі боці налічується близько 30 000, найбільші серед них кратер Клавій з діаметром 235 км і Гримальді – 200 км. на фотографіях з космічних апаратів кратерів з діаметром від 60 см налічується більше 200 000.
Місяць – єдине небесне тіло, крім Землі на яке висаджувалася людина.

 

30. Обертання Місяця навколо Землі. Фази Місяця.

Місяць, як і інші небесні тіла рухається навколо Землі та навколо власної осі. Один оберт навколо Землі Місяць робить за 27,3 земної доби. За цей самий час він робить один оберт навколо своєї осі. Оскільки час обертання Місяця навколо своєї осі й час руху навколо Землі збігаються, то до Землі він завжди повернутий тільки одним боком, а інший бік ми спостерігати не можемо. Час обертання Місяця навколо Землі, називають місячним місяцем чи просто місяцем.

Фаза — це видима форма Місяця на небосхилі. У Місяця чотири фази: повний місяць, молодий місяць, перша чверть, остання чверть.

Коли Місяць потрапляє у тінь Землі, він «зникає» з неба. І з'являється, як тільки виходить з тіні і на нього потрапляють сонячні промені. Залежно від того, як саме тінь Землі падає на Місяць, він має вигляд літери «С» або нагадує літеру «Р», якщо в уяві до нього домалювати зліва рисочку. Тому слід запам'ятати: «С» — Місяці. старіє, «Р» — росте

Чому місячний місяць (27,3) менший за земний (29,5)?
Землю, що обертається навколо Сонця, супроводжує її супутник — Місяць. Уявімо положення молодого Місяця, тобто Місяць знаходиться між Землею і Сонцем. Поки Місяць за 27,3 доби зробить повний оберт, Земля разом з ним займе інше положення відносно Сонця, тобто Місяць не встигне опинитися між Землею і Сонцем. Для настання молодого Місяця необхідно трохи більш ніж дві доби. У цьому і полягає причина відмінності між тривалістю місячного і земного місяців.

Як змінюється вигляд Місяця на небі протягом місяця?
Протягом місяця, а точніше за 29,5 діб, відбувається повний місячний цикл, що складається з чотирьох основних етапів. (земний місяць). Коли Місяць молодий — його не видно; перша чверть — Місяць видно на півдні під час заходу Сонця, на заході — біля, опівночі; Місяць повний — це повний диск видимий на сході увечері, на півдні опівночі, на заході вранці; остання чверть — Місяць убуває, і його видно на сході опівночі, на півдні вранці.

31. Вплив Сонця і Місяця на природу Землі.

Рух Місяця впливає на переміщення водяних мас на Землі. Місячне притягання спричинює утворення приливів. Разом з обертанням Землі припливні виступи переміщуються вздовж морів і океанів слідом за Місяцем зі сходу на захід зі швидкістю 1800 км/год. У відкритому морі рівень води підвищується на 1—2 м, а біля узбереж — на 4—5 метрів.
Притягання Місяця двічі на добу змінює тиск повітря на декілька мм рт. ст. і спричинює підіймання ґрунту в середньому на 40 см. ,
Місячне притягання впливає й на людину. При новому місяці з'являється слабкість, знижується творча активність, псується настрій. При повні збільшується працездатність, підвищується збудливість нервової системи, посилюється подразливість.
Коли місяць зростає, добре розвивається коренева система рослин, а коли убуває,— листя. (Ці спостереження є основою для створення місячних календарів.)

32. Сонячні та місячні затемнення.

 Унаслідок того, що видимі розміри Сонця і Місяця з Землі майже однакові, ми можемо спостерігати сонячні. Вони відбуваються тоді, коли збігаються в просторі на одній лінії Земля, Місяць і Сонце (Робота з підручником мал. 100 ст. 113) саме в такій послідовності. Тоді Місяць, хоч і значно менший за Сонце, але набагато ближчий, закриває його від нас.
Затемнення бувають не лише сонячні. Можна також спостерігати місячні затемнення Відбуваються вони тоді, коли тінь Землі повністю закриває Місяць від Сонця. Місячні затемнення переконали людей у тому, що наша планета має форму кулі. Тінь, що падає від Землі на Місяць кругла, а яка тінь таким повинен бути і предмет.
Затемнення не відбуваються щомісяця, оскільки Земля та Місяць рухаються в різних площинах і видимі шляхи Сонця і Місяця не збігаються. Щорічно в середньому відбувається від двох до чотирьох сонячних затемнень та від одного до трьох місячних. Але бувають винятки з правил. Так, у 1935 році відбулося п'ять сонячних затемнень, а у 1951 році не було жодного місячного затемнення.

Місячне  затемнення  —  явище,  коли  Місяць  потрапляє  у  тінь  Землі.

                        С  -------  З  ---------  М

      Сонячне  затемнення  —  явище,  коли  Місяць  перебуває  між  Землею  і  Сонцем.

                         С  -------- М ---------  З

 

 

33. Гіпотези про виникнення Землі.

Тривалий час люди уявляли Землю нерухомою і плоскою, гадали, що Земля покоїться на трьох китах, а кити — на водах Океану. До цього їх налаштовували щоденні спостереження за Сонцем, за Місяцем, зміна зір на небі.

Жителі Давньої Індії вважали, що Земля має форму півкулі, яка лежить на спинах чотирьох слонів, а ті стоять на черепасі.

У міфах майя боги, брати Бакаби, стоять у чотирьох кутах Всесвіту і тримають небо, щоб не впало на Землю.

І вже у VI ст. до н. є. грецький філософ Геракліт висловив геніальне міркування, що Всесвіт ніколи ніким не був створений, він завжди існував, у ньому все рухається, змінюється, розвивається.

У ті далекі часи були учені мужі, які висловлювали свої припущення про те, що Земля — це куля, і пропонували виміряти її розміри. Усі наступні століття дослідники переконувалися у справедливості цього припущення. На жаль, коли на зміну античності прийшло середньовіччя, багато ідей давніх учених заборонили.

Попри всі заборони й смертельну небезпеку людська допитливість не завмерла. Нові знання суперечили середньовічним уявленням про світ. Усе частіше розвинені уми впевнювались у правильності припущень античних учених про кулеподібність Землі.

Практичним підтвердженням думки стали перші навколосвітні подорожі. У 1749 році у своїй першій геологічній роботі «Теорія Землі» французький натураліст XVIII століття, біолог, математик, геолог, письменник і перекладач Жорж-Луї Бюффон висунув гіпотезу утворення земної кулі як уламка, відірваного від Сонця внаслідок падіння на нього комети. Він вважав, що Земля, є часткою Сонця, поступово вона вистигала до самого центру. Бюффон перебільшував значення геологічної діяльності моря і недооцінював вулканічні явища й тектонічні рухи в історії Землі. Йому належить гіпотеза розвитку земної кулі та її поверхні. Частина праці Бюффона присвячена мінералогії.

У 1754 році німецький філософ Іммануїл Кант у статті «Дослідження питання, чи зазнала Земля у своєму обертанні навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого виникнення» розглянув систему Земля—Місяць і зробив висновок про те, що приливне тертя повинно уповільнити обертання Землі навколо осі. У 1755 році у праці «Загальна природна історія та теорія неба» він виклав космогонічну гіпотезу, відповідно до якої планети і Сонце виникли з хмари розсіяної матерії, що займала колись увесь простір Сонячної системи. Частинки цієї хмари стикалися одна з одною, що врешті-решт призвело до ущільнення і впорядкованого обертального руху навколо центрального згущення, з якого згодом утворилося Сонце. Потім матерія, що оберталася навколо Сонця, розпалася на окремі згустки, з яких утворилися планети. Через 50 років після Канта аналогічна гіпотеза була висловлена П. Лапласом, який залучив для її обґрунтування нові дані фізики та механіки. Погляди обох учених часто викладаються як єдина гіпотеза Канта—Лапласа. Ця гіпотеза зробила великий вплив на весь подальший розвиток природознавства, вона стала перехідним етапом від метафізичного світогляду до еволюційного. Сучасні космогонічні гіпотези в загальних рисах використовують ідеї Канта і Лапласа, докладніше описуючи процеси зіткнення частинок з урахуванням переходу механічної енергії в теплову і впливу електромагнітних полів у міжзоряному середовищі. Канту належать здогади (котрі згодом підтвердилися) про існування Великої системи галактик («Молочних Шляхів»), а також про роль відштовхувальних сил у космосі поряд із силами тяжіння.

Ще один важливий внесок в історію вивчення утворення Землі зробив британський фізик-теоретик, астроном та математик Джеймс Джинс. У 1920-х роках він спростував теорію Лапласа і висунув свою теорію створення Сонячної системи, згідно з якою планети було сформовано з речовини, що викинуло Сонце в результаті катастрофічної близькості зорі, що проходила повз. У 1930-х роках цю теорію було спростовано.

У 1930–1940-х роках радянський учений, математик, географ, геофізик та астроном Отто Юлійович Шмідт розробляв космогонічну гіпотезу утворення тіл Сонячної системи в результаті згущення навколосонцевої газово-пилової хмари. До середини 1950-х років положення теорії Шмідта про те, що планети, і Земля в тому числі, утворились із холодного газового-пилового середовища, стало загальноприйнятим.

За сучасними уявленнями, Земля утворилась приблизно 4,7 млрд років тому з розсіяної газово-пилової речовини, яка снувала в космічному просторі. Поряд із цією хмарою вибухнула одна із зірок, і це призвело до розкручування хмари. Поступово під час обертання у центрі хмари накопичувались гази, які із часом утворили Сонце. Мінеральні речовини кружляли навколо Сонця, збирались у грудки, поступово утворювали кам’яні брили і, врешті-решт, планети. Так само утворилась і наша планета Земля.

 

 

34. Форма і розміри Землі, їх географічне значення.

Куляста форма Землі визначає її фізико-географічні особливості. Вона зумовлює існування освітленої і затемненої сторін, тобто дня і ночі. На освітленому боці тепло прибуває, а на затемненому — витрачається через випромінювання. Це впливає на стан атмосфери і характер погоди вночі та вдень.

Форма Землі визначає кут падіння сонячних променів до її поверхні. Вони, падаючи на кулясту поверхню в один і той самий моменту різних місцях по широті, дотикаються до Землі під різними кутами. Цим пояснюється різне нагрівання планети на різних широтах. Куляста

форма Землі зумовлює зональний розподіл тепла та існування теплових поясів на ній. Від цього залежить розподіл кліматів на Землі та їх зональний характер. Зональність кліматів зумовлює зональні особливості всіх компонентів географічної оболонки — від рельєфу до тваринного світу й рослинності. Отже, закон зональності на Землі зумовлений її кулястою формою.

Куляста форма Землі є також причино того, що всі явища й рухи по обидва боки екватора протилежні. Якщо в Північній півкулі зима, то в Південній —літо. Вона впливає на основні напрями руху повітряних масу системі загальної циркуляції атмосфери і течій в океанах.

Розміри земної кулі

Розміри основних елементів Землі прирівнюються до розмірів основних елементів геометрично правильної фігури рівновеликого еліпсоїда. Розміри основних елементів земного еліпсоїда:

Велика піввісь 6378,2 км

Мала піввісь 6356,8 км

Різниця між ними 21,4 км

Екваторіальний діаметр 12 756,5 км

Земна вісь 12 713,7 км

Середній радіус 6371,1 км

Площа поверхні земного еліпсоїда 510 мл н км²

Об'єм планети 1,1 ∙ 10¹² м³

Довжина кола по меридіану 40 008,5 км

Довжина кола по екватору 40 075,6 км

 

 

35. Материки й океани. Частини світу.

Материки,  або континенти (від  continens terra, родовий відмінок continentis, що означає неперервна земля) — найбільші масиви суші Землі, більша частина поверхні яких виступає над рівнем моря а периферійна частина лежить під водою. Материки разом з островами займають 29% суходолу, 149 млн км².

Потужність земної кори на континентах змінюється від 35 до 75 км. Континенти — це гетерогенні тіла, що виникли внаслідок тривалої еволюції. Остання, за концепціями фіксизму, полягала в розростанні древніх ядер консолідації в процесі розвитку геосинкліналей. За іншою гіпотезою, — мобілізму, — сучасні континенти виникли за рахунок розколу колись єдиної континентальної брили — Пангеї, що розділилася спочатку на Лавразію і Гондвану. Контури континентів змінювалися внаслідок розкриття океанів і зіткнення літосферних плит

Поділ на материки
У сучасну геологічну епоху існує 6 континентів (материків):

• Австралія
• Антарктида
• Африка
• Євразія
• Південна Америка
• Північна Америка

Втім, у школах різних країн світу викладаються різні схеми розподілу земної суші, число континентів згідно з якими може коливатися від 5 до 7. У випадку 7 континентів різними континентами вважаються Європа й Азія, тоді як в Україні й на решті країн колишнього СРСР Європу й Азію заведено об'єднувати в єдину Євразію. Оскільки Євразія й Африка відділені тільки штучним Суецьким каналом, то їх об'єднають також у суперконтинент Афроєвразію. Також деякі поділи континентів об'єднують Північну та Південну Америки в один континент — Америку. Також деякі поділи не враховують Антарктиду, оскільки цей материк є незаселиними.

Материк (континент) — категорія геолого-географічна, частина світу — історико-географічна. Материки — найбільші ділянки суходолу Землі з усіх боків оточені водами, частини світу — великі частини суходолу включають материки чи їхні частини та прилеглі острови.

Отже, поділ на частини світу склався історично. Частини світу, що були відомі ще давньогрецьким географам (Європа, Азія, Африка), вважають Старим Світом. Після відкриття в ХV ст. Х. Колумбом нових земель, вони дістали назву Америка, хоча являють собою два самостійних материки. Ще пізніше європейцям стали відомі частини світу — Австралія та Антарктида.

Висновок 2. Більша частина поверхні Землі зайнята океанами, які з’єднані між собою та утворюють єдиний Світовий океан. Серед просторів Світового океану розташовані шість материків. У Південній півкулі суходолу набагато менше, ніж у Північній.

Скільки є океанів на Землі?  ( 4 )   Назвіть їх.( Тихий, Атлантичний, Індійський, Північний Льодовитий )

 

           Світовий океан — це виняткове творіння природи, колиска життя на Землі,   місце, де знаходяться різноманітні  природні ресурси.

           Довгий час океанічні глибини були недосяжними для людини. Ми­нув час, люди створили спеціальні машини, пристрої, що допомагають вивчати морські глибини. Але навіть у наш час учені більше знають про поверхню Місяця, ніж про поверхню дна Світового океану. Океан нас годує. Люди отримують рибу, морську капусту, водорості, з яких добувають йод, бром, солі калію.

Океани і моря дають кисень, яким ми дихаємо.Із дна морів та океанів добувають нафту, газ, олово, залізні та мідні руди. Вода океанів та морів є транспортним шляхом.   А ще Світовий океан впливає на погоду Землі. Він — ніби паровий котел, що нагрівається сонцем, накопичує тепло, вологу. Цю вологу вітри розносять по всій планеті у вигляді хмар.

         Отже, без Світового океану не було б життя на Землі.

 

36. Внутрішня будова Землі.

Вона має три основні оболонки: внутрішній шар — ядро проміжний шар — мантія зовнішній шар — земна кора

Ядро (33,5% загальної маси планети) розташоване в центрі Землі. Розташовано ядро на глибині 2900-6371 км. Радіус ядра становить 3500 км. Його склад та особливості ще до кінця не визначені. Припускають, що зовнішнє ядро рідке, а внутрішнє складає тверду частину ядра. Температура в ядрі, ймовірно, сягає 5000∘С5000^{\circ}С5000∘С.

Мантія (66% загальної маси планети) – оболонка Землі, що розташована під земною корою та простягається приблизно до глибини 2900 км, тобто до ядра. Породи переважно у твердому стані при температурі понад 1300∘С1300^{\circ}С1300∘С, але у верхній частині мантії розташована астеносфера — в’язкий шар, де температура сягає таких значень, що тверда речовина починає плавитися.

Земна кора (0,5% усієї нашої планети) — тверда шарувата оболонка Землі товщиною від 5 км під океанами до 70 км під гірськими масивами материків. У складі земної кори переважають кисень, кремній, алюміній і залізо.

Верхній шар земної кори складається з пухких осадових відкладів. Через це він дістав назву осадовий. Наступний під осадовим шар утворений з кристалічних гірських порід, близьких за складом до гранітів. Тому його називають гранітний. Найнижчий шар складається переважно з порід, близьких за своїми властивостями до базальтів. Його називають базальтовим.

Земна кора поділяється на материкову та океанічну.

37. Мінерали і гірські породи, їхні фізичні властивості.

Мінерали - однорідні за властивостями природні утворення, кожен з яких складається з  однієї речовини(  вода, золото, польовий шпат, слюда, алмаз). За агрегатним станом вони бувають твердими, рідкими і газуватими. Мінерали в чистому вигляді трапляються порівняно дуже рідко.

 

Гірські породи - суцільні природні маси, що складаються з декількох мінералів утворені за певних географічних умов у земній корі або на її поверхні. Наприклад до складу гірської породи граніту входить три мінерали: кварц, слюда, польовий шпат.. Нагромадження мінералу кальциту у великій кількості утворює гірську породу вапняк.

 Мінерали і гірські породи мають різні властивості, за якими вони відрізняються один від одного: колір, блиск, твердість, наявність кристалів.

 

За походженням гірські породи поділяються? на магматичні, осадові і метаморфічні.

Магматичні гірські породи народжуються в полум'ї. їх прародителька - розпечена магма, яка міститься в глибинах планети.

Основні магматичні вогнища знаходяться у верхній мантії, на глибинах близько 60 км. Учені припускають, що в земній корі виникають тріщини, котрі досягають мантії. Через різке зменшення тиску речовина мантії стає рідкою і тріщинами проникає до поверхні Землі або твердіє на глибині.

Що ж таке магма? Це розплав величезної кількості різних речовин. Магму, яка вилилась на поверхню Землі, називають лавою. При її застиганні на поверхні утворюються магматичні породи (наприклад, граніт, базальт, пемза, руди металів, лабрадорит, туф).

У центральній частині нашої країни на поверхню виходять одні з найдавніших магматичних порід - кристалічний фундамент Східноєвропейської платформи (Український кристалічний щит).

Шар за шаром, піщинка до піщинки, галька (обточений водою камінь) до гальки лежать мінерали, зберігаються мільйони років у морських і океанічних коморах. І назвали такі породи осадовими, за те, що утворюються вони в процесах осідання (уламки гірських порід, скелети відмерлих організмів, солі з перенасичених розчинів падають - осідають). Перша група період – уламкові (утворюються внаслідок руйнування інших  гірських порід -  пісок, глина, галька, гравій, валуни), друга – органічні ( скамянілі рештки давніх і сучасних організмів – вугілля  крейда), а третя – хімічні ( є наслідком відкладання розчинених  речовин на дні океанів, морів, озер. – камяна і калійна сіль, вапняк та інші. ) До  Осадових ми відносимо: гнейси,мармур, пісковик, кварцит, графіт,

 

 

38. Корисні копалини. Класифікація, родовища, способи видобування.

Гірські породи і мінерали, що використовуються людина називають Корисними копалинами . залежно від галузі застосування їх поділяють на три групи паливні рудні (металічні чорні- чавун, сталь, кольорові – мідь, алюміній, олово свинець )   і нерудні (неметалічні) – сировина для хімічної промисловості (камяна і калійна сіль. Фосфорити, сірка) будівельні матеріали ( граніт базальт, глина.)

Ко́рисні копáлини — мінеральні утворення земної кори, хімічний склад та фізичні властивості яких дають змогу ефективно використовувати їх у сфері матеріального виробництва. Тобто, які за сучасного рівня розвитку техніки можна з достатньою ефективністю використовувати у господарстві ^[1].

Корисні копалини складаються з мінералів — природних хімічних сполук або самородних елементів, приблизно однорідних за хімічним складом і фізичними властивостями. ^{[Note 1]}

Корисні копалини перебувають у земній корі у вигляді скупчень різного характеру (жил, штоків, пластів, розсипів тощо).

Скупчення корисних копалин утворюють родовища, а у випадку великих площ поширення — райони, провінції і басейни. Розрізняють тверді, рідкі і газоподібні корисні копалини.

Видобутком корисних копалин займається гірнича справа.

Шукають корисні копалини – геологи.

За допомогою різноманітної техніки, навіть з космосу, а найчастіше довгими виснажливими подорожами геологи проводять розвідку, шукають і знаходять те, без чого не може обійтись суч

 Родовище корисних копалин - це ділянка земної кори, на якій відбулось скупчення корисних копалин, а при великих площах поширення — це райони, провінції і басейни.
А видобувають корисні копалини - шахтарі

Розрізняють такі способи видобутку корисних копалин:
   • Відкритий спосіб (кар‘єри).
   • Закритий спосіб (шахти, свердловини).

Переваги відкритого способу видобування:

      • Технологічно простіший.
     • Зручніший для видобутку корисних копалин, що залягають близько до поверхні. А саме таких копалин, як :        граніт, сіль, мармур, пісок, глина тощо…
     • Безпечніший для людини.
  

 Недоліки відкритого способу видобування:

    • Екологічно небезпечний.
     • Енергонезберігаючий.

 

39. Рух Землі навколо осі. Докази і наслідки цього руху.

Існує два види рухів Землі в космосі: осьовий (добовий) і орбітальний (річний). Завдяки руху Землі навколо своєї осі відбувається зміна дня йночі. Коли земна куля крутиться,

вона повертається до Сонця спочатку одним, а потім іншим боком. На освітленому боці Землі

день, на неосвітленому – ніч. Повний оберт навколо своєї осі Земля робить за 24 години, або

одну добу, а точніше, за 24 год 3 хв 57 с. Із «зайвих» секунд протягом 4 років утворюється ще одна доба.

Саме тому кожен четвертий рік високосний. Тобто із ще одним додатковим днем.

Крім того, що Земля обертається навколо своєї осі, вона ще й обертається навколо Сонця. Шлях, яким рухається наша планета, називається земною орбітою.

Повний оберт навколо Сонця Земля робить за рік, а точніше за 365 діб 5 год 48 хв 46 с. Три роки мають 365 діб, а кожний четвертий – на одну більше. Цей рік називають високосним.

Вісь землі не є вертикальною. Вона дещо нахилена. Цей нахил Землі має дуже велике значення, оскільки від нього залежить зміна пір року. Під час обертання Земної кулі навколо Сонця різні її частини – півкулі, отримують неоднакову кількість тепла.

Навколо Сонця Земля рухається по орбіті. Земля рухається протягом року навколо Сонця по еліптичній орбіті Повний оберт, як вам відомо, вона здійснює за рік (365 днів). Цей річний рух можна спостерігати за положенням Сонця на небі: змінюється його полуденна висота і зміщуються місця сходу і заходу Сонця.

Під час руху планети навколо Сонця земна вісь постійно нахилена до площини орбіти під кутом 66,5°. Тому протягом року сонячні промені освітлюють більше то Північну півкулю, то Південну. Дні, коли Сонце освітлює одну з півкуль найбільше, а іншу — найменше, а потім навпаки, називаються днями сонцестояння. Протягом року буває два сонцестояння — літнє й зимове.

Коли Земля звернена до Сонця Північним полюсом, тоді воно більше освітлює й нагріває Північну півкулю. Дні там стають довші за ночі. Настає тепла пора року — літо. День 22 червня буде найдовшим у році, а ніч найкоротшою — це день літнього сонцестояння. У цей день сонячні промені прямовисно (під найбільшим кутом — 90°) падатимуть не на екватор, а на паралель 23,5° пн. ш. Цю паралель називають Північним тропіком. У цей час Південну півкулю Сонце освітлює і нагріває менше — там зима. Для Південної півкулі 22 червня буде днем зимового сонцестояння.

Через півроку Земля займе таке положення на орбіті, коли до Сонця буде звернена Південна півкуля — тоді там настане літо, а в Північній півкулі буде зима. День 22 грудня буде найкоротшим у році, а ніч найдовшою — це день зимового сонцестояння. Для Південної півкулі цей день, навпаки, буде днем літнього сонцестояння. Промені Сонця прямовисно падатимуть на паралель 23,5° пд. ш. — це лінія Південного тропіка. Тривалість дня і ночі протягом року однакові лише на екваторі — по 12 год.

Двічі на рік на півшляху між літнім і зимовим положеннями Земля розташована щодо Сонця так, що сонячні промені однаково освітлюють як Північну, так і Південну півкулю. Тоді тривалість дня і ночі на всій Землі, окрім полюсів, буде однаковою. Це буває у дні рівнодення — 23 вересня (день осіннього рівнодення) і 21 березня (день весняного рівнодення). У ці дні сонячні промені прямовисно падатимуть на екваторі.

Якби земна вісь не мала нахилу, на Землі завжди було б рівнодення і пори року не змінювалися.

Коли Земля звернена до Сонця Північною півкулею, то на Північному полюсі й у приполярній частині воно не заходить за горизонт і світить цілодобово (ніч не настає). Це явище називається полярний день. На самому полюсі він триває півроку (180 діб). Проте через кулясту форму планети сонячні промені там падають під дуже малим нахилом і майже не нагрівають поверхню. Це приводить лише до послаблення морозів. Чим далі на південь, то тривалість полярного дня зменшується до однієї доби на паралелі 66,5° пн. ш. Її називають Північним полярним колом. Ця лінія є межею, за якою далі на південь Сонце вже опускатиметься за горизонт, і зміна дня та ночі відбуватиметься щодоби. У цей час Південний полюс відвернутий від Сонця. На полюс і приполярну частину протягом доби сонячні промені взагалі не потрапляють. Сонце не з’являється з-за горизонту, і день не настає. Це явище називається полярна ніч. На самому полюсі вона триває півроку (180 днів), а чим далі на північ, то зменшується до однієї доби на паралелі 66,5° пд. ш. Цю паралель називають Південним полярним колом. Далі на північ від неї Сонце вже з’являється на горизонті, і зміна дня та ночі відбувається щодоби.

Річний рух Землі навколо Сонця зумовлює сезонний ритм — зміни явищ і процесів у географічній оболонці з порами року — наприклад, зміну додатних температур на від’ємні і навпаки, випадання і танення снігу, цвітіння рослин, появу листя на деревах і його опадання тощо.

Осьове обертання та орбітальний рух Землі рівномірні й ніколи не припиняються. Із ними пов’язане таке поняття, як час. Основними одиницями його вимірювання є доба (для коротких відрізків часу) та рік (для більших).

4. Розподіл поясів освітлення на планеті Розповідь учителя

Лінії тропіків і полярних кіл є межами смуг на поверхні Землі, що відрізняються висотою полуденного Сонця над горизонтом, кутом падіння сонячних променів та тривалістю дня. Ці смуги називають поясами освітлення. На Землі розрізняють п’ять основних поясів освітлення.

Жаркий пояс. Цей тепловий пояс лежить по обидва боки екватора між тропіками (23,5° пн. ш. і 23,5° пд. ш.). Їх лінії обмежують широтну смугу, де двічі на рік (або один раз на рік на самих тропіках) у дні сонцестояння Сонце перебуває в зеніті (у найвищій точці). Кут падіння сонячних променів там великий протягом усього року, і земна поверхня одержує найбільше сонячного тепла. Тому там постійно жарко.

Помірні пояси. Ці теплові пояси (між 23,5° та 66,7° широти) простя-глися в обох півкулях між тропіком і полярним колом. Сонце тут ніколи не буває в зеніті, але не спостерігається ні полярний день, ні полярна ніч.

Сонячні промені падають на поверхню з нахилом — чим далі на північ, тим кут падіння менший. Тому в цих поясах холодніше, ніж у жаркому. Протягом року висота Сонця над горизонтом помітно змінюється. Це зумовлює сезонні зміни в тривалості дня та освітленні. Унаслідок цього на цих широтах максимально виражені сезони року (зима, весна, літо, осінь).

Холодні пояси. Ці пояси лежать між полярними колами (66,7° пн. ш. і 66,7° пд. ш.) та паралеллю 90° обох півкуль. Узимку протягом полярної ночі Сонце по кілька місяців не з’являється над горизонтом. Улітку під час полярного дня, хоч воно місяцями й не заходить за горизонт, Сонце стоїть дуже низько. Його промені лише ковзають по поверхні Землі й майже не нагрівають її. Тому, незважаючи на безперервне освітлення, кількість тепла, яка потрапляє на поверхню, є незначною, тому там завжди дуже холодно.

Отже, освітлення й нагрівання поверхні Землі залежать від географічної широти. Вони підпорядковані закону широтної зональності: чим ближче до екватора, тим більший кут падіння сонячних променів, тим більше нагрівається поверхня і тим вища температура повітря. І навпаки: з віддаленням від екватора до полюсів кут падіння променів зменшується, відповідно температура повітря знижується і стає холодніше. 

 

40. Рух Землі навколо Сонця. Його наслідки.

Рік – одиниця часу, за яку Земля здійснює повний оберт навколо Сонця по еліптичній траєкторії. Рік триває 365 діб 5 год 48 хв 46 с. Траєкторія руху Землі навколо Сонця не є ідеально круговою, тому кількість сонячної енергії, яка досягає планети, змінюється протягом року, що призводить до явища змін пір року. А разом з особливостями форми Землі та явищем нахилу планети до площини обертання це явище призводить до виникнення широтної поясності (залежність клімату від географічної широти). Також річний рух Землі призводить до зміни полуденної висоти Сонця над горизонтом протягом року. Земна вісь нахилена до площини орбіти під кутом під кутом 66∘33′66^{\circ}33'66∘33′. Саме нахил призводить до зміни кількості світла, одержуваного тією чи іншою півкулею протягом року, оскільки одна півкуля планети більше освітлюється, ніж інша. Як наслідок, на більшій частині планети відбувається зміна клімату протягом року. Час, коли одна з півкуль найбільше обернена до Сонця, називається сонцестоянням. Протягом одного обертання планети навколо своєї орбіти відбувається два сонцестояння. Коли північна півкуля перебуває в літньому сонцестоянні (22 червня) і день там найдовший, південна півкуля перебуває в зимовому сонцестоянні (день найкоротший). Зимове сонцестояння у північній півкулі спостерігається 22 грудня. 21 березня і 23 вересня у полудень Сонце перебуває в зеніті над екватором і рівномірно освітлює обидві півкулі. Ці дні називаються днями рівнодення. На полюсах приблизно півроку Сонце не заходить і півроку не сходить. На полярному колі (66∘23′66^{\circ}23'66∘23′) Сонце не заходить в день літнього сонцестояння і не сходить в день зимового сонцестояння. Отже, північне і південне полярні кола є теоретичними границями тих географічних широт, де можливі полярні дні і ночі. Зеніт — кут падіння сонячних променів, рівний 90∘90^{\circ}90∘. В зеніті сонце буває лише на широтах, обмежених тропіками. На тропіках сонце в зеніті один раз на рік, а між ними, в тому числі й на екваторі, сонце в зеніті двічі на рік.

41. Атмосфера. Її роль у природі Землі.

Атмосфера — це газова оболонка Землі, яка обертається разом з нею.

Дуже своєрідні кліматичні умови в атмосфері. Атмосфера поділяється на шари, в яких з висотою змінюється температура. На висоті 8—10км температура становить 40—50'С нижче нуля, а на висоті близько 60—70 км знаходиться повітряний шар з досить помірною температурою, близькою до (PC. Причини виникнення цього теплого шару атмосфери пояснюються явищем абсорбції (поглинання) молекулами озону і кисню ультрафіолетового випромінювання Сонця.

Саме тут проходить озоновий захист життя Землі від жорсткого для всього живого випромінювання Сонця. Енергія радіації, що абсорбується, перетворюється у теплову енергію газових молекул. Сонячна радіація, яка проходить до земної поверхні, має зовсім безпечні границі, а всі ультрафіолетові промені з меншою довжиною хвилі в'язнуть у цьому невидимому, легкому, але непроникному шарі повітряного океану.

Атмосфера утримується силою тяжіння Землі та обертається разом із нею. До її складу входить атмосферне повітря, водяна пара і тверді частинки в завислому стані. Атмосфера – невід’ємна складова частина середовища існування живих організмів. Повітря насичує воду і пронизує грунти і гірські породи. Води насичені атмосферними газами, вони присутні в грунтах і гірських породах.
   Атмосферні гази: кисень, вуглекислий газ і азот приймають безпосередню участь в біохімічних циклах і є важливими чинниками функціонування різноманітних екосистем.

42. Склад і будова атмосфери.

Атмосферу за рядом особливостей прийнято умовно поділяти на ряд шарів різної товщини, кожному з яких притаманні деякі спільні риси. Шари відрізняються один від другого температурою, вологістю, циркуляцією повітря та іншими елементами.

  Тропосфера — нижній і найщільніший шар атмосфери. У цьому шарі, який безпосередньо прилягає до Землі, зосереджено близько 80 % усієї маси повітря. Над полюсами його товщина дорівнює 8 км, над екватором —16 км, в середньому — 11 км. Такий неоднаковий розподіл товщини зумовлений термічними особливостями різних широт та обертанням Землі навколо осі. Температура від земної поверхні знижується з висотою в середньому на 0,6° кожні 100 м. При середній для всієї Землі річній температурі повітря +14 °С на верхній межі тропосфери вона опускається до -56 °С. Для тропосфери характерне горизонтальне й вертикальне переміщення повітряних мас, що зумовлює сталість її хімічного складу. Постійний рух повітря в тропосфері часто супроводжується утворенням хмар і опадами. цей шар прийнятою називати фабрикою або кухнею погоди.

     Пил і водяна пара зосереджені переважно в нижній частині атмосфери. Кількість водяної пари з висотою зменшується, бо знижується температура. Тому більша частина хмар утворюється в нижніх шарах тропосфери. Висота звичайних зливових хмар коливається від 3 до 8 км, а в тропічних областях вони можуть перебувати значно вище.

       Стратосфера знаходиться безпосередньо над тропосферою і має висоту від 11 до 50—55 км. Починаючи з висоти 25 км температура в стратосфері швидко зростає, досягаючи на висоті 50 км позитивних значень — від +1 до +5 °С. 

     У стратосфері дуже мало завислих частинок. Інколи на висоті 20—30 км утворюються перламутрові хмари, що складаються з кристаликів льоду. Крізь стратосферу безперервно проходить метеоритний пил, а час від часу сюди потрапляє вулканічний попіл. Дуже дрібні частинки вулканічного пилу, що надзвичайно повільно осідають, поступово розносяться вітрами над усією планетою, забарвлюючи в яскраві кольори сходи і заходи Сонця протягом кількох місяців після виверження. Наявність великої маси вулканічного попелу в атмосфері знижує кількість сонячної радіації, що досягає поверхні Землі. Вважають, що надлишок вулканічного попелу в повітрі може бути причиною похолодання клімату і навіть сприяти утворенню льодовиків.

     Важливою специфічною ознакою стратосфери є наявність в ній шару озону. Найбільша концентрація цього газу виявлена на висотах 23—27 км. Озон поглинає ультрафіолетові промені.

      Мезосфера знаходиться на висоті від 50—55 км до 80— 85 км. Для неї характерне дуже швидке зниження температури з висотою. За допомогою метеорологічних супутників і ракет в мезосфері зареєстровано абсолютний мінімум для атмосфери -143 °С. Поблизу верхньої межі температура знижується до -70—90 °С. 

       На висотах, які близькі до верхньої межі (82—85 км) мезосфери, утворюються видимі з Землі в присмерки продовгуваті, блискучі, тонкі сріблясті хмари, природу яких ще не вивчено; можливо, вони складаються з дуже дрібних і розсіяних льодових кристаликів.

       Термосфера (іоносфера) — величезна за об'ємом, хоч і мізерна за масою (0,5 %) та складна за будовою частина атмосфери. Вона охоплює простір у межах від 80—85 до 800—1000 км. Складається переважно з азоту і кисню, які знаходяться в іонізованому стані. 

     Над термосферою розташована екзосфера — зовнішня частина земної атмосфери. Цю оболонку ще називають шаром розсіювання газів, бо окремі легкі елементи, які його складають — водень і гелій, долаючи сили земного тяжіння і магнітного поля, назавжди відлітають у космос. Температура в екзосфері з висотою зростає, мабуть, до 2000 °С. Екзосфера поступово і непомітно переходить у міжпланетний прості

 

43. Властивості повітря.

Повітря (рос. воздух, англ. аir) - природна суміш газів, з яких скла-дається атмосфера Землі (повітряний простір - повітряна оболонка).

До сьогоднішнього уроку, як завжди, наші науковці підготували вам ці-каве повідомлення про атмосферу. Слово за науковцями:

Тропосфера – найнижчий шар. Тут живуть люди і тварини, ростуть дерева, літають птахи та літаки.

Стратосфера – розміщена над тропосферою. Вона сягає 55 кілометрів. Сюди іноді піднімаються літаки й аеростати. У наступному шарі – мезосфері – температура знову падає. На верхньому кордоні, 80 кілометрів, вона становить уже -75 градусів С. Але, незважаючи на таку низьку температуру, саме тут згоряє від тертя об повітря більшість космічних тіл. У мезосфері вже немає водяної пари та пилових частинок, повітря дуже розріджене. Тому тут не розсіюється сонячне проміння і небо має темно-фіолетовий, майже чорний колір.

Термосфера – на висоті 80-450 кілометрів. Мало сказати, що тут спекотно, адже температура сягає +1000 градусів С. А повітря таке розріджене, що в ньому можуть літати космічні кораблі. Так, перший корабель із космонавтом Юрієм Гагаріним на борту зробив оберт навколо Землі на висоті 250 кілометрів.

Наступний шар - екзосфера плавно переходить у безповітряний простір. Температура там сягає +2000 градусів

Властивості повітря:

а) Прозоре. Без кольору.

Повітря навколо нас, товстим шаром оточує Землю, але ми його не ба-чимо. Як ви гадаєте, чому? ( Ми не можемо його бачити, тому , що воно про-зоре,  без кольору). (На дошці роблю таблицю «Властивості повітря»).

- Як же дізнатися, що повітря дійсно є навколо нас? (Помахати зошитом перед обличчям).

б) Без запаху

Як ви гадаєте, повітря має запах ? (Ні, але у повітрі  легко  й  швидко поширюються  запахи духів і ароматі). (Розпилюю духи).  

в) Заповнює  всі  порожнини  

             - Візьміть поліетиленовий  пакет  й  упіймайте ним  повітря.

            Повітря є і в моїй склянці; в гумовій іграшці – видути  його, в   ґрунті, а також у воді – це ми бачили завдяки дослідам в 1 класі).

г)  Рухається

             - Покласти клаптик серветки на долоню і помахайте зошитом.

д) Погано проводить тепло

             - Чому рослини взимку під  снігом  не  замерзають?

 

 

44.                                         Нагрівання атмосфери. Сонячна радіація, температура повітря, особливості їх розподілу на земній кулі.

Нагрівання повітря. Повітря атмосфери пропускає сонячні промені до земної поверхні. Проте саме воно променями не нагрівається. Нагрівається Сонцем земна поверхня. А потім від неї нагрівається повітря. Тому, чим далі від земної поверхні, тим стає холодніше. Ось чому за бортом літака температура повітря дуже низька. 

  Встановлено, що на кожний кілометр висоти температура повітря знижується в середньому на 6 ˚С. Високо в горах земна поверхня отримує більше сонячного тепла, ніж біля підніжжя. Проте з висотою тепло швидше випромінюється. Тому при підйомі в гори температура повітря загалом знижується. Ось чому на вершинах високих гір лежать сніг і лід.

 Температуру повітря вимірюють за допомогою термометра. Проте варто пам’ятати, що неправильно встановлений термометр, наприклад на сонці, покаже не температуру повітря, а на скільки градусів нагрівся сам прилад.

  На метеорологічних станціях для отримання точних температур повітря термометр розташовують у спеціальній будці. Її стінки решітчаст

 

випромінювання називаються сонячною радіацією, яка складається з променів різної довжини, які несуть до Землі світло й тепло. 

   Сонячна радіація буває прямою й розсіяною. Радіація, яка приходить безпосередньо від Сонця у вигляді прямих сонячних променів при безхмарному небі називають прямою. Вона несе найбільшу кількість світла й тепла. Але проходячи через атмосферу, сонячні промені частково розсіюються, відхиляються від початкового шляху внаслідок відбивання від молекул повітря, крапель води, порошинок і перетворюються на промені, які розходяться у всіх напрямах. Така радіація називається розсіяною. Тому світло буває і в таких місцях, куди пряма сонячна радіація не проникає (тіньова частина гір, скал, лісу, будівель). Всю сонячну радіацію, яка надходить на Земну поверхню називають сумарною.

   Земна поверхня частково поглинає сонячну радіацію, а частину її відбиває. Радіація, поглинута земною поверхнею називається поглинутою, а відбита - відбитою.

Залежність температури повітря від висоти Сонця над горизонтом. Щоб зрозуміти, як температура повітря залежить від висоти Сонця над горизонтом, скористайтеся результатами спостережень за довжиною полуденної тіні, яку кидає гномон. У вересні тінь була однієї довжини. У жовтні вона стала довшою, в листопаді – ще довшою, в 20-х числах грудня – найбільшою. З кінця грудня тінь знову коротшає. Отже, зміна довжини тіні гномона свідчить, що протягом року Сонце в полудень над горизонтом буває на різній висоті. Чим коротша тінь, тим вище Сонце над горизонтом і більший кут падіння на земну поверхню його променів. Чим більший кут падіння сонячних променів, тим більше тепла отримує земна поверхня і відповідно вища температура повітря. Тоді настає літо. Чим нижче Сонце над горизонтом, тим менший кут падіння променів, тим менше тепла отримує земна поверхня і нижчі температури. Тоді настає зима.

  Час, коли Сонце в полудень займає найвище положення на небозводі Північної півкулі, припадає на червень. Найнижче положення Сонця на небозводі Північної півкулі – у грудні.

Коли Земля звернена до Сонця Північним полюсом, тоді воно більше освітлює і нагріває Північну півкулю. Дні стають довші за ночі. Настає тепла пора року - літо. На полюсі і в приполярній частині Сонце світить цілодобово і не заходить за горизонт (ніч не настає). Це явище називається полярний день. На полюсі він триває 180 діб (півроку), але чим далі на південь, тим його тривалість зменшується до однієї доби на паралелі 66,5° пн. ш. Цю паралель називають Північним полярним колом. Південніше цієї лінії Сонце вже опускається за горизонт і зміна дня і ночі відбувається у звичному для нас порядку - щодоби. 22 червня сонячні промені падатимуть прямовисно (під найбільшим кутом - 90°) на паралель 23,5 пн. ш. Цей день буде найдовшим, а ніч найкоротшою в році. Цю паралель називають Північними тропіком, а день 22 червня - літнім сонцестоянням.

    У цей час Південний полюс відвернутий від Сонця і воно менше освітлює і нагріває Південну півкулю. Там зима. На полюс і приполярну частину протягом доби сонячні промені зовсім не потрапляють. Сонце не з’являється з-за горизонту і день не настає. Це явище називається полярна ніч. На самому полюсі вона триває 180 днів, а чим далі на північ, тим стає коротшою до однієї доби на паралелі 66,5° пд. ш. Цю паралель називають Південним полярним колом. Північніше від неї Сонце вже з’являється на горизонті і зміна дня і ночі відбувається кожної доби. 22 червня день буде найкоротшим у році. Для Південної півкулі він буде зимовим сонцестоянням.

   Через три місяця, 23 вересня, Земля займе таке положення відносно Сонця, коли сонячні промені однаково освітлюватимуть як Північну, так і Південну півкулю. Прямовисно сонячні промені падають на екваторі. На всій Землі, окрім полюсів, день дорівнюватиме ночі (по 12 год). Цей день називають днем осіннього рівнодення.

 

45.                 Вода в атмосфері. Роса, іній, паморозь. Тумани, хмари, опади.

 Атмосферні опади - це вода в рідкому (дощ, мряка) або твердому (сніг, град) стані, що випадає з хмар або виділяється з повітря на земну поверхню (роса, іній, паморозь).

    Дощ. Якщо хмару складають дуже дрібні краплинки води або кристалики льоду (менші за 0,05 мм), то опадів не буде. Поки вони малі і легкі, то утримуються високо над землею висхідними потоками повітря. При певних умовах краплинки стикаються і зливаються в більші краплини. Хмари темніють, стають синьо-чорними. Великі краплі (0,1-7 мм) вже не можуть утриматися в повітрі і падають, утворюючи дощ. Випадіння дощу часто супроводжується грозою.

   Сніг утворюється у хмарах, що при температурах нижче 0°С складаються з дрібнесеньких кристаликів-голочок, що з’єднуються у сніжинки. Сніг випадає у помірних широтах взимку, а в полярних - цілий рік.

    Град утворюється, коли тепле повітря швидко піднімається вгору. Воно підхоплює дощові хмари і несе їх на висоту, де температури знижуються до -10 °С. При цьому краплини замерзають і перетворюються на льодяні кульки - градинки. Вони бувають завбільшки від 1 мм до розмірів курячого яйця. Рекордно великою в світі була градина вагою 7 кг, що випала під час граду в Китаї (1981 р.), а в Україні - 500 гр. (1960 р.). Градина вагою 3 кг в Індії вбила слона (1961 р.). Падаючи з великою швидкістю, градини не встигають розтанути, незважаючи на високу температуру біля землі.

     Залежно від вологості повітря, видів хмар, швидкості вітру опади бувають обложні (рівномірні і тривалі), зливові (швидкі і короткочасні), мрячні (дуже дрібні, як манна крупа).

   Роса, іній, паморозь. Опади можуть “випадати” й просто з повітря. Таке відбувається на охолодженій поверхні землі при стиканні її з повітрям, насиченим вологою.

    Роса - краплі води, якими іноді вкриваються земля і рослини. Вона утворюється після заходу Сонця, коли поверхня землі і повітря біля неї швидко охолоджуються. Холодне повітря вже не може вміщувати стільки водяної пари, скільки утримувало вдень при вищій температурі. Її надлишок, конденсується у крапельки роси.

  В холодну пору року (при температурах, нижче 0 °С) замість роси утворюється тонкий шар кристаликів льоду - іній. Його можна бачити восени або ранньої весни. Паморозь пухкими кристалами льоду наростає на гілках дерев та інших предметах.

   На метеостанціях кількість опадів вимірюють за допомогою опадоміра. Опадомір - це циліндричне відро, куди збираються опади. Метеорологи також вимірюють висоту снігового покриву. Такі заміри роблять снігомірною рейкою, розділеною на сантиметри.

  Розподіл опадів на земній кулі. Атмосферні опади на планеті розподіляються нерівномірно. Це залежить від географічного положення місцевості та переважаючих вітрів. Найбільша кількість опадів випадає в екваторіальних (понад 2 000 мм) і помірних (понад 800 мм) широтах. Мало опадів (200 мм) випадає у тропічних і полярних широтах. Проте такий розподіл порушується характером земної поверхні: над океанами опадів випадає більше, ніж над суходолом. У горах значно більше опадів “приймають” ті схили, що зверненні до пануючих вітрів. Так, в Україні навітряні схили Карпат отримують 1500 мм на рік, а підвітряні - вдвічі менше -750 мм на рік.

   Рекордно велика річна кількість опадів на Землі випала у селищі Черапунджі, що біля підніжжя Гімалаїв, - 23 000 мм. А найбільш дощовим місцем на планеті вважаються Гавайські острови, де 335 днів на рік буває з дощем, який приносить 12 000 мм води. Рекордно посушливими місцями, де опади не випадають роками, є пустелі 

 

46. Рух повітря. Вітер. Типи вітрів.

 Вітер - горизонтальний рух повітря з області високого тиску в області низького.

    Вітер, що виникає на узбережжях морів і змінює свій напрям двічі на добу називається бризом. Ділянки земної поверхні - суходіл і вода - нагріваються неоднаково. Суходіл нагрівається швидше. Тому й повітря над ним нагріється швидше. Воно підніметься вгору, тиск знижується. Над морем у цей час повітря холодніше і відповідно вищий тиск. Тому повітря з моря переміщується на суходіл на місце теплого. Ось і подув вітер - денний бриз. Вночі все відбувається навпаки: суходіл охолоджується швидше, ніж вода. Над ним холодне повітря створює більший тиск. А над водою, що довго зберігає тепло і охолоджується повільно, тиск буде нижчий. Холодніше повітря з суходолу з області вищого тиску переміщується в бік моря, де тиск менший. Виникає нічний бриз.

    Мусони ( в перекладі - сезон) - сезонні вітри, які змінюють свій напрям двічі на рік (влітку - з моря на сушу, а взимку - з суші на море).

   Напрямок вітру визначають за тією стороною горизонту, звідки він дме. Якщо, наприклад, вітер дме із заходу, його називають західним. Це означає, що повітря переміщується із заходу на схід.

   Швидкість вітру залежить від атмосферного тиску: чим більша різниця в тиску між ділянками земної поверхні, тим сильніший вітер. Вона вимірюється в метрах за секунду. Біля земної поверхні вітри найчастіше дмуть зі швидкістю 4-8 м/с. Існує розроблена 12-бальна шкала (шкала Бофорта). Вона дозволяє визначити силу вітру в балах, а потім і його швидкість. Якщо вітру немає, тобто його сила і швидкість рівні нулю, то це штиль. Вітер силою в 1 бал, що ледь колише листя дерев, називають тихим. Далі за шкалою: 4 бали - помірний вітер (5 м/с), 6 балів - сильний вітер (10 м/с), 9 балів - шторм (18 м/с), 12 балів - ураган (понад 29 м/с).

   На метеостанціях силу і напрямок вітру визначають за допомогою флюгера, а швидкість - анемометра.

 Роза вітрів - це своєрідний графік. Він наочно показує повторюванність вітрів різних напрямків за певний час (місяць, рік). Будують її так: проводять лінії напрямків сторін горизонту. Підраховують, скільки днів протягом місяця було з північним вітром, південним і ін. На лініях відповідних напрямків від центра відкладають кількість відрізків-днів з вітрами цього напрямку. Наприклад, умовно один день приймають за відрізок у 0,5 см. Якщо північний вітер дув протягом шести днів, то на лінії з півночі відкладають 6 відрізків по 0,5 см (6 х 0,5 см = 3 см), якщо північно-західний дув 4 дні, то на лінії з північного-заходу відкладають 2 см і т. д. Точки, позначені на лініях, послідовно з’єднують. У центрі малюють кружечок, в якому записують число днів без вітру.

     Змінні вітри міняють свій напрямок. Такими є вже відомі вам бризи та мусони.

    На відміну від змінних, постійні вітри дмуть в одному напрямку протягом року. їх утворення пов’язане з поясами високого і низького тиску на Землі.

   Пасати - вітри, що протягом усього року дмуть від поясів високого тиску поблизу 30-х тропічних широт кожної півкулі до поясу низького тиску на екваторі

 

47. Погода, спостереження і передбачення погоди.

Температура повітря, напрямок вітру, атмосферний тиск, хмарність, опади - це основні елементи погоди. Всі вони тісно пов’язані й взаємообумовлені. Тому зміна одного з них приводить до зміни інших. Так, температура повітря впливає на вологість і розподіл атмосферного тиску, тиск - на вітри, вітри - на опади. У свою чергу, опади, хмарність, вітер впливають на температуру повітря. Взаємодія всіх цих елементів і процесів обумовлює певний стан атмосфери.

   Отже, коли говорять про погоду, то мають на увазі стан нижнього шару атмосфери в даному місці у певний час (або за який-небудь проміжок часу - за добу, місяць, сезон).

Основною властивістю погоди є мінливість. Погода змінюється у часі - протягом року, сезону і навіть доби. Якщо протягом кількох днів зберігається однакова погода, то її називають стійкою.

  Тип погоди - це узагальнена характеристика погоди, що включає відомості про середньодобові показники температури, стан хмарності, опади, наявність або відсутність вітру.

   Так, у різних районах Землі майже постійно спостерігається один і той самий тип погоди: на екваторі - спекотна з рясними дощами, у тропіках - спекотна і суха, в полярних районах - морозна і суха. В наших помірних широтах влітку погода тепла, іноді спекотна; взимку - холодна, морозна, з температурою нижче 0 °С; навесні і восени температури переходять від від’ємних до додатних. Ці ознаки погоди є характерними, або типовими.

 Прогноз погоди - це складання науково обгрунтованих припущень про її майбутній стан.

  Для завбачення погоди необхідні відомості про стан атмосфери (температуру повітря, тиск, вологість, вітер, опади й інші явища) над усією поверхнею Землі. Їх систематично збирають 10 000 метеорологічних станцій світу. Зверху атмосферу “оглядають” метеорологічні супутники Землі. Прилади, якими вони обладнані, передають найсвіжішу інформацію про хмарність і сніговий покрив. Результати спостережень метеостанцій і метеорологічних супутників передаються в спеціальні установи - гідрометеоцентри, розміщені майже в усіх країнах світу. Гідрометеоцентр України розміщений у Києві. Там за допомогою сучасних електронно-обчислювальних машин вся інформація опрацьовується і передається у Всесвітню службу погоди, центри якої знаходяться у Вашингтоні (США), Москві (Росія) і Мельбурні (Австралія).

   Дані, що були отримані у ході спостережень, метеорологи наносять на карту погоди, яку називають синоптичною. 

 

48. Клімат, кліматоутворюючі фактори. Типи клімату. .

Багаторічний режим погоди, характерний для певної місцевості кліматом.

     Кліматотвірні чинники. До формування клімату у будь- якому куточку земної кулі причетні Сонце, повітряні маси і земна (підстильна) поверхня. Від кількості сонячної енергії, яку отримує земна поверхня, залежить нагрівання повітря. Повітряні маси з певними властивостями визначають клімат тих місць, куди надходять. Підстильна поверхня (вода чи суходіл, рівнинна чи гориста, піщана, вкрита рослинністю або льодом) може по-різному впливати і на прихід сонячної енергії, і на переміщення повітряних мас. Кількість сонячної радіації, повітряні маси, підстильну поверхню називають кліматотвірними чинниками.

   Особливості клімату місцевості залежать від багатьох умов. Від географічної широти залежить кут падіння сонячних променів і, відповідно, кількість сонячної енергії, яку отримує земна поверхня. Чим менший кут падіння, тим менше нагрівається поверхня, а від неї і повітря, тим холоднішим буде клімат. На екваторі сонячні промені протягом всього року падають опівдні на земну поверхню майже прямовисно (під кутом 90°). Тому температура повітря там висока (понад 20 °С) і клімат відповідно жаркий. З віддаленням від екватора промені падають з деяким нахилом - кут їх падіння стає меншим. Вони менше нагрівають суходіл і море. Внаслідок цього менше нагрівається повітря, і клімат стає холоднішим - помірним. У полярних районах сонячні промені падають під таким малим кутом, що ніби ковзають поверхнею, а тому нагрівають її слабо. Тому зими там холодні, суворі, а літо коротке і прохолодне. Крім того, льоди і сніг, які поширені на великих просторах, відбивають сонячне проміння. Клімат у цих районах дуже холодний. Отже, внаслідок розподілу сонячного тепла за різними широтними зонами клімат змінюється від екватора до полюсів, тобто зонально.

    Клімат місцевості залежить від віддаленості від океанів і морів. На одній і тій самій широті, незважаючи на отримання однакової кількості сонячної енергії, місцевість має різні температури повітря і кількість опадів, а отже, різний клімат.

  Клімат океанів, островів, західних узбереж материків у помірних широтах з прохолодним літом і теплою зимою (амплітуда коливань температури повітря невелика), великою кількістю опадів, що випадають цілий рік, називають морським.

   З віддаленням від океанів у глиб континентів частіше буває безхмарна сонячна погода. Літо стає жарким, а зима морозною (збільшується амплітуда коливання температури), менше випадає опадів (вологі повітряні маси не доходять). Такий клімат називають континентальним. Розрізняють клімати помірно континентальний, континентальний, різко континентальний. В Україні сформувався помірно континентальний клімат. На узбережжях морів і океанів, де панують вітри мусони, які роблять літо вологим, прохолодним, а зиму - сухою, сформувався мусонний клімат.

   На клімат місцевості впливає висота над рівнем моря. Для формування клімату місцевості має значення і рельєф. Він впливає на переміщення повітряних мас: сприяє або перешкоджає їх просуванню. Над великими рівнинами повітряні маси вільно поширюються на тисячі кілометрів. Океанічні течії через повітряні маси впливають на клімат узбереж. Клімат узбереж, що омиваються теплими течіями, тепліший і вологіший, ніж у внутрішніх районах, що розташовані на тих самих широтах. Узбережжя, що омиваються холодними течіями, навпаки, мають холодніший і сухіший клімат.

 

49. Значення води в природі і житті людини. Походження води на планеті.

У води немає кольору, смаку, запаху. У неї нульова калорійність. У ній вражаючим чином одночасно поєднується простота і складність. Вона має всього 3 атома: 2 - водню і 1 - кисню. Але вчені, навіть знаючи, з чого складається вода, досі не можуть зрозуміти, як вони між собою взаємодіють. Для них це як і раніше справжня загадка.

Одне ясно напевно: значення води величезне, так як без неї просто б не було ніякого життя.

Значення води в природі

Вода - важливий елемент життя. Без неї не було б людей, тварин, рослин. Навіть мікроскопічні бактерії просто не виживуть без цієї дивовижної рідини. Але добре, що води на планеті більш, ніж достатньо. Один тільки Тихий океан - більше всіх, разом узятих материків.

Для чого потрібна вода в природі? Вона відіграє найважливішу роль, оскільки бере участь у багатьох різних механізмах і процесах на Землі. Наведемо кілька фактів, що доводять її важливість:

• завдяки кругообігу води формується волога, яка так необхідна для життя та існування тварин і рослин;
• моря і океани, річки і озера безпосередньо впливають на клімат довколишніх регіонів;
• вода має високу теплоємність, за рахунок чого на планеті забезпечується комфортний температурний режим;
• вода бере участь в процесі фотосинтезу (без неї рослини не могли б переробляти вуглекислий газ в кисень, а ми не змогли б дихати чистим повітрям).

Словом, без води не було б ніякої екосистеми (тварин, птахів, рослин). А яким би без неї виявився клімат - і зовсім складно уявити. Все життя, яка є на планеті, багато в чому сф

Роль води в житті людини не менш важлива. І це легко довести на елементарному прикладі. Достатньо лише поцікавитися, на скільки людина складається з води. Цифри виявляться дивовижними: тіло кожного з нас містить приблизно 70-80% води. І вона є скрізь: починаючи від мозку, а закінчуючи м'язовою тканиною.

Вода і людина нерозривно пов'язані один з одним. Без неї люди просто не вижили б. Вода постійно використовується нами протягом усього життя. Ми використовуємо її для:

• втамування спраги;
• приготування їжі;
• вмивання;
• купання і т. д.

 

50. Властивості води.

вода — рідина має свої властивості. Вона текуча. Якщо вилити воду, наприклад, на стіл, вона розтечеться по його поверхні.

Вода не має власної форми, а набуває форми посудини, в яку її наливають.

Щоб дізнатися про інші властивості води, виконай досліди

ДОСЛІД Налийте воду у склянку, потім вилийте її на стіл. Що з нею сталося? Чи має вода форму?     (Вода потекла.)

ДОСЛІД У склянку з водою опустіть ложку. Чи добре її видно?    (Вода прозора.)

ДОСЛІД Подивіться, чи має вода колір.    (Безбарвна.) 
Дослід 4. Визначте, чи має вона запах.  (Без запаху.)

Коли вода замерзає і перетворюється на лід, вона перестає — стискатися і починає розширюватися. 

  

 

51. Кругообіг води на Землі, його причини.

Кругообіг води в природі - це безперервний замкнутий процес переміщення води між гідросферою, атмосферою і літосферою на Землі. Це стає можливим, завдяки здатності води змінювати свій стан. На нашій планеті вода існує в трьох агрегатних станах - твердому, рідкому і газоподібному.

Основні запаси води - це солоні води морів і океанів (97%). Тільки 3% води із загального обсягу гідросфери - прісні. Причому 70% прісної води знаходиться в твердому стані в льодовиках (2,24%). На грунтові води доводиться 0,61% прісної води, а на води озер, річок та атмосферної вологи, відповідно, - 0,016%, 0,0001% і 0,001%. Через безперервну циркуляцію води на земній кулі її загальна кількість залишається постійною.

Кругообіг води здійснюється, завдяки випаровуванню, пересуванню водяної пари в атмосфері, конденсації її, випадання опадів і наявності стоків. Починається кругообіг із випаровування води з підстильної поверхні водойм. Із повітряними течіями водяні пари переміщуються з однієї області в іншу. Велика частина води випаровується з поверхні Світового океану і при конденсації у вигляді опадів повертається назад. Менша частка води, що випарувалася, переноситься на сушу повітряними течіями. Обсяг води, яка випаровується над сушею і виноситься повітряними течіями в океан, незначний. Таким чином, при випаровуванні моря і океани втрачають значно більше води, ніж отримують вологи при випаданні опадів, на суші - навпаки. Але в моря й океани з материків постійно надходить стік річкової води. Це забезпечує сталість обсягу води на планеті.

У зв'язку з процесами конденсації вологи відбувається випадання опадів. Частина вологи атмосферних опадів випаровується, частина утворює тимчасові або постійні водостоки і водойми. Певна масова частка вологи атмосферних опадів просочується в грунт, формуючи підземні води.

У природі розрізняють декілька типів кругообігів води в залежності від місця, де волога випарувалася, і де випали опади. Виділяють великий (світовий) і малі (океанічний і континентальний) кругообіги води. При великому кругообігу водяний пар, що утворився над морями і океанами, переноситься повітряними течіями на континенти, конденсується там з випаданням опадів, і волога знову потрапляє в океан у вигляді стоків. Даний вид кругообігу супроводжується зміною якості води, так як при випаровуванні солона вода стає прісною, а брудна вода очищається.

Великий кругообіг води активно впливає на формування клімату нашої планети; Завдяки кругообігу вода потрапляє в усі оболонки Землі і може накопичуватись в льодовиках та в підземних пустотах. Варто відмітити, що природна здатність води до самоочищення не є безмежною.

52. Світовий океан, його поділ.

Світовий океан поділяється на 4 чи 5 головних частин: Тихий океан, Атлантичний океан, Індійський океан, Північний Льодовитий океан та Південний океан. Світовий океан – основна частина гідросфери. Він величезний і єдиний, оскільки всі його частини пов’язані між собою. Першим це довів Магеллан під час навколосвітньої подорожі. Світовий океан розділений ділянками суходолу на величезні частини – чотири океани. Їхніми межами є узбережжя материків і островів, по воді вони зазвичай проходять по меридіанах або найкоротшій відстані між ділянками суходолу. У воді Світового океану розчинено всі відомі на Землі речовини, але в різній кількості. В ній виявлено алюміній, мідь, срібло і навіть золото! Проте їх кількість мізерна. Найбільше у морській воді розчинено добре відомої всім кухонної солі. Вона й надає їй солоного смаку. А гіркуватий присмак їй забезпечують розчинені солі магнію. Через великий вміст солей пити таку воду неможливо. Тому моряки, вирушаючи у плавання, беруть з собою запас прісної води. Солоність вод Світового океану не скрізь однакова. Вона залежить від багатьох чинникі

53. Властивості океанічної води.

До таких властивостей належить насамперед: солоність, щільність, тиск, стисливість, оптичні і акустичні властивості.
Солоність. Океанічна вода за хімічним складом є слабким (4%) розчином. У ній розчинені всі елементи, відомі на Землі, насамперед перші 20 елементів періодичної системи Мендєлєєва. До складу океанської води входять гази (переважно у вигляді молекул), солі – у вигляді іонів, комплексів і молекул, органічні речовини  - у молекулярних і високомолекулярних сполуках і в колоїдному стані. Солоність визначається як маса в грамах всіх твердих мінеральних розчинених речовин, що містяться в 1 кг Оптичні властивості океанських вод. До оптичних характеристик вод океану належать освітленість, яскравість світла, коефіцієнти розсіяння,, поглинання, ослаблення, заломлення, проте для загальної характеристики оцінюють прозорість і колір води.
Сонячні промені на межі вода – повітря відбиваються і заломлюються. Процес відбиття, заломлення і розсіювання світла складний. Заломлений промінь, що увійшов у воду, поглинається і розсіюється молекулами води і завислими частинками. Вода неоднаково поглинає світлові промені з різною довжиною хвиль.
Рівнева поверхня океанів і морів та причини її коливання. Рівнева поверхня – це вільна поверхня Світового океану. Вона є поверхнею перпендикулярною в кожній точці напрямку рівнодійної всіх сил. 

54. Підземні води, їх використання, значення.

Підземні води є одним з найважливіших об'єктів надр. Вони мають стратегічне значення як надійне та якісне джерело питного водопостачання населення. Крім того, підземні води є джерелом лікувальної, теплоенергетичної та гідромінеральної сировини. Підземні води належать до корисних копалин загальнодержавного значення

В земній корі пласти водопроникних і водотривких порід чергуються. Тому водоносні шари лежать на різній глибині. Залежно від глибини їх залягання розрізняють ґрунтові та міжпластові води.

Ґрунтові води утворюють верхній водоносний шар, який залягає на першому від поверхні водотривкому пласті. Ці води не перекриті зверху водотривким шаром, тому поповнюються водою, яка просочується з усієї поверхні, що розташована над ними. Рівень ґрунтових вод змінюється залежно від кількості води, що просочилася. Так, навесні, після танення снігу, він підвищується, наприкінці сухого літа – знижується. Зміна рівня ґрунтових вод помітна в колодязях, з яких беруть питну воду. Якщо водоносний шар розміщується під нахилом, то ґрунтові води в ньому повільно (наприклад, в пісках зі швидкістю 1–2 м за добу) течуть у бік нахилу. В балках, ярах і річкових долинах вони виходять на земну поверхню і утворюють джерела. Своєрідними джерелами є гарячі джерела (термальні) та гейзери, які періодично викидають воду і пару на висоту.

Міжпластові води залягають у водоносному шарі, який лежить між двома водотривкими пластами. Вода може потрапити в цей шар тільки там, де над ним відсутній водотривкий шар. Тому міжпластові води поповнюються дуже повільно. Якщо водотривкі пласти залягають чашоподібно, а водоносний шар між ними повністю заповнений водою, то міжпластові води перебувають під тиском і називаються напірними. Якщо до них пробурити свердловину, то вода під напором підніметься і вдарить фонтаном. За здатність підніматися під напором свердловиною і фонтанувати міжпластові води називають артезіанськими. Така назва походить від назви провінції Артуа у Франції, де в ХІІ ст. вперше їх добули.

Водоносних шарів в одній місцевості може бути декілька. Вони залягають на різній глибині залежно від кліматичних умов: в посушливих умовах степів і пустель – значно глибше, ніж в достатньо зволоженому помірному кліматі.

 

55. Річка, її  частини. Значення і використання річок.

Визначення Рiчка — природний водний потiк, що рухається в заглибленнi, створеному його рухом. Рiчкова система — головна рiчка з притоками. Рiчкова долина — пониження від витоку до гирла, по якому тече річка.

Якщо стати лицем за течією річки, справа буде права притока, відповідно, ліва – з протилежної сторони. Частини річки:

• Витік – початок річки (може бути джерело, болото, льодовик тощо).
• Гирло – кінець річки, де вона в впадає в іншу річку, озеро, море тощо.
• Русло – заглиблення у річковій долині, по якому постійно течуть води річки.
• Заплава – частина річкової долини, яка затоплюється під час повені.
• Тераси – східцеподібні уступи на берегах річки, які колись були заплавами.
• Дельта – рівнина в пониззях річки, створена наносами річки та порізана протоками.
• Поріг – мілководна скеляста ділянка в руслі річки.
• Водоспад – круте падіння води з прямовисного уступу в русло річки.

Визначення Басейн рiчки — територiя, з якої рiчка з притоками збирає поверхневi та пiдземнi води. Вододiл — межа мiж басейнами сусiднiх рiчок.

Живлення річок:

• Снігове
• Дощове
• Льодовикове
• Підземними водами
• Змішане

Більшість річок суходолу живляться за змішаним типом із переважанням одного з джерел живлення. У річок з переважанням льодовикового живлення повінь влітку, снігового – навесні (річки помірних широт).

За характером течії:

• Гірські (мають пряме русло, вузьку долину та швидку течію)
• Рівнинні (мають русло з вигинами, широку долину та плавну течію)

 

56. Озера, їх походження. Значення і використання озер.

Озеро — замкнуте природне заглиблення, заповнене водою. Вiд моря озеро вiдрiзняється вiдсутнiстю зв’язку з океаном.

За походженням:

• Тектонічні — утворені в розломах та опусканнях земної кори (Байкал, Танґаньїка).
• Вулканічні — утворені в кратерах згаслих вулканів (озера Камчатки, Ісландії).
• Льодовикові — утворені в улоговинах, які виникли під тиском льодовика (Велике Солоне, Велике Ведмеже, Ладозьке).
• Залишкові — це залишки давніх морських басейнів, які відокремились у період підняття узбережжя (Каспійське та Аральське моря-озера, Чад).
• Карстові — розташовані у порожнинах, які утворилися після розчинення водою гірських порід (Шацькі озера).
• Лиманні — знаходяться на узбережжях морів, у гирлах давніх річок (Маракайбо, Дністровський лиман). Відкриті лимани прісні, закриті – солоні.
• Загатні — котловина утворилася внаслідок перегородження долини річки зсувами, обвалами (Синевир, Тана).
• Старичні — ділянки старого русла річки у долинах рівнинних річок.

За режимом:

• Стічні — з яких витікає ріка. Прісні. Наприклад, озеро Байкал – найглибше озеро у світі (1602 м), містить $$\dfrac{1}{10}$$ запасів прісної води світу (витікає ріка Ангара).
• Безстічні – солоні. Наприклад, озеро Балхаш, яке наполовину прісне, а наполовину солоне. Західна частина озера мілководна і має прісну воду, в неї впадає велика річка (80% усього припливу води). Східна частина глибока і має велику солоність.
• Найглибше озеро в світі - Байкал
• На Україні налічується понад 20 тисяч озер, 30 з них є великими.
• У гирлі річки Дунай знаходяться найбільші за площею прісне озеро – Ялпуг
• На узбережжі Чорного моря є озера-лимани  із солоною водою. Солоними озерами багатий Крим.  Найвідоміше – озеро Сиваш, з якого добувають кухонну сіль.
• Найвідоміше озеро Карпат - Синевір. Воно знаходиться на висоті 1000м.

57. Болота, їх типи. Значення і використання боліт.. 

Болото – це надмірно зволожена ділянка земної поверхні, на якій ростуть вологолюбиві рослини.  В Україні болота поширені  на Поліській низовині                                                                                                                                                                                                                                              

Заросле болото нагадує зелену  луку. Води не видно, але ходити по ньому небезпечно. Досить ступити на цю «Луку» людині чи великій тварині, щоб потрапити у в’язке багно, з якого самому вибратися  дуже важко.

У болоті, зазвичай, відбувається процес накопичення нерозкладених рослинних залишків та утворення торфу. Не всі зволожені ділянки суходолу є болотами. Болотами вважаються лише ті, які мають шар торфу товщиною понад 0,3 м.

Болота розділяють на 3 основних типи:

•                   Низинні болота утворюються в низинах, де збираються ґрунтові води. Завдяки багатому мінеральному складу ґрунтових вод низинні болота мають рясну рослинність і, зазвичай, вкриті зеленими мохами, хвощем, високою густою осокою, очеретом, заростями верби, вільхи та берези.

•                   Верхові болота живляться лише за рахунок опадів. Ґрунтових вод в таких болотах або дуже мало, або ж вони розташовані занадто глибоко. Оскільки дощова вода майже не містить мінеральних речовин, на верхових болотах розвиваються лише рослини, пристосовані до дуже бідного харчування. Головним чином це мох сфагнум (Sphagnidae).

•                   Перехідні болота мають добре виражені ознаки як низинного, так і верхового боліт. На перехідних болотах росте велика кількість сфагнума, можна зустріти журавлину та росичку.

За типом водопостачання розрізняють болота:

•                   джерельного,
•                   річкового,
•                   атмосферного живлення.

 

58. План і карта. Спільні і відмінні риси.

План – креслення невеликої дiлянки Землi у певному масштабi, виконане з використанням умовних знакiв (без використання проекцiї, адже проекцiя застосовується для зображення великих дiлянок мiсцевостi через кривизну). Плани завжди орієнтовані за сторонами горизонту. Основні напрямки північ-південь позначають стрілкою. Спрямована вгору стрілка показує на північ, униз – на південь. Відповідно, схід буде праворуч, а захід – ліворуч.  Географічна карта — зменшене зображення всієї земної поверхні або окремих її частин на площині, побудоване за певними математичними правилами з урахуванням кулястості Землі.

  На планах масштаб однаковий в усіх його частинах. Чим більше зменшено зображену на карті територію, тим дрібніший масштаб карти, і навпаки: чим менший ступінь зменшення, тим більший масштаб карти. На карті масштаб у різних її частинах неоднаковий, хоч не на всіх картах ці коливання масштабу значні щодо своєї величини.

  На плані зображають невеликі території майже при цілковитому додержанні подібності місцевості. На картах не всі елементи земної поверхні зображуються детально в масштабі, тобто позамасштабно. При складанні планів не береться до уваги опуклість земної поверхні, а на картах враховується завжди. На картах завжди зображується градусна сітка (меридіани і паралелі), а на планах, звичайно, креслять тільки стрілку, яка показує напрям на північ.

  Карту роблять у дрібнішому масштабі, ніж план, тому на ній вміщається значно більша

Суттєві відмінності є й між картою та глобусом. Якщо глобус дає об’ємне зображення Землі, то карта – пласке. Недоліком глобуса є те, що на ньому видно тільки ту частину, яка повернута до спостерігача. Карта ж показує всю поверхню Землі одночасно. Карта докладніша за глобус. На ній можна відтворити окремі великі ділянки земної поверхні (наприклад, материк або океан, країни або навіть її частину). Отже, географічна карта – зменшене й узагальнене зображення земної поверхні на площині, складене в певному масштабі за допомогою умовних знаків. І план місцевості, і географічна карта, і глобус – моделі земної поверхні.

59. Масштаб, його типи.

на плані або карті відстань зображують у зменшеному вигляді - у сантиметрах і міліметрах. Щоб перевести великі відстані на місцевості у малі на плані, користуються масштабом.

     Масштаб - це міра зменшення відстаней певної місцевості, зображених на плані або карті. Інакше кажучи, масштаб означає, у скільки разів відстані на місцевості зменшено на папері.

     Розглянемо приклад. Домовимося, що на па­пері всі відстані будемо зображувати у 10000 разів меншими, ніж вони є насправді. Тоді 1 см на плані відповідатиме 10 000 см на місцевості. Отже, наш масштаб 1 : 10 000 (читається: одна десятитисячна).

Масштаб можна записати у вигляді дробового числа, наприк­лад 1 : 10000. Такий масштаб, виражений дробом, називається числовим. На планах вміщують також і лінійний масштаб. Його зображу­ють у вигляді прямої лінії, що розді­лена на рівні частини, зазвичай на сантиметри Біля кожної поділки - лінії надписують відповідну масштабу відстань на місцевості

Масштаб, записаний словами, нази­вається іменованим. Відстань на місцевості, що відповідає 1 см на плані, називають величиною масштабу.

60. Умовні знаки плану і карти.
61. Умовні знаки – різні об’єкти, якими позначаються географічні об’єкти:
62. 1)    Масштабні (контур лісу, болота, озера, позначаються контурами та кольорами);
63. 2)    Позамасштабні (геометричні фігури, буквенні символи, схематичні малюнки – населені пункти, родовища корисних копалин, електростанції);
64. 3)    Лінійні (річки, дороги, кордони);
65. 4)    Пояснювальні (стрілки, що вказують напрямок течії, річки, вітру).

схема або план місцевості. В який спосіб на плані позначають різноманітні об'єкти? Для їхнього зображення використовують умовні знаки. Вони прості, несхожі між собою і нагадують самі предмети. Умовні знаки є загальноприйнятими. Ними користуються, складаючи план будь-якої місцевості. Вони відрізняються за формою, кольором, розміром, можуть бути виражені у масштабі або позамасштабними.

Так ріки і озера зображені блакитним кольором, а ліси – зеленим. Лани та городи спеціального позначення не мають, а тому такі ділянки залишать на плані білими. Дороги, залізниці, струмки, вулиці показано лініями. Будинки, вітряки, окремі дерева, криниці, мости зображають схематичними позамасштабними малюнками, геометричними фігурами.

Напрями на плані потрібно визначати для того, щоб дізнатись, де розміщені об'єкти. Напрямок на північ позначають стрілкою. Якщо її немає, то потрібно пам'ятайте, що верхній край плану – північний, нижній – південний, лівий – західний, правий – східний.

 

 

66. Математичні і географічні елементи карти.

Фізична поверхня Землі на площині карти відображається за допомогою математичної основи.

Математичними елементами карти є масштаб, картографічні проекції, координатна сітка, а також елементи компонування й системи розграфлення.

Масштаб площин — відношення, що показує в скільки разів зменшені розміри площі земної поверхні еліпсоїда при їх зображенні на карті.

Картографічна проекція — математично визначений спосіб відображення поверхні земного еліпсоїда на площині, що встановлює аналітичну залежність між географічними координатами точок еліпсоїда та прямокутними координатами тих самих точок на площині.

Координатна сітка — плоске зображення мережі ліній на земному еліпсоїді, що утворюється на карті відповідними лініями. В залежності від ліній, що її утворюють, координатна сітка є картографічною, прямокутною або кілометровою. Картографічна сітка є зображення меридіанів й паралелей на карті. Прямокутна сітка — це координатна сітка в системі плоских прямокутних координат в даній картографічній проекції. Кілометрова сітка — це координатна сітка, лінії якої проведені на карті через інтервали, що відповідають певному числу кілометрів. Точки перетину ліній координатної сітки на карті називають вузловими точками.

Геодезична основа карти — це сукупність геодезичних даних для створення карти. Геодезичною основою карти є параметри прийнятої для картографування поверхні, система координат та визначені в цій системі координати опорних пунктів.

Елементи компонування як математична основа карти обумовлюють границі картографічного зображення та взаємне розміщення його частин. Значні за розмірами території відображають на багатьох листах карт. Позначення кожного листа карти визначається його номенклатурою. Номенклатура в системі розграфлювання визначає чітко однозначну відповідність між листами карти та відповідної їм ділянки місцевості. Місцеположення й рамки листів карти та їх позначення вказують в збірних таблицях.

67. Типи карт за величиною масштабу.

Типи географічних карт за масштабом:

 Великомасштабні (1:10000-1:200000)- для

населених пунктів;

 Середньомасштабні (1:200000-1:1000000) - країн;

 Дрібномасштабні (менше 1:1000000)- материків, Землі

68. Типи карт за розмірами зображеної території.

Карти можуть класифікуватись також за розмірами території, яку вони охоплюють. Тут існує кілька варіантів класифікації залежно від змісту карти. Як приклад, можна навести такий варіант класифікації карт за їх просторовим охопленням:

• карти світу;
• карти земних півкуль;
• карти суходолів та океанів;
• карти певного регіону (наприклад, карта Зхідної Європи, карта Близького Сходу);
• карти країн;
• карти областей;
• карти районів;
• карти території міських, сільських рад;
• карти (плани) населених пунктів;
• карти районів в містах.

 

69. Типи карт за змістом і призначенням.

Типи географічних карт за змістом:

v Загально географічні (відображаються всі географічні об’єкти – рельєф,

v клімат, води, рослинний та тваринний світ): топографічні, оглядово-топографічні, оглядові;

v Тематичні (природних явищ – клімату, рельєфу, ґрунтів  тощо, суспільних – населення, господарства, адміністративні тощо).

Третя група:

Типи географічних карт за призначенням:

Навчальні;

 Туристичні;

 Науково-дослідні.

 

70. Градусна сітка, її елементи.

Градусна сiтка – система умовних лiнiй (меридiанiв i паралелей) на географiчних картах i глобусах. Географiчнi полюси (пiвнiчний i пiвденний) – точки перетину умовної осi обертання Землi iз земною поверхнею. Екватор – умовна лiнiя, яка розташована на однаковiй вiдстанi вiд полюсiв i розподiляє земну кулю на двi пiвсфери – Пiвнiчну i Пiвденну. Вiн є найбiльшою паралеллю, довжина якої приблизно $$40000$$ км ($$360^{\circ}$$). Екватор з латинської мови перекладається як «той, що зрiвнює». Ця назва невипадкова, бо екватор – це лiнiя постiйного рiвнодення. Меридiани – це лiнiї на глобусi i картi, якi проходять точно вiд Пiвнiчного до Пiвденного полюсiв Землi i вказують напрямок пiвнiч-пiвдень.

На глобусах і картах показують ті меридіани, які відповідають цілому числу градусів, але насправді меридіан можна провести через будь-яку точку на земній кулі. Меридіани відраховують від початкового (нульового) меридіана, тобто Ґринвіцького меридіана. Цей меридіан ділить земну кулю на дві півкулі – Східну і Західну

 

71. Географічні координати.

Паралель і меридіан можна провести через будь-яку точку земної кулі. Разом з тим, через кожну точку можна провести тільки одну паралель і тільки один меридіан. Тоді виникає перетин напрямків північ-південь і захід-схід. Точка перетину забезпечує постійну адресу будь-якому географічному об’єкту.

Отже, точка земної поверхні може мати лише одну географічну широту і одну географічну довготу. Широта і довгота точки становлять її географічні координати. Вони вказують на точне положення даної точки на поверхні Землі, визначаючи  її  певну географічну адресу.

Щоб знайти об’єкт на карті за заданими географічними координатами, потрібно:

1) визначити, в яких півкулях (Північній чи Південній, Західній чи Східній) слід шукати точку; за числами широти і довготи знайти відповідні їм паралель і меридіан;

3) прослідкувати за ними до перетину в одній точці.

З 1634 р. нульовий меридіан проводився через острів Ферро–острів Старого Світу, розташований найдальше на захід. Виходило, що початковий меридіан поділяв на дві півкулі країни Старого і Нового Світу. Тривалий час кожна країна проводила відлік довготи від свого початкового меридіана: Франція –від Паризького, Англія – від Гринвіцького, Росія – від меридіана, що проходив в м. Пулково в околицях Санкт-Петербурга, — Пулковського. Це було незручно. З 1884 р. більшість країн домовились вважати початковим меридіаном Гринвіцький.

Поняття «географічна широта» і «географічна довгота» ввів у ІІ ст. до н.е. давньогрецький учений – астроном Гіппарх. Він уперше розділив коло на 360 частин і дав визначення екватора як найбільшого кола, що поділяє земну кулю навпіл.

Поняття «меридіан» і «паралель» увів грецький учений Ератосфена, який обчислюючи розміри Землі, зрозумів, що для визначення точних відстаней на карті та орієнтування за нею потрібні і спеціальні лінії. На карті Ератосфена таких ліній було небагато і наносилися вони на різних відстанях одна від одної. Ця градусна сітка мало схожа на градусну сітку сучасних карт. Однак її поява дала можливість набагато точніше розміщати географічні об’єкти на карті. Визначення Паралелi — це лiнiї, проведенi на глобусi та картi паралельно до екватора. Паралелi вказують напрямок захiд-схiд.

Відлік починається від екватора до півночі або півдня (можливі значення широти: від 0∘0^{\circ}0∘ до 90∘90^{\circ}90∘). Довжина всіх паралелей у градусах 360∘360^{\circ}360∘, а в кілометрах вона різна. Довжина 1∘1^{\circ}1∘ також різна, на екваторі вона дорівнює 111,1111,1111,1 км.

Визначення Географiчнi координати – географiчна широта i географiчна довгота. Вони визначають положення точки на земнiй поверхнi вiдносно екватора i початкового меридiана. Географiчна широта – це вiдстань у градусах вiд екватора до точки, координати якої потрiбно визначити. Географiчна довгота – це вiдстань у градусах вiд початкового меридiана до точки, координати якої треба визначити.

 

 

72. Глобус, його особливості.

Глобус – об'ємна модель Землі.

Стержень глобуса показує, де і з яким нахилом проходить уявна земна вісь. Ті точки, де земна вісь входить і виходить із глобуса, називаються полюсами. Верхня точка – Північний полюс, нижня – Південний полюс. Відомо, що на Північному полюсі Полярну зорю видно прямо над головою

Для подальшого вивчення географії, важливо пам’ятати, що глобус-Земля обертається довкола стержня-осі. Насправді наша планета такої видимої, як на глобусі, осі не має. Вісь можна математично обчислити і лише уявити. Стержень глобуса показує, де і з яким нахилом проходить уявна земна вісь. Ті точки, де земна вісь входить і виходить із глобуса, називаються полюсами. Верхня точка – Північний полюс, нижня – Південний полюс. Відомо, що на Північному полюсі Полярну зорю видно прямо над головою. Посередині глобус оперізує темно-синя лінія – екватор. Слово “екватор” у перекладі з латини означає “рівнодільник”, тобто той, що поділяє на рівні частини. Екватор і справді поділяє Землю на дві півкулі: Північну (на глобусі – зверху), де ми з вами живемо, і Південну (внизу). На поверхні Землі ні полюси, ні лінія екватора ніяк не позначені. Як і земна вісь, вони існують лише уявно і можуть позначатися тільки на глобусах і картах. Глобус дає змогу уявити форму нашої планети, тому його і називають її об’ємною моделлю.

Особливості зображення Землі на глобусі. На поверхні глобуса зображено материки, острови, півострови, океани і моря. Тобто – поверхня нашої планети, тільки зменшена в декілька мільйонів разів. Глобуси, як і плани місцевості, мають масштаб. Він показує, в скільки разів глобус менший за справжню Землю. На відміну від планів, на глобусах зменшення земної поверхні дуже велике. Наприклад, на глобусі з масштабом 1: 30 000 000 в одному сантиметрі уклалися 30 мільйонів сантиметрів (або 300 км) земної поверхні. Тобто всі земні об’єкти такого глобуса зменшені в 30 мільйонів разів.

Глобус найбільш точно передає форму Землі. Тому тільки на ньому обриси океанів, материків, островів і інших географічних об’єктів відповідають їх справжньому вигляду. Це означає, що на глобусі не спотворюється відстань між окремими точками. Ось чому при вивчені Землі вчені давно використовують глобус. Він вкрай необхідний для навчальних і наукових цілей.

Відстані на глобусі визначають гнучкою лінійкою або за допомогою смужки паперу або нитки.