ПОДОРОЖ У СВІТ КРАСИ НА ЗАНЯТТЯХ ЛІТЕРАТУРИ

ПОДОРОЖ У СВІТ КРАСИ НА ЗАНЯТТЯХ ЛІТЕРАТУРИ

Сучасний урок – це твір мистецтва,

де педагог уміло використовує

всі можливості

для розвитку особистості учня.

М. Ебнер-Ефенбах

Сучасне суспільство потребує творчих, діяльних, обдарованих громадян, здатних до життєвого самовизначення. Навчальний заклад покликаний дати молодій людині не лише суму знань, умінь і навичок, а формувати в неї компетентність як загальну здатність, що ґрунтується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, отриманих завдяки навчанню. Новітня філософія освіти спрямовує навчально-виховний процес на формування духовного світу особистості, утвердження загальнолюдських цінностей, розкриття потенціальних можливостей та здібностей, забезпечення умов для їх життєвої самореалізації.

Про естетичну компетентність студентів дбає  викладач-словесник, зважаючи на тенденції реформування освіти, відображені в нових документах – та Концепції літературної освіти.

У Державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти визначено естетичну компетентність як здатність учня аналізувати та оцінювати досягнення національної та світової культури, орієнтуватися в культурному та духовному контексті сучасного суспільства, застосовувати методи самовиховання, орієнтовані на загальнолюдські цінності.

Значущість і своєчасність проблеми формування естетичної компетентності сучасної молоді обумовлена відірваністю молодого покоління від духовного коріння вітчизняної культури, забуттям і втратою культурних традицій; незатребуваністю духовного потенціалу української культури; непорозумінням дітей і дорослих, негативним ставленням підлітків до традицій і цінностей «батьків».

Естетична компетентність стосується сфери розвитку культури  особистості у всіх її аспектах, що передбачає розвиток особистості, який зумовлює місце цієї особистості в суспільстві й навчально-виховному просторі.

  Розбудова національної системи освіти ставить нові вимоги до формування особистості. Глибоке зміцнення суверенітету держави, громадянського виховання підростаючого покоління, прилучення його до високих духовних надбань народу, загальнонародних моральних цінностей. Слово, мова – основа всього, в чому проявляється духовне життя. Без мови немає і самого народу. Вона – основа людського буття, культури, процесу навчання і виховання, прилучення до мистецтва, літератури, до всього, що визначає людську духовність. Заняття рідної мови є органічною складовою частиною виховного процесу, одним із засобів формування особистості. Вивчення мовних одиниць на основі аналізу тексту в єдності змісту і форми вносить у заняття мови необхідний емоційний компонент, дає змогу розвивати устудентів чуття мови, виховувати естетичні смаки, розвивати творчу активність. Вагомим у плані естетичного виховання є образне слово. У свій час ще В. Сухомлинський відзначав, що виховання чуття слова та його відтінків є однією з передумов гармонійного розвитку особистості: "Чуйність до краси слова – це величезна сила, що облагороджує духовний світ дитини. У цій чуйності – одне з джерел людської культури"; "…найважливіше виховне завдання полягає в тому, щоб слово з його багатогранною, радісною, облагороджуючою красою стало невичерпним джерелом і засобом пізнання прекрасного, внутрішнім духовним багатством і водночас засобом вираження цього багатства.

      Без поетичного, емоційно-естетичного струменя неможливий повноцінний розумовий розвиток студента. У психологічному плані показовим є те, що звернення до літературного матеріалу вносить в організацію заняття мови живий естетичний струмінь, створює емоційну основу для засвоєння лінгвістичних знань. А опора на знання мовних закономірностей допомагає глибше усвідомлювати естетичні можливості слова у художньому творі. Але з найвищим виявом мовлення ми зустрічаємося саме в літературі, де слово переливається всіма барвами, набуває здатності виражати естетичну функцію, виступати в такій дії, до якої його може спонукати лише справжній майстер слова, письменник. Важливим засобом естетичного виховання є фольклор, уривки з художніх творів. Джерелом, з якого довго питимуть нащадки, назвав фольклор П. Грабовський, бо все краще, створене народом, базується на народному ґрунті, живиться народною мораллю. І. Франко розглядав народну творчість як пропедевтику історії мови й літератури. Він відзначав великі потенційні можливості фольклору для виховання молоді, бо саме у своїх приповідках, піснях і казках народ "…поставив тривкий пам’ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, до справедливості". К. Ушинський вважав, що немає кращого засобу привести дитину до живого джерела народної мови, ніж прислів’я. Подібну думку виражав В. Сухомлинський: "Коли виникає питання: а чим же найбільш виховують уроки мови?, – то кожного разу переконуєшся в тому, що їх виховна сила – саме у формуванні, в утвердженні чутливості до слова, до найтонших порухів душі, виражених у ньому".

Сучасна освіта за своїм змістом полягає у тому, щоб дати підростаючому поколінню знання законів розвитку природи і суспільства, можливість успішно увійти у трудове життя, оволодіти уміннями і навичками, необхідними для творчості в галузі виробництва й культури, навчити їх діяти за законами краси і добра. народу, з добром і злом, з красивим і потворним, з моральним і аморальним.

“Через красиве – до людського”, - ця думка В.О.Сухомлинського  заслуговує на увагу. Бо людина, повна оптимізму, схильна бачити нове й прекрасне в оточуючому світі, що дозволяє їй жити цілеспрямованим і внутрішньо змістовним життям у звичайних, повсякденних умовах.

Зараз розглядається два шляхи естетичного виховання студентів:

• естетичне виховання у процесі навчання;
• естетичне виховання у позааудиторній роботі.

         Навчання є основним шляхом естетичного виховання у коледжі. Охоплюючи всіх студентів без винятку, цей суворо організований навчальний процес протікає у системі аудиторних занять. Він озброює студентівів певною сумою знань, умінь, навичок, поглядів, тобто основами художньої освіти. У результаті навчання в них виховується стійка, постійна потреба у мистецтві. Завдання процесу навчання полягає у тому, щоб допомогти студенту своєчасно і з дотриманням необхідних умов йти безперервно вперед, накопичуючи знання, збагачуючи розумовий розвиток, вдосконалюючи мислення й чуттєво-емоційне сприймання, озброюючи його ефективними методами пізнання дійсності. Серед форм і методів естетичного виховання виділяються такі: розповідь ввкладача, бесіду, усний журнал, диспут, обговорення книг, фільмів, спектаклів, документальних нарисів, тематичні вечори та вечори запитань і відповідей, зустрічі з відомими людьми, виставки-диспути, екскурсії та ін.

Надзвичайно важливу роль в естетичному вихованні  відіграє література. Література покликана виховувати підростаюче покоління в дусі високих національних ідеалів, формувати його світогляд і почуття, прагнення створювати прекрасне в житті і мистецтві. Література прилучає студентів до найбільших скарбів людської культури і лишає глибокий слід в їх душі. Заняття літератури, тісно позв’язані з життям, насичені прикладами, гідними наслідування, допомагають  не тільки розуміти прекрасне, а й самим діяти відповідно до цього поняття – хай це буде зачіска, одяг, обстановка своєї кімнати чи своєї аудиторії або краса почуттів. З цього погляду необмежені можливості дає програмовий матеріал.  Особливість занять літератури полягає в тому, що вони ширше, ніж інші навчальні дисципліни , зв’язані з різними видами мистецтва – живописом, музикою, кіно та ін. Твори живопису, музики доповнюють літературні твори, поглиблюють їх зміст, підвищують ступінь естетичного виховання

  Література - найбільш “комунікативний” вид мистецтва, який більш чітко, ніж інші, формулює думку. Проза і поезія – два основні різновиди літератури. У минулому поезією називалась вся художня література. Пізніше цим терміном стали визначати літературу у віршах, що мала ритм і риму, протиставляючи її прозі, що є звичайною, неорганізованою мовою. Хоча цей поділ і відносний, бо іноді гарна проза звучить, як поезія і діє на людину, як поезія.

Художні твори впливають на людину через образи. В істинному мистецтві зміст і форма художнього образу злиті воєдино. Художній образ виростає з образів чуттєвих, первинних, подібно тому, як із них виникає поняття. Первинний чуттєвий образ – результат роботи органів почуттів. Художній образ – творіння творчого мислення, уяви й естетичної культури, він відрізняється від первинного перш за все своєю особливого роду емоційною насиченістю, що робить його здатним викликати переживання краси. Художні твори – важливий засіб естетичного розвитку студентів, удосконалення їх особистості.  особистісне ставлення до літератури не тільки передбачає розуміння прочитаного, а й забезпечує естетичне сприймання літератури, справжнє вивчення якої неможливе без виховання почуття прекрасного, насолоди художнім образом”.

Художні твори є багатим матеріалом для роздумів. Студенти мають можливість образно осмислити проблеми людського буття, що сприятиме формуванню у них відповідних поглядів, переконань, естетичних потреб.

На заняттях літератури формуються два види знань: наукові (літературознавчі та мистецтвознавчі) і художні. Перші виникають в процесі засвоєння за допомогою логічного мислення змісту літературознавчих і мистецтвознавчих концепцій. Другі – у процесі безпосередньо самостійного сприйняття конкретно-чуттєвого змісту твору.

  При сприйманні художнього образу виникає особлива художня емоція – співпереживання образу. Ця емоція здатна викликати асоціації, які відповідають найбільш вагомим установкам.

Суть взаємодії читача з художнім твором полягає в тому, щоб ознайомлення з текстом стало відкриттям дивного в собі, а це в свою чергу є важливим стимулом змінити себе самого.

Художній образ неповторний і, не дивлячись на це, являє собою стійке утворення: він живе у віках. Літературний образ, позбавлений наочності, виникає на основі понять, він вимагає знань і створюється уявою. Далеко не все, що висловлюється мовою, можна передати образотворчими засобами.“

  Призначення викладача  у тому, щоб він зумів організувати процес засвоєння студентами твору мистецтва таким чином, щоб вони не затримувались довго на стадії живого співглядання твору, осмислення його змісту, форми і її відповідності ідейному задуму твору, його естетичним якостям.

Головні завдання, що стоять перед словесниками на сучасному етапі:

•        виховання активної самостійної особистості, свідомого громадянина України;
•        формування засобами художньої літератури майбутніх матерів, батьків, чоловіків, дружин;
•        розвиток розумових сил, багатства мови, логічного мислення уваги, відтворюючої уяви, образного мислення;
•        плекати сучасного кваліфікованого читача з аналогічним до літературного твору, самостійним поцінуванням його змісту та форми;
•        розвивати емоційну сферу студентів, високу культуру почуттів, цілеспрямованість і твердість переконань.

   На заняттях літератури  формуються особливі художні знання, що мають в своїй основі психологічну природу.Тому необхідно кожне заняття зробити виховуючим, творчим. Важливо побудувати роботу так, щоб студенти, сприймаючи твір, перш за все глибоко розуміли його ідейний зміст, відчували красу людських взаємин, усвідомлювали громадську спрямованість роботи письменника. Викладач повинен виховувати у них високий естетичний смак, почуття справжньої краси.  На нього покладається велике завдання – навчити підлітків розбиратись у своїх естетичних оцінках і судженнях, разом з естетичним почуттям викладач повинен формувати естетичний смак студентів.Викладання літератури – це постійний пошук, творчість.

Викладач може використовувати найрізноманітніші методи навчання, поєднувати їх, головне – викликати відгук у душах студентів. Приступаючи до вирішення цього завдання, викладач повинен усвідомлювати, що криється за цим поняттям.

Виробити у студентів смак - означає сформувати здатність відрізняти прекрасне від потворного.

Чому я звернулася саме до цього питання? Які причини мене спонукали?

1.     Ставлення до української мови в державі.
2.     Бажання розкрити красу рідної мови на прикладах художніх творів,
3.     Потяг до прекрасного. Що любиш і цінуєш сам, передай іншим.
4.     Емоційна глухота молоді.
5.     Втрата загальнолюдських цінностей у вік комп’ютеризації.

Мета естетичного виховання студентів на заняттях літератури полягає у тому, щоб показати красу слова, красу людських стосунків, праці, побуту, красу людської душі, природи, самого твору та естетичних ідеалів письменника. Наприклад, вивчаючи твсрчість Миколи Вороного, наголошую, що поет прийшов у літературу із бажанням змінити життя, піднести Красу, повести людей за нею. У вірші "Краса!"він зізнається, що життя — це коротка мить, але в ній він ловить "щастя одробини". Він шукає в кожній хвилині Красу, яка, немов "натхненна чарівниця", "відкриває небеса, вершить найбільші чудеса".

Невеличкий вірш Миколи Вороного "Краса!" несе в собі безліч позитивних емоцій, налаштовує на роздуми про життя і його сенс.

Усі люди мріють бути щасливими і страждають, коли життя складається не так, як мріялось. Микола Вороний пропонує нам міряти наше життя не десятиліттями, роками, місяцями чи навіть днями. Він говорить про короткі миті між минулим і майбутнім, із яких і складається життя. Ось такі миті можна наповнити Красою, яка розлита навколо нас. І тоді життя справді може бути щасливим.

Микола Вороний так натхненно висловлює свої думки, так щиро сповідується читачеві у своїх почуттях, що, здається, йому важко знайти порівняння своїй любові до Краси. І раптом поет віднаходить те єдине, що стає врівень з Красою, — Україна.

      Микола Вороний, пояснюючи і собі, й іншим мінорну тональність деяких віршів, писав: "І хоч песимізм і елементи занепадництва займали в моїй творчості досить поважне місце, але головною базою її все-таки був оптимізм, бадьорий світогляд". Свідченням цього є багато творів Вороного. У вірші "Мавзолей" поет зізнається, що його душа, "мов з кришталю мавзолей", у якому зберігається весь скарб поета: мрії, звуки, фарби, ідеї.

Богині дар,

Горить там жар,

Не згаса...

А ймення їй —

Богині тій —

Краса.

Творчість Миколи Вороного припала на складні роки бур, змін, перетворень. Поет не стояв на роздоріжжі. Він брав активну участь у величних подіях і з властивою йому наполегливістю намагався зробити життя кращим, наповнював його Красою.

     Чому так гарно жити на світі? Мабуть, тому,що щастя складається з дрібниць: блакитно-біле небо, сонце, тонке віття дерев, погляд коханої. Вже цього досить, щоб, незважаючи на «довгі муки безсердечних літ», зрозуміти усю красу життя і сказати: «Солодкий світ».   А в ньому-- простір блакитно-білий, дух ширококрилий, золотий небесний квіт, узори надвесняних тонких віт, пролісок несмілий, спогад нерозумно-милий, по довгих муках безсердечних:

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

Це вірш М. Рильського «Солодкий світ!», який сповнений радості життя,  розуміння його краси і неповторності.

Коли людина усвідомлює себе творцем цінностей, добра, то це приносить людині велике естетичне задоволення. Саме такими є герої О. Довженкової автобіографічної кіноповісті "Зачарована Десна.

З синівською любов'ю і гордістю пише О. Довженко про середовище, з якого він вийшов, яке виростило його.

Зворушливо і щиро змалював письменник образи простих людей: матір, яка найбільш за все любила саджати в городі всяку рослину, щоб "проізростала"; батька — прекрасного у своїй доброті, щирості і любові до праці; свого діда Семена, який найбільше любив сонце і грівся на старому погребі, на якому він і помер, коли прийшов його час.

Найбільш виразно О. Довженко малює образ батька. Через його портрет письменник поетизує земну красу трудівника. "Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів". З великою любов'ю автор описує свого батька в роботі — який із нього хлібороб, а який косар! Здається, що він міг би всю землю обкосити. А яка музика лине по всьому селі, коли батько клепає косу — нею зачаровується все навколо.

Героям кіноповісті праця завжди приносить радість. Згадаймо образ косаря Самійла, краса якого — в його таланті: він "орудував косою, як добрий маляр пензлем — легко й вправно". Сусіди навіть забули його прізвище і звали просто Самійло-косар. Через образи селян, які змальовані в кіноповісті "Зачарована Десна", Олександр Довженко високо підніс трудівника, людину, закохану у свою землю, людину-сіяча, творця.

Пензлем захопленого живописця малює О. Довженко у кіноповісті неповторну красу української природи, пейзажі промовляють до читача своїми барвами, створюють ілюзію безпосереднього споглядання. Очима малого сільського хлопчика Сашка автор простежує і передає красу ріки Десни, її мальовничих берегів, зелених левад та городів. Герої повісті живуть одним життям з природою: зимою мерзнуть, літом смажаться на сонці, восени місять грязь, а весною все село заливало водою. "І хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя", — зазначає автор. Це світ, побачений очима дитини, маленького Сашка, але таким бачив його і зрілий художник Олександр Довженко. Природа, любов до неї й уміння відчувати її красу пробуджує в людині творця. Змальовуючи життя  села, письменник показує його як лист у "дороге і святе моє сучасне". «Зачарована Десна" — це гімн людській праці, яка своїми мозолястими руками вирощує хліб і створює всі земні блага.

Звідси випливає, яке значення має повноцінне заняття літератури, що вводить підлітка у світ прекрасного.

Завдання викладача на занятті літератури полягає у тому, щоб ввести студентів у світ художнього слова, прищепити художні смаки та учити творити власне життя за законами краси.

Прищепити любов до читання – це надзавдання. Сила викладача в його можливості розвиватись і змінюватись. Доки викладач працює, будуть змінюватись форми його роботи, методи, стиль.

Важливим для мене є пошук відповіді на питання, як “передати” живе слово митця, як навчити заглиблюватись і осягати його немеркнучу сутність... Шукаючи на ці питання відповіді, реалізую різні прийоми і види робіт, що допомагають досягти поставленої мети.

У роботі використовую сучасні методичні прийоми, які спонукають студентів до роздумів і пошуків, створюють проблемні ситуації.

Основа особистісно орієнтовна навчання - співробітництво викладачі студента. Студент має право на особистий шлях розвитку, викладач допомагає лише саморозвиватися. За допомогою цього методу йдемо до проблемного навчання. Проблемні запитання спрямовують студентів на пошуки, створюється проблемна ситуація, яка вимагає нових знань, способів виконання завдань. Проблемне навчання дає змогу зосередитись на важливих для студентів моральних питаннях, допомагає знайти своє місце в світі. Відбувається реалізація на заняттях тих видів роботи, які допомагають досягти поставленої мети:

Художній твір повинен постати перед студентами в його неповторних барвах, у нерозривній єдності змісту і форми. Твори малого розміру обов’язково повинні прозвучати на занятті Практикую творче читання за особами, повторне читання незрозумілого уривка. Коли викладач звертається до змісту твору, то розповідь повинна бути виразною, красивою, мудрою, багатою. Невиразне читання твору, суха, неемоційна розповідь про твір, нездатні викликати потрібних емоцій, почуттів.

Важливо, щоб на заняттях звучала емоційно-образна розповідь викладача про життя письменника, про творче кредо митця через представлення літературно-психологічного портрету письменника з використанням спогадів сучасників, листів, щоденникових записів, автобіографічних і художньо-біоргафічних записів, а також використання так званого “ефекту присутності ” через крилату фразу, програмовий твір поета, вірш сучасного поета про митця, прослуховування аудіозапису тощо. Я пишаюся, що був у нашій літературі такий невтомний захисник рідної природи, ліричний "поет полювання", який зміг і нам передати свою велику любов до усього живого. Доля талановитого, гордого і чесного гумориста Остапа Вишні була трагічною. Він потрапив під страшний прес сталінського беззаконня і на десять років був засланий у північні концтабори. Зберігся табірний щоденник. Ознайомлення з цим документом дає підстави стверджувати, що вижити в складних табірних умовах Остапу Вишні допомогло співчуття до людського страждання і незгасима любов до рідного краю: "Блискавками іноді пронизують мозок такі думки: чи побачу коли ще яблуню в цвіту? Чи стоятиму ще коли-небудь на могилі й дивитимусь на море пшеничне... І щоб стати навколішки на тій могилі, припасти лицем до чебрецю, всмоктати в себе весь-усенький пах чебрецевий, щоб у всіх альвеолах усіх легенів чебрецем пахло і... заснути. І щоб прийшла ти й покрила голову — ой, хоч би навіть і не червоною китайкою, а носовою хусткою, аби це була ти". Остап Вишня любив рідну землю так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здавалося б, дуже далекі від цього високого поняття. Остап Вишня любив рідну землю так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здавалося б, дуже далекі від цього високого поняття. Що вже говорити про "Мисливські усмішки", які викликали особливу любов читача. Здається, "Мисливські усмішки" — це єдиний у літературі випадок, коли у значному за обсягом і великої художньої сили циклі творів так гармонійно поєдналися життєствердний гумор і любов до рідної природи. Чарівність усмішок розлита невидимо в усій художній тканині, приховує в собі незліченні багатства. Кожне природне явище в уяві письменника має свою душу. Навіть осінній кленовий лист проживає своє таємне життя. З суму він жовтіє, а з туги кривавиться. А коли відривається від рідної галузки, падає на землю. Йому не хочеться вмирати, лежати і тліти серед своїх завмерлих товаришів, тому він кружляє на галявині. "Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило". Але все в цьому світі має кінець. Життя покидає лист, він падає на землю і затихає. А навесні на його місці з'явиться молодий лист, зелений, "він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься". Народиться цей листок лише для того, щоб потім умерти. Так і життя людське. Ми приходимо у світ, радіємо сонячному промінню і дощу, народжуємо своїх дітей, але колись життя все одно залишить наші тіла. Мабуть, тому і любив Остап Вишня природу: вона є невичерпним джерелом для філософського осмислення. Сам письменник не вважав свою творчість зразковою. Він чудово знав світову й вітчизняну літературу, були в нього улюблені письменники, їхні імена часто згадуються в усмішках Остапа Вишні й навіть обіграються деякі епізоди чужих творів. Такі вкраплення у художню тканину сприймаються як веселий жарт — з одного боку, а з іншого — свідчать про майстерність гумориста. "Панський тоді той садок був. Липами весь обсаджений. Великими-великими липами. І був тоді місяць май. І липове листя ледь-ледь тільки розтулилося, обгорнуло віти і потихесеньку-потихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов'ї, а солов'ї! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав над своєю коханою, що десь недалечко від нього, під кущем, обгорнула своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка". Важко не погодитися — це справжня пейзажна лірика в прозі. Здається, а що тут важкого: взяв вірш П. Тичини, переповів його власними словами, додав деякі нові сюжетні елементи — і вийшов такий собі смішний пейзажний малюнок. Але подивімося уважніше: скільки чистоти, щедрості, ніжної любові вклав письменник у ці слова: "І кожне оте його "люби!", кожне його "цілуй!", вилітаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчало трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов'яток своїх". Римована поезія П. Тичини сприймається як величний гімн кохання, прозова лірика Остапа Вишні — гімн рідній природі. У словах гумориста звучить і радість, і естетичне задоволення. Мисливські трофеї не дарують задоволення, якщо ти чітко усвідомлюєш злочинність своїх дій. Ці слова відбивають головний пафос мисливських усмішок і перегукуються зі словами видатного українського письменника Олеся Гончара. У романі "Собор" Олесь Гончар викриває "симптоми нашого духовного неблагополуччя", що уповільнювали рух до щастя кожної людини. Образ собору — це символ неперевершеної краси національного мистецтва, що підносить душу і кличе до блакитних берегів дитинства. Собор можна взяти в риштовання, перетворити в склад для збереження комбікорму, украсти з нього охоронну табличку, мріяти відкрити там кафе чи базар — але завжди він у полі зору людей, будить їхнє приспане сумління. Проблема морального занепаду суспільства переплітається з проблемою боротьби людей за збереження навколишнього світу в первозданній красі та величі: "Все змінилося, розрослося, переплелось, і в усьому, в єдності всього — гармонія. І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти..." 

Ніяка комп’ютеризація, найсучасніші технічні засоби не можуть замінити викладача з його мудрим, щирим, вимогливим рідним словом.

У формуванні естетичних цінностей, духовного світу людини неоціненна роль належить мові.

В. Сухомлинський стверджував, що в школі все починається зі слова. Юну особистість формує не лише бездоганне знання викладачем предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань.

Слово є, у певному розумінні, єдиним засобом виховання. Це той інструмент, яким викладач шліфтує дитячі душі. Живе, виразне слово викладача дає свої переваги.

Традиційними у навчальному закладі стали тижні української мови та літератури, літературні вечорниці, конкурси, літературні ігри, вікторини.

Постійно проводиться робота щодо збагачення словникового запасу студентів. Жодне незнайоме слово не залишається без пояснення. Тлумачення слів, робота з текстом і словниками - дають естетичну насолоду від того, що у студентів збільшується лексичний запас, удосконалюється мовлення. Розуміючи значення слів, правильно вимовляючи слова, студенти можуть виразно прочитати поетичний чи прозовий уривок. А це значить, що заняття літератури та мови дали свій результат.

Про красу природи і  кохання розповідає повість "Тіні забутих предків".Природа — то країна, де з'являється на світ кохання, де народжуються мелодії серця. У повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» ліси дихають любов'ю, а відлуння розносить її світом. Лебедину пісню кохання створив письменник, написавши цю повість, кохання ненадуманого, природного, чистого, щирого і прекрасного...

Серед розкішної природи виростали головні герої повісті — Іванко та Марічка, діти ворогуючих родів, яким судилося покохати один одного. їхнє кохання було народжене природою. Вони кохались, мов квіти, «все було так просто, природно, відколи світ світом...». їм «тихо дзвонила хвоя смерек, тихо шептали ліси холодні сни літньої ночі». Напевне, з льодовою водою, у якій бавилися ще дітьми, до них прийшла вірність і чесність.

Пензлем митця подарував М. Коцюбинський своїм героям кохання, ніжними нотами заполонив їхні душі, дав голос їхнім серцям. Марічка та Іванко, живучи простим, земним життям, виражали себе в мелодіях і піснях. Пісні судилося стати найяскравішим і найсвітлішим спалахом у житті Івана: піснями було заквітчане кохання його і Марічки. Парубок заворожив її своїми піснями, що їх грав на флоярі, а грав він ту музику, що чув — музику гір, дерев, лісових сил. Марічка і сама знала безліч пісень, складала нові, у яких виливала сповнене коханням серце. Іванові здавалось, що дівчина засіяла своїми співанками гори, що ними бринять ліси і сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце. Любов лунала в лагідних дівочих піснях, в імені Іван. У пісні висловлювали вони свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Іван та Марічка були однією духовною істотою, тому не могли жити один без одного. Він — музика, вона — пісня.

Маючи надзвичайно чутливу душу, Марічка передчувала щось недобре, навіть співанка, яку вона склала перед тим, як Іван ішов на полонину, була сповнена суму:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після того, як її «взяла вода», часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили його туди, де вони були разом, де цвіло їхнє кохання. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, «кидав роботу і десь пропадав».

Природа звела Івана й Марічку докупи, викохала їхню любов і розлучила. Коли померла Марічка, помер і Іван, його тіло залишила душа, бо вона була з'єднана незримими струнами з душею Марічки.

Та кохання не вмерло. Воно жило в піснях, що бриніли навколо. І якщо перша смерть розлучила закоханих, принесла Іванові горе і біль, то друга — подарувала вічне щастя і кохання, з'єднавши навіки те, що не могло бути нарізно. На мою думку, сумна розповідь про головного героя закінчується оптимістично, стверджуючи тріумф життя над смертю. Таким фіналом Михайло Коцюбинський підкреслив, що дві закохані души повинні завжди бути разом.

Головне на заняттях літератури – навчити студентів глибоко особистісно сприймати художній твір. А для цього потрібно створити оптимальні умови для активізації творчої діяльності у процесі роботи з  художнім текстом. Особистісно орієнтовані технології націлюють читача на "ретельне прочитання", на дослідницьку і співтворчу позицію щодо прочитаного, на самостійний пошук способів поєднання тексту та історико-культурного контексту. Читаючи, кожен пізнає себе.

Звідси випливає, яке значення має повноцінне заняття літератури, що вводить підлітка у світ прекрасного.