Тема: Поетичний вернісаж «Навіки з нами серце й слово Шевченка»
Мета: поглиблювати знання учнів про життєвий і творчий шлях
Т.Г.Шевченка,
удосконалювати виразне читання дітей,
розвивати пам'ять, увагу, мовлення учнів, уміння виразно
читати вірші,
викликати бажання розповідати вивчені вірші й слухати
нові,
виховувати інтерес до творів поета, любов до української
мови,
рідного краю, України.
Обладнання: портрет Т.Шевченка, ілюстрації до віршів поета, «Кобзар», рушники, відеофільм.
Хід класної години
(Лунає музика-гра на бандурі)
Вчитель:
Україна наша славиться талановитими людьми: художниками, співаками, письменниками і поетами.
Поет М. Рильський так сказав про одного з них:
«Кобзарем його ми звемо
Так від роду і до роду.
Кожен вірш свій і поему
Він присвячував народу».
(Ілюстрації)
Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті ясніє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.
(Відеофільм про Шевченка)
Повідомлення теми класної години
І сьогодні на класній годині ми пригадаємо вірші Шевченка, адже в них великий Кобзар оспівував первинні людські цінності: любов і вірність, материнську долю, дружбу, відданість рідній землі і народові – те, без чого не можна уявити людського життя.
Вчитель:
З 47 свого недовгого віку Шевченко 24 прожив у кріпацькій неволі, 10 років на засланні і лише 13 на волі, якої по правді не було.
Багато віршів поет присвятив долі дітей-сиріт, адже й сам рано залишився сиротою, і тому знав, як важко жити без батьків, без будь-якої підтримки серед людей.
(«Мені тринадцятий минало», «У нашім раї на землі»)
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...
Вчитель:
З натхненням і любов’ю Шевченко оспівує красу рідного краю. У віршах, які ми зараз послухаємо, постають картини мирного життя: мальовничі хати, вишневі сади, веселі співи дівчат.
(«Світає…», «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий»)
Світає, край неба палає
Світає, край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє.
Степи, лани мріють;
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились;
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою.
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Вчитель:
Калина – це символ України, лікарська рослина.
Вона оспівана у віршах і піснях, про неї складено загадки і легенди.
До речі, у віршах Т. Шевченка калина згадується аж 365 разів.
(«Зацвіла в долині», «Тече вода з-під явора»)
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поціловались.
Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі, —
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.
Фізхвилинка
Вчитель:
У своїх віршах поет закликав до боротьби проти панів. Цар заслав його в далекі степи, в солдати, заборонивши малювати й писати. Але і там поет записував вірші в маленьку книжечку, яку ховав за халяву чобота. Ця книжечка так і називалась – захалявна.
Поет тужив за рідною землею, про це розповідає у своїх віршах.
(«Сонце заходить, гори чорніють», «Зоре моя вечірняя»)
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась,–
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Вчитель:
Здоров’я поета в неволі дуже погіршилося. Шевченко мріяв дочекатися весни, повернутися в Україну. Там йому полегшає.
(«Весна», «Заповіт»)
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила:
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…
Вчитель:
Шевченко – це наша душа, наша мудрість, наша сила.
Нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для всіх вас: берегти мову, звичаї, пісні нашого народу й пронести все це через роки.
(відео-пісня К.Скрябіна на сова Шевченка «Мені однаково…»)