Поетичний вернісаж «Навіки з нами серце й слово Шевченка»

Тема: Поетичний вернісаж «Навіки з нами серце й слово Шевченка»

Мета: поглиблювати знання учнів про життєвий і творчий шлях   

             Т.Г.Шевченка,

             удосконалювати виразне читання дітей,

             розвивати пам'ять, увагу, мовлення учнів, уміння виразно 

             читати вірші,

             викликати бажання розповідати вивчені вірші й слухати 

             нові,

             виховувати інтерес до творів поета, любов до української

             мови,

             рідного краю, України.

Обладнання: портрет Т.Шевченка, ілюстрації до віршів поета, «Кобзар», рушники, відеофільм.

Хід класної години

(Лунає музика-гра на бандурі)

Вчитель:

Україна наша славиться талановитими людьми: художниками, співаками, письменниками і поетами.

• Діти, яких українських письменників ви знаєте? (І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський).

Поет М. Рильський так сказав про одного з них:

«Кобзарем його ми звемо

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу».

• Про кого із письменників ці слова?
• А чому ви думаєте, що це слова про Шевченка?
• Хто такі кобзарі?

(Ілюстрації)

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті ясніє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

(Відеофільм про Шевченка)

Повідомлення теми класної години

І сьогодні на класній годині ми пригадаємо вірші Шевченка, адже в них великий Кобзар оспівував первинні людські цінності: любов і вірність, материнську долю, дружбу, відданість рідній землі і народові – те, без чого не можна уявити людського  життя.

Вчитель:

З 47 свого недовгого віку Шевченко 24 прожив у кріпацькій неволі, 10 років на засланні і лише 13 на волі, якої по правді не було.

Багато віршів поет присвятив долі дітей-сиріт, адже й сам рано залишився сиротою, і тому знав, як важко жити без батьків, без будь-якої підтримки серед людей.

(«Мені тринадцятий минало», «У нашім раї на землі»)

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. 

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла...

Вчитель:

      З натхненням і любов’ю Шевченко оспівує красу рідного краю. У віршах, які ми зараз послухаємо, постають картини мирного життя: мальовничі хати, вишневі сади, веселі співи дівчат.

(«Світає…», «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий»)

Світає, край неба палає

Світає, край неба палає;

Соловейко в темнім гаї

 Сонце зустрічає.

 Тихесенько вітер віє.

Степи, лани мріють;

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились;

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

 І все то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою.

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає…

 І нема тому почину,

І краю немає!

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
 

Вчитель:

Калина – це символ України, лікарська рослина.

Вона оспівана у віршах і піснях, про неї складено загадки і легенди.

До речі, у віршах Т. Шевченка калина згадується аж 365 разів.

(«Зацвіла в долині», «Тече вода з-під явора»)

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо, любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

Почула дівчина,

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти

У гай на долину.

І вийшов до неї

З зеленого гаю

Козак молоденький;

Цілує, вітає,

І йдуть по долині

І йдучи співають.

Як діточок двоє,

Під тую калину

Прийшли, посідали

І поціловались.

Якого ж ми раю

У Бога благаєм?

Рай у серце лізе,

А ми в церкву лізем,

Заплющивши очі, —

Такого не хочем.

Сказав би я правду,

Та що з неї буде?

Самому завадить,

А попам та людям

Однаково буде.

Фізхвилинка

Вчитель:

У своїх віршах поет закликав до боротьби проти панів. Цар заслав його в далекі степи, в солдати, заборонивши малювати й писати. Але і  там поет записував вірші в маленьку книжечку, яку ховав за халяву чобота. Ця книжечка так і називалась – захалявна.

Поет тужив за рідною землею, про це розповідає у своїх віршах.

(«Сонце заходить, гори чорніють», «Зоре моя вечірняя»)

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся... і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась,–
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.

Вчитель:

        Здоров’я поета в неволі дуже погіршилося. Шевченко мріяв дочекатися весни, повернутися в Україну. Там йому полегшає.

(«Весна», «Заповіт»)

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила:
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…

Вчитель:

Шевченко – це наша душа, наша мудрість, наша сила.

Нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для всіх вас: берегти мову, звичаї, пісні нашого народу й пронести все це через роки.

(відео-пісня К.Скрябіна на сова Шевченка «Мені однаково…»)