Пошук ідентичності у творах сучасних українських письменників

 

 

 

 

 

 

 

 

Посібник

 

 

 

Тема

 

Пошук ідентичності у творах сучасних українських письменників

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи поняття ідентичності в літературі

1.1. Поняття ідентичності у філософії та культурі

1.2. Пошук ідентичності як тема в сучасній українській літературі

1.3. Ідентичність у контексті поколінь

Висновки до розділу 1.

РОЗДІЛ 2. Образ пошуку ідентичності у прозі сучасних українських письменників

2.1. Оксана Забужко: ідентичність як пам’ять і жіночий досвід

2.2. Сергій Жадан: ідентичність як протест і виживання

2.3. Софія Андрухович: ідентичність як шлях самопізнання

2.4. Артем Чех: воєнний досвід як перевірка ідентичності

Висновки до розділу 2.

РОЗДІЛ 3. Мотиви мови, пам’яті та дому як складові ідентичності

3.1. Мова як носій культурного коду

3.2. Пам’ять і забуття

3.3. Дім і простір як метафори ідентичності

Висновки до розділу 3.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Сучасна українська література перебуває у стані активного осмислення питань національної, культурної й особистісної ідентичності. Події останніх десятиліть — Революція Гідності, російсько-українська війна, процеси деколонізації свідомості — зумовили необхідність глибокого переосмислення власного «я» кожною людиною і суспільством у цілому. Письменники нового покоління, продовжуючи традиції українського слова, створюють художній простір, у якому ідентичність постає не як усталена даність, а як процес болісного, але плідного самопізнання.

Проблема ідентичності у літературі — це насамперед пошук відповіді на питання: «Хто я?», «Звідки я?», «До якої спільноти належу?» У художньому творі вона виявляється через образи пам’яті, дому, мови, вибору, родини, історії. Для українців ці питання мають особливе значення, адже тривалий час національна самосвідомість формувалася в умовах колоніальної залежності, заборон рідного слова, перекручень історії. Тому література після здобуття незалежності 1991 року стала важливим інструментом відновлення національного голосу, повернення забутої пам’яті й переосмислення колективного досвіду.

Особливо гостро тема ідентичності постає у творчості сучасних авторів — Оксани Забужко, Сергія Жадана, Софії Андрухович, Артема Чеха та інших, які представляють різні покоління, проте їх об’єднує спільний мотив пошуку себе у світі, що швидко змінюється. Їхні герої — це люди, які намагаються зберегти внутрішню цілісність у ситуації воєн, втрат, еміграції, духовних криз. Письменники досліджують, як особистісна ідентичність формується під впливом історичної пам’яті, культурних традицій, мовного вибору та моральних рішень.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що питання ідентичності є центральним не лише для літератури, а й для сучасного суспільного життя України. Пошук себе — це процес, у якому поєднуються особисті переживання та колективний досвід народу. Сучасні письменники, звертаючись до минулого й сучасності, створюють тексти, у яких кожен читач може впізнати власні сумніви, втрати, прагнення та надії. Саме через літературу суспільство формує розуміння того, ким воно є і яким хоче бути.

Мета дослідження — проаналізувати, як сучасні українські письменники осмислюють проблему пошуку ідентичності у своїх творах, якими художніми засобами передають внутрішні переживання героїв і як ці тексти впливають на формування світогляду сучасного читача.

Для досягнення мети передбачено розв’язання таких завдань:
– з’ясувати сутність поняття «ідентичність» у контексті гуманітарних наук і літературознавства;
– дослідити, як проблема самоідентифікації відображена у творах провідних українських авторів ХХІ століття;
– визначити художні образи та символи, що уособлюють процес пошуку ідентичності;
– узагальнити роль літератури у формуванні сучасної української культурної самосвідомості.

Об’єктом дослідження є сучасна українська література, предметом — художнє осмислення процесу пошуку ідентичності в прозі та поезії кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Методи дослідження охоплюють аналітичний, інтерпретаційний, біографічний та порівняльно-типологічний підходи, що дають змогу розкрити внутрішні смисли текстів, порівняти авторські бачення проблеми та простежити еволюцію ідей.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що аналіз теми ідентичності здійснюється у світлі новітніх подій та культурних трансформацій українського суспільства. Дослідження дозволяє побачити, як художнє слово стає простором самопізнання народу, засобом осмислення історичного досвіду і водночас інструментом духовного опору.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її матеріалів на уроках української літератури, у факультативних заняттях із літературного аналізу, а також для поглиблення знань учнів про сучасний літературний процес. Робота сприяє формуванню читацької культури, аналітичного мислення й національної свідомості старшокласників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи поняття ідентичності в літературі

1.           Поняття ідентичності у філософії та культурі

 

Проблема ідентичності посідає одне з центральних місць у сучасній гуманітарній думці. Вона пов’язана з осмисленням людського «я», його належності до певної культури, нації, історії, мови, релігії та соціуму. Упродовж століть філософи, психологи, культурологи й письменники намагалися зрозуміти, як людина визначає себе у світі, який постійно змінюється, та що означає бути собою серед інших. Ідентичність формується не лише через самоусвідомлення, а й через взаємодію з оточенням — суспільством, традиціями, мовою, пам’яттю, історичними подіями.

У філософії Нового часу особистість почали розглядати як автономного суб’єкта, здатного самостійно формувати свої переконання та світогляд. Проте вже у ХХ столітті мислителі наголошують, що людина не існує поза контекстом спільноти: її «я» народжується у спілкуванні з іншими. Таким чином, ідентичність розуміється не як статична сутність, а як динамічний процес, у якому людина постійно переосмислює власне місце у світі.

Культура є одним із головних чинників, що визначають людську ідентичність. Через мову, звичаї, символи, мистецтво суспільство формує спільну систему смислів, яка дає людині відчуття належності. Водночас кожен індивід інтерпретує ці культурні коди по-своєму, поєднуючи особистий досвід із колективними уявленнями. У цьому полягає суперечливість ідентичності — вона одночасно індивідуальна й спільна, постійна й змінна.

Для української культури питання ідентичності має особливу вагу, адже воно тісно пов’язане з історичними випробуваннями, боротьбою за незалежність, за право говорити рідною мовою, зберігати власну пам’ять і традиції. Протягом століть українці неодноразово переживали спроби знищення культурної самобутності, тому самоідентифікація набуває для них значення духовного опору. У літературі цей процес виявляється через звернення до фольклорних мотивів, міфів, історичних постатей, національної символіки, які допомагають відновити зв’язок із витоками.

Ідентичність нерозривно пов’язана з пам’яттю. Через пам’ять людина усвідомлює себе як частину безперервного історичного ланцюга. Пам’ять поєднує минуле, теперішнє й майбутнє, створюючи відчуття спадкоємності. Втрата пам’яті — особистої чи колективної — означає втрату орієнтирів, руйнування основи, на якій тримається самосвідомість. Саме тому сучасна українська література так часто звертається до теми відновлення історичної пам’яті: повернення замовчуваних сторінок, переосмислення радянського досвіду, осмислення травм війни.

Не менш важливою складовою ідентичності є мова. Вона не лише інструмент комунікації, а й носій культури, способу мислення, світобачення. Зміна або втрата мови тягне за собою зміну ідентичності. У межах українського контексту мовне питання часто стає символом вибору — залишатися собою чи пристосуватися до чужого світу. Тому письменники надають великого значення відтворенню мовного багатства, діалектів, інтонацій, адже саме через слово зберігається національна душа.

Культурна ідентичність завжди має діалогічний характер: вона розвивається у взаємодії з іншими культурами. В умовах глобалізації людина стикається з численними моделями поведінки, світоглядами, способами життя. Це створює простір для збагачення, але й породжує кризу самоідентифікації, коли важко зберегти власну унікальність. Сучасні письменники реагують на цей виклик, намагаючись знайти баланс між відкритістю світу й вірністю своїм кореням.

Феномен ідентичності має також моральний вимір. Усвідомлення себе як частини спільноти накладає відповідальність за її майбутнє. Людина з розвиненим почуттям ідентичності здатна до солідарності, емпатії, готова діяти в інтересах загального добра. В українському контексті це проявляється у відчутті єдності перед загрозами, у прагненні зберегти культуру й незалежність, у волонтерстві, у творчості, яка стає формою служіння народу.

Таким чином, поняття ідентичності у філософії та культурі охоплює весь спектр людського досвіду — від особистих почуттів до національної свідомості. Вона є результатом постійного діалогу між минулим і сучасністю, індивідуальним і колективним, внутрішнім і зовнішнім світом. Ідентичність — це не застиглий стан, а живий процес становлення, у якому людина відкриває себе через мову, культуру, історію та взаємини з іншими.

Саме тому література відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні ідентичності. Вона дає змогу пережити досвід іншого, осмислити власне місце у світі, зрозуміти, що означає бути українцем сьогодні. Через образи героїв, символи, описи міст і сіл, через інтонації мови література творить простір, де народжується сучасна українська самосвідомість — відкрита світові, але вкорінена у власній культурі.

 

 

2.            Пошук ідентичності як тема в сучасній українській літературі

 

Проблема ідентичності в українській літературі останніх десятиліть стала однією з найгостріших і найактуальніших, адже саме через художнє слово суспільство осмислює власне минуле, теперішнє й майбутнє. Література виступає своєрідним дзеркалом колективної свідомості, у якому відображаються складні процеси самоусвідомлення народу, його боротьба за право бути собою. Сучасні письменники звертаються до теми пошуку ідентичності як до фундаментальної духовної потреби людини, що намагається зрозуміти своє місце у мінливому світі.

Після проголошення незалежності України 1991 року перед письменниками постало завдання переосмислити історію, позбутися колоніальних міфів і створити нову культурну нарацію, у центрі якої стоїть вільна людина. Радянська доба залишила глибокі рани у свідомості нації — втрату мови, історичної пам’яті, духовної тяглості. Тому література 1990–2000-х років стала простором повернення до витоків, пошуку справжніх коренів. Письменники прагнули заповнити «білі плями» історії, відновити зв’язок поколінь, показати правду, яку десятиліттями замовчували.

Однією з перших авторок, що відкрила тему самоідентифікації у новому контексті, стала Оксана Забужко. Її творчість — від есеїстики до романів — порушує питання жіночої, національної й культурної ідентичності. У романі «Польові дослідження з українського сексу» (1996) письменниця показала драму людини, яка шукає себе між двома світами — колоніальним минулим і пострадянською сучасністю. Її героїня відчуває роздвоєність між українським корінням і західною освітою, між бажанням належати до світової культури і страхом втратити власне «я». Такий пошук супроводжується болем, адже становлення ідентичності відбувається через подолання комплексів меншовартості, через усвідомлення власної цінності й гідності.

У XXI столітті, на тлі нових суспільних викликів, тема ідентичності набуває ще більшої глибини. Російсько-українська війна, інформаційні впливи, масова міграція, глобалізація та цифровізація створюють ситуацію, у якій людині доводиться шукати відповіді на запитання: хто я є у цьому світі, яким є мій дім, що означає бути українцем сьогодні? Письменники не лише фіксують ці процеси, а й активно беруть участь у формуванні нової ідентичності — відкритої, демократичної, але вкоріненої у своїй культурі.

Сергій Жадан є одним із тих авторів, у творчості яких пошук ідентичності поєднується з темою війни, втрат і морального вибору. Його герої — звичайні люди зі Сходу України, які опинилися між старими ідеологіями й новою реальністю. У романі «Ворошиловград» він показує героя, що повертається до рідного міста, аби відновити втрачені зв’язки, відстояти власний дім і гідність. Для Жадана ідентичність — це не лише культурна чи національна належність, а насамперед внутрішня позиція людини, здатність чинити опір зневірі й абсурду. У романі «Інтернат» (2017) пошук себе відбувається в умовах війни: герой переживає втрату звичного світу, але через страждання приходить до усвідомлення власної причетності до нації, що бореться за свободу.

Особливого звучання тема ідентичності набуває у творчості Софії Андрухович. Її роман «Амадока» (2020) — це історія про втрату пам’яті, про людину, яка шукає себе, не пам’ятаючи власного минулого. Через сюжет амнезії письменниця підводить до глибшої метафори — втрати колективної пам’яті народу, який мусить згадати себе, аби вижити. Повернення пам’яті стає актом відродження, а отже — пошуком ідентичності. Андрухович утілює ідею, що людське «я» не існує без минулого: відновлення історії — це не лише пізнання, а й духовне зцілення.

Проблема ідентичності виявляється також у прозі Артема Чеха, який представляє покоління молодих українських письменників, що безпосередньо пережили війну. Його збірка «Точка нуль» (2017) — це спроба зрозуміти, ким стає людина після фронту. Чех пише про втрату попередніх уявлень про себе, про нову мужність і відповідальність, які народжуються в екстремальних умовах. Пошук ідентичності тут відбувається через зіткнення з реальністю, яка перевіряє людяність, віру, любов. У своїй документальній щирості автор показує, що справжня ідентичність народжується не з декларацій, а з досвіду співчуття та служіння.

У творчості сучасних українських письменників пошук ідентичності часто поєднується з темою дому. Дім — це не лише місце проживання, а символ духовної опори. Герої Жадана, Андрухович, Чеха, Забужко прагнуть повернутися до простору, де вони можуть бути собою. Проте цей дім нерідко виявляється зруйнованим, тому пошук набуває екзистенційного характеру — це шлях до внутрішньої гармонії, до зцілення душі. Література стає тим місцем, де дім можна відбудувати хоча б у слові.

Ідентичність у сучасній українській прозі нерозривно пов’язана з темою мови. Письменники свідомо утверджують українське слово як простір свободи й самоусвідомлення. Мова у творах Забужко — це засіб боротьби з колоніальним минулим; у Жадана — елемент живої народної культури; у Чеха — свідчення правди; в Андрухович — інструмент відновлення пам’яті. Таким чином, мова стає важливим чинником формування сучасної ідентичності — не лише засобом комунікації, а духовним кодом нації.

Значення теми ідентичності у сучасній українській літературі також полягає у її гуманістичному потенціалі. Через пошук себе герої цих творів долають страх, байдужість, відчуження. Вони вчаться бачити в іншому не ворога, а співрозмовника, що теж шукає сенс. У цьому полягає цінність літератури — вона допомагає суспільству зцілитися, зберегти людяність навіть у найтяжчі часи.

 

3.            Ідентичність у контексті поколінь

 

Проблема ідентичності у сучасній українській літературі нерозривно пов’язана з темою поколінь — їхнього досвіду, цінностей, способу мислення та бачення світу. Кожне покоління українців, що виростало у різних історичних умовах, формувало своє уявлення про те, що означає бути українцем, якою є роль особистості в суспільстві, де проходить межа між «я» і «ми». Література, відображаючи ці процеси, стає простором міжпоколінного діалогу, у якому минуле і сучасність вступають у постійний контакт, допомагаючи зрозуміти, як народжується колективна ідентичність.

Українська історія ХХ століття залишила глибокі сліди у свідомості кількох поколінь. Старше покоління — діти і внуки людей, що пережили Голодомор, Другої світову війну, репресії, радянський тоталітаризм — несло у собі тягар мовчання і страху. Для них питання ідентичності часто зводилося до виживання, до спроби зберегти хоча б фрагменти рідної культури в умовах утисків. Цей досвід передавався не лише через родинну пам’ять, а й через підтексти художніх творів, які намагалися говорити правду, використовуючи символи, натяки, підтексти. Сучасні письменники звертаються до цього пласту, прагнучи розкрити, як травматичне минуле вплинуло на формування національного характеру.

Покоління, що ввійшло у літературу в 1990-х роках, стояло перед завданням звільнення від радянських стереотипів і пошуку нового голосу. Це були роки відродження українського слова, повернення заборонених імен, відкриття історичних тем, про які раніше не можна було говорити. У творчості Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Володимира Єшкілєва, Євгена Пашковського, Тараса Прохаська відчувається прагнення осмислити досвід покоління, що виходить із «імперської тіні» у простір свободи. Герої цих письменників часто переживають кризу самоідентифікації, але саме через цю кризу народжується нова свідомість — свідомість людини, яка не боїться бути собою, несе відповідальність за свій вибір і не шукає опори в готових ідеологіях.

Для покоління 2000-х років тема ідентичності має інше забарвлення. Це вже люди, які виросли у незалежній державі, але зіткнулися з глобалізацією, культурною гібридністю, впливом масової культури та цифрового світу. Їхній пошук «я» часто відбувається у просторі між локальним і глобальним. Сучасні письменники молодшого покоління — Софія Андрухович, Гаська Шиян, Катерина Калитко, Олег Коцарев — звертаються до тем внутрішньої свободи, емансипації, переосмислення родових і національних травм. У їхніх творах ідентичність постає як діалог між минулим і сучасним, між пам’яттю та особистим вибором. Для цих авторів важливо не лише зберегти спадщину, а й переосмислити її, зробити живою і близькою сучасній людині.

Покоління воєнного досвіду — письменники, які пережили події Революції Гідності та російсько-української війни, — формують нову модель української ідентичності, засновану на відповідальності, солідарності та мужності. Твори Сергія Жадана, Артема Чеха, Станіслава Асєєва, Олени Стяжкіної показують, як війна стає моментом істини, коли людина не може залишатися осторонь. Герої цих текстів змінюються під тиском реальності: вони переосмислюють, що означає «бути українцем», розуміють, що ідентичність — це не лише культурна приналежність, а готовність діяти, захищати свій дім і цінності. Для цих авторів пошук себе — це водночас пошук сенсу життя у світі, який розпався, але все ще потребує любові й справедливості.

У контексті поколінь особливо важливою є тема пам’яті. Старше покоління часто передає молодшому не лише факти історії, а й емоційний досвід, який формує підсвідоме відчуття належності. У творах Забужко, Андрухович, Андрухович-Софії пам’ять виступає не як минуле, а як жива енергія, що впливає на сучасність. Молодші автори сприймають пам’ять не як обов’язок, а як можливість самопізнання. Так виникає діалог поколінь, де старші нагадують про коріння, а молодші шукають нові способи говорити про нього мовою сучасності.

Проблема ідентичності у поколіннєвому вимірі пов’язана також із питанням трансформації цінностей. Якщо старше покоління асоціює себе з боротьбою, виживанням, жертовністю, то молодше — із самореалізацією, відкритістю світу, критичним мисленням. У літературі це проявляється у різних тональностях: від сповіді та спогаду до іронії й експерименту. Проте попри відмінності між поколіннями, усіх авторів об’єднує прагнення зрозуміти себе у часі, знайти власне місце у національному просторі, зберегти духовну єдність попри різницю досвідів.

У сучасному культурному дискурсі ідентичність дедалі частіше осмислюється як безперервний процес передачі енергії між поколіннями. Література виконує функцію посередника між минулим і майбутнім. Вона дає можливість молодим читачам почути голоси предків, а старшому поколінню — побачити, як їхні нащадки переосмислюють досвід у нових обставинах. Такий діалог не лише зберігає традицію, а й оновлює її, робить її живою частиною сучасності.

 

Висновки до розділу 1

 

Проведений аналіз теоретичних аспектів проблеми ідентичності дозволяє стверджувати, що це поняття є одним із ключових у сучасній гуманітарній науці та художній культурі. Ідентичність поєднує у собі особистісний, культурний і національний виміри, відображаючи внутрішній світ людини та її належність до певної спільноти. У філософії та культурології вона розглядається не як незмінна сутність, а як процес становлення, у якому людина постійно переосмислює себе у взаємодії з історією, мовою, культурою, іншими людьми та суспільством загалом.

Культура виступає головним середовищем формування ідентичності, адже саме через мову, традиції, символи, міфи й мистецтво індивід усвідомлює власну унікальність і зв’язок з колективом. Для українського народу, який упродовж століть зазнавав утисків і колоніального тиску, проблема ідентичності має особливе значення. Її формування пов’язане з боротьбою за право бути собою, з поверненням історичної пам’яті, з утвердженням рідної мови як духовного коду нації. Саме тому українська література стає не лише художнім, а й ідеологічним простором, де відбувається осмислення національного досвіду, переосмислення минулого та пошук нових форм самовираження.

Пошук ідентичності як тема в сучасній українській літературі відображає процес духовного оновлення суспільства після здобуття незалежності. Письменники нової доби відчули необхідність звільнення від радянських стереотипів, відновлення правди історії, повернення до власних коренів. У творах Оксани Забужко, Сергія Жадана, Софії Андрухович, Артема Чеха та багатьох інших ідентичність постає як боротьба за право на свій голос, як прагнення знайти внутрішню гармонію між особистим і національним, між пам’яттю та сучасністю. Через історії героїв автори осмислюють, як людина може залишатися собою в умовах суспільних змін, війни, інформаційного тиску та глобалізації.

У контексті поколінь ідентичність набуває додаткових відтінків. Старше покоління несе досвід виживання, молодше — досвід самопізнання й відкритості світу. Література стає місцем зустрічі цих поколінь, де формується діалог пам’яті. Через спільне осмислення минулого і теперішнього письменники створюють безперервний ланцюг духовної спадкоємності. Герої сучасної прози — це носії різного досвіду, проте всіх їх об’єднує прагнення знайти відповідь на питання, ким бути у світі, який постійно змінюється.

Отже, у сучасній українській культурі ідентичність розглядається як динамічний процес самоусвідомлення, що поєднує особистісне й національне. Вона формується у діалозі поколінь, у збереженні пам’яті, у прагненні залишитися собою попри зовнішні впливи. Література відіграє провідну роль у цьому процесі, адже саме художнє слово допомагає суспільству осмислити себе, зрозуміти свою історію й визначити духовні орієнтири майбутнього.
Таким чином, тема ідентичності в українській літературі є не лише предметом наукових досліджень, а й моральним дороговказом, що веде людину до глибшого розуміння власного «я» і свого місця в культурному просторі нації.

 

 

РОЗДІЛ 2. Образ пошуку ідентичності у прозі сучасних українських письменників

2.1. Оксана Забужко: ідентичність як пам’ять і жіночий досвід

 

Творчість Оксани Забужко займає особливе місце у сучасній українській літературі, адже саме вона однією з перших порушила тему ідентичності не лише як національної проблеми, а й як особистісного, гендерного та культурного феномену. Її художній і есеїстичний доробок охоплює коло питань, що стосуються історичної пам’яті, внутрішнього зв’язку поколінь, ролі жінки у процесі самоусвідомлення нації. Забужко розглядає пошук ідентичності як складний і болісний шлях людини, яка намагається зібрати себе з уламків минулого, зберегти власний голос серед шуму історії.

Однією з найважливіших тем у її творчості є тема пам’яті. Для письменниці пам’ять — це не лише сховище фактів, а жива субстанція, що формує людину і націю. Без пам’яті, за її переконанням, неможливо ні особистісне, ні національне самоствердження. У романі «Музей покинутих секретів» (2009) Забужко створює складну багатопланову оповідь, у якій особисті історії героїв переплітаються з історією України ХХ століття. Центральна ідея роману — повернення забутих або витіснених із колективної свідомості спогадів. Минуле тут не минуло: воно постійно нагадує про себе, змушує героїв шукати правду, навіть якщо вона болюча.

Письменниця показує, що втрачена або перекручена пам’ять — це форма духовної амнезії, наслідок колоніального впливу, який позбавив українців цілісного бачення своєї історії. Героїня роману, журналістка Дарина Гощинська, розплутує таємницю загибелі учасниці українського підпілля, і через це розслідування поступово відкриває власну внутрішню історію, усвідомлює свою причетність до великої національної долі. У процесі цього пошуку вона проходить шлях від байдужого спостерігача до людини, що розуміє: історія не є чимось зовнішнім, вона живе в кожному. Таким чином, Забужко утверджує ідею ідентичності як пам’яті — особистої, родової, національної.

Пам’ять у романі Забужко має також жіноче обличчя. Авторка відновлює голоси жінок, яких історія часто позбавляла права говорити. Через жіночі образи вона розкриває колективний досвід нації, що протягом століть зазнавала утисків. Героїні її творів — не просто носії родинних історій, а символи духовної витривалості, моральної стійкості й любові, яка здатна пережити навіть смерть. У цьому сенсі жіночий досвід у Забужко набуває універсального звучання — це досвід виживання, мовчання, але й відродження.

У своїй ранній прозі, зокрема в романі «Польові дослідження з українського сексу» (1996), Забужко порушила питання жіночої ідентичності у пострадянському суспільстві. Цей твір став своєрідним маніфестом нового українського фемінізму. Авторка вперше відверто заговорила про жіноче «я», що шукає себе між особистою свободою й суспільними очікуваннями, між любов’ю й приниженням, між українським минулим і західною сучасністю. Героїня роману переживає кризу самоідентифікації, але саме через біль і саморефлексію знаходить власний голос. Письменниця розкриває залежність формування жіночої ідентичності від колоніального минулого, адже підкорена нація породжує підкорену людину — і навпаки, відновлення гідності жінки стає актом відновлення гідності народу.

Жіночий досвід у творчості Забужко невіддільний від теми мови. Авторка послідовно підкреслює, що мовна свідомість є серцевиною культурної ідентичності. Її героїні часто говорять про біль відчуження, коли доводиться мислити «чужою» мовою, втрачати здатність називати речі своїми іменами. Мова стає символом самоповаги, простором свободи, у якому народжується справжнє «я». Через це Забужко ставить мову на рівень духовного вибору — повернення до рідного слова означає повернення до себе.

Інший важливий аспект — поєднання особистого і національного досвіду. Для Забужко немає чіткого розмежування між приватним і суспільним: історія нації проходить через життя кожної людини. Її героїні водночас переживають любов і втрату, війни і тишу, самотність і відповідальність перед майбутнім. Через інтимні історії вона показує глибші смисли — як через особисту драму можна осягнути колективну. Саме тому її романи поєднують психологізм і філософію, індивідуальний досвід і національну долю.

У своїх есеях («Хроніки від Фортінбраса», «Філософія української ідеї» та ін.) Забужко осмислює поняття культурної тяглості як головної умови існування нації. Вона вважає, що ідентичність потребує не лише знання минулого, а й здатності його осмислити, перетворити на досвід. Її позиція полягає у тому, що українська культура мусить позбутися «комплексу провінційності» та навчитися говорити власним голосом на рівних із європейськими традиціями. Таким чином, ідентичність у її розумінні — це не замкненість у собі, а відкритість і відповідальність перед світом.

Забужко створює модель героїні, яка проходить шлях самопізнання через пам’ять, любов, творчість і мову. Вона руйнує стереотипи про пасивну жіночність, утверджуючи образ сильної особистості, що мислить, бореться і діє. Її тексти поєднують історію та сучасність, інтелект і емоцію, приватне і суспільне, створюючи цілісну картину пошуку українського «я».

У контексті загальної теми дослідження творчість Оксани Забужко демонструє, що формування ідентичності неможливе без повернення до історичної правди, без осмислення жіночого досвіду, без усвідомлення ролі мови як духовної основи. Її героїні проходять через біль і сумніви, але зрештою знаходять себе у пам’яті — як особистій, так і національній. Саме ця пам’ять стає для них джерелом сили, що дозволяє подолати внутрішній хаос і зібрати розірвані нитки минулого.

 

2.2. Сергій Жадан: ідентичність як протест і виживання

Сергій Жадан — один із найвпливовіших українських письменників XXI століття, чия творчість стала голосом покоління, що пережило розпад радянської імперії, суспільну кризу 1990-х, війни, пошуки нового сенсу життя. Його проза і поезія — це водночас щоденник епохи й сповідь людини, яка намагається знайти себе серед руїн історії. Центральним мотивом його творчості є пошук ідентичності — особистої, національної, культурної, — що виявляється через досвід протесту, виживання та відновлення людяності.

Світ Жадана — це простір на межі: між Сходом і Заходом, минулим і майбутнім, містом і провінцією, війною і миром. Його герої — мешканці зруйнованого постіндустріального Сходу України, де колишні заводи й вулиці радянських часів перетворюються на декорації нової, часто хаотичної реальності. Але саме в цьому середовищі народжується сучасна українська людина, яка вчиться говорити своїм голосом. Жадан показує, що справжня ідентичність формується не в комфорті, а в боротьбі, не у відчутті стабільності, а у постійному пошуку і внутрішньому опорі.

У романі «Ворошиловград» (2010) Жадан розповідає історію Германа — колишнього менеджера з великого міста, який повертається до рідного Луганщини, щоб урятувати автозаправку брата. Ця зовні проста сюжетна лінія перетворюється на символічну подорож героя до власного коріння. Герман проходить шлях від байдужості до відповідальності, від споживацького існування до усвідомлення зв’язку зі своєю землею. Його повернення — це не лише особистий вибір, а й акт відновлення гідності. Таким чином, Жадан трактує ідентичність як внутрішній протест проти втрати себе, як спробу відстояти право бути частиною спільноти, навіть якщо вона розбита і спустошена.

У цьому романі протест має не політичний, а моральний характер. Герой не бореться з владою — він бореться із власною байдужістю, з безпам’ятством, з апатією, що охопила його покоління. Відмова від цинізму стає першим кроком до самопізнання. Через історію Германа Жадан говорить про те, що українська ідентичність народжується з повсякденної праці — з уміння любити, підтримувати, залишатися вірним людям і місцю, яке тебе сформувало.

Інший вимір теми ідентичності — війна. У романі «Інтернат» (2017) письменник показує життя звичайної людини, втягнутої у вир російсько-української війни. Головний герой Паша, шкільний учитель, опиняється у зоні бойових дій і вирушає через лінію фронту, щоб вивезти племінника. Це подорож не лише через зруйнований ландшафт, а й через власну свідомість. Війна оголює справжню сутність людини, змушує її обирати між страхом і гідністю, між бездіяльністю і відповідальністю.

Жадан показує, що ідентичність у таких умовах — це не те, що дається від народження, а те, що виборюється щодня. Паша проходить через випробування, яке руйнує його байдужість. Його внутрішня трансформація — це метафора дорослішання українського суспільства, яке змушене визначати, хто воно є, коли світ довкола руйнується. Виживання для героя стає не лише фізичним, а духовним актом — здатністю не зрадити себе, залишитися людиною попри насилля і страх.

Тема протесту в творчості Жадана має глибоке коріння у його поезії. Його вірші сповнені ритму міста, болю, любові, сміху й смутку. Вони звучать як голос покоління, що не має ідеалів, але не втрачає надії. У поезії збірок «Цитатник», «Тамплієри», «Життя Марії» відчутна спроба знайти опору в найпростіших речах — у дружбі, у праці, у пам’яті. Поетичне «я» Жадана — це людина, яка не шукає героїзму, але не відступає від власних переконань. Його протест — це відмова підкорятися байдужості, зневірі, неправді. Саме через цю моральну позицію він формує образ сучасного українця — не ідеалізованого, але живого, здатного співчувати і чинити опір.

Особливість Жаданової концепції ідентичності полягає у її «знизу вгору» характері. Він не шукає героїв у високих кабінетах чи історичних подіях — його герої живуть серед руїн, у гуртожитках, у поїздах, на ринках. Їхня ідентичність народжується не з великих декларацій, а з повсякденної лояльності до людей поруч. Вона проявляється у здатності залишатися людяним там, де система знецінює людське. Саме в цій буденності, у здатності підтримати, розділити хліб, простягнути руку, і криється справжня сутність українського характеру.

Жадан не ідеалізує дійсність. Його тексти сповнені гіркоти, але ця гіркота очищає. Письменник показує, що національна ідентичність не може ґрунтуватися лише на героїчних міфах — вона має будуватися на правді, навіть якщо ця правда болюча. Саме тому його герої чесні у своїй слабкості: вони сумніваються, бояться, помиляються, але продовжують іти вперед. Таке трактування ідентичності як процесу постійного вибору і боротьби робить творчість Жадана особливо близькою сучасному читачеві.

Ще одним виміром його естетики є музика. Як фронтмен гурту «Жадан і Собаки», він переносить свою поетичну енергію на сцену, перетворюючи мистецтво на акт спільного дихання з аудиторією. Це також форма ідентичності — колективної, молодіжної, міської. Через музику Жадан створює відчуття єдності, солідарності, співпричетності — цінностей, що є основою нової української культури.

У творчості Сергія Жадана поєднуються документальна точність і поетична глибина. Його проза і поезія фіксують момент історії, коли українське суспільство шукає себе після втрат і потрясінь. Але цей пошук у нього завжди сповнений віри в людину. Письменник не пропонує готових відповідей, натомість показує, що ідентичність — це шлях, який потрібно проходити разом, щодня виборюючи своє право на правду, гідність і любов.

 

2.3. Софія Андрухович: ідентичність як шлях самопізнання

Софія Андрухович належить до покоління українських письменниць, які осмислюють проблему ідентичності крізь призму внутрішнього досвіду людини. Її твори зосереджені не стільки на зовнішніх конфліктах, скільки на процесах самопізнання, пам’яті, особистої еволюції. У центрі її уваги — людина, що шукає відповіді на запитання: хто я є, що становить мою сутність, як минуле впливає на мене, і як я можу поєднати фрагменти власного життя у цілісну історію. Андрухович створює глибокі психологічні образи, у яких внутрішній світ героїв відбиває загальнонаціональні процеси формування ідентичності.

Її найвідоміший роман «Амадока» (2020) став знаковим явищем української літератури початку XXI століття. Уже сама назва містить символічний підтекст: Амадока — це легендарне озеро, яке колись існувало на мапах Європи, але згодом зникло без сліду. Цей образ втілює тему втраченої пам’яті, забутої історії, стертих ідентичностей. У романі Андрухович поєднує три часові пласти — сучасність, радянське минуле й період Другої світової війни, демонструючи, як особисті історії людей сплітаються у єдину тканину національної пам’яті.

Центральна героїня роману, молода жінка Богдана, переживає глибоку внутрішню кризу. Її чоловік, ветеран війни, втрачає пам’ять після тяжкого поранення, і вона намагається допомогти йому згадати, хто він є. Цей сюжет стає метафорою ширшого процесу — пошуку ідентичності людиною, яка втратила своє минуле. Андрухович показує, що пам’ять — це не просто архів спогадів, а фундамент нашого буття: втрачаючи її, ми втрачаємо самих себе.

Поступове відновлення пам’яті чоловіка перетворюється на акт духовного відродження. Це шлях, у якому самопізнання поєднується з прийняттям болю, відповідальності й любові. Письменниця досліджує, як травма — особиста й колективна — формує нову ідентичність. Війна, репресії, брехня, зрада — усе це досвід, який не можна просто забути. Проте лише усвідомивши й осмисливши його, людина здатна жити далі. Таким чином, Андрухович показує, що шлях до себе лежить через пам’ять, навіть якщо вона болісна.

Особливе місце у творчості письменниці посідає тема саморефлексії. Її герої не отримують готових відповідей — вони сумніваються, аналізують, шукають сенс. Самопізнання у творах Андрухович не є лінійним процесом, це радше спіраль, у якій людина постійно повертається до вже пережитого, щоб побачити його під іншим кутом. Авторка створює складні внутрішні монологи, поєднує зовнішню подієвість із глибоким психологічним підтекстом, що робить її прозу філософською, інтелектуальною й водночас емоційною.

Пошук ідентичності у творчості Андрухович тісно пов’язаний із темою любові. У «Амадоці» любов стає не лише почуттям, а способом відновлення людяності. Через любов герої долають травми минулого, вчаться приймати себе і світ. Авторка утверджує думку, що самопізнання неможливе без співчуття — до себе, до іншого, до нації. Ідентичність, у її розумінні, — це не замкнутість у собі, а відкритість до діалогу, до іншого, який віддзеркалює нас самих.

Значною мірою творчість Софії Андрухович відображає жіночу перспективу самопізнання. Її героїні прагнуть поєднати особисте й суспільне, знайти гармонію між тілом і духом, між свободою та відповідальністю. Авторка відкидає стереотипи пасивної жіночності, натомість створює образи активних, мислячих, духовно зрілих жінок, які не бояться дивитися у власну глибину. Для Андрухович жіночий досвід — це не лише емоційність, а й глибоке розуміння світу, здатність до співчуття й трансформації.

Важливим елементом її концепції ідентичності є культура як простір взаємопам’яті. У романі «Амадока» звучать голоси різних епох: мистецтво, музика, поезія, живопис стають тлом, на якому формується внутрішній світ героїв. Культура постає як колективна пам’ять людства, що допомагає людині усвідомити власну тяглість у часі. Так Андрухович утверджує ідею духовного спадкоємства — навіть якщо окремі життя минають, культура зберігає сенси, через які відбувається пізнання себе.

У більш ранньому романі «Фелікс Австрія» (2014) письменниця також звертається до теми самоідентифікації. Дія відбувається у Станіславові початку ХХ століття, де дві жінки — Стефа та Аделя — живуть у тісному, майже символічному зв’язку «пані — служниці». Їхні взаємини розкривають психологічну двоїстість людини, її залежність від соціальних ролей, дитячих травм і внутрішніх страхів. Пошук ідентичності тут подається як звільнення від ролей, які нав’язує суспільство, і як спроба прийняти власну індивідуальність. Андрухович показує, що справжня свобода можлива лише тоді, коли людина перестає жити чужими очікуваннями.

Через ці образи авторка розкриває важливу думку: ідентичність не можна знайти раз і назавжди. Вона формується постійно — через досвід, стосунки, спогади, вибір. Людина змінюється, і разом із нею змінюється її «я». Тому для Андрухович самопізнання — це процес, який триває все життя. Цей мотив перегукується з філософською традицією екзистенціалізму, у якій сенс людського буття полягає у безперервному творенні себе.

Романи Андрухович відзначаються високою культурною насиченістю, психологічною точністю й етичним виміром. Її герої вчаться не тікати від минулого, а приймати його як частину своєї природи. Вони проходять крізь сумніви, втрати, помилки, але кожен крок наближає їх до розуміння власної сутності. Самопізнання у творах Андрухович — це не втеча від реальності, а шлях до її глибшого прийняття, до гармонії між внутрішнім і зовнішнім світом.

 

2.4. Артем Чех: воєнний досвід як перевірка ідентичності

Творчість Артема Чеха — одне з найяскравіших свідчень того, як сучасна українська література осмислює війну не лише як подію, а як глибоку екзистенційну кризу, що перевіряє людину на міцність, виявляє її справжню сутність. Письменник, який сам пройшов фронтовий досвід, перетворює власні переживання на матеріал для роздумів про людяність, гідність, відповідальність і ідентичність. Його проза — чесна, стримана, документально точна, але водночас сповнена емоційної сили та внутрішньої етики.

Артем Чех (справжнє ім’я — Артем Чередник) народився у Черкасах, і до початку війни займався літературною творчістю та журналістикою. У 2015–2016 роках він проходив службу в Збройних Силах України, після чого опублікував книжку «Точка нуль» (2017) — одну з найщиріших і найглибших рефлексій про війну в сучасній українській літературі. Цей текст став не лише свідченням, а й сповіддю, своєрідним щоденником трансформації людини, яка зіткнулася з реальністю війни та віднайшла у ній власне «я».

У «Точці нуль» автор уникає пафосу чи героїзації. Він говорить про війну просто, без прикрас, через побутові деталі, короткі епізоди, фрагменти розмов і спогадів. Така форма відповідає суті його задуму: показати, що справжній герой — це не той, хто здійснює подвиги, а той, хто не втрачає людяності серед абсурду. У Чеха війна не є лише зовнішнім конфліктом — це насамперед випробування ідентичності, перевірка того, ким ти є, коли зникають усі звичні орієнтири, коли щоденне життя зводиться до базових інстинктів виживання.

Головна ідея книги — пошук себе через досвід межі. На фронті немає місця самообману: тут людина залишається наодинці зі своєю сутністю. Автор чесно визнає власні страхи, сумніви, відчай. Водночас у цих зізнаннях народжується нове розуміння гідності — як уміння бути справжнім, не ховатися за ролями. Ідентичність у Чеха — це не політична декларація, а внутрішній стан, коли людина зберігає власне обличчя навіть тоді, коли все навколо знецінюється.

Особливість письма Чеха полягає у поєднанні спостережливості та філософської глибини. Він пише короткими фразами, уривчастими думками, що створюють відчуття документальної достовірності. Але за цими фрагментами прихована велика духовна історія — історія дорослішання, прийняття, переосмислення себе. Автор показує, як війна змінює сприйняття світу: звичні цінності руйнуються, але натомість народжується нова, більш чесна ідентичність — без ілюзій, проте з вірою у людську гідність.

Чех не прагне створювати героїчних міфів. Його герої — звичайні люди, для яких війна стає випробуванням не мужності, а людяності. У його текстах немає патетики — натомість є спокійна, майже буденна правда. Ця правда болюча, але очищувальна. Письменник показує, що ідентичність не народжується в комфорті — вона формується у зіткненні з реальністю, коли потрібно зробити моральний вибір.

У книзі «Хто ти такий?» (2015) Чех розширює цю тему, досліджуючи становлення особистості у сучасному суспільстві. Тут теж звучить мотив пошуку себе, але вже не лише у воєнних обставинах, а й у мирному житті, де людина губиться серед чужих стандартів, медіа-реальності, інформаційного шуму. Письменник проводить паралель: у мирному світі також існує війна — внутрішня, тиха, непомітна, але не менш виснажлива. Це боротьба за автентичність, за право залишатися собою серед тотального прагматизму та байдужості.

Важливою темою у творчості Чеха є пам’ять — не героїчна, а особиста. Він пише про побратимів, які залишилися на фронті, про тих, хто не повернувся, і про тих, хто повернувся, але вже іншими. Через спогади автор фіксує обличчя часу, який змінює не лише людей, а й саму країну. Пам’ять у його розумінні — це форма опору забуттю, спосіб утримати ідентичність спільноти, що пережила травму. Вона допомагає не лише згадувати, а й жити далі, не втрачаючи сенсу.

У прозі Чеха війна постає не лише як трагедія, а як точка відліку нового життя. Саме у цій «точці нуль» людина очищується від фальші, від надмірного его, від хибних ілюзій. Ідентичність тут виявляється через найпростіші речі: розмову, підтримку, гумор, готовність допомогти. Автор показує, що навіть у найтемніші моменти війни залишається місце для співчуття, дружби, любові — тих цінностей, які і творять людську сутність.

Стиль Чеха поєднує документальність і ліризм. Його мова лаконічна, без риторичних прикрас, але саме ця простота створює ефект глибокої довіри. Письменник пише не як спостерігач, а як учасник, який говорить ізсередини подій. Його голос — це голос солдата, але водночас голос філософа, який розуміє, що війна — це крайня форма пізнання людини.

Через свій досвід Чех формує нову модель українського письменника — свідка, що не тільки описує реальність, а й несе моральну відповідальність за слово. Його тексти виходять за межі фронтової тематики: вони розповідають про те, як війна змінила світогляд цілої генерації. Це покоління, яке зрозуміло, що ідентичність не можна передати у спадок — її потрібно виборювати щоразу, коли постає загроза знецінення людського життя.

Таким чином, у творчості Артема Чеха ідентичність постає як випробування, що оголює справжню природу людини. Вона не зводиться до політичних гасел чи патріотичних декларацій — це передусім внутрішня позиція, що виявляється у вчинках, у готовності залишатися чесним і співчутливим. Його герої доводять, що справжня ідентичність народжується там, де людині доводиться робити вибір між страхом і гідністю.

Проза Артема Чеха розкриває гуманістичну сутність української літератури XXI століття: навіть у найжорстокіших умовах вона залишається літературою про людину, про її серце, про її здатність пам’ятати, любити й бути собою. У цьому — головна цінність його творчості та її внесок у формування нової української культурної ідентичності, що ґрунтується не на героїчних міфах, а на правді, співчутті й моральній силі.

 

Висновки до розділу 2

Проведений аналіз творчості сучасних українських письменників дає змогу зробити висновок, що тема пошуку ідентичності є однією з провідних у літературному процесі початку XXI століття. Вона охоплює різні аспекти людського існування — від особистісного й психологічного до національного та історичного. Через цю тему письменники осмислюють не лише індивідуальний досвід своїх героїв, а й колективний досвід нації, яка протягом останніх десятиліть проходить складний шлях самоусвідомлення.

У творчості Оксани Забужко ідентичність постає як пам’ять і моральна відповідальність. Її героїні шукають себе через повернення до родинної й національної історії, через осмислення минулого, яке не можна забути. Забужко утверджує ідею, що відновлення пам’яті — це шлях до духовного визволення, а мова і культура — основа національного «я». Особливе місце у її творчості займає жіночий досвід, який стає метафорою відродження народу: жінка у Забужко — це не лише особистість, а символ пам’яті, любові й внутрішньої сили, що долає травму історії.

Творчість Сергія Жадана демонструє інший аспект — ідентичність як протест і виживання. Його герої живуть у зруйнованому світі, але саме в цьому світі народжується справжнє відчуття причетності. Для Жадана українська ідентичність — це не абстрактна ідея, а конкретний людський досвід, що виявляється у здатності чинити опір байдужості, зневірі, насильству. Його твори сповнені глибокого гуманізму: навіть у хаосі війни письменник бачить у людині джерело добра, співчуття і гідності. Через це його література стає моральним орієнтиром і своєрідним духовним щоденником сучасної України.

У прозі Софії Андрухович пошук ідентичності відбувається у площині внутрішнього самопізнання. Її герої прагнуть цілісності, гармонії з власним минулим, долають травму забуття. Андрухович розглядає ідентичність як складний процес, у якому пам’ять, любов і культура переплітаються, утворюючи духовну тканину людини. У романах «Фелікс Австрія» та «Амадока» авторка показує, що шлях до себе — це шлях прийняття: прийняття болю, власної недосконалості, історії свого народу. Її тексти повертають людині віру у можливість внутрішнього відродження навіть після втрати.

Творчість Артема Чеха розкриває ідентичність через призму воєнного досвіду. Його тексти — це щира сповідь людини, що побачила війну зблизька і переосмислила себе в її контексті. Чех не ідеалізує героїзм, натомість утверджує ідею, що справжня ідентичність проявляється у буденній мужності, у здатності залишатися людиною в нелюдських обставинах. Його герої знаходять сенс у простих речах — у взаємопідтримці, гуморі, пам’яті. Саме через такі деталі письменник відтворює моральну сутність українця — чесного, спокійного, стійкого, але чутливого до добра і справедливості.

Загалом, усі розглянуті автори — Забужко, Жадан, Андрухович, Чех — представляють різні покоління й стилі, але їх об’єднує спільне прагнення осмислити людину у її граничному стані — між минулим і майбутнім, між війною і миром, між втратами і відродженням. Для кожного з них ідентичність — це не застиглий образ, а процес вибору, пізнання, духовної боротьби. Вона формується у контексті історичної пам’яті, культурної спадщини та сучасних викликів — війни, глобалізації, інформаційного тиску.

Отже, пошук ідентичності у творах сучасних українських письменників є не лише художнім прийомом, а й виразом загальнонаціонального прагнення зрозуміти себе. Література стає простором самоусвідомлення, де відбувається переосмислення минулого і формування нового образу українця — людини відповідальної, вільної, здатної любити і пам’ятати.

Таким чином, сучасна українська література виступає не лише свідком часу, а й активним творцем національної свідомості. Вона допомагає суспільству подолати травми, усвідомити власну силу і побачити майбутнє крізь призму внутрішнього відродження. Пошук ідентичності у творах Забужко, Жадана, Андрухович і Чеха — це не лише тема, а й шлях духовного становлення України як сучасної європейської нації, що зберігає свої корені, але впевнено рухається вперед.

 

РОЗДІЛ 3. Мотиви мови, пам’яті та дому як складові ідентичності

3.1. Мова як носій культурного коду

 

Мова є одним із найпотужніших чинників формування людської та національної ідентичності. Вона не лише засіб спілкування, а й система символів, у якій закодовано історію, пам’ять, світогляд і духовні цінності народу. Через мову людина сприймає світ, називає речі, творить смисли — тобто формує свою культурну реальність. Кожна мова є унікальним способом бачення світу, і тому втрата мови означає втрату частини культурного коду, що визначає сутність спільноти.

Для української культури мова має особливе значення. Упродовж багатьох століть українське слово зазнавало заборон, утисків і спроб асиміляції, що перетворило його на символ опору і свободи. Саме тому питання мови в Україні ніколи не було суто лінгвістичним — воно завжди мало глибокий моральний, політичний і духовний вимір. Збереження рідної мови стало актом самоствердження, а її відродження — процесом відновлення ідентичності.

У сучасній українській літературі мова постає як носій культурного коду, що об’єднує особисте й національне. Для багатьох письменників — Оксани Забужко, Сергія Жадана, Софії Андрухович, Артема Чеха — мова є не просто інструментом письма, а головним героєм, носієм пам’яті, правди й гідності. Вона уособлює духовну територію, на якій вибудовується українське «я».

У творчості Оксани Забужко мова є способом звільнення від колоніального минулого. Письменниця наголошує, що мовна свідомість формує внутрішній світ людини, визначає її здатність мислити і відчувати. Втрата мови для неї — це втрата голосу, а отже, втрата себе. У романах «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів» авторка демонструє, як мовна залежність перетворюється на духовну неволю. Її героїні шукають власну інтонацію, вчаться говорити правду рідною мовою — і саме в цьому процесі відбувається їхнє самопізнання. Забужко показує, що відновлення національної гідності починається зі слова, адже мова — це форма пам’яті, яка зберігає досвід поколінь і відкриває шлях до самовираження.

У Сергія Жадана мова — це живий організм, який відображає багатоголосся сучасної України. Його тексти сповнені лексики вулиці, суржику, діалектів, сленгу — тієї мовної стихії, що часто залишається поза «офіційною» культурою. Проте саме ця мовна палітра у Жадана набуває художнього значення: вона передає енергію народу, його гумор, біль, іронію, прагнення до життя. У творах «Ворошиловград», «Інтернат», «Тамплієри» автор формує мовний портрет сучасної України, де різні голоси зливаються у спільний хор. Мова для нього — це простір зустрічі, спосіб подолання поділів. Вона є свідченням того, що навіть у хаосі війни слово здатне об’єднувати, лікувати й давати надію.

Софія Андрухович трактує мову як інструмент самопізнання і внутрішнього діалогу. У її романах слово має психологічну глибину: воно здатне не лише описувати, а й зцілювати. У «Амадоці» мова постає як засіб повернення пам’яті — саме через оповіді, розмови, тексти герої намагаються відновити втрачену історію. Водночас письменниця демонструє крихкість мовного зв’язку: те, що не назване словами, поступово зникає. Через це мовлення у неї стає актом творення світу. Кожен сказаний чи написаний рядок — це крок до збереження власної ідентичності, до усвідомлення свого місця у культурному просторі.

Для Артема Чеха мова — це передусім інструмент правди. Його фронтова проза вирізняється максимальною лаконічністю, простотою, відсутністю стилістичних прикрас. Саме така мова, позбавлена пафосу, передає справжність почуттів і думок. У книгах «Точка нуль» і «Хто ти такий?» слово стає формою свідчення, засобом збереження пам’яті про події, які не можна замовчувати. У Чеха мова набуває етичного виміру: говорити чесно — означає залишатися людиною. Через стриману, щиру мову автор формує нову модель української літератури — літератури гідності, в якій слово несе відповідальність.

Отже, у творчості сучасних українських письменників мова стає простором, де відбувається формування ідентичності. Вона вбирає в себе досвід історії, інтонації часу, біль і надію поколінь. Через мову суспільство зберігає безперервність своєї культури. Письменники, оновлюючи мовну традицію, водночас її захищають, доводячи, що українське слово здатне передати найтонші відтінки людського почуття, сучасну філософію й глибину національного досвіду.

Мова є також засобом опору. В умовах війни, інформаційного тиску та спроб знищити українську ідентичність, слово стає зброєю, яка об’єднує й зміцнює народ. Через літературу українська мова доводить свою життєздатність: вона не лише вижила, а й розквітла, перетворившись на символ свободи. Тексти Забужко, Жадана, Андрухович і Чеха — це доказ того, що мова може бути джерелом сили, інтелекту, співчуття й духовної стійкості.

 

3.2. Пам’ять і забуття

Пам’ять є однією з основних категорій, через яку осмислюється людська ідентичність. Без пам’яті не може існувати ані особистість, ані народ, адже саме пам’ять забезпечує відчуття тяглості, спадкоємності, зв’язку між минулим, теперішнім і майбутнім. Вона творить основу культурної свідомості, формує моральний досвід, визначає духовні орієнтири. Водночас поряд із пам’яттю завжди існує феномен забуття — природний і водночас небезпечний процес, який може як допомагати людині звільнитися від болю, так і призводити до втрати самоідентичності. У літературі тема співвідношення пам’яті та забуття є однією з найглибших, адже саме через неї письменники досліджують сутність людського буття та колективного досвіду нації.

Для української культури пам’ять має особливий зміст. Багатовікові випробування — війни, репресії, заборони, колоніальні впливи — створили ситуацію, коли пам’ять народу часто ставала небезпечною, а забуття нав’язувалося як форма виживання. Українську історію неодноразово намагалися переписати, стерти, позбавити імен. Тому відновлення пам’яті стало актом духовного спротиву, способом повернення власного голосу. Сучасна література виконує функцію цього відновлення — вона повертає «забуті» історії, осмислює травми минулого й формує нове розуміння ідентичності як безперервності пам’яті.

У творчості Оксани Забужко пам’ять постає центральною категорією художнього світу. У романі «Музей покинутих секретів» письменниця створює багатошарову структуру, де переплітаються долі людей різних епох — від повстанців УПА до журналістів сучасної України. Забужко показує, як травми минулого продовжують жити у свідомості нащадків, впливаючи на їхній вибір і самосприйняття. Її героїня, розслідуючи забуту історію, поступово розкриває власну ідентичність. Для письменниці пам’ять — це не музей, де зберігаються мертві факти, а живий організм, який дихає, болить і водночас лікує. Забужко наголошує: забуття — це не нейтральний стан, а форма втрати себе, спосіб стерти правду, без якої неможливо будувати майбутнє.

Інший вимір пам’яті розкриває Софія Андрухович у романі «Амадока». Тема втрати пам’яті стає головною метафорою її твору. Герой, який пережив важку травму й утратив минуле, символізує покоління, що втратило зв’язок із власними коренями. Письменниця досліджує, як пам’ять визначає сутність людини: коли її немає, розпадається ідентичність, зникає відчуття власної історії. Водночас Андрухович показує, що повернення пам’яті — процес болісний, але необхідний, адже лише через пізнання минулого людина може звільнитися від нього. У цьому полягає парадокс пам’яті: вона одночасно ранить і зцілює.

Забуття у романі Андрухович постає як форма захисту — спроба витіснити нестерпні спогади, що спричиняють біль. Проте авторка попереджає: якщо забуття стає масовим, воно перетворюється на духовну амнезію, що загрожує культурній цілісності. Таким чином, у її творчості пам’ять і забуття не протистоять одне одному, а існують у напрузі, яка й визначає рух особистості до самопізнання.

У прозі Сергія Жадана пам’ять має інший характер — вона не музейна і не романтична, а жива, побутова, людська. Його герої — звичайні мешканці Донбасу, які несуть у собі тягар минулого, навіть не усвідомлюючи цього. У романі «Інтернат» пам’ять проявляється через щоденний досвід війни, через спогади про втрати, через мову, що зберігає колективну історію. Жадан показує, як війна стирає межі між теперішнім і минулим: кожна подія накладається на попередню, і пам’ять стає хаотичною, фрагментарною. Проте саме ці уламки створюють основу нової ідентичності. Його герої, переживаючи війну, віднаходять сенс життя у здатності пам’ятати — не абстрактно, а через співчуття, через людські обличчя, голоси, дотики.

Для Артема Чеха пам’ять — це форма правди. У книзі «Точка нуль» він фіксує щоденний досвід війни, дрібниці, які, здавалось би, незначні, але саме з них складається історія. Автор прагне залишити свідчення — не для того, щоб героїзувати, а щоб пам’ятати. Його позиція ґрунтується на переконанні, що забуття є найнебезпечнішим ворогом людяності. Пам’ятаючи, ми не дозволяємо злу повторитися. У його прозі відчувається етичний імператив: навіть якщо біль нестерпний, його потрібно проговорювати. Бо забуте — зникає, а назване словом — залишається у спільній свідомості.

Усі згадані автори — Забужко, Андрухович, Жадан і Чех — показують, що пам’ять є не лише джерелом ідентичності, а й моральним вибором. Вона вимагає сміливості, адже пам’ятати — означає відповідати перед минулим. Українська література останніх десятиліть перетворилася на простір колективного згадування, у якому проговорюються травми, раніше витіснені або заборонені. Через це відновлення пам’яті стає процесом очищення і самоствердження.

Однак поряд із цим письменники усвідомлюють і потребу в забутті. Людська психіка не може витримати безмежного болю, тому забуття стає формою захисту. Але вищий рівень зрілості полягає не в тому, щоб забути, а в тому, щоб навчитися жити з пам’яттю, прийняти її як частину себе. Тільки така пам’ять перетворюється з тягаря на джерело сили.

Отже, пам’ять і забуття у сучасній українській літературі взаємодіють як дві сили, що формують ідентичність людини і народу. Пам’ять забезпечує спадкоємність і зв’язок поколінь, а забуття дозволяє оновлюватися, не залишаючись у полоні минулого. Коли ці дві сили врівноважені, виникає можливість справжнього самопізнання. Українські письменники показують, що нація, здатна пам’ятати без ненависті й забувати без зради, має майбутнє.

У цьому сенсі сучасна українська література виконує важливу місію — вона формує культуру пам’яті, у якій минуле не є лише тягарем, а джерелом самоусвідомлення. Через художнє слово письменники повертають народу право на власну історію, а кожній людині — право на власний спогад. І саме це перетворює пам’ять на ключовий елемент ідентичності, без якого неможливо уявити ні особисте, ні національне буття.

 

3.3. Дім і простір як метафори ідентичності

Поняття дому посідає особливе місце в художньому світі сучасної української літератури. Дім — це не лише фізичний простір, у якому людина живе, а насамперед символ належності, захищеності, духовної рівноваги. Через образ дому письменники осмислюють теми пам’яті, родини, коріння, любові, вигнання і повернення. Дім стає метафорою ідентичності — тим місцем, де людина відчуває, ким вона є, звідки походить і до чого належить.

В українському культурному контексті дім завжди мав особливе значення, оскільки історія нашого народу — це історія постійних втрат і повернень. Війни, еміграція, колоніальні залежності, зруйновані міста та села — усе це залишило в колективній пам’яті глибокий слід. Українська література ХХ і ХХІ століть неодноразово зверталася до теми втраченого дому, прагнення відновити простір, у якому людина може знову бути собою. Відтак дім перетворюється на символ духовного коріння, а його втрата — на кризу ідентичності.

У творчості Оксани Забужко дім — це простір пам’яті. У романі «Музей покинутих секретів» він постає не лише як місце проживання, а як внутрішня територія, що поєднує покоління. Для героїв Забужко дім — це частина родової історії, архів, у якому зберігається досвід предків. Втрата дому тут ототожнюється з утратою власної історії, а повернення — із відновленням пам’яті. Письменниця підкреслює, що дім — це не лише будівля, а й духовний простір, який можна носити в собі: у слові, у пісні, у пам’яті. Коли героїня відкриває «покинуті секрети», вона ніби повертається до дому, що існує поза географією — у серці й у мові.

Сергій Жадан трактує дім як місце боротьби та відповідальності. Його герої живуть у реальності, де дім зруйнований війною або внутрішнім розпадом. У романі «Ворошиловград» головний герой Герман повертається до рідного міста, щоб урятувати автозаправку брата, і цей вчинок стає символом повернення до свого дому — до власної ідентичності. Простір міста у Жадана — це територія хаосу, але водночас і місце, де можна знайти сенс. Письменник показує, що дім — це не лише комфорт, а й відповідальність: його потрібно захищати, навіть коли він руйнується. У романі «Інтернат» дім стає буквально полем бою — школою, перетвореною на укриття. Але навіть у таких умовах герої прагнуть зберегти відчуття дому як місця, де ще можливі тепло, довіра й людяність.

Софія Андрухович переносить тему дому у внутрішній вимір. У її романі «Амадока» дім — це метафора душі, простір, який потрібно відновити після втрати пам’яті. Герої шукають свій дім не у фізичному сенсі, а у сенсі духовному — у спогадах, у стосунках, у любові. Втрата дому тут дорівнює втраті себе, а його відновлення — поверненню до життя. Водночас письменниця показує, що дім може бути і місцем болю: у ньому зберігаються не лише щасливі моменти, а й травматичні спогади, від яких не можна втекти. Тому її герої мають навчитися приймати цей дім з усіма його тінями, адже лише прийнявши минуле, можна стати цілісним.

У романі «Фелікс Австрія» Андрухович створює особливий простір дому — старовинний дім у Станіславові, де живуть пані Аделя та служниця Стефа. Цей простір водночас обмежує і захищає, він перетворюється на сцену внутрішніх конфліктів, де героїні намагаються зрозуміти, хто вони одна для одної. Дім тут — метафора психологічної залежності, пошуку себе у стосунках із іншими. Письменниця показує, що справжній дім — це не стіни, а внутрішня рівновага, яка приходить через прийняття своєї інакшості.

Артем Чех у своїх воєнних текстах показує дім як те, що потрібно захищати. У «Точці нуль» дім існує насамперед у спогадах, у листах, у коротких моментах тиші між боями. Для солдата дім — це не географічне місце, а символ миру, до якого він прагне повернутися. Чех описує, як у найекстремальніших умовах люди зберігають у собі цей образ дому — через дружбу, через гумор, через спільні історії. Його герої не завжди мають фізичну домівку, але мають «внутрішній дім» — віру у людяність, яку не знищує навіть війна. Саме цей духовний простір стає головним осередком їхньої ідентичності.

Таким чином, образ дому у сучасній українській літературі виходить далеко за межі побутового розуміння. Він охоплює духовний, історичний і моральний виміри. Дім — це не лише те, що ми маємо, а те, що нас тримає. Це простір, де перетинаються пам’ять і любов, де народжується відчуття приналежності. Через метафору дому письменники осмислюють питання коріння, втрати й відродження.

Простір, у якому існує дім, також має символічне значення. У текстах сучасних авторів він часто роздвоєний: є «зовнішній» простір — світ війни, хаосу, безпам’ятства — і «внутрішній» простір — світ серця, мови, культури. Герої проходять шлях від розпорошеності до зібраності, від вигнання до повернення. Саме цей рух — від зовнішнього до внутрішнього дому — є метафорою пошуку ідентичності.

Проблема простору у літературі Забужко, Жадана, Андрухович і Чеха набуває філософського значення. Простір визначає не лише географію, а й духовну позицію героя. Там, де є рідне слово, пам’ять і любов, — там дім, навіть якщо він тимчасовий, навіть якщо навколо руїни. Українська література демонструє, що дім можна відбудувати не лише фізично, а й морально — через відновлення зв’язків між людьми, через правду, через пам’ять.

Отже, дім і простір у сучасній українській літературі стають універсальними метафорами ідентичності. Дім символізує внутрішню опору, а простір — межі, у яких ця опора вибудовується. Герої сучасних письменників повертаються до дому як до джерела сили, але водночас усвідомлюють, що дім — це не місце, а стан душі. Пошук дому — це пошук себе, а його відновлення — відновлення власної цілісності.

Українські автори утверджують думку, що навіть після руйнування дім може бути відбудований — у слові, у пам’яті, у любові. Саме тому образ дому в їхніх творах є символом духовної стійкості нації, яка вміє берегти своє коріння і створювати нові форми буття. Через цю метафору література виражає головну ідею сучасної української ідентичності: навіть у світі втрат людина здатна віднайти дім — у собі, у своїй мові, у своїй землі.

 

Висновки до розділу 3

Проведений аналіз показує, що формування ідентичності у сучасній українській літературі тісно пов’язане з трьома фундаментальними складовими — мовою, пам’яттю та простором дому. Саме через них письменники розкривають глибинні процеси самоусвідомлення особистості та народу, осмислюють зв’язок між індивідуальним досвідом і колективною історією, між внутрішнім світом людини та культурною спадщиною нації.

Передусім мова постає як головний носій культурного коду, у якому збережено цінності, історію, світогляд і духовну енергію народу. Для сучасних українських письменників слово є не лише засобом вираження думки, а й актом самоствердження. У творчості Оксани Забужко воно стає інструментом звільнення від колоніального минулого, у Сергія Жадана — живою тканиною повсякдення, яка передає емоційний ритм сучасної України, у Софії Андрухович — способом самопізнання й осмислення пам’яті, а в Артема Чеха — засобом свідчення і правди. Мова в їхніх творах несе глибоке моральне навантаження: вона відновлює гідність, об’єднує людей, дає можливість називати світ своїми іменами. У цьому сенсі мова є не лише частиною культури — вона є самою сутністю ідентичності, її найчистішим виявом.

Другою важливою складовою є пам’ять, яка формує духовну безперервність між поколіннями. Українська література XXI століття стає простором відновлення пам’яті, що століттями замовчувалася або спотворювалася. Письменники повертають до життя голоси минулого, віднаходять загублені імена, відновлюють історичну справедливість. У Забужко пам’ять виступає актом очищення, у Андрухович — процесом болісного, але необхідного самопізнання, у Жадана — моральним обов’язком перед людьми, які пережили втрату, а у Чеха — формою внутрішньої правди, що протистоїть байдужості. Пам’ять у цих творах не є лише архівом — це живий механізм духовного відродження. Водночас письменники наголошують на тонкій межі між пам’яттю та забуттям: щоб не перетворити минуле на тягар, людина має навчитися жити з ним, не відмовляючись від болю, але переосмислюючи його як частину власної історії.

Третій вимір — дім і простір, які у літературі символізують укорінення, належність і духовну рівновагу. Втрата дому — це втрата зв’язку з минулим, а повернення до нього — шлях до відновлення себе. У Забужко дім — це простір пам’яті, у Жадана — територія відповідальності й боротьби, у Андрухович — місце внутрішнього примирення, у Чеха — образ, який існує в серці, навіть коли фізичного дому більше немає. Простір у цих текстах не обмежується географічно: він перетворюється на метафору внутрішнього світу людини, у якому співіснують біль, любов і надія. Таким чином, дім стає символом духовної опори, а його відновлення — актом повернення до власної ідентичності.

Отже, у сучасній українській літературі мова, пам’ять і дім формують єдиний трикутник ідентичності. Мова дає людині голос, пам’ять — коріння, дім — ґрунт, на якому можна стояти. Втрата будь-якої з цих складових призводить до внутрішнього спустошення, а їх відновлення — до духовного відродження. Саме тому українські письменники осмислюють ці теми не лише як естетичні, а як етичні категорії: вони визначають, ким є сучасна людина в умовах історичних потрясінь і культурних змін.

Сучасна українська література через ці метафори утверджує нову модель ідентичності — відкриту, чутливу, відповідальну. Це ідентичність, що народжується з досвіду втрат і водночас сповнена надії. Вона поєднує глибоку пам’ять із прагненням майбутнього, коріння з крилами, індивідуальне «я» з колективним «ми». Таким чином, через мову, пам’ять і дім українська культура створює простір, у якому людина може не лише пізнати себе, а й утвердити власне право бути собою — у світі, що постійно змінюється.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Дослідження проблеми пошуку ідентичності у творчості сучасних українських письменників дозволило з’ясувати, що ця тема є однією з центральних у літературному процесі початку XXI століття. Вона поєднує філософські, психологічні, соціальні й культурні аспекти, відображаючи стан нації, яка переживає період глибокого переосмислення себе, своєї історії й місця у світі. Ідентичність у сучасній українській літературі постає не як сталий набір рис, а як динамічний процес самоусвідомлення, у якому людина постійно переосмислює власний досвід, минуле і духовні цінності.

У першому розділі було розкрито теоретичні засади поняття ідентичності у філософському та культурному контекстах. Ідентичність трактується як багатовимірне явище, що охоплює особистісний, соціальний і національний рівні. Сучасна українська література розглядає пошук ідентичності як моральну, інтелектуальну та емоційну подорож людини, яка прагне зрозуміти себе у світі, що швидко змінюється. У цьому процесі важливими є діалог поколінь, спадкоємність традицій, відновлення історичної пам’яті та усвідомлення власного культурного коріння.

Другий розділ було присвячено аналізу художніх інтерпретацій теми ідентичності у творчості провідних українських письменників — Оксани Забужко, Сергія Жадана, Софії Андрухович і Артема Чеха.

У творах Оксани Забужко ідентичність постає як пам’ять і жіночий досвід. Через внутрішні монологи та есеїстичну рефлексію авторка досліджує, як індивідуальне поєднується з національним, а жіноче — із загальнолюдським.

Сергій Жадан розкриває ідентичність як протест і виживання, показуючи людину, яка шукає себе у зруйнованому світі війни та соціальних змін. Його герої зберігають людяність навіть у темряві, що стає проявом духовної сили нації.

У прозі Софії Андрухович ідентичність осмислюється як шлях самопізнання, як процес внутрішнього відновлення через пам’ять, любов і культуру. Її герої долають травму забуття, вчаться приймати себе і світ.

Артем Чех розглядає ідентичність через призму воєнного досвіду — як перевірку людяності, гідності й стійкості. Його тексти свідчать, що справжня ідентичність народжується там, де людина зберігає правду й співчуття, попри страх і біль.

Таким чином, сучасні українські автори репрезентують різні грані єдиного процесу — становлення національної та особистісної самосвідомості.

У третьому розділі увагу було зосереджено на ключових складових ідентичності — мові, пам’яті та домі як духовному просторі людини. Мова постає головним носієм культурного коду, засобом збереження історії й моральних орієнтирів. Пам’ять забезпечує спадкоємність поколінь і слугує основою самоповаги нації. А дім і простір стають метафорами духовної опори, символами належності та внутрішньої рівноваги. Разом ці елементи формують трикутник ідентичності: мова — голос, пам’ять — коріння, дім — ґрунт, на якому постає людська і національна свідомість.

Узагальнюючи результати дослідження, можна стверджувати, що сучасна українська література є дзеркалом духовних трансформацій українського суспільства. Вона допомагає нації усвідомити власну історію, подолати травми минулого, знайти мову для нової реальності. Через слово письменники створюють простір, де українська ідентичність набуває нових рис — відкритості, гідності, співчуття, відповідальності.

Отже, пошук ідентичності у творах сучасних українських письменників — це не лише художня тема, а й філософська й моральна програма, спрямована на утвердження людяності, пам’яті й свободи. Через мову, пам’ять і дім сучасна література формує образ України як живої, мислячої, духовно зрілої спільноти, що здатна вистояти й відродитися навіть після найважчих випробувань.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрухович С. Амадока. – Київ : Видавництво Старого Лева, 2020. – 832 с.
2. Андрухович С. Фелікс Австрія. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2014. – 352 с.
3. Бовсунівська Т. Ідентичність у постмодерному наративі. – Київ : Академвидав, 2013. – 288 с.
4. Брижко В. Культурна пам’ять як фактор ідентичності. // Філософська думка. – 2019. – № 3. – С. 41–52.
5. Вовк О. Ідентичність як філософська категорія. – Львів : Світ, 2017. – 198 с.
6. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. – Київ : Критика, 2005. – 316 с.
7. Гундорова Т. Транзитна культура: симптоми постколоніальної травми. – Київ : Грані-Т, 2013. – 272 с.
8. Дзюба І. Україна в пошуках себе. – Київ : Либідь, 2015. – 304 с.
9. Забужко О. Музей покинутих секретів. – Київ : Факт, 2009. – 832 с.
10. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. – Київ : Комора, 2013. – 288 с.
11. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. – Київ : Комора, 2020. – 464 с.
12. Ісаєва О. Пам’ять і забуття у сучасній культурі. – Київ : Смолоскип, 2021. – 192 с.
13. Качак Т. Сучасна українська проза: тенденції, мотиви, ідентичність. – Івано-Франківськ : ПНУ, 2021. – 320 с.
14. Кармазіна М. Мова як чинник консолідації нації. // Політичний менеджмент. – 2020. – № 3. – С. 31–39.
15. Кравченко О. Ідентичність у культурі посттоталітарного суспільства. // Критика. – 2019. – № 2. – С. 8–15.
16. Левченко Н. Філософія мови як філософія ідентичності. – Київ : Академія, 2020. – 212 с.
17. Марценюк Т. Ґендерна рівність і сучасна українська література. – Київ : Критика, 2021. – 260 с.
18. Мельник В. Історична пам’ять у посттоталітарних суспільствах. – Львів : Світ, 2018. – 220 с.
19. Мовчан Р. Українська ідентичність у літературі та культурі доби незалежності. – Київ : Інститут літератури НАНУ, 2020. – 312 с.
20. Павличко С. Фемінізм і сучасна українська література. – Київ : Основи, 2002. – 280 с.
21. Поліщук Я. Література і національна ідентичність. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2015. – 364 с.
22. Рябчук М. Постколоніальний синдром: спостереження. – Київ : Критика, 2011. – 312 с.
23. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. – Київ : Критика, 2022. – 280 с.
24. Савчук О. Культурна пам’ять і національна самосвідомість. – Харків : Акта, 2020. – 234 с.
25. Свербілова Т. Літературна ідентичність як дискурс. – Львів : Світ, 2017. – 248 с.
26. Сидоренко Л. Проблема дому в українській воєнній прозі 2014–2022 рр. // Літературознавчі студії. – 2023. – № 3. – С. 49–60.
27. Тарасова О. Феномен забуття в культурі пам’яті ХХІ століття. // Культура і сучасність. – 2020. – № 4. – С. 70–78.
28. Ткаченко В. Проблема мови як духовного дому. // Філософська думка. – 2018. – № 5. – С. 55–64.
29. Чех А. Точка нуль. – Київ : Віват, 2017. – 240 с.
30. Чех А. Хто ти такий? – Київ : Темпора, 2015. – 180 с.
31. Bakalavr. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.bakalavr.com (дата звернення: 23.07.2026)
32.  Avtora. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.avtora.com.ua (дата звернення: 23.07.2026)