Міністерство освіти  і науки України

                                         Мала академія наук України

                                         Луганське територіальне відділення

                                         Малої академії наук України

                                         Бараниківська ЗОШ І - ІІІ ступенів

 

                                                                                                                      Секція філології

 

 

 

             Українська демонологія

 

                                                    Роботу виконала:

                                                                                         Андросова Мирослава

                                                                                          учениця 5 класу

                                                                                          Бараниківської ЗОШ

                                                                                          І - ІІІ ступенів

 

                                                                                          Науковий керівник:

                                                                                          Безлюдько І.П.

 

 

 

 

 

                                     Бараниківка 2017 - 2018 н. р.

Мета: розглянути класифікацію демонологічних персонажів, які є невід′ємною складовою української культури; познайомитися з віруваннями та повір′ями українського народу, що є основою світоглядних уявлень людей і найважливішою складовою їхнього духовного життя; з′ясувати ставлення людей у різні історичні епохи до злих духів, магічних обрядів та ритуалів, які,  як правило, відбивають не тільки  багатющий міжпоколінний досвід людей, а й часом відтворюють їхні вікові прагнення.

Актуальність: зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак і криза суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що і визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ……………………………...………………………………………..3

1. Чорт………………………….…………………………………………..6

2. Русалки………………………………………………………………….6

3. Перевертні………………………………………………………………7

4. Упирі…………………………………………………………………...11

5. Домовик………………………………………………………………..15

6. Покійники……………………………………………………………...16

7. Відьми………………………………………………………………….17

Висновок…………………………………………………………………20

Список використаної літератури……………………………………….21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Українська культура своєрідна і багата на різноманітні демонологічні персонажі. Уява пересічного українця завжди була багатою на різні вигадки, щось таємниче і цікаве. Так з’явилися у  народному фольклорі чорти, водяники, русалки, домовики, перевертні та інші сили потойбіччя.

Не є таємницею, що вірування та повіря – ця основа світоглядних уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя – до останнього часу або залишались поза увагою науковців, або ж описувалися ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф.Енгельса про те, що релігійні вірування - не що інше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра народних вірувань та повірїв. Адже безперечним є той факт, що всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки повязані з фантастичною сферою - вони, як правило, відбивають і багатющий міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобовязує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку роль в становленні та розвитку духовності народу.

Зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак і криза суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що і визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

    Не менш важливий аспект цього інтересу – суто науковий, історичний. Народні вірування та уявлення вбирали в себе все багатоманіття ідей, що панували в різні епохи, хоча їх не можна вважати своєрідним “музеєм”, де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні звязки тих словянських племен, що колись проживали на території України, з іншими народами, дозволяючи “прочитати” не тільки історичну долю країни, а й духовний рух її народу.

  Система вірувань та повірїв українців є надзвичайно строкатою і складається з цілого  ряду регіональних варіантів, що є наслідком зародження в суперечливих умовах. З одного боку - це тісні культурні взаємини з сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами, болгарами, греками ), з іншого– боротьба з численними державами, котрі зазіхали на українські землі. Такими у різний час були і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита, і османська Туреччина, і королівська Румунія та Угорщина, і буржуазна Чехословаччина, і, звичайно, царська Росія. Кожна з цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи релігійний фон: чи то полонізацію, румунізацію, русифікацію, чи то покатоличення, омусульманення тощо.

По мірі прискіпливого розгляду походження міфологічних та демонологічних уявлень народів виразніше проступає стадіальність їхнього розвитку, що була викликана передусім соціальними умовами – різними  для різних історичних періодів. Певним рубежем якісної трансформації цих уявлень було прийняття християнства, яке радикально позначилось на розумінні сутності вірувань та повірїв. Найдавніші дохристиянські уявлення людей, як правило, повязувались із нагальними господарськими інтересами і грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких випадках – на вірі в їх надприродну силу. Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай,  забезпечити спокій домашнього вогнища,  вилікувати хворого. Словом, людина виступала тут переважно як активне начало, а не тільки  як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їх реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу -  прикмет, вірувань, передбачень – усього того, що отримало назву повірїв.

Із впровадженням християнства у віруваннях та повірях зростає елемент надприроднього, але він обовязково повязується з вірою в реальне його існування, отже, з вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо звернутися по допомогу до надприродних сил – богів, наприклад. Усе, що стосувалось фантастичного, надприродного, але не повязувалось з вірою, не відносилося до релігії та вірувань; воно могло відноситися до традиції, до поезії, чи до казок: в них був елемент фантастичного, вигаданого, але людьми він не сприймався як реальність.

Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. Зустріч Візантії з Україною – це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і усній народній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цього, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повірях староукраїнське, і де починається християнське.

Отож, торкнувшись такої обширної та багатогранної теми, якою є словянська демонологія, варто зупинитись детальніше на найколоритніших її представниках.   

 

 

 

 

Чорт

В народній уяві ця одіозна фігура нечистого світу постає у вигляді оброслої шерстю істоти з хвостом та невиликими ріжками. Іноді чорт може перетворюватись на тварину, здебільшого в козла або в барана, іноді він набуває форм якоїсь чудернацької істоти, що більше нагадує мавпочку.

В дохристиянські часи роль чорта, очевидно, виконував Кудес, або Кудесник. Він мав дещо інший образ. З приходом християнства нечистий набув характерних для нього "сучасних" рис.

Зустріч з чортом не віщує нічого доброго. Після такого побачення людина може серйозно захворіти і навіть померти. Тому якщо Вам на шляху трапилась якась дивна істота, що говорить людською мовою, то треба неодмінно сходити до знахарки, яка силою Божого слова відверне від Вас усіляки напасті.

В народних прикметах чорт змалювується як істота, що завжди робить лише шкоду. Коли на вулиці дме сильний вітер, який знищує все на своєму шляху, то говорять "чорт жениться". Святий пророк Ілля на своїй небесній колісниці, озброївшись блискавкою, ганяє нечистих по небу і по землі. Тож місце куди потрапляє блискавка вважається проклятим, а ставлення до людини враженої громом неоднозначне.

Незважаючи на те, що образ чорта найкраще описаний, цей персонаж міфології вивчений чи не найгірше.

 

Русалки

Кохання, романтика, синтез ліричних, романтичних та містичних почуттів - все це переплітається в образі русалки. Загальновідомо, що ця істота представляє собою дівчину з риб'ячим хвостом, але це досить спрощена характеристика. За народною уявою існує декілька типів русалок: польові, лісові та водяні. Водяні русалки, то дуже гарні дівчата з прекрасною косою. При місячному світлі вони виходять на берег і починають розчісувати своє довге волосся. Вони ходять голі, лише зрідка накидають на себе білу прозору накидку. Лісові ж русалки, або мавки, то гарні дівчата з довгим та в'юнким волоссям, до того ж вони мають гарний голос і своїм співом можуть заманити хлопця або дівчину до води або в жито і там залоскотати. Русалками стають утопленики, самогубці а також діти, що померли нехрищеними (особливо це стосується дітей які померли на Трійцю).

Зустріч з русалкою небезпечна. Особливої активності вони набувають в так званий "мавський Великдень", що припадає на Зелений четвер. Лише цього дня їх душі відпускають на волю і вони можуть приймати людську подобу і споживати людську їжу. Зустрівши молодого хлопця, або ж дівчину, русалка цього дня неодмінно затягне його у високі жита, аби там втамувати жагу кохання. Отож на "мавський Великдень" молоді треба сидіти вдома, не ходити житами і не купатися. Ці перестороги стосуються і дня Івана Купала.

Щоб уберегти себе від чарівного впливу русалок треба на Зелені свята не працювати, необхідно також спекти хліб і поставити його на підвіконні, щоб русалки наситились, а зустрівши нечестивицю треба перехреститись і силою молитви прогнати цю мару від своєї душі.

В народних розповідях, на основі яких створювали свої безсмертні твори Тарас Шевченко, Леся Українка та інші, русалки виступають як знедолені дівчата, яких лиха доля змусила попрощатися із життям а потім їхня душа не знаходила спокою і на тому світі.

 

Перевертні

Вовкулаки - це перевертні, які можуть бути вночі вовком, а вдень чоловіком. Одні народні оповідки кажуть, що вовкулаками народжуються, інші ж - про те, що ними становляться зачаровані хлопці, які випили "дурман-зілля".

Вони роблять дуже багато шкоди - переводять худобу по селах, розкрадають добро, іноді нападають на людей. Вовкулаки дуже злопам'ятні, скажімо, якщо Ви образили свого злого сусіда і він виявиться перевертнем, то добра не чекайте - обов'язково заподіє якоїсь шкоди - дуже налякає дитину, наприклад.

Позбавитися статусу перевертня неможливо. Ним людина стає, або народжується довічно. Навіть добрі хлопці, які були гарними хазяїнами, під впливом чар стають лютими хижаками.

Захист від цієї напасті лише один, проте дуже дієвий - це молитва до Господа. Особливо опікується цими питаннями святий Юрій, який захистить Ваше господарство від непроханих гостей. Йдучи до лісу, особливо вночі, треба до кишені покласти шматочок свяченої свічки, або ж окраєць Великодньої паски.

Звідки ж взагалі зявились повіря про вовкулаків та хто це такі? З найдавніших часів людина ділила навколишній світ на дві нерівні частини: Своє та Чуже. Своє - це своя сімя, своє племя, свій рід, своя територія, знайома та обжита. Чуже - це дикий, ворожо налаштований світ, що оточує Своє, і завжди несе загрозу та небезпеку, виштовхуючи людину із звичного середовища проживання. І посланцем з того, інакшого, світу, людина вбачає його споконвічного жителя - дику тварину, або покійника (тобто того, хто відійшов з цього, свого, світу, на той, чужий). Уявлення про Своє та Чуже, можливо, найдревніше для людства, і служить воно джерелом забобонів, одне з яких – віра в перевертнів-вовкулаків.

Іншими словами, це мрець, що встає з могил та смокче кров живих людей. Людина, яку вкусив упир, сама стає упирем, а врятувати від нього міг лише шматок землі, взятої з могили, який треба зїсти. Проте всі ці відомості стосуються лише упиря, а з вурдалаком справи складніші. Дійсно, в міфології наших далеких предків існував персонаж із схожим імям –“волколак”. Подібно до упиря, це був перевертень, який випивав всю кров з людини, котра сама ставала “волколаком”. Проте перетворювалась вона не в мерця, а у вовка, імя якого вимовлялось по-різному - “вулколак”, “вурколак”. Цікаво, що ці варіації згадує і персонаж драми О.В.Сухово-Кобиліна “Смерть Тарелкина” Расплюєв. Розповідаючи про страшне чудовисько, яке пє кров петербуржців, Расплюєв з жахом каже: “Вурдалак, вудкоглак, упир”. Тому, можливо, О.С.Пушкін, нечітко почувши вимовлене імя вовкулака, відтворив його як вурдалака. Замінивши його, він ототожнив вовкулака з упирем. Обидва чудовиська дійсно мають спільні риси: обидва – перевертні, що харчуються кровю, прибульці із ворожого світу, які затягують в той світ своїх жертв.

Походження слова “вовкулак” не викликає особливих труднощів, адже споріднені слова є і у інших словянських мовах : болгарське “върколак”, сербо-хорватське “вукодлак”, чеське “vlkodlak”, польське “wilkodlak”.

Перша частина його – “вовк” – взагалі зрозуміла, а другу частину порівнюють з церкоснословянським “шкіра, волосся”. Отже, “вовкулак” – “вовча шкіра” – влучна назва для того, хто її раз від разу скидає.

За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це або чарівники у звіриній подобі, або прості люди, перетворені чарами на вовків. Чарівники бродять вовками переважно вночі, вдень же вони знову набувають людського вигляду. Вовкулаки, перетворені з простих людей,  істоти не злі, а страдницькі; вони живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте зберігають людські риси. За народним повірям, чаклуни чи відьми, бажаючи когось  перетворити на вовка, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи при цьому магічні слова.  Інколи говорять, що чаклун кладе пояс під поріг хати: хто переступить через цей пояс, той і перетвориться на вовка. Самі ж чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають на себе особливе кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут – у чарівних словах.

Люди, що перетворились на вовків, переступивши через пояс, набувають людської подоби тільки після того, як він перетреться чи трісне. Є, проте, й інший спосіб, котрим можливо в  будь-який час повернути перевертню людський вигляд: потрібно, щоб хтось надів на нього знятий з себе пояс, попередньо навязавши на ньому вузлів, примовляючи щоразу: “Господи, помилуй!”. Кажуть, що при цьому звірина шкіра впаде, і перед визволителем зявиться людина.

Х. П. Ящуржинський вовкулаком називає людину, наділену здатністю перетворюватись на вовка; така здатність дається за гріхи тих батьків, котрі перед святами чи постами мали тілесні стосунки або ж працювали у свята. За його даними, у вовкулака перетворюються тимчасово, але ніхто не може з вовка зробитись людиною, бо дається це як кара від Бога. Про перетворення вовкулака народ каже: “Вовкулак ходить у ліс до справжніх вовків, і там вони бігають, щоб зловить що-небудь і зїсти. Світом вовкулак йде додому і перед селом знову перекидається на чоловіка, а жінка його вже знає, нічого йому й не каже.” Взагалі вовкулак видається людиною похмурою, а якщо стає вовком, то тільки давить, але не їсть овець.

В доробку В.М.Гнатюка вказано, що вовкулаки бувають двоякі: вроджені – і тоді вони періодично переміняються у вовків, як прийде на це пора, і бігають з ними,- і зачаровані ; в останньому випадку бігають вони вовками, доки хтось не здогадається, що вони несправжні, та не відчарує. За його даними, якщо вагітна жінка побачить вовка або зїсть мясо звірини, яку роздер вовк, то породить вовкулака. Цікаво, що за народними повірями «Коли чоловік забуде за  Бога, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього три рази; тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулаком».

В деяких місцевостях (колишня Київська губернія) вовкулак і упир в уяві народу ототожнювались, і їм приписували ті ж самі риси.

 

 

 

Упирі

Упир то страшний чоловік, який допомагає відьмам у їх нечистих справах. Здебільшого їхсила набагато більша, ніж у відьом та і шкоди вони роблять значно більше. Це вампіри, які поступово випивають кров тієї людини з якою живуть. З ними можна зустрітись і при повному місяці, особливо в день рівнодення. В деяких розповідях говориться, що упирі - це душі нечестивих, які померли наглою смертю, а потім вселились в чисту християнську душу, іноді зустрічається думка, що той хто став упирем спочатку продав свою душу чорту.

Упирі страшенно бояться хреста і часнику (до речі, сучасна наука доводить, що справді є така хвороба "вампіризм", і що справді хворі на неї бояться часнику).

Незважаючи на те, що упиря дуже важко розпізнати, бо вони переховуються під обличчям звичайних чоловіків, український народ, іноді несправедливо, називав упирями похмурих, невеселих та злих людей, які цурались веселих компаній і масових гулянок. Такі люди, за народною думкою, вдень сидять вдома, бо бояться світлу Божого, а свої чорні справи роблять уночі.

Уявлення про мерців, які смокчуть ночами кров живих, властиві всім європейським народам. Ці перевертні називались вампірами. Але ось що говорить про них персонаж розповіді О.К. Толстого: “Ви їх ,Бог знає чому, називаєте вампірами, проте  я можу вас запевнити, що справжня їх назва – упир; а, оскільки вони походження виключно словянського, хоча й зустрічаються в усій Європі і навіть в Азії , тому й не потрібно притримуватись іноді імені, вигаданого угорськими ченцями, які з упиря зробили вампіра, перекручуючи все на латинський лад. Вампір, вампір! – повторив він з презирством, - це однаково, якби ми казали замість “привид” – “фантом” чи “ревенант”.”

Герой О.К. Толстого правий практично абсолютно: європейське слово “вампір” дійсно словянського походження. Крім того, особливості його звучання свідчать про час, коли відбулось це запозичення. Справа в тому, що загальнословянська  форма цього слова повинна звучати так: *apir  чи *apyr. Звук  - це так зване “носове а”, яке звучало як “а з прононсом”. Подібно вимовлявся цей звук і в церковнословянській мові та позначався буквою “юс великий”, проте досить швидко він в більшості словянських мов перетворився на “у”. Перетворення “юса” на “у” відбулось приблизно у Vlll – lX віках . Що стосується початкового  в -, то воно має однакове походження із словами “вострый”, “вотчим”. Такий вставний звук на початку слова називається протезою (в перекладі з грецької “поставлений спереду”). Отож, спираючись на форму слова, можливо визначити час його запозичення: середина першого тисячоліття нової ери. Саме тоді германці сприйняли словянське найменування мерців, які встають з могили. Поняття ж запозичувати їм не потрібно було: уявлення про потойбічних монстрів, що пють кров, було властиве багатьом європейським народам з глибокої давнини.

Загальнословянська форма (відображена в давньоруському власному імені Упир) поділяється на префікс *on –/ *an  і корінь *pir –/ *pyr -. Префікс можливо порівняти з грецьким  ana (зверху), а корінь – той же, що і в словах “перо”, “напор”. Він означав “підніматися, йти, летіти”. Іншими словами, упир – “той, хто піднімається вверх”, тобто той, хто встає з могили.

За одними народними повірями, упир – то син від чорта та відьми. Звідси і приказка: “Упир та непевний усім відьмам родич кревний”. Але він живе, як звичайна людина, відрізняючись лише злістю. За іншими віруваннями, упирі мають лише людську подобу, а в сутності вони справжні чорти. Є й таке вірування, що упирі – це трупи відьом, чаклунів, та інших людей, в яких після смерті вселились чорти. Упирем також може стати будь-яка людина, як тільки її обвіє степовий вітер. Зовні упир в одних місцевостях нічим не відрізняється від звичайної людини, в інших же його уявляють людиною з дуже румяним обличчям. На правобережжі є ще особливий вид упирів: так там називають дітей з великою головою, довгими руками та ногами. Такі діти називаються “одмінами”, тому що їх підкидає людям нечиста сила взамін викрадених людських немовлят. В Проскурівському уїзді Подільської губернії народ знає поділ упирів на дві категорії – живих та мертвих. Основні ознаки мерця-упиря – це червоне обличчя, лежить в труні він долілиць і ніколи не розкладається; у живого обличчя теж червоне і надзвичайно міцна тілобудова. Ця міцність тілобудови необхідна тому, що, за місцевими віруваннями, йому доводиться носити на спині мертвого упиря; останній без першого не може зашкодити, оскільки не ходить.

За поширеними поняттями українців, мерці-упирі вдень лежать в могилах, наче живі, з червоними, закривавленими обличчями. Вночі вони встають з могил і бродять світом. При цьому вони літають у повітрі чи вилазять на могильні хрести, лякають перехожих, ганяючись за ними. Проте, більш небезпечні вони тим, що, заходячи в хати, кидаються на сонних людей, особливо немовлят, і смокчуть у них кров, спричиняючи смерть. Ходіння їх триває, як і іншої нечистої сили, поки не заспівають півні. Чуму та інші епідемічні хвороби, а також засуху, неврожаї та інші громадські лиха також приписували упирям.

Упирі можуть бути двоякі: родимі і роблені . Родимого упиря легко впізнати, бо в нього інакші статеві органи, наслідком чого є безплідність і бездітність. Обличчя в нього червоне, має малий хвостик, а на хвості чотири волоски. Упир має дві душі, тому, хоч умре, може ходити світом, бо лише одна душа його покидає, а друга лишається при нім. Над клубом чи під коліном упир має дірку, в яку входить його душа.

За іншими даними вважається, що упирем стає після смерті людина, через труну якої перестрибнув чорт в подобі чорної кішки. Якщо народ підозрює якогось покійника в страшних прогулянках, його викопують з могили і, побачивши, що він зовсім не схожий на мерця, а навпаки, рожевощокий. наче живий, вбивають йому в серце осиковий кілок, а потім спалюють труп. При цьому варто остерігатися струменя чорної крові, котра литиметься з серця. Якщо бодай крапля її потрапить на когось, залишаться на тілі невиліковні виразки. Ну а коли розгориться багаття, поповзуть в різні боки чорні жаби, гадюки та червяки, і необхідно слідкувати, щоб жодна з цих тварюк не втекла, бо з нею вислизне і упир, щоб тоді відродитись і знову робити свою чорну справу.

Місяць – сонце мертвих. На цьому древньому віруванні ґрунтується одне з найжахливіших дійств, що роблять сільські чаклуни. Щоб навести порчу, такий чаклун, ближче до півночі, обовязково при повному місяці, йде на кладовище, де поховані самогубці та утопленики. В руках у нього кругле мідне дзеркальце, загорнене в “смертний плат” (такими хусточками чарівники для своїх цілей накривали обличчя покійника). Розгорнувши дзеркальце, чаклун наводить місячне відображення на могилу, внаслідок чого встає мрець-упир. Невідривно дивлячись у дзеркало, він слідує за своїм зображенням до тієї хати, де мешкає жертва. В ту мить, коли чаклун наведе дзеркало на відчинене вікно чи двері, мрець проникає в житло. Тому здавна замикались всі двері та зачинялись всі вікна. Але лихо і самому чаклуну, якщо на шляху від кладовища до села він впустить дзеркало чи місяць зайде за хмарку. Розлючений упир повернеться в могилу, проте надалі, коли на небі сяятиме повний місяць, мрець відвідуватиме чаклуна, висмоктуючи з нього життєві сили.

Вампір від упиря відрізняється тим, що він не стільки живий покійник, як кровосос. І в переносному значенні вампіром називають жорстоку, садистичну людину, яка покращує свій настрій, спостерігаючи за муками інших. В Xl ст.. в Трансільванії (область на північному заході Румунії) правив відлюдькуватий князь Владос, за свою жорстокість названий Дракулою (“Дракончик”). Народ, спостерігаючи за тим, з якою готовністю він відправляє своїх підданих на страту і якою таємничістю оточене його життя, приписав йому контакти з темними потойбічними силами. Вважали, що для цього князь Владос пє ночами кров людей, приречених на смерть. Так народилась легенда про вампіра Дракулу, яку і відобразив у своєму романі англійський письменник Брем Стокер. Після екранізації роману граф Дракула став одним з найпопулярніших персонажів сучасної масової культури.

 

Домовик

Дух оселі, що оберігає помешкання. Він не видимий і живе за піччю, або ж відразу біля порогу. Побачити домовика можуть зовсім маленькі діти. Іноді він показується на великі свята - Різдво, Великдень, Трійцю. Цікаво, що зовнішній вигляд домовика в народній уяві залежить від матеріального стану сім'ї в домі якої живе домовик. В бідніших домах він голий, в багатших покритий шерстю.

Домовик не любить сварок, він слідкує за тим щоб у родині був лад та спокій, щоб сім'я дотримувалась традицій та звичаїв. Не любить домовик коли дівчата ходять з непокритою головою і лягають спати голими.

Якщо кожен член родини поважає домовика, то він може допомагати в господарстві, особливо чоловікам. Якщо ж його чимось розгнівити, або ж не запросити на своє нове помешкання, то тоді добра не чекай - і робота буде не ладитись, і стосунки між членами родини значно погіршаться.

Домовик може віщувати долю. Для цього він душить людину уночі, і тоді треба запитати: "На добро чи на зло?". Якщо на добро то нічого не скаже, якщо ж на зло то дихне на Вас холодним подихом.

Є у домовиків і своє свято - 10 лютого на день Єфрема Сирина. Кожна господиня цього дня повинна приготувати улюблену страву домовика - кашу, і залишивши її на ніч запросити домовика на вечерю.

Домовика, незважаючи на всі його гарні риси, християнська релігія вважає нечистою силою. Хоча в дохристиянські часи він виконував роль доброго духа - заступника та охоронця оселі.

 

Покійники

Пам'ять про своїх предків, які жили на цій землі і залишили на ній свій слід завжди була притаманна українському народу. Поминальні обряди, почитання померлих родичів супроводжують кожне християнське свято. Через тиждень після Великодня, наприклад, відзначають так звану Радуницю - Великоднє поминання померлих, на Трійцю проводять "Зелені діди" і так далі. Але при всьому цьому душі покійних, які не відчули спокою на тому світі можуть заподіяти серйозної шкоди людям, що живуть на цьому світі. Саме для того аби уникнути цього треба у молитві просити Господа вибачити усі вільні та невільні гріхи померлого.

За традицією поминання покійного проводять тричі - на третій день - коли душа залишає тіло, на дев'ятий день, та на сороковий - коли душа відвідавши усіх своїх близьких залишає цей світ. Але іноді вона може залишитись, і тоді чекай неприємностей. Якщо мати дуже побивається за своєю померлою донькою, або навпаки, то вона може являтись їй уві сні а в особливих випадках і наяву. Все б, здавалось, нічого, але покійна забирає силу у живої і уже через деякий час можна відчути страшенну слабкість і втрату інтересу до життя. В такому випадку треба негайно занести до церкви панахиду за померлим і влаштувати обід на який запросити усіх родичів небіжчика.

Увечері на Чистий четвер після закінчення служби у храмі покійники влаштовують свій "мертвецький Великдень". До церкви сходяться душі померлих, а службу їм правлять померлі священники. Але зустрічатися з родичами, які відійшли на той світ, не треба ні в якому разі, бо зустрівши живого вони хочуть його задушити і забрати з собою. По своїх могилах небіжчики розходяться лише після третіх півнів, тому вночі цього дня краще на вулицю не виходити. Є ще декілька днів, коли Господь відпускає душі померлих на Землю - на Спаса, під час Русалчиного тижня. На день святого Іллі пророка душам померлих праведників дозволяється раювати у воді, а грішник можуть обмити свої гріхи. Живим же купатись заборонено, бо покійник може забрати любителя гострих відчуттів на екскурсію до потойбічного світу.

Воістину фантазія українського народу цікава і повчальна. Темні сили пов’язані з різними релігійними формами очищення, спонукають людей не робити лихих справ, тягнутися до чогось світлого, божественного.   

 

Відьми

 

Відьма (від древньоруського “ведь” – знання) – один з основних персонажів демонології східних і західних словян, який поєднує в собі риси реальної жінки і чорта.

За народними уявленнями звичайна жінка ставала відьмою, якщо в неї вселявся (за її бажанням чи проти волі) злий дух, диявол, або якщо вона вступала в змову з ним заради збагачення. Магічна сила могла бути як вродженою, яка дісталась жінці у спадок від матері-відьми, так і набутою, - наприклад, від відьми, котра перед смертю передала спадкоємниці свої знання. Вважалось також, що здатність жінки до відьмування могла бути викликана неправильною поведінкою її батьків: наприклад, якщо мати годувала її груддю “три Великі пятниці”, тобто більше двох років, або якщо її мати і вона сама були народжені поза шлюбом.

Співіснування у відьми людського і демонічного начал розглядається як наявність у неї двох душ:  звичайної, людської, і злої, демонічної, котра покидає носами тіло жінки щоб, зашкодити людям.

Для образу відьми характерні, за народними повірями, деякі особливі риси чи прикмети : наявність хвостика, ріжок, крилець. Відьма видає себе незвичайним поглядо : у неї запалені, почервонілі очі чи дикий, похмурий погляд; її відрізняє звичка не дивитися прямо у вічі, в зіницях відьми можливо побачити перевернуте відображення людини. Зазвичай відьму уявляли собі старою та потворною, з сивим нечесаним волоссям, гачкуватим носом, кістлявими руками, інколи з тілесними недоліками (кульгавість). Відьмою також вважали будь-яку непривітну жінку, що мешкала одна.

Особливо небезпечними ставали відьми у великі річні свята. У східних словян часом їх активності вважались: ніч на Івана Купала, Благовіщення, Пасха, Трійця, Різдво, а у західних  словян – дні св. Яна, Люції, Петра і Павла, Зелені святки, а також Вальпургієва ніч (напередодні першого травня). Нападаючи в такі дні на людей, лякаючи та переслідуючи їх, відьма перетворювалась на жабу, кішку, собаку, свиню, корову ; пташку (сороку, ворону, сову) ; комаху (муху, метелика, павука) ; могла набувати вигляду предметів (колеса, решета, копиці сіна, клубка ниток), або ставати невидимою.

Головною шкідливістю вважалась у відьми здатність псувати скотину і забирати у корів молоко. З цією метою відьма збирала росу на межах і пасовищах, волочучи по траві полотно (цідилку, сорочку, хустку), потім викручувала тканину і поїла водою свою корову, або просто вішала промоклу тканину вдома,  і  з неї рясно текло молоко.

За східнословянськими повірями, відьма могла “забирати” сало у свиней; в присутності відьми жінки ніяк не могли напрясти багато пряжі, оскільки вся нитка йшла на відьмацьке веретено.

          Для захисту від відьом використовувались обереги. Щоб не дати відьмі проникнути у двір та хату, на воротах закріпляли свічку, освячену на Стрітення; в стовпи воріт засовували зубці борони, в дверні щілини – крапиву чи гілку осики ; на поріг клали ніж або інші гострі предмети. Виконували магічні дійства, що символізували зведення перешкоди : осипали дім та хлів маком, обводили косою на землі круг, малювали на дверях хрести.

Способи визначення відьми складають одну з найхарактерніших особливостей всього кола повірів про відьом. Оскільки шкодила односельцям реальна жінка, яка змінювала свою подобу, то головною метою звичаїв та ритуалів, присвячених небезпечним дням, була спроба вислідити відьму та знешкодити її.. Вважалось, наприклад, що купальське багаття притягує  до себе відьму, викликаючи у неї фізичні страждання, і що вона змушена прийти до нього щоб зупинити свої муки. Намагались також підстерегти відьму в хліві, куди вона хотіла проникнути в подобі жаби чи будь-якої тварини. Побачивши біля корови жабу, господарі пробивали їй лапу чи око, а наступного дня зясовувалось, що одна з сусідок ходить з перевязаною рукою, кульгає чи осліпла– її і вважали відьмою. Відьму можливо було впізнати під час церковної служби : вона намагається доторкнутися до ікони, хоругви, ризи попа, ніколи не виходить хресним ходом.

За народними віруваннями, відьми перед смертю довго та сильно страждають. Щоб взнати, чому відьма перед смертю мучиться, треба взяти хомут, стати біля хатнього порогу і подивитись крізь нього на відьму. Тоді видно, що вона з усіх боків оточена бісами, які і катують її. Щоб позбавити відьму від тривалої передсмертної агонії, треба прорубати над нею стелю або ж покласти під голову ніж, тоді вона одразу помре. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Царство «темних сил», які в язичницькій міфології оселились у нижньому ярусі древа життя, в християнській системі уявлень і вірувань зайняли провідне місце. Значна частина духів та поганських богів зникла з народної пам'яті з появою нової релігії, та з'явилась група пізніших демонологічних сил, витворених народною фантазією під впливом християнства. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів — нечистої сили. Найбільша за чисельністю група — чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками). Християнська релігія, борючись з давньою вірою, вклала у це слово нове значення, приписавши волхвам спілкування з нечистими.

Свідомість українського народу зазнала різноманітних еволюційних трансформацій на шляху від язичництва до християнства. Вірування у відьом, чортів та інших представників надприродних сил залишались ознакою побутової релігійності народу донедавна. Ще й сьогодні ми зустрічаємо їх залишки у вигляді різноманітних забобонів та звичних магічних дій (плювання через плече тощо). Матеріали української народної демонології дають змогу глибше пізнати і зрозуміти наших предків, їхні вірування та ставлення до навколишнього світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1.     Антонович В.Б. Відьмарство: Документи. Дослідження. Москва., 1877;
2.     Виноградова Л.Н. “Міфологічний аспект русальської традиції // Слов'янський та балканський фольклор.” Київ., 1986.
3.     Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р.,  том,
4.     Гнатюк В.М. “Знадоби до української демонології”, Львів, 1903р.
5.     Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повіря, демонологія” Київ, 1992р.,
6.     Зеленін Д.К. “Нариси російської міфології: Померлі незвичайною смертю та русалки.” Пг., 1916;
7.     Злагода Н. “ Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження         

     села”, Київ, 1930р.,

8.     Максимов С.В. “Нечиста і невідома  сила.”Київ., 1993;
9.     Померанцева О.В. “Міфологічні персонажі в українському фольклорі.” Київ., 1975: