Старовижівська селищна рада

Гуманітарний відділ

Мизівський ліцей

        Валентина Ткачук

Край, що став легендою

волинські цікавинки

Посібник

                                                          Мизове - 2023

Ткачук В.Г. Край, що став легендою. Волинські цікавинки: посібник \  В.Г.Ткачук: Мизове, 2023. – 81с.

         Посібник вміщує народні казки з Волині, записані та впорядковані О. Ошуркевичем, легенди, перекази про наш Волинський край, зокрема про рідну Старовижівщину, які передаються з покоління в покоління. Серед легенд є авторські: легенда «Коріння роду» Євгенії Назарук.

         До посібника увійшли твори волинських поетів: В.Гея, Н.Гуменюк, Н.Горик, поетів-земляків: В.Клюнтер, М.Шаясюка; цікаві факти з історії, краєзнавства, етнографії у рубриках: «А чи знаєш ти, що…», «Це цікаво!», «Історичні цікавинки».

         Посібник відкриє для школярів багато цікавого, нового в пізнанні рідного краю, його історії.

         Літературний матеріал дібрано відповідно до авторської програми вивчення навчального розділу «Література рідного краю» у шкільному курсі «Українська література» 5-6 класи (автор В.Ткачук), схваленого науково-методичною радою районного методичного кабінету відділу освіти, молоді та спорту Старовижівської райдержадміністрації (протокол від 09.03.2017 №5), враховуючи зміст модельних програм з української література 5-6 класи:

модельна навчальна програма «Українська література. 5-6 класи» для закладів загальної середньої освіти (автори: Яценко Т.О., Качак Т.Б., Кизилова В.В., Пахаренко В.І., Дячок С.О., Овдійчук Л.М., Слижук О.А., Макаренко В.М., Тригуб І.А.), модельна навчальна програма «Українська література. 5-6 класи» для закладів загальної середньої освіти (автори Чумарна М.І., Пастушенко Н.М.)

        Для учнів та учителів-словесників шкіл Старовижівщини

Зміст

Народні казки з Волині…………………………………………….1

Олекса Ошуркевич…………………………………………………1

«Як звірі борщ варили»…………………………………………….3

«Сон Максима»…………………………………………………..…4

«Розумна дівчина»…………………………………………….……6

Легенди та перекази……………………………………….………10

Історична цікавинка……………………………………………….10

А чи знаєш ти, що на Волині живе професор В.Давидюк………11

Легенди про Любитів………………………………………….…..12

Легенда про село Любохини……………………………………...13

Надія Гуменюк «Волинь»…………………………………………14

Ніна Горик «Волинь»………………………………………..…….15

Євгенія Іванівна Назарук………………………………………….15

Легенда «Коріння роду»…………………………………………..17

Історична цікавинка «Велесова книга»…………………………..21

Край голубих озер…………………………………………………22

А чи знаєш ти…………………………………………….…….…..22

Легенда «Озеро Світязь»……………………………...……….….24

Легенда про затонуле місто………………………………...……..25

Легенда про Світязький острів……………………….……...……27

Надія Гуменюк «На Світязі», «Над Світязем світить зоря..»...…29

Василь Гей «Озеро Світязь»………………………………............31

Невловимі чари Нечимного………………………………..……...33

Олександр Богачук «Монолог Мавки»…………………….……..35

Я люблю тебе, Лучеську мій!»………………………..…………..38

Історична цікавинка…………………..…………………………....39

Легенда…………..……………………………………………….…39

Луцьк – місто Святого Миколая…………………………………..41

Надія Гуменюк «Як Святий Миколай Луцьк врятував»…….…..42

Надія Павлівна Гуменюк……….……………………………….…43

Надія Гуменюк «Я люблю мій Луцьк чудовий»……..……….….45

Ковель – квітка Волині в моїй Україні»………………………….46

Історична цікавинка………………………………………………..46

Легенда «Ковель»………..…………………………………………47

Надія Гуменюк «Ковель»……………………………………………48

Старовижівщина….………………………………………………….49

Історична цікавинка…………………………………………………49

Легенда про Стару Вижівку……………..………………………….50

Микола Шаясюк «Старовижівщині»……………………….………51

Забудеш рідний край – твоє коріння всохне……………………….54

А чи знаєш ти………………………………………………………...54

Це цікаво знати…………………………………………..…………..55

Микола Шаясюк «Калиння мого дитинства»……………..……….57

Микола Шаясюк «Тут минуло дитинство моє»……………………60

Кожному мила своя сторона………………………….……………..62

Валентина Клюнтер «Секунь мій рідний»…………………………62

Історична цікавинка……………………………..…………………...63

Легенда про Секунь……………………………………...…………..64

«Золота колиска» (уривок)……………………………….………….65

Валентина Петрівна Клюнтер…………………………………...…..68

Книга «Золота колиска»……………………………………………..69

Валентина Клюнтер «По чорниці», «Дорога предків»…………….70

Легенди про Журавлине……………………………………………..72

Легенда про виникнення села Седлище…………………………….73

Легенда про село Смідин…………………………………………….74

Про село Смідин (друга легенда)……………………………………75

Я живу на Волині………………………………..……………………77

Надія Гуменюк «Я України донечка», «Річечка»……………….….78

Василь Гей «Я живу на Волині»……………………………………..79

Степан Кривенький…………………………………………………...80

Пісня «Волинь моя»……………………………………..…………....81

Вступ

      «Здавна відома істина: любов до рідного краю починається з отчого обійстя, з жовточубого сяйва маминих чорнобривців, з лагідного смутку колискової пісні, з бабиного літа, яке заплуталося в прив’ялому гарбузинні, з невеличкої річки, що змійкою в’ється поміж зарослів очерету, зі скрипу сінешних дверей, за якими постає дивосвіт живих образів і звуків, навіть з хитромудрого павучаного кошика у найдальшому закутку горища… Саме звідси, з рідної місцини, ми всотуємо в себе усе найцінніше, щедро дароване нам Всевишнім – доброту, людяність, милосердя, щирість, ласку, тепло, первозданність у ставленні до природи.

•                   Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай! – так застерігає нас Мавчина душа. Прислухаймося до її голосу, її благань – і станемо вищими духом та помислами, адже ми – волиняни, - пише волинська поетеса Євгенія Назарук.

Саме  література рідного краю чи не найбільше формує загальнолюдські цінності школярів, допомагає  їм осмислити історію свого роду та національних святинь. А оскільки Волинь належить до особливого культурного регіону, позначеного потужними духовними джерелами, то й виховання і розвиток учнів на фольклорній та історико-літературознавчій основах несуть велику естетичну й культурологічну цінність, яка згодом переростає у всезагальну національну ідею.

       Модельні навчальні програми з української літератури розроблені на основі Державного стандарту базової середньої освіти (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 р. № 898), базуються на цінностях Нової української школи і орієнтуються на ідеал її випускників: освічених українців, всебічно розвинених, відповідальних громадян і патріотів, здатних до ризику та інновацій. Навчальний предмет «українська література» забезпечує реалізацію частини вимог до обов’язкових результатів навчання мовно-літературної освітньої галузі. Місце української літератури в змісті базової освіти визначається насамперед специфікою літератури як мистецтва слова. Навчальний предмет «українська література» сприяє формуванню духовно-ціннісних орієнтацій учня, культурно-пізнавальних інтересів, художнього смаку. Література розширює обрії пізнання світу через ознайомлення зі скарбами народної мудрості і звичаєвої культури.

      Завданнями  вивчення української літератури є також «уміння працювати з різними видами інформації, зокрема й електронними, здійснювати пошуково-дослідницьку діяльність; формувати в учнів активну громадянську позицію, патріотизм, повагу до культурних цінностей українського народу, його історико-культурного надбання і традицій, державної мови; плекати в учнів любов до рідного краю, відповідальне ставлення до довкілля ( Модельна навчальна програма «Українська література. 5-6 класи» для закладів загальної середньої освіти  (автори Чумарна М.І., Пастушенко Н.М.)

       Програма подає матеріал для реалізації мистецького контексту (позначка МК) у процесі вивчення творів української літератури. Рубрика «Мистецький контекст» має рекомендаційний характер. Запропоновано мистецькі твори (образотворче мистецтво, музичне мистецтво, архітектура, скульптура, кіномистецтво, анімація тощо), розгляд яких сприятиме цілісному осмисленню учнями кожного літературного твору. У програмі акцентовано увагу  на міжпредметних зв’язках (позначка МЗ), що передбачає актуалізацію здобутих знань учнів, зокрема на уроках  історії, української та іноземної мов, музики та образотворчого мистецтва.( Модельна навчальна програма «Українська література. 5-6 класи» для закладів загальної середньої освіти (автори: Яценко Т.О., Качак Т.Б., Кизилова В.В., Пахаренко В.І., Дячок С.О., Овдійчук Л.М., Слижук О.А., Макаренко В.М., Тригуб І.А.).

       Література рідного краю  - складова частина основного курсу літератури. Вона допоможе реалізувати вимоги до результатів навчання мовно-літературної освітньої галузі, активізувати читацькі інтереси, формувати навички пошуково-дослідницької діяльності. Це бездонна криниця духовності, в якій вдало поєдналися і фольклор, і літературно-історичні пам’ятки, і багатогранна творчість письменників.

Народні казки з Волині

Віримо,  що на життєвих дорогах нам і надалі потрібна буде унікальна особистість казкаря (як і пісняра), який би силою живого поетичного слова торкався струн серця, розуму слухача.
                                                          Олекса Ошуркевич

А чи знаєш ти, що волинські народні казки записав та впорядкував О.Ошуркевич                    

  Олексій Федорович Ошуркевич (Олекса)           (1 квітня 1933 року – 9 жовтня 2010). Народився в містечку Берестечко Горохівського району Волинської області в родині шевця. Закінчив Берестечківську середню школу. Навчався у Львівському державному університеті ім. І.Я.Франка. У студентські роки розпочав збирати фольклорні* матеріали. Його перша наукова експедиція була на Полісся, в Шацький район, де записав чимало народних пісень.

     Займався краєзнавчою* роботою, збирав матеріали про визначних особистостей, життя і творчість яких пов’язана з волинським краєм – Олену Пчілку, Лесю Українку.

     За ініціативи Олекси Федоровича у Волинському краєзнавчому музеї створено відділ етнографії* та народних промислів.

Це цікаво!

Ошуркевич залишив для нащадків багату і цінну спадщину: 6000 українських народних пісень, близько 900 легенд та переказів, 250 казок, майже 1500 прислів’їв та приказок.

     Численні матеріали потрапили до фольклорних збірників. Окремими книгами вийшли збірка казок «Чарівне кресало», «Ліричні пісні з Полісся», «Пісні з Колодяжного».

     У книзі «Чарівне кресало» представлено казки Волині, записи яких здійснені упорядником* від 37 оповідачів – людей з великим життєвим досвідом, незвичайною долею. Збірник став вагомим здобутком у культурологічному житті не лише Волині, а й України. Твори в ньому подані у трьох розділах: «Казки про тварин», «Чарівно-фантастичні казки», «Соціально-побутові казки».

*Фолькло́р — народна мудрість; народне знання) або усна наро́дна тво́рчість — легенди, перекази, пісні, казки.

 *Краєзна́вство — збір, накопичення і популяризація відомостей про певну територію з різних точок зору: географії, геології, метеорології, рослинного і тваринного світу, населення, господарства, історії, культури тощо.

*Етнографія — це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту. Це історія його світогляду, народних знань, вірувань, обрядів і звичаїв.  

*Упорядник -  той, хто створює що-небудь (збірник, словник і т. ін.), систематизуючи, складаючи, підбираючи в певному порядку якийсь матеріал. 

Чому в дятла голова червона

От одного разу у вовка заболів живіт. Йде він лісом і бачить: сидить на сосні дятел і щось стукотить. Каже до нього:

— Що ти, дятле, робиш?

— Дерева лікую від мікробів.

— О, полікуй і мене, бо дуже живіт болить, — просить вовк. — Я розкрию рота, а ти влізь у живіт і полікуй.

Вовк розкрив рота, а дятел одразу й опинився в його животі.

— Ага, — зрадів вовк, — тепер я знаю, чому в мене живіт болить, бо він хотів їсти.

Та й закрив швиденько рота. Але дятел так став у його животі штурхати, довбати, що вовчисько аж позеленів. «Ну, — думає вовк, — як мені його позбутися?» Та й придумав: він розкриє рота і, коли дятел буде вилітати, шурхоне його лапою і заб’є. Поклав вовк голову на колоду та it каже дятлові:

— Вилітай, вже в мене живіт не болить.

Розкрив вовк пащу, наставив лапу, а дятел висунув дзьоба, виглянув з пащі вовчої і хотів було вже вилетіти, аж тут запримітив вовчу лапу. Вовк махнув по пащі лапою і зранив собі язика, що аж із нього потекла кров.

Вилетів дятел з вовчої пащі, та ненароком обмазав собі голову вовчою кров’ю. З того часу у дятла голова червона.

Цікаво для дітей: 15 неймовірних фактів про дятла https://mamabook.com.ua 

Розкажіть, що цікавого ви дізналися про дятла?

Спробуйте скласти свою казку або легенду про цього птаха!

Як звірі борщ варили

Зібралися одного разу звірі, задумали спільно борщ зварити. Каже заєць:

— Треба в борщ кинути капусти.

Кинули капусти в горщик.

А ведмідь каже:

— Треба в борщ кинути меду.

Кинули в горщик меду.

А дикий кабан каже:

— Треба кинути в борщ жолудів.

Кинули в горщик жолудів.

А коза й собі:

— Треба кинути в борщ сінця.

Зварили звірі борщ, стали їсти, а борщ — не борщ; аж із рота кожному верне. Так і не пообідали.

Сон Максима

Мав дядько три сини. От устав він якось ранком і питає старшого сина:

— Синок, який тобі сон снився?

Той і розказав.

— Добре, молодець.

Тоді середнього питає:

— А тобі який сон снився?

Розказав і той про свій сон.

Тепер питає батько самого найменшого:

— Ну, Максиме, а тобі який сон снився?

— А я не скажу.

— Та як так не скажеш?

— Не скажу.

— То йди від мене геть у світ, щоб я тебе не бачив.

А снився Максимові сон: батько вижене з дому його, цар за неслух тяжко скарає, а потім він одружиться з царевою дочкою і стане царем. Отож, коли батько вигнав із дому його, що ж мав робить? Зібрався, пішов у світ.

А тою дорогою саме цар їхав із своєю донькою на полювання. Коли ж бачать: іде навпроти хлопець.

— Татко, візьми того хлопчика з собою, — каже дочка.

Зупинив цар хлопця, запитав, як звати, куди йде.

— Батько вигнав з дому.

— А за що?

— Питався, який мені сон снився, а я не сказав.

— Ну, сідай в коляску, житимеш з нами.

Приїхали у палац. Цареві не терпиться, допитується у Максима:

— Ну, ти батькові не сказав, а мені-то скажеш, який тобі сон снився?

— Як я ненькові* не сказав, то й цареві не розкажу...

Розгнівився цар, а гнів — порадник злий. І наказав цар мулярам замурувати, хлопця. Та дочка царева уподобала Максима, попросила мулярів, щоб лишили хоч маленьке оконце. І вона все посилала Максимові їсти.

Минуло дванадцять років. Приходить од поганого царя звістка, що як не віддасть за нього заміж цар своєї дочки, то ніде війною. Ще й написав: «Якщо у тебе, царю, найдеться такий воїн, що вистрілить з гармати і виб’є з моєї руки ложку, коли я сяду обідать, тоді не піду на тебе війною, а як не вцілить — тоді дочку віддавай за мене, бо війною піду».

Де візьме цар такого воїна, щоб вибив пострілом з гармати ложку із рук поганого царя?

Царева донька й розказала Максимові про сватання до неї поганого царя. Максим і каже:

— Тільки я можу зробить таку гармату і вибить з рук поганому цареві ложку. Попаду, як він сяде обідать.

Пішла царева донька в палац і розказує батькові про те, що, крім Максима, ніхто не зможе вибить пострілом з гармати ложку з рук поганого царя.

Дав цар наказ мулярам, щоб тут же відмурували хлопця, якщо його кості не зотліли, якщо живий, то щоб на його ні одна порошина не впала. Розкидали мулярі мури, побачили, що хлопець виріс високий та дужий.

Цар до нього:

— Ну, Максиме, подужаєш ти поганого царя?

— Подужаю, ваша величність.

— Коли так, то оженю тебе з своєю дочкою.

Зробив Максим чарівну гармату, дочекався, коли поганий цар сів обідати в своєму палаці, та як вистрелив, аж ложку вирвало з рук царевих. Розсердився поганий цар за таке зухвальство і пішов війною. Скували ковалі Максимові чарівну зброю, і рушив він із нею на вороже військо. Царя поганого догнав, мечем чарівним зарубав, а його військо геть по полю розігнав.

Оженився Максим із царевою дочкою, жив-поживав, а коли старий цар помер, сам царем став.

*Ненько - батько

Розумна дівчина

Було два брати — багатий і бідний. Каже якось багатий до своєї жінки:

— Мій брат бідний, ложки молока не має дітям. Поможемо, а він нам за те одробить.

— Добре. Дали бідному братові корову. Став бідний жити злидні забувати. А за корову одробляє багатому братові Приходить якось багатий до його:

— Знаєш що? Оддай корову.

— Я ж одробляв тобі.

— Та робив, як той кіт наплакав.

— Не оддам.

— Підемо судитись до пана. Як скаже, то так і буде.

Пішли вони до пана.

— Як ви те діло рішали? — питається пан.

— А так, пане. Він був бідний, — каже багатий брат. — Дав я йому корову. І він побагатшав.

— Робив за те?

— Робив, та мало.

— Добре... Я задам вам три задачі. Що є в світі наймиліше? Що є у світі найбистріше? І що є в світі найжирніше? Хто од гадає до завтрашнього дня, того і буде корова.

Пішли брати додому. Зажурився бідний брат: все думає. Приходить дочка.

— Що задумалися, тату?

— Та пан задав задачі...

І розказав про все дочці. Дівчина тільки усміхнулася.

— Хіба ви те не знаєте? Сон є наймиліший, думка найбистріша, а земля нцйжирніша...

На другий день приходять брати — багатий і бідний — до пана.

— Одгадав, пане, — каже багатий брат. — Найпрудкіші — панські хорти, найжирніші — кабани панські, а наймиліпгі — гроші.

— Може, правда, а може, й брешеш.

Кличе пан до себе бідного брата. А багатий став за дверима, слухає, що то буде говорити бідний брат.

— Ну, одгадав? Що є у світі наймиліше?

— Сон, пане.

— А що є у світі найбистріше?

— Думка, пане.

— А що є у світі найжирніше?

— Земля, пане.

— Правда... Твоя корова. А чи ти сам то одгадав? 

Пом’явся трохи бідний брат, а далі признається:

— В мене є дочка, то вона одгадала.

— A-а, то хай вона візьме стебло льону, намочить, просушить, зітре, зробить прядиво, витче сто губ полотна — і псе те принесе мені.

Сумний прийшов бідний брат додому, сів, думає. Прийшла дочка.

— А що ви те думаєте, тату?

— А дав пан стебло льону... Сказав тобі намочить його, просушить, зітерти, зробити прядиво, виткати сто губ полотна — і все те принести йому.

— Добре, зроблю.

Набрала біднякова дочка в горщик пшоняної крупи, залила водою, зварила кашу. Обв’язала горщик білим рушником і каже:

— Занесіте, тату, панові кашу... Нехай він зоре нивку, засіє тією кашею, і вродиться йому просо...

Бере батько той горщик з кашею і йде до пана.

— Дочка казала, пане, щоб ви те посіяли кашу і вродилося просо

А пан:

— Що таке?

— Дочка сказала, пане, щоб ви те посіяли кашу і вродилося просо.

— Нехай твоя дочка принесе мені гостинця і не гостинця...

— Добре, пане.         

— І щоби прибула тутка ’: не то приїхала, не то прийшла.

Прийшов бідний брат додому, сів, знову зажурився.

Прийшла дочка:

— А що ви те задумалися, тату?

— Сказав пан, щоб ти прибула до його: не то приїхала, не то прийшла. Та щоби принесла йому гостинця і не гостинця.

— Добре, тату...

Зловила дочка зайця і воробця, одну ногу в драному черевику вставила на саночки, а другу — так: тою їде, а тою ступає.

Побачив пан, спустив собак. Дочка пустила зайця: ті за ним, сама стала у воротях:

— Я принесла вам, пане, гостинця. Нате...

Простягла до пана воробця, розкрила долоню, а ворс і полетів.
Народні казки Шацького краю - БІБЛІОТЕКА ОЗЗСО І-ІІІ ст ...http://shatsk-sch1-bibl.volyn.sch.in.ua ›

1.Назвіть казки, які ви прочитали?

Ці казки були записані з вуст Лукії Мартинівни Терети відомим збирачем фольклору Миколою Зінчуком.

2.Як називається збірник?

3. Які слова ви не зрозуміли? Як вони називаються?

Слова, що вживаються людьми певної місцевості й зрозумілі тільки їм, називаються діалектизмами.

Випишіть діалектизми з казок, поясніть їх значення, користуючись тлумачним словником.

А як ви говорите? Як  розумієте вислів « Говорити правильно!»

(правильно, точно вживати слова, ставити наголоси, не засмічувати свою мову словами «паразитами», знати граматику, пунктуацію, орфографію; тобто дотримуватися мовної норми або літературної норми мови).

Волинський народний хор. Козак Мамай - YouTube

www.youtube.com › watch

Які казки ви читали про козака Мамая? Що ви заєте про нього?

Що дізнались з пісні, яку виконує Волинський народний хор?

Чи чули ви що-небудь про цей хор?

Волинський народний хор - Волинська обласна філармонія

https://www.volynconcert.net › tvorchij-sklad ›

.

Волинський народний хор

Легенди та перекази                             

Волинь моя…

  Волинь моя, мій рідний краю,

   Дідів-прапрадідів колиско,                                                  

    Я від землі до небокраю

    Тобі вклоняюсь низько- низько! 

                                                                                                             О. Богачук

Волинь... Земля – казка. Земля – загадка. Скільки містить у собі цей чарівний край намистинок народної мудрості! Край, що і сам став легендою.

Історична цікавинка

Волинь – древня земля, невід’ємна частина України. Ряд істо­риків вважають, що її назва походить від міста “Велиня”, про яке згадують давні літописи. Знаходилося місто Велинь більш як за 20 кілометрів на захід від нинішнього Володимира-Волинського, побли­зу гирла річки Гучви, яка впадає в Західний Буг. Від назви міста походить і назва краю та племені, що його населяло. Згадує народ “валінана” арабський мандрівник Аль-Масуді, що жив в Х столітті. Волинянами-дулібами називали племена, які проживали у верхівцях Західного Бугу, Прип’яті.

Першу писемну згадку про волинян в історичних джерелах дав­ньої України-Руси знаходимо в найдавнішому літописі – “Повісті ми­нулих літ”, де вказується місце проживання тодішніх волинських племен: “…бужани сиділи по Бугу, а потім же волиняни” або “Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни…”.

А чи знаєш ти, що на Волині живе професор Віктор Давидюк, відомий український фольклорист, який організував та провів експедиції  селами Волинської області, записував легенди та перекази від старожилів. Він автор більше як 300 наукових публікацій, серед яких – книга «Золота скриня: Народні легенди та перекази».  

      Віктор Феодосійович Давидюк  (8 травня 1956).

Народився в селі Тоболи Камінь-Каширського району Волинської області.  Навчався у Володимир-Волинському педагогічному коледжі імені А.Кримського. Закінчив Київський університет імені Т.Шевченка. Працював у Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки, пізніше – Волинському університеті імені Лесі Українки, а тепер він  професор Східноєвропейського національного університету.

     Займався етнологією*, археологією*, мистецтвознавчими* дослідженнями. 

      На здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка, якою відзначають науковців, представником від Волині був Давидюк Віктор Феодосійович.

У номінації «За вагомі здобутки у галузі україністики» була представлена книга «Зачароване Полісся».

*Етнологія – наука про пізнання народів (про життя людей в минулому).

*Археологія – наука, що вивчає історію людства за матеріальними залишками діяльності людей (стародавні предмети).

*Мистецтвознавство – знання про мистецтво, дослідження усіх видів художньої діяльності.

*Мистецтвознавець – фахівець, який вивчає окремий вид мистецтва (художню культуру, літературу, музику, кіно або театр).

Волинський краєзнавчий музей - Музейний простір Волині   http://volyn-museum.com.ua › index ›

Це цікаво!

На Волині, що не село – то Воля: Воля Любитівська, Волиця, Вілька Любешівська, Воля Каміньська…нема їм числа. А ще, що не осідок – то з коренем Люб – Любешів, Любитів, Любче, Люб’язь, Любохини. Отже, мешканці мали за що його любити і боронити його волю.

                              Легенди про Любитів

• Одна із них говорить про те, що назва пішла від такої події: колись, дуже давно, в цій місцевості жили юнак і дівчина, які любили одне одного. Але батьки їх були проти їх одруження. Вони вирішили покінчити життя самогубством – утопитися в озері. З того часу село розташоване навколо озера, стало називатися Любитів.

• Друга легенда свідчить про те, що назва села пішла від того, що жителі, які жили навколо озера, часто допомагали проїжджати людям, котрі загрузали в болотах, були дуже вічливі та добрі. Звідси повчальна історія і назва села, яка походить від двох слів «люби товариша» (Любитов).
• Інша легенда розповідає, що в цій місцевості проїжджала якась вельможна пані і її карета загрузла у в’язкому болоті. Жителі, які тут жили поспішили на поміч і майже на руках винесли карету із брудного місива. Тож, на знак вдячності, вона назвала це село Любитів.

Легенда про село Любохини

Було то в сиву давнину. В часи монголо-татарських набігів на території села поселився баскак – ханський збирач данини. Збираючи данину він дуже захопився природою краю. Місцевість йому так сподобалася, що баскак вирішив оселитися в селі. Облюбував собі східну частину поселення поблизу озера Домашнє. Звідси і походить назва однієї з вулиць села – Хані. У баскака був товариш, якого звали Кардаш. Він теж вирішив залишитися в цих краях. Але йому більше сподобалася західна частина села. Там і оселився. Звідси назва ще однієї вулиці – Кардаші. Навіть назва села Любохини відображає у собі ті далекі часи і перекладається як «любе місце хана».

            ВОЛИНЬ

Вмиті дощами з любистком,

На килимах споришів –

Любче, Любомль, Любитів,

Любий душі Любешів,

Люблинець і Любохини

- Рідні, великі й малі

 Краю святого перлини

В теплих долонях землі.

 Ліс усміхається любо,

Пахнуть суниці й гриби,

Лагідні Любань і Люб’язь

Тихо хлюпочуть:

- Люби!

Землю свою полісянку,

Стрічки річок голубі

Й небо, що кожного ранку

 Сонце дарує тобі.

Й хочеться сонячно жити,

І куди оком не кинь,

 -Любо… Любіте…Любити…-

Рідна шепоче Волинь.

                     Надія Гуменюк

                            ВОЛИНЬ
Лелеки вгорі, внизу — лепеха й жабуриння,
Ліси і лісочки, озера й озерця дрібні...
Цей клаптик землі — як розкішна бабина скриня,
Не знаєш ніколи, що знайдеш в кутку чи на дні.
Десь пісня столітня ще ойкне крізь регіт модерну,
Десь барва заблисне на вишитім рукаві,
Пригостить узлісся плодами дикого терну,
Джерельце в’юнке заворушиться у траві...
То раптом відкриється зору незнане болітце,
Сотворене Богом із виводком диких качат...
Усе це — Волинь, моє благовісне Полісся,
На ньому і досі Всевишнього райська печать.

                                                                               Ніна Горик

А чи знаєш ти, що є авторські легенди про Волинь. Це легенда Євгенії Назарук «Коріння роду».

Євгенія Іванівна Назарук (31 січня 1967).

      Педагог, поетеса, вишивальниця, пасічниця – все це про Євгенію Назарук із села Лище Луцького району. І важко відокремити те, що стало її основною професією, від захоплення. Бо що б не робила ця жінка, то все з душею.

   Народилася поетеса в селі Мальоване Млинівського району Рівненської області. Тут вона вперше зрозуміла, що слово – її покликання, її доля. А потім невгамовна молодість поманила на Волинь. Дала в руки портфель і сказала: «Оце твоя вчительська доля». Відтоді, з 1987 року, працює вчителем рідної мови в Лищі Луцького району Волинської області.

Ця вродлива, з печальними очима жінка, - нерозгадана таємниця. Важко собі уявити, звідки черпає вона сили, щоб встати раніше від сонця, переробити море хатньої роботи і самій поспішати на поклик шкільного дзвінка, де на неї чекають допитливі дитячі очі.

Євгенія Іванівна - член районної літературно-мистецької студії «Зорі над Стиром».

Її поезії друкувалися і друкуються в районній, обласній, республіканській періодиці, а також в альманасі Волинської організації Національної Спілки письменників України «Світязь». Член Національної Спілки письменників України з 2012 року. 2005 року нагороджена дипломом лауреата обласної премії імені Лесі Українки.

Євгенія Іванівна – авторка трьох поетичних збірок: «Ніч на моєму плечі», «Танець бджоли» та «Медунки у грудні» і прозової книжки для дітей «Гостини в частин мови» (морфологічні казки).

   Серед численних творів, які написала поетеса, – легенда «Коріння роду» Добрий ранок гість Євгенія Назарук (письменниця)

YouTube · ТРК Аверс

1. А вам сподобалась ця телепередача?
2. Що ще цікавого ви дізнались з розповідей Євгенії Іванівни?

Коріння роду

легенда

Це було могутнє плем'я, яке тут

 утворило першу слов'янську державу.

        Любор Нідерле, чеський славіст.

І

Був сонм богів - таємна вища рада.

Там правив Род* - славетніший з усіх.

Внизу земля виднілась, як принада,

І сипав жайвір світанковий сміх.

Скарби ділили. Що кому припало.

Кому - ліси густі. Кому - вода.

Коли нічого майже не зосталось, -

В дарунок небо мала Коляда^*.

І лиуУрай^* замешкався в дорозі.

(Всім роздавав по крапельці роси).

Тому й спізнився. Ставши на порозі,

Промовив Роду: " Боже, принеси

Й мені у спадок хоч якусь дещицю*.

Ти ж знаєш: я господар на землі.

Я в спраглу землю понесу росицю

І розведу озера чималі...

Ти славно мовиш, - Род на те в одвіті.

Та щось ти, брате, пізно приблукав.

Щоб бути вартим щось у цьому світі, -

Ти часу не гайнуй. Бач, облизня впіймав.

Хоча... у мене є земля для тебе.

В узвишші Бугу й Прип'яті вона,

та тільки з нею морочитись треба,

А вже тоді - відплатиться сповна.

 Скінчилась рада. А земля лишилась.

І до смаку припала. І сказав Урай:

"Мені земля ця вже давно наснилась,

такого раю ти ще пошукай!"

                     II

Росли бори. Шуміли очерети.

 Лепеха задивлялася у став.

Господар відав не одні секрети,

Та поки що ніхто не заблукав

У край вологий. Хіба тільки нави

 Із боровинями^* шмигали скрізь

На втіху богові. А бір на славу

 Шумів дощами і сміявся крізь

Шматочок неба - ген, v високості...

 Минали весни. Дні летіли сиві.

У край поліський завітали гості –

Дажбожича онуки незлюбиві

 Венеди чи венети... Як їх звали?

А втім, були це мирні племена.

На інші землі, знай, не зазіхали,

Бо ця земля - суцільна новизна.

Куди не глянеш - синьоокі чари

Таїть в собі озер п'янка блакить.

Усе тут рідне: роси і мочари.

Торкнеш рукою - серце защемить

І озоветься піснею лункою...

Горять вогні. Краяни ще не сплять.

То тут, то там - уздовж між осокою

Про щастя й долю тихо гомонять.

                         III

Боги лукаві. Вже така в них вдача.

Кому - гостинець, а кому –

і чвирк.

Буває, поглузують на додачу,

 І потім знову тихо - нічирик.

Урай давно переглядав кордони

Землі святої і пишався тим.

Земля - мов пісня. Тут свої закони,

 Свій люд потрібен!.. Опускався дим

На птицю, звіра, нетрі та заплави.

Все поховав Урай як тільки міг.

Чого він добивався? Міці? Слави?

О ні! Він край леліяв і беріг.

Хотів, щоб той господарем зостався,

Хто буде сильним в раті і в труді,

Хто звичаїв і мови не цурався б

І допоміг сусідові в біді.

Хто буде щирим не лишень на слові,

Не вчинить кривди матінці-землі...

Роди краян, зневірившись в улові,

Знялися з місця й зникли десь в імлі.

Один лишився рід - поважний та могутній,

 До будь-якої праці беручкий.

Думками - вільний, духом - самобутній

Та ще й в піснях на диво голосний.

Найкраща здобич Вогнище - найбільше

І ніби птиця йшла сама до рук.

Веселі - часто. А сумні не більше,

Ніж сонця вій обсмалений сюртук.

Від того роду наш початок й слава.

 (Бо ВЕЛИНЯНИ звався славний рід).

 Стоїть на варті сива Матірслава*,

На зламі днів, увінчаних в граніт.

                                     * * *

  Легенда це, а чи історії надбанок?

В корінні роду наша сила й лад.

Спішіть у край чарівних велинянок, -

Тут вас зустріти буде кожен рад.

      *Род - першобог, родоначальник усього східнослов'янського міфологічного і антеону.

*Коляда - богиня неба.

*Урай- володар малої вологи, син Дани - богині води і Світовида - володаря тепла.

*Нави, боровині - міфологічні істоти, споріднені з русалками.

*Дажбог – бог Сонця, світла і добра, син Сварога – бога Неба, заліза, ковальства. 

*Матірслава - праматір волинян.

*Берегиня (Оберега) – найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усілякого зла.

*Дещиця- якась дрібниця.

Це цікаво!

    В образі птаха уявляли наші предки свою покровительку. Їй вони звіряли найсокровенніші мрії, надії, сподівання. Та й називали свою богиню – Матірслава. Про це йдеться в легенді Євгенії Назарук, сюжет якої запозичений із Велесової книги.

Історична цікавинка

 «Велесова книга» — це єдина українська літописна пам’ятка, написана на дерев’яних дощечках. Дощечки за розміром нагадують глиняні таблички.  Верхні ліві краї дерев’яних «сторінок» мали круглі отвори для з’єднання їх шкіряними ремінцями в окремі блоки-томи (принагідно згадаймо, що колись китайці також писали свої книги на подібних дощечках, тільки зроблених з бамбуку).

Текст на дереві писався (а точніше, випалювався) гострим предметом на зразок сучасного шила, а потім покривався спеціальним розчином.  Упоперек кожної дощечки були проведені паралельні заглиблення-лінійки, відповідно до яких літери вирівнювалися верхніми частинами. Текст на дошках-сторінках написано з обох боків, а поля на деяких з них було проілюстровано малюнками: зображення різноманітних тварин — бика, вівці, собаки, а також сонця. Тут, очевидно, йдеться про символічне виділення місяців року.

Створення книги датують 70-ми роками ІХ століття. Опис подій пов’язаний з приходом на наші землі Аскольда і Діра.  Початок же оповіді повертає нас до  першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується на переказах, легендах і повір’ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства.  

 
Віртуальна подорож Волинню: пейзажі, від яких перехоплює дух

https://konkurent.ua 

А вам сподобались ці пейзажі ?

                         Край голубих озер

 Навколо тиша - хвиля не моргне,

 Екран озерний у німій покорі,

 Лише лілеї сходять ніби зорі,

 І світять білим запашним вогнем.

 Синіє вись в глибокому просторі,

 А разом з нею царство водяне...

 Шушукнув човен - очерети гне,                                

 Аж білі наполохалися зорі.

                 Олександр Богачук

      Поліські озера -  перлини зачарованого краю, блакитні очі чудового обличчя неповторного куточка української природи. Поширені вони скрізь на Поліссі, але найбільше їх у західній частині України - на Волині. Поети називають цей край «краєм голубих озер».

А чи знаєш ти, що тут знаходиться понад 170 озер і озерець. Відрізняються поліські озера і за формою. Більшість із них має овальну або круглу форму. Але трапляються і складніші за формою природні утворення, наприклад схожі на цифру вісім (о. Луки). Цікаво, що вода в деяких озерах має різний колір. Так, у Світязі вона кришталево прозора, в Островському - голубувата, в Пісочному - білувата, в Любязі - коричнувата.

      Утворення озер Полісся все ще залишається загадкою для вчених. На північному заході Волинської області на межі з Білоруссю розташована унікальна група озер. Ці озера лежать в межиріччі Західного Бугу та Прип’яті. Усього їх налічується близько 30, загальною площею 60 квадратних кілометрів. Крім карстових* озер, тут зустрічаються реліктові*, які є результатом давнього зледеніння. Найбільшим і найглибшим серед Шацьких озер є озеро Світязь.

     Назву озера вчені пов’язують із словами «білий », «світлий», а можливо, воно має корінь світ - і стародавній суфікс - язь (як у слові колодязь ).

*Карстові озера - підземні води, розчиняючи гірські породи, утворюють під землею різні порожнини, що призводить до провалів. На місці таких провалів утворюються озера.

*Реліктові - ці озера сформувались в результаті впливу води на розчинні гірські породи. Такі озера не займають значних площ, але як правило зустрічаються одне поблизу одного. До таких озер відносяться Шацькі озера.

*Зледеніння – процес значного збільшення площі льодовиків, пов’язаний зі зміною клімату під час льодовикового періоду. Чергується з періодами потепління.

Мультфільм «Льодовиковий період» онлайн - Moviestape

http://moviestape.net 

1.Про які події розповідається у мультику?

2.Які тварини вам запам’яталися найбільше?

3.Хто з тих тварин став головним героєм історії?

4.Яка небезпека загрожувала усім звірам? Що вони вирішують?

5.Як герої влаштували своє життя і чи знайшли вони своє щастя?

Це цікаво!

 Саме озеро Світязь є найбільшим озером Волинського Полісся. В озера дивовижна приваблива сила. Слід підійти до його кришталевої води, як душа наповнюється світлою радістю. Майже вздовж всієї берегової смуги озера ростуть ліси. Улітку тут можна вдосталь надихатися повітрям, напоєним ароматом хвої, назбирати чорниці, ожини, грибів. Такого задоволення не має жоден, хто звик відпочивати на морському узбережжі.     

Шацькі озера з неба · Ukraïner – YouTube https://www.youtube.com 

                    Сподобалось?! Ставте

Озеро Світязь

Пасли колись пастухи худобу в лузі. Коли бачать, іде дід, старий (а це був Бог), і почав на нього собака брехати. Більші пастушки — відігнали, а менші ще більше цькують. Він  каже:

— Ходіть-но за мною.

Вони й пішли. Підвів він їх до каменя великого і каже:

— Підіймайте того каменя.

Вони почали підіймати, кажуть:

— Не можна.

А він каже:

— А я підніму.

Взяв києм заважив, і почала вода йти з-під того каменя.

І стало озеро Світязь.

ЛЕГЕНДА ПРО ЗАТОНУЛЕ МІСТО

Там, де тепер озеро, гомоніло колись пишне місто, владарював у якому Туган. Далекі і непевні були ті часи, частими були побоїща і набіги. І ось — прокотилася нова тривога. На землі сусіда — князя Мендога—рушило чуже військо. Просить Мендог допомоги у славного Тугана, і князь, вірний бойовій присязі, зібравши хоробрих воїнів, вирушає в далеку дорогу. Та вже за ворітьми князя спиняє думка, що залишає рідне місто без охорони. Сумний повертається він додому й оповідає про свою тривогу дочці. Дівчина заспокоює батька: вона бачила дивний сон, у якому з’явився їй ангел і пообіцяв надійну оборону місту. Послухався батько дочки.

...Опустилася темна ніч на спорожніле місто, і під її покровом ворог підступив до міських мурів. Гримить таран, завалюються брами. Охоплені жахом, жителі кидаються до князівського замку. У відчаї звертає благальний погляд до Неба княжна: - Як оминути люту кару? Нас убережи від неї! Громовицею вразь із превисокої хмари, чи сховай під землею!

По сих словесах кинула княжна на землю свій перстень. Місто провалилося під землю і стала кругом вода, а посередині утворився острів.

Купавами зійшла на ньому невинна врода. Чужі ратники, розпалившись у січі, заходились прикрашати отим квітом ратні обладунки. Та всяк, хто сягав у воду за чудесними квітами, умирав, убитий жахливим недугом.

Ворог не зміг поглумитися над дівочою красою – вона щоразу являє себе світові у вигляді білих лілей.

***

…Давним-давно, на зорі людства, на місці, де зараз озеро Світязь, було чисте поле. А в непрохідних лісових нетрях навкруги жили племена праслов’ян. В одному з їхніх племен був молодий, дужий красень – лицар Освід. Одного разу під час полювання зустрів він дівчину – чисту, мов роса, краси неземної, що жила за Буг-рікою. І покохали вони враз один одного палко та нерозлучно на все життя. Але дівчина та, як з’ясувалось потім, була з ворожого племені. Прознали про це воріженьки і вислали злого вбивцю Люципера вбити лицаря, а дівчину Пулю замкнули в льоху. День жде Освід дівчину серед поля, ніч жде, а на другий день чорним круком налетів на нього Люципер, і почали битись. День і ніч б’ються, другий, курява страшна здійнялася, сонце померкло, день мов ніч.

Там, де бились, кругами ходивши, земля запала долинами, і тоді Люципер вдався до підлої підступної хитрості: «Он, поглянь, Пуля твоя біжить», - крикнув. Оглянувся витязь, а ворог враз відтяв йому голову з плечей. Вийшов переможець на узвишшя, підняв криваву правицю до небес і тричі прогарчав свій войовничий клич, який луною покотився аж до Олімпу. Нахмурив брови-хмари Зевс, заскреготав зубами-блискавками і покотив до поганця, наздогнав у чистім полі, прогримів прокляття, спопелив, і попіл розвіяв навкруги. З тих пір на тім проклятім місці нічого не росте, звір обходить і птиця облітає.

А в льох до Пулі чорний ворон приніс біду, прокаркав тричі і щез. Затужила Пуля, заголосила, ластівкою забилась в темній неволі, в шпарку вислизнула і полетіла в поле. Знайшла вона коханого, залилась гіркими сльозами. Похоронила серед поля. Почуття було таким щирим, що гарячі сльози потекли рікою і заповнили все пониззя, що утворилось під час битви, зостався лише острівець посередині, де спочиває й понині її коханий. Згодом люди ті чисті дівочі сльози на честь коханого нарекли Світязем. А душа дівчини знайшла вічний спокій поряд з островом, на найглибшому місці. Боги ж, побачивши таку нечувану відданість дівчини коханому, перетворили її на білосніжну лебідку, і тепер вона кожен рік прилітає та трепетно спілкується зі своїм коханим - Світязем.

ЛЕГЕНДА ПРО СВІТЯЗЬКИЙ ОСТРІВ

В дуже древні часи тут на Поліссі було море, а в ньому плавали великі морські кити. Але з часом море стало міліти і врешті-решт висохло. Залишилось тільки його найглибше місце – те, де зараз озеро Світязь. Усі великі кити, мабуть, завчасно вийшли до інших морів, а найменший з них чомусь залишився. З часом і він виріс, але й вода спала так, що не було вже йому де плавати. Врешті він застряг на одній із підводних гір, та так і залишився тут назавжди, перетворившись на острів.

Пасли колись пастухи худобу в лузі. Коли бачать, іде дід старий (а це був Бог), і почав на нього собака гавкати. Більші пастушки – відігнали, а менші ще більше цькують. Він на тії менші і каже:
- Ходіть-но за мною.
Підвів їх до каменя великого і каже:
- Піднімайте того каменя. Вони почали підіймати, кажуть:
- Не можна.
А він каже:
- Я підніму.

Взяв києм заважив, і почала вода йти з-під каменя. І стало озеро Свитязь. Тії малі потопилися. А на більших хлопця та дівчину каже:
- І ви йдіть за мною, тільки не оглядайтеся.
      І повів їх через воду. От вони йдуть і йдуть за ним, йдуть довго, а воді кінця краю не видно. Стало їм цікаво, куди-то вони зайшли по тій воді. Не витерпіли – оглянулись. І як тільки те зробили, десь з-під води де не візьметься острів. А вони стали явором та липою. Того явора і тепер як надріжуть, то кров з нього йде, і з липи так само.

***

Невідомо коли це було і хто це був. Поранений і знесилений у битві князь-витязь пробирався майже непрохідними хащами. Він втратив багато крові, не знав дороги, до того ж залишився на самоті без своїх воїнів, вірних друзів і соратників.

Головне, що його гнітило – це невідомість та безпорадність ситуації в яку він потрапив. Розпач та злість переповнювали свідомість. Зненацька йому згадалось, як його ще маленького навчав дідусь та батько: ніколи, ні за яких обставин не втрачати самоконтролю, не панікувати, і рішення прийде само собою. Так і сталось.

Трохи перепочивши, помолившись богу, він зібрав рештки сил і став пробиратися далі. Коли знову вже майже втратив останню надію, то відчув усіма клітинами свого пораненого тіла, усім своїм єством, що там, за хащами чагарнику, його спасіння.

За мить він справді вийшов на берег величезного, чистого озера. Картина, що на той момент йому відкрилась, на хвилину навіть затьмарила йому розум. Подумав, що якщо може існувати на землі Рай, то це саме він і є перед ним. Омивши свої рани, напившись цілющої води, він відчув у своєму тілі життєдайні сили: очі знову стали набувати гостроти зору, рани гоїтись, а весь світ став, як рідна домівка.

Від емоцій, що переповнювали його, він вимовив: «Свєт язь!» (бачу світло).

На Світязі

Хто це Світязем гуляє?

Хто пірнає аж до дна?

Може, човник пропливає

Без веселець і стерна?

Може, качечка із казки

Дрібно крильцями пряде –

То летить туди, де качур,

То на хвилі упаде?

Може, м’яч, забутий нами,

Коли вдень ми тут були,

Грає у футбол з в’юнами,

Забиває їм голи?

Ніч туман в долині місить.

Я на озеро дивлюсь,

А по ньому срібний місяць –

  Тихо-тихо плюсь-плюсь-плюсь

  Мов голубка біла-біла

  З позолоченим крилом,

  Сонце на вербі присіло

  И покотилось над селом.

  Понад полем, понад лугом,

  Понад пралісом густим,

Понад синім Богом-Бугом*,

Понад озером Святим,

Понад Білим, Добрим, Світлим,

Любань, Люб’язь перейшло,

А тоді пірнуло в Світязь

І на хвилях прилягло.

* Колись річка Буг називалася Богом.

НАД СВІТЯЗЕМ СВІТИТЬ ЗОРЯ
СВІТАНКОВА

Над Світязем світить зоря світанкова,

Зозуля віщує щасливі літа.

Тут отчі дороги, тут прадідів слово,

Тут в кожній травинці живе доброта.

Тут тиха печаль і сердечна розмова,

Дитинства сліди у рясних споришах.

Волинь - праслов’янська колиско вербова,

 В якій українська зростала душа.

Чужинська навала твій цвіт обривала,

Сікли твою волю вітри навісні.

А ти воскресала, а ти розцвітала,

 Як юна калина в саду навесні.

Над вежами замку кружляють лелеки,

И по хрестиках дивних твоїх рушників

Легенди ідуть, як прочани* до Мекки*,

З прадавніх років до прийдешніх віків.

Хай вічною буде ця врода казкова!

Хай вічною буде свята доброта!

Над Світязем світить зоря світанкова,

Зозуля віщує щасливі літа.

Надія Гуменюк

*Прочани – люди, що здійснюють паломництво. Їх називають паломниками або прочанами.

*Паломництво – мандрування віруючих людей до святих місць (наприклад, у християн -  до Єрусалима, у  мусульман – до Мекки).

*Мекка – місто в Аравії, яке вважається батьківщиною Мохаммеда, легендарного засновника ісламу (релігії мусульман).

Озеро Світязь

Допоки ще навіч не бачив я Світязя,

Він снився не раз мені в образі витязя,

Здавалося: витязь, цей син мого краю,

Природу і спокій наш оберігає.

І ось я нарешті на березі Світязя,

Дивлюсь, як тремка широчінь його світиться,

Як хвилі грайливі, мінливі, ласкаві

Лоскочуть його береги золотаві.

Я чую, як дихає він, мов людина,

І вже мене кличе на плесо година,*

І ось досхочу я купаюся в ньому,

Гойдаюсь, немов на крилі голубому.

Вода така чиста, неначе кринична,

Прозора до дна глибина таємнича.

Це озеро - диво моєї Волині,

Від краю поліського дар Україні.

Це озеро - витвір майстрині Природи,

Негаснуче світло і простір свободи.

Нехай же, о Світязю наш ясночолий,

Джерела твої не зміліють ніколи!

                                                  Василь Гей

*Година - тепла, суха, сонячна погода.

OZERA - Ми вже розповідали, що про озеро Світязь знімали кінофільми, а мультик, який ви тут побачите про інше озеро – Пісочне…https://www.facebook.com › OzeraShatsk › videos ›

Сподобалось?! Поділіться враженнями!

Невловимі чари Нечимного

       “Тепер я звідси повезу в серці “те, що не вмирає” — частинку Лесиного краю... І дійсно, тут, на цій землі починаєш розуміти поезію Лесі Українки і чому власне такі твори вона писала, звідки ці легенди? - коли це все бачиш на власні очі і чуєш всі ці історії, як воно було реально...”, - ділиться враженнями заступник голови Національної спілки письменників України Олександр Гордон.

Це цікаво! Серед лісового масиву Скулинського лісництва, у басейні річки Турії, розкинулося мальовниче урочище Нечимне – цікава й своєрідна пам’ятка природи, з якою пов’язана одна з найславетніших сторінок культури нашого народу. Адже саме це урочище надихнуло велику українську поетесу Лесю Українку створити драму-феєрію «Лісова пісня ».

         Саме мальовниче урочище Нечимне стало місцем дії в драмі «Лісова пісня ». Згадаймо пролог, яким починається драма: «Старий, густий предковічний ліс на Волині. Посеред лісу проста галявина з плакучою березою і великим престарим дубом. Галява скраю переходить у куп’я та очерети, а в одному місці яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, на другім боці озера, знову витікає і губиться в хащах. Саме озеро – повноводне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура – повна ніжної задумливої поліської краси».

        Мало змінилося з того часу це казкове урочище – поліське диво. Озеро Нечимне і тепер лежить у глухому незайманому лісі, заростає від країв очеретом та осокою на моховому килимі. На його водяному плесі красуються,  глечики та лілії. Якщо пливсти на човні по його дзеркальній поверхні, дно, здається, підступає так близько, що можна зачепити рукою. Але остерігайтеся це робити! Спробуйте опустити під воду жердину – і побачите: вона увійде в дно, наче ложка в рідку сметану. Дна немає. Озеро тому й називають « Нечимне », тобто, як розповідають старожили, « Нічим не заміряти його ». Живиться озеро в основному атмосферними опадами, без витоку, взимку замерзає. По узбережжі ростуть сфагнові мохи, далі калина з горобиною, а ще далі ліси: березові, соснові, чорновільхові і навіть дубові.

        Леся Українка, довго спостерігаючи та милуючись навколишнім лісом, склала своє ставлення до кожного окремого деревця і змалювала це в драмі: «Я не знаю нічого ніжного, окрім берези, за те її сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, я часто плачу, дивлячись на неї. От вільхи не люблю – вона шорстка. Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться – все тремтить. Дуби поважні надто. Дика рожа задирлива, так само й глід, і терн… А ясен, клен і явір – гордовиті. Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього в  світі».

       Дуб дядька Лева, який облюбувала та описала Леся Українка у своєму творі, й досі стоїть на березі Нечимного, тільки тепер його називають Лесиним дубом. Крислатий і могутній, він схожий на діда-лісовика з якоїсь прадавньої легенди. Збереглась і лісова криниця, з якої молода поетеса пила воду. А на великому підвищенні видно місце, де стояла хатинка дядька Лева.

Драма-феєрія "Лісова пісня" Лесі Українки. | Facebook

https://www.facebook.com › videos › драма-феєрія-лісов...

Головна героїня цієї п’єси – Мавка

Історія - Волинський академічний обласний український ...https://teatr.volyn.ua › history

      Якщо побуваєте у Луцьку, обов’язково відвідайте Волинський академічний театр. Сподобалось?!

Я — Мавка.
Я донька волинського краю.
Я казка поліська, що довго блукала…
Мене чарівниця покликала з гаю,
І вийшла я з казки і піснею стала.
Від серця до серця, від краю до краю,
Несли мене Лесині крила невпинні.
Та де б не була я —
завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя —
На Волині.
Я знаю,
Що коси мої —
це берізки,
Я знаю, що очі —
озера блакитні.
Я знаю,
Що серце моє — українське,
В якому вогні засвітились досвітні.
Зійшли вони сонцем
Вродливої долі,
А темрява ночі навіки згоріла.
Живе у єдиному
Братньому колі
Дочка України — Волинь моя мила.
Хто з нею не бачивсь,
Приїдьте, будь ласка.
Там ниви,
Озера,
Гаї солов’їні.
Якщо не забули ви,
Що таке казка,
Її ви зустрінете в нас,
На Волині.

                                                                                                                 Олександр Богачук

Новий український мультик "Мавка. Лісова пісня" - YouTube

https://www.youtube.com 

Свято з особливою аурою: «Лісова пісня» у Нечимному

https://www.volynnews.com ›

Свято в Нечимному вкотре засвідчило: поетичне слово гуртує народ. Додає сил. Вселяє віру в Україну та її щасливе майбутнє.

А вам сподобалось?!  Поділіться своїми враженнями!

Я люблю тебе, Лучеську мій!

У цю пору, коли позолота,
Я люблю тебе Лучеську мій,
Твої завжди відкриті ворота,
Ти стоїш у красі золотій.
                           Віталій Назарук

Історична цікавинка

А хто із вас знає,

Звідки наше місто

Таку назву має?

 Від Луки ватажка,

Чи Луцька пастушка,

А може, від луки,

Що ріка вигина?

Десяте століття

Стир тайну ховає,

Можливо, хтось з вас

Її розгадає?

        Є чимало версій про походження назви міста Луцьк, деякі з них підтримують історики, деякі живуть у переказах та легендах. Цікаво, що деякі версії просто виникають одна з одної.
         Луцьк, Лучеськ ,Лутчеськ, Луческ, Лучеськ … Найдавніше поселення лучан займало лише невеличкий трикутний мис між річками Стир і Малий Глушець (нині не існуюча), де тепер стоїть Луцький замок. У давньоруські часи на цій території було городище, на місці якого згодом побудовано фортецю.Кажуть, що місто має таку назву від Луки, вождя  племені  дулібів, яке проживало на цій території.

          Інша версія така : річка Стир, омиваючи місто,  робить вигин схожий на лук.

         За третьою версією, місто  розкинулося на зелених луках-пасовищах, тому  і Луцьком називається.

       Також існує легенда про маленького пастушка Луцька, який і став засновником міста.

Замок Любарта- серце Луцька. inga.dess - Український ...Facebook · 

А що ви зназте чи чули про замок  Любарта ?                                 

Легенда

        Діялося це дуже давно. Тоді коли не було ще міста Луцька. Глухі ліси стояли над берегами Стиру, захищаючи від нападу невеличкий простір, де опісля виросло місто, стиснуте обабіч болотами. Де-не-де виднілися поля, оброблювані людською рукою. Найбільше скупчення жител-куренів і землянок знаходилося на лівому березі Стиру, де тепер передмістя Гнідава.
Гордо плив Стир старим руслом під Гнідавою. Понад берегом невисокий білявий хлопчина пас худобу. Стояв літній чудовий день. Хлопця тягнуло до води, зір його милувався сталево-сірою поверхнею річки. Раптом, дивлячись проти течії, помітив хлопець щось дивне: якийсь предмет невеликих розмірів плив по воді й поволі наближався до нього. Хлопець швидко роздягнувся і в одну мить опинився біля дивного предмета, що виявився невеликою, добре осмоленою бочкою. Цю знахідку він витяг на берег та заніс додому.
         Вдома батьки розбили бочку і знайшли в ній кусок шкіри з якимись написами. Не вмів ніхто того прочитати. Отже, сховали шкіру, чекаючи нагоди, щоб розкрити таємницю.
       Чекати довго не довелося. За декілька днів прибули якісь люди, що йшли за течією ріки і допитувалися: чи не знайшов, бува, хто бочку в Стиру й не витягнув її з води.
       Тим часом про подію з бочкою знала вже вся околиця. Цих людей скерували до батьків пастуха, які прийняли невідомих людей по-старослов’янському - щиро й привітно, але не без хвилювання і цікавості. Прибулих не треба було розпитувати - вони самі негайно розпочали бесіду.
      – Ми, посли з міста Перемилля над Стиром, виконуючи волю наших
громадян, прийшли шукати бочки з документом на право заснування міста. Уже декілька років у місті нашому нема спокою. Все чвари, бійки, непорозуміння. Не стало спокійного життя. Той хоче цього, а той того. Отже, постановило наше віче всім нам переселитися в іншу місцевість, може, хоч там минеться незгода між нами.
       Для того ми постановили документ на право заснування міста покласти в бочку та кинути її в Стир. Туди, де її знайдуть, ми й переселимося.
       Минуло ще трохи часу, і на місці теперішнього Луцька виросло, мов з-під
землі, дуже добре укріплене городище. Лише не мало воно ще назви. Старою перемильчани не хотіли називати міста, а нової ще не придумали. Нарешті одному із старійшин спало на думку запитати пастуха його наймення.
   Виявилося: пастуха називають Луцько. Отож, і місто назвали Луцьком на честь хлопця, що витягнув бочку із Стиру і заважив на долі перемильчан, котрі, прибувши на нове місце поселення, жили вже надалі в повній злагоді і любові між собою.                                                                 («Літопис Волині», Канада).
 

"Луцьк - найкраще місто" - YouTubehttps://www.youtube.com › watch

Це цікаво!

Луцьк –  місто Святого Миколая

 Святий Миколай насправді ніколи не жив у Луцьку. За давніми переказами, він народився десь в кінці 200-х років у провінції  Лікія (Туреччина) та був видатним єпископом. Та все ж Луцьк – одне із міст, покровителем  якого офіційно вважається Святий Миколай. Чому ж у місті  так  шанують Святого Миколая? Найдивовижніша подія в історії міста трапилася у 1256 році і   описана а «Літописі Руському» як «Луцьке чудо»… Мокра, дощова осінь 1256 року  робила Луцьк з його навколишніми річками та болотами особливо неприступним для великого ординського війська, що підходило до околиць міста, яке  залишало за собою розорені міста, спалені села. Дізнались лучани про наближення ворога. Зруйнували греблю, спалили міст, підготувалися до оборони. Ординцям ніяк добратись до міста-острова. Татари почали обстрілювати непокірне місто з каменеметальних машин – пороки. Непереливки стало мешканцям Луцька. Зібрались вони у храм Івана Богослова, що існував тоді на територі Верхнього замку, і почали молитися до Бога, просячи в Нього заступництва. І стало чудо! В день Святого Миколая з боку міста в напрямку ординського обозу подув сильний вітер, з якого невдовзі почалася буря. Не зважили ординці назнак Господній.  Налагодили свої машини-пороки на більшу потужність і почали обстріл. Та сильний вітер розвертав великі кам’яні кулі-ядра, і вони падали на  голови татар і їх каменеметальні машини. Пороки ламалися й загарбникам нічого іншого не залишилося, як зняти облогу міста та повернутися назад в Орду. Так, із Божою поміччю і при заступництві Святого Миколая, місто не підкорилось, вистояло і вижило. З того часу цей святий вважається Ангелом-охоронцем Луцька і   ось уже вісім століть оберігає його.

Як святий Миколай Луцьк врятував

Це було ще у княжі часи.

Навкруг Луцька стояли ліси

На Стиру піднялася вода,

А за нею – Куремси* орда.

Наче хмари, татари повзли,

За собою пороки* везли.

З тих пороків на лучеський стрій

Каміняччя летіло, як рій.

 Й раптом сталося диво із див,

Що  святий Миколай сотворив,

 -Чудотворець із неба дмухнув

І каміння назад повернув.

Закричала й побігла орда,

Аж здригнулась холодна вода.

А тоді заспокоївся Стир

І настав несподівано мир 

 З того часу й по нинішні дні

Про те диво складають пісні.

І від тоді, завжди пам’ятай,

Покровитель лучан – Миколай.

*Куремса – татарський князь.

*Пороки – метальні пристрої

А чи знаєш ти, що автор цієї легенди – відома волинська поетеса Надія Гуменюк, а увійшла ця легенда у збірку «Буслик хоче до Світязя»

Надія Павлівна Гуменюк (2 січня 1950 року)

Народилась на історичній Волині, в селі Онацьківці Полонського району Хмельницької області.

Ще навчаючись у молодших класах, почала друкувати свої вірші у пресі. Стала переможцем Всеукраїнського літературного конкурсу, оголошеного дитячою газетою «Зірка», і отримала винагороду – путівку на зліт юних талантів до Міжнародного дитячого табору «Артек». Тут проходили зустрічі з відомими журналістами та письменниками. Ці зустрічі ще більше надихнули Надію Гуменюк на літературну творчість.

    Закінчила Хмельницьке педагогічне училище та факультет журналістики університету імені Івана Франка.

    У дитинстві вона думала, що її приніс добрий Янгол, поклав на яблуневу гілку над крайнім вуликом пасіки і постукав у вікно хати, в якій жили її батьки. А коли вона стала дорослою, то написала книжку про яблуню та сад. Книжка називається «Шуршик В. та інші», а дівчинка стала письменницею і звати її Надія Гуменюк.

     Згодом Надія Гуменюк опублікувала поетичні збірки для дітей «Веселка для веселика»,«Котилася писанка», «Де гуляє крокотам?», «Казка про козака Ярка та Яринку-Живинку», «Яка мама в крокотама?», «Святвечір», «Зайчик полем чеберяє», «У Янголапід крилом», «Буслик хоче до Світязя»... Потім письменниця перейшла й до прози для дітей. Одна за одною виходили у світ книги «Силует на вежі», «Чупакабра і чотири «мушкетери», «Білий вовк на Чорному шляху» тощо.

Це цікаво!

    За ці та інші книги Надія Гуменюк отримала чимало престижних премій у царині літератури. Наприклад, «Золотий лелека», «Ярославів Вал», «Коронація слова» та інші. Але, мабуть, однією із найдорожчих для письменниці є премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва. Ця премія була присуджена письменниці за книгу «Шуршик В. та інші» у 2013 році.

     Вірші, оповідання та казки, вміщені в збірці «Буслик хоче до Світязя», розповідають про найвизначніші місця Волині, її минуле та сучасне,  

людей і природу, вони пронизані ніжною любов’ю 

до нашої неповторної землі, яка є частиною великої України. 

Надія Гуменюк презентувала книжку для дітей. ФОТО

http://www.bukvoid.com.ua › pesentation ›

Малюнки учнів

Я люблю мій Луцьк чудовий

Річка русло прокладала,

Вдаль несла свій водограй.

Раптом стихла, засіяла:

- Ах, який чудовий край!

І лісів зелені шати,

І озер небесна синь,

Трав і ягід аромати.

Воля... Вольниця... Волинь...

 Буду линути тут з миром.

И раптом вигнулась, як лук.

В тому вигині, над Стиром,

Народився древній Луцьк.

У калиновім намисті,

 В тихім сяйві куполів

України славне місто

Піднялось серед лісів.

 Синій Стир його мережить,

 Вулиці дзвенять нові,

 А над замком - горді вежі,

Як суворі вартові.

Вартові ці, мужні й гідні,

Честь хранять і доброту.

Виростає місто рідне,

Разом з ним і я росту.

Я люблю мій Луцьк чудовий,

 Гомін вулиць, дзвін пісень.

 Він для мене - світла доля,

Я - його прийдешній день.

Ковель – квітка Волині в моїй Україні

Є квітка Волині в моїй Україні –

То місто чарівне в квітучих садах.

У подвигах ратних і мирної днини

Несуть ковельчани його слави стяг.

 Приїжджайте, відчуйте як Тур`я хлюпоче,

Як пахнуть тумани в обіймах весни.

Тут Лесина Мавка ваш дух залоскоче

І Ковель назавжди ввійде в ваші сни.

                             Анатолій Семенюк

Історична цікавинка!

 Історія  міста починається із села Ковлє – це невелике родинне поселення з кількома будинками, які займалися певним ремеслом. Це були люди праці. Поселення розташовувалось на острові між водними рукавами річки Турії. Навколо росли дрімучі ліси та болотисті місцевості. Основними промислами людей були риболовство, мисливство, ковальство та лісовиробництво. У XIV ст. село належало Федору Сангушку.

      Польський король Сигізмунд І грамотою дозволив князю Василю Сангушку утворити з села Ковлє місто на основі Магдебурзького права.

  Кожного подорожнього зустрічає герб міста, розташований на в’їзних знаках. У ньому об’єднались древня і нова історія, сучасне життя і мрії ковельчан. Тому люди неодноразово повертались до створення свого символу, своєї головної «візитної картки».

Історія Ковеля налічує більше 700 років життя: буремного і мирного, трагічного і звитяжного. І чим далі ми віддаляємося від минулого, тим більше відкриваємо історичних свідчень, легенд.

                                            Ковель

На сьому місці, де зараз Ковель, колись стояла невеличка кузня і кілька хат, кругом були ліси й болота.

Їхав колись якийсь волинський князь на битву з ворогом і зупинився напоїти коней. Коваль вийшов із кузні до князя і каже:

– Дай, князю, підкую твого коня, бо погубиш підкови по дорозі, а з моїми й додому вернешся.

– Коли так, — каже князь, — то,підковуй усіх коней, я ж бо не сам!

Коваль і поперековував.

– Ну, — каже князь, — як збудуться твої слова, ковалю, тоді іі плату матимеш!

І поїхав.

А через деякий час вернувся князь з перемогою і коні хоч би один де підкову загубив. Хотів він забрати коваля з родиною до себе в палац, щоб і надалі йому коней на щастя кував.

– Е, ні, — каже коваль, — то ще невідомо, що з того вийде. У твоїх хоромах, князю, я тобі такий милий не буду — то раз. А там на твоїй землі, може, й вода не така, як у моїй криниці, і залізо не матиме того гарту, а, може, й сам я, відірвавшись від рідного місця, тої сили в руках не матиму. Тож, щоб не повернулося твоє добро злом для мене. Краще пришли до мене своїх людей, щоб я їх ковальства вчив. Ти ж бачив, що мої підкови довго носяться — можна і тут буде тобі коней кувати.

Та на тому і зійшлися. Прислав князь майстрів, побудували хороми, а згодом з’їхалися сюди й молоді ковалі. І стала тут кузня на все князівство. А назви село так і не мало. Якщо ж питали якогось з майстрів на ярмарку:„ Де живеш, в якому селі?”, то він не міг ніяк одказати, і завше казали ті люди однаково: „Живу в ковалє”. В Ковлє, то й у Ковлє. Звідти й назва пішла.

               ***

В часи прадавні князь Данило

У димній кузні дав наказ:

Ковалю, викуй меч, щоб сила

Світилась в ньому, як алмаз.

Палав вогонь.

 Святилась криця.

На славу вдався чудо-меч

В бою клекоче та іскриться,

Ворожі голови летіли з плеч.

Що хоч, ковалю, в нагороду?

Князь після битви запитав.

За перемогу й волю роду

Ні в кого нагород не брав.

Ну що ж, послухай княже слово

Це місце славне біля Турії-ріки

Твоїм ім’ям назветься —Ковель

Віднині, завжди й на віки

Поїхав князь.

Лиш Тур’я промовля

Легенду про Данила й коваля.

Ковель

Ой кував коваль підкову

Та й викував місто.

Поклав його коло кузні

На найкраще місце.

Поклав його коло кузні

У найкращу пору

– Рости, рости, любий Ковлє,

Все вгору та вгору!

Поклав його коло серця

Та й почав співати:

– Нехай тобі доля буде,

Як рідная мати.

Нехай веде світ, як батько,

На шляхи широкі,

Нехай накує зозуля

Літа ясноокі.

Там, де тури до Турії

Йдуть, як до причастя,

Коваль Ковелю підкову

Викував на щастя.

               Надія Гуменюк

Ще одна легенда розповідає:

       Одного разу через поселення Ковлє проїжджала польська королева Бона. Її карета застрягла у болоті. Місцеве населення допомогло королеві вибратися . За це вона випросила у короля Сигізмунда грамоту, яка надала селу Ковлє статус міста.            

Королева Бона, король Сигізмунд І, князь Василь Сангушко: історія Ковеля на сцені «Просвіти»

На святковій сцені ожила історія Ковеля http://www.kovelrada.gov.ua ›

Старовижівщина

Приїжджайте до нашого краю,

 Вас зустріне душа чарівна.

Де б не був я, та краще немає,

Ніж моя Старовижівщина.

                              Микола Шаясюк

Благословенна земля наша Волинська… Благословенна наша рідна Старовижівщина, край із щедрими нивами, цілющими водами, край, оспіваний у піснях, поезіях і легендах.

Історична цікавинка

Історія Старовижівщини сягає глибокої давнини. Перша писемна згадка про селище Вишега, вона ж Вижва, датується червнем 1099 року. Щоправда, серед істориків немає одностайності у трактуванні згадки про Вишегу. Дехто вважає, що у тексті йдеться не про сучасну Стару Вижівку. Проте археологічні знахідки свідчать, що люди на території сучасного Старовижівського району жили з давніх-давен.

Про минуле району розповідають експозиції краєзнавчого музею, де зберігається цінний матеріал з історії, культури та археології поліського краю. В музеї зберігаються документи про те, як у свій час цими землями володіли литовські князі Сангушки, російський князь Курбський, польська королева Бона, розповідається про тяжке життя поліських селян, які займалися в основному землеробством та ремісництвом.

Старовижівський   

    краєзнавчий музей         

Подорож Старовижівщиною. ГЕОЛОКАЦІЯ: ВОЛИНЬ.

YouTube · Суспільне Волинь

Діти, це ж наша Старовижівщина!

Що вам найбільше сподобалось? Розкажіть

Легенда про походження назви «Вижва»

Колись дуже давно, оглядаючи свої землі королева Бонна зупинилася на нічліг у поселенні Плоцька Воля, на мальовничому правому березі невеликої поліської річки. Коли вона прокинулася вранці, то слуги принесли їй склянку води. Королева була хвора страшною і невиліковною хворобою очей, проте, коли вмилася водою, відразу вилікувалась і вигукнула: «Видва!», тобто, що вона вже бачить.

Вона була безмежно щасливою. Тому, щоб віддячити, надала поселенню багато пільг та привілеїв, зробила його самостійним, назвавши Вижва, оскільки саме тут вона побачила світ. Таку ж назву отримала і річка з чудодійною водою. Королева ніколи не забувала про поселення, де вонавилікувалася, тому під час її правління міщани не знали ні біди, ні горя, а жили заможно і вільно.

Легенда про Стару Вижівку

Ще в ХІІ столітті у далеких кочовищах Азії та Криму жили монгольські племена. Кожне плем’я мало свого могутнього князя – хана. Кочові племена об’єднувались і утворювали могутню державу, яка несла величезну загрозу для України.

Одного разу монголо-татари напали на мальовничий куточок України – Західне Полісся. Вважали, що від цього набігу матимуть прибуток, зможуть забрати у полон молодих дівчат, тимчасово забезпечать себе продовольчими товарами та робочою силою.

Було це у кінці серпня. Стояло літнє сонце, люди, співаючи пісень, збирали достигле збіжжя. Та враз набігли монголо-татари. Почали нещадно нищити наш народ. Юнаків убивали, щоб не було повстання, молодих дівчат та дітей забирали у полон. Люди, тікаючи, бігли до лісу, ховалися у величезних дуплах старезних дерев. Довго загарбники шукали їх, та не могли знайти і, нарешті, через три дні залишили поселення. Більшість людей, котрі вижили, були похилого віку. Виходивши із схованок, казали: «Вижив». Тривалий час вони бідували, оплакували своїх рідних та незабаром збудували нове поселення і назвали його Вижва.

Пізніше приставили ще й слово Стара, оскільки вижили старі люди.

Старовижівщині

Ми живемо у центрі Волині,

Де поля обіймають ліси.

Споконвік в нашім краї й понині,

Дивовижної повно краси.

Нас від Каменя Тур'я відмила,

Ну а в Камінь «чорнобиль» прийшов.

Прип'ять нас від біди захистила,

Буйна зелень гаїв і дібров.

Річка Вижівка тихо шепоче,

В'ється поміж лісів і боліт,

Як закохане серце дівоче,

     Що неначе зібралось в політ.

Із річок і озер — хоч напийся —

Чисті води, в них — розсипи зір.

І не можна душі надивиться

 На Милецький Святий монастир.

А найдовше село в Україні —

Це Яревище, тягнеться в ліс.

Тут грибів беруть повні корзини

І чорниць... Соку білих беріз...

Приїжджайте до нашого краю,

 Вас зустріне душа чарівна.

Де б не був я, та краще немає,

Ніж моя Старовижівщина.

                              Микола Шаясюк

    Хор «Надвечір’я вклав частинку свого серця, тепло душі у поетичне слово, вкарбоване в пісню.

    До речі, наш земляк Микола Шаясюк є учасником хору!

Стара Вижівка: хор «Надвечір'я» відсвяткував 30-річний ...https://history.rayon.in.ua › news › 435543-stara-vizhiv...

Ярослав Карпук – "Can't help falling in love" - YouTube

https://www.youtube.com › watch

ПЕРЕГЛЯД

Забудеш рідний край – твоє коріння всохне

     Вже п’ять віків ідуть  у Мизів люди,

 Сьогодні й ми ідем на твій “Мій зов”.

 Тобі нехай життя і щастя буде,

 Такий наказ наш і такий Призов !

                                      Микола Шаясюк 

Рідний край! Він починається від батьківського порога, стежини, калини біля хати, з барвінку, який ніжно стелиться у садку. А ще він починається з прадавніх коренів нашого народу.

А  чи знаєш ти, звідки ж пішла назва села Мізов?

З покоління в покоління передаються відомості і легенди, що нібито назва села пішла від слів «на мій зов», на який військова дружина князя А.Курбського повинна була з’являтись до нього у цю місцевість.

Друга версія: село знаходиться у низу, низком, де протікає річка Низівка.

В українських часописах і журналах кінця XIX початку  XX століття можна знайти також іншу назву цього села – Мизів. Місцеве населення, а також жителі старшого покоління сусідніх сіл називали його Мизов. Старовинна назва його була Низово, а українська вимова Нізово. Потім буква «Н» перейшла в «М», а буква «О» в кінці відпала.

Таким чином, найбільш правдивою є версія про походження назви села від невеликої річки Низівка, що протікала через поселення і брала свій початок із озерця, яке розташоване біля села Гредьки, в урочищі Спілля. Вона протікала також через Пастовень, Кругле, Красний дуб і впадала у річку Вижівка.

Як гарно про своє рідне село Мізов пише сам Никанор Абрамович у листі до відповідального редактора “Літопису Волині” Ф. Шумовського, який працював у м. Вінніпезі, у Канаді.

“Того рідного  Полісся і села з його несходимими лісами, недослідженими озерами-болотами, дивною рослинністю і звіриною,  меланхолійними звуками сопілки в березині, клекотом худоби в хащах, гудінням “гупала” в лісовому озері, вереском чаплі, милим гуркотом горлиць та райканням жаб на погоду у тихий літній вечір-ніколи не забудеш.”

Це цікаво знати!

   Отець Никанор Абрамович сам родом із села Мизове Старовижівського району Волині. Закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі та Київську духовну академію, паралельно здобував ще дві освіти! Був високоерудованою* та освіченою людиною.

Під час УНР* він жив у Житомирі, дбав про відродження українських традицій у православній церкві, за що згодом мало не був розстріляний більшовиками. Він дивом повернувся на Волинь, де й продовжив свою просвітницьку діяльність.

*Ерудований – начитаний, розумний, освічений; так кажуть про людину, яка має великі знання.

*УНР – Українська Народна Республіка, створена у 1917 році.

У Мизовому вшанували митрополита УАПЦ на еміграції

У Мизовому презентували книгу про відомого земляка

https://vyzhivka.rayon.in.ua 

Наш земляк, Микола Олександрович Шаясюк, зібрав за останні роки матеріали, спогади односельчан, історичні документи про рідну Волинь, які надихнули його написати історичний нарис про рідне село. І назвав цей нарис «Мій зов».

      Він пише: «Таку назву я дав тому, що село мене завжди кликало додому, мені тут було завжди затишно і тепло у своїй сім’ї і родині, серед односельчан. А ще раніше наше село так і називалося – Мізов…

     …Та я  надіюсь і вірю, що із числа людей молодого покоління знайдуться такі, які ще детальніше допишуть і вивчать історію нашого поселення, скориставшись архівами Львова, Луцька, Житомира і Польщі, де зберігається дуже багато матеріалу про літописання нашої землі».          

    Микола Олександрович Шаясюк (15 вересня 1947 року). Народився в селі Мизове Старовижівського району на Волині. Навчався в Мизівській середній школі, брав участь у шкільній самодіяльності.

    Здобував вищу освіту в Луцькому педагогічному інституті. Також брав участь у хорі під керівництвом М.Стефанишина. Досі пам’ятає, як співали «Пісню про Дніпро».

    Учителював у Руднянській восьмирічній школі Старовижівського району. І тут був учасником художньої самодіяльності, а також викладав співи. Під час служби в рядах радянської армії брав участь в солдатській художній самодіяльності, навіть виїжджали з концертами в села Гродненської області.

    Микола Олександрович був заступником голови райвиконкому та голови райдержадміністрації, очолював управління праці та соціального захисту населення. З 15 вересня 2007 року – на пенсії. Співає в хорі «Надвечір’я», пише вірші, читає їх на сцені. Частина його творів побачила світ у художньо-мистецькому збірнику «На берегах Вижівки», а також в історичному нарисі «Мій зов».

Книжкове місто: (до Всесвітнього дня бібліотек)

http://myzove.blogspot.com ›

Калиння мого дитинства

 Не те тепер Калиння,

 Не ті вже там рови,

 Не водиться в них линня,

 Немає дітвори.

 А як було, згадаю,

 Візьмемо кошики.

 Женем ровом від краю

 Хороші щупаки.

Загатимо канаву,

 То збоку, то в рівчак

І попаде в міжтрав'ї

Линочок чи щупак,

Й карасики червоні,

 Вже з мутної води.

 Поміряєм в долоню,

 На радість дітвори.

Найбільш ловив Цьопурка,

 А Рашпилюв Г рицько

Сам викурить окурка

Й додому йде хвацько.

Завжди вони найперші

Ловили рибу там.

Була у Гриця «верша»,

В Цьопурки — кошик сам.

Вони на всю округу —

Найкращі рибаки.

І кожен — друг за друга

На всі шкільні роки.

Розтане сніг весною,

В ровах — розлив води.

І риба за водою

Пливе й пливе сюди.

Від спуста й водокачки,

З-за Острова-ріки

Гніздились дикі качки

І риба — коропи.

***

Сьогодні там нема долини,

Усе зорали, перерили,

Лише канал і зверху глина,

Природу всю захоронили.

Росте Будяк і бадиляки,

Із колючок страшні кущі.

Ще самосіву скрізь гілляки

Та верболоз - одні хащі.

Тут минуло дитинство моє

Чогось мене тягне на хутір,

 В далеке дитинство моє.

 Малесеньким хочу побути,

 Згадати все миле своє.

Там мама мене народила,

 Там вперше побачив я світ.

 На ручках сповитим носила,

 Щоб був, як весняний той цвіт.

А батько, узявши на руки,

 Частенько синочка гойдав.

 Сім'ї він був радий, та в муках

 Оселю нову будував.

Бабуся з собою скрізь брала,

 Куди б по «хазяйству» не йшла.

Із «бухти» мене врятувала,

 Від смерті малого спасла.

Ходив по зеленій долинці

 Й доріжкою бігав під ліс.

 Любив,  як приносять гостинці,

 А дід — той посадить на віз

Й везе до сосни мене кіньми

(Вона за зупинку була).

Ще мама за кросна садила,

 Щоб тихо сиділо маля.

У травах, в зелених покосах

Гусей довгошиїх ганяв.

На ніжках дитячих, на босих

Не раз синяки набивав.

Бувало, гусак налякає,

 Заплачу: «Мамусю, маму...»

 Тут мама мене пригортає —

Руками її обійму.

Ще топав стежками у поле

 На сині льони і жита.

Знов баба обійме до болю:

«Дитино моя золота...»

«На косю» посадить, на спину

 Й до хати мене принесе,

А мама: «Іди-но вже, сину...»

 І в люлю мене покладе.

Дитинство моє пролетіло,

 Як казка, як пісня, як рай!

 Село мене й школа зустріли:

 Про хутір, синок, забувай!

                   ***

А ще там зозулі кували,

 Співали: дрозди й солов'ї.

Дитинство моє танцювало...

 Ой де ж: ви, де, рочки мої! ?

Вже хутора більше немає,

По ньому росте лише ліс.

Гусь-Лебедя з казки шукаю,

Щоб мене в дитинство відніс.

Підлітки на Волині вчаться створювати мультфільми

https://www.youtube.com › watch

Малювання, ліпка – оце все дуже цікаво!

Учасники анімітаційної майстерки обговорюють сюжет нового мультика.

Учні розповідають, над якою частиною анімації вони працюють

Вони досліджують історію, легенди, різні перекази навколишніх сіл.

Дізнались щось цікавеньке про село -  і створюємо мультик!

Ну що, цікаво!

Давайте і ми створимо таку майстерку!!!

2:Кожному мила своя сторона

Хоч осінь на порозі, а ще й досі

У снах дитинство бачу я своє:

Росу збивають в травах ноги босі

Там, де веселка з річки воду п’є.

                    Валентина Клюнтер

     Моє село, мій рідний край, чарівний, прекрасний. Як не любити те місце, де вперше побачив сонце, відчув подих землі, де відкрився світ життя…

    СЕКУНЬ МІЙ РІДНИЙ

Лежить село у сонячній долині

В зеленому віночку із лісів.

Спів солов’їний оксамитно лине

В пташиному сузір’ї голосів.

Секунь мій рідний - золота колиска,

Лляна сорочка жита і пшениць,

 Де у волошках мріє неба бризка

 - Торкаюся землі святої ниць.

Вклоняюся гаям, ставкам і долам,

Михайлівському храму край шосе.

Хатам блакитно-білим доокола,

Які люблю в селі понад усе.

Дім батьківщини бередить медами,

Тривожать душу в небі журавлі.

За голосами лину тата й мами,

За пахощами рідної землі.

Хоч осінь на порозі, а ще й досі

У снах дитинство бачу я своє:

Росу збивають в травах ноги босі

Там, де веселка з річки воду п’є.             Валентина Клюнтер

А чи знаєш ти, що у Волинському обласному архіві в географічному словнику Королівства польського й інших країв слов’янських, виданого під редакцією Броніслава Шлебовскіго у 1889 році, автор відшукав цікаве співзвуччя із назвою села Секунь у польських словах осада і околиця, які мають певне значення згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови під редакцією О.Єрошенко.

     Sek –осада, поселення.

    Sekianu –околиця, віддалена від центру частина населеного пункту. Місцевість, що прилягає до чогось-небудь, оточує щось; округа. Віддалена прикордонна область держави; окраїна.

Історична цікавинка

Село це дуже древнє. Під назвою села Секуня, як маєток* князя Михайла Сонк гушковича, який знаходився в тимчасовому користуванні у королівського підданого – землянина* Грінко Івашковіча Оранського, воно згадується в акті від 28 серпня 1512 року, в якому князь Костянтин Іванович Острожський, староста* Луцький, маршалок* Волинської землі, виносить постанову в справі цього Грінка Оранського з князем Василем Михайловичем Сангушко про маєтки Секунь, Гредьки і Шушки.

*Маєток – велике приватне землеволодіння

*Землянин – власник землі (маєтків)

*Староста – виборна або призначена особа для ведення справ якого-небудь громадського колективу. У Київській Русі доглядав за певними ділянками в господарстві князя.

*Маршалок – наглядач.Кожний князь мав свого маршалка – керівника своїх надвірних збройних сил. 

Легенда про Секунь

За переказами, територія, де розкинулося село Секунь, колись була вкрита дрімучими лісами. В ті прадавні часи воєвода княжої дружини, проїжджаючи глухими лісовими стежками зі своїми воїнами, зупинився на мальовничій галявині на окраїні лісу відпочити. Відпустив молодий лицар свого породистого, білого, наче сніг, коня, пастися. А коли прокинувся, не знайшов його в лузі. Тут же по тривозі було піднято всіх воїнів. На пошуки свого улюбленця відправився і сам воєвода. Та марно, кінь наче крізь землю провалився. Залишок дороги воєвода провів у сідлі норовистого рижого коня.

Повертаючись із походу, він знову зупинився на перепочинок на цьому самому узліссі. В тіні розлогого дуба приліг і незчувся, як задрімав. І приснилося йому, що висока, струнка дівчина з лляною косою іде по воду, щоб напоїти його коня. Прокинувся воєвода з болем у серці. А коли оговтався, то запримітив неподалік дівчину зі свого сну, яка збирала суниці. Окликнув красуню, та вона, глянувши на нього синіми, як льон, очима, швиденько побігла в гущавину лісу. Кинувся за нею воєвода, наздогнав і, побачивши її усмішку, в ту ж мить закохався. І вирішив він збудувати на галявині дім, куди було б радісно повертатися йому до молодої дружини після походів.

Пиляючи дуби на зруб хати, воїни наткнулися на лісову прогалину, в центрі якої билося кришталеве джерело. А поряд з ним пасся білосніжний кінь... Воєвода з радості закричав: «Се конь мій улюблений...»

Так і започаткував він в цих місцях село, в якому стали народжуватися красиві люди. І дав йому назву - Секонь...

В прадавній час сліпим метеоритом

Татарське іго облетіло вже півсвіту.

І в рідний край добралось лихо.

Воронням згрудилося в ніч:

І ось отут, де зараз мирно й тихо,

Колись кривавилася січ...

Кричали мертві стогоном землі,

Мечі блищали, рвались остроги.

Кричав татар: «Сей Конь,

прийди, прийди!

Всі повмирали і нема живих».

«Сейконь, сейконь!» – татар кричав,

Блукав, як тінь, в чужому краю...

Так назву нашому селу він дав

І так село з тих пір і називають.

Ось тут, де січ кривава відбувалась,

Де довго догоряв вогонь,

Поселення пізніше будувалося,

Що так і звалося –  Секонь.

Фотораритет: волинське село Секунь на невідомих столітніх світлинах https://www.volynnews.com › news › all › fotorarytet-v...

                                       Золота колиска

                                                    ( уривок )

Пташиною тріпоче моє серце, коли у спогадах, вві сні чи наяву, лину до тебе, моя золота колиско, відрадо серця і незгасаючий оплот моєї любові до рідної землі, моя маленька батьківщино, мій сонячний, заквітчаний Секунь. Бо найкраще те місце, де народився, де вперше побачив сонце, вперше почув мамину колискову, бабусину казку, де «киценька у віночку, а журавель - в чобітках, де писанкові гори і рушникові ріки навчають любові до Батьківщини». І в тому райському куточку ти навіки залишаєш частинку свого серця, бо це земля, яка напувала тебе силою, де міцніли твої крила від запашних яблук і джерельної води.

А коли випурхнеш із рідного гнізда і доля водитиме тебе світами, спогади про золоте дитинство і юність навіки залишаться для тебе святістю душі. Бо в тому краї, де ти народився, і небо найголубіше, і зорі найяскравіші, і ліси найзатишніші, і люди найрідніші. А про батьків і калину - то і слів найчарівніших буде замало, бо це святиня душі, яка з роками стає безцінною і наймилішою твоєму серцю.

У цих спогадах ти бачиш себе жовторотим* пташеням, навкруг якого крутиться планета. І в неймовірній любові батьків, бабусь і дідусів зростаєш і пізнаєш світ. Сільським дітям у цьому пізнанні повезло, бо не встигаєш безштаньком* переповзти через поріг, як тебе зустрічає безліч істот, які ти з цікавістю розглядаєш, а піймавши, пробуєш на зуб. На подвір'ї можна зустріти чубатурку, котра неодмінно буде розглядати тебе, як диковинку: чи, бува, не її чадо відбилося від гурту. Для порядку ще й клюне за ногу, і на твій плач вибіжить матуся, пригорне, зацілує і до хати... на лавку. Але твоя дослідницька* душа прагне на вулицю, і ти вже розглядаєш зелене жабеня, яке сидить перед порогом, зриваєш одне золоте сонечко, яких море у дворі і які чомусь називаються кульбабками, а далі в кулачок зісмикуєш спориш, що непривітно настовбурчується. А коли до твоїх рученят попадає рум’янок, в блаженстві* завмираєш, бо навкруги тебе у пахощах потопає світ...

І так день за днем твої пізнання стають безкраї, і ти непомітно сам для себе підростаєш. Світ навкруги стає ще цікавішим, ти з двору перебираєшся на вулицю, а потім - в долину навпроти дому, де бігаєш поміж трав, що втопають у ромашкових заметілях, дзвіночках, зозулиних слізках. Над ними безліч барвистих метеликів, за якими ганяєшся досхочу, щоб розгледіти

їхні крильця з чудернацькими малюнками. І раптом зупиняєшся, завмерши... З тобою це вже було, ти проживав цю мить, відчував ці райдужні емоції... Стоїш у потрясінні, відкриваючи для себе небачене і нерозгадане...

Поряд з тобою на одній вулиці живуть такі ж самі «дослідники», які з часом стають твоїми друзями. І місця ваших зустрічей і веселощів переміщаються все далі від дому, в долини, поля, а згодом - і до лісу...

Ти здивовано помічаєш, як літо плавно переходить у золоту осінь, як згасають грамофони мальв і загоряються яскраві айстри в палісаднику вашого двору. Тебе тішить сад, де повно груш, лілових слив і яблук, такої краси і такої досконалої форми, що ти мимоволі задумуєшся, який Творець зумів зіткати цю неповторність...

З радістю розглядаєш червоні підосичники у повному кошику, що його батько поставив на лаву, і думаєш: а хто ж їх так багато насадив у лісі?..

А наївшись потапців на ніч, переговоривши «Отче наш», якого знаєш з тих пір, як пам’ятаєш себе, засинаєш на пахучому сінникові із мрією завтра вирушити до лісу і подивитися, чи, бува, не насадив хтось за ніч іще цих красенів. Ото б знайти хоч декілька...

З цього дня у хаті неймовірно починає пахнути грибами, бо сушаться вони в печі і на печі, а інколи й на припічку. Адже прийде Пилипівка і закине діжу з салом на дуба, а в борщі будуть бередити запахом і смаком, замість наваристої кістки, бабки, а то й боровики... І до самого Різдва роздумуєш: «І що воно за Пилипівка, яка забрала з твого дому сало?»

Поміж тим вечорами вчишся з матір’ю та сестрами колядок і щедрівок, і знову мрієш про ту ластівку, яка «до віконця припадає, господаря викликає...» Із жалем думаєш: як довго ще чекати до весни, коли та ластівка почне ліпити гніздечко над твоїм вікном.

Приходить Святвечір. На пахуче сіно, принесене батьком до хати, стелиться білосніжна скатертина з китицями і ставиться дванадцять страв, що їх заздалегідь з любов'ю і нашою допомогою приготувала мати. Під скатертиною по краях - головки часнику, а під столом у решеті на сіні - горіхи і яйця, щоб живність водилася...

Духмяніють на столі рум'яною скоринкою пиріжки з квасолею. Тут тобі вареники, тушковані гриби з цибулею, хрумка квашена капуста із лляною олією, картопляні смажені пиріжки з грибами, а в макітрі - солодка кутя з медом, маком і кольоровими цукерками - горошком. Повечерявши і помолившись, вкладаєшся спати у прибраній оселі, де пахне ялинкою, на якій у мерехтливому місячному світлі загадково виблискують іграшки, висять яблука і печені пряники, а ще - ліхтарики і сніжинки, зроблені власноруч, і починаєш чекати Різдва...

*Жовторотий – молодий, недосвідчений, без життєвого досвіду.

*Безштанько – той, хто ходить без штанів (про маленьких хлопчаків).

*Блаженство – велике щастя, велика насолода, раювання.

*Дослідницька душа (дослідницький) – пов’язаний з науковим дослідженням

Автор книги «Золота колиска»,  Валентина Клюнтер, вірна і любляча  донька цього краю.

Валентина Петрівна Клюнтер (1 квітня 1958 року).

     У далекому поліському селі Секунь Старовижівського району в селянській сім’ї Петра та Марії Андрощуків народилася донечка. Назвали її Валентиною. Тут вона вперше побачила чарівний світ волинського Полісся, його зажурений ліс, блакитні озера, дзвінкоголосе птаство і звірину.

     Вечорами захоплено слухала мелодійні українські пісні, що їх залюбки співали батьки. Тут вона вперше переступила поріг Секунської  восьмирічної школи. Пізніше стала ученицею 10 класу Мизівської середньої школи. Допитлива дівчинка всім серцем полюбила свій рідний край, його багатющу природу, волелюбних поліських селян.

    Ще з шкільних років Валя відчула внутрішню потребу римувати думки, а в юнацькому віці почала писати вірші. Перший вірш Валентини «Береги долі» був надрукований у Старовижівській районній газеті «Сільські новини». Потім вони з’явились в обласній пресі.

   Нині Валентина Петрівна впевнено веде читача у краєзнавчу розвідку, бо в її душі давно жило і рвалося у світ палке бажання осягнути минувшину своїх односельців, дідів і прадідів. Мріяла подарувати таке дослідження землякам. Поринула в давню історію рідного поселення. З переказів, легенд вимальовується походження назви села.

    Книга «Золота колиска» - це неоціненний скарб душі Валентини Клюнтер. В кожен рядочок цього твору вклала вона вірність рідній землі, на якій народилася й виросла. Ця вірність висвічується золотом у її нарисах і віршах.

   Це незвичайна розповідь про давноминулі подіїї і факти життя секунців. Авторка відтворила картину сільського побуту, трудових буднів своїх земляків у нарисах про долі мешканців Секуня, їхніх сімей і навіть родинних династій. По крупинці збирала письменниця спогади старожилів. І  вдалося Валентині  на основі їхніх розповідей зіткати понад 300 сторінок добірного історико-краєзнавчого полотна: нарису про рідну пристань – село Секунь, що стане вагомим надбанням  для нащадків. 

Історія сіл Старовижівщини. Говоримо з Валентиною Клюнтер...

https://www.youtube.com › watch

Уявіть, що ви учасники діалогу з Валентиною Клюнтер… Побудуйте цей діалог

ПО ЧОРНИЦІ

Біжу до лісу лугом, навпростець.

Мені знайома кожна тут травинка.

Так ніжно пахне молодий чебрець,

Йому вторить бузкова материнка.

Стежинка в’ється між розкішних трав,

Ласкавим сонцем землю всю зігріто.

У кожної комашки безліч справ.

Дзвенить спекотне в різнотрав’ї літо.

Спинюся зачарована на мить.

Спів жайворонка лине понад лугом.

Повітря аж прозорістю бринить

Над річкою, що в’ється синім пругом.

Вже манять крони сосен і дубів,Відчути хочу свіжий запах лиці.

А жайвір вниз шугнув, немов зомлів.

Спішу у ліс по запашні чорниці.

    ДОРОГА ПРЕДКІВ

Дорога в ліс - стежина у прадавність,

По ній ходили ще мої діди.

І я іду по ній у первозданність,

Довкруж співає світ на всі лади.

Ліси стоять, немов чарівні храми,

Поля жовтіють - житниця батьків.

Піщинка я - нащадок батька й мами

В обручці часу золотих віків.

Лежать сухі отави у покосах,

Ожина зріє на хмільне вино.

Журба батьків в серпневих ранніх  

                                                росах

  Слізьми зозулі вмилася давно.

У Мизівському ліцеї відбулась літературна зустріч з письменницею     Валентиною Клюнтер.

Книжкове місто https://myzove.blogspot.com › ...

Легенди про Журавлине

1. В нашому селі споконвіків гніздилися журавлі. В роки війни село було повністю знищене, адже на околиці села проходила лінія фронту. Все населення було в біженцях. І тільки після визволення села від фашистської навали 4-5 липня 1944 року жителі стали вертатися в село. Кругом одні згарища і воронки, не вціліла жодна будівля. І раптом... Курли-курли-курли... Це журавлі, ще раніше ніж люди повернулися до насиджених місць. І перший почутий журавлинний крик – початок нового життя і дав нову назву селу – Журавлине.

2. В нашому селі до війни жив один добрий хазяїн. В родині росла одна-єдина донечка. А що вже красива, привітна, лагідна. Дуже любили її всі за доброту, за співчуття та турботу за людей, тому й називали її ніжно – Журавкою. Та трапилося велике нещастя – тяжко захворіла вона і померла. Все село довго не могло забути Журавки, тужили за нею. Тому й вирішили на честь доброї Журавочки перейменувати село в Журавлине.

Легенда про виникнення села Седлище

В давнину було це сиву,               Де б їм оселитись,

А коли – не знаю,    Де б звести якусь хатину,

Та таку легенду-диво   Та й собі любитись.

В нас розповідають.   Йшли не довго, увидали

З далеких сіл сусідніх   В низині рівнину,

Дуже полюбились    Ліс довкола зеленавий –

Дівка й парубок завидні,   Сіли тут спочинуть.

Та й побратись хтіли.   Придивились, що й земля тут

Щодо шлюбного їх узу   На врожай придатна.

Батьки були проти:    Пораділи – тут й осядуть.

 «Ото, – кажуть, – чорногузи,  І тут буде хата.

Не знайшли роботи!   Так і сталось. Обжили все:

Молоді ще й та не рівня,   Господарство, поле.

Тільки поберіться –    Інші пари десь знайшлися,

Не дочка, а ти – не син нам,  Зажили довкола

Хай вам це присниться!»   Іншим людям розказали –

Дівка й парубок, звичайно,  Й ті прийшли селитись.

Слухати не стали    Всі тут жить уподобали –

Та й втекли шукать негайно  Так й село створилось.

Місце, де б пристати.   Стали думати – гадати

Бо у селах, де батьки їх,   Люди-новосели,

Не дали б їм жити.    Як село б їм це назвати,

Що ж робить, як в сім’ях їхніх  Що в ньому осіли.

Не дають любити.    І рішили так згодитись –

От й шукали ту місцину,   Селиськом назвати,

Коли люблять тут селитись,  Назва до вподоби.

Та й так величати.    Добрий люд тут проживає,

Тут освіта повелася,   Що не знає втоми.

Люди мудрі стали –    Це село усім і всюди

Інша назва ще знайшлася –   Встигло полюбитись.

Седлищем назвали.    Радо всіх приймуть тут люди,

Так і досі називають:   Хто хоче селитись.

Легенда про село Смідин

Смідин – одне з найбільших і найстаріших сіл Старовижівщини, засноване у ХІІІ столітті. Мешкали тут люди, яких заселяла у той час тодішня влада. Спочатку населення розміщувалося по трьох кутках: Заболоття, Коршово та Сороче. На перехресті цих кутків щонеділі люди збиралися на базар.Виносили  все, що мали. Кожен обмінював свій товар на інший, або купував за золоті монети потрібні речі.

Жили так, поживали і добра наживали. Та ось одного разу вирішили висунути від кожного кутка по найкращій, наймогутнішій та наймудрішій людині, які будуть вирішувати важливі питання. Так сформувалася Рада Старців. Тільки стали вони до влади, відразу вирішили розпочати видобуток міді. Люди підтримали їх, оскільки всім потрібна була робота. Через три роки село знали в усій Україні. Сюди приїжджали багаті і бідні, діти та дорослі, працьовиті та не дуже, щоб купити мідь. Часто люди відвідавши поселення, знову сюди приїжджали, але вже зі своїми родинами та залишалися тут назавжди. Село розширювалося, утворилося ще два кутки: Воронє та Нове село. Приєдналися і два нові старці. На одній із Рад старців вирішили мудреці назвати село Мідином – місце видобутку міді. Та не так сталося, як гадалося.

Однієї Вербної Неділі люди знову зібралися на базар, щоб перед Пасхою придбати все найкраще. Та ось після базару, за селом зустрілися два чоловіки. Вони привіталися, потиснувши один одному руки.

– Ти звідки?

– Я з Мідина!

Пройшли роки і люди почали називати село Смідином.

Про село Смідин (друга легенда)

Давно те діялось, ще у ті сиві часи, коли птахи і звірі жили з людьми як рівні. Ділили вони і радості й тривогу, приходили на поміч, допомагали один одному. А ще розуміли люди мову тварин, а ті – людську мову.

Птаством тоді правив старий мудрий Орел. Був він хорошим правителем, справедливим. Умів будь-які непорозуміння чи суперечки розв’язати. Нужденним  допомагав, молодим був справжнім наставником. Усе він помічав, літаючи високо в небі. Та прийшов час, і помер пернатий володар. Провели його з великими почестями. Стали тоді птахи вирішувати, кого б обрати своїм королем. Хто зміг би так само достойно виконувати обов’язки їхнього правителя.

Першим перед пернатими виступив чорний, як смола, Ворон. «Виберіть мене, – сказав птах. – Я буду вашим керівником. Я забезпечу вас їжею і достойним існуванням». Усі ворони закаркали, підтримуючи свого побратима. Та інші птахи незадоволено здійняли гул. Вони знали, що Ворон був досвідчений і сміливий, але здавна їхнє плем’я не мириться з людьми, часто чинить розбої на людських полях. До того ж ворони відомі зухвальством і завжди пригніченим настроєм.

Тоді перед товаришами стала скрекотіти Сорока. Вона була улесливою, обіцяла золоті гори. І знову її не підтримав ніхто, крім її одноплемінників. Про легковажну вдачу сорок знали усі.

Після цього до птахів промовив молодий Коршун. Слова його були гарячими, палкими. Та славився він самовпевненістю і надто нестримною вдачею. Часто зі зневагою ставився до слабших птахів, насміхався та ображав. У вчинках своїх керувався молодечим запалом, а не розумом. Тому птахи знову ж загули, не бажаючи обирати Коршуна своїм правителем.

Розгнівався молодий птах. За ним свій гнів і образу виявили й Ворон із Сорокою. Кожен доводив своє, а Коршун навіть намагався силою захопити владу. Розсварилися птахи. Ворожнеча запанувала між пернатими.

Тоді на гілку дуба злетів сивий Пугач і розважливим і гучним голосом звернувся до громади: «Товариші!» Довкола запанувала тиша. Усі ж бо поважали мудрого старця. Тоді Пугач продовжив: «Товариші! Багато років ми жили, не знаючи ворожнечі ні між собою, ні з іншими звірами, ні з людьми. Багато років ми допомагали один одному, підтримували. І всього нам вистачало, нічого ми не потребували. А що ж тепер. Невже готові ви через бажання влади, через гордість і самолюбство зруйнувати все, що берегли ми століттями, що з такою любов’ю створювали, будували».

Замовкли птахи. Соромно стало їм за свою поведінку. Опустив Коршун молоду голову. Відійшла назад Сорока, прикривши очі крильми. «То що ж нам тоді робити?» – вирвалося несміливо десь із юрби. «У селищі неподалік живе селянин, на ймення Смед, – продовжив Пугач, – славиться він своєю мудрістю і розсудливістю. Давайте у нього спитаємо ради!» Птахи дружно замахали крильми. Вибрали представників від кожного племені і ті полетіли до селянина. Довго думав Смед, як вирішити їхню біду. І, аби між птахами і надалі запанувала злагода, запропонував воронам оселитися там, де старі тополі, сорокам – неподалік лісу, коршунам – далі за річкою, а усім іншим птахам – за болотом, де і ліс, і сільський сад. Тоді Коршун, Ворон і Сорока зможуть керувати своїми племенами, а решта птахів оберуть собі свого короля, що зміг би правити так само мудро, як раніше Орел.

 Погодилися птахи з таким рішенням. Розлетілися кожен у свої володіння. Відтоді знову стали жити мирно, забувши про ворожнечу.

Давно минули ті часи, та пам’ять про них лишилася. На честь мудрого селянина Смеда селище назвали Смедин, а потім – Смідин. І досі умовно поділене воно на чотири частини – Вороній (де оселилось плем’я ворон), Сорочий (де жили сороки), Коршово (куди відправив Смед коршунів) і Заболоття (де оселилося решта птаства).

Я живу на Волині

Я радію кожній днині,

Сонцю, хмарам і вітрам,

Бо живу я на Волині,

У краю краси й добра.

                             Василь Гей

         «Любий друже! Перед тобою безмежний і прекрасний світ. Підростаючи, навчаючись у школі, ти день за днем будеш відкривати його для себе, а коли виростеш, обереш свою дорогу в ньому. Але де б ти не був, куди б не повела тебе доля, душу твою завжди зігріватиме твій найрідніший Волинський край з його задумливими лісами, синіми озерами і річками, з його славною історією, давніми українськими традиціями, неповторними вишиванками і пісенними скарбами. Люби його всім своїм маленьким серцем, вболівай за нього, оберігай його, будь щасливим разом з ним»

                               Надія Гуменюк, збірка  «Буслик хоче до Світязя»

Я УКРАЇНИ ДОНЕЧКА

Я у матусі сонечко,

Я зіронька у татка.

Я України донечка –

Усміхнене дівчатко.

Я від самого Світязя,

Я з рідної Волині,

Де ліс, мов казка, світиться

И озера сині-сині,

Де пісня серце радує,

Де замки і дзвіниці,

Де Берестечко згадує

Козацькі таємниці.

Я з краю материнського,

Барвінку й материнки,

Де квітло слово Кримського

І Лесі Українки,

Де луками сто дзвонними

Гуляє Мавка й нині.

Я України донечка.

Я з рідної Волині.

РІЧЕЧКА

А хтось сказав:

- Ця річка

Ледь глибша від потічка,

Припнута верболозом,

 Поросла осокою,

Ну як пишатись можеш ти

Маленькою такою?

А я кажу:

- Ця річечка,

Немов блакитна стрічечка,

Що в коси мені мама

Так ніжно заплітає, -

Теплішої за неї

І кращої немає.

Звідсіль мене щораночку,

Веселу волиняночку,

У світ веде стежина.

І звідси починається

Для мене Україна.

              Надія Гуменюк

Я живу на Волині

• Чом у тебе очі сині? -
  Запитав мене Максим.
• Бо живу я на Волині,
• Де цвіте озерна синь.

Де так радо ще калині

(Ой же рясно зацвіла!),

Як у лузі на Волині

Край дзвінкого джерела?

В дивоспіви солов’їні

Хто ж це чару стільки влив?

Весняні гаї Волині,

Цвіт черемух і калин.

Ні джерельцю, ні пташині

Шкоди, зла не заподій.

Вроду рідної Волині

Бережімо, друже мій!

І струмочки, що лугами

Плинуть в травах золотих,

І дібров зелені храми

Нам потрібно берегти.

Дні весняні чи осінні –

 Є у кожному свій чар.

В голубих очах Волині

Є і радість, і печаль.

                             Василь Гей

"Волинь моя". Виконує Волинський народний хор. - YouTube

https://www.youtube.com ›

Пісня «Волинь моя», слова і музика Степана Кривенького

Пісня, що стала гімном Волині і прославила наш Волинський край на весь світ

Це цікаво! Гонорар з Канади віддав на благодійність

Степан Кривенький  з дитинства погано бачив, та мав ідеальний слух. Не тільки віртуозно володів баяном, але й за короткий час навчився грати на фортепіано, цимбалах, сопілці, бандурі, саксофоні, гітарі, скрипці, трубі. Завжди допомагав колегам, коли потрібно було готувати звітний концерт, у розпалі жнив їздив з агітбригадами на поля. І писав пісні. Слова й музику. Нібито нескладні, але водночас красиві мелодії, які легко підхоплювали самодіяльні виконавці. Помиляється той, хто вважає, що в його творчому доробку лише «Волинь моя». Він створив близько 60 пісень, які щедро дарував багатьом фольклорним колективам, тож сьогодні не всіх їх можна віднайти. А ось «Волинь моя» відома ще з 80-х років минулого століття у далекій Канаді, де навіть вийшла платівка з нею.

       А чи знаєш ти, що із цим пов’язана ціла історія.

     Простий від природи, байдужий до розкоші, він, не вчитуючись, підписав папери, що відмовляється від гонорару на користь якогось дитячого будинку. «Підписав і полегшено зітхнув, ніби позбувся чогось такого, що робить людину залежною. Зі Львова привіз платівку із записом пісні «Волинь моя», що прийшла разом із гонораром. Дружині пояснив: отримав її як дарунок листом, історію з доларами назвав чиєюсь безглуздою вигадкою», – переказала цю історію донька композитора Леся Влашинець.

Поліський краю дорогий,
Мені ти був колискою.
Озер блакить і синь лісів
Для мене стали піснею.

Приспів:
Волинь моя,
Краса моя,
Земля моя сонячна.

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.

Приспів.

Де ще знайти таку красу,
Як в казці намальовану,
Як нерозплетену косу,
До серця причаровану.

Приспів.

Заспіваймо «Волинь моя»… - і нехай нас почує увесь світ! Бо ми – волиняни, нащадки славного роду  ВЕЛИНЯН!!!

                                    Використана література:

1. Гей В.С. Я живу на В Вірші для дітей молодшого та середнього шкільного віку. – Луцьк: Надстир’я, 2015. – 64 с.
2. Гуменюк Н.  Буслик хоче до Світязя: вірші, казки, оповідання. — Луцьк: Твердиня, 2010. — 62 с.
3.  Давидюк В. Золота скриня. Народні легенди й перекази з Північної Волині й Західного Полісся: Луцьк: Вежа, 1996. — 121 с.
4.  Клюнтер В.П.  Золота колиска: Історико-краєзнавчі нариси.- Підприємець Івановський В.М., -  2017. 
5.  Література рідного краю. Хрестоматія/ Упорядкування О.Кондратович, Л.Конкевич, Н. Мевлютова: Луцьк, 2015. – 97 с.
6. Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина та її населені пункти в історії України і Волині. Науковий збірник. Випуск 70. Матеріали Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції: Луцьк-Стара Вижівка. Упорядник: Г. Бондаренко та ін. Луцьк, 2021, - 222 с.
7. Старовижівщина в легендах : краєзнав. посіб. / Старовижів. центр. район. б-ка ; [упоряд. А. Яскульська]. – Стара Вижівка: [б. в.], 2015. –  32 с.
8. Рожко В. Високопреосвященний Никанор Абрамович, архієпископ Київський і Чигиринський, митрополит УАПЦ на еміграції: Луцьк, Волинська обласна друкарня, 2017, - 316 с.
9. Старовижівщина в легендах : краєзнав. посіб. / Старовижів. центр. район. б-ка ; [упоряд. А. Яскульська]. – Стара Вижівка: [б. в.], 2015. –  32 с.
10. Ткачук В. Г.  Вивчення навчального розділу «Література рідного краю» у шкільному курсі «Українська література» 5-11 класи: навчальна програма/В.Г.Ткачук: Мизове, 2017. – 30 с.
11.   Шаясюк М. Мій зов. Короткий історичний нарис про село Мизове: Луцьк-Ковель, 2016. – 220 с.
12.  Чабан О.І., Недзельський В.І., Рижко В.М. Надвечір’я моє…: Нариси. – 

  Луцьк: Надстир’я, 2011. – 120 с.

13.  Чабан О.І., Недзельський В.І., Рижко В.М. Летять літа…: Нариси:   

  РВВ Луцького НТУ: Ковель: ТОВ «Ковельська міська друкарня»,  

   2016. – 164 с.

14. Чинна модельна навчальна програма з української літератури для 5–6  

       класів авторів Яценко Т. О., Качак Т. Б. та ін.

15. Чинна модельна навчальна програма з української літератури для 5–6  

       класів авторів Чумарна М. І., Пастушенко Н. М.

Електронні джерела

1. Абрамович Никанор Никандрович - Енциклопедія Сучасної ... : веб-сайт. URL:https://esu.com.ua › search_articles
2. Никанор Абрамович - Віртуальний музей НаУКМА: веб-сайт. URL:https://vm.ukma.edu.ua 
3. Академічний тлумачний словник: веб-сайт. URL:

http://sum.in.ua

4. 1 квітня 85 років від дня народження українського ... : веб-сайт. URL:

http://volyn-kray-mus.at.ua 

5. З любов'ю до України... (О. Ошуркевич) - Calaméo: веб-сайт. URL:

https://www.calameo.com 

6. Тлумачення, орфографія, новий правопис ... : веб-сайт. URL: 

https://slovnyk.ua

7. Легенди рідного краю. Навколо тиша - хвиля не моргне ... : веб-сайт. URL:https://geomo.jimdo.com..
8. Світязь в легендах - БІБЛІОТЕКА ОЗЗСО І-ІІІ ст. "Шацький ліцей»... : веб-сайт. URL:http://shatsk-sch1-bibl.volyn.sch.in.ua › 
9. Легенда озера Світязь | Містична Україна | Про Україну: веб-сайт. URL:https://we.org.ua › legenda-ozera-svityaz
10. Мистецтвознавство - Вікіпедія: веб-сайт. URL:https://uk.wikipedia.org  

11. Конспект уроку "Мій рідний край куточок України" - Урок UA: веб-сайт. URL:https://urok-ua.com
12. Історія Ковеля - Вікіпедія: веб-сайт. URL:https://uk.wikipedia.org 
13. Урок - квест "Мій древній Лучеськ" - Всеосвіта: веб-сайт. URL:

https://vseosvita.ua

14. Луцьк у наших серцях | . Виховна робота - Всеосвіта: веб-сайт. URL:https://vseosvita.ua
15. Люблю я Луцьк | Художні твори | Гоголівська академія: веб-сайт. URL:

http://www.gak.com.ua

16. Година спілкування «Люби і знай свій рідний край - Всеосвіта: веб-сайт. URL:https://vseosvita.ua › .
17. Презентація на тему мій рідний край - Imgur: веб-сайт. URL:https://imgur.com
18. Ніна Горик: «Усе це — Волинь, моє благовісне Полісся... : веб-сайт.  

    URL:http://svitlytsia.crimea.ua › ...

19.  Никанор (Абрамович) - Вікіпедія: веб-сайт. URL:https://uk.wikipedia.org

ПЕРЕГЛЯД

1:02:18