Посібник для учнів та вчителів "Павло Тичина — найбільший модерніст 20-х років. Трагізм життєвої і творчої долі. Феномен "кларнетизму"

ДНЗ "Білгород - Дністровський професійний будівельний ліцей"

 

 

 

 

Павло Тичина — найбільший

модерніст 20-х років.

Трагізм життєвої і творчої долі. Феномен «кларнетизму»

(посібник для учнів другого курсу)

 

 

 

 

 

 

 

Викладач української мови

та літератури: М.А. Кравченко

 

 

 

 

 

 

 

м. Білгород - Дністровський

2017 рік

 

ЗМІСТ

 

1. Хронологічна таблиця життя і творочості Тичини Павла

2. Біографія письменника

- Український радянський поет

- «Партія веде»: упокорення сталінізму

- Війна та повоєнний період

- Творча спадщина та місце в українській літературі

- Відзнаки

- Вшанування пам'яті

3. Перша книжка поезій «Сонячні клар­нети»

4. Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної

5.Аналіз поезій

- «Ви знаєте, як липа шелестить...»

- «Арфами, арфами...»

- «О панно Інно»

- Її смерть змінила поета

- «Пам'яті тридцяти»

6. Теорія літератури

7. Перевір себе

-Тестові завдання за творчістю П. Тичини

- Літературнийй  диктант "Творчість Павла Тичини"

8. Література

9. Для нотаток

 

Хронологічна таблиця життя і творочості Тичини Павла

(1891-1967)

 

Дата	Подія
23 січня 1891	Народився у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування.
1900-1907	Навчався в Чернігівському духовному училищі.
1906	«Сине небо закрилося…»
1907-1913	Навчався в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада».
1912	«Ви знаєте, як липа шелестить»
1913-1914	Працював у редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро.Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса»,«Богословіє»,«На ріках вавілонських».
1916-1917	Помічник хормейстера в українському театрі М.К.Садовського.
1918	Закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети»
1920	Подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. «Замість сонетів і октав».Збірка «Плуг».
1921	«В космічному оркестрі»
1923-1934	Співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої Спілки пролетарських письменників України «Гарт».Поема-симфонія (чи віршована трагедія) «Сковорода».Тичина створює поему «Прометей».
1924	«Вітер з України»
1926	Взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ.
1929	Дійсний член Академії наук Української РСР
1931	Збірка «Чернігів»
1936-1939	Очолює Інститут літератури АН УРСР.
1938	«Чуття єдиної родини», «Пісня молодості».
1941	Лауреат Державної премії СРСР. «Сталь і ніжність».«Ми йдемо на бій».
1942	«Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою».
1943	«День настане»
1943-1948	Міністр освіти УРСР.
1947	Член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології.
1949	«Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти»
1953	«Могутність нам дана»
1953-1959	Голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.
1954	«На Переяславській Раді»
1957	«Ми свідомість людства»
1958	«Дружбою ми здружені»
1959	«До молоді мій чистий голос»
1960	«Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе»
1961	«Комунізму далі видні»
1962	Лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка
1963	«Тополі арфи гнуть»
1964	«Срібної ночі»
1967	Отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
16 вересня 1967	Помер в Києві. Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі.

 

Біографія письменника

Народився 11 січня 1891 року в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській імперії.

У метричній книзі він був записаний як «рос. дореф. Павелъ Григорьевичъ Тычининъ»

Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, пономарський син, родом із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району, (1850–1906), був сільським псаломщиком і одночасно вчителему безкоштовній сільській школі грамоти.

Поет згадував:

«

У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати.

»

Мати Марія Василівна (уроджена Савицька (1861–1915)

Павло Тичина мав 12 сестер і братів^. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам'ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом'якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор») 

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

У 1900 році 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку .

У червні 1906 року помер батько Павла.

Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно» .

У 1907 році закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв Михайло Жук.

У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

У 1913 році опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в третьому номері журналу «Світло»), які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

    У 1913–1917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз'їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів^[19].

Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний. У 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв'язків із іншими самостійницькими групами. Невдозі Тичина писав з Києва:

«

Я розчарувався в самостійниках, тут із ними у студентській громаді навіть і говорити не хочуть; недавно одного просто викинули. Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність? Се якось вузько і консервативно, а до того ж вони такі шовіністи! Але не дивлячись на се все і дальше я буду вас інформувати та допомагати у справі зв'язку з центром.

»

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе  Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «НоваРада» (1917)і відділу поезії журналу «Літератрно-науковий вістник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

 

Український радянський поет

Жовтневий переворот й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).

Того ж 1923 року створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

Можливо, на бачення Павла Григоровича вплинув і арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, органами ДПУ навесні 1923-го, коли довелося писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу ^[22]

У першій половині 1920-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко.

У 1923 році переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 року — до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там само в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 році відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

У 1934 році переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва — й поселяється в будинку письменників Роліт.

 

«Партія веде»: упокорення сталінізму

В умовах тотального сталінського терору 1930-х, розстрілу одних і самогубства інших письменників (див. Розстріляне відродження), Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21.11.1933) та однойменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові^{[джерело?]}. За ними з'явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Війна та повоєнний період

З початком німецько-радянської війни, в липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкирії. Там Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук. Одразу по прибуттю у Башкирію письменник попросив закріпити за ним вчителя башкирської мови, якою швидко оволодів і міг читати твори в оригіналі. Вже за кілька місяців він написав наукову працю «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», хоча Гафурі писав лише башкирською. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи.

Будинок у Києві, в якому в Тичини була квартира з 1944 року. Нині Літературно-меморіальний музей.

Війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Похорон друга», «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). В 1944 вступив до ВКП (б). Попри роботу на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 1950-х — початку 1960-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників^[25]. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з'їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

 

Юрій Лавріненко писав, що Тичину називали то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму». Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:

«

Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм — од реалізму до футуризму («червоно-си–зеле дугасто»), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа

»

«Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії», — писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року

У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора).

 

В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

У 1970–1971 роках український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 році після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини.

«

Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом. … В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням … Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші[30]. … Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту… … Тичини не одживили і роки після XX з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.

»

Твори

Поезія

Поетичні збірки й окремі цикли творів

• «Сонячні кларнети» (1918)
• «Плуг» (1920)
• «Замісць сонетів і октав» (1920; цикл віршів у прозі, написаний ймовірно у 1918)
• «Живем комуною» (цикл ритмізованої прози, 1920)
• «З мого щоденника» (цикл ритмізованої прози)
• «В космічному оркестрі» (1921)
• «Вітер з України» (1924)
• «Кримський цикл» (цикл поезій, 1920-ті)
• «Чернігів» (1931)
• «Партія веде» (1934)
• «Ку-ку» (1934)
• «Чуття єдиної родини» (1938)
• «Пісня молодості» (1938)
• «Сталь і ніжність» (1941)
• «Ми йдемо на бій» (1941)
• «Перемагать і жить» (1942)
• «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942)
• «День настане» (1943)
• «І рости, і діяти» (1949)
• «Живи, живи, красуйся!» (1949)
• «Могутність нам дана» (1953)
• «На Переяславській Раді» (1954)
• «Ми — свідомість людства» (1957)
• «Дружбою ми здружені» (1958)
• «До молоді мій чистий голос» (1959)
• «Батьківщині могутній» (1960)
• «Зростай, пречудовний світе» (1960)
• «Комунізму далі видні» (1961)
• «Тополі арфи гнуть» (1963)
• «Срібної ночі» (1964)
• «Вірші» (1968)
• «В серці у моїм…» (1970; переважно ранні позазбіркові або неопубліковані вірші)

 

Поеми

Близько п'ятнадцяти поем, частина з них незакінчені або частково втрачені

• «Сковорода» поема-симфонія, незавершена
• «Прометей», 1923
• «Серафима Морачевська», незавершена
• «Шабля Котовського»
• «Шевченко і Чернишевський»
• «Похорон друга», 1943

Художня проза

Оповідання:

• «Спокуса», 1913
• «Богословіє», 1913
• «На ріках вавілонських», 1913
• << Богословіє>>, 1913

Публіцистика

• Книга публіцистики «Творча сила народу», 1943

 

Переклади

Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську.

Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.

Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).

Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).

В творчому доробку Тичини також переклади оперних лібрето, зокрема опер «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, фрагменти до опери «Ніч перед Різдвом» Миколи Римського-Корсакова тощо

 

Відзнаки

 

• Лауреат Сталінської премії (1941).
• Лауреат Шевченківської премії (1962).
• Герой Соціалістичної Праці (1967).
• Кавалер п'яти орденів Леніна,
• Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора.

Вшанування пам'яті

Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини був відкритий у Києві по вул. Терещенківській, 5

У селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. В селі також є пам'ятник письменника.

У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку. Документальне підтвердження цьому було знайдено співробітниками Київського музею-квартири Павла Тичини в його архіві.

В Україні на його честь названо вулиці у таких містах, якЧернігів, Київ, Дніпропетровськ, ІваноФранківськ, Умань

У 1968 році Пісківській школі було присвоєне ім'я Павла Тичини.

1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.

28 вересня 1977 року у Єревані одну з вулиць названо на честь Павла Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв'язків у радянські роки. Також його ім'я носить одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії.

16 квітня 1981 року постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім'я Павла Тичини.

3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.

2011 року з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівні) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати музей ініціював вихід 270 000 накладом конвертів з портретом П.Тичини, випуск НБУ 5000 накладом срібних ювілейних монет із зображенням поета, видання багатьох книг та інші вагомі заходи.

 

 

Павло Григорович Тичина

Перша книжка поезій «Сонячні клар­нети»

Перша книжка поезій П. Тичини з незвичайною назвою «Сонячні клар­нети» (тоді писалося «Сонячні») вийшла друком у 1918 р. На обкладинці — соняшники.

Кларнет — духовий інструмент. Назва його походить від латинського сlаvus, що означає «ясний». Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний, бадьорий.

Сонячні кларнети музика сонця, а сонце — джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту, щастя. Винесений у заголовок книжки цей незвичайний образ-символ якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Назва збірки — це поетичне вираження авторського розуміння гармоній всесвіту.

«Сонячні кларнети»,— збірка Тичини, яка стала епохальною книжкою поезій, про яку заговорила вся літературна Європа. В. Стус у книжці «Фено­мен доби» пише, що «Компліменти були великі».

У віршах збірки «Сонячні кларнети» поєдналися дві музи — музика й пое­зія з братом живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. До збірки П. Тичина включив найкращі свої твори. «Сонячні кларнети» поділяються на три тематичні групи.

До першої належить лірика, з пейзажними й любовними мотивами. Це музичні, граційні, живописні вірші (уже відомі нам) «Гаї шумлять», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків» та такі, як «О панно Інно...», «Арфами, арфами...», «Ви знаєте, як липа шелестить..?» та інші. Поезії вра­жають красою образів і глибинним розумінням законів природи. Цю групу віршів справді можна назвати «Світлою нотою збірки».

Друга збірка — це вірші про народне горе, принесене Першою Світовою війною. «Хтось гладив ниви...», «Іще пташня...». У них відчувається справ­жній трагізм; поет майстерно передає найтонші настрої

Третя група тематично поєднується з другою: Україна й революція («Одчиняйте двері...», «По блакитному степу», «Скорбна мати» та інші). Поет з пози­цій власного розуміння добра і зла. справедливості й народної моралі осмис­лює, що несе революцію рідному народові. Ці дві групи можемо назвати «скорбними нотами» збірки.

Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної

Літературознавець Олександр Білецький

«Ніби щойно прокинувшись, він (П.Тичина), відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є «Сонячними кларнетами».

Поет Микола Бажан

«Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев’ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті ( бо виїхали всім техніком на заготівлю дров): читали, і п’яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою нечуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок тієї книги…»

Критик Леонід Новиченко

«Сонячні кларнети» явили вже поета сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок… звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівняна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового? Марно шукати відповіді на подібні  питання, туту – таємниця таланту».

Письменник Василь Барка «Тичина – кларнетист, можливо, був найвизначніший лірик світу у свої «класичні роки (1914-1924)».

Аналіз поезій

«Ви знаєте, як липа шелестить...»

 

Історія написання: молодий Тичина емоційно переживає навколишній світ, передчуваючи зміни, що наближаються, у результаті народжуються поезії про гармонію й душевний неспокій через кохання, через революційні події, що в результаті сформують збірку «Сонячні кларнети» як цілісний філософський поетичний текст.

Рік створення: 1911. Збірка: «Сонячні кларнети». Рід: лірика. Жанр: вірш.

Тематичний різновид: інтимно-пейзажна лірика.  Тема: кохання; природа.

Ідея: оспівування краси ночі, напоєної любов’ю.

Мотиви: «кохання як неминуща цінність»; «краса природи».

Образи: таодей: ліричний герой; уявний співрозмовник, кохана; природи: липа, гаї, тумани, місяць, зорі, солові; предметів і явищ: шелест, ніч, весна, сон, поцілунок, очі.

Композиція (зміст): ліричний герой захоплено розказує про весняні ночі кохання, звертаючись до уявних співрозмовників.

Система віршування: силабо-тонічна.  Віршовий розмір: нерівностопний ямб.

Строфа: нестрофічна будова.

Римування: непостійне з ознаками паралельного.

Художні засоби виразності: епітет, персоніфікація, метонімія, риторичне питання, звертання, оклик; паралелізм (природа/людина).

Жанр поезії -  пейзажна. Це своєрідна форма художнього пізнання людської душі.

Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить..?» - пейзаж-паралелізм, що нагадує  фольклорні зразки, де картини природи пов’язуються душевними настроями, а події людського життя часто замальовуються як певна паралель до явищ  природи.

Духовна спорідненість ліричного герою зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі.

Картини природи і людські почуття чергуються:

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? (пейзажний етюд)

Кохана, спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі (переживання ліричного героя)

Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання.

Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?»,  «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення  («А солов’ї!.. та ви вже знаєте, Як сплять гаї!) привертають увагу до краси  весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.

Вражають інтонації цього твору: ніжність, методика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівняної української ночі.

 

* * *

Ви знаєте, як липа шелестить 
у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить, 
Піди збуди, цілуй їй очі. 
Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? 
Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї… 
"Я твій" — десь чують дідугани, 
А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

6 травня 1911

 

Тичинська ніч нагадує пізній вечір картини Білокур, відтворений на картині «Квіти і берізоньки ввечері»

«Арфами, арфами...»

Історія створення: молодий Тичина у світі, де визрівають драматичні події першої чветрі XX століття, шукає джерел гармонії — одним із таких, на його переконання, є світ природи, який, на відміну від людського світу, ближчий до ідеального стану «музики сфер»: струни Тичинових арф, які нятягнуті між небом — зосердям повної гармонії, божественної єдності й чистоти — і землею — юдоллю хаосу й нестійкості — стають тим містком, який може допомогти гармонії прийти від свого джерела-неба на землю. Тичина чує цю музику сфер і тягнеться до неї, пропонуючи й читачеві до неї долучитися.

Рік створення: 1914.Збірка: «Сонячні кларнети».

Напрям: модернізм.Течія: поєднання різних стильових тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму; «кларнетизм».

Рід: лірика. Жанр: вірш.

Тематичний різновид: інтимно-громадянська лірика.

Тема: переживання людиною приходу весни.

Ідея: возвеличення весни як символу життя, краси й змін; оспівування кохання; передчуття великих, прекрасних змін у житті.

Мотиви: «весна»; «гармонія й краса природи»; «передчуття бою-змін»; «кохання».

Образи: людей: ліричний герой, який насолоджується приходом весни, кохання й відчуттям бою (змін у житті, нового життя); уявна кохана; природи: весна, квіти, струмочки, жайворон, ниви; предметів і явищ: думи, кораблі, бій, колос вій, сміх, плач.

Символічні образи: весна (символ оновлення життя, кохання, змін); бій (символ життєвих змагань).

Композиція (зміст): арфами обізвалися гаї — іде весна — думами переповнилася блакить — буде бій, сміх буде, плач буде — стану я подивлюся на весну — звернення до коханої одкрити «колос вій» — ствердження, що «сміх буде, плач буде перламутровий».

Система віршування: своєрідне тичинівське ритмізоване віршування. Строфа: своєрідна строфічна будова. Римування: своєрідне, ледь простежуване.

У поезії всього чотири строфи. Фабула розмежована й поділена за строфами  рівномірно. У першій змальований прихід весни. Поет подає  дивної краси її живописний портрет: «Йди весна, запашна, квітами-перлами закосичена».

Друга строфа віщує грозу картиною хмар – дум, якими вкривається небо. У третій – ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка.

В останній строфі в артистичній асоціативно-образній формі розкривається піднесений душевний стан персонажа, який звертається до коханої із закли­ком відкрили своє серце весні.

Композиції кожної строфи відповідає певна структура фрази з виділенням найважливіших слів-епітетів. Вони виносяться на кінець речення й віршо­ваного рядка (самодзвонними, ніжнотонними, перламутровими), символічні за змістом позиції.

Головні, ударні рядки в поезії закінчуються чоловічими римами, напо­внюючи енергією й усі інші рими. Для надання урочистості, відкритості, поет майстерно користується властивостями голосних звуків. Візьмемо в першій строфі звук «а», яким розпочинається вірш: «Арфами, арфами... Йде весна запашна». Він створює ілюзію широти, лунності, розложистості. Звуки [а] й [о] — музичні крила цієї поезії. Харак­терно, що вірш написаний не одним розміром, а кількома. Це створює дивну музикальність і тонку мелодійність, які відзначилися ще літературознавцями 20-30-х років.

«Арфами, арфами...» вражає не тільки гармонійністю звуків, а й чарівними живописними картинами. Передусім портретом закосиченої весни (бачимо тут спектр райдуги). А далі сріблястий тон («квіти-перли») переплітається з голу­бим кольором, що допомагає ліричному герою вираженню глибокої романтичної задуми. Живописна палітра розширюється: «золотистими», «блакить», «пер­ламутровий», «вогневий». Кольори поєднуються, виграють різними відтін­ками, допомагаючи відтворити складний спектр почуттів юної закоханої душі.

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,-
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде  

                Перламутровий...     1914

 

«О панно Інно»

Історія написання: перше кохання вразило Тичину в самісіньке серце — не тільки своїм світлом, а й своїм болем: кохана Наталя помирає від сухот. Серце юнака розбите, у ньому зима, а тут... Інна, яка дуже схожа на Наталлю... Любив...

Рік створення: 1915.

Збірка: «Сонячні кларнети» (у другому виданні).

Напрям: модернізм. Течія: симбіоз неоромантизму й експресіонізму.

Рід: лірика. Жанр: вірш.

Тематичний різновид: інтимна лірика.

Тема: роздвоєність у коханні; любовний трикутник; нещасна, але світла любов.

Ідея: утвердження думки про непостійність і суперечливість кохання як великого почуття; своєрідна сповідь-звернення ліричного героя перед собою про свої почуття.

Мотиви: «нещасна любов», «вибір», «туга, самотність», «сутність кохання».

Образи: людей: ліричний герой; панна Інна; сестра; хтось; природи: сніги; луги; зимовий вечір; небо; гай; предметів і явищ: любов; цвітіння лугів; усміх; тиша; очі; небо; гай; ридання.

Символічні образи: сніги (символ минущості, самотності, душевного холоду); цвітіння лугів (символ насолоди кохання).

Композиція (зміст): самотній ліричний герой звертається до панни Інни, згадує свою любов до її сестри й водночас згадує ніжний образ Інни як рідної душі («А хтось кричить: ти рідну стрів!»), яку так само покохав. Перед героєм вибір: «Сестра чи Ви? — Любив».

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: нерівностопний ямб.

Строфа: нестрофічна будова.

 Римування: нерегулярне.

Художні засоби виразності: алітерація й асонанс (но-ін); епітет, символ, неологізм; риторичне питання, риторичне звертання.

О, панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги?

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги?

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз —

ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги?

Я Ваші очі пам"ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо? шепіт гаю?

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив?

 

 

 

 

 

 

Її смерть змінила поета

Павло Тичина був одночасно художник, музикант і віршар. Отже, й жінок у його житті мусило бути одночасно багато — якщо всерйоз ставитися до того, що у всякого митця має бути своя муза, а муза — це жінка.

З юним Павлом вчився у Чернігові в семінарії брат Інни й Полі Коновал. Він познайомив Павла з сестрами, й Поля стала тією, кого він назвав "моя Весна". Але Павло був заворожений обома сестрами. А дехто з дослідників вважає, що була тоді й третя муза — Наталя, кузина тих сестер, про що нібито свідчить вірш "Спать мене поклала Тала на дівочій руці?".

Поля скоро кинула Павла. Він написав цикл "Панахидні співи". Ці вірші знайшли недавно в одеському архіві Михайла Жука — художника, поета, музиканта. Він учив Тичину малювати. Жук знав про ту любов. Знав і Полю, бо викладав малювання в жіночій гімназії, де вона вчилася.

У Нюсі я довго ще любив Полю

Саме тоді Жук створив панно "Чорне і біле": юний Тичина — ангел з сопілкою й чорними крильми, Поля — ангел з білими крильми. За ними — порожня земля.

А панна Інна померла молодою, у квітні 1920-го. Тичина писав: "Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю?".

Він помилявся — Поля існуватиме для нього ще довго. Вона вийшла заміж за інженера, знайомого Тичини по Чернігову. Але в 30-х роках Поля знайшла Павла в Харкові: почались арешти, вона просила, щоб Павло виручив з тюрми її брата.

Потім вона шукала його, коли він вже жив у Києві на тодішній вулиці Леніна, а вона поруч, на Чапаєва. Збереглися її записки: "Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох". Він був тоді офіційно не розписаний зі своєю Лідою — і приходив. Дочка Полі запам"ятала його. Вона, школярка, недолюблювала цього дядька — може, за те, що в школі зубрила його страшного вірша "Партія веде". Згодом вона служила в київському музеї поета.

Поля померла раніше за Павла. Про це йому телефоном сказав її чоловік. Тичина тоді був хворий і на похорон не пішов.

Але обох сестер згадував усе життя. Коли йому було вже 74, за два роки до смерті, писав: "Де ті кружечки ділись грамофонні, які мені ставили у Воронькові? Поля й Нюся (Інна), щоб я слухав пісень? О, як я їх слухав! Це було в 1913 році, коли я був у гостях у Коновалів".

Та повернемось до того року, коли не стало панни Інни.

Що робиться з людиною, яка вважає, що любов перестала існувати? Йому хотілося в монастир. У Києві є Ліда, яка давно його любить, і він небайдужий. Але — не стало панни Інни? У серпні 1920-го він жив сам на хуторі Дідівщина у Межигір"ї під Києвом. У щоденнику він пише, що там "знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею"?

Дружина Ліда називала його "дівчачур"

Хто така Ляля? Ніхто не знає. Але є щоденник: "Як пролопотить ніжками Ляля, мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, жовту квітку джміль пузатий нахиляє? Іноді такої сильної любові хочеться!". Він весь світиться цим — це помітно, якась "жінка призналася до мене над Дніпром. Господи, дай мені ноги бистрі, щоб я тікать умів!".

І він співає пісеньку про Ліду, яка в Києві. А наступного дня: "Побачив Лялю в березі? Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не знаю?".

Ще через день: "Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно". Це пише мужчина на тридцятому році життя. Ще через день: "У березі сам, плачу".

Таких історій у його житті немало. Дружина Ліда називала його "дівчачур" Це означає "бабник", але так ще дражнять хлопчаків, які дружать з дівчатами. За що його так любили? Бо він зберіг у собі  ніжність — майже дитячу, що її дорослі мужчини втрачають. Він умів плакати, навіть будучи міністром.

Він умів плакати, навіть будучи міністром

Було, що він хотів зняти віником павутину, побачив там вагітну павучиху й вигукнув: "Як можна, вона ж мати!" Якось він рано встав до роботи, глядь — а на книжках спить метелик. І Тичина не зміг працювати, бо не хотів будити метелика. Він відчував усе, що живе, — по-особливому. Вважав, що кіт, який спить, дивиться на нас із пташиного польоту. А метелик уміє читати.

Усе це було всерйоз. І було ще одне. Ліда — та сама, що в Києві чекала його з усіх мандрів десять літ і з якою вони "розписалися", коли йому було вже під п"ятдесят, — так от, ця Ліда іноді ніжно брала його зубами за вухо. Бо у нього було особливе вухо: всі шуми світу він сприймав як музику. Він диригував хором і грав на кларнеті, він чув політ далекої кулі, у трубах водогону й клаксонах авто чув велику терцію. І любив "гудок паровоза в квінту". Йому марилися струни "в глибині землі й надо мною". На старість він почав глухнути: вухо втомилося чути стільки різної музики.

Але як бути з тими його віршами, за які його не любили діти?

Тут треба повернутися до тих днів, коли не стало панни Інни. Саме ця смерть змінила поета. Десь тоді він записав: "Ночами божеволію. Ще мені буде нужди, горя, сліз і смертей". І йому стало страшно. Його "всіх панів до дної ями" — теж музика. Але — сатанинська. Музика лихослів"я. Він лишився ангелом, якого змусили лихословити

 

 

 

«Пам'яті тридцяти»

П. Тичина

Вид лірики

«Пам'яті тридцяти» — громадянська лірика.

Історчина основа твору

В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року, загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російської більшовицької навали. Останки забитих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві.

 Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страждає, оплакує борців за волю. Ці почуття передаються й читачам. Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом болю. Автор пророкує:

 По кривавій по дорозі Нам іти у світ!

Це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дороге — приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору. Життя й смерть, щастя й горе, святість і гріховність, любов і ненависть — усе  поряд. Філософські роздуми над поезію приведуть до думки про вічність людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин наздожене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. «Боже, покарай...» — за християнською мораллю лише Бог має право карати. Тому ж насильно нав'язаний шлях і потерпів крах. Молодий поет у 1918 році сказав (прорік) те, що не вдалося вгледіти політикам. Поезія, як відомо, належить до категорій вічних, бо має здатність передбачити, передчувати. Якщо, звичайно, слова й думки поета поєднані з вічністю. Саме це можна сказати про раннього Тичину...

«Новий заповіт», «Слава святих», «Боже, покарай» — таке наближення до вічності ще більше підкреслює філософію буття, мораль, закони Всесвіту, його гармонію, ритм і єдність. Роздуми спонукають до висновку: жити слід за законами Вічності. Яке ж почуття домінує у вірші? Туга, печаль, жаль, страждання і — прохання в Бога помсти. Бо хіба така жорстокість може бути не покарана?

Сюжетна основа твору

Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі ук- раїнців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа... А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну.

Образ ліричного героя

 Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт! їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвіту загине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид... Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця XX століття.

Символи у творі

 У поезії «Пам'яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну.

 

 

Художні засоби

 Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, двокрапка, багатокрапка, знак оклику й знак питання (у риторичному запитанні «На кого завзявся Каїн?»), однакове закінчення й початок твору — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети (славних, молодих, коханий, кривавих) і метафори {сонце квітне, вітер грає, рука посміла знятись) Художньо збагачують твір.

Римування

Рима — проста (співзвучні окремі звуки): їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих — їх. Рима увиразнює твір, його емоційність, посилює ритм, об'єднує рядки, надає мелодійності, оживляє вірш. Підсилює експресивність твору своєрідність художньої форми: твір не поділений на строфи, хоч римування другого й четвертого рядків дало б право на це. Крім того, така побудова твору допомагає автору досягти динаміки, цілісності поезії. Ритм вірша нагадує дихання вкрай схвильованої людини.

 У кількох рядках поету вдалося зобразити історичний факт, у якому відбилась епоха. Вірш «Пам'яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва. Поезія вивищує наші душі. І в цьому її духовно-естетична цінність.

Гіркота обману, образ розтерзаної України постає у творах П. Тичини 1918-1919 рр. Поет, як багато його сучасників, опинився на роздоріжжі. З одного боку, П. Тичина вірив, що революція принесе українцям соціальне, національне й духовне визволення:

 Вставай, хто серцем кучерявий! Нова республіко, гряди! З іншого, поет усвідомлює: Не будь ніколи раю У цім криваві краю...

 Загострене сприйняття навколишнього передчуття біди, пекучий біль за Україну народжують рядки:

 Хто ж тобі зготовив цей кривавий час? Хто ж так люто кинув на поталу нас?

 А трагедія на Україні тим часом розгоралася...

 

 

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р.

 

 

 

Теорія літератури

Вітаїзм також — віталізм (від лат. vitalis— життєвий). Стильова течія початку XX ст., проявилася в кількох модерністських напрямах (неороман­тизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака — відтворення безперерв­ного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму — учення Ф. Ніцше про «діонісійське» (темне, інстинктивне) начало культури. В. українській літературі вітаїзм також стверджував життєвість, незнигценність нації. Представлений творами М. Хвильового, Є. Маланюка, О. Ольжича, У. Самчука.

Експресіонізм (від франц. ехрressіоп — вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку XX століття. Основний творчий принцип експресіо­нізму — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реак­цію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст.

Визначальні риси експресіонізму:

• зацікавленість глибинними психічними процесами;
• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
• суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В український літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Туринський повістю «Поза меж­ами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір «Я (Романтика)»), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

Кларнетизм — світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, уні­кально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асо­нанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.

Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П. Тичини й походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм указує на «активно рене­сансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко). Синтетичне мислення схиль­ного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини («Арфами, арфами...», «Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «ма­льовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики. Водночас клар­нетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм переплітався з елементами авангардизму, імпресіо­нізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і нео­романтизму, неореалізму та необароко. Вплив тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перевір себе

Тестові завдання за творчістю П. Тичини

1.  Хто з класиків української літератури одним з перших оцінив і підтримав молодого Павла Тичину?
А Б. Грінченко;
Б М. Коцюбинський;
В Іван Нечуй-Левицький;
Г І. Франко;

2. Яку назву має перша збірка поезій П. Тичини?
А «Замість сонетів і октав»;
Б «Вітер з України»;
В «Плуг»;
Г «Сонячні кларнети»;

3. Як називається вірш-гімн весні, у якому П. Тичина славить прихід «квітами-перлами закосиченої» весни?
А «Гаї шумлять»;
Б «Ви знаєте, як липа шелестить…»;
В «Десь на дні мого серця…»;
Г «Арфами, арфами…».

4. До якого жанру лірики належить вірш П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…»?
А громадянської;
Б філософської;
В інтимної;
Г пейзажної;

5. З якого вірша П. Тичини ці рядки?

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.

А «Коли в твої очі дивлюся…»;
Б «Десь на дні мо?о серця»;
В «Я сказав тобі лиш слово»;
Г «Ви знаєте, як липа шелестить…»;
 

6. Які образи переважають у поезії П. Тичини «Арфами, арфами…»?
А слухові;
Б зорові;
В однаковою мірою зорові й слухові;
Г гумористичні;

7.  У якому творі IX. Тичини осмислюється трагедія під Крутами?

А     «Десь на дні мого серця..,»;

Б     «Золотий гомін»;

В    «Похорон друга»;

Г     «Пам'яті тридцяти»;

8. Твори Павла Григоровича вражали читачів...

А. Музикальністю.

Б. Оптимізмом.

В. Романтизмом.

Г. Надзвичайною емоційністю.

9. Глибокі переживання з приводу смерті коханої зображено у вірші:
А "Ви знаєте, як липа шелестить...";
Б "Десь на дні мого серця...";
В "Коли в твої очі дивлюся...";
Г "О панно Інно..."

10. Як називаються епітети «яблуневоцвітно», «ясно-соколовий», «ніжнотонний», «самодзвонний», «злотоцінний», «дитин­ний», «розчублений», що зустрічаються у творах П. Тичини? 
А Постійні;

Б Фольклорні;
В Авторські;

Г Запозичені

11. Назвіть синтаксичні одиниці, які наявні у вірші «О, панно Інно, панно Інно!» (Називні речення, двоскладні непоширені)

12. Чому 20-тi роки XX ст. називають «добою українського ренесансу»?

 

Літературнийй  диктант

Творчість Павла Тичини

 

1. Де народився П.Тичина? (село Піски на Чернігівщині)
2. Коли П.Тичина був міністром освіти України? (1943-1948 роки)
3. Як називається перша збірка творів П.Тичини? («Сонячні кларнети»).
4. Кларнитизм –це…(світоглядно-естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів : звукових, зорових, формальних, тощо).
5. Які види лірики поєднані в поезії «Ви знаєте, як липа шелестить…»?(інтимна й пейзажна)
6. Провідний мотив вірша «Арфами,арфами…»-це…?(гімн весні як символу любові, життя і натхнення ).
7. До якого виду лірики належить поезія «О,панно Інно…»?(інтимна)
8. Які художні засоби подані в рядках: Арфами,арфами-золотими ,голосними обізвалися гаї Самодзвонними... (персоніфікація, неологізм, епітет).
9. Провідний мотив вірша «Ви знаєте, як липа шелестить…»?(світле й радісне почуття кохання весняної ночі).
10. Яким віршовим розміром написана поезія «О,панно Інно…»?(ямб).
11. Чому присвячено вірш «Пам’яті тридцяти »?(бій під Крутами ).
12. Символізм-це…(філософсько -мистецький напрям кінця ХІХ початку ХХ ст. Символісти визнавали символ дієвіше від образу,вони вважали,що в змісті твору має бути таємний підтекст,а в образі низка значень. Вони утверджували загальнолюдські ідеї добра,краси і свободи,виховували повагу до культурних та християнських цінностей).

 

 

 

Література

1.                Білецький О. Павло Тичина. – У кн. П.Тичина, твори в 6т., Т.1. – К.: Рад.письменник, 1961. – 391с.
2.                Бойко В. Поетичне слово народу і літературний процес. – К.:Наук.думка, 1965. – 336с.
3.                Гальченко С.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. – К.: Знання, 1990. – 48с.
4.                Гальченко С.А. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К.: Наук.думка, 1990. – 130с.
5.                Гельнюк С. Павло Тычина. Очерк поэтического творчества. – М.: Худож.лит., 1974. – 280с.
6.                Губар О.І. Павло Тичина. Літературно-критичний нарис. – К.:Рад.письм., 1981. – 258с.
7.                Гуменюк В. Творчість П.Тичини в контексті мистецьких віянь його доби// Дивослово. – 2005. - №5. – С.56-60.
8.                Донець Г. Славень Україні. З нагоди 80-річчя виходу в світ «Сонячних кларнетів» П.Тичини// Освіта. – 1989. - №44-45. – С.10 – 11.
9.                Дроздовський Д. Під знаком саморозп´яття. Роздуми про феномен Тичини – поета і людини// Українська мова. – 2006. – 7 лютого. – С.13.
10.            Дунай П. Павло Тичина – знакова постать розчахнутої доби// Українська мова та література. – 2004. - №19. – С.3 – 9.
11.            Клочек Г. «Душа моя сонця намріяла…»: Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини. – К.: Дніпро, 1986. – 367 с.
12.            Клочек Г. Художній світ поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…»// Дивослово. – 2007. - №11. – С.53 – 60.
13.            Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція// Слово і час. – 2003. - №1. – С.3 – 8.
14.            Коцюбинська М. З любов´ю і болем. Спогади про П.Тичину// Українська мова та література. – 2001. - №4. – С.1 -3.
15.            Коцюбинська М. Мої обрії. В 2 т., Т.1. – К.: Дух і література, 2004. – 336с.
16.            Логвіненко Н. Вивчення фольклорних джерел ранніх творів Павла Тичини. 5 клас// Українська література в ЗОШ. – 2006. - №3. – С.21 – 32.
17.            Новиченко Л. Поезія і революція. – К.: Дніпро, 1968. – 279с.
18.            Оліфіренко С.М., Оліфіренко В.В., Оліфіренко Л.В. Універсальний літературний словник-довідник. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. – 432с.
19.            Опанасюк І. Павло Тичина – незламний співець краси рідної природи і народу// Українська література в ЗОШ. – 2006. - №12. – С.29 – 31.
20.            Павло Тичина. Життя і творчість в документах, фотографіях, ілюстраціях/ Упор. В.І.Грунічев, С.М. Шаховський. – К.: Рад.школа, 1974. – 263с.
21.            Сипливець С. Ідея вселенської гармонії у збірці Павла Тичини «Сонячні кларнети»// Дивослово. – 2007. - №11. – С.61 – 63.
22.            Співець єдиної родини: статті, есе, спогади, худ.твори про П.Тичину. – К.: Рад.письменник, 1981. – 303с.
23.            Старченко Н.І. П.Тичина. Пейзажна лірика// Все для вчителя. – 2000. - №3. – С. 34 – 36.
24.            Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К., 1993. – 96с.
25.            Тичина П. Про мистецтво і літературу. Збірник. – К.: Мистецтво. – 1981. – 286с.
26.            Тичина П.Г. Сонячні кларнети: Поезії/ Упоряд., підгот. текстів, примітки С.А.Гальченка. – К.:Дніпро, 1990. – 399с.
27.            Фасоля А. Поезія Павла Тичини крізь призму світобачення поета//Рідна школа. – 2001. – №2. – С. 53 – 55.

 

ДЛЯ  НОТАТОК

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ДЛЯ  НОТАТОК

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________