Постать Почесного Патріарха Філарета(Денисенка) в українському православ’ї

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Тернопільське обласне комунальне територіальне відділення МАН

 

 

 

Секція:

Теологія, релігієзнавство

та історія релігії

 

 

Постать Почесного Патріарха Філарета(Денисенка) в українському православ’ї

 

 

Роботу виконав:

Івахів Назарій Андрійович

    Учень 11 класу

Доброводівської ЗОШ

І-ІІІ ступенів

с. Доброводи

Наукавий керівник:

Зуляк Іван Степанович

Доктор історичних наук,

Професор ТНПУ ім.В.Гнатюка

 

 

 

 

Тернопіль 2021

Зміст

Вступ

Розділ І

1.1 Початок діяльності владики Філарета, як екзарха України

1.2. Патріарша грамота про автономію Української православної церкви

ІІ Розділ

2.1. «Незалежні країні- незалежну Церкву»

2.2. Дії проти митрополита Філарета з боку Москви

2.3. Не канонічні дії українських ієрархів.

ІІІ Розділ

3.1. Об’єднання владики Філарета з УАПЦ. Утворення УПЦ КП

3.2. Анафема митрополиту Філарету

3.3.  Праця Патріарха Філарета як Предстоятеля УПЦ КП

IV Розділ

4.1. Події до надання томосу 2019 року. «Проблема Філарета»

4.2 Об’єднання церков

4.3. Дії владики Філарета після отримання автокефалії УПЦ Київської Митрополії

4.4. Невдоволення стосовно діяльності ПЦУ  та дії, що спрямованні на відновлення УПЦ КП.

Висновок

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

«Скільки б не здіймались і не били хвилі,
корабель Христів не загине.Чого ж мені боятися? Смерті?

Але я скажуз апостолом: «Життя моє — Христос, а смерть
 — моє від­найдення». Вигнання? Але земля належить Господу

з усім, що вона міс­тить. Позбавлення майна? Я нічого

не приніс у цейсвіт, і нічого з нього не винесу із собою. До
всього, що може змусити людину тремтіти, — я
ставлюся з презирством… Я кажу вам так, як
чиню, і взиваю до любові вашої, хай буде цялюбов довірливою».
Іоан Золотоустий

Почесний патріарх Філарет – це людина яка віддала все своє життя для того щоб в Україні була незалежна, автокефальна   православна церква. Ще починаючи з 1966 року, владика трудився щоб влада СРСР дозволила діяти церкві, а потім щоб Російська Православна Церква відпустила УПЦ.

Актуальність дослідження- сьогодні ставлення людей до особи Патріарха Філарета досить різне. Одні вважають його гордою людиною, яка відстоює лише свою думку і думає про своє благо, а не благо українського православного народу. Інша частина людей бачать в персоні владики героя з допомогою якого відродилося українське православ’я. Вважають, якщо б не Патріарх не було би Православної церкви України і Томосу про автокефалію. Тому актуальним сьогодні є показати владику Філарета таким який він є насправді.

Мета роботи- це відображення великої праці Почесного патріарха в утвердженні Єдиної Помісної православної церкви.

Завдання роботи:

•                     На основі зібраних матеріалів висвітлити позитивні та негативні вчинки Святішого владики.
•                     Показати постать Патріарха яким він є, не підтримуючи, але беручи до уваги, погляди його прибічників та відступників.
•                     Оцінити внесок Святішого Філарета у розбудові українського православ’я.

Об’єктом дослідження є релігійна діяльність почесного патріарха Філарета.

Предметом дослідження є сукупність дії Філарета, спрямованих на здобуття автокефалії Української православної церкви.

Наукова новизна роботи полягає у новому підході до сутності вчинків Патріарха за часи його Предстоятельського служіння на Київські кафедрі, узагальнюючи всі раніше відомі факти формулюючи нові, сучасні.

 У проєкті був використаний теоретичний  і елементарно- теоретичний методи наукового дослідження. Були проаналізовані промови, статі, інтерв’ю владики Філарета про його рішення для УПЦ, узагальнені зібрані матеріали, щодо владики.

Хронологічні рамки дослідницької роботи охоплюють період від другої половини ХХ до першої половини ХХІ століття, що дає можливість простежити вчинки Патріарха впродовж керівництва Київською кафедрою.

Методологічною основою праці слугували провідні принципи діалектики наукового пізнання: об’єктивності й історизму.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: огляд стану проблеми, базований на історичних методах (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний), теоретичних (узагальнення), загальнонаукових методів.

Теоретичне значення праці полягає у розкритті значущості постаті Патріарха Філарета у відродженні українського православ’я.

Практичне значення праці визначається тим, що фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці спеціальних статей з релігієзнавства та історії релігії, навчально-методичних посібників, впроваджені в курс “Релігієзнавства”, програми, на уроках історії України під час вивчення теми: «Відродження УПЦ у ХХ столітті».

Структура дослідницької роботи визначена метою та завданнями, складається зі вступу, чотирьох розділів, дванадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи  … сторінок.

 

 

Розділ І

1.1 Початок діяльності владики Філарета, як екзарха України

 60-х років, за часів правління М. С. Хрущова, який проголосив, що до 80-х років у Радянському Союзі буде побудований комунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля антирелігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Києво-Печерську лавру закрили. Закрили Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася тільки Одеська з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу «Православний вісник» українською мовою. Духовенство було обкладено непомірними податками. Багатьох священиків змусили піти на спокій. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуальне виховання в дусі атеїзму. Було введено реєстрацію хрещення, шлюбу, похорону та інших треб. Діяльність духовенства була обмежена лише храмом, а в деяких містах і в храмах богослужіння дозволялося відправляти в суворо обмежені години.[7. 345c.]

У 1964 р. екзарха України митрополита Іоана (Соколова) під тиском влади Священний Синод відправив на спокій. Також Синод за рекомендацією державних органів призначив екзархом України безвольного митрополита Іоасафа (Лелюхіна), який через два роки помер, не витримавши психологічного навантаження з боку влади. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій І і Священний Синод призначили екзархом України молодого архієрея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка) у віці 37 років.[2. 43c.] Преосвященний Філарет був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі РПЦ Московського Патріархату. Його широка екуменічна і миротворча діяльність сприяла тому, що в Україні припинилося закриття храмів, до пастирського служіння повернулася частина позаштатного духовенства, збільшилася підготовка духовенства в Одеській духовній семінарії, відновилося видання журналу «Православний вісник» українською мовою. Був виданий Новий Завіт українською мовою, підготований богословською комісією, яку очолював тоді вже митрополит Філарет (Денисенко), а також Молитвослов церковнослов’янською мовою в українській транслітерації. В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату. Україна забезпечувала кадрами духовенства не тільки Українську Православну Церкву, а й іноді Російську Православну Церкву.[6. 350 c.]

 1.2. Патріарша грамота про автономію Української православної церкви

6 червня 1990 року в Патріаршій резиденції в Даниловому монастирі відбувся Архієрейський собор , який обрав трьох кандидатів на Патріарший престол: митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія (Рідігера) , митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) і митрополита Київського і Галицького Філарета.  В результаті таємного голосування 7 червня членами Помісного собору Філарет отримав 66 голосів, тоді як за митрополита Алексія було віддано 139 голосів, за митрополита Володимира - 107.

Митрополит Філарет не став Патріархом Московським, бо він за національністю, згідно висловів російської влади є „хохлом” і тому йому не було місця у кріслі московського церковного керівника. Ось чому призначили на посаду Патріарха Московського естонця єврейського походження ,митрополита Ленінградського Алексія (Рідігера).

Цього ж літа митрополит Філарет під приводом необхідності нормалізації церковного життя на Україні став прагнути до розширення автономії УПЦ.  Український єпископат з ініціативи митрополита Філарета прийняв «Звернення Української православної церкви про надання їй незалежності і самостійності в управлінні». 10 липня Синод УПЦ прийняв постанову про заходи, спрямовані на розширення автономії Українського екзархату, що знову мотивувалося складної релігійно-політичною ситуацією на Україні. У зв'язку з принциповою значимістю даного питання він був винесений на обговорення на Архієрейському соборі РПЦ 25-27 жовтня 1990 року.[15. С. 391-403. ]

На підставі рішень Архієрейського Собору РПЦ Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ.[11. 552c.]

Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її (УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету) , одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, – Її Предстоятелем ».

Висновок: отже, ще навіть молодий ієрарх РПЦ- єпископ Філарет, прийшовши на Київську кафедру, зробив те, що не могли зробити його старші попередники- почав відновлювати діяльність екзархату. Внаслідок його дій церква відкрито відсвяткувала 1000-ліття хрещення Русі(1988р). А обрання Патріархом РПЦ митр. Алексія(Рідігера), а не митр.Філарета(Денисенка), стало поштовхом до отримання «Патріаршої грамоти про автономію УПЦ»[13]   

ІІ Розділ

2.1. «Незалежні країні- незалежну Церкву»

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР оголосила про вихід зі складу СРСР . Зберегли панівне становище в керівництві незалежної України представники колишньої партійної номенклатури, які розділили владу з західноукраїнськими націоналістичними діячами, повели країну до розриву з Росією у всіх сферах, в тому числі і церковної. Перший президент незалежної України Леонід Кравчук вирішив домагатися створення незалежної помісної Української Православної Церкви, яка б перебувала поза юрисдикцією Москви, шляхом підтримки автокефального статусу для канонічної УПЦ. І митрополит Філарет, перш виступав проти повної автокефалії Української Церкви, до осені 1991 року став активним її прихильником.[12]

Нова концепція українського православ'я була представлена митрополитом Філаретом на Соборі УПЦ, що проходив 1-3 листопада 1991 р в Києво-Печерській лаврі. Архієрейський собор УПЦ одноголосно прийняв рішення про повну незалежність, тобто автокефалію Української православної церкви, і звернувся до Патріарха Алексія II і єпископату РПЦ з проханням про дарування УПЦ канонічної автокефалії. У визначенні Собору, відображав нову узгоджену політику митрополита Філарета і президента України Кравчука, зазначалося: «... незалежна Церква в незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою ...».[10. c.5] Стверджувалося також, що «дарування автокефалії Української Православної Церкви сприятиме зміцненню єдності Православ'я на Україні, сприяти ліквідації виниклого автокефального розколу, протистояти уніатської і католицької експансії, служити примиренню і встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які проживають на Україні, і тим самим робити внесок в зміцнення єдності всього українського народу »

В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. У різних виданнях почали з’являтися замовні матеріали, які мали на меті компрометацію Предстоятеля УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня 1991 р. – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Російської Православної Церкви.

З наведеної заяв бачимо, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Російської Православної Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Ідеологію керівництва РПЦ добре характеризують слова Святішого Патріарха Алексія ІІ, сказані 3 вересня 1991 р. після богослужіння з нагоди 30-річчя його архіпастирського служіння: «Одним з головних завдань свого служіння я називав зміцнення всеправославної єдності. Так, сьогодні ми повинні бути, як ніколи, єдині».

Занепокоєні інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, яка була розгорнута за підтримки спецслужб, єпископи УПЦ, які зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до Патріарха Алексія ІІ, Священного Синоду та єпископату РПЦ, в якому було висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас створюється враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне затягається» – зазначено у зверненні.

31 березня — 4 квітня 1992 року в Москві в Даниловому монастирі відбувся Архиєрейський Собор Московського Патріархату, на якому УПЦ було фактично відмовлено в автокефалії. Була зроблена спроба усунути митрополита Філарета від керівництва, замінивши його своїм ставлеником, який відмовився б від автокефалії Української Церкви і міцно тримався б Московського Патріархату.[14]

2.2. Дії проти митрополита Філарета з боку Москви

Обговорення проблеми автокефалії поступово переросло в дискусію про аморальну поведінку митрополита Філарета і його грубі помилки в управлінні Українською Церквою  . На Соборі були зачитані також звернення і телеграми від духовенства і мирян України з проханнями зупинити насильно насаджувану автокефалію УПЦ. Заслухавши всі доводи прихильників і противників автокефалії, Собор переніс розгляд питання на Помісний собор РПЦ. Підводячи підсумок дискусії, предстоятель РПЦ Патріарх Алексій II сказав: «Всі ми у відповіді за те, що відбувається на Україні, але з предстоятеля Української Церкви попит особливий. Ми просимо владику Філарета заради блага Православ'я на Україні, заради нашої єдності, в ім'я порятунку Церкви на Україні піти зі свого поста і надати єпископам України можливість вибрати нового предстоятеля.»[11. C 552-555]

На догляді митрополита Філарета зі свого поста наполягали і багато інших ієрархи. Будучи звинуваченим в тому, що він веде аморальний спосіб життя і не відповідає вимогам, що пред'являються до особистості, здатної об'єднати навколо себе всіх православних кліриків і мирян на Україні, Філарет дав архіпастирське слово подати у відставку, але попросив надати українському єпископату можливість провести вибори нового предстоятеля української православної церкви в Києві. Патріарх пообіцяв митрополиту Філарету, що той зможе продовжити архіпастирське служіння на одній з кафедр України.

Однак, повернувшись до Києва 7 квітня 1992 року, в ході богослужіння в київському Володимирському соборі в день свята Благовіщення, Філарет оголосив про відмову скласти з себе обов'язки предстоятеля УПЦ, а 14 квітня заявив на прес-конференції, що Архієрейський собор в Москві пройшов з порушеннями Статуту про управління та регламенту РПЦ. Філарет сказав, що його присяга, зректися влади була вимушеною, а тому недійсною. Він, за його словами, був обвинувачено і з цієї причини відмовився піти у відставку. Філарет оголосив, що буде очолювати Українську православну церкву до кінця своїх днів.[14]

Результатом роботи Собору стала така постанова: «Архієрейський Собор взяв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського й всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Високопреосвященного митрополита Філарета, висловивши йому подяку за архіпастирську працю на Київській кафедрі, благословивши нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви».

Невдовзі відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією, згідно з його проханням від 8 січня 1992 року, і призначено вікарієм Київської єпархії. Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено одного на місце другого, а єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП) за вказівкою з Москви не підкорилися рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично поклали початок розколу. Розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року з ініціативи трьох правлячих владик та одного позаштатного архієрея за підтримки Московської патріархії та спецслужб . 4 лютого 1992 року Патріарх Алексій ІІ направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його стосовно розкольників «не вживати канонічних заборон».

Філарет закликав українських архієреїв зібратися в його київській резиденції, до нього приєднався лише вікарій Тернопільської єпархії, єпископ Почаївський Яків (Панчук), намісник Почаївської лаври, який був вигнаний братією з обителі як прихильник автокефалії і владики Філарета.[18] Митрополита Філарета відмовилися підтримати навіть ті українські ієрархи, хто на Архієрейському соборі в Москві виступав поборниками автокефалії. Лише через кілька місяців до Філарета приєднався єпископ Львівський Андрій (Горак) , який на початку липня з більшістю духовенства своєї єпархії покинув УПЦ і перейшов в УАПЦ. Більшість віруючих також поставилися до дій митрополита Філарета негативно. Практично у всіх храмах України припинилося поминання предстоятеля УПЦ під час богослужіння, а Одеська єпархія звернулася до Святішого Патріарха Алексія II з проханням прийняти її в безпосередній Патріарше управління (ставропігію).  30 квітня в Житомирі відбулися Збори архієреїв, духовенства, чернецтва, представників православних братств і мирян УПЦ, де Філарета звинуватили в наклепі на Архієрейський собор і в клятвопорушення, зажадавши від нього негайної відставки .

2.3. Не канонічні дії українських ієрархів.

6-7 травня відбулося розширене засідання Священного Синоду РПЦ. Владика Філарет на запрошення взяти участь у засіданні не відповів. Синод наказав митрополиту Філарету до 15 травня скликати Архієрейський собор УПЦ і подати на ньому прохання про відставку. У зв'язку з надзвичайним станом, що виникли в УПЦ з вини її предстоятеля, Синод заборонив митрополиту Філарету до Архієрейського собору УПЦ діяти в якості її предстоятеля - скликати Синод, висвячувати архієреїв, видавати укази і звернення. Синод попередив владику Філарета, що в разі невиконання постанов Собору і даного рішення Синоду він буде відданий Церковному суду. Ці рішення були доведені до відома віруючих на Україні спеціальним Посланням Святішого Патріарха Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ, в якому підкреслювалося, що ці рішення не є замахом на самостійність УПЦ, .[17]

У зв'язку з відмoвoю Філарета підкoритися рішенню Священнoгo Синоду РПЦ, Синoд 21 травня доручив найстаршому за хіротонією серед українських ієрархів - митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснак)  - негайно скликати Архієрейський собор УПЦ для обрання її нового предстоятеля. У відповідь на це митрополит Філарет відправив на ім'я Патріарха Алексія повідомлення про те, що він вважає рішення Синоду «необгрунтованими і недієздатними» . 26 травня Філарет зібрав в Києві своїх прихильників на так звану «Всеукраїнську конференцію із захисту канонічних прав Української православної церкви». Конференція, в якій не брав участі жоден з українських архієреїв, відкинула травневі рішення Священного Синоду РПЦ. Невелика група прихильників Філарета, прагнучи залучити до церковний конфлікт на Україні Константинопольського Патріарха Варфоломія I, звернулася до нього з посланням, в якому заявлялося про відкиданні акту 1686 року про передачу Київської Митрополії з юрисдикції Константинопольської церкви у відання Московського Патріархату. 30 травня Філарет направив Патріарху Варфоломію послання, в якому звинуватив Московську Патріархію в «антиканонічного діяльності» і в тому, що вона «фактично вчинила розкол в лоні Української православної церкви».[8. 146c.]

27-28 травня 1992 року в Харкові в архієрейській резиденції ( Покровський монастир ) під головуванням митрополита Харківського Никодима (Руснака) і під час відсутності митрополита Філарета відбувся неканонічний Архієрейський собор, що відбувся не дивлячись на протидію президента України Леоніда Кравчука. Собор одноголосно висловив недовіру митрополиту Філарету і змістив його з Київської кафедри та посади першоієрарха УПЦ, «заборонивши йому священнодіяти до рішення Архієрейського собору Матері –Церкви(РПЦ)». Новим предстоятелем УПЦ був обраний митрополит Ростовський і Новочеркаський Володимир (Сабодан) .  

11 червня 1992 року Архієрейський собор Російської православної церкви постановив « викинути митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану , позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов'язаних з перебуванням в клір », за «жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчому духовенству, диктат і шантаж (Тит. 1, 7-8; святих апостолів правило 27-е), внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси (начебто будучи монахом, він мав жінку і трьох дітей, що не підтверджено жодними доказами, а ґрунтується лише на слухах) в середовище віруючих (Мф. 18, 7; Першого Вселенського Собору правило 3-е, Пято-Шостого Вселенського Собору правило 5-е), клятвопорушення (святих апостолів правило 25-е), публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор (Другого Вселенського Собору правило 6-е), вчинення священнодійств, включаючи висвячення в стані заборони (святих апостолів правило 28-е), учинення розколу в Церкві ( Двократного Собору правило 15-е) »  . Все рукоположення , скоєні митрополитом Філаретом в забороненому стані з 27 травня 1992 року, і накладені їм погрози були визнані недійсними.

Свідок засідання цього собору Євген Кормаров говорить: «Собор був такий цікавий, живий, на ньому щось живе і реальне відбувалося, відчувалося, що дійсно вирішувалася якась реальна доля Церкви. Я сидів там, і ні їсти, ні пити не хотілося. Ми сиділи до півночі та відчували, що це дійсно історія. На наступному соборі все було зрежисовано в дусі [митрополита] Кирила. Настільки пересушено, і всі прийшли такі, знаєте, кислі, все було із заздалегідь відомим результатом, всім нудно, не цікаво. Гірше, ніж партійний з’їзд КПРС. Хтось встав, в’яло провякав чергові слова. Проголосували одноголосно, і все. Нудно, не цікаво. І вони хотіли цьому надати якусь помпезність, значимість, але цього не вийшло. Всім все зрозуміло. І розчарування».[3. C 27]

Відразу ж після несправедливого вироку, винесеного московськими архієреями, владика Філарет подав «Апеляцію Митрополита Київського і всієї України Філарета до Святійших Православних Патріархів та всіх Глав Помісних Православних Церков». За канонами судочинства жоден вирок не може вступити в дію до того часу, поки не буде розглянуто апеляцію на нього. Апеляція митрополита Філарета досі перебуває в стані розгляду, бо відповідей на неї з боку Глав Помісних Православних Церков не надходило. Представники Московського Патріархату намагаються підмінити канонічний розгляд справи митрополита Філарета якимись вітальними телеграмами Предстоятелів чи представників інших Помісних Церков на адресу митрополита Володимира (Сабодана), або їхніми висловами в інтерв’ю під час святкових заходів. Але з точки зору канонічного права всі ці папери є приватними думками окремих осіб, висловленими без урахування всіх обставин справи. Безумно і нечестиво видавати такі думки та заяви за думку Вселенського Православ’я.[19] Від імені кожної Помісної Церкви має право говорити тільки Предстоятель або належний Собор, а висловлена ними думка має бути канонічно обгрунтована. Якщо ж думки навіть Предстоятелів або Соборів канонічно не обгрунтовані – вони не можуть мати вирішального авторитету.

Висновок: керуючись 34 Апостольським Правилом, що Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову[9. 25c], митр. Філарет почав просити Синод РПЦ про дарування автокефалії для УПЦ, але отримав відмову, інформаційну війну і наклепи. Розуміючи, що у складі РПЦ ми не станемо незалежні, владика об’єднався в УАПЦ. Цим показуючи, що ,у даному, йому зараз не головне влада і гроші, а звільнення УПЦ від Російської православної церкви. 

 

ІІІ Розділ

3.1. Об’єднання владики Філарета з УАПЦ. Утворення УПЦ КП

Опинившись в повній ізоляції з боку канонічного Православ'я, Філарет знайшов для себе єдиний вихід - піти на об'єднання з УАПЦ , яку він ще недавно викривав як розкольницьку. 25-26 червня 1992 року в київській приймальні Філарета (вул. Пушкінська, 36) відбулися збори кількох єпископів УАПЦ, депутатів Верховної ради України, обслуговуючого персоналу митрополії, йменувалося Об'єднуючим собором двох церков - УПЦ і УАПЦ. Рішенням «собору» УПЦ та УАПЦ були скасовані, а все їхнє майно, фінанси і засоби були оголошені власністю новоствореної організації, названої «Українська православна Церква Київського Патріархату». Її керівником вирішено було вважати проживав в США 94-річного патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника), Заступником - Філарета (Денисенка), керуючим справами - Антонія (Масендича)  . Фактично всією діяльністю УПЦ КП керував Філарет, що згодом і призвело до конфлікту з колишніми ієрархами УАПЦ, що увійшли в УПЦ КП.[21]

Після смерті в 1993 році старого Мстислава УАПЦ вийшла із союзу з УПЦ КП. Її очолив Димитрій (Ярема) , який отримав в УАПЦ сан патріарха, тоді як патріархом УПЦ КП став Володимир (Романюк)  .

У 1995 році Володимир помер при нез'ясованих обставинах, і 20 жовтня 1995 року Помісним собором УПЦ КП Філарет був обраний предстоятелем УПЦ КП, патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізація відбулася 22 жовтня 1995 року під Володимирському кафедральному соборі Києва .

У 1995 році Філарет створив в Росії структуру, що отримала назву «Російська православна церква Київського патріархату» (РПЦ-КП) і «Істинно-православна церква Київського патріархату» (ІСЦ-КП). Першими єпископами в Росії Філарет поставив вигнаних з РПЦЗ і позбавлених сану за звинуваченням в розкольництві архімандрита Адріана (Старину) з Ногінська і архімандрита Іоасафа (Шибаєва) з Обояни , а також Варуха (Тіщенкова) з Тобольська. За визнанням самих представників УПЦ КП, «РПЦ-КП» представляв собою найбільш невдалий проект, який підірвав їхні позиції навіть на Україні, а створена в Росії « альтернативна » структура показала повну свою неспроможність і некерованість .

3.2. Анафема митрополиту Філарету

21 лютого 1997 року в Архієрейському соборі Російської православної церкви в Свято-Даниловому монастирі в Москві монах Філарет (Денисенко) був відлучений від церкви й піддав анафемі  . Постановою Собору в провину Філарету ставилося: «Монах Філарет не послухав звернені до нього від імені Матері-Церкви заклику до покаяння і продовжував в міжсоборний період розкольницьку діяльність, яку він простяг за межі Російської Православної Церкви, сприяючи поглибленню розколу в Болгарської Православної Церкви і приймаючи в спілкування розкольників з інших Помісних Православних Церков ». [21. c 245]Філарет відлучення не визнав, оскільки воно, з його точки зору, було скоєно з політичних мотивів і тому не має сили.

Рішення Архієрейських соборів РПЦ щодо Філарета були визнані всіма Помісними Православними Церквами (в тому числі і Константинопольською церквою). Зокрема, патріарх Константинопольський Варфоломій 26 серпня 1992 року в відповіді на лист патріарха Московського Алексія II з приводу позбавлення влади митрополита Київського Філарета писав: «Наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Найсвятішої Руської Церкви, приймає синодально вирішена про вищесказаному ». У листі патріарха Варфоломія патріарху Алексію II від 7 квітня 1997 року стосовно анафемування Філарета Денисенка зазначено: «Отримавши повідомлення про згаданому рішенні, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського Престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати»[21] . 

«На грецькому Φιλάρετος означає "люблячий доброчесність". Дивлячись на 91-річного Філарета сьогодні, складно прочитати його емоції. Тільки коли ієрарх коментує накладення на нього анафеми в 1997-му, куточки його рота презирливо опускаються. Подоба легкої посмішки викликає згадка патріарха Кирила (Гундяєва), якого Філарет висвячував у єпископи 44 роки тому. "Анафема мене не турбувала, - говорить у інтерв’ю 21 жовтня 2020 року- ,я нічого не зробив такого, за що мене потрібно було б покарати. Я дотримувався православного віровчення. Не став єретиком. Канони. Канонів я дотримуюся. Ніяких канонів я не порушив. Тому підстав для накладення анафеми не було. Тому Кирило, тоді він ще не був патріархом, сказав: "Анафема не спрацювала". Київський патріархат не тільки не перестав існувати, а навпаки, став рости. У 91 році ми були маленькою церквою . А стали найбільшою в Україні церквою православної ".»- пише у своїй книзі Павло Гай-Нижник.[20. C 150]

3.3.  Праця Патріарха Філарета як Предстоятеля УПЦ КП

Освячений Архиєрейський собор Української Православної Церкви Київського Патрiархату 12 грудня 1996 року під головуванням Святійшого патріарха Філарета, пiсля старанного дослiдження життя i святительського служiння Київського Митрополита Петра Могили канонiзував i приєднав до лику святих великого Київського Митрополита. [23. c 20]З нагоди його канонізації у Володимирському соборі в Києві відбулось урочисте засідання Патріаршого Синоду. Доповідь на цьому засіданні зробив Патріарх всієї Руси-України Філарет. Великий реформатор православ’я Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними церквами Вселенської Церкви. УПЦ МП митрополита київського Петра Могилу канонізувала тільки для місцевого шанування. У засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому ювілею 400-ліття митрополита Петра Могили, брав участь і Святійший Патріарх Філарет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного митрополита та його внесок у розбудову українського православ’я.

До 2000-лiття Рiздва Христового з iнiцiативи Святiйшого Патрiарха Філарета було створено церковно-громадський комітет для проведення заходів, присвячених знаменному ювілею в iсторiї християнства. Першим таким заходом на шляху до ювілею стала Всеукраїнська Міжнародна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патріархату в лютому 1998 року. В роботі Асамблеї, її круглих столів взяла участь велика кiлькiсть науковців, церковних та громадських дiячiв. Київський Патріархат налагодив постійний діалог з iнтелiгенцiєю i знаходить в ній широку підтримку у своїй дiяльностi в духовній сфері.[5. 4c.]

За роки патріаршества вiн об’їхав з архипастирськими візитами майже всю Україну, зустрічався з єпископатом, духовенством, віруючими усіх єпархій в Україні, а також за її межами. За дієвої участі Святiйшого Патрiарха Фiларета постали з руїн Михайлівський Золотоверхий монастир, храми Успiння Пресвятої Богородиці (Пирогоща), Різдва Христового та багато інших храмів у Києві й по всій Україні.

З 2000 р. вийшло 7 томів повного зібрання послань, проповідей, виступів, звернень і доповідей Святійшого Владики.[24]

25 березня 2000 року синод УПЦ КП видав «томос» про створення грецького екзархату на чолі з «архімандритом» Тимофієм (Кутальяносом), висвячений 26 березня в «митрополита Корсунського». Рукоположив нового «Екзарха всієї Греції», Філарет через український МЗС звернувся до посла України в Греції з приписом сприяти зміцненню позицій «екзархату» в Греції. В результаті дій українського посла, вимушеного виконувати це розпорядження, Священний Синод Елладської Церкви зробив наступну заяву: «Свята Автокефальна Елладська Православна Апостольська Церква, так само як і всі інші Помісні Православні Церкви, з якими вона перебуває в євхаристійному Спілкуванні, ніколи не визнавала існування на Україна автокефальної православної Патріархату, в тому числі так званого «Київського Патріархату» » [22. c 50].

У своєму виступі на Помісному Соборі УПЦ КП у січні 2001 р., Святіший Владика, виклав основи соціальної доктрини УПЦ Київського Патріархату.

Також Патріарх Філарет підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, взяв участь у зустрічі Святішого Отця з членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій.

Устінах Михайлівського Золотоверхого монастиря 15 липня 2004 року, відбувся Помісний Собор, на якому Святійший Патріарх стисло підсумував здобутки УПЦ Київського Патріархату за дев’ятирічний період, показавши динаміку її зростання, накреслив перспективи на майбутнє. Собор канонізував преподобних Іова (1550 – 1621) і Феодосія (друга пол. ХVI ст. – 1629) Манявських та святителя Арсенія Мацієвича (1697 – 1772), митрополита Ростовського.

13 грудня 2005 р. у Державному оперному театрі України відбувся I Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву». Головною подією Форуму став виступ Патріарха Київського і всієї Русi-України Філарета. Аналітична й одночасно загальнодоступна доповідь Патріарха висвітлила генезис драматичного поділу православ’я в Україні та його небезпечний вплив на сучасну історію.[22]

Невдовзі Патріарх Філарет втілює в життя свою давню ідею. 13 травня 2006 року рішенням Священного Синоду під головуванням Святішого Патріарха і всієї Руси-України Філарета взято курс на реформу освіти в духовних навчальних закладах Української Православної Церкви Київського Патріархату. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку(з часом  з часом отримує статус духовної академії) та Рівному, Богословський інститут при Христовоздвиженському чоловічому монастирі  в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

За соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується підтримкою понад 10 мільйонів чоловік дорослого населення України (для порівняння – Московський Патріархат в Україні підтримують близько 5 мільйонів чоловік). У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52% опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% - до Московського Патріархату.
Таким чином наявні всі фактори для проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні, передбачені канонами та історичним досвідом Церкви.

Вистовки: отож, не дивлячись на негатив який говорили прихильки РПЦвУ, владика Філарет продовжував робити все щоб в Україні була Помісна Православне Церква, центр якої буде у Києві. Патріарх Мстислав- заснував УПЦ, Володимир- утвердив, за Філарета зазнала розквіту. Оскільки після свого обрання Патріархом, Філарет зосередив всі свої сили щоб УПЦ КП розвивалася і утверджувалася.

IV Розділ

4.1. Події до надання томосу 2019 року. «Проблема Філарета»

«У квітні 2018 року президент України Петро Порошенко направив Вселенського патріарха Варфоломія звернення про дарування Українській церкві автокефалії ; незадовго до цього предстоятелі Київського патріархату і УАПЦ підписали і передали президенту Петру Порошенко аналогічні звернення.»- пише BBC NEWS[25]

7 вересня, за повідомленням представництва Константинопольського патріархату при Всесвітній раді церков , «в рамках підготовки рішення про надання незалежності православної церкви на Україні» Константинопольський патріархат призначив до Києва двох екзархів . Прибувши до Києва, здійснюючи поїздки по єпархіях і спілкуючись з єпископами різних православних юрисдикцій, екзархи Константинопольського патріарха намагалися розібратися в церковної ситуації в Україні та підготувати умови для створення єдиної помісної церкви. [26]Незважаючи на суто непублічний характер їх діяльності, від кіл, близьких до керівництва УПЦ КП і до Адміністрації президента, стало відомо, що одним з центральних питань, рішення якого вони намагалися знайти, стала «проблема Філарета». Після того як в 1997 році Російська православна церква наклала анафему на «колишнього Київського митрополита Філарета», патріарх Константинопольський Варфоломій неодноразово робив заяви, які неможливо було інтерпретувати інакше, як фактичне визнання цього акта. Ні ієрархи Константинопольського патріархату, ні єпископи інших православних церков не підтримували церковного спілкування ні з патріархом Філаретом, ні з іншими архієреями Київського патріархату, який він очолював. В результаті вкоріненою в світовому православ'ї негативної (розкольницькою) репутації Філарета патріарх Варфоломій визнав вкрай небажаним його обрання в якості предстоятеля створюваного на Україні нового церковного об'єднання , оскільки до такого об'єднання навряд чи б приєдналися архієреї УАПЦ, Не кажучи вже про прихильників автокефалії з УПЦ Московського патріархату .[27]

Вирішенням цієї проблеми могло б стати прийняття Філарета в спілкування з Константинопольським патріархатом через процедуру покаяння , тоді як єпископам, висвячений в УПЦ КП і УАПЦ, в новій релігійній структурі належало пройти нові висвячення. При такому рішенні в перспективі можна було б розраховувати на полегшення визнання нової структури іншими помісними церквами. На чолі її повинен був стати не «розкольник» Філарет, а інший ієрарх - в ідеалі, один з ієрархів УПЦ МП. Узяв гору, однак, інший підхід, який передбачав прийняття до складу нової структури всіх бажаючих єпископів з УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП без процедури покаяння і повторних рукоположений. Але і цей підхід припускав видалення патріарха Філарета від процедур керування церквою.

На початку жовтня Константинопольський патріархат оголосив про початок процесу надання автокефалії Церкви України і відновив в духовному сані предстоятелів Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви.[28]

За підсумками засідання Синоду Константинопольського патріархату, який відбувся 9-11 жовтня, в частині, що стосується Філарета, було офіційно повідомлено наступне: «Прийняти прохання про апеляції від Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) та їх послідовників, які опинилися в схизми не з догматичних причин, - відповідно до канонічними прерогативами Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів усіх автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно відновлено в своєму єпископському і священичому сані , також було відновлено спілкування їх пастви з Церквою.» 

За словами архієпископа Іова (Гечі) (Вселенський патріархат), рішення означає, що Філарет розглядається Вселенським патріархатом як «колишній митрополит Київський»  . Єпископ Макарій (Грініезакіс) , вікарій Таллінській митрополії, Помічник патріарха Варфоломія, постійний професор Патріаршої академії Криту, дав наступні роз'яснення прийнятих рішень: «<...> на останньому засіданні Священного Синоду Вселенського Патріархату були вивчені питання апеляцій" екліта "[право верховного церковного суду заслуховувати справи, за якими подана апеляція, - прим . перев.] Філарета (Денисенка) і Макарія (Малетича) та належних до них єпископів і духовенства. Після ретельного вивчення цих вимог було вирішено повернути обох позивачів, а також належних до них єпископів, священнослужителів і мирян в канонічне поле. Це означає, що відтепер Філарет і Макарій є канонічними ієрархами Церкви і мають канонічний архієрейський сан. Те ж саме, звичайно, відноситься і до їх іншим єпископам, духовенству і мирянам, які сприймали від них священні таїнства. <...> Ми б узаконили розкол, якби сказали Філарету і Макарію: "Ідіть в Православну Церкву і ми визнаємо вас як патріархів і архієпископів". Але було не так. <...> Патріарха Варфоломія і Синоду вдалося об'єднати дві розкольницькі групи, відновити їх в канонічності без запитів з боку цих організацій щодо посад і почестей »[29].

Проте вже в другій половині жовтня стало очевидно, що «проблема Філарета» не вирішена. Сам Філарет продовжував вважати себе патріархом  - зокрема, на прес-конференції 11 жовтня 2018 року він заявив повторивши свої слова: «Я був патріархом, є і буду». 20 жовтня Синод УПЦ КП змінив титулування , затвердивши повний і короткий варіанти титулу, додавши туди згадка про Київ як «Матері міст руських» і про Києво-Печерської та Почаївської лаври, а також допустивши титулування без використання титулу «патріарх» в зносинах з іншими церквами  . Повний титул предстоятеля церкви: «Святіший і Блаженніший Філарет, Архієпископ і Митрополит Києва - матері міст Руських, Галицький, Патріарх Всієї Руси-України, Свято-Успенських Києво-Печерської та Почаївської лавр Священно-архімандрит» [30]. У зносинах з іншими помісними православними церквами припустимою формою стали «Блаженніший Архієпископ (ім'я), Митрополит Київський і всієї Руси-України»[30] і похідні від нього .

У листопаді до Києва прибув особистий представник патріарха Варфоломія митрополит Гальський Еммануїл , який, зустрівшись з Філаретом, дав зрозуміти, що отримання томосу про автокефалію можливо лише за умови письмової відмови Філарета від претензій на статус предстоятеля в новій церкві. Патріарх Філарет змушений був підписати такий папір, але вніс до неї побажання, щоб нову церкву очолив митрополит Переяславський і Білоцерківський Епіфаній (Думенко)  . 10 листопада українські ЗМІ повідомили, що предстоятелі УПЦ КП і УАПЦ в листах патріарха Варфоломія підтвердили свою згоду не висувати свої кандидатури на пост предстоятеля єдиної автокефальної церкви[32].

4.2 Об’єднання церков

13 грудня патріарх Філарет скликав собор єпископів УПЦ КП, на якому зажадав, щоб митрополит Єпіфаній був визнаний єдиним кандидатом від Київського патріархату у предстоятелі нової церкви. Більшістю голосів таке рішення було прийнято, але не менше десятка єпископів УПЦ КП голосували проти.[27]  

Перед початком Об'єднавчого собору , що відбувся 15 грудня 2018 року, УПЦ КП (паралельно з УАПЦ) провела свій Собор, на якому було прийнято рішення про саморозпуск  [32], а її архієреї взяли участь в утворенні єдиної помісної Православної церкви України . Рішення про розпуск УПЦ КП було прийнято на вимогу митрополита Еммануїла (Адамакіс), який керував Об'єднуючим собором від імені Константинопольського патріархату. Філарет до останнього моменту на це не погоджувався, вимагаючи гарантій, що предстоятелем ПЦУ, якому Вселенський патріархат повинен буде вручити томос про автокефалію, буде обраний його ставленик - митрополит Переяславський і Білоцерківський Епіфаній (Думенко). Як розповідали учасники Об'єднавчого собору, лише після того як Порошенко вмовив конкурувати з Єпіфаній митрополита Михайла (Зінкевича) зняти свою кандидатуру з виборів, патріарх Філарет підписав рішення про саморозпуск УПЦ КП  .

По всій видимості, вже тоді Філарет вважав, що митрополит Єпіфаній стане предстоятелем «для зовнішнього світу», але всередині нової церкви влада збереже за собою саме він - патріарх Філарет. Однак ця схема навряд чи могла влаштувати єпископів УАПЦ і УПЦ (МП), які вирішили б увійти до складу нової структури. Чи не відповідала вона і намірам Константинопольського патріархату, якому ще треба боротися за визнання ПЦУ іншими помісними православними церквами, і збереження за патріархом Філаретом владних повноважень послабило б переговорні позиції Константинополя. Ну і, безумовно, сам Єпіфаній розраховував на реальні владні повноваження в ПЦУ. Як би там не було, в грудні ніхто не захотів загострювати відносини з патріархом Філаретом, ризикуючи провалом Об'єднавчого собору і неотриманням томосу. Тому собор, який відбувся 15 грудня.[27]

Після свого обрання предстоятелем Православної церкви України Єпіфаній (Думенко) в зверненні до людей, які зібралися на Софійській площі, оголосив Філарета (Денисенка) духовним наставником «Православної церкви України», який «буде і далі почесним чинним довічно [наставником], що допомагає нам спільно будувати нашу єдину помісну українську православну церкву »  . У ПЦУ заявили, що Філарет відтепер є «почесним патріархом», проте в статуті ПЦУ, прийнятому 15 грудня, такий статус відсутня [33] .

4.3. Дії владики Філарета після отримання автокефалії УПЦ Київської Митрополії

6 січня 2019 року Філарет не був присутній на церемонії передачі Православної церкви України томосу про автокефалію , що пройшла в Стамбулі. Не було його і на інтронізації митрополита Єпіфанія, яка відбулася в Києві 3 лютого. Після отримання томосу митрополит Єпіфаній жодного разу не робив богослужінь разом з почесним патріархом Філаретом. За кілька місяців з Патріарх Філарет не співслужив і ніхто з ієрархів Константинопольського патріархату - таким чином, не дивлячись на канонічну реабілітацію Філарета, ієрархи Вселенського патріархату продовжували утримуватися від контактів з ним  [27].

5 лютого Синод ПЦУ підтвердив, що патріарх Філарет зберігає за собою статус правлячого єпископа. Він був затверджений постійним членом Синоду ПЦУ і керуючим Київською єпархією в складі парафій і монастирів Києва , які перебували в підпорядкуванні у нього як патріарха Київського і всієї Руси-України (за винятком Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря ). При цьому Філарет (Денисенко), не дивлячись на «розпуск» УПЦ КП, не припинив носити білий кукіль, розсилати документи на бланках УПЦ Київського патріархату і вручати нагороди Київського патріархату. В інтерв'ю 22 березня 2019 року він заявив: «Київського патріархату немає юридично, але є фактично. Тому що є патріарх. Тому і підстави є вручатиме ордени. Я їх буду вручати і надалі »

4.4. Невдоволення стосовно діяльності ПЦУ  та дії, що спрямованні на відновлення УПЦ КП.

З початку травня 2019 року в своїх публічних висловлюваннях патріарх Філарет прямо і недвозначно дав зрозуміти, що його не влаштовує статут ПЦУ, який, за його словами, був нав'язаний греками. Головний пункт статуту, що викликає невдоволення Філарета, - ротаційний принцип формування Синоду. На відміну від Київського патріархату, де основу Синоду складали його постійні члени, котрі допомагали вирішальний вплив на прийняття основних рішень, статут ПЦУ передбачає постійну ротацію всіх членів Синоду, крім предстоятеля, а інститут постійних членів Синоду залишений лише на перехідний період, після чого буде скасований.[34] Філарет дуже скоро виявив, що втратив контроль над Синодом, але для того, щоб повернутися до колишньої моделі роботи Синоду, необхідно було переглянути статут ПЦУ, а для цього - скликати собор єпископів .

На початку травня прихований конфлікт в керівництві ПЦУ проявився в засобах масової інформації. Українська служба ВВС вказала на посилення протистояння між митрополитом Єпіфаній і Філаретом, викликане тим, що Філарет спочатку розраховував керувати всім життям нової церкви, проте його очікування не виправдалися  .  

Перед 9 травня Філарет розіслав колишнім єпископам УПЦ Київського патріархату запрошення у Володимирський собор Києва на «братську бесіду», в ході якої він розраховував заручитися їхньою підтримкою . В інтерв'ю ТСН Філарет підтвердив, що не вважає Київський патріархат розпущеним. «Ліквідувати Київський патріархат може тільки той, хто його створив», - сказав він. Також Філарет заявив, що об'єднання православ'я на Україні пішло по шляху неправди і що Об'єднавчий собор православних церков на Україні був, за його висловом, «не нашим, а Константинопольським»[35]. 14 травня на зустріч з Філаретом, однак, приїхали лише чотири колишніх єпископа УПЦ КП: митрополит Білгородський і Обоянський Іоасаф (Шибаєв), Митрополит Богородський Адріан (Старина) , архієпископ Сімферопольський і Кримський Климент (Кущ) і єпископ Валуйський Петро (Москальов) . 14 травня на сайті УПЦ КП було опубліковано «Звернення патріарха Філарета до всієї української православної пастви»: «Патріарх Філарет залишається чинним ієрархом. Він має свою єпархію - град Київ, постійний член Священного Синоду. А раз є діючий Патріарх, тобто і Київський Патріархат. УПЦ Київського Патріархату залишається зареєстрованою в державних органах. Зокрема, зареєстрована Київська Патріархія. Це означає, що юридично Київський Патріархат продовжує існувати »[36] .

Філарет звинуватив предстоятеля ПЦУ митрополита Єпіфанія в порушенні домовленостей, досягнутих під час об'єднавчого собору, які, за словами Філарета, полягали в наступному: « Предстоятель (Єпіфаній) представлятиме церква в православному світі, тому що УПЦ отримує статус митрополії, а також він буде допомагати патріарху в управлінні церквою, але керівництво церквою залишається за патріархом (Філаретом) »[37]. На думку Філарета, невиконання Єпіфаній цих домовленостей призвело до розколу в церкві: « Митрополит Єпіфаній не тільки не співпрацює з патріархом Філаретом, як обіцяв, але навіть не зустрічається і не дзвонить, за винятком декількох разів. На словах перед духовенством і журналістами говорить про єдність і співпрацю, а робить все протилежне » .

У відповідь на ці звинувачення митрополит Єпіфаній заявив, що у Філарета було « лише бажання повернути стару систему управління, ... прагнення не мінятися і все тримати тільки в підкоренні волі однієї людини. Якщо ми будемо повертатися до старого, то це буде порушення статуту і томосу, в якому ясно прописані норми управління церквою »[38]. Також Єпіфаній заявив, що перед об'єднавчим собором ніяких обіцянок Філарету не давав  .

23 травня Філарет в ексклюзивному інтерв'ю «Справжньому Часу» заявив, що ПЦУ з отриманням томосу не знаходила бажаної незалежності. За словами Філарета, учасники Об'єднавчого собору не знали зміст томосу: « Якби ми знали зміст цього томосу, то ми не погодилися б на такий томос », тому що томос « ставить нас майже в таку ж залежність, в якій знаходиться Українська православна церква Московського патріархату »:« За назвою ми - автокефальна, а на ділі ми залежна від Константинопольського патріархату церква »  . Філарет заявив, що не має наміру дотримуватися умов, що містяться в томосі про автокефалію: «не виконуватиме умову томосу по переходу закордонних парафій колишньої УПЦ КП до складу Константинопольського патріархату, відмовляється від заборони варити миро і відмовляється вирішувати конфліктні ситуації внутрішнього характеру виключно за погодженням з Фанаром »[39].

24 травня відбулося засідання синоду ПЦУ, який обговорив ситуацію з назріваючим розколом всередині організації, проте йому так і не вдалося переконати Філарета, який вважає, що УПЦ КП продовжує існувати .

29 травня на сайті ПЦУ був опублікований указ предстоятеля ПЦУ митрополита Єпіфанія . В указі було приведено постанову помісного собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року про саморозпуск, підписану патріархом Філаретом, чотирма митрополитами, серед яких нинішній предстоятель ПЦУ Єпіфаній (Думенко), і поруч інших ієрархів УПЦ КП. Цією постановою було визначено, що діяльність УПЦ КП припиняється шляхом об'єднання і приєднання до створюваної Православної церкви України, статут про управління УПЦ КП і діяльність всіх її статутних органів припиняються, а Київська патріархія УПЦ КП, що була релігійним адміністративним центром і центральним виконавчо-розпорядчим органом УПЦ КП, припиняє свою діяльність як юридична особа після створення і реєстрації релігійної організації «Митрополія УПЦ». У зв'язку з тим,які сіють смуту серед кліру міста Києва », митрополит Єпіфаній своїм указом оголосив недійсними і не підлягають виконанню в УПЦ (ПЦУ) всі документи і розпорядження, видані від імені УПЦ КП після 30 січня 2019 року.

3 червня Філарет провів у своїй резиденції закриту зустріч настоятелів храмів міста Києва  . Після закінчення зустрічі священики розповіли журналістам, що владика Філарет категорично заборонив їм розголошувати подробиці свого звернення. Новинна служба ТСН, однак, опублікувала фрагмент отриманої аудіозаписи, де Філарет звертається до настоятелів київських храмів: « У мене до вас прохання: не перереєструвати парафіяльні статути на так звану ПЦУ ... Ми збираємося провести Помісний собор. І цей Помісний собор повинен прийняти рішення про подальше існування Київського патріархату » .

У той же день патріарх Константинопольський Варфоломій на зустрічі з українськими журналістами заявив, що Філарет ніколи не був і не є главою УПЦ КП: « Що стосується Філарета, то його відновили в єпископському сані як колишнього митрополита Київського. Так званий патріархат Київський не існує і ніколи не існувало », - сказав він [39].

5 червня на сайті УПЦ КП було розміщено роз'яснення його прес-служби про те, що проведене 15 грудня 2018 року збори священнослужителів УПЦ КП, на якому було підписано документ про припинення її діяльності, не може розглядатися як помісний собор, а тому підписаний документ не має ніякої юридичної сили. Збори було проведено виключно за наполяганням організаторів Об'єднавчого з'їзду, в поспіху, без попереднього повідомлення і дотримання юридичних формальностей .

11 червня Філарет, виступаючи на організованому в Києві форумі української інтелігенції «За Українську православну церкву! За Київський патріархат », заявив, що не визнає томос про автокефалію, виданий Константинопольським патріархатом:« Цей томос ми не приймаємо, бо ми не знали змісту томосу, який нам дали. Якби ми знали зміст, то 15 грудня не голосували б за автокефалію ». Філарет пояснив своє невизнання томосу небажанням « переходити з однієї залежності в іншу »[40]  .

20 червня Філарет провів збори священиків і мирян, яке він назвав «Помісним собором Української православної церкви Київського патріархату». У зборах взяли участь лише три архієреї: сам почесний патріарх Філарет (Денисенко), архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф (Шибаєв) і єпископ Валуйський Петро (Москальов). В цей же день було обрано ще два майбутніх єпископа УПЦ КП - архімандрит Андрій Маруцак і ієромонах Ілля Зеленський.

Збори скасував постанову архієрейського собору УПЦ КП, що відбувся 15 грудня 2018 року, про ліквідацію церковної структури: «Помісний собор не стверджує, а скасовує постанову архієрейського, або так званого Помісного собору, оскільки це був не Помісний собор, а збір підписів архієреїв, одного священика і двох мирян про умовну ліквідації УПЦ Київського патріархату на вимогу Вселенського Константинопольського патріарха Варфоломія. Без умовної ліквідації Київського патріархату не могло бути об'єднавчого собору українських церков 15 грудня 2018 року і надання Томосу про автокефалію », - йдеться в постанові« Помісного собору »УПЦ КП  .

Збори ухвалили, що Українська православна церква Київського патріархату «зареєстрована державним органом і продовжує своє існування і діяльність». Главою УПЦ КП продовжує бути патріарх Київський і всієї Русі Філарет, «обраний довічно на Помісному соборі УПЦ Київського патріархату 20-22 жовтня 1995 року». Чинним статутом УПЦ КП є статут про управління УПЦ КП, прийнятий на соборі 13 травня 2016 року і зареєстрований Міністерством культури України 8 липня 2016 року[41]  .

Згідно з постановою, УПЦ КП продовжує бути власником всіх засобів і майна, придбаного за власні гроші або переданих державними органами або органами місцевого самоврядування, включаючи храми, монастирі, навчальні заклади. Всі банківські рахунки є рахунками Київської патріархії як юридичної особи. Всі монастирі Києва - Михайлівський Золотоверхий, Феодосиевский, Видубицький (Михайлівський), а також Миколаївський (Богуславський), як і всі парафії Києва, належать управлінню Київської патріархії  .

У постанові зазначається, що Томос про автокефалію, наданий Української православної церкви (ПЦУ) 6. січня 2019 року в Константинополі (Стамбулі), не відповідає статуту автокефальних церков, а тому ставить УПЦ в залежність від Константинопольського патріархату. «Собор дякує Вселенського Константинопольського патріарха Варфоломія і всіх архієреїв Матері-Церкви за спробу вирішити українську церковну проблему, але нас не влаштовує зміст Томосу про автокефалію Православної церкви України», - йдеться в постанові[41] .

У прес-службі Православної церкви України, однак, заявили, що проведений Філаретом збори не може бути визнано Помісним собором, а його рішення є нікчемною в юридичному і канонічному плані і не підлягають виконанню: «Ми закликаємо почесного патріарха Філарета і осіб, які брали участь в зборах, розуміти всі згубні наслідки такого вчинку і зупинити підрив єдності церкви і єдності українського народу », - йдеться в документі .

20 червня заступник голови управління зовнішніх церковних зв'язків Православної церкви України Євстратій (Зоря) на брифінгу виклав офіційну позицію ПЦУ: «Сталося відділення невеликої частини тих, хто належав до єдиної помісної Української православної церкви, в нову структуру, яка для того, щоб підтвердити свої можливості і повноваження, привласнює собі історичну назву УПЦ Київського патріархату, але такою не є і бути не може ». Євстратій заявив, що в ПЦУ називають подію не розколом, а відділенням: «Розкол відбувається, коли церква розділяється через важливих догматичних чи канонічних питань. А коли три архієреї, два з яких представляють одну єпархію в Росії з шістьма приходами, збирають збори, де бере участь 200 чоловік, але реально їх було менше, то це відділення, а не поділ або розкол »[42]. 

 29 липня Міністерство юстиції України «зняло з реєстрації і позбавило права юридичної особи Українську православну церкву Київського патріархату» . Почесний патріарх Філарет «звернувся до Міністерства юстиції і до президента України Володимиру Зеленському з проханням продовжити реєстрацію і захистити права церкви»  .

4 вересня 2019 року Окружний адміністративний суд Києва призупинив ліквідацію УПЦ Київського патріархату «до розгляду по суті її позову до міністерства культури України» .

10 січня 2020 року Філарет відкликав свій підпис під постановою Помісного собору УПЦ КП від 15 грудня 2018 року, що прийняв рішення про її ліквідацію[43].

Висновок: таким чином, у 2018 році всі труди Патріарха Філарета отримали результат і здійснилася мрія владики, яка була ще від 1991 року. Владика йшов на всі поступки щоб цього разу УПЦ КП отримав томос. Святіший об’їздив всю Україну з томосом сповіщаючи благу вість- Українська церква стала автокефальною. Але через те, що його не допустили до влади, владика вчинив чи не найбільшу помилку у своєму житті відлучившись від ПЦУ. Оскільки одним підписом стер свою багатолітню працю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

«Зовні в ньому[предстоятельстві] бачать почесті, але насправді це — важкий тягар, хрест, нести який можливо з допомогою Божою та за підтримки повноти помісної церкви.»(Патріарх Філарет)

На біографію Патріарха Філарета, дійсно випали труднощі, із якими проста людина б не справилася. Владика Філарет став для нашого українського народу справжнім Предстоятелем, новим українським "Мойсеєм", що вивів свою паству від залежності  іншої церкви. Що не боявся погроз з боку влади, яка на похороні Патріарха Володимира кричала, погрожуючи Філарету розправою, за те що той відроджує церкву.  Не обґрунтована заборона священослужіння, не справедлива анафема- все це не завадило владиці творити історію церкви, та й історію України, загалом.

Як казав Аристотель:«Еrrare humanum est»(Людині властиво помилятися). Так само у житті владики було безліч помилок, передчасних рішень. Багато з них, можна вважати, сповільнювали процес отримання церковної незалежності, деякі зменшували авторитет Патріарха серед духовенства, кліру і пастви. Але іноді розуміючи помилку, Філарет все кардинально змінював. Але самий факт здобуття ним Томосу ПЦУ та автокефалії ПЦУ, прощає всі вчиненні помилки.

Сьoгoдні, коли ми гoворимo прo церкву і прo владу, про те, що сталося в oстанні рoки, кoли ми oтримали від Вселенськогo патріарха тoмос, маємo, в першу чергу, схилити гoлoву в пoшані дo Пaтріaрхa Філaретa. За його мужність і зате що він ніколи не сумнівався в тому, що наша церква не отримає автокефалії.

Для підготовки роботи було досліджено документи, укази, грамоти Священного Синоду Російської православної церкви та інших Помісних церков, що стосуються владики Філарета. Визначено суспільні погляди на вчинки владики, щодо майбутнього української церкви, впродовж 1966-2018 років. Були взяті до уваги виступи на прес-конференціях та пояснення самого владики до певних подій та постатей.

 

 

 

 

Використані джерела

1. Cвященик Ростислав ЯРЕМА. Розкольницькі рухи в українському православ’їва у ХХ–ХХІ столітті. Київ, 2008. 148 с..
2. Димитрій (Рудюк) архиєп. Предстоятель Української Церкви. Архангельський глас, 2009
3. Київський Патріархат - Помісна Українська Православна Церква. Історико-канонічна декларація. – Київ, 2007
4. Миттєвості з життя святішого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Дніпро, 2004.
5. Патріарх Філарет Хресною дорогою заради Української Церкви.Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату. Київ. 2004
6. Преловська І. Історія Української Православної Церкви 1686-2000. Київ, 2010.
7. Серафим С.  ЗАКОН БОЖИЙ. Київ, 2003. 636 с.
8. Відродження Української Православної Церкви  // Добрий Пастер / за ред. Пухальська Н.Я. Київ, 2007.  С. 356.
9. Книга правил. Святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і святих отців. Київ, 2008. 312 с.
10. ЗВЕРНЕННЯ Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату  до українських православних архіпастирів, які перебувають під владою Московського Патріарха, щодо канонічного становища Православної Церкви в Україн // Журнал Священого Синоду . 2014.№ 19.  С. 5.
11. Ципін В. А. прот., Петрушко В. І. Архієрейський собор Російської православної церкви 31 березня - 5 квітня 1992 р//Православна енциклопедія.:Церковно-науковий центр «Православна енциклопедія», 2001.  Т. III.  752 с.
12. Гудзик К. Незалежна держава - незалежна Церква  // День  : газета. - 14.06.2007/
13. «Грамота Алексія Другого, Божою милістю Патріарха Московського і всієї Русі, митрополиту Київському і всієї України Філарету.»
14. Кримська єпархія УПЦ КП: [Веб-сайт]. Сімферополь, 2012. URL: https://cerkva-krim.at.ua/index/history/0-6 (дата звернення:  19.02.2021).
15.  Петрушко В. I. Денисенко //Православна енциклопедія. -М. :Церковно-науковий центр «Православна енциклопедія», 2007. Т. XIV.  - 752 с
16. Претенденти на Патріарший посох ч.6 // "Народні блоги". 5 cічн. (№2).  С. 5.
17. Московський церковний вісник . - № 9 (75). - Червень 1992. - С. 2.
18. Митрополит Філарет Київський. Українська православна церква і захоплення храмів // Kinokak: [Веб-сайт]. 2019. URL: http://surl.li/ltjc (дата звернення:  20.02.2021).
19. Православна Сумщина : [Веб-сайт]. Суми, 2007. URL: http://www.pravoslavya.sumy.ua/viewpage.php?page_id=30 (дата звернення:  19.02.2021).
20. ПРАКТИКА перехрещення єретиків І РОЗКОЛЬНИКІВ В СТАРОДАВНЬОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ // Сайт митрополита Іонафана (Єлецьких): [Веб-сайт]. Тульчин, 2020. URL: http://www.vladyka-ionafan.ru/articles/511 (дата звернення:  20.02.2021).
21. Заявление Священного Синода Русской Православной Церкви в связи с посягательством Константинопольского Патриархата на каноническую территорию Русской Церкви. - г. Минск- 2018г.
22. ВСІМА ПОМИСЛАМИ І ДІЯМИ – ЗА УКРАЇНСЬКУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ // Україна - нова епоха. Золотий фонд нації/СВЯТІЙШИЙ ПАТРІАРХ Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ. 1 черв. (№12).  С. 10.
23. Православний вісник [Журнал]: видання Української Православної Церкви Київського Патріархату. — Київ: № 11/12. — 1996. — 27 с.
24. Донецька обласна державна адміністрація: [Веб-сайт]. Донецьк, 2019. URL: https://dn.gov.ua/ua/news/patriarhu-filaretu-vipovnilosya-99-rokiv (дата звернення:  20.02.2021).
25. Томос очима ВВС: як українська церква йшла до автокефалії // BBC NEWS: [Веб-сайт]. Київ, 2018. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-50924608 (дата звернення:  19.02.2021).
26. Константинопольський патріархат призначив своїх екзархів на Україну . Інтерфакс, 07.09.2018.
27. Бурега В. В. Патріарх Філарет: «приручених» або «вітісненій»? . « Лівий берег », 13.5.2019.
28. Константинополь повернувши Українську Церкву в своє лоно, - комунікат Синоду . risu.org.ua, 11.10.2018.
29. Єпископ Макаріос Хрістопольскій, помічник патріарха Варфоломія: Рішення про автокефалію України далося складно. Томос - другий крок, и це не так Важко . Укрінформ , 18.10.2018.
30. Журнали Засідання Священного Синоду 20 жовтня 2018 р
31. ЗМІ повідомілі про відмову Філарета и Макарія очоліті автокефальної церкви на Україні . Росбалт , 10.11.2018.
32. Київський патріархат і УАПЦ саморозпустилися перед Собором // РБК-УКРАЇНА: [Веб-сайт]. 2018. URL: https://www.rbc.ua/rus/news/kievskiy-patriarhat-uapts-samoraspustilis-1544894232.html (дата звернення:  20.02.2021).
33. Філарет Денисенко в новій церкві получит статус Почесного духовного наставника . Інтерфакс-Релігія , 15.12.2018.
34. Червоненко В., Хоменко С. Філарет проти Епіфанія: чи є розкол в ПЦУ и что будет с томосом. BBC News Ukrainian (англ.), Poc. 11.05.2019.
35. Філарет: Об'єднавчій Собор БУВ не нашим, а Константинопольського . Союз православних Журналістів (13 травня 2019).
36. ЗВЕРНЕННЯ патріарха ФІЛАРЕТА ДО ВСІЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ пастви. 14.05.2019
37. Філарет обвинили Єпіфанія в порушенні домовленностей об'єднавчого собору // Комерсант , 15.05.2019.
38. Єпіфаній: Ультиматум Філарета - це приниження мене як предстоятеля . // BBC News Ukrainian (англ.) Рос. , 16.5.2019. 
39. Патріарх Варфоломій заявив, що Київського патріархату Ніколи НЕ існувало // Комерсант, 03.06.2019
40. Бунт Філарета // ZAXID.NET: [Веб-сайт]. Київ, 2019. URL: https://zaxid.net/bunt_filareta_n1483377 (дата звернення:  19.02.2021).
41. Постанови Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату 20 червня 2019 року
42. Створене посилання: "Помісний собор" Філарета: навіщо патріарху відновлення УПЦ КП? // DW: [Веб-сайт]. Київ, 2019. URL: https://www.dw.com/uk (дата звернення:  19.02.2021).
43. Суд призупинив ліквідацію УПЦ Київського патріархату // УКРІНФОРМ: [Веб-сайт]. Київ, 2019. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2773460-sud-prizupiniv-likvidaciu-upc-kiivskogo-patriarhatu.html (дата звернення:  19.02.2021).