Постаті з історії України

Василь–Костянтин Острозький- руський князь, магнат, військовий, політичний і культурний діяч, меценат Великого Князівства Литовського. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Великого Князівства Литовського у Речі Посполитій, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії. Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Острозького. З його ініціативи було створено у 1576 р. (1578 р.) Острозьку академію, тут було надруковано Острозьку Біблію. Викладалися в ній «сім вільних наук» – граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. То була перша в Україні «слов’яно-греко-латинська» школа. Наприкінці 16 ст. – найбільший після короля землевласник Речі Посполитої . Вважався цілком можливим претендентом на виборчий королівський престол. Річні прибутки князя оцінюють в 10 млн злотих.

 

 

 

Павло Чубинський. Співпрацював у журналі «Основа» та Київській громаді. 1863 р. опублікував вірш «Ще не вмерла Україна» (мотив твору взятий з польської мазурки «Єще Польска нєзґінела» та з пісні сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу свободу»), який згодом стане гімном. У 1873 р. – управитель справами Південно-Західного відділу географічного Російського товариства, після закриття якого (Емський указ 1876 р.) Чубинського заарештовано і вислано з України.

 

 

 

Агатангел Кримський- український історик, письменник і перекладач, один з організаторів Академії наук України (1918). Науковець мав кримськотатарське коріння. Жертва сталінського терору, один із найвизначніших світових дослідників Сходу.                                               Збірка його поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші дослідника та переклади арабських поезій українською мовою (знав близько 60 мов). Із 1918 року Агатангел Кримський працював секретарем Всеукраїнської Академії Наук. Залишив по собі унікальні мовознавчі дослідження: «Українська граматика», «Нариси з історії української мови». У 1941 році постановою Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) Кримського оголосили «ворогом народу». В ув’язненні вчений помер.

Володимир Антонович майже півстоліття очолював український громадсько-політичний рух. Саме він був ініціатором створення, лідером та ідейним натхненником Київської громади. Перебував на службі в Київській археологічній комісії,незабаром став головним редактором її видань. Представник руху «хлопоманів» (на сторінках журналу «Основа» (1861–1862 рр.) опублікував статтю під заголовком «Моя сповідь», у якій закликав поляків, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки). Голова Історичного товариства Нестора Літописця (1881 р.). Автор історичних праць. Один з ініціаторів угоди галицьких народовців з польсько-австрійськими політичними колами, що дістала назву «нова ера» (1892 р.).

Олесь Гончар –прозаїк,громадський діяч.Голова Спілки письменниківУкраїни у 1959-1971р. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978). Герой України (2005, посмертно), Герой Соціалістичної праці (1978).  Найвідоміші твори «Прапороносці», «Тронка», «Людина і зброя». У 1968 р. виходить його роман «Собор», за цю книгу письменник був підданий критиці, а твір вилучений з літературного процесу на два десятиліття. Вихід роману «Собор» спричинив переслідування О.Гончара владою. Після розпаду Радянського Союзу став активістом у створенні Товариства української мови і Народного Руху України.

Олександр Довженко кінорежисер,письменник,один із основоположників радянської кінематографії. Із 1926 р. режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. Серйозний успіх мав його фільм «Звенигора» (1929 р.). Шедеврами світового кінематографа стали фільми «Арсенал », «Земля»  на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі(1958р.) цей фільм визнаний серед 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Окремі його роботи були прийняті з успіхом у європейських країнах. Автор кіноповісті «Україна в огні», за яку був підданий критиці. У роки «відлиги» написав статтю «Мистецтво живопису і сучасність», у якій закликав «розширити творчі межі соціалістичного реалізму». У 80-х 20 ст. було видано «Щоденник» О.Довженка, у якому митець дає відверту оцінку сталінському режиму.

Микола Костомаров - один із засновників та ідейних провідників Кирило-Мефодіївського братства. Ад’юнкт-професор (вчене звання у дореволюційній Росії і Західній Європі) кафедри російської історії Київського університету. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.) та автор його програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу».Наукова спадщина Костомарова складається з 21 тому історичних досліджень. Славу історика принесли йому праці «Думки про історію Малоросії» ,«Слов’янська міфологія». В петербурзький період життя написав такі дослідження з української історії ,як                   «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа».

 

 

 

 

Іван Котляревський- перший класик нової української літератури, творець «Енеїди»  та перших драматичних творів - п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» . У 1812 р. під час російсько-французької війни сформував український козацький полк. У 1817 – 1821 рр. директор Полтавського театру. Із 1818 р. брав участь у діяльності полтавської масонської ложі «Любов до істини». 1798 р. виходить перша частина «Енеїди» Котляревського (перший твір, що засвідчив появу  нової української літератури й нової української літературної мови,водночас уособлюючи початок національного відродження).

 

 

 

 

Соломія Крушельницька – неперевершена оперна співачка світового рівня. Володіла винятковими природними вокальними і сценічними даними ,виступала на сценах провідних театрів світу - Львові, Відні, Варшаві, Кракові,Петербурзі, Одесі, Парижі, Римі, Мілані тощо, виконуючи партії з 60 опер. Українська всесвітньо відома оперна співачка з Галичини. У 1893 р. дебютувала на сцені Львівської опери. Навчалася в майстрів оперного співу Італії. Із 1895 р. виступала в усіх великих операх Європи та Америки. Партнерами Крушельницької на сцені були Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом                          «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй».

 

 

 

 Пантелеймон Куліш - автор першого національного історичного роману «Чорна рада» . Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства (1846 р.), за участь у діяльності якого був заарештований. У 1858–1863 рр. у Петербурзі редагував український журнал «Основа». Створив українську абетку («кулішівка»). Зажив слави першого професійного українського літературного критика й творця українського правопису, чимало правил якого діють і нині. Прислужився українській культурі численними перекладами перлин світової літератури й зокрема ,Біблії.

 

 

 

 

 

 Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) здобула світове визнання як драматург-новатор. Поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист. Брала активну участь в українському національному русі. Відомі твори: «Лісова пісня» (1911 р.), «Бояриня» (1913 р.). Дочка письменниці Ольги Петрівни Драгоманової-Косач, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, і це ім'я стало літературним псевдонімом) – Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем. Для її драм і драматичних поем «Одержима», «Вавилонський полон», «Оргія», «Кам’яний господар» характерне використання образів світової міфології , історії та культури,глибокий інтелектуалізм, утвердження ідеї незламності людського духу. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія «Лісова пісня». Леся Українка відома як перекладач світової класики - Байрона, Данте, Шекспіра.

Микола Лисенко- основоположник української національної класичної музики. Заклав основи національного музичного мистецтва. М.Лисенко започаткував різні жанри української опери:історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну,прикладами яких є опери «Утоплена» , «Наталка Полтавка» , «Енеїда». Пройшов школи Лейпцизької та Петербурзької консерваторій. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза», «Пан Коцький»; опер «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба». Найвищим досягненням оперної творчості М.Лисенка вважають оперу «Тарас Бульба». Композитор підготував 7 збірок народних пісень,покладених на фортепіано,загалом опублікував 600 пісень. У 1904р. створює першу в Україні Музично-драматичну школу.

 

 

 

 

 Петро Могила. Народився в сім’ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Замойській академії. Брав участь у битві під Хотином. Згодом постригся в ченці. З початку XVII ст. архімандрит Києво-Печерської лаври, 1632–1647 рр. – митрополит Київський і Галицький. У 1632 р. домігся від королівської влади визнання вищої православної церковної ієрархії. Восени 1631 р. заснував Лаврську школу, незабаром цю школу було об’єднано з Київською братською, і з 1632 р. постає Києво-Могилянська колегія. Автор богослужбової книги «Требник» (1646 р.).

 

 

 

 

Сергій Параджанов- український та вірменський кінорежисер. Один із представників хвилі «українського поетичного кіно». Започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму, хоча за життя ці твори перебували в андеграунді, і на виставках з'явились лише після смерті художника.

У 1990 році отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році - Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно). Екранізація п’єси М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1964р.), принесла йому всесвітню славу і визнання. Фільми, що були далекі від проголошеного «соціалістичного реалізму», і нелюбов до радянської влади призвели до арешту і ув’язнення режисера терміном на 15 років.

 

Григорій Сковорода- найвидатніший український філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог. Працював викладачем етики та поетики в Харківському та Переяславському колегіумах. На його думку, людина може стати щасливою, пізнавши самого себе, а в житті варто займатися тим, що людині природно відповідає. Автор творів «Сад божественних пісень», збірник байок «Басні харківські». Пісню Сковороди «Всякому городу нрав і права» використав                        І. Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка».  Йому належить вислів: «Світ ловив мене, але не спіймав».       У 1741-1744- співак придворної капели у Петербурзі ,пізніше викладач поетики.

 

 

 

 

 

 

Йосип Сліпий – митрополит Української греко-католицької церкви від 1944р. ,ректор Львівської греко-католицької духовної семінарії, яку 1928р. перетворив на Богословську академію.Після смерті А. Шептицького, у листопаді 1944р., став главою греко-католицької церкви. У 1946 р. звинувачений у «ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами», засуджений до ув’язнення. Після вісімнадцяти років каторги звільнений у 1963 р. (завдяки тиску президента США Джона Кеннеді та папи Павла І). Виїхав до Рима, де розпочав відбудову української церкви. Став фундатором Українського католицького університету.

 

 

 

Василь Стус - видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно). Один з активних учасників акції протесту у вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві, за що був виключений з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У 1970 р. за кордоном вийшла його збірка поезій «Зимові дерева», через два роки був засуджений за «антирадянську агітацію». У 1980 р. отримав новий строк ув’язнення за правозахисну діяльність (10 років таборів суворого режиму в Мордовії), помер за ґратами.

 

 

Іван Франко- видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906) Член Всеукраїнського Товариства «Просвіта». Один із засновників Русько-української радикальної партії (РУРП), згодом відмовився від соціалістичних поглядів і став членом Української національно-демократичної партії (УНДП). Очолював філологічну секцію в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Літературні творчість розпочав у 1870-х роках. У 1892 р. брав участь у селянському вічі в м.Снятин.

 

 

 

Маркіян Шашкевич - письменник, поет, духовний просвітитель, натхненник національного пробудження Галичини,духовний лідер «Руської трійці». Стрийко австро-угорського генерала Олександра Шашкевича. Уважається речником західноукраїнського національного відродження. Навчався в духовній семінарії та університеті у Львові. У студентські роки був організатором і лідером «Руської трійці» (1832 р.), співавтор альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р.), один із перших перекладач «Слова про похід Ігорів». Саме йому належала ініціатива збору та популяризації фольклору, створення словника граматики живої української мови,реформування правопису за фонетичним принципом.

 

 

 

 

Тарас Шевченко- український письменник, класик української літератури, мислитель, художник, громадський та політичний діяч. Національний герой і символ України.

Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).У 1840 р. у Петербурзі вийшла перша збірка його поезій «Кобзар» в якому вперше було засуджено колонізаторську політику російського самодержавства щодо України.З іменем Т.Шевченка пов’язане утвердження української літературної мови.Він творець української національної ідеї,що через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу,чим посприяв згуртуванню українців у боротьбі за національне визволення. Був одним з найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. У 1844 р. вийшов альбом офортів «Живописна Україна», де представлені роботи художника на історичну тематику («Дари в Чигирині», «Смерть Б. Хмельницького»).

 

 

Андрей Шептицький. Митрополит Української греко-католицької церкви. Брав активну участь у громадському житті західноукраїнського краю. Був депутатом віденського парламенту і Галицького сейму, але в стінах цих закладів з’явився лише двічі до 1914 р., обидва рази виступав не з політичними, а з освітянськими темами. Заснував Український національний музей та Земельний банку у Львові (1910 р.). У роки окупації Галичини російськими військами (Перша світова війна) був вивезений з України в Росію. Після повернення заснував Львівську богословську академію, яка в 1928 р. була єдиним українським вищим навчальним закладом на українських землях у складі Польщі. У роки Другої світової війни підтримував наміри українців у час проголошення «Акту відновлення української державності». У багатьох пастирських посланнях виступав проти нацизму. Двічі звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера. За згодою митрополита значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і безпосередньо в митрополичій резиденції. Шептицький причетний до формування дивізії «Галичина». Помер у листопаді 1944р.

 

 

Ісмаїл Гаспринський. Кримськотатарський письменник, педагог, культурний і громадсько-політичний діяч. Його обирали гласним Бахчисарайської міської думи, а згодом і міським головою Бахчисараю. На цій посаді він дбав про облаштування міста й організацію народної освіти. Також писав і видавав за власною редакцією численні підручники та книжки для кримськотатарської молоді. Його навчальний посібник «Ходжа-і-суб’ян» («Учитель дітей») став найпопулярнішим виданням у тюркомовному світі. У 1883 році І. Гаспринський розпочав видання газети «Терджиман» («Перекладач»), першого тюркомовного видання в Російській імперії. А в 1905 році І. Гаспринський започаткував кримськотатарське періодичне видання для жінок «Алємінісван» («Жіночий світ»).

 

 

 

 Михайло Вербицький- — український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики до гімну «Ще не вмерла Україна». Текст Павла Чубинського в Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису «Мета» за 15 січня 1864 р. Імовірно, це надихнуло  Михайла (або йому було замовлено перемишльською «Громадою») написати патріотичну пісню. Перше виконання твору «Ще не вмерла Україна» як гімну відбулося 10 березня 1865 р. в Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченому Тарасові Шевченку. Диригував Анатоль Вахнянин.

 

 

 

 

 

Володимир Вернадський- український та російський науковець і філософ. Природознавець, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, вчення про біосферу, ноосферу, космізм. Академік Імператорської Академії наук (від 1909 року). Професор Московського університету (від 1898) . Один із засновників Української академії наук, її дійсний член (від 1918) та перший голова-президент (від 01.01.1919 до 31.12.1921). Засновник Національної бібліотеки Української держави в Києві (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929 року; зараз Інститут геохімії й аналітичної хімії імені В. І. Вернадського РАН).

Дійсний член НТШ. Почесний член багатьох академій (Паризької, Чеської, низки інших) та наукових товариств.

 

 

 

 

 

 

 

Василь Симоненко- український поет і журналіст, шістдесятник. Дебютував збіркою «Тиша і грім» (1962 р.), згодом у Мюнхені вийшла його друга збірка «Земне тяжіння»(1965 р.). Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. Помер у Черкасах на 29-му році життя. Його творчість порівнювали за глибиною страждання та щирості з поезією  Т. Шевченка.

 

 

Іван Дзюба- український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України .Автор книги «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.). За відкриті виступи на захист української інтелігенції, самвидавські матеріали був ув’язнений у 1972 р. Брав участь у створенні Народного Руху України за перебудову (1989 р.).

 

 

 

 

 

 

 

 Іван Миколайчук. Український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

В УРСР носив тавро «неблагонадійного». Провідні ролі у фільмах «Тіні забутих предків» (режисер С. Параджанов), «Пропала грамота» (режисер Б. Івченко), «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко). Як режисер зняв фільм «Вавилон ХХ» (1979 р.).

 

 

 

 

 

 

 

 

Любомир Гузар. Український релігійний діяч, патріарх-предстоятель Української Греко-Католицької церкви (2001–2011 рр.). закінчив богословські студії і здобув ступень доктора богословя, вступив до місцевого монастиря Св.Теодора. 1977 р. патріархом Й.Сліпим висвячений на єпископа, а 1978 р. призначений архімандритом. В січні 2001 р. обраний архієпископом Львівським та главою УГКЦ. У 2005 р. повернув резиденцію голів Греко-католицької церкви до Києва після 45-річної перерви. Ініціював побудову Патріаршого собору Воскресіння Христового на київському Лівобережжі. У 2011 р. вийшов у відмовився від посади, передавши керівництво патріарху Святославу (Шевчуку). Був одним з моральних авторитетів українців у 1990–2010-х роках, членом ініціативної групи «Першого грудня».

Михайло Драгоманов. Один із активних діячів південно-Західного відділу Російського географічного товариства і Київської (Старої) громади. Автор численних праць з історії, літературознавства, фольклористики…, викладач Київського університету. Через переслідування у 1875 р. емігрував до Швейцарії, де в Женеві видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878 р.). став першим діячем модерного часу, який познайомив Європу з українським питанням. Поширював ідеї соціалізму, який мав громадівський характер: об’єднання громадян як вільні й самостійні утворення будуватимуть між собою відносини на федеративних засадах з низу до верху – аж до всесвітньої федерації, як наступниці держави. В останні роки життя обіймав посаду професора історії в Софійському університеті (Болгарія).

 

 

 

Микола Міхновський. Навчався на юридичному факультеті університету Св.Володимира в Києві. Працював адвокатом у Києві та Харкові, брав активну участь в українському національному русі. Один із засновників Братства Тарасівців, 1900 р. став один з ініціаторів утворення Революційної української партії (РУП) та опублікував брошуру «Самостійна Україна», у якій прозвучало популярне згодом гасло «Україна для українців» (Україна для українців і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя). Обстоював вимогу досягнення державної самостійності України. Саме від нього бере початок український самостійницький рух на Наддніпрянщині. У 1902 р. утворив Українську народну партію в Харкові, що стояла на чітко виражених самостійницьких позиціях. Із березня 1917 р. був ініціатором формування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Один з організаторів виступу самостійників щодо рішення ІІ Універсалу.

 

 

Степан Бандера. Член Української військової організації, один з керівників Організації українських націоналістів. Організатор низки замахів, зокрема вбивства у 1934 р., засуджений польським судом до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. У лютому 1940 р. створив Революційний провід Організації Українських Націоналістів (ОУН (б) – бандерівці, на противагу ОУН (м) – мельниківцям.). У 1941 р. на ІІ Великому зборі Проводу ОУН став його головою, ініціював проголошення Акта відновлення української державності. За відмову скасувати його  ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен. Керував боротьбою націоналістичного підпілля проти радянської влади. Убитий у 1956 р. в Мюнхені агентом КДБ.

 

 

Володимир Винниченко. Український політичний і державний діяч, видатний письменник. Член Революційної української партії (РУП), з 1904 р. ініціатор створення Української соціал-демократичної партії (УСДП). У червні 1917 р. став головою першого українського уряду –Генерального секретаріату Української Центральної Ради й одночасно виконував обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Співавтор усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради. У час гетьманського режиму перебував в опозиції, очолив Український національний союз, згодом став головою Директорії. Через суперечності з Петлюрою пішов у відставку й виїхав за кордон. На початку 1920-х років повернувся в УСРР, однак, зрозумівши, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань, знову виїхав за кордон. Останні 25 років проживав у французькому місті Мужен поблизу Канн, займаючись літературою та живописом.

Михайло Грушевський. Український історик, організатор науки, громадсько-політичний діяч. Народився в м. Холм. Активний учасник Київської громади. У 1894 р. очолив кафедру історії України у Львівському університеті /у 28-річному віці/. Очолював історико-філософську секцію Наукового товариства ім. Шевченка. Автор фундаментальної праці «Історія України-Руси». Один із засновників Української національно-демократичної партії (1899 р.) У роки Першої світової війни був висланий з України. У 1917 р. очолював Українську Центральну Раду. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського емігрував. У 1924 р. повернувся в радянську Україну, був обираним членом Української академії наук, а з 1929 р. – академік академії наук СРСР. У 30-х роках звинувачений у причетності до діяльності антирадянського «Українського національного центру». Помер 1934 р. в Москві

 

 

Петро Дорошенко. Гетьман Правобережної України, гетьманство розпочав за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини, відбулося спустошення Правобережжя. Створив постійне наймане військо сердюків. Великою підтримкою для гетьмана став приїзд до Чигирина православного київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, палкого поборника самостійності України. У 1668 р. гетьман обох боків Дніпра. Разом з армією турецького султана Мохаммеда IV в 1672 р. пішов походом на Галичину, цього ж року підписав Бучацький догові р. У 1669 р. намагався досягти протекторату Туреччини. Зрікся булави 1676 р.

 

 

 

 

 

Дмитро Донцов. Перший голова Союзу визволення України (під час Першої світової війни, 1914 р.), один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. Засновник українського інтегрального націоналізму, який вибудуваний на усвідомленні високого призначення нації й на одній з євангельських ідей про героїчну особистість та обрану меншість, яка йде не за натовпом, а попереду. Ідеологічно обґрунтовував діяльність Організації українських націоналістів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Євген Коновалець. Під час бою на горі Маківці потрапив до російського полону. Організував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. У листопаді 1918 р. підтримав Директорію УНР у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського і в Мотовилівському бою розбив гетьманські частини. Полковник армії УНР. Один з організаторів і керівників Української військової організації (УВО), із 1929 р. був головою Організації Українських Націоналістів (ОУН). 1938 р. загинув у Роттердамі.

 

 

 

 

 

Іван Мазепа. Навчався в Києво-Могилянські колегії та єзуїтській колегії у Варшаві. Перебував у Німеччині, Італії, Нідерландах. У 1687 р. гетьман Іван Мазепа підписав з Московією Коломацькі статті, у 1689 р. брав участь у Другому Кримському поході разом із князем Василем Голіциним. У 1692 р. придушив виступи Петра Іваненка (Петрика). В 1702–1704 рр. придушив повстання Семена Палія на Правобережжі, і до 1709 р. Правобережжя перебувало під контролем Івана Мазепи. Продовжував формувати козацьку еліту (значкові товариші); докладався до будівництва соборів і церков. З ініціативи гетьмана Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.). У роки Північної війни 1708 р. перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Цей крок гетьмана Московія в особі царя Петра І розцінила як зраду. Було знищено столицю гетьмана місто Батурин та зруйновано Чортомлицьку Січ.  Після Полтавської битви (1709 р.) змушений був залишити територію України. У 1710 р. помер у м. Бендерах.

 

 

 

 

 

 

 Нестор Махно. Один з лідерів анархістського руху. Очолював бригаду в першій Задніпровській дивізії, до якої входила частина військ отамана Григор’єва. Протягом вересня-жовтня 1919 р. утворена Махном Революційно-повстанська армія України (махновська) в боротьбі з денікінцями зайняла Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь. У жовтні 1920 р., об’єднавшись із більшовицькими військами, Махно воював проти армії генерала Врангеля, після розгрому якої радянське командування, порушивши умови угоди, повернуло свої війська проти махновців. До 1921 р. вів боротьбу проти радянських військ. Перебував в еміграції у Франції.

 

 

 

 

 

 

 

Августин Волошин. Греко-католицький священник, педагог, «батько українського відродження» в Закарпатті. Один із засновників товариства «Просвіта» в Закарпатті, Педагогічного товариства, Учительської громади. Обирався до Чехословацького парламенту від Народно-християнської партії, яку заснував і очолював. У жовтні 1938 р. став прем’єр-міністром Підкарпатської Руси, а після проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України – її президентом. Помер у Бутирській вязниці (Москва)

 

 

 

 

 

 

 Симон Петлюра. У 1900 р. був активним членом революційної української парті (РУП). У 1904 р. редагував у Львові орган РУПу «Селянин», згодом переїхав до Москви, де редагував журнал «Украинская жизнь». Навесні 1917 р. Петлюра був призначений головою Українського Військового комітету, згодом – Генеральним секретарем військових справ при Центральній Раді. Брав участь в антигетьманському повстанні. Увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії. Очолював збройну боротьбу Армії УНР проти більшовиків і денікінців. Був ініціатором підписання Варшавської угоди, у результаті якої поляки разом із військами Армії УНР боролися проти більшовиків. Після Ризького договору розпочинається емігрантський період життя С. Петлюри. У 1926 р. вбитий у Парижі.

 

 

 

Євген Петрушевич. Активний член Української національно-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту (1907 р.) та Галицького сейму (1913–1914 рр.). Очолював Українську Народну Раду, яка в листопаді 1918 р. проголосила ЗУНР. Президент Західноукраїнської Народної республіки (ЗУНР). 22 січня 1919 р. уклав із Директорією УНР Акт Злуки. Улітку 1919р. отримав диктаторські повноваження, які означали суміщення обов’язків президента і голови уряду. Попри суперечності з С. Петлюрою, приєднав Галицьку армію до армії  Української Народної Республіки (УНР) для спільної боротьби проти більшовиків. У листопаді 1919 р. залишив Камянець-Подільськ, виїхавши до Відня. До кінця життя перебував у еміграції.

 

 

Кирило Розумовський. У 1750 р. російська імператриця Єлизавета затвердила на гетьманство Кирила Розумовського, однак лише у 1751 р. гетьман прибуває до Глухова, де старшинська рада обирає його гетьманом. До складу Гетьманщини відходять Запорозька Січ і Київ. Протягом 1760–1763 рр. провадилася судова реформа, наслідком якої Гетьманщина мала перетворитися з військової на цивільну державу. Гетьман провадив реформи в армії та освіті; почав розбудовувати Батурин, де планував відкрити університет. У 1763 р. імператриця Катерина ІІ отримала прохання старшини закріпити гетьманство за родом Розумовських. Це було однією з причин ліквідації гетьманства (1764 р.).

 

 

 

 

Петро Сагайдачний. Народився в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині. Навчався в Острозькій академії. Брав участь у численних походах козаків. У 1616 р. здійснив похід на Кафу, найбільший невільничий ринок у Криму, 1618 р. повів козацьке військо разом з поляками на Москву. Похід закінчився Деулінським перемир’ям. З ініціативи Сагайдачного в 1620 р. було відновлено ієрархію православної церкви, митрополитом стає Йов Борецький. Допомагав полякам у Хотинській війні 1621 р. де був смертельно поранений.

 

 

 

 

 

 

 

 

Павло Скоропадський. Український військовий і державний діяч, гетьман Української держави. Нащадок українського аристократичного роду.  Навчався в Петербурзькому пажеському корпусі, брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю та багатьма орденами за особисту мужність і героїзм. У роки Першої світової війни отримав звання генерал лейтенанта. У час національно-революційного руху 1917 р. був наказним отаманом Вільного козацтва. 29квітня 1918 р. за підтримки німців та австрійців став Гетьманом Української Держави. Проголошений гетьманом на хліборобському зїзді (29 квітня 1918 р.). Доклався до створення незалежної української держави. Зосередження всієї повноти влади, залежність від австро-німецьких військових формувань, розбудова власних збройних сил, соціальна опора – поміщики, буржуазія, селяни-власники, наростання соціальної напруги, налагодження грошової системи, вагомий внесок в розвиток культури (УАН …).Після евакуації військ Німеччини з України, а також унаслідок антигетьманського повстання, очоленого Українським Національним Союзом, зрікся влади та залишив Україну.

 

 

 

 

Богдан Хмельницький. З 1648 року — гетьман Війська Запорозького . Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло в Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України – Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. У 1654 році в Переяславі уклав військовий союз із Московським царством. Після підписання Віленського російсько-польського перемир’я 1656 р. переорієнтувався на союз зі Швецією та Османською Портою, убачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кость Левицький. Один із засновників, а згодом – голова Української націонал-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту і Польського сейму. Президент Головної української ради і Віденської загальної української ради. У листопаді 1918 р. очолював перший уряд Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) – Державний секретаріат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В’ячеслав Чорновіл. Учасник  дисидентського руху з середини 1960-х.  У 1967 р. підготував збірку «Лихо з розуму», яку відзначено премією міжнародної журналістики. За це був заарештований і засуджений до трьох років суворого режиму. У 1970 р. розпочинає видання самвидавського журналу «Український вісник». У 1980 р. знову засуджений за «антирадянську агітацію». Загалом провів у таборах 17 років. Співзасновник Української Гельсинської спілки (1988). За часів незалежної України – лідер Народного Руху, згодом голова партії Народний Рух України, фаховий політик – народний депутат і учасник президентських перегонів, лідер опозиції. Загинув в автокатастрофі 1999 р.

 

 

 

Роман Шухевич. Член Організації українських націоналістів, політичний в’язень концтабору в Березі-Картузькій. Брав активну участь у створені революційного проводу ОУН (Організація Українських Націоналістів), який очолював Степан Бандера. У серпні 1943 р. був обраний головнокомандувачем УПА (Українська Повстанська Армія), із липня 1944 р. – голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР). Відомий під псевдо Тарас Чупринка. Загинув у сутичці зі спецгрупою МДБ (Міністерства Державної Безпеки) 1950 р. біля с. Білогорща поблизу Львова.

 

 

 

 

 

 

 

 

Левко Лук’яненко. Навчався на юридичному факультеті Московського державного університету, один з організаторів Української робітничої селянської спілки (1959 р.). Засуджений до смертної кари, згодом заміненої на ув’язнення. Був членом Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (відома як Українська Гельсінська група – 1976 р.). Голова Української Гельсінської спілки (1988р.), голова Української республіканської партії. Співавтор Декларації про державний суверенітет, автор Акта проголошення незалежності України. Народний депутат Украни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Петро Григоренко. Генерал-майор, активний учасник дисидентського руху, правозахисник. Відстоював права кримських татар на повернення на батьківщину. Учасник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ, 1976 р.). двічі був заарештований, перебував у спеціальних психіатричних лікарнях Радянського Союзу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Леонід Кравчук. Народився на Рівненщині. Закінчив економічний факультет Київського державного університету. З 1960 р. працював у партійних органах, з 1970 р. – в апараті ЦК Компартії України. У 1990-1991 рр. голова Верховної Ради України. 1991–1994 рр. перший всенародно обраний Президент незалежної України. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що в боротьбі за незалежність України йому вдалось уникнути кровопролиття і значних потрясінь на початковому етапі державотворення. З 1994 р. – політичний і громадський діяч

 

 

 

 

 

Леонід Кучма. Наприкінці 1980-х років генеральний директор ВО «Південмаш»; 1992–1993 рр. – прем’єр-міністр України. Очолював Українську спілку промисловців і підприємців. У 1994–2004 рр. – Президент України. До позитивних сторін президентства можна зарахувати формування приватного сектору економіки, зміцнення власної фінансово-грошової системи, ухвалення Конституції 1996 р., урегулювання кордонів України. До негативних – поширення корупції, формування та зміцнення тіньової економіки, створення фінансово-промислових кланів, провал інтеграційних починань до євроатлантичних структур. Це й було причиною виникнення опозиційних рухів «Україна без Кучми», партії «Фронт національного порятунку», громадського комітету «За правду». 2014-2020 рр. - офіційний представником України у ТКГ щодо врегулювання конфлікту на Донбасі

 

 

 

 

 

 

Віктор Ющенко. У 1990-х роках очолював Правління Національного банку України, з 1999 р. по квітень 2001 р. очолював Кабінет Міністрів України. У 2004 р. став головою новоствореного опозиційного блоку «Наша Україна», упродовж подій «Помаранчевої революції» (2004 р.) обраний Президентом України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Петро Порошенко. Український бізнесмен, державний і політичний діяч, п’ятий Президент України (з червня 2014 по 2019 рр.). Раніше був народним депутатом кількох скликань, міністром економічного розвитку та торгівлі України, міністром закордонних справ (2009 – 2010 рр.). За президенства П. Порошенка була зупинена  російська агресія на сході України, він добився зовнішньополітичної підтримки України державами Заходу. Було встановлено безвізовий режим з Європейським Союзом (2017 р.). Сприяв наданню автокефалії українського православ’я й утворенню Православної церкви України (2018–2019 рр.). Власник кондитерської корпорації «Рошен», кількох автомобільних і автобусних заводів.