Поурочний план з історії України для 11 класу на тему: "Активізація опозиційного руху в другій половині 60 – на початку 70-х років."

ПОУРОЧНИЙ ПЛАН

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 11клас.

Тема: Активізація опозиційного руху в другій половині  60 – на початку 70-х років.

 

Мета: а) навчальна - розкрити причини активізації опозиційного руху наприкінці 1960-х – у 1970-х роки ХХ ст.. Дати оцінку дисидентського руху цього періоду. Визначити форми діяльності дисидентів.;

            б) виховна - розвивати критичне мислення  учнів, вміння працювати в парі, самостійно з різними історичними джерелами;

              в) практична - виховувати в учнів інтерес і повагу до історичного минулого своєї країни, до борців за незалежність України.

 

Тип уроку: комбінований.

 

Література: програма Історія України 10 – 11 кл. О. І. Пометун , Г. М. Фрейман,  Н. М. Гупан.; підручник «Історія України 11 клас»; Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Київ, 2007; інтернет- ресурси http://notatka.at.ua/; фільм про В’ячеслава Чорновола.

 

Хід уроку

 

І. Організаційний момент

 

ІІ. Актуалізація знань учнів

 

Історичний диктант

 

1. У якому році ЦК КПРС і Рада Міністрів прийняла спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи»? (1972 р. )

 

2. Який заклад у 60-80 роках в Україні був центром наукових досліджень? (Академія наук УРСР)

 

3. Хто очолив АН УРСР у 1962 році? (Борис Євгенович Патон- видатний спеціаліст у галузі електрозварювання).

 

4. У якому році  Інститут історії АН УРСР завершив видання багатотомної «Історії Української РСР». (1979 р.)

 

5. Назвіть відомих літераторів в другій половині  60 – на початку 80-х років.(О. Гончар,  Ліна Костенко, Іван Драч,  Василь Стус, Олександр Корнійчук, М. Бажан, Юрій Смолич, Михайло Стельмах).

 

6. У 1968 році з ініціативи партійного державного керівництва розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара. Чому? (За його роман «Собор»).

 

7. За яку збірку В. Стус був удостоєний звання лауреата Державної премії УРСР в галузі літератури посмертно? («Дорога болю»).

 

8. Які мистецькі колективи діяли в Україні в 60-80 роках ? (державний хор

 

ім. Вірьовки, творче об'єднання «Трембіта»,  академічна хорова капела «Думка».)

 

9. Назвіть відомих укр . композиторів того періоду.(Платон Майборода, Олександр Білаш, Володимир Івасюк).

 

10. Назвати відомих укр.. художників 60-80 років. (М. Дерегус, В. Чеканюк, Т. Яблонська, В. Шаталін, М. Серветник, А. Ерделі, Ф. Манойло)

 

Вступне слово вчителя

    Сьогодні я хочу запросити вас до розмови про тих, хто в часи радянської тоталітарної системи мужньо виборював право мати власну думку, відстоював право мати власну гідність, не боявся сказати правду про життя у радянській державі. Сьогодні ми будемо говорити про дисидентів

 

Оголошення теми і мети уроку

 

Епіграфом до нашого уроку нехай стануть слова українського дисидента, патріота України, який загинув у радянських таборах, однак не зрадив своїй совісті, слова В.Стуса, який ще в 1977 році писав:

 

"Народе мій! До тебе я поверну,

і в смерті обернуся до життя..."

 

                                            В. Стус

 

Осмислити і зрозуміти слова В.Стуса ми зможемо в кінці уроку, коли розглянемо тему.

А в день перепоховання В.Стуса у 1989 році В.Забаштанний звертався до своїх сучасників:

 

"Україно, ну що ж ти за мати

Чи я долю твою не осяг,

Що ти здатна синів убивати,

І підносить убитих на стяг?"

 

Проблемне питання уроку

 

  Тож хочу і я сьогодні звернутися до вас, дорослих і свідомих громадян незалежної і демократичної країни, із запитанням: Чому ж Україна на змогла захистити кращих синів своїх, еліту нації, чому дисиденти прагнучи віддати Україні свій талант, своє натхнення, свою працьовитість, часто платили за це зламаною долею, а інколи і своїм життям. Тож нехай ці слова стануть проблемою нашого уроку.

Що стосується історіографії, вона невелика. В радянські часи дисидентів вважали ворогами народу, звинувачували у націоналізмі, їх імена були майже не відомі. В наш час ця проблема досліджується. Є різні історичні погляди. Але всі сходяться в одному – дисиденти піднімали життєво важливі теми в своїй діяльності, які в майбутньому стали пріоритетними у національно-визвольних рухів, які виникли у кінці 80-х років у СРСР.

 

Тема дисидентства для нас не нова. Ми вже згадували про дисидентський рух у попередніх розділах.

 

Повторення вивченого методом "мікрофон".

Бесіда.  1.  Хто такі «шістдесятники»? (1.Шістдеся́тники — нове (покоління) української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської«відлиги» (десталінізації ) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

 

1.      «Шістдесятники» являли собою опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (дисиденти).Вони зосереджували свою увагу на відродженні національної культури укр.. народу, пропагували твори укр.. митців, досліджували « білі плями» вітчизняної історії, ставали на захист рідної мови.

 

2.      Дисиденти – це люди, які виступали з критикою існуючого режиму, їх називали інакодумцями. Дисиденти з’явились у 50 – 60 рр. XX ст. у СРСР. А на Україні дисидентство виникає як різновид опозиції, що піднімала теми національних питань.)

 

2.       Давайте точніше згадаємо, які проблеми могли піднімати опозиційні сили у Радянському Союзі, які вади радянської влади могли ставити у центр уваги дисиденти.

 

Використовуючи метод "мозкового штурму", учні під час обговорення повинні заповнити таблицю

 

Теми, які піднімали дисиденти:

 

№

 

Напрямки дисидентства

 

Критика політики в СРСР

 

Прагнули до

 

1

 

Правозахисний

 

Викриття тоталітарного режиму

 

Забезпечення демократичного розвитку СРСР

 

2

 

Релігійний

 

Критика атеїстичного виховання

 

Вільного волевиявлення релігійних уподобань

(на Україні відродження греко-католицької церкви)

 

3

 

Національний

 

Засудження політики денаціоналізації, русифікації

 

Відродження престижу української мови, культури, видання україномовних періодичних видань і т.д.

 

 

 

Пригадайте, кого ви знаєте з українських дичидентів?

Письменниця - Ліна Костенко,

 

поет і журналіст - Василь Симоненко, 

 

письменник, філософ - Євген Сверстюк,  літературознавець, мовознавець, літературний критик,поет, перекладач-Іван  Світличний,

 

український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч -Іван Драч та інші.

 

Чим українську дисидентство відрізняється від дисидентства в СРСР загалом?

Українське дисидентство вирізняється тим, що воно піднімало крім правозахисних питань та релігійних ще і національні, що хвилювали українську національну еліту.

 

ІІІ . Мотивація навчальної діяльності

 

Лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко, А. Горської щодо судового процесу над

 

В. М. Чорноволом

 

«29 грудня 1967 р.    Першому секретареві ЦК КПУ П. Ю. Шелесту

 

     Ми, присутні на судовому засіданні в справі В. М. Чорновола, побачили, що суд цього свого обов’язку не виконав. Він проводився некваліфіковано і необ’єктивно. Його вирок перебуває в разючій невідповідності до матеріалів слідства і звинувачення і скидається на особисту помсту, розправу наділених владою осіб над людиною, що по-інакшому думає і насмілюється критикувати дії окремих представників радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право».

 

Запитання

 

1. За що судили В. Чорновола?

 

2. Чому взагалі міг відбутися подібний суд?

 

3. Чи були подібні суди винятковим явищем?

 

ІV. Вивчення нового матеріалу

 

Оголошення теми, мети , завдань уроку

 

Запис теми, проблеми, плану у зошит

План

 

1.Активізація опозиційного руху  в другій половині  60 – на початку 70-х років.

 

2.   Рух Опору в Україні в другій половині 70-х – на початку 80-х років.

 

3. Методи боротьби дисидентів другій половині 70-х – на початку 80-х років.

 

4.Форми переслідувань дисидентів.

 

5. Історичне значення дисидентства.

 

·        Учням дається завдання: протягом уроку самостійно заповнити таблицю у зошиті "Дисидентський рух на Україні"

 

Реакція тоталітарного режиму на дисидентський рух.

 

 1.Активізація опозиційного руху  в другій половині  60 – на початку 70-х років.

 

Розповідь вчителя. Повідомлення учнів.

 

   Внутрішніми передумовами опозиційного руху були: практично бездержавний статус України, панування партійно- радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

 

   Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом.

 

  Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976–1988).

 

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.

 

      Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були:

 

• самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;

 

• національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»;

 

• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

 

Склад дисидентського руху

 

  До дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

 

  Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8 %, далі йшли робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6 %, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою булла й кількість колишніх членів ОУН.

 

  Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Р івненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5.

 

   Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі.

 

   Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

 

Запитання

 

1. Хто складав основну частину дисидентів і чому?

 

2. Про що свідчить географія поширення дисидентського руху?

 

3. Чому до складу дисидентів входили робітники?

 

2.   Рух Опору в Україні в другій половині 70-х – на початку 80-х років.

 

Самостійна робота учнів . Заповнення таблиці.

 

   Погром 1972–1973 рр. примусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху.

 

   На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко.

 

    Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р.

 

Загальна харак теристика Українсько ї Ґельсінсько ї груп и (УҐГ) (1976–1982)

 

Створення

 

9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створення

 

Української громадської групи сприяння виконанню Ґельсінських угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)

 

Основне завдання

 

 

 

Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської наради

 

і західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта

 

Засновники

 

О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко,

 

О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий,

 

Н. Строката-Караванська, М. Руденко

 

Підсумки

 

діяльності

 

 

 

Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон,

 

3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)

 

 

 

3.  Методи боротьби дисидентів другій половині 70-х – на початку 80-х років.

 

Робота в групі.

 

Ваше завдання : О працювати матеріал і визначити методи боротьби дисидентів в другій половині 70-х – на початку 80-х років.

 

Методи  боротьби дисидентів

 

Одним із головних  методів боротьби дисидентів був  самвидав.Це форма діяльності була найбільш масовою, а тому влада вважала таку діяльність найбільш небезпечною. «Самвидав»  —  це видавані поза цензурою  підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання.

 

Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

 

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

 

   Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Організовували Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

 

     Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Л ьвові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

 

  Опозиціонери вдавалися до громадських акцій:  мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами.

 

  Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

 

  Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

 

  Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування, бойкоти. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

 

  Активною формою протесту проти тоталітарної системи булла відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим диссидентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою.

 

   Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів з метою їхньої дискредитації.

 

    Найбільш поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було інакомислення. Його проявами були «шухлядна» творчість науковців та літераторів, неформальні товариські дискусії, «кухонні» розмови, що свідчили про зростання невдоволення свідомої частини нації ідеологічним тиском і колоніальним статусом України.

 

   Було багато людей, які допомагали дисидентам. Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан.

 

   Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

 

Розповідь вчителя . Відомими дисидентами  в другій половині 70-х – на початку 80-х років були

 

художниця – Алла Горська,  поет – Василь Симоненко,

 

 правозахисник, генерал майор – Петро Григоренко, 

 

письменник , громадський діяч –Левко Лук’яненко(автор «Акту про Незалежність України».), український політик, публіцист, літературний критик –Вячеслав Чорновіл, 

 

літературознавець, літературний критик, громадський діяч - І.Дзюба,

 

поет і журналіст - Василь Симоненко,

 

правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи – Олексій Тихий та інші.

 

Послухаємо коротенькі інформаційні повідомлення, що ви готували про відомих дисидентів ( В. Стус, В. Чорновіл)

 

4.Форми переслідувань дисидентів

 

Реакцією тоталітарного режиму на дисидентський рух стали переслідування дисидентів.

 

Формами переслідування дисидентів були: арешти і ув'язнення, ізолювання у психіатричних лікарнях, звільнення з роботи, виклик у органи КДБ, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію.

 

                                             Репресії проти правозахисників

 

   Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %.

 

  Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару.

 

   Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканності… СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

 

  Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодомору 1932–1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР , ЗУНР , ОУН УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських та адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

 

   Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, бодай коли б воно було мовлене. Наприклад, під час обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть «Галицько-Волинський літопис».

 

   Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир  Монбланов та інші

 

Уривок з фільму «В'ячеслав Чорновіл».

 

   Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а також віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять, емоції. Серед жертв цього психічно-в’язничного террору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954–1959, 1962–1964, 1967–1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома.

 

   За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.

 

   Окрім судового, активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

 

   За сталінською традицією переслідувань зазнавали не лише дисиденти, але й їхні батьки, діти, близькі родичі.

 

  Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

 

   Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи одразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні» співкамерники, зазвичай з числа деградованих карних злочинців, багатогодинні допити ставили на меті зламати волю заарештованих.

 

  Суди переважно були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і «сторонніх», тобто близьких підсудного, не допускали.

 

  Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, «ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи.

 

  Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й тягло за собою жорстоке покарання.Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи.

 

   Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок, — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене…

 

   А «тайна» телефонних розмов…» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і поступово поставити на коліна».

 

   Більшість інакомислячих представників інтелігенції після звільнення потрапляли у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

 

Запитання

 

1. Яким репресіям піддавались дисиденти?

 

2. Як прагнули зламати їхню волю

 

5. Релігійне дисиденство.

 

Озповідь вчителя.

 

   Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства.

 

   Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко- католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах. Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Існувало декілька сотень (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

 

   Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви.

 

   Мужньо відстоював права вірян один з лідерів українського дисидентства, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Ромашок. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в Р осійській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

 

   Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту виявляли Петро Вінс — член УҐС та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

 

4. Придушення дисидентства.

 

Розповідь вчителя. Робота з історичними джерелами ст.. 197 -198.

 

   На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Дисиденти на той час не мали активних зв’язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу підтримку, бракувало їм і належної організованості. За соціальним складом дисиденти були представниками інтелігенції, які не здатні були протистояти владній репресивно-каральній машині.

 

  Проте незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України зі складу Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.

 

Розправи над диссидентами  (форми і методи боротьби з дисидентським рухом)

 

1. Арешти:

 

• 1-ша хвиля арештів — серпень–вересень 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

 

• 2-га хвиля арештів — 1970–1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб);

 

• 3-тя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано близько 60 осіб).

 

2. Позасудові переслідування

 

1) Звільнення з роботи.

 

2) Виключення з партії, громадських, громадсько-політичних організацій, спілок.

 

3) Позбавлення радянського громадянства.

 

4) Організація громадського осуду.

 

3. Ізоляція в психіатричних лікарнях.

 

Робота за методом «Мозковий штурм»

 

Учні мають визначити:

 

• течії дисидентського руху;   • його особливості та методи боротьби; • значення дисидентського руху.

 

   Значення дисидентського руху

 

1. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.

 

2. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.

 

3. Відкривав Україну світові.

 

4. Н абутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.

 

5. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.

 

6. Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалежної України.

 

7. Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.

 

Особливості руху

 

1. Стає більш масовим і організованим.

 

2. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскраво вираженого антитоталітарного характеру.

 

3. Погляди дисидентів представляли майже весь ідеологічний спектр.

 

4. Зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями.

 

5. Заперечення насильницьких методів боротьби. 6. Прагнення легалізувати свою діяльність.

 

7. 80 % дисидентів становила інтелігенція.

 

Течії дисидентського руху

 

1. Національно-визвольна течія.  2. Демократична правозахисна течія.

 

3. Релігійна течія.

 

Методи боротьби дисидентів

 

1. Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн.

 

2. Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправності народів.

 

3. Видання і розповсюдження листівок, самвидаву.

 

4. Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

 

5. Створення правозахисних організацій.

 

V. Узагальнення та систематизація знань

 

Бесіда

 

1. Якими були форми боротьби дисидентів?    2. Якими були методи цієї боротьби?

 

3. Що таке самвидав?                                          4. Коли і чому була створена УГС?

 

5. Назвіть імена дисидентів 60-80 років в Україні.

 

Вирішення проблемного питання.

 

   В часи радянської влади Україна була колонією. Через це вона не могла виступити на захист своїх патріотів. Нею управляли пристосуванці і поплічники радянських тиранів. Але в наш час ми можемо достойно оцінесли вірні сини України задля незалежності своєї вітчизни.

І вже в наш час ще залишається група дисидентів, яка і зараз грає помітну роль у житті нашої держави: І.Драч, С.Хмара, Л.Лук’яненко та інші.

 

V. Оцінювання навчальних досягнень учнів.

VІ. Домашнє завдання  1.Опрацювати відповідний матеріал підручника.

 

2. Написати творчу роботу на тему "Чому у суспільстві виникає опозиція?"