Урок – пам’яті
Голодомор
1932 – 1933
Підготувала вчитель історії
Боровець В.І.
Ведучий 1: Дорогі діти,сьогодні у нас урок пам’яті. Присвячений він найжахливішій сторінці в історії нашого народу- голоду 1932-1933 років. Чому так сталося,що в державі, яка має найбільші чорноземи в світі , яка завжди вважалася головною житницею Європи, працелюбний народ голодував? Сьогодні ми спробуємо це зрозуміти, пересвідчитися на документальних даних, спогадах очевидців.
Память- нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво- чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки вождів:
Багаті? – Старцюватимете!
Співучі? – Заплачете, затужите!
Горді? – Впадете на коліна!
Густолюдні? – Прополемо!
В історію оглянетесь? – Очі виколемо!
Ведучий 2. Пішов голод Україною.
Моторошний парадокс: вимирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах, поодинці і сім’ями, вилягали роди і села. Голод забрав тих, хто за шмат хліба не стежив і не доносив на брата, не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити.
Не віриться, що тут , в Україні, раптово зник хліб, і люди залишилися без зернини.
Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. У 1932-
1933 рр. Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: „ Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік, у цьому можуть сумніватися хіба що вороги радянської влади.” Після такої заяви мало хто міг висловити іншу точку зору.
Але ж все викачали із селян, всі фонди: продовольчий, фуражний , насінневий. Сіяти було нічим. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.
Ведучий 1: Смерть косила людей до літа 1933 року. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сяйві.
Чи була того року весна?
Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки?. Чи співали травневими ночами і вербах над річкою солов’ї? ... Ніхто того сьогодні не пам’ятає. Пам’ятають інше.
Навколо ланів були виставлені озброєні охоронці – не можна було взяти з поля жодного колоска. Найгірше – нікуди було втікати. На деяких залізничних станціях теж стояли дозорці, які мали наказ стріляти втікачів. Людина бігла до людини за допомогою, а зустрічала кулю... Гинули на вулиці, в домівках, в ярах і балках – скрізь валялися трупи.Спеціальні групи звозили їх до ярів і там же закопували. Скільки таких братських могил по Україні?
Читаєш свідчення очевидців і страх охоплює все тіло.
Учениця: Кирилюк Ганна Григорівна, 1927 року народження з с. Тимофіївка згадує:
„ Була у нас корівка з телям, а до нас приїхала підвода з дядьками. Зчинилася лайка в дворі. Один зайшов у хату і почав нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав клунок картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматок сала.
Шпирхун , так в селі називали обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю, і сало ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилася в нього: „ Що ж ти робиш, безбожнику.” Він маму дуже побив ногами, люто лаявся, ще й револьвером розмахував. Ми з братиком дуже плакали- я думала, що почалася війна, а то прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі, та й каже: „ В останній раз дивіться на нашу корівку”,- та й заплакала...
І спустіла хатонька наша, стало в ній сумно та голодно, як в труні. Ми голодні нишпорили по хаті, шукали хоч сухарик, знайшли кілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім нічого...
Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після того, як шпирхун її побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла і вже так і не підвелася, залишились ми з братиком вдвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг... З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб, запихаю у рот, а мій братик все дививсь на мене , ніби промовляв: „ Я вмираю, Ганнусю...”
Ведучий 2: Ті маленькі рученьки простягнуті до Бога... Маленький братик, умираючи, просив Бога: „ Дай хоч одненьку картопельку.”
Учениця: Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку...
Щоб не втонути в голодній ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще- дитинка.
То ж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю,
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?..
Ведучий 1: Вчитель Григорій Якович Коноваленко з села Шевченкового Решетилівського району Полтавської області згадує:
„ Особливо важка була зима 33-го: виткнулась перша зелень і виснажені мої земляки накинулися на неї. До висівок додавали сушені головки конюшини, щириці або спориш і випікали хліб. Їли багато, і від завороту кишок зразу помирали, коли наступав ранок, у школі діти кволими голосками сповіщали:
Ведучий 2: Малеча гинула щоденно: хто вдома, а хто на вулиці під тином або ж у школі. Тоді вчителі разом з батьками заходились копати ями. Часто ховали трупи в завалених погребах, в сараях, на городах, у садках, навіть у старих колодязях. Переважно без трун, просто загортали тіло в якесь лахміття... Вимирали цілими сім’ями- залишалися пустками хати.
Наприкінці навчального року з 83 хлопчиків та дівчаток лишилося тільки троє...А школа наша закрилась. Як було зазначено в спеціальному наказі райвно: „ Через відсутність потрібного контингенту учнів.”
Учень читає вірш „Вічний монолог”А. Листопад.
Я ще не вмер?
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки!
В колиску ясночолу.
Я чую запах квітів. Я не вмер.
А небо стрімко падає додолу,
Тримайте хтось хоча б за коси верб.
Куди ж ви , люди, людоньки, куди?
Окраєць ласки
Чи хоч з печі диму.
В клітині кожній- озеро води.
Я ще не вмер?
- Усі прходять мимо.
Ведучий 1: Із доповідної записки наркому охорони здоров’я УРСР ЦК ( б) У про стан здоров’я населення Київської області у зв’язку з продовольчими труднощами 3 червня 1933 року.
Мовою оригіналу:
„ О состоянии населения Киевской области в связи с продовольственными затруднениями можно судить на основании цифр, которыми располагает обласная оздоровительная комиссия и облздравотдел по 66 районам, отнесенным к группам тяжелых районов.
25 марта 5 апреля 15 апреля
Общее количество 386201 474540 493644
голодающих
”Умерло с 1 января по 14548 26479 27809
Ведучий 2: Несомненным следует считать значительно приуменшенными цифры умерших, так как проверка на местах и тщательное изучение местного материала свидетельствуют о значительно больших цифрах; так по Сквирскому району с 1 января по 1 марта по отчетным даным умерло 802 человека, между тем при проверке установлено на 15 марта 1733 смертных случая”.
За свідченнями дітей гинуло вдвічі більше, ніж дорослих. І як було матері. В муках народивши, викохавши, випестивши свою кровинку, вона не могла бачити як помирає її дитина з голоду, які пекельні муки вона переживає.
... Звали її Пріською. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку і до ранку всі померли.
Учениця: Спіте діти, спіте любі.
І не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба.
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти.
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде істи хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Натопила маковинням,
Затулила лядку й комин.
І в тумані темносинім
Заспівала колискову.
Спи, синочку, горе- ласку.
Засинай навіки, доню.
То моя остання ласка
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми
В піджмурки з бідою.
Лельки.
Заховаємось од неї
У сиру земельку.
Ведучий 1: Доведені до відчаю, люди їли жаб, котів, собак... і людей. До якого ж стану треба довести людей!
Із спогадів Євгенії Іванівни Адамович з м. Чернігова.
Учениця: „ У 1933 році мене направили на практику в Ріпківську лікарню.Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертався з проханням, видавати довідки про смерть родичів, писати в них, що смерть настала від серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками зверталася багатодітна мати. Одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18-19 років і приніс усі довідки, які видавали її матері. З’ясувалося, що ця дівчина і її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей, а потім збожеволіла від голоду дівчина вбила матір, а коли її варила, сусіди заявили в міліцію, бо з хати чути було запах вареного м’яса.”
Ведучий 2: На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна раз, вдруге, втретє переписувати історію на догоду диктаторові чи скороспеченому ідеологічному божкові, та з пам’яттю народу нічого не вдієш.
Голод 1932-1933 рр. – це геноцид проти української нації.
Ще й сьогодні дослідники цих подій сперечаються відносно чисельності загиблих від голоду. Називають цифри від 5 до 10 мільйонів чол. Але я напевне знаю, якби не голодомор 1933 р. нас би, українців, сьогодні було б 100 млн.
Учениця: Хай палає свіча... Хай палає.
Поєднає нас вона в цей час.
Хай сьогодні спогади лунають.
Пам’ять чиста світла і велична.
Пісня й слово хай єднає нас.
Ведучий 1: Пройдуть роки минуть десятиліття, а трагедія 1932-1933 років все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років.
У запізнілій жалобі схилімо голови в каятті перед світлою пам’яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі.
( Хвилина мовчання. Бій гонга. )
Ведучий 2: А нам залишилась пам’ять. І дай, Боже, щоб і тільки. Щоб в Україні ніколи не повторився 33-й. Господи, вона так настраждалася від зухвалих політиків- деспотів. Збережи її для нас, для дітей наших, для наших онуків.
( Звучить пісня Т. Петриненко „ Боже , Україну збережи ”).