Позакласний захід. Голодомор 1932-1933 років

 

 

 

Урок – пам’яті

  

 

Голодомор

1932 – 1933

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала вчитель історії

                                                                         Боровець В.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ведучий 1: Дорогі діти,сьогодні у нас урок  пам’яті. Присвячений він найжахливішій сторінці в історії нашого народу- голоду 1932-1933 років. Чому так сталося,що  в державі, яка має найбільші чорноземи в світі , яка завжди вважалася головною житницею Європи,  працелюбний народ голодував?  Сьогодні ми спробуємо  це зрозуміти, пересвідчитися на документальних  даних,  спогадах очевидців.

   Память- нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво- чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від  жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки вождів:

Багаті? – Старцюватимете!

Співучі? – Заплачете, затужите!

Горді? – Впадете на коліна!

Густолюдні? – Прополемо!

В історію оглянетесь? – Очі виколемо!

 

   Ведучий 2.  Пішов голод Україною.

  Моторошний парадокс: вимирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах, поодинці і сім’ями, вилягали роди і села. Голод забрав тих, хто за шмат хліба не стежив і не доносив на брата, не виривав останній окраєць з голодних дитячих ротів, не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, аби вижити.

  Не віриться, що тут , в Україні, раптово зник хліб, і люди залишилися без зернини.

   Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. У 1932-

1933 рр.  Сталін, говорячи про підсумки першої п’ятирічки, заявив: „  Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік, у цьому можуть сумніватися  хіба що вороги радянської влади.” Після такої заяви мало хто міг висловити іншу точку зору.

   Але ж все викачали із селян, всі фонди: продовольчий, фуражний , насінневий. Сіяти було нічим. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.

   Ведучий 1:  Смерть косила людей до літа 1933 року. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сяйві.

   Чи була того року весна?

   Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки?. Чи співали  травневими ночами  і вербах над річкою  солов’ї? ... Ніхто того сьогодні не пам’ятає. Пам’ятають інше.

   Навколо ланів були виставлені озброєні охоронці – не можна було взяти з поля жодного колоска. Найгірше – нікуди було втікати. На деяких залізничних станціях теж стояли дозорці, які мали наказ стріляти втікачів. Людина бігла до людини за допомогою, а зустрічала кулю... Гинули на вулиці, в домівках, в ярах і балках – скрізь валялися трупи.Спеціальні групи звозили їх до ярів і там же закопували. Скільки таких братських могил по Україні?

   Читаєш свідчення очевидців  і страх охоплює все тіло.

 

     Учениця: Кирилюк Ганна Григорівна, 1927 року народження з с. Тимофіївка згадує:

„ Була у нас корівка з телям, а до нас  приїхала підвода з дядьками. Зчинилася лайка  в дворі. Один зайшов у хату і почав нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав  клунок картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматок сала.

   Шпирхун , так в селі називали обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю, і сало ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилася в нього: „ Що ж ти робиш, безбожнику.” Він маму дуже побив ногами, люто лаявся, ще й револьвером розмахував. Ми з братиком дуже плакали- я думала, що почалася війна, а то прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі, та й каже: „ В останній раз дивіться на нашу корівку”,- та й заплакала...

    І спустіла хатонька наша, стало в ній сумно та голодно, як в труні. Ми голодні нишпорили по хаті,  шукали хоч сухарик, знайшли кілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім нічого...

   Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після  того, як шпирхун її побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла  і вже так і не підвелася, залишились ми з братиком вдвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг...  З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб,  запихаю у рот, а мій братик все дививсь на мене , ніби промовляв: „ Я вмираю, Ганнусю...”

 

   Ведучий 2: Ті маленькі рученьки простягнуті до Бога... Маленький братик, умираючи, просив Бога: „ Дай хоч одненьку картопельку.”

 

   Учениця:    Бозю!

                       Що там у тебе в руці?!

                       Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

                       Щоб не втонути в голодній ріці.

                       Бачиш, мій Бозю, я ще- дитинка.

                       То ж підрости хоч би трохи бодай.

                       Світу не бачив ще білого, Бозю.

                       Я – пташенятко, прибите в дорозі.

                       Хоч би одненьку пір’їночку дай.

                       Тато і мама – холодні мерці.

                       Бозю, зроби, щоби  їсти  не  хтілось!

                       Холодно, Бозю,

                       Сніг дуже білий.

                        Бозю, що там у тебе в руці?..

 

   Ведучий 1:  Вчитель Григорій Якович Коноваленко  з села Шевченкового Решетилівського району Полтавської області згадує:

„ Особливо важка була зима  33-го: виткнулась перша зелень  і виснажені мої земляки накинулися на неї. До висівок додавали сушені головки конюшини, щириці або спориш і випікали хліб. Їли багато, і від завороту кишок зразу помирали, коли наступав ранок, у школі діти кволими голосками сповіщали:

• Помер Ковальченко з 3-го класу.
•  Пазюченко з другого.
• Лук’яненко, Кришталь, Іванченко...

Ведучий 2: Малеча гинула щоденно: хто вдома, а хто на вулиці під тином або ж  у школі. Тоді вчителі разом з батьками заходились копати ями. Часто ховали трупи в завалених погребах, в сараях, на городах, у садках, навіть у старих колодязях. Переважно без трун, просто загортали тіло в якесь лахміття... Вимирали цілими сім’ями- залишалися пустками хати.

   Наприкінці навчального року з 83 хлопчиків та дівчаток лишилося тільки троє...А школа наша закрилась. Як було зазначено в спеціальному наказі райвно: „ Через відсутність потрібного контингенту учнів.”

 

   Учень читає вірш „Вічний монолог”А. Листопад.

 

                                       Я ще не вмер?

                                       Ще промінь в оці грає.

                                       В четвер мені пішов десятий рік.

                                       Хіба в такому віці помирають?

                                       Ви тільки поверніть мене на бік.

                                       До вишеньки!

                                       В колиску ясночолу.

                                       Я чую запах квітів. Я не вмер.

                                       А небо стрімко падає додолу,

                                       Тримайте хтось  хоча б за коси верб.

                                       Куди ж  ви , люди, людоньки, куди?

                                       Окраєць ласки

                                       Чи хоч з печі диму.

                                        В клітині кожній- озеро води.

                                        Я ще не вмер?

                                        - Усі прходять мимо.

 

   Ведучий 1: Із доповідної записки наркому  охорони здоров’я  УРСР ЦК ( б) У про стан здоров’я населення Київської області у зв’язку з продовольчими труднощами   3 червня 1933 року.

   Мовою оригіналу:

„ О состоянии населения  Киевской области в связи с продовольственными затруднениями можно судить на основании цифр, которыми располагает обласная оздоровительная комиссия и облздравотдел по 66 районам,  отнесенным к группам тяжелых районов.

 

                                              25 марта     5 апреля     15 апреля

Общее количество               386201        474540       493644

 голодающих

 

”Умерло с 1 января по         14548          26479         27809

 

Ведучий 2:  Несомненным следует считать значительно приуменшенными цифры умерших, так как проверка на местах и тщательное изучение местного материала свидетельствуют о значительно  больших цифрах; так по Сквирскому району с 1 января по 1 марта по отчетным даным умерло  802 человека, между тем  при проверке установлено на 15 марта 1733 смертных случая”.

   За свідченнями дітей гинуло вдвічі більше, ніж дорослих. І як було матері. В муках народивши, викохавши, випестивши свою кровинку, вона не могла  бачити як помирає її дитина з голоду, які пекельні муки вона переживає.

   ... Звали її Пріською. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку і до ранку всі померли.

 

   Учениця:  Спіте діти, спіте любі.

                     І не просинайтесь!

                     Вже не буде мучить згуба.

                     Забере вас пташка райська.

                     Спіте міцно, спіте, діти.

                     Янгол Божий на порозі.

                     Вже не буде  істи хтітись.

                     І не будуть пухнуть нозі.

                     Натопила маковинням,

                     Затулила лядку й комин.

                     І в тумані темносинім

                     Заспівала колискову.

                     Спи, синочку, горе- ласку.

                     Засинай навіки, доню.

                     То  моя остання ласка

                      З материнської долоні.

                      Ще пограймось навперейми

                       В піджмурки з бідою.

                       Лельки.

                       Заховаємось од неї

                       У сиру земельку.

 

  Ведучий 1:  Доведені до відчаю, люди їли жаб, котів, собак... і людей. До якого ж стану треба довести людей!

        Із спогадів Євгенії  Іванівни Адамович з м. Чернігова.

 

   Учениця:   „ У 1933 році мене направили на практику в Ріпківську лікарню.Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертався з проханням, видавати довідки про смерть родичів, писати в них, що смерть настала від серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками зверталася багатодітна мати. Одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18-19 років і приніс усі довідки, які видавали її матері. З’ясувалося, що ця дівчина і її мати  вбили і з’їли всіх молодших дітей, а потім збожеволіла від голоду дівчина вбила матір, а коли її варила, сусіди заявили в міліцію, бо з хати чути було запах вареного м’яса.”

 

  Ведучий 2:  На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна раз, вдруге, втретє переписувати історію на догоду диктаторові чи скороспеченому ідеологічному божкові, та з пам’яттю народу нічого не вдієш.

   Голод 1932-1933 рр. – це геноцид проти української нації.

   Ще й сьогодні дослідники цих подій сперечаються відносно чисельності загиблих від голоду. Називають цифри від 5 до 10 мільйонів чол.  Але я напевне знаю, якби не голодомор 1933 р. нас би,  українців,  сьогодні було б 100 млн.

 

   Учениця:   Хай палає свіча... Хай палає.

                      Поєднає нас вона в цей час.

                      Хай сьогодні спогади лунають.

                      Пам’ять чиста світла і велична.

                      Пісня й слово хай єднає нас.

 

  Ведучий 1:  Пройдуть роки минуть десятиліття, а трагедія 1932-1933 років все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років.

   У запізнілій жалобі схилімо голови в каятті  перед світлою пам’яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі.

 

       ( Хвилина мовчання. Бій гонга. )

 

   Ведучий 2: А нам залишилась пам’ять. І дай, Боже, щоб і тільки. Щоб в Україні ніколи не повторився 33-й. Господи, вона так настраждалася від зухвалих політиків- деспотів. Збережи її для нас, для дітей наших, для наших онуків.

             ( Звучить  пісня Т. Петриненко  „ Боже , Україну збережи ”).