Позакласний захід на тему: “Голодомор 1932 – 1933 рр.“

Позакласний захід на тему:
“Голодомор 1932 – 1933 рр.“

Мета: На основі  документальних фактів розширити знання учнів про страшну трагедію 1932-1933 років; виховувати в учнів інтерес до вивчення минулого українського народу, повагу до правдивої історії, якою б страшною вона не була.

Форма проведення: історико – літературний вечір.

Оформлення класу:

На дошці написи:

“А онде під тином пухне дитина, голодною мре”

(Т. Шевченко)

“Замученим голодом, безбожно похованим, неспіваним у молитвах, неоплаканим”

(Євангеліє)

Плакат про голодомор ( плакат із символічним зображенням України періоду 1932 – 1933 років  – виснаженої жінки з мертвою дитиною на руках.), на стіні образ Божої Матері, прикрашений вишитим рушником. На столі хліб, свічка.

    Учитель: Історія багатостраждального українського народу перенасичена трагічними сторінками минулих століть. Проте є одна з них, яка ніколи з плином часу ніколи не буде поглинута мороком небуття. Це події голоду 1932 – 1933 років, який смертельним вихором пройшовся по колись благодатних і родючих українських землях і викосив майже все живе на селі.

Учень:

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

І кирзами – різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Всe трощив буревій навкруги..

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

                              ( Д. Головко)

    Учитель: Ми запалимо свічку. Нехай наш кабінет сьогодні стане храмом Скорботи і Пам’яті. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932-1933 роках. Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії ХХ століття, присвячуються ці хвилини.

(Усі стоять. Хвилина мовчання).

Учень: 1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду. Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила.Не можна забути трагедію дітей цього періоду.

Учень читає вірш “Вічний монолог”.

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, люди, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

А житечко моє таке густе.

А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Учениця: Молитва Катерини Мотрич у 1932-1933 рр.

Хто се? Чий голос щоночі просить:

“Хлібця! Хлібчика дай! Мама, матусю, ненечко! Крихітку хлібця”.

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій у якого дика сарана забрала все до зернини.

Благородице! Матір наша небесна! Покрово, покровителька люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили Мою землю і народ мій на червоних дияволів?

Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Ч и ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви сили небесні?

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині, прісно й навіки вічні відведи. Амінь!”

Учитель:

Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, – це одне. А коли люди гинуть від голоду в мирний час – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата хлібом. Ще нашу Україну називали “житницею Європи”.

Хіба можна уявити, що народ – хлібороб помирає від голоду?

Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прогодувати свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.

В ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника. Пам’ятаймо, що зимою 1932-1933 років помирало в Україні 17 чоловік на хвилину, 21 тисяча щодня!

Саме так влада поступила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті роки минулого століття.

Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти усього людства.

А чи так давно це сталося? Ні. Ще досі живі свідки тих часів.

Учениця: Про ці страшні роки розповідають нам бабусі і дідусі, яким розповідали їхні батьки, котрим пощастило вижити. “Сум і горе був незабутній. Люди ставали самі на себе несхожими. Не то привиди, не то сновиди якісь. Збайдужілі, отупілі. Не чути було не те що пісні, а й доброго слова. Жінки вишивати покинули. Хіба до цього, коли нічим голодну душу зогодити! Не всі однаково голод переносили. Одні пухли, що аж шкіра лопалася і витікала вода. Відкривалися рани. Ятрилися, загнивалися. Другі висихали на тріску. Сама шкіра та кістки. На обличчі опухи, під очима набряки. Геть не впізнати, хто вона за людина”.

Учень: Розповідала Євдокія Лусиник, с. Химо – Рябушне (тепер Перебудова) Ніжинського району.

“В селі вимерло дуже багато людей. Їх ніхто не підраховував. Бувало йдеш вулицею, а мертвих на возі  везуть складених, як дрова. У дуже багатьох випадках до могили клали по декілька покійників, бо не було кому копати яму. Я не знаю, як ми врятувалися від голодної смерті. Коли розповідаю про це, то завжди плачу”.

Учениця:  Від імені Малиночки Антоніни Миколаївни, 1921 року народження із с. Топчине на Дніпропетровщині.

“...Тільки тепер, маючи своїх дітей і онуків, я розумію той біль, який терзав мою маму, коли її з трьома дітьми вигнали з хати. До себе нас впустила сусідська бабуся. Мама боролася за наше життя. Першу травицю пускала в їжу. З квітів акації робила борошно. Я й тепер духу акації не терплю. Ніколи не забуду дівчинку Лізу, років дванадцяти. Вона кудись йшла, але впала край дороги. Я підійшла до неї. Вона страшно спухла. На литках глибокі тріщини – безкровні рани, з яких текла рідина. У ранах копошились дрібні білі черви. То був останній день коротенького Лізиного життя. Тепер на сільському кладовищі немає ніяких слідів тих братських могил. І страшно думати, що відійде покоління, яке пам'ятає жахи 33 року. Спасибі тим, хто відроджує правду”.

Учень: Із кожної тисячі селян триста вимерли голодною смертю. І шукали живі своїх близьких серед висохлих тіл, звалених до яру, і знайшовши заспокоювалися тихо. І було це жахливіше за крик. А ті, хто чекав на голодну смерть і неминуче божевілля, благали опинитися в тому яру, а не залишатися самотніми в мертвій хаті і мучитися, бо дуже хотілося їсти. Вимирали цілі села! Втікачі з сіл заповнювали міста і вмирали прямо на вулицях. Прагнучи врятувати від смерті хоча б дітей, селяни везли їх до міст й залишали в установах, лікарнях, на вулиці. Щоб перешкодити втечам голодуючим за межі республіки чи в міста, були розміщенні загороджувальні загони внутрішніх військ.

        Учениця: Села були завалені трупами людей. Були численні випадки людоїдства. Деякі селяни збожеволівши від голоду вбивали і їли власних і чужих дітей.

 Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум, кричала тільки: “Ваня, Ваня, Ваня!”

          Чуєш, Йвану?

Чуєш, кличе мама…

Одягнути чистеньку сорочку.

Білий день.

          Така червона пляма.

Озовись, загублений синочку!

Кличе світ.

Тебе за світка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко…

Божевільна мати…

Біль…

Страждання…

Подивись, загублений синочку.

Стративсь розум.

В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку…

І голодні перепухлі діти.

Не вмирай, зарубаний синочку!

Учень: Ось ще одна трагічна розповідь:

“На хуторі недалеко Гребінок проживала сім`я Любченків – Іван, його дружина, синок і дві дочки. Почалися важкі часи. Все, що лише тільки можна, було виміняно на хліб та крупи. Більше нічого міняти, а значить нічим жити. Якогось дня не стало Івана. Жінка опустивши очі відповідала сусідам, що той подався до Гребінок по хліб, та чогось довго не повертається. Ніхто тому не здивувався. Скільки отих мертвих лежало по обочині шляху до Гребінок! Ішла людина, впала виснажена і – все. Згодом померлих скидали на вози і вивозили на кладовище. Через кілька місяців не стало і старшої дочки. Розповідала людям, що дочка померла і вона її закопала. І те не було дивом. Всі так робили з померлою ріднею, в кого ще були сили. Через деякий час односельчани  дізналися, що вона вбила свого чоловіка Івана і старшу дочку і їх поїла з меншими дітьми. Голови та кінцівки закопала. Міліція забрала її, десь вона загинула на Соловках”.

Учениця: Голод забрав мільйони життів. Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідження називають цифри від 3 до 7 млн. чоловік. Це булла трагедія народу, наслідки якої відчувалися протягом багатьох десятиліть. У січні 1937 р. було здійснено перепис населення. Населення України змінилося на 15 млн. чоловік. Результати перепису були знищені, а учасників перепису було репресовано. Кожний п`ятий житель в Україні внаслідок голодомору помер голодною смертю.

Учитель: Не сьогодні це сказано: час народжуватись і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Хай ці гіркі слова Правди народженні після десятиліть безмовства, ляжуть першим  каменем у підмурах всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу.

Наперекір усім бідам український народ вистояв і вижив. Ми вклоняємося жертвам голодомору. Схиляємо голову перед могилами невинних людей замучених голодною смертю.

Сьогодні у нас у кожного хліб на столі, без якого ніхто не сідає до столу.

І хочеться сказати:

“Боже,Ти освяти цей хліб, що на столі.

Любов’ю тих, що впали на світанні

На ще незораній плугатарем ріллі…”

(звучить пісня Оксани Білозір “Свіча” (відеокліп)).