22 серпня о 18:00Вебінар: Як зробити урок цікавим: перевірені лайфхаки

Позакласний захід "Все Гоголя про Гоголя питаю..."

Про матеріал
Розширити кругозір учнів про життя і творчість М. В Гоголя: розвивати сценічні та акторські здібності дітей, уміння співпрацювати в колективі; виховувати в учнів почуття прексного, любов до художньої літератури, до рідної землі.
Перегляд файлу

Мельнице-Подільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 

 

ПОЗАКЛАСНИЙ ЗАХІД

 

 

 

«ВСЕ ГОГОЛЯ ПРО ГОГОЛЯ ПИТАЮ…»

 

 

 

 

 

 

                                                                      Підготувала: вчитель

                                                                       зарубіжної літератури

Тимочків Людмила Петрівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2019 рік

Звучить музика Й. С. Баха «Звуки дощу»

Голос за сценою: «...Женіть геть із душі все каламутне! На ясне, на свіже повітря! На працю! Сильніше та міцніше створюйте опір в душі своїй всьому, що є нікчемним і чим спокушається суспільство. Пам'ятайте вічно, якої землі громадянином ви є і що ні перед ким нема стільки потреби праці, скільки перед громадянином цієї землі...»  - Микола Васильович Гоголь (1 слайд)

Ведуча. (2 слайд)  З жовтня 1831 року в петербурзькій газеті «Литературные прибавления к Русскому инвалиду» було надруковано лист Олександра Сергійовича Пушкіна. Звертаючись до видавця газети, а через нього до усіх читачів, він писав: «Щойно прочитав "Вечори на хуторі біля Диканьки". Вони вразили мене. Ось справжня веселість, щира, безпосередня, без награності, без примітивізму. А подекуди яка поезія! Все це настільки незвично для нашої теперішньої літератури, що я до цих пір не прийшов до тями... Вітаю громадськість з істинно веселою книгою, а авторові сердечно бажаю подальших успіхів».

Ведучий. З таким піднесенням великий російський поет зустрів видання першої збірки повістей тоді ще нікому не відомого Рудого Панька. Справжнім автором «Вечорів на хуторі біля Диканьки» був скромний юнак Микола Васильович Гоголь. Тільки три роки тому приїхав він до Петербурга з далекої Василівки, що загубилась серед безкраїх просторів України.

Ведуча. Разом із Пушкіним Гоголя щиро вітала вся прогресивна Росія. Той, хто по-справжньому любив, цінував вітчизняну словесність, розумів, що в літературу прийшов талановитий оригінальний письменник, справжній художник слова, якому вслід за Пушкіним судилося відкрити нову сторінку в історії літератури.

Ведучий. М.Гоголь – українець, якому судилося стати великим російським письменником. Митець дає нам усвідомлення нас самих, нашого коріння і нашої національної перспективи.

 Ведуча. Тарас Шевченко дуже високо цінував Миколу Гоголя не тільки як талановитого письменника, а й як людину, як особистість і присвятив йому вірш. (3 слайд)

Читець 1.     Гоголю ( під музику  Й. С. Баха «Орган»)

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

 А третя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може,

й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились

Престолові-отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате.А ми будем

Сміяться та плакать.

В кайданах... байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Болиголова, брате...

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини.

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже: викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Цебто, бачиш,

Лепта удовиці.

Ведучий. У листі до В. Рєпніної Т. Шевченко писав: "Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!" Хоч за життя Шевченку та Гоголю так і не довелося зустрітися, але доля їх поєднала на шляхах вічності – на сторінках світової літератури. Гоголь опинився в Римі, Шевченко – у казематах III відділення, а потім був засланий в закаспійську пустелю рядовим солдатом. Але й там у скрутну хвилину свого життя Т. Шевчен­ко, роздумуючи, записує: "О Гоголь! Наш незрівнянний Гоголь!" – та вважає його не "москалем", а "братом". Вже наші з вами сучасники називають письменника козацьким Вальтером Скоттом. (4 слайд)

Ведуча. Серед видатних людей, які складають славу і гордість світової культури, належне місце посідає М.В.Гоголь. Для росіян він – Николай Васильевич, для українців – Микола Васильович, італійські друзі називали його – синьйор Нікколо, для людства він просто Гоголь, великий чародій слова, ясновидець, який мав дар проникати в таємницю душі людської.

Читець 2.Все Гоголя про Гоголя питаю –  (Під музику Й. С. Баха «Абарчо»

Яким він був? І в чому таїна,

Що сам собі усе про нього втаюю,

Вночі він ближче, гірше завидна.

Всі таємниці вдень скресають льодом.

Стаєш нікчемним, згірш усіх нікчем,

Люблю його останнім перельотом

І небо замикаю тим ключем.

Душа летить із вирію за Гоголем

В гніздо пречистих і скорботних рук.

Душа моя відчайно незагоєна,

Їй дише вслід морозом Басаврюк.

А в небі тихо. І немає стелі.

І тільки видно, як віддалеки

Він хмарою химерною шинелі

Нам зігріває різдвяні зірки.

І тільки тужно, бо не доступитись,

І тільки журно, бо нема й нема.

До неба встати. З неба зір напитись.

Душа живе ще, хоч і смерть німа.

І. Драч "До Гоголя"

 Ведуча. У квітні 1976 року у Венеції відбувся міжнародний симпозіум, при­свячений М. В. Гоголю, який висвітлював тему: "Гоголь і європейська культура". На цьому форумі його проголосили не тільки слов'янсь­ким генієм, а і письменником усіх народів на нашій планеті.(5 слайд)

Ведучий. Україна... З нею були пов'язані дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Народився він 20 березня (за новим стилем — 1 квітня) 1809 року в селі Великі Сорочинці. Гоголь був українець за походженням, родовими традиціями закорінений в українське старшинсько-священицьке й культурне середовище, тобто духовний ґрунт, на якому він виростав, був глибоко український.

Назавжди відходило дитинство. Наступила юнацька зрілість, а з нею молодість та визначеність думок, прагнення до активної діяльності. (6 слайд)

 Ведуча Гоголь з хвилюванням очікував появи «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Багато заповітного та близького серцю письменника приховано в цих повістях. Навіть назва, взята Гоголем для цих повістей, була сповнена для нього прихованого змісту. Диканька — родовий маєток Кочубеїв у Миргородському повіті Полтавської губернії — знаходилась у 25-ти милях від гоголівської Василівки. Старий дубовий ліс у Диканьці був улюбленим місцем прогулянок юного Гоголя. (7 слайд)

 Ведучий. Поява «Вечорів на хуторі біля Диканьки», за словами Пушкіна, була дійсно винятковим явищем у вітчизняній літературі. Гоголь відкрив читачеві дивовижний за своєю яскравістю та колоритом світ життя народного, сповненого романтикою далеких легенд, фантастичних оповідок, наповнених ліризмом, веселим та здоровим гумором. (8 слайд)

 Ведуча Микола Гоголь для нас – знайомий незнайомець. Він називав себе містичним письменником. Дійсно, все його життя і його спадщина – суцільна таїна, творчість Гоголя привертає увагу багато поколінь науковців, але цей процес не вичерпав себе. Дискусії навколо творів майстра та його імені й досі тривають. І це закономірно, тому що Гоголь – справді "цілий світ", великий і різнобарвний. Тож варто разом поринути в нього, спробувати "відчути його багатогранність і неповторну красу".

 

Вистава «Травнева ніч, або Утоплениця»

(9 слайд « Українська ніч».  Музика «Нічний спів солов’я»)

Читець 3. Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. Вдивіться у неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежний небесний намет напнувся, розгорнувся ще неосяжніше. Горить і дихає він. Земля вся в срібному сяйві; і чудове повітря, прохолодно-задушливе, і повне ласкавості, і рухає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Непорушно, натхненно стали ліси, повні темряви, і величну тінь кинули від себе. Тихі й спокійні ці ставки; холод і пітьма їхніх вод оточені темно-зеленими стінами садів. Незаймані зарості черемхи й черешень боязко простягли своє коріння до студених вод і зрідка лопотять листом, немов сердячись і гніваючись, коли прекрасний бурлака - нічний вітер, підкравшись умить, цілує їх. Усе кругом спить. А вгорі все дихає; все дивне, все урочисте. А на серці й бентежно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба... Мов зачароване, дрімає на горі село. Ще дужче, ще краще виблискують проти місяця купи хат, ще сліпучіше виринають із пітьми низенькі їхні стіни. Пісні замовкли. Все тихо. Потомлені люди сплять. Де-не-де тільки світяться маленькі вікна та коло деяких хат пізно вечеряє запізніла сім’я..    

(Український танець під українську пісню «Тихо над річкою». (Слайд 10)

  • Левко. Чия ж це хата? Чиї це двері? (Трохи помовчавши, заграв він і заспівав): 

Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько!

-Левко.  Ні, напевне, міцно заснула моя ясноока красуня, - сказав козак, закінчивши співати і наближаючись до вікна. - Галю! Галю! Чи ти спиш, чи ти не хочеш до мене вийти?.. Ти боїшся, либонь, щоб нас хто не побачив, або не хочеш, може, показати своє біле личко на холод? Не бійся: нікого немає, вечір теплий. Та коли б і з’явився хто, я прикрию тебе свиткою, обмотаю своїм поясом, затулю руками тебе - і ніхто нас не побачить. Та якби і холод повіяв, я ближче пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на твої біленькі ніжки. Серденько моє, рибко моя, намистинко! Виглянь на часинку. Подай крізь віконечко хоч білу ручку свою... Ні, ти не спиш, горда дівчино, - промовив він голосніше і таким голосом, яким говорить той, хто засоромився хвилинного приниження. - Тобі любо знущатися з мене, прощавай!

Галя - Який же ти нетерплячий!  Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Повно людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.

 -Левко.  - О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене ближче.

- Левко.  Ти знаєш, як мені гірко хоч хвильку не бачити тебе.

 - Галя.  Знаєш, що я думаю? - перервала дівчина, замислено вп’явши в нього свої очі. - Мені все хтось ніби на вухо шепоче, що вже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки... Я помічаю навіть, що мати моя віднедавна стала суворіше наглядати за мною. Чесно кажучи, мені веселіше в чужих було.

-Левко.   Два місяці тільки в рідному краї - і вже заскучала. Може, і я обрид тобі?

 - Галя.  О, ти мені не обрид, - мовила вона, усміхнувшись. - Я тебе люблю, чорнобровий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як поглянеш ти ними - в мене ніби душа засміється: і весело, і добре їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.

 -Левко.   О, моя кохана! - скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх. 

- Галя.  Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?

 -Левко.   Що? Що я хочу одружуватись, а ти вийти за мене? Говорив. – (Але якось сумно звучало в устах його це слово: “говорив”).

Галя . - І що ж?

 -Левко.   Що з ним удієш? Прикинувся старий пень, як завжди, глухим: нічого не чує, і ще й гримає, що вештаюсь хтозна-де та розгулюю з хлопцями по вулицях. Та не журись, моя Галю! От тобі слово моє козацьке, що умовлю його!

 - Галя . Та тобі, Левку, досить тільки слово мовити - і все буде по-твоєму. Я знаю це по собі: інший раз і не послухала б тебе, а скажеш слово - я і мимохіть роблю, як тобі хочеться. Поглянь, поглянь, - казала вона далі, поклавши йому голову на плече і звівши очі вгору, де синіло безкрає українське небо, заквітчане знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. - Поглянь, ген-ген далеко промайнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п’ята... Чи правду кажуть, що то Божі ангели повідчиняли віконечка в своїх ясних оселях на небі і дивляться на нас? Так, Левку?

Правда, що це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей були крила, як у птахів, - полетіли б туди високо-високо. Ух, страшно! Жоден дуб у нас не дістане до неба. А кажуть, наче є десь у якомусь далекому краї таке дерево, що шумить своїм верховіттям у самому небі, і Бог сходить по ньому на землю у великодню ніч.

 - Левко.  Ні, Галю; у Бога є довга драбина від неба до самої землі, її ставлять перед Великоднем святі архангели, і щойно Бог ступить на перший щабель, як всі нечисті духи летять стрімголов і купами падають у пекло, і тому на Великдень жодного злого духа не буває на землі.

- Галя.  Як тихо погойдується вода, ніби немовля в колисці! - мовила далі Галя, показуючи на став, похмуро обрамлений темним кленовим гаєм та вербами, що журливо потопили в ньому довгі свої віти.

- Галя.  Я пригадую ніби крізь сон, давно-давно, коли ще була маленькою і жила у матері, щось страшне розповідали про цю хату. Левку, ти, певне, знаєш, - розкажи!

 -Левко.   Хай йому всячина, моя красуне! мало чого не набазікають баби та люди нерозумні. Ти себе тільки потривожиш, будеш боятися, і не спатиметься тобі спокійно.

- Галя.  Розкажи, розкажи, любий чорнобровий парубче! - казала вона, пригортаючись лицем своїм до його щоки й обнімаючи його. - Ні, ти, мабуть, не кохаєш мене; у тебе є інша дівчина... Я не буду боятись; я спатиму спокійно вночі. А тепер не засну, якщо не розкажеш. Я буду мучитись та думати... Розкажи, Левку!..

 - Левко.  Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сидить чорт, який наструнчує їх на цікавість. Отож, слухай.

(Левко розповідає під музику П. Чайковського «Березень»)

- Давно колись, моє серденько, жив у цій хатині сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже померла; от і задумав сотник одружитися з другою.

- “Чи будеш, батьку, і тоді мене любити, як візьмеш другу жінку?”

 - “Буду, моя доню; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, моя доню, ще ліпші даруватиму тобі сережки та намиста”. Привіз сотник молоду дружину в новий дім свій. Гарна була молодиця - рум’яна й білолиця; тільки так страшно поглянула вона на свою падчерку, що та аж скрикнула, її побачивши, і хоч би слово промовила за цілий день сувора мачуха. Настала ніч. Пішов сотник із молодою дружиною у свою спочивальню; замкнулась і біла панночка в своїй світлиці. Гірко зробилось їй; стала вона плакати. Коли дивиться: страшна чорна кішка підкрадається до неї; шерсть на ній горить, і залізні пазурі стукотять по підлозі. Перелякана панночка скочила на ослін; кішка за нею. Перескочила на лежанку - кішка й туди, і раптом кинулась їй на шию і почала душити її. З криком відірвавши її від себе, кинула додолу; знову крадеться страшна кішка. Жах охопив її. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її панночка і - брязь нею по долівці, - лапа із залізними пазурями відскочила, кішка з виском зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молодиця. На третій день вийшла з перев’язаною рукою. Здогадалась бідолашна панночка, що її мачуха відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці носити воду, мести хату, мов простій селянці, і не показуватись у панські покої. Важко було бідоласі, та нічого не вдієш - треба коритись батьковій волі. На п’ятий день вигнав сотник свою дочку з дому босу і шматка хліба не дав на дорогу. Тоді тільки гірко заплакала панночка, затуливши руками біле лице своє.

- “Загубив ти, батьку, рідну дочку свою! Загубила відьма грішну душу твою! Хай же тебе Господь прощає, а мені, безталанній, мабуть, не велить Він жити на білому світі!”

 - І ген там, чи бачиш... - тут обернувся Левко до Галі, показуючи пальцем на хатину. - Дивись сюди: он, далі від хати, найстрімкіший берег. З того берега кинулась панночка у воду, і відтоді не стало її на світі.

- Галя.  А відьма? - боязко перебила його Галя, звівши на нього заплакані очі.

 -Левко.   Відьма? Старі баби балакали, що з того часу всі утоплениці виходили ясної ночі в панський сад грітися на місяці; і сотникова дочка стала над ними за старшу. Однієї ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, напала на неї і з криком затягла у воду. Тільки відьма і тут викрутилась: вона перекинулася під водою на одну з утоплениць і тим врятувала себе від батога з зеленого очерету, якою хотіли бити її утоплениці. Вір тим бабам! Кажуть ще, ніби панночка щоночі збирає всіх утоплениць і вдивляється кожній в обличчя, намагаючись дізнатися, котра з них відьма. Та досі не впізнала. І коли надійде із людей хтось, одразу велить йому впізнавати, а як не хоче, то погрожує втопити. Отак, моя Галю, розказують старі люди!.. Теперішній пан хоче будувати на тому місці винницю і прислав навмисне для цього сюди винокура... Що це за галас чується? Це наші вертаються з гулянки. Прощавай, Галю! Спи спокійно і не думай про ці бабські вигадки. Сказавши це, Левко обійняв її міцно, поцілував і пішов.

 - Галя.  Прощавай, Левку, - говорила Галя, задумливо вдивляючись у темний ліс.

II   Голова  

- Левко.  Ні, хлопці, годі вже, не хочу! Що це за гульня? Як вам не обридне гультяювати? І без того ходить слава, ніби ми якісь бешкетники. Лягайте краще спати! - так казав Левко гульвісам - приятелям своїм, які намовляли його на нові витівки. - Прощавайте, хлопці! На добраніч вам! - і швидкою ходою пішов він од них вулицею. -“Чи спить моя ясноока Ганнуся?” - думав він, проходячи повз знайому нам хату, обсаджену вишнями. (Серед тиші стало чути неголосну мову. Левко спинився. Між деревами забіліла сорочка..).

- “Що це таке?” - подумав він і, підкравшись ближче, сховався за дерево. Місяць осяяв лице дівчини, що стояла перед ним...

- Це Галя! А хто ж отой високий?, Тихо притулившись до деревини, вирішив він постояти на місці. Дівчина виразно вимовила його ймення.

- Голова. Левко? У Левка ще молоко на губах не обсохло! - сказав хрипко і напівголоса високий чоловік. - Якщо я зустріну його колись у тебе, - намну йому чуба!..

 -Левко.  Хотів би я знати, яка це шельма нахваляється намнути мені за чуба?

- Галя.  Як тобі не соромно! Ти брешеш; ти дуриш мене: ти мене не любиш; я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!

- Голова. Знай, Левко багато намолов тобі дурниць, закрутив тобі голову (раптом здалося парубкові, що голос чоловіка не зовсім чужий, ніби він колись його чув). Та я ще покажу Левкові. Він думає, що я не бачу всіх його штук? Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!

 (Почувши це, Левко вже не міг далі стримувати свого гніву. Підійшов на три кроки вперед, розмахнувся з усієї сили, щоб дати такого штурхана, від якого чолов’яга, хоч на вигляд і був здоровань, не встояв би, може, на місці; але саме тоді промінь упав на обличчя його, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв його батько. Мимохіть похитав головою та стиха свиснув крізь зуби Левко від подиву. Збоку зашелестіло; Галя швиденько шугнула в хату, зачинивши за собою двері) 

-Левко.   Оце так батько! Так он які водяться за тобою штуки! нічого собі! А я собі дивуюсь і ламаю голову: чого це він все прикидається глухим, коли починаю говорити про діло. Пожди ж, старига, ти в мене будеш знати, як шастати під вікнами молодих дівчат; будеш знати, як відбивати чужих наречених!

- Левко.  Гей, хлопці! сюди, сюди! - гукав він, махаючи рукою парубкам, які знову сходились докупи. - Сюди! Я вмовляв вас іти спати, а тепер радий хоч цілу ніч сам гуляти з вами.

 - Парубок 1.  Оце діло! Мені все чогось нудно, коли не вдається добре погуляти й наробити витівок. Все наче бракує чогось, наче загубив шапку або люльку; одне слово, не козак, та й годі.

 -Левко.   Хочете ви подражнити добряче сьогодні голову?

 - Парубок 2 . Голову?

-Левко.  Еге ж, голову!

 Покажемо йому, хлопці, що ми вільні козаки!

- Парубки.  Покажемо!

- Левко.  Та ще ось що: попереодягайтесь у що попало.

 - Парубок 1. Гуляй, козацька голова! - говорив дужий гультяй, ударивши ногою об ногу і ляснувши в долоні: - Оце так розкіш! Оце воля!

  IV   Парубки гуляють   Голова, як господар оселі, сидів у самій сорочці і полотняних шароварах. Тут голова спинився. Під вікном стало чути гомін, тупіт і танці. Спершу стиха бренькнули струни на бандурі, до них приєднався голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла вихорем:  

Парубки, чи чули ви?

Чи ми розуму позбулись?

У сліпого голови

Клепки в голові розкулись.

Треба голову набить

 Сталевими обручами;

Йому клепки закрутить

Батогами, батогами!

 Сивий голова, й сліпий,

І старий, як чорт, - а дурень!

 До дівчат палкий, липкий,

 Волоцюга. Дурень, дурень!

 Чи ж тобі до парубків!

Та тобі вже б в домовину,

Насадити стусанів,

За чуприну! за чуприну! 

  - Голова.  Владою моєю і всієї громади дається наказ: цієї ж миті піймати того розбишаку, а заразом і всіх, кого знайдете на вулиці, і привести на розправу мені.

-Десяцькі.  Даруйте, пане голово, - закричали деякі, кланяючись у ноги. - Подивилися б ви, які пики! Побий мене Бог, і родились, і хрестились - не бачили отаких потворних пик! Чи довго до гріха, пане голово? Настрашать так, що жодна баба не візьметься вилити переляк.

- Голова.  Ось покажу я вам переляк! Що ви? Слухатись не хочете? Руку за ними тягнете? Бунтуєте? Що це? Та що ж це? Ви заводите розбишацтво? Ви!.. Ви!.. Та я на вас комісарові! Зараз же, чуєте, хутко! Біжить! Летіть як хорти! Щоб я вас!.. Щоб ви мені!..

Усі порозбігались.  

  V   Утоплениця  

-Левко.   Ні, так і заснути недовго! - говорив він, підводячись і протираючи очі.

І ось здалося, ніби вікно відчинилось.. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося. Тихо відійшов він від ставу і поглянув на будинок: похмурі віконниці були тепер відчинені; шибки блищали при місяці.

-Левко.   “От як мало треба зважати на те, що кажуть люди, Тут живе хтось”. (І мовчки підійшов він ближче; але в домі все було тихо. Налагодив він бандуру, заграв і заспівав: )

 Ой ти, місяцю, мій місяченьку!

 І ти, зоре ясна!

Ой, світіть там на подвір’ї,

Де дівчина красна.  

(Вікно тихо прочинилося, і та сама голівка, яку бачив у воді, визирнула з вікна, пильно прислухаючись до пісні).

-Утоплениця.  Заспівай мені, молодий козаче, яку-небудь пісню! - тихо мовила вона, схиливши набік голову й опустивши густі вії.

 -Левко.   Якої ж тобі пісні заспівати, моя ясна панночко? Сльози тихо покотилися по її блідому лицю.

 - Утоплениця.  Парубче, - казала вона, і щось незвичайне, дитяче й ніжне відчулося в її голосі. - Парубче, знайди мені мою мачуху! Я нічого не пошкодую для тебе. Я винагороджу тебе! Розкішними, цінними дарунками я наділю тебе! У мене є рукава, гаптовані шовком, дороге намисто. Я дам тобі пояс, оздоблений перлами. У мене є золото... Парубче, знайди мені мою мачуху. Вона люта відьма: не мала я спокою від неї на білому світі. Мучила мене. Поглянь на лице моє: вона вивела з нього рум’янець своїми нечистими чарами. Подивись на білу шию мою: вони не змиваються! Вони не змиваються! Вони ніколи не змиються, ці синці від залізних пазурів її! Подивися на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, - по піску гарячому, по землі студеній, по тернах колючих вони ходили; а на очі мої, які вони - не бачать од сліз... Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху! Голос її, який дедалі гучнішав, раптом урвався.

-Левко.   Усе б я радий зробити для тебе, моя панночко, та як мені і де її знайти?

- Утоплениця. Поглянь, поглянь! - швидко сказала вона, - вона тут! Вона он на березі водить танок між моїми дівчатами і гріється на місяці. Тільки вона хитра й лукава. Вона прикинулась утопленицею, та я знаю, та я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно через неї. Я не можу через неї плавати легко і вільно, як риба. Я тону, падаю на дно, як ключ. Знайди її, парубче!

Левко огледів берег: у прозорій срібній імлі мигтіли легкі, мов тіні, дівчата, в білих, як розквітла конвалією галявина, сорочках; золоте намисто, дукачі виблискували на їхніх шиях; але вони були бліді: тіло їх ніби було вирізьблене з прозорих хмар і аж світилося наскрізь при срібному місяці. Танок наближався до нього колом.

(Танець утоплениць під музику П. Чайковського: уривок із балету «Лебедине озеро»)

-Левко.  “Це не відьма”,

 ( Левко став пильно вдивлятися в обличчя дівчат. Стрімко й сміливо гналась одна за дівчатами. )

 - Левко.  Відьма! - скрикнув він раптом, показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.

(Панночка засміялась, а дівчата з криком повели за собою ту, що була за ворона.)

- Утоплениця. Чим же тебе нагородити, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти любиш Галю, а суворий батько твій не велить тобі женитися з нею. Він тепер тобі не перешкодить: візьми і віддай йому ось цей лист...

VI   Пробудження 

 -Левко.   Невже це я спав? Так правдиво, ніби це й не сон. Дивно, дивно... - казав він далі, озираючись. Тут він розтулив свою руку, що була міцно стиснута, і мало не скрикнув від подиву, побачивши в ній записку.

-Левко.  “Ех, якби я вмів грамоти!” - подумав він, вертячи перед собою навсібіч папірець. Цієї миті почувся галас позад нього.

 - Голова.  Не бійтесь, хапайте його зразу! Чого злякались? Нас десяток! Голову даю на відсіч, що це людина, а не чорт

 - Ану, скидай, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі людей морочити! - сказав голова, схопивши Левка за комір, і зразу отетерів, витріщивши на нього своє око. - Левко! Син! - скрикнув він, відхиляючись назад від подиву й опускаючи руки. - Це ти, собачий сину? Ти диви, чортове насіння. Я думаю, яка це шельма, який вивернутий біс викидає штуки. Аж виходить, усе ти, неварений кисіль батькові твоєму в пельку, це ти заводиш на вулиці розбишацтво, вигадуєш пісні? Еге-ге-ге, Левку! А що це? Чи не засвербіла в тебе спина? В’яжіть його!

  • Левко.   Стривай, батьку! Велено тобі віддати оцю записочку.

Голова.  Не до записок тепер, голубе! В’яжіть його!

  •  Писар.  Заждіть, пане голово! - сказав писар, розгорнувши папірця, - тут наче комісарова рука.
  • Десяцькі.  Комісарова? - Комісарова
  • Левко.  Комісарова? Дивно! Ще незрозуміліше!”
  • Голова.  Читай! читай!  Що там пише комісар?
  • Винокур.  Послухаємо, що пише комісар, ( тримає в зубах люльку і викрешує вогонь. )
  • Писар відкашлявся і почав читати: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі податки і давати лад на селі, сам звихнувся і чиниш дурниці...”
  • Голова.  От, їй-же-богу, нічого не чую! - перервав голова.
  •  Писар почав знову: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дур...”
  • Голова. Стривай! Стривай! Не треба! - закричав голова. - Я хоч і не чув, проте знаю, що головного діла тут ще немає. Читай далі! “
  • Писар. ...А через це наказую тобі зараз же одружити твого сина Левка Макогоненка з козачкою вашого села, Ганною Петриченковою, а також полагодити мости на великому шляху і не давати без мого відома обивательських коней судовим паничам[4], хай би вони їхали хоч із самої казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я, що оний мій наказ не буде виконано, ти один переді мною будеш відповідати.   Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дришпанівський”.
  • Голова.  Он воно що! - сказав голова, роззявивши рота. - Чуєте ви, га? Чуєте: за все відповідає голова - отож слухайтесь! Слухайтесь і не перечте! А коли ні, то я вам... А тебе, - говорив він далі, обернувшись до Левка, - оскільки комісар наказує, хоч і дивно мені, як це дійшло до нього, - я оженю. Тільки спершу ти все ж у мене скуштуєш нагая. Знаєш того, що висить на покутті? Я поновлю його завтра... Ти де взяв цю записку?

- Левко.  Я ходив учора ввечері ще до міста і побачив комісара, він саме вилазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас дорогою назад пообідати.

- Голова.  Він говорив це?

- Левко.  Говорив.

 - Голова. Чуєте? - поважно піднявши голову. Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! - тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. - Комісар! Чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж неабияка честь? Еге ж?

 - Писар.  Ще, скільки я можу пригадати, - підхопив писар, - жоден голова не частував комісара обідом.

 - Голова. Не кожен голова голові рівня!  Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б заради поважного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, може, полотна, ще чого-небудь... Га?

-Писар.  Треба, треба, пане голово!

- Левко.  А коли ж весілля, батьку?

- Голова. Весілля? Ох, дав би я тобі весілля... Ну, та заради поважного гостя... Завтра вас піп і повінчає. Хай вам чорт! Нехай бачать комісар, що то справність... Ну, а тепер, хлопці, додому! Ідіть спати!

- Левко.  “Дай тобі Боже небесне царство, добра й прекрасна панночко! Нехай - тобі на тім світі довіку усміхається між ангелами святими. Нікому не скажу про диво, що трапилось цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна повіриш мені й разом зо мною згадаєш добрим словом бідолашну утопленицю”.

(Тут він наблизився до хати: вікно було прочинене

 - Спи, моя красуне! Нехай насниться тобі все, що є найкращого в світі; та все ж не буде воно краще за наше пробудження. (Перехрестивши її, він зачинив віконце і тихенько пішов.)

Читець 4.   (Слайд 11)

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ ГОГОЛЯ ДО НАЩАДКІВ

У віковій повторності цвітінь

Давно спочили недруги і друзі.

Мій друже, через кілька поколінь

Пишу до тебе в невимовній тузі.

На серці камінь і в душі жура:

Не все зробив, не написав, що треба,

Тому прийшла, уже прийшла пора

Із потойбіччя промовлять до тебе.

Живи в смиренні, в Господі живи,

Не дай себе хандрою ошукати,

Щоб не змогли прислужники Москви

Коріння рідне в тебе відібрати.

В спокусливому світі не забудь

В годину ранню і у вечорову,

Що ще і досі на землі живуть

Коробочки, і Плюшкіни, й Ноздрьови.

І Чичиков у роздумах не спить –

Ну де б ще «мертві душі» прикупити?

Укоренилась в людях ненасить –

Чим більше є, тим більші апетити.

Тож я до вас через віки лечу,

У відчаї молюся до знемоги.

Сміюся й плачу. Каюся й кричу.

Щасливі будьте. Ваш Микола Гоголь

 

 

 

 

docx
Додано
6 лютого
Переглядів
256
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку