ШЕВЧЕНКОВІ ГОСТИНИ

 

 «Поки сонце світить, тебе, Тарасе, не забудуть...»

 

 

Святково прикрашений зал

Мета: познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом українського поета Т.Г. Шевченка, виховувати  повагу до української нації, прищеплювати любов до української культури.

Обладнання: «Кобзар» Т.Г. Шевченка, портрет Т.Г. Шевченка, прикрашений вишитим рушником, виставка книг.

Поряд слова:    І мене в сім’ї великій,

    Сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

ДУДНИК ОКСАНА ПІД МУЗИКУ ЧИТАЄ СВІЙ ВІРШ «СОН В САДУ ШЕВЧЕНКА»

Дудник:  20 лютого весь світ відзначає День рідної мови.  Сьогодні це свято особливе, тому що 9 березня ми святкуємо річницю з Дня народження основоположника нової  української літературної мови Т. Шевченкова.

2-й ведучий:  Саме йому Оксана присвятила свою поезію «Сон в саду Шевченка», а ми присвячуємо цій даті наше свято.

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

Нещасна мати сповила

Його малого  й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

Входить мати.

Малий Тарас

...Ще в школі,

Таки у вчителя –дяка,

Гарненько вкраду пятака,

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й  куплю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або три царіє  со дари

Та сам собі у буряні,

Щоб не почув хто не побачив,

Виспівую та плачу...

 

Мати. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

 

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

Мати. Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

 

 Малий Тарас.   Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

 

Мати. Так, синочку, правда.

 

Малий Тарас.  А  чому так багато на небі зірочок?

 

Мати.   Це коли людина на світ приходить,  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,  зірочка падає. Бачив?

 

Малий Тарас. Бачив,  матусю,  бачив… Матусенько, а чому одні  зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

 

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

 

Малий Тарас .  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

 

Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)

 

Мати.

 

 Як гірко, як нестерпно жаль

 Що долі нам нема з тобою!

 Ми вбогі, змучені раби,

 Не знаєм  радісної днини.

 Нам вік доводиться терпіть,

 Не  розгинать своєї спини.

 Промовиш слово і нагай

 Над головою люто свисне.

 І так усюди з краю в край.

 Панує рабство ненависне.

)

Учитель:  Уявіть собі стареньку білу хату з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем, а біля хати – яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні – квітник, улюбленець сестри, терплячої, ніжної няньки Катерини. А біля воріт стоїть гілляста верба з засохлим верховіттям, а за нею – клуня, оточена стогами жита, пшениці і різного хліба, а за клунею, по косогору, йде вже сад.

Учні виконують пісню «Садок вишневий коло хати»

 

Сценка «Тарас і діти»

Тарас виходить, йде з понуреною головою

 

Голоси

Торкнулося сонечко твоєї голови!..

Як звешся хлопчику?

Тарас.

Тарас, кажу! А ви?

Голоси

А ми коники-стрибунці,

Нас нелічені табунці,

Срібнодзвінні підківки,

Ними дзвоним залюбки

В материнці й в чебреці!

Здаля чіткіше вирізьбилась пісня: !Ой горе тій чайці, чаєчці – небозі…”

Тарас. А я піду до тих стовпів,

Що небо підпирають.

Голоси.

Там обрій смерком закипів!

Він пропаде серед стовпів

Цікаві – не вмирають

Тарас. А де ви? Я не бачу вас

Голоси.

Ми всюди! Всюди! Всюди!

Ми – мерехткий вечірній час…

Ми – іскри місячних прикрас…

Ми – тихий сон приблуди…

Тарас. Ви, мохи, душі козаків?

Голоси.

Він упізнав нас, браття!

Він зазирнув у глиб віків…

Хороший син росте в батьків.

Відвага і завзяття!

Знов піснею озвалась долина

“Ішли чумачки, воли попасали

Та чаєчку  з чаєням забрали…”

Голоси.

Це він іде до тих стовпів,

Що небо підпирають…

Там обрій смерком закипів…

Ще пропаде серед степів!..

Цікаві – не вмирають.

 

Тарас: (у супроводі мелодії  «Така її доля…») Як не тікав я од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як не одмахувався рукою до того суму, що лежав над людьми, одначе тьмарився мені світ. Перше горе, що отруїло моє серце, - злидні та праця тридцятидворічну матір поклали в домовину. На руках батька залишилось п’ятеро сиріт:  Микита – на дванадцятому, я – на десятому, Ярина – на восьмому, Марія – на четвертому, Йосип –  на другому році. Батько оженився вдруге, взявши вдову Оксану Терещенчиху теж із дітьми. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але застудився він у дорозі, помер слідом за матір’ю. Не стало  нам життя у своїй хаті. Але найбільше перепадало мені…

 

Сценка

Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє".

 На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

 

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

 

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

 

Хлопчик: А вівці?

 

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

 

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

 

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

 

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

 

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

 

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

 

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?

 

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

 

Тарас: А далі що?

 

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...

 

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

 

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

 

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

 

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

 

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає).

 

 

Ведучий 1:         Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися, -

Хоч з гори та в воду!

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає. («Думка»)

 

Ведучий 2:          Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі –

здається, панують,

А долі не знають, -

Ні долі, ні волі! («Катерина»)

Ведучий 1:   Минає час. І стає Шевченко будителем народних мас. Він гнівно викриває кріпосництво, точно передає невільницьке становище народу при російському самодержавстві.

(Виходить молодий  Тарас у чорному сюртуці, білій сорочці з чорним бантом.  Довкола нього збирається гурт селян. Кожен хоче щось сказати поетові.)

Селянин: Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

                 Пани – кати…

                 Латану свитину з каліки знімають,

                  З шкурою знімають,

                  бо нічим обуть княжат недорослих,

Дівчинка:  А он розпинають

                   вдову за подушне, а сина кують,

                   Єдиного сина, єдину дитину,

                  єдину надію! В військо оддають!

Жінка:     А онде під тином

                  Опухла дитина, голоднеє мре,

                  А мати пшеницю на панщині жне…(Поема «Сон»)

Селянин: Чи Бог бачить із-за хмари

                   наші сльози, горе?      

Жінка:     Чи довго ще на сім світі

                  Катам панувати?

Шевченко:  (задумливо)

                    Пани, пани!

                    Схаменіться! Будьте люди,

                    Бо лихо вам буде.

                    Розкуються незабаром

                    Заковані люде,

                    Настане суд, заговорять

                    І  Дніпро, і гори!

                    І потече сторіками

                    Кров у синє море

                    Дітей ваших…(«І мертвим, і живим…»)

Селянин: Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші.

Шевченко: А що мені буде?

Селянин: У москалі оддадуть…

Шевченко: Нехай!

Учні виконують пісню «Реве та стогне Дніпр широкий»

Ведучий 1:  Його заслали в окремий Оренбурзький корпус солдатом. І до всього, мені ще заборонено писати й малювати.

 Ведучий 2:  О Господи, як то тяжко

                      Тії дні минають.

                      А літа пливуть меж ними,

                      Пливуть собі стиха,

                      Забирають за собою

                      І добро,  і  лихо!

                      Забирають, не вертають

                      ніколи нічого! («Лічу в неволі дні і ночі…»)

 

Ведучий 1: Дванадцять років минуло після арешту Шевченка, він повертався на Україну хворим , знесиленим і постарілим у 45 літ. Тяжкою була його зустріч з рідними – сестрою Яриною та братами Йосипом і Микитою – кріпаками поміщика Фліорковського. Жахливі картини підневільного життя постали знову перед його очима. 

 

Сценка

 

Лине пісня «Ой не шуми, луже...».

 

Виходить Лілея у довгій білій сорочці, з розпущеним волоссям.

 

Лілея. За що мене, як росла я,

 

Люде не любили?

 

За що мене, як виросла,

 

Молодую вбили?

 

За що вони тепер мене

 

В палатах вітають,

 

Царівною називають,

 

Очей не спускають

 

З мого цвіту? Дивуються,

 

Не знають, де діти!

 

Скажи мені, мій братику,

 

Королевий цвіте!

 

Нащо мене Бог поставив

 

Цвітом на сім світі?

 

Щоб людей я веселила,

 

Тих самих, що вбили

 

Мене й матір?.. Милосердий,

 

Святий Боже, милий!

 

   Звучить пісня «По діброві вітер віє»

 

Ведуча

 

Гордий, величний, палкий і нескорений

 

Наш незабутній славетний Кобзар,

 

Лине в безсмертя над нивами й горами

 

Помислів, дум і сердець володар.

 

На сцену виходять учасники композиції, читають по черзі:

 

1.   І поки сонце світить над землею, і поки б’ється серце в грудях людей, тебе, Тарасе, не забудуть!

2.   Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

 

 

3.   Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

 

 

4.    Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла

перетворити золота його душі у ржу.

 

 

5.    Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті –

невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все

наново збуджуватимуть його твори.

 

6.   Нас просто не існує без Шевченка. У ньому - уся історія наша, усе буття, усі мрії.

7.  Відомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

8.  Уявити себе без Шевченка українцеві - все одно, що без неба над головою. Він - вершина нашого родового дерева.

9.

Провіснику волі,

Великий титане!

Справдились думи твої.

Приймай же данину

Любові і шани

Од вольних синів

Нової сім’ї.

Покоління поколінню

Про тебе розкаже,

І твоя, Кобзарю, слава

Не вмре, не поляже.