Практична робота. Складання історичного портрету лідерів національно-ввизвольних рухів 1848-1849.

Практична робота №1

На уроці ви навчитесь:

1. Аналізувати і узагальнювати матеріал;
2. Створювати есе.

Теоретичний матеріал

1. Українське відродження

 Кожна нація має складну внутрішню структуру. Її тіло - це народні маси, пасивні носії етнічної свідомості. Спілкуючись рідною мовою і зберігаючи культурні традиції, вони, втім, не в змозі активно стверджувати і захищати національні інтереси. Цю функцію виконує еліта - нечисленна, але найдосвідченіша і найсвідоміша верства лідерів та організаторів - інтелектуалів, державних діячів, військових.
  Відсутність еліти позбавляє націю можливості самоорганізуватися, створити свою державу, що є необхідною умовою нормального існування в сучасному світі. А не маючи своєї держави, народ змушений жити в державі сусідів в колоніальному статусі «молодшого брата». Це засвідчує трагічна історія України за останні півтисячоліття.

 Перша серйозна спроба відродити українську державу за часів Богдана Хмельницького закінчилася поразкою через брак національно свідомих, компетентних лідерів. Внаслідок тривалого поневолювання України Польщею значна частина української шляхти полонізувалася і перейшла на службу західному сусідові.

 Після входження України до складу Російської імперії остання активно русифікує вищі верстви українського суспільства. Шляхта поповнює ряди російського дворянства, чиновництва та інтелігенції.

 В той же час, залишаються патріоти - лідери автономістського руху – Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш, Федір Туманський. «Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою», – писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи.

 Українських патріотів єднала прив’язаність до минулого і критичне відношення до сучасного. Вони намагалися зберегти місцеву правову систему, базовану на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті «Історія Русів» – першій більшій пам’ятці модерної української політичної думки. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження у склад Російської держави.

 Європейські романтики особливо захоплювалися українською народною культурою. Україна з її багатою природою, задушевністю народних пісень і героїчним минулим здавалися їм втраченим раєм. Українські сюжети, у першу чергу пов’язані з козаччиною, послужили джерелом наснаги для провідних романтиків. Доля гетьмана Івана Мазепи була описана Байроном та іншими відомими європейськими поетами. А.Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішим з посеред усіх слов’янських народів. Хрещений батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Готфрід Гердер записав у своєму щоденнику: «Україна стане новою Грецією – в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя».

 Концепції Гердера та європейських романтиків давали сильний стимул для збирання етнографічних матеріалів. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий (академічний) рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.

2. Ідеї слов’янської єдності

 Різні громадсько-політичні та культурні діячі, виходячи з етнічної та мовної спорідненості слов’ян підтримували ідею їхнього тісного єднання, що вилилося у появу слов’янофільства. Форми вияву слов’янофільства були найрізноманітнішими: проповідь культурної спільності, взаємодопомога у національному відродженні, солідарність із визвольним рухом слов’янських народів тощо.

 Ідеї слов’янофільства знайшли відображення у літературній та науковій діяльності багатьох слов’янських «будителів» - П.Шафарика, Я.Коллара, В.Ганки, які працюючи для свого народу, спричинилися до національного пробудження інших слов’янських народів.

 Українське слов’янофільство, яке набуло поширення починаючи з 1830-х років, виявилося у діяльності як громадсько-культурних і політичних об’єднань, наприклад, «Руська трійця», Кирило-Мефодіївське товариство, так і окремих діячів, зокрема М.Максимовича, О.Бодянського, І.Срезневського.

 Слов’янофільство відіграло помітну роль і в національному самоусвідомленні українців. Намагання використати ідею слов’янської єдності для політичного об’єднання всіх слов’ян в єдину державу призвело до переростання слов’янофільства на панславізм, який у середині ХІХ ст. приходить на зміну романтичному слов’янофільству у деяких слов’янських країнах, насамперед у Росії і Чехії.

 Уперше термін «панславізм» вжитий Й.Геркелем у 1826 р. Панславізм був проявом різних концепцій слов’янської єдності, пошуком моделі національного розвитку, а подекуди й національним виживанням. Відтак панславізм став складовою національної свідомості більшості слов’янських народів.  Оформлення панславізму як всеслов’янської ідеї припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. Політичне поневолення більшості слов’янських народів, ідеї Великої Французької революції і німецького романтизму, наполеонівські війни, слов’янське національне відродження вплинули на поширення серед освічених кіл західних і південних слов’ян ідеї слов’янської єдності.

 Своєрідної інтерпретації набув панславізм у польських землях. Сильний вплив німецького романтизму на польське суспільство та мрії про відновлення Великої Польщі зумовили появу двох течій польського слов’янофільства: проросійської та антиросійської. Прихильники антиросійської течії вважали, що головну роль в об’єднанні слов’ян повинна відіграти Польща.

 У Росії у 1830-1840-х рр. М.Погодін та Ф.Тютчев – представники «слов’янолюбних кіл» російського суспільства – заклали основу концепції російського імперського панславізму. Їхні уявлення про слов’янську єдність базувалися на ідеї створення єдиної слов’яно-російської держави як противаги і протидії «ворожій» Європі. Але, в той же час, і польська і російська панславістські теорії заперечували факт існування окремого українського народу.

  3. Ідея соборності українських земель

 Поняття «соборність» з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Насамперед, слід підкреслити, що соборність не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації, - неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. Це — один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

  Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою і неймовірно складною.               Українська соборницька концепція базується на міцних історичних, правових і теоретичних засадах. Незважаючи на численні лиха й труднощі, що випали на долю нашого народу, ідея всеукраїнської єдності, соборності України ніколи не полишала його, її витоки беруть початок з періоду Київської Русі, Галицько-Волинської держави, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Гетьманщини. Згадаймо хоча б, як наполегливо добивався Б.Хмельницький розширення території української козацької держави «по Львів, Холм і Галич».

 Ідея єдності нашої держави була однією з найзаповітніших мрій українців протягом багатьох сторіч. Її обґрунтували у своїх працях визначні мислителі та діячі: члени Кирило-Мефодіївського братства,  «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем у Галичині, видатні українські вчені Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський. Саме вони висунули завдання – об’єднати всі етнічні українські землі в єдину державу.

  4. Релігійно-конфесійні проблеми в національному питанні

 Велику роль у консолідації нації та реалізації національної ідеї могла б відіграти у ХІХ ст. церква, адже йдеться про категорію духовну і моральну. Однак і в цьому серед українців не було єдності.

 Українська православна церква була ліквідована російським царатом ще в кінці ХVІІ ст.              Церковна верхівка, її вплив на духовне життя народу значною мірою залежали від митрополита. Враховуючи це, царизм вів таку лінію, яка перешкоджала українцям обіймати цю посаду. З кінця XVIII до початку XX ст. Київську митрополичу кафедру очолювали переважно росіяни, які зовсім не цікавилися життям цього краю.

 Одночасно, починаючи з кінця XVIII ст., російський уряд  і Петербурзьке православне керівництво значні зусилля спрямовують на навернення уніатів Правобережної України в православну віру. На землях, що відійшли за поділами Польщі до Російської імперії, створювалися російські православні школи, як духовні, так і державні, пізніше приватні, де навчання велося російською мовою за російськими підручниками. Здійснювалися адміністративно-репресивні заходи, насильницьке закриття уніатських церков, перетворення їх на православні.

 У 1839 р. було проголошено «Акт злуки» уніатів із православними, яким унія повністю ліквідовувалася в межах Російської імперії. Цим самим було вчинено насильство над людьми, які понад 200 років належали до уніатської церкви і звикли вважати її своєю. У XIX ст. російська церква вела вперту боротьбу з проявами української національної самобутності: заборонялися і переслідувалися спроби читати проповіді українською мовою, будувати церкви в українському стилі та ін. Священики призначалися, а не обиралися, що часто вносило відчуження у відносини між ними і паствою.

 Інакшою була справа на західноукраїнських землях, де духовенство очолило національний рух. Низка видатних діячів сприяли піднесенню культури цих земель. Відомим представником греко-католицької церкви того часу був митрополит Михайло Левицький (1816-1858), який протягом свого 42-літнього правління боровся за піднесення престижу церкви та велике значення приділяв освіті. Взагалі духовенство грало велику роль в культурному та національному житті західноукраїнських земель, особливо в Галичині. Воно було провідною верствою, так як шляхетство, за невеликими винятками, спольщилося, та намагалося об’єднати українців різних релігійних конфесій в спільній боротьбі за національні права.

Висновки

Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Майже всі політичні діячі, вчені і письменники цього часу виводилися з козацької старшини. Захищаючи свої класові права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. Таким чином історичні традиції українського народу та пробудження національної свідомості сприяли формуванню української модерної нації.

 Ідеї слов’янської єдності знайшли своє вираження у появі слов’янофільства, що сприяло виникненню громадсько-культурних та політичних об’єднань. Провідною ідеєю слов’янофільства було об’єднання всіх слов’янських народів. Але, для українських земель, на той час, головним невирішеним питанням було об’єднання суто українських земель в єдину державу. Іще однією проблемою, через яку виникали суперечки, була проблема віросповідання.

 98% українців у Наддніпрянській Україні були наприкінці православними. Конфесійна однорідність українського населення у Російській імперії була досягнута поступовою ліквідацією Греко-католицької церкви. Усе греко-католицьке населення були примушене перейти в православ’я. І навпаки – у Галичині та Закарпатті ще до кінця XVIII ст. усе українське населення майже поголовно стало греко-католиками. Єдиним регіоном, де серед українців співіснували дві церкви, православна і греко-католицька, була Буковина.

1. Перед тим, як написати есе,необхідно:

1. Вивчити необхідний теоретичний матеріал;
2. З’ясувати для себе особливості теми;
3. Подумати, у чому може полягати актуальність заявленої теми;
4.  Виділити ключову тезу й визначити свою позицію щодо неї;
5. Скласти тезисний план, сформулювати думки та ідеї, що виникли з приводу теми.

2. При написанні есе слід дотримуватись таких правил:

1.  Актуальність теми;
2. Тесиз містить  три аргументовані докази (заперечення), що виражають вашу власну думку (позицію), яка має у своїй основі науковий підхід;
3. Висновок, який містить заключне судження (умовивід.

3. Написати есе на тему «Українське відродження».

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________