Презенетація до проекту "Літературна Сумщина"(письменники рідного краю)

Олександр Демиденко «На крилах лелек»

Олександр Демиденко народився на Сумщині. Закінчив Чернівецький університет. Працював у системі народної освіти та управлінні культури у Чернівцях, Сумах, Києві. І при цьому завжди залишався поетом у глибині своєї чутливої, доброї душі. Його поезіям властива метафоричність, простота вислову. А ще – надзвичайна мелодійність. Неспроста ж Степан Сабадаш, Анатолій Гайденко, Ярослав Вишиваний, Остап Гавриш та інші українські композитори беруть їх за основу своїх пісень, які потім співає вся Україна.

Скільки слів малечі,Скільки милих звуків – Я живу, до речі,У сузір'ї внуків…

Там, де вивільги стерли всі крила. Об левади і мішаний ліс, Світла юність моя пролетіла. У цій батьківській хаті колись…

Куди поділися літа?Тих юних мрій стежки далекіЧомусь пригадую не раз, Що пролітали, як лелеки,Через літа і бистрий час. Отут ще вчора ми бродили. В шовкових травах берегів, І карасі в ставку ловили,І пасли з хлопцями корів. Майнуло літечко зелене. Туди, де вже його нема, Пройшла вже осінь через мене, Й на сивині моїй – зима.І сад я виростив, і внуків,І нову хату збудував,І десь між нив, гаїв та луків. Літа зіркам пороздавав.

Люблю я музику природиІ світлі арії краси – Там, де в гаю складають оди. Дзвінкі пташині голоси. Де ллються, як весняна повінь,П'янкі відлуння Божих струн,І звуків тих чарівний промінь. Мене пронизує, мов струм. Де заворожують і гами,І дивних клавішів пісніТак, що й землі вже під ногами. Не відчуваєш і вві сні.

Портрет осеніЯкби я був художник і поетІ володів би сущими дарами,Намалював би осені портрет. Казковими й живими кольорами. Якби я мав божественні слова, Я осінь описав би так магічно, Що горобина в золотих дивах. Всіх чарувала б солодко і вічно. Якби я міг знайти такі ключі,Що відмикали б навіть таємниці,Закарбував би вдень чи уночіТой клин, що увігнали в обрій птиці.

Люблю я світлий камертон природи,Коли звучать у щебеті ліси. Й міцні дуби козацької породи. Нам подають могутні голоси. Люблю калин коралове намисто,Що кожну гілку сяйвом прикраша. Здається, квітом і черленим листом. Знов очищається моя душа. Люблю я вітру вільного дозвілля,І запашний любисток у саду,І гомін степу та євшанське зілля,Що знали скіфів й Золоту Орду. Люблю всім серцем близьке і далеке – І шир землі, і всю небесну вись,І шлях отой, що із варяг у греки. По руслах рік віками зачепивсь.

Сріблясту нитку бабиного літа. Пришила осінь до кленової кори, І жовте листя, воском перевите, Висвічує казкові кольори. Побільшало і золота на вітах,Й нічного холоду в пошерхлому садку,Де павутинки бабиного літа. Кудись мандрують в білім сповитку.

Голки стерні, облизані туманом,До обрію біжать в полях, мов їжаки,І сонце не встає уже так рано,Хоч є опеньки вже і маслюки.

Танцює з вітром осінь у діброві, Де листопад махає лисячим хвостом,І карнавалу маски кольоровіРозносять дні у пелені кругом. Стоять дерева в мареві розп’яття. Й малюють жар кострів без олівця,- То золотим палаючим багаттям. Ми очищаєм душу і серця.

Рясні вінки вогнистої калини. До оніміння паморочать кров,Де гоготять червоні хуртовини,Неначе в мрійній юності любов. На пишних гронах світлого галуззя. Горить її нев’януча краса,Здається, диво це, що квітне в лузі,Чарує зорі й світлі небеса. Немарно, ні, дівочу ніжну вроду. Прирівнюють до шлюбних цих калин. Це ж про її красу, ясну і горду,Несуть віки пісні, як цвіт перлин. Сріблясті краплі чистого росиння. Дзвенять у тиші, начебто кришталь,І знов плодів багряне горошинняЇх п’є і п’є, мов промені світань. Тремтять навкруг полони насолоди. У золотім кораловім плащі,Немов краплинки серця і природи. Злились у цім осінньому кущі.

Намовчалась тиша коло ставу,Надимілись трави на рядні,Як косили вицвілу отаву. Укорочені осінні дні. Відлетіло сонце десь у небо,Заховавши в хмарах все тепло,Тільки занімілі сизі верби. У воді купають жовте тло. Он гасає шум очеретами,У вітри впрягаючи коня,Й відчиняють зорі срібні брами. Відгорілим свічам плину дня…

Просмолений, як човен, синій вечір. Кудись веслує свій казковий плин,Ховає місяць в хмарах жовтий глечик,Останній промінь зливши між долин. Над ставом верби розіпнули шатраІ цідять тишу через сито віт,Де Божа вічність, мудра і ошатна,Цвіте, мов яблунь буйний ясноцвіт…

Я дивлюсь, скільки вистачить зору,На красу цю магічно земну…

В низині в срібний іній травичкуІнкрустує легкий морозець…

Зима. Мороз. Снігів замети,В лисицях різьблені шибки,І чути співи, чути злети – То йдуть селом колядники. В колядці тій – різдвяна сила. Й блаженний дар благословінь – Родила в яслах Діва Сина. Для світла нашого й спасінь. Горить, палає святвечірня. Різдвяна тайна і свіча,І ллється в серце нам прозріння,І світ яснішає в очах. І прозріває мудрість наша,За вченням Господа йдучи. О життєдайна щедра чашо,Звучи колядками, звучи!