Жив старий-престарий чоловік. Жив самотньо. Мав тільки одного-єдиного сусіда — бузька, на стрісі своєї хати. Бузько жив зі своєю бузьчихою. Вони виводили троє–четверо бузьченят і вчили їх літати. Одного разу молодий бузько не розрахував своїх, ще слабеньких сил, упав у глибоку прірву, зламав собі ніжку і крило пошкодив. Бачив те нещастя старий чоловік. Підібрав зраненого птаха і приніс його до себе. Місяць виходжував його, в коли ніжка і крило зовсім зажили, виніс надвір і відпустив до пташиної родини, яка вітала його радісним клекотом. Восени полинули бузьки в далекій вирій.
Минула зима. А коли з-за гір повіяли теплі весняні вітри, повернули знов до хати старого. Той, якого врятував він від загибелі, і його молода бузьчиха. І кожен із них приніс у дзьобі по зернині. Поклали ті зернини на долоню старому і зрозумів він, що не прості зернини, а чарівні. Оту зернину, що приніс бузько, посадив старий біля самої хати, а ту, що принесла бузьчиха,— над кручею. Поливав їх водою з джерела. І зросли з тих зернин небачені тут кущі. Зацвіли вони в травневу пору пахучими квітами: бузьків кущ — фіолетовими кетягами, а бузьчихин — білими, схожими на парасольки, суцвіттями. Тоді й назвав цей удячний чоловік бузьків кущ — бузьком, а бузьчихи — бузиною. Бузок веселив зір своїм цвітом, а бузина дарувала старому цілющі ліки від багатьох хвороб.