Презентація "Богдан-Ігор Антонич"

Справжнє прізвище батька було Василь Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря

Народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в с. Новиці (Західна Україна).

Автобіографія В горах де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені, і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені. Тепер — де б я не був і коли-небудь, я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені. А як зійшов із гір до гамірливих міст, у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив, глядів спокійно на хвиль противних гурагани. Мої пісні — над рікою часу калиновий міст, я — закоханий в житті поганин.

Навчався у польській гімназії у м. Сянок.

Антонич почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у середній школі, але тому, що школа була польська і він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані польською

Антонич вперто працює над собою, у першу чергу, над своєю мовою. Виявляється, ті норми й наголоси, які він засвоїв з дитинства, те його таке рідне «лем» перед дієсловами – все це діалектні інваріанти української літературної мови. Юнак, як справжній титан, студіює твори класиків української літератури – Т.Шевченка, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, С.Руданського, Лесі Українки, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, повсякчас працює над своїм мовленням, особливо над фонетикою, і вже за рік ніхто не впізнавав за усною й писемною мовою Антонича, що він лемко. 

Львівський університет У 1928р. студіював у Львівському університеті. У 1934р. закінчив університет з дипломом магістра.

ліворуч зі хрещеними руками З 1929р. прилюдно виступає з віршами

Перший свій твір опублікував 1931р. у журналі «Вогні». 1931р. — перша збірка «Привітання життя». За недовге своє життя поет устиг підготувати до друку три поетичні збірки: 1931 рік – «Привітання життя»; 1933 рік – «Три перстені»; 1936 рік – «Книги Лева»; 1937 рік – посмертно вийшли «Зелена Євангелія» і «Ротації». Також збірка релігійних гімнів «Велика гармонія» видана вже у наш час.

Перша збірка Богдана-Ігоря Антонича під промовистою назвою «Привітання життя» виходить з-під пера двадцяти однорічного юнака, який у ній заявляє, що він молодий, сповнений радісного натхнення, до всього ставиться по-філософськи, тобто всьому дає свій мисленєвий коментар, який спонукає читача до роздумів. Це трохи наївне здивування митця, який у видимому звичайному світі відкрив світ глибоко потаємний. Точніше, у собі самому цей поет відкрив здатність у повсякденному, буденному бачити прихований філософський зміст. І, найперше, він навчився розуміти природу, відчувати її як живу істоту: БОЖЕВІЛЬНА РИБА Дзюрить, дзижчить, дзюрчить, дзирчить вода, мелодії грає на каміння флейті, а в білих пін хвилястогривім рейді риб щічки розцвітають з глибу дна. Над плесо вискочила з них одна, та, сонця колесом побита в леті, упала вниз. Відтоді є в хвиль меті самітна та німа, хоч молода…

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба, не заспокоїть сірини багонце чужа ржа біржі, гниль коржава гриба. І мрій снуєш срібнясте волоконце, і вверх глядиш, мов навіжена риба, яка побачила хоч раз вже сонце. У цій поезії ми бачимо один із улюблених художніх прийомів Антонича – вибудовування синонімічних рядів, при чому усі ці слова (у даному випадку дієслова) підібрані за принципом алітерації, тобто мають починатися на одну літеру. Крім того, юний поет любить розшуковувати на шпальтах словників рідковживані або застарілі слова – суто книжного вживання, і використовує їх у своїх, як і в даній, поезіях (до прикладу слово «мето» - гамір, шум). Нерідко вдається до авторських словотворів.

Юний поет ніби поставив перед собою нелегке завдання: формально оновити традиційну версифікаційну форму, використавши усі здобутки модерністського вірша. І це йому вдається – він демонструє своєю поезією, що він справжній віртуоз форми – звукопис, звукогра, кольорописання, вишукані продумані рими, довершена сонетна форма – все це сповна є у першій збірці поета-початківця. Найцікавішими у плані формальних знахідок, оригінальних зовнішніх експериментів є сонети «Бджола», «І», вірш «Осінь».

БДЖОЛА Лисніє липовий, липневий липець, липучий і лискучий в білім збанку. В нім розтопились зорі на світанку і пахощі левад, квітчастих китиць. Над озером пахучим, золотавим дзеленькає маленькая бджола. На брезклі брижі жовтого чола лягає тінь її пружком імлавим. Мов квітка, розхиляє, п’яна цукром, крил пелюстки, а рідина густа маленькі ніженьки хватає цупко. І крильцями пішла розпуки трясця, над ними мед замкнувся, мов уста. Ось так вбиває часом власне щастя.

“І” І вітер, що жене по руннім полі, і дощ, що жне руді хмар руна в млі, і злотий усміх зір на синім тлі, і долі спів пшеничної в стодолі. І виноград і водоспад удолі, і сад і дзвінкодзвонні солов’ї, і їх пісні, немов фонема “і” і гай, і водограй, і край на волі. І сон на сіні й сонні лісу тіні, і смерк в руїні, і казки в країні, і чалі коні, і чвал баский по степі. І грунь, і рунь, і ватра у вертепі, і гарний світ удень і серед ночі, і найгарніший, як лиш замкнеш очі.

ОСІНЬ Дозрівають довгі дні, як ярі яблука, лине листя з лип, плине воза скрип, коло лісу колом ллється вигук зяблика. Палиться під захід сонця неба палуба, от отара в отаві, сизі мряки сиваві, в яслах яру ясний ястер ятрить яструба. П’яне піано на піаніні трав вітер заграв. Спіють дні все менші, нерівні, піють по півночі півні і ості, осокори, рій ос і ось вже осінь і о осінь інь нь.

Друга поетична збірка «Три перстені» засвідчує, що Антонич проходить непросту внутрішню еволюцію: він майже повністю відмовляється від формального експериментаторства, набагато більше тепер важить містичне осягнення природи, її законів, і символи, виведені у вигляді чисел (три перстені – перстень пісні, перстень молодості й перстень ночі), кольорів, знаків частково заміняють зовнішні ефекти. Власне, у цій збірці ми бачимо окреслення оригінальної філософії буття – «законів біосу». Поет уже привітав життя у всіх його проявах і тепер намагається осягнути усі його найпотаємніші закони. Вже поезія «Автопортрет», яка відкриває збірку, містить основи вітаїстичної філософії – «закони біосу однакові для всіх». Для поета є очевидним, що все існуюче на планеті – люди, звірі, рослини – рівні у своєму біологізмі – «Росте хлоп’я, мов кущ малини», «Росте Антонич і росте трава», «Антонич теж звіря, сумне та кучеряве». Природа у віршах поета живе за людськими звичаями та обрядами, і навпаки – людина цілком належить тваринному світу. І, звичайно ж, автор не втратив здатність до споглядання прекрасного в природі (твори «Світанок», «Веретено»).

Поет, який у житті був непримітним, скромним, раптом відриває у собі здатність бути героєм у своєму власному поетичному всесвіті, мужнім, відважним, Нареченим Весни, Пісні – найжаданішої для юного романтика коханої. У поезіях «Весілля», «Князь», «До весни» мрії переплелися з реальністю, нічна фантасмагорія звершується за магічним словом поета.

Збірка «Книга Лева» постала внаслідок кількарічної серйозної праці. Загалом, слід зауважити, що за спогадами сучасників, Антонич був людиною кабінетного типу: він набагато природніше й комфортніше почувався біля письмового столу в оточенні книг, ніж деінде, усі пригоди відбувалися з ним на сторінках його творів. Подібно до «Трьох перстенів» ця збірка також обіграє магічне число три, містить три глави, між якими автор вставляє «Ліричні інтермецо». Зв’язок із однойменним твором М.Коцюбинського тут більш, ніж очевидний – ліричний герой Антонича теж прагне перепочинку від суєти життя на лоні природи, тоді як природа одухотворяється, набирає суто людських рис і характеристик. У своїх «Інтермецо» поет розводить … квіти, усілякі, різні – й польові, й садові. У такому квітнику – «Троянди», «Півонії», «Тюльпани» – можна лише насолоджуватись відпочинком.

У «Книзі Лева» виникають біблійні мотиви. Антонич у ряді творів («Даніїл у ямі левів», «Балада про пророка Йону (апокриф)»)хоче узгодити власні містичні знання про природу, викладені в «Трьох перстенях» із вченням Біблії, ніби переосмислити його крізь власну філософію біосу. Таким чином, тут ми бачимо уже декларування цієї оригінальної Антоничевої філософії – «Пісня про незнищенність матерії»: Забрівши у хащі, закутаний у вітер, Накритий небом і обмотаний піснями Лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом І стигну, і холону, і твердну в білий камінь.

СФРАГІТ – вживання імені чи прізвища певного автора у написаному ним творі: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Церкви, цукерні, біржі - духові і тілу. Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин крихкого щастя, прочуваєм інші цілі. Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Богдан-Ігор Антонич помер молодим, як справжній поет. Він не мав померти, але помер від пневмонії, яка розвинулась у нього після незначного хірургічного втручання (видалення апендиксу). Він не мав померти, але помер, ніби вирішивши самотужки перевірити дієвість й істинність своєї філософії біосу. Він помер за декілька місяців до власного весілля, залишивши невінчану вдову.

Богдану-Ігорю Антоничу на батьківщині у Новиці Помер на 28 році життя 6 липня 1937р. від ускладнення після операції -  запалення легень

Незакінченими залишилися новела «Три мандоліни», фрагмент роману «На другому березі» та лібрето до опери «Довбуш». Писав статті, рецензії, робив переклади, публікував сатиричні фейлетони, виступав з доповідями. Редагував журнали «Дажбог» і «Карби», малював, грав на скрипці, складав музику.

Коротке життя поета проминуло на тлі буремної епохи. Одночасно з ним, майже поруч юні поети Є.Маланюк, Юрій Липа, О.Стефанович, Ю.Косач, Н.Левицька-Холдна об’єднались в групу з промовистою назвою «Танк», виступили зі своїми першими поезіями О.Теліга, Олег Ольжич та інші поети Празької школи. Ці поети прагли незалежності України, їхнє слово стало їхньою зброєю у цій боротьбі, вони свій стилос перетворили на стилет. Але Богдан-Ігор Антонич сповідував вищу естетику мистецтва, він жив у його кришталевому палаці, у його вежі зі слонової кістки. Зрештою, він розчинився, як і жив, у мистецтві, залишивши у ньому один із найпомітніших відбитків.