Презентація до дня народження Ліни Костенко

І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…До дня народження людини-епохи, залізної жінки та геніальної мисткині Ліни Костенко. Підготувала вчителька української мови та літератури Шаблій Катерина Василівна 2021р.

Мистецький талант будь-кого з поетів різних епох полягає в тому, щоб промовити до сучасників знайомим, але ніби вперше вимовленим, неповторним словом, обезсмертити душу загадковим дотиком. Зробити слово відкриттям серед мільйонів слів і людей – це нелегка праця і велика відповідальність перед майбутнім.

Батьки з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування.

Духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку. Вплинули на характер і світогляд дівчинки також і родинні легенди. Мати. Вона була красуня з Катеринівки. Навколо ж орачі та сіячі. Було у неї п’ятеро вже нас. Уваживши ту мрію дивовижну,Купляла нам гостинчика за гривеник, Приходив небо малювати шуряк. Топила піч і поралась гаразд. Вона сказала: - Перестань, бо вижену. Ходила в церкву, звісно, як годиться. У тебе, - каже, - небо, як сіряк. Гладущики сушила на тину. Якийсь художник у роки голодніТака була хороша молодиця Зробити небо взявся за харчі.І мала мрію гарну і чудну. Були у нього пензлі Боговгодні,У ті часи, страшні, аж волохаті, - Став на ослін, одсунув рогачі.

Найпотаємнішою мрією дитинства Ліни Костенко, яку вона пронесла через все життя, було бажання бути аж ніяк не поетесою, а льотчицею, сягати далеких висот. Вона хотіла літати.  Тож якось вирішила стрибнути з парашутом, роль якого дістався старій маминій парасолі. Оскільки парасоля була чорною, а парашут мав бути білим, дівчинка обдерла стару тканину, замінивши простирадлом, натягнутим на каркас. Ліна видряпалась на горище з „ парашутом“, відкинула драбину і стрибнула. Впала, забилася, але не плакала.

А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари, то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!

Ліна Костенко увійшла в поезію шістнадцятирічною. Але вже тоді було зрозумілим, що в неї рідкісне обдарування, що вона – діамант, який потребує тільки обрамлення…кажуть, кохання – хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців. Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання – це інше. Кохання вдаряє в душу. 

У Московському літературному інституті імені О. М. Горького доля зводить її з однокурсником Єжи-Яном Пахльовським, який згодом стає її чоловіком. Як пісня, народилося їхнє кохання. Були зустрічі під зорями, були мрії, були сподівання і радість від народження дочки – Оксани Пахльовської.

Поїзд із Варшави спогади навіяв,Я ж на Україні згадую тебе. Ти співав для мене пісню вечорами:"Co komu do tego, ze my tak kochamy!"Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце,Сто доріг між нами, а печаль одна.Іншого цілую, а бринить сльозами:"Co komu do tego, ze my tak kochamy!"Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,Але Батьківщина в кожного одна.І минають роки, роки за роками..."Co komu do tego, ze my tak kochamy!"

1957 року виходить друком перша збірка «Проміння землі»У цей період Ліна є однією з найяскравіших поетес-шістдесятників. Її ім’я стало поруч з такими відомими поетами, як Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Віталій Коротич, Дмитро Павличко, Василь Стус.

„Я в людей не проситиму сили… Я в людей попрошу тільки вірш“ – писала ще в юності Ліна Костенко, немовби передбачаючи і життєві випробування, і неминучі розчарування, і довгі роки вимушеного мовчання.

У найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалось коло переслідувань, цькувань і заборон – вона писала. Ліна Костенко не нарікала на свою долю, яку обрала один раз на все життя. І тепер не нарікає… Вона мужньо і елегантно летить далі життям.

Тихим сяйвом над долею Ліни Костенко був Василь Васильович Цвіркунов. Доля звела їх 1963 року : їй – 33, йому – 46. Високий красень у високих літах завжди все розумів і був поруч всі 25 років подружнього життя до свого останнього подиху. Найнезабутніше з облич,Таке єдине, Боже, Боже!Не плач, не муч його, не клич. Він не обізветься. Не може. Там ні печалі, ані сліз. Ні дня, ні вечора, ні рання. Його нема ніде. Він скрізь,Вже в остаточній формі існування.

Розкажу тобі думку таємну,дивний здогад мене обпік: я залишуся в серці твоємуна сьогодні, на завтра, навік. І минатиме час, нанизавши. Сотні вражень, імен і країн, -На сьогодні, на завтра, назавжди!Ти залишишся в серці моїм. А чому? То чудна теорема,На яку ти мене прирік. То все разом, а ти – окремо.І сьогодні, і завтра, й навік.

Вона не така як всі…вона інша! Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України. За словами письменниці, їй не потрібні жодні нагороди.

За все життя Костенко написала лише один прозаїчний твір – роман «Записки українського самашедшого», який вийшов у грудні 2010 року. Роман отримав неоднозначні відгуки аудиторії.

Один твір письменниці екранізували. Це – кіносценарій «Перевірте свої годинники» 1963 року. У ньому розповідається про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли у 1964 році, але його так і не побачили глядачі. Його так переробили, що Костенко відмовилася від авторства.

Ліна Костенко їздила у Чорнобильську зону. Там допомагала вченим рятувати артефакти народної культури. Всі найважливіші проблеми часу знаходять відбиток в її творчості. Написала сценарій до фільму «Чорнобиль. Тризна» (1993 р. ) вона мовчки та непублічно створює неофіційний музей історії - не Чорнобильської катастрофи, а болю, горя та пам’яті людей Чорнобиля.

Цей дощ - як душ. Цей день такий ласкавий. Сади цвітуть. В березах бродить сік. Це солов’їна опера Ла Скала!Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік. Тут по дворах стоїть бузкова повінь. Аж ті бузки проламують тини. Тут щука йде, немов підводний човен,І прилітають гуси щовесни. Але кленочки проросли крізь ганки. Жив-був народ над Прип’яттю – і зник. В Рудому лісі виросли поганки,І ходить Смерть - єдиний тут грибник.

Велична постать Ліни Василівни Костенко назавжди увійде в історію української літератури. Геніальна поетеса! Так би мовити Шевченко нашої доби! Поетів такого масштабу, такого таланту народжується один – два на тисячоліття!

Коли я буду навіть сивою,і життя моє піде мрякою,а для тебе буду красивою,а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою,ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто,то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронноюні з теоріями, ні з практиками.і боліла в мене іроніявсіма ліктиками й галактиками.І не знало міщанське кодло,коли я захлиналась лихом,що душа між люди виходилазабинтована білим сміхом.І в житті, як на полі мінному,я просила в цьому сторіччіхоч би той магазинний мінімум:— Люди, будьте взаємно ввічливі! —і якби на те моя воля,написала б я скрізь курсивами:— Так багато на світі горя,люди, будьте взаємно красивими!