ПРЕЗЕНТАЦІЯ ДО УРОКУ "ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ"

(25 листопада 1838 р. – 15 квітня 1918 р.) Епіграф: Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палив. Іван Нечуй-Левицький РЕАЛІСТ

Письменник, драматург, критик, публіцист, етнограф, історик, фольклорист, мовознавець, педагог, рецензент, новатор, гуморист, сатирик.

Дуже скромний, чутливий, закоханий у життя, письменник могутньої фантазії і багатьох життєвих спостережень, високе почуття людської гідності, непримиренність до всякого насильства, глибока моральна чистота.

1847-1852 рр. – Богуславське духовне училище; 1853-1859 рр. – Київська духовна семінарія; 1861-1865 рр. – Київська духовна академія.

1865-1866 рр. – Полтавська духовна семінарія, викладає російську словесність, історію, риторику; 1866-1867 рр. – гімназія Калоша, викладає російську мову і літературу, історію, географію; 1867-1872 рр. – викладає в Седлеці; 1873р. – перша чоловіча гімназія м. Кишинева, викладає російську та церковнослов’янську мови, логіку; 1885р. – виходить на пенсію, оселяється в Києві і до кінця життя займається виключно літературною працею.

Іван Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Іван Семенович виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Це письменник-демократ, учитель-гуманіст.

«Дві московки» (1868), «Причепа» (1869), «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868-1871), «Хмари» (1874), «Маруся Богуславка» (1875), «Кожум’яка» (1875), «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки і матушки» (1888), «Баба Параска та баба Палажка» (1890), «Афонський пройдисвіт» (1890), «Скривджені і не скривджені» (1892), «Сьогочасне літературне прямування», «Українство на літературних позовах з Московщиною» (1890-1892), «Життєпис Івана Левицького» (1890-1892), «Князь Єремія Вишневецький» (1896-1897).

Зображував розорення села, роздуми про тих людей, які, повіривши в себе, можуть перемогти нездоланні перешкоди. Відображав життя пореформеного села в усіх складностях і суперечностях. Широко відтворював побут українського старосвітського духовенства, викривав його аморальність. Зображував пореформене українське село. Мріяв про активні методи боротьби й шляхи визволення уярмленого народу. Осмислював шляхи розвитку української літератури, відкидав вплив російської літератури на розвиток української літератури.

СОЦІАЛЬНО - ПОБУТОВА ПОВІСТЬ Художній твір, в якому картини родинного життя і побуту героїв зображені на фоні якихось соціальних подій чи зв`язані з певними суспільними обставинами і пояснюються ними. ТИПІЗАЦІЯ ЯК ПРИНЦИП ХУДОЖНЬОГО УЗАГАЛЬНЕННЯ.Відтворення у мистецтві й літературі певних життєвих явищ за допомогою яскравих картин і образів, у яких одиночне стає виразом загального.

ЗАСОБИ ЗМАЛЮВАННЯ КОМІЧНОГО В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ. Гумор. М`яка форма комічного; сміх, який не ставить за мету викриття явища; добродушне підсміювання. Іронія. Іносказання, яке виражає насмішку або лукавство; подвійний смисл, коли сказане набуває у контексті мови протилежного значення; висміювання, яке містить у собі критичну оцінку того, що висміюється. Іронічне ставлення передбачає насмішку, дещо сховану, але таку, що легко виявляється в інтонаціях автора-оповідача; іноді іронія маскується удаваною похвалою. Сатира. Вид комічного, який нещадно висміює людську недосконалість. Сатира виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного, висміювання людини чи явища. Сарказм. Зла, уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії.