Перевіряємо засвоєне. Тести1. Достоєвський і його художні персонажі нерозривно пов’язані з…А) Москвою; б) Петербургом; в) Сибіром; г) Семипалатинськом.2. Перший власний твір Ф. Достоєвського мав назву…А) «Ежені Гранде»; Б) «Бідні люди»; В) «Записки з Мертвого дому»; Г) «Ідіот»3. В яку книгу письменник вклав усю душу?А) «Ідіот»; Б) «Брати Карамазови»; В) «Бідні люди»; Г) «Злочин і кара»4. Головна ідея роману «Злочин і кара»…А) муки совісті, що очікують злочинця; Б) «вбивство заради людства»;В) моральна необхідність покарання злочину не зовнішнього, а внутрішнього; Г) розвінчання молодиків, які нічого не робили для покращення свого становища.5. Ім’я головного героя роману «Злочин і кара»…А) Семен; Б) Олександр; В) Павло; Г) Родіон.6. Де проживав головний герой роману?А) у комірчині; Б) у гуртожитку; В) у друга; Г) у батьків.
7. Візит до якої особи остаточно збентежив Раскольнікова?А) до матері; б) до сестри; в) до лихварки; г) до Мармеладова. 8. Зустріч з яким персонажем переконав Раскольнікова у необхідності здійснення задуму?А) з матір’ю; б) з сестрою; В) Мармеладовим; г) з Разуміхіним. 9. У сповіді Соні Раскольніков зізнається, що він…А) просто так убив; б) не хотів убивати; В) «себе вбив»; г) убив заради високої ідеї. 10. «Про злочин» - це…А) стаття в періодиці після скоєного злочину Раскольнікова; Б) стаття слідчого Порфирія Петровича з метою викрити справжнього вбивцю лихварки Альони Іванівни; В) давня стаття невідомого дописувача, яку добре знав Раскольніков; Г) стаття самого Раскольнікова.11. В розмові з Раскольниковим Порфирій Петрович згадує про воскресіння…А) Ісуса Христа; б) Лазаря; в) Петра; г) Луки.12. Скільки лишалося Раскольнікову і Соні чекати до початку нового життя?А) дев’ять місяців; б) три роки; в) сім років; г) шість тижнів Ключ: 1 Б, 2 Б, 3 Г, 4 В, 5 Г, 6 А, 7 Б, 8 В, 9 В, 10 Г, 11 Б, 12 В.
Життя за “вовчим законом”“Буржуазний ділок” Лужин. Петро Петрович Лужін – поважний, шановний чоловік середніх років приємної зовнішності. Він успішний підприємець, щасливий наречений Дуні Раскольниковой, багатий і впевнений у собі пан. Насправді під маскою доброчесності ховається низька і паскудна натура. Про таких кажуть: “…а ділова людина слухає та їсть, а потім і з’їсть.”Під час відвідування комірчини Раскольникова він висловлює таку думку: «Возлюби, перше за все, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі основане». «Якщо мені, приміром, до цього часу говорили: «Возлюби», і я возлюбляв, то що з цього виходило?.. виходило те, що я розривав жупан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполовину голими за російським прислів’ям: «Поженешся за двома зайцями, жодного не спіймаєш».». На цьому твердженні грунтується його теорія «розумного егоїзму». Природно, з такої теорії можна зробити висновок, що будь-яка допомога нужденним лише нашкодить суспільству. У своїх вчинках Петро Петрович керується не безкорисливими мотивами, а власною вигодою. Він мріє про дружину, яка була б рабськи покірна і вдячна до кінця своїх днів. Заради власних інтересів він намагається обмовити Раскольникова, звинуватити в крадіжці Соню Мармеладову.
Одруження з вродливою, вихованою, освіченою дівчиною сприятиме кар'єрі у Петербурзі. Лужин пишається тим, що починав з “мідних грошей”. Але “більш за все боявся він, ось вже декілька років, викриття, і це було найголовною підставою його постійної, перебільшеної турботи, особливо під час мрії про перенесення діяльності своєї у Петербург.” Достоєвський не каже, що великі гроші Лужин здобув злочинним шляхом, але з цитати ми бачимо, що герою є що приховувати. Лужин нахабно бреше нареченій та її матері про те, що їхній син і брат віддав надіслані Пульхерією Олександрівною гроші Соні Мармеладовій, натякаючи, що Раскольников користується послугами повії. Він підкидає у кишеню Соні купюру в сто карбованців і звинувачує дівчину у крадіжці. І це – під час поминок за її батьком. Так, Лужин не піднімає сокиру, але арешт та ув'язнення Соні – це неминуча смерть Катерини Іванівни, сирітство дітей. Якщо порівнювати вчинки Лужина і Раскольникова, то вони однаково жахливі.
Теорія вседозволеності Свидригайлова. Аркадій Іванович Свидригайлов – “людина із грязнотцою”. Свидригайлов – одна з найзагадковіших осіб у романі. Господар будинку, де працювала Авдотья Романівна Раскольникова, він намагається її спокусити. Хитрий і небезпечний для оточуючих, Свидригайлов розповідає про себе Родіону Раскольникову: «Хто я такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки в кавалерії, потім так тут у Петербурзі ошивався, потім одружився з Марфою Петрівною та жив у селі. Ось моя біографія!» На совісті Свидригайлова згвалтування глухонімої неповнолітньої дівчинки, яка вкоротила собі віку, вбивство дружини, яку він «тільки два рази вдарив хлистиком», а може отруїв, дворового чоловіка Фільки. Ці люди з’являються перед Свидригайловим у вигляді привидів. Коли він каже Родіону “ми одного поля ягоди”, читач розуміє, що й насправді Свидригайлов – “двійник” Раскольникова, бо обидва – вбивці.
Свидригайлов коїть злочини, “щоб жити весело”, в ім'я ідеї, що народилася під час роздумів про долю людства. Ми бачимо таємничий і страшний зв’язок: скривлене віддзеркалення в теорії Свидригайлова теорії Раскольникова. Свидригайлов каже: “Не думай, що ти вбив, і на цьому все скінчилося, - вбита тобою людина живе в тобі і з тобою, не відпустить тебе ні на крок”. До обох героїв приходять з “визитами” загублені ними люди. Складним є почуття Свидригайлова до Дуні Раскольникової. Він не приховує, що Марфа Петрівна заповідала їй гроші (а це – матеріальна незалежність від Лужина), й водночас шантажує Дуню: загрожує розповісти про злочин Родіона, якщо та не погодиться бути разом з ним. Під час побачення наодинці не робить нічого поганого, хоча й міг би. Він забезпечує матеріально дітей Катерини Іванівни й свою юну наречену. Свидригайлов закінчує життя самогубством, застрелившись з того пістолета, який кинула Дуня Раскольникова.
Навіщо знадобилося письменникові зазирати у таємні закутки цієї душі? Чи не для того, щоб з пронизливою ясністю показати, що навіть людина з чорною душею, яка звикла завдавати страждань іншим заради задоволення власних пристрастей, навіть така людина не може скоювати злочини безкарно? Рано чи пізно вона опиниться у порожнечі з відчуттям найповнішої безпросвітності, коли жити вже не хочеться, бо воно втратило сенс. Тоді, можливо, правий Раскольников, що заперечує свою провину перед суспільством Лужиних і Свидригайлових? “У чому моя провина?.. Вони самі мільйонами людей нищать, та ще за доброчинність вважають. Шахраї та покидьки вони, Соня!”
“Дуже мила молода людина”Саме так характеризує Андрія Семеновича Лебезятникова його колишній опікун Лужин. Лебезятников – прихильник теорії дарвінізму, про що свідчить те, що він дає Соні Мармеладовій прочитати “Фізіологію” Льюіса. Він, здається, сподівався на те, що Соня подарує йому кохання, але коли та стала повією, не захотів жити з нею в одному будинку. Коли за Соню вступилася Катерина Іванівна, він побив хвору жінку. Вже схвальний відгук Лужина наводить на думку, що Лебезятников такий само негідник, як і його опікун. Але коли він бачить, як Лужин таємно кладе купюру у кишеню Соні, а потім звинувачує її ж у крадіжці, просвічений дарвініст не витримує й виступає на захист дівчини. Й одразу перетворюється для Лужина на божевільного брехуна й молокососа. Дослідники вважають Лебезятникова “двійником” Раскольникова, але якщо уважно читаєш твір, то розумієш, що цей герой скоріш карикатурний. Дивна суміш ідей: комуна, дарвінізм, атеїзм, цивільний шлюб, нігілізм, - і напівобізнаність у всіх ціх теоріях.
Антиподи Раскольникова. Порфирій Петрович. Порфирій Петрович – пристав слідчих справ, веде справу про вбивство старої-лихварки. Він є справжнім фахівцем, до кожного злочинця він намагається знайти індивідуальний, так би мовити, психологічний підхід. Порфирій Петрович відразу здогадався, хто є справжнім вбивцею, прочитавши статтю «Про злочин». Але він не поспішає відразу посадити Родіона за грати, а дає тому час, щоб злочинець зміг усвідомити свою провину і зізнався в злочині. Тим більше, визнання провини полегшує покарання, і в цьому випадку Раскольников повинен отримати куди більш м’який термін. Розумний і тонкий психолог, слідчий жорстко і цілеспрямовано підводить його до зізнання, і лише в останній момент все зривається через несподівану появу фарбаря Миколки, що бере на себе вбивство лихварки. Порфирій Петрович змушений відпустити Раскольникова, але незабаром приходить до нього і пропонує самому з’явитися з зізнанням, що полегшить покарання, а він зі свого боку зробить вигляд, що нічого не знав. Ставлення Порфирія Петровича до Раскольнікова двояке: з одного боку, той для нього вбивця, злочинець, з іншого – він відчуває до нього повагу, як до особистості, здатної заглянути «за край», на собі випробувати ідею.
Антиподи Раскольникова. Соня Мармеладова. Софія Семенівна Мармеладова – юна нещасна істота. «Соня була маленького зросту, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка, з чудовими голубими очима». Вона молода, наївна і дуже добра. П’яний батько, хвора мачуха, голодні зведені сестра і брати – ось навколишнє середовище, в якому живе героїня. Вона соромлива і боязка істота, нездатна постояти за себе. Але це крихке створіння заради близьких людей готове жертвувати собою. Вона продає тіло, займаючись проституцією, щоб допомогти родині, відправляється слідом за засудженим Раскольниковим у Сибир. Соня – добра, безкорислива і глибоко віруюча людина. Це дає їй сили впоратися з усіма випробуваннями і отримати заслужене щастя.
Соня живе за законами християнської моралі. Підґрунтям її переконань є співчуття до чужих страждань. У Соні нема “винних”. Все, що відбувається, йде від Бога. Віра Соні палка й непохитна, але Достоєвський звертався до питань віри та схожих героїв ще й тому, що іноді його охоплювали сумніви: що дає віра самій Соні? Ніяка віра, ніяка лагідність, ніяка саможертовність не здатні захистити від таких, як Лужин. Воскресіння Лазаря. Ікона Новгородської школи. ХV ст.
Раскольников - Соня. Вперше Раскольников почув про Соню від її батька, вперше побачив, коли вона прибігла до помираючого Семена Мармеладова. Родіона вразила думка про те, що їхні вчинки тотожні: обидва переступили межу моралі заради ближніх, обох очікує “один шлях”. Чому Раскольников жадає поговорити з Сонею? Чому саме їй зізнається в убивстві, викладає свої думки, описує почуття? У нього є розумна любляча сестра Дуня, вірний друг Разуміхін, але спілкуватися з ними він не хоче. Родіон ніби випробовує Соню: він малює їй безрадісні перспективи її майбутнього, намагаючись довести, що нема сенсу у самопожертві Соні, бо все одно помре хвора та напівбожевільна Катерина Іванівна, Поленька рано чи пізно теж піде на панель, хлопчики опиняться у сирітському притулку. Соня витримує випробування. Виявляється, що ззовні слабка дівчина наділена такою моральною силою, що здатна допомогти й Родіону Раскольникову.
Зрозуміло, чому Соня полюбила Родіона. Він єдиний, хто зі співчуттям ставився до родини Мармеладових, з повагою - до самої Соні: посадив її поруч з власною сестрою, захистив, свідчачи проти Лужина. Навіть зізнання Раскольникова в убивстві старої лихварки та Лизавети не завадило їй поїхати у Сибир та підтримувати коханого. Відродження души Родіона відбулося ціною зусиль Соні, яка користувалася повагою каторжан, які називали її “матинкою Софією Семенівною”. Родіон не одразу зізнався самому собі, що теж кохає Соню. Під час перебування на каторзі він спочатку дратувався, коли Соня приходила до нього, потім звик, і лише після того, як вона захворіла, зрозумів, що не може без неї. Соня не нагадувала Родіону про віру в Бога, але він сам попросив у неї Євангеліє, і з цього часу для обох почалося нове життя, сповнене щастя та надій.