Презентація до уроку "Василь Стус – наша совість ,совість нашої нації!"

ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ СТУС — (06.01.1938 04.09.1985) 

Багато горя зазнали i Стус, i Шевченко за 47 років життя. Та нiщо - анi виснажлива праця, анi мiзерна зекiвська пайка, анi знущання наглядачiв, анi ностальгiя за рiдною Украïною - не зломило митцiв. Вони все витерпiли, дивуючи усiх незламнiстю вдачi та силою духу. Стус i Шевченко... ïх рiднить сила патрiотизму, любовi до Украïни, незламнiсть духу. Рiзними словами великi поети далеких одна вiд одноï епох утверджували справедливiсть обраного i пройденого ними шляху. Кожний по-своєму висловлює упевненiсть: народ зрозумiє й оцiнить ïхнiй подвиг. Украïнський народ високо цiнує творчiсть цих митцiв; ïхнi слова нiколи не пiдуть у небуття, бо поколiння за поколiнням зберiгатимуть у пам'ятi щиру любов свою й доземно вклонятимуться найвидатнiшим поетам Украïни: Василевi Стусу та Тарасовi Шевченку. Шевченко XX століття. Шевченком наших часів називають Василя Стуса. Літератори, порівнюючи долі поетів, знаходять багато спільного – арешти, заслання, заборона видавати вірші. Найголовніше – талант.

"Або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати,або вб'є, знищить мене. Але я – не поступлюся! Виявляється, що об'єднати та згуртувати народ можуть не тільки подія, програма, гроші, але єдина справжня біографія людини, монумент якої має стати у самому серці України неподільним символом єднання, визнання та слави... З кожної миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу..."

Народився в селянській родині Семена Дем'яновича та Ірини Яківни 06 січня1938року в с. Рахнівка, Гайсинського р-ну,Вінницької області. Згодом батьки переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. У 1940році забрали туди своїх дітей. У 1944—54р.р. Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю,а далі вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.

1959 три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської обл., потім два роки служив у війську на Уралі. Після служби Василь Стус працював літературним редактором газети "Социалистический Донбасс". З 1961 – учитель української мови та літератури школи № 23 М. Горлівки . У 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

04 вересня 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з аспірантури 15 листопада 1965 року. Після цього заробляв на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував продуктивну творчу діяльність. 

1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Стус критикував панівну систему. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. 07 вересня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалися і знищувался, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. У 1977 висланий дос. Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З місць ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво,також відхилено його і другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві, а пізніше вона потрапила до Бельгії й 1970 була видана в Брюсселі. Після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.

Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест,що перед вами, судді, не клонюся,в передчутті недовідомих верст,що жив, любив, і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну,і в смерті обернуся до життясвоїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно поклонюсьі чесно гляну в чесні твої вічі,і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

В травні 1980 був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на Київській взуттєвій фабриці « Спорт»

Багато виникає питань щодо творчості В. Стуса “ Загратованого ” періоду. Відповіді на них нема і вже не буде. Нехай читач, замислившись, відповідає на них на свій розсуд. В одному з листів, адресованому світовій громадськості, відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Табірними наглядачами було знищено збірку Стуса з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, оперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.

Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.

Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Автор А. Малишко. Меморіальна дошка біля входу до філологічного факультету Донецького університету, в якому навчався поет (1954–1959)

     Запалімо свічку пам'яті і любові. І подумаймо, чи всі ми гідні зватися сучасниками Василя Стуса. Чи простягнув би він нам на дружбу і побратимство свою натомлену, важку від роботи руку? "Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет - це людина. Насамперед. А людина - це ,насамперед, добродій". Такий заповіт Василя Стуса - бути добродієм. Жити, творячи добро. А щоб звільнити свою душу від скверни і зла, щоб просвітліти і вирости над буденністю і марнотою, треба всім нам причаститися живою водою творів цього високого сина Поділля, України, сина Всесвіту.      Отже, читаймо Василя Стуса! Прислухаймось до нього! Може, нам вдасться глибше збагнути його, світ, самих себе. ppt_xppt_xppt_xppt_x

Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці, на майдані Василя Стуса. Нехай до нього прийде УкраїнаІ зніме хустку, і пов’яже хрест. Десниця Божа і Господній перст. Укажуть місце ,де його калина.