Презентація, "Герої Небесної Сотні.... Хто вони?"

№2. 20 лютого 2014 року стало найчорнішим днем в історії незалежної Української держави: цього дня у центрі столиці загинули десятки українців, які протестували проти режиму тодіш-нього президента. №3. Хто такі Герої Небесної Сотні? №4 – 6. «Небе́сна Со́тня» — прийнята в Україні збірна назва загиблих учасників акцій протес-ту (Революції Гідності) у грудні 2013 — лютому 2014 року. Це протестувальники, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Майдану №7. Відеоролик «Героям Небесної Сотні». №8. Героями Небесної Сотні стали люди, різні за віком, статтю, освітою, релігійними й навіть політич-ними переконаннями. Найстаршому — Іванові Наконечному — тоді виповнилося 82 роки, а наймоло-дшому — Назарові Войтовичу — лише 17. Замість сотень на Майдан вийшли тисячі, а згодом і десятки, сотні тисяч людей… Усіх їх об’єднала мрія жити у демократичній європейській країні, бути господарями на Богом даній зем-лі. Першими в один з листопадових вечорів зібралися у центрі Києва студенти. Мета — висловити не-згоду з позицією тодішнього президента, який цілеспрямовано здавав Росії національні інтереси Украї-ни, обравши не європейський шлях розвитку, як обіцяв, а російський. За це їх розігнав «Беркут», жорс-токо побивши — у лікарні потрапили десятки людей. Герої Небесної сотні… Хто вони? №9. Першою жертвою став 21-річний Сергій Нігоян, який загинув від поранення картеччю у серце. Того, хто стріляв, так і не знайшли…Народився Сергій та проживав у се-лі Березнуватівці Солонянського району Дніпропетровської області. Батько та мати — вірмени, був єдиною дитиною в сім’ї. Родина Сергія Нігояна переїхала жити в Дніпропетровську область з прикор-донного з Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Сергій був єдинтм сином сином. Після закінчення 11 класу поступив у Дніпродзержинський технікум фізкультури. Як роз-повідають, він сам поїхав на Майдан, оскільки мав український паспорт і вважав Україну своєю справж-ньою батьківщиною. №10. Волинянину Сергію Байдовському було всього 23 роки, він навчався у Луцькому університеті, працював. Його смертельно поранено 20 лютого. Про світогляд цієї молодої людини багато що гово-рить цитата з книги Левка Лук’яненка, залишена на його сторінці у соцмережі: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе…» №11. А ось активному учасникові Євромайдану, киянину Олександру Бадері тоді виповнилося 66 ро-ків. Велика родина, четверо дітей… Він захоплювався історією часів УНР, навіть мріяв колись створити музей Січових Стрільців. Під час масових протестів Олександр допомагав пораненим і застудженим, готуючи відвари та настої з трав. Сильно застудився, коли його облили крижаною водою з водомета, зазнав отруєння газами. У сутичках його так побили, що додому привезли у тяжкому стані. Але до лі-карні він не звернувся, боячись арешту. Помер 28 січня… №12. Устимові Голоднюку, жителю міста Збараж, що на Тернопільщині, на той час ледь виповнилося 19. Тільки-но дізнався про побиття студентів, одразу виїхав до Києва. За кілька днів його сильно поби-ли. Лікарі наклали 12 швів. Повернувся додому, а за тиждень був знов на Майдані. Рятуючи побрати-ма-протестувальника, дістав поранення снайперською кулею. Згодом помер у готелі «Україна». 20 лю-того Устим домовився зустрітися з батьком об 11-й, але не дожив. Упізнаючи тіло сина, батько Воло-димир Голоднюк, колишній міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на ко-лінах, але знаю точно: він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що зробив з моєю країною і моїм сином». №13. Журналіст В’ячеслав Веремій не дожив три дні до 34-річчя. У ніч на 19 лютого він з колегою їхав з роботи на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської В’ячеслав помітив озброє-них «тітушок» у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на авто, почали його трощити, витягнули водія і пасажирів. Журналіста з криками «Кого сни-мал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди, залишили стікати кров’ю. А при-сутні на місці міліціонери лишилися осторонь і не втручалися. У В’ячеслава залишилися дружина і син. №14. Богдан Ільків був галичанином. Ось як розповідає про участь брата в протестах його сестра Оксана: «Уперше Богдан поїхав на Майдан 11 грудня. Дуже перейнявся духом, який там панував. Піс-ля цього був у Києві ще тричі. Їздив щоразу, як з’являвся вільний від роботи час. Богдан охороняв ба-рикади, ніс нічні патрулювання як член Стрийської сотні Самооборони. І дуже хвалив побратимів, ме-диків. Востаннє Богдан поїхав у Київ 18 лютого. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов за-міну. Його питали: «Чи маєш якийсь захист?» На що віджартовувався, що «всього лиш три кожухи». У ніч на 20 лютого він чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати, а о восьмій його розбудили та сказали, що потрібна допомога на передовій. Снайпер влучив у Богдана Ількова на Ін-ститутській кулею, не залишивши жодного шансу на виживання». №15. Володимир Чаплінський уперше поїхав на Майдан 2 грудня: хотів підтримати й захистити тих, хто протестував. Він не був прихильником ані Європейського, ані Митного союзів. Завжди казав, що українці — дуже мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно живемо. — Після побиття студентів мовчати вже не було сил. Тоді чоловік сказав, що настав час устати з колін і поїхав на Майдан, — згадує дружина Володимира Світлана. — Усі вихідні, починаючи з другого груд-ня, проводив на Майдані. Здебільшого приїздив увечері і чергував ніч, охороняючи Майдан від «тіту-шок». Був переконаний: уночі саме досвідчені чоловіки мають вартувати. Володимир Чаплінський загинув 20 лютого на Інститутській. Куля снайпера влучила прямісінько в шию. Не маючи жодної інформації щодо того, як помер її чоловік, дружині Чаплінського Світлані довелося самій шукати свідків тих трагічних хвилин. Вона їздила в Київ, розшукувала активістів, з якими Воло-димир жив в одному наметі, збирала контактні дані та інформацію. №16. Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають… №17 - 19. Держава не забула тих, хто поліг у січнево-лютневі дні 2014-го: всім їм надано звання Героя України, засновано орден Героїв Небесної Сотні, їхніми іменами названі вулиці, сквери. Але… №20. Пам’ятна медаль «Небесна Сотня на варті». Сьогодні у суспільстві ставлення до учасників Революції Гідності неоднозначне. Якщо для одних вони герої, то для інших — люди, яких обманули політики, які на їхніх спинах прийшли до влади. Як не гірко у цьому зізнаватись, але з прихильниками цієї точки зору дещо можна погодитись. Адже багато обіця-нок, які лунали на головній площі країни, так і не втілені у життя. — Найобразливіше, що нині нас з телеекранів інколи називають пройдисвітами, що купилися на солод-кі обіцянки політиків, — говорить один із активістів, який провів на Майдані 65 днів. — Ні, ми не купили-ся: я і мої друзі-однодумці з Поділля прийшли туди заради кращого життя. Якщо не для нас, то для дітей чи хоча б для онуків. І якщо буде потрібно, прийдемо знову… Людина не вмирає. Вона живе стільки, скільки її пам’ятають. Упевнена: люди, які у ті холодні осінньо-зимові дні й ночі пішли під кулі, житимуть у нашій пам’яті вічно. Принаймні у пам’яті тих з нас, хто є українцем не лише за паспортом, а за духом, свідомістю, хто прагне жити у вільній демократичній Україні. №21. Відеоролик «Мамо, не плач».