Презентація ГЕТЬМАНИ ХАНСЬКОЇ УКРАЇНИ. «Інша» Україна проти московської брехні про «новоросію».

Гетьмани Ханської України«Інша» Україна проти московської брехні про «новоросію»

Тривалий час історики незаслужено применшували роль південних територій сучасної України у процесах її державотворення. Це й не дивно, адже «легітимізація» де-юре сепаратистського утворення підмосковської лівобережної Гетьманщини, якою кілька століть займалася російська і радянська історична наука, не могла дозволити ґрунтовних досліджень ще одного державного центру Війська Запорозького. А насправді козацька держава під протекцією Кримського Ханства і Османської імперії мала значно більше прав на спадщину Богдана Хмельницького, ніж будь-хто інший.

Укладення військово-політичного союзу з Кримським Ханством у березні 1648 року допомогло отримати визнання суверенітету від Речі Посполитої за Зборівською угодою 1649-го. Укладаючи угоди про протекторат Османської імперії у березні 1651 року (Стамбул), Московського царства — у березні 1654 року (Переяслав), Швеції — у жовтні 1657 року (Корсунь) та інших країн, Військо Запорозьке сподівалося, що сусіди, які ворогують між собою, стримуватимуть один одного від нападу на новопосталу козацьку державу. Така стратегія Війська Запорозького цілком вписувалася у тогочасну модель міжнародного визнання державних утворень. Але вона стала основою для сепаратизму всередині країни, підживлюваного сусідами.

Перша угода з османами. Як не дивно, але найпослідовнішу позицію щодо захисту державних інституцій козацької України займала впродовж свого існування Османська імперія, яку російська пропаганда досі зображує чи не найлютішим ворогом козацтва. Ще 1650 року уряд Османської імперії запропонував Богданові Хмельницькому взяти протекторат над Військом Запорозьким. Козацька Україна мала стати васальною державою Османської імперії, як Молдова, Волощина, Трансільванія і Кримське ханство. Утім, тоді угода так і не реалізувалася через те, що восьмирічний на час її укладення султан Мегмед IV Осман ще не міг сам впливати на політику, і протиукраїнська партія переважила. Мегмед IV Осман

Слід зауважити, що Мегмеда привів до влади саме Б. Хмельницький, влаштувавши в Царгороді палацовий переворот (яничари-українці змовилися з матір’ю майбутнього султана і вбили батька). А матір’ю Мегмеда була українка з Полтавщини Надія Турхан Хатідже, яка мала певний політичний вплив на єдиного сина. За спогадами очевидців, Мегмед IV був «схожий обличчям на козака». Надія Турхан Хатідже

«Підданство салтану» як вакцина від польсько-московського світу. Андрусівський мир між Московським царством і Річчю Посполитою, підписаний під Смоленськом 20 січня 1667 року, закріпив насильницький поділ етнічної української території на дві частини — Правобережну і Лівобережну Україну. Порозуміння Московії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства на підставі угоди Богдана Хмельницького.

Уряд П. Дорошенка висунув такі умови підданства османському володареві та залежному від нього кримському ханові: Україна не повинна сплачувати данину; султан не має права усувати гетьмана, якого обирали на генеральній раді; прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманщини, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; кордони Української гетьманщини в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; Константинопольського патріарха мають вільно обирати на архієрейському соборі й він перебуватиме на престолі до своєї смерті.

У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати».

11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Держава Війська Запорозького увійшла до складу Османської імперії, а Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджаку. Проте влада Петра Дорошенка «тріщала по швах» через геополітичні ігри Московії та Речі Посполитої. Петро Дорошенко

Кримський хан Аділ Ґірай без відома Мегмеда IV запустив у політикум свого ставленика Петра Суховія(Удовиченка). Дехто з істориків саме від нього відраховує початок Ханської України. Він мав багато прихильників, зокрема, й на Січі. Тож рада запорозького коша обирає Суховієнка гетьманом від свого імені, а також частини правобережних і лівобережних полків. Це обрання підтримали близько 6 тисяч запорожців, козаки Переяславського, Полтавського, Миргородського, Лубенського і Прилуцького полків.

7 жовтня 1668 року гетьман Суховієнко видав універсал до всього українського народу, який став одним з найвизначніших документів, що переконливо свідчив про патріотичні наміри тогочасної козацької старшини втримати здобуту у ході визвольних змагань національну державність. У процесі спілкування представників козацького гетьмана з татарським урядом молодий запорозький лідер так сподобався Аділ Гіраю І, що той запропонував стати йому гетьманом України під протекторатом Кримського ханства, а також дав Суховієнку дублікат власної печатки, де були зображені «лук з двома стрілами». Петро Суховій-Удовиченко

Цікаво, що в Криму гетьмана Суховія знали під ім’ям Ашпат-мурза і говорили про те, що молодий гетьман прийняв іслам та став побратимом самого хана. У середині вересня Суховієнко перебував під Корсунем у таборі татарів, які отримали поразку від Дорошенка та Івана Сірка. Очевидці повідомляли, що після корсунських подій «вся орда потягла до Криму ведучи з собою Суховія як в’язня». Після 1672 року історія не зберегла жодної згадки про долю Петра Суховія.

Польсько-козацько-татарська війна 1666–1671 років, Польсько-турецька війна 1672–1676 років і одночасна Московсько-українська війна 1665–1676 років виснажили, спустошили і знелюднили Україну. Цей період у нашій історії згодом буде названий Руїною, яку завершила Московсько-турецька війна 1676–1681 років. Підписаний за результатами останньої Бахчисарайський мирний договір закріпив фактичний поділ України на три частини — московську, польську і ханську. Важко навіть уявити масштаб наслідків цієї катастрофи, яка спіткала Україну…

Після зречення Дорошенка султан Мегмед IV на підконтрольних землях південної України створює фактично нову державу — Князівство Українське, керівником якого з титулом «Князь сарматський і вождь Війська Запорозького» призначає Юрія Хмельницького — сина Великого князя і гетьмана Богдана. Але програвши війну за козацьке Лівобережжя й поступившись ним Московії за Бахчисарайським договором 1681 року, султан усуває Хмельницького від влади й позбавляє титулу. Надалі українськими землями у складі Османської імперії керують гетьмани його ханської величності, адже саме кримський хан виступає тепер протектором цього територіального утворення.

Гетьмани за протекцією кримського хана. Визначальний вплив на подальший розвиток подій мав Бучацький мирний договір – угода між Річчю Посполитою й Османською імперією, укладена 18 жовтня 1672 року в місті Бучачі чи його околицях. За цим договором під пряму владу султана переходив Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України. Ця адміністративна одиниця проіснувала під султанською владою до 1699 року. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, якого призначали у Стамбулі. Еялет поділявся на санджаки, яким підпорядковувалися менші округи – нахії. Спочатку було утворено Кам’янецький, Барський і Язловецький, а трохи згодом – Меджибізький санджаки.

Після підписання Бахчисарайської угоди Мегмед IV призначив гетьманом Правобережної України молдавського господаря Георге ІІІ Дуку. Дука відбудовував спустошене війною Правобережжя (що залишилось під владою Османської імперії) на засадах козацького устрою. У Печерах і Немирові ним були організовані суд, резиденція архієпископа, проводилися вибори й затвердження духовенства та посадових осіб. Керуючись наказом султана, Дука почав відроджувати міста і селища на Правобережжі, зруйновані під час довголітніх воєн, що велися тут між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією, Кримським ханством та Гетьманщиною. Спеціальними універсалами оголосив заснування багаторічних слобід. У період його правління вихідцями з Волині, Покуття, Лівобережної України та Молдови була колонізована значна частина Правобережжя. Та влада Дуки протрималася не довго. Під час військової кампанії взимку 1683–1684 рр., молдавського володаря і гетьмана підосманської України було взято в полон, де він і помер. Георге ІІІ Дука

Улітку 1684 року султан Мегмед IV проголосив новим гетьманом України (відповідно до Журавненського і Бахчисарайського договорів) козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування територіального утворення Ханська Україна. Можемо стверджувати це з огляду на такі чинники: по-перше, гетьмана було призначено за наполегливою пропозицією кримського хана, а по-друге, він почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (його резиденцією став Ягорлик), підконтрольного ханству. Після кількох невдалих походів на Немирів і Брацлав козаків Сулименка розбив Андрій Могила під Ягорликом, а самого ханського гетьмана схопили і відправили в подарунок польському королю до Яворова, де, очевидно, і стратили.

Після цього османське керівництво вирішило замість невдалого Сулименка «за гетьмана Самченка козака осадити». А ханський син наказав новому гетьманові Якиму Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав на допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також зазнала невдачі. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 року Самченко загинув. Діяльність гетьманів Т. Сулименка і Самченка у середині 1680-х років звела нанівець попередні зусилля Г. Дуки у справі колонізації правобережних земель України.

Відразу ж після смерті Якима Самченка турецький султан за пропозицією кримського хана призначив гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, що обрав для себе коротке і зрозуміле козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Сулименка, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі, щоб відвоювати їх у ставлеників Польщі. Проти «Стецика Ягорлицького» були спрямовані майже всі військові походи фастівського полковника Семена Палія наприкінці XVII століття. Степан Лозинський помер від ран у листопаді 1695 року.

У наступні роки традиція призначення козацьких гетьманів від імені кримського хана для управління Правобережною Україною не припинялася. В 1698 році під час походу лівобережних полків до Причорномор’я серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції і запитував їх чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу. А тому закликав переходити під зверхність Кримського ханства. Є інформація, що Івана Багатого було відсторонено від гетьманства через прихильність до християн. На жаль, більше даних про діяльність цього гетьмана віднайти не вдалося.

Петро Іванович Сулима, який став відомим під іменем Петрик Іваненко (глузливе прізвисько «Петрик» закріпилося завдяки московським джерелам), став наступним гетьманом Ханської України. Родом він був, очевидно, з Нових Санжар на Полтавщині або з Полтави, бо там жили його родичі. Родичався із полтавським полковником Федором Жученком, Іваном Іскрою та генеральним писарем Василем Кочубеєм; є версія, що він — син однієї з дочок Ф. Жученка, сестри жінок І. Іскри та В. Кочубея; інша версія: дружина Петрика — Жученкова онука.

Петро рано осиротів, жив у школі, згодом навчався в Київській колегії. Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії Івана Мазепи. 26 травня 1692 року Петро Іваненко-Сулима від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського» скріпив з ханом договір про «вічний мир і братерство, і спільну оборону від Москви і Польщі». Кримський хан визнав Петра Сулиму гетьманом України і надав йому військову допомогу у протистоянні з московськими військами. Влітку того самого року 20-тисячна орда з «петриковими» козаками рушила на Полтавщину.

Петро Іваненко-Сулима здійснив низку походів за підтримки кримських військ у 1692, 1693, 1694 та 1696 роках. Проте успіху ці повстання не мали. Новому гетьману так і не вдалося повторити «сценарій Хмельницького», коли з допомогою кримських військ вдалося «розхитати ситуацію» й підняти козаків на повстання. Вважається, що Петрика підтримало близько п’яти сотень людей. Це було замало для повстання. Тобто «незалежна Україна» в союзі з Кримським ханством так і не відбулася. Далі Іваненко став гетьманом Ханської України. Як довго він ним був, і яка була його подальша доля — цього достеменно ми не знаємо. Вважається, що на цій посаді він перебував орієнтовно до 1712 р. Останні згадки про Петрика як гетьмана Ханської України, датуються 1712 роком. Як склалася його подальша доля - невідомо.

Дещо подібна спроба створити Українську державу в союзі з Кримським ханством, як це робили Богдан Хмельницький і Петро Іваненко, спостерігалася після Полтавської битви 1709 р., коли шведський король Карл ХІІ (1682 — 1718) та гетьман Іван Мазепа (1639 — 1709) зазнали поразки. Тоді король і гетьман зі своїми прихильниками емігрували на терени Османської імперії та Кримського ханства. Осідком українських емігрантів стало місто Бендери. Після смерті Мазепи 5 квітня 1710 р. українські козаки-емігранти обрали своїм гетьманом Пилипа Орлика (1672 — 1742). Пилип Орлик

Обрання відбулося в присутності генеральної старшини, правобережного козацтва, січовиків, а також султана Османської імперії і короля Швеції. На тій раді було затверджено «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені». Це була перша європейська конституція нового часу.

23 січня 1711 р. між козаками й Кримським ханством був підписаний Кайрський договір. У ньому, зокрема, читаємо: «...колись, за часів гетьмана Хмельницького, козаки українські й запорозькі, з військом кримським дружбу, братерство і дружній союз шануючи, великі зручності звідали; таким чином і тепер, як колись, як українські, так і запорозькі козаки з кримцями хочуть з’єднатися і мати їх за друзів, братів і приятелів». 13 липня 1713 р. була укладена Андріанопольська мирна угода, яка, зокрема, передбачала протекцію Кримського ханства над Військом Запорозьким. Останнє перебувало в складі Кримського ханства з 1711 по 1734 роки. У той час Січ розташовувалася в урочищі Олешок, або Кардишинське (неподалік сучасного Херсона) в пониззі Дніпра.

Після смерті Костя Гордієнка і Пилипа Орлика посаду гетьмана Ханської України («гетьмана дубосарського») було об’єднано з посадою каймакана ногайських орд. Проте 1765 року новий хан Селім III Ґерай відновив її і призначив гетьманом дубосарським Якова Рудзевича (Якуб-агу). Резиденцією його стало місто Балта. Яків Рудзевич зрікся булави та отримав права російського дворянина і чин статського радника аж у 1783 році. Тож саме він був останнім очільником козацької України, яка пережила і лівобережну Гетьманщину, і Запорозьку Січ, залишаючись вірною традиціям Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка і Пилипа Орлика.

Полки «султанських козаків» існували до 1861 року. Але цікаво, що навіть наприкінці 1860-х за всіма полками, станицями і хуторами Дунайського війська, що тоді вже перебувало на службі Російській імперії, налічувалося 255 утікачів до османських земель. Тож там, вочевидь, все ще мешкала якась частина запорожців, які не зрадили ідеалам Богдана та Юрія Хмельницьких, Петра Дорошенка, Петра Іваненка, Семена Палія і Самійла Самуся, Івана Мазепи, Пилипа Орлика й Максима Залізняка.

Після приєднання до Російської імперії території Ханської України та колишніх Вольностей Війська Запорозького Низового (Запорозької Січі) були перетворені на Новоросійську губернію. Російська імперська і згодом радянська історіографія брехнею та міфологізацією прибрала до своїх рук історію Південної України. Тож, як слушно зауважують українські історики, самим своїм існуванням Ханська Україна спростовує міф про Новоросію. Проте для багатьох вона й досі залишається невідомою, майже фантастичною частиною нашої історії.

Світлана МАЄВСЬКАДякую за увагу!