Презентація "Громадська опозиція російському царизму в Україні. Соціальні протести. Початок національного відродження"

Громадська опозиція російському царизму в Україні. Соціальні протести. Початок національного відродженняурок історії України для учнів 9-го класу

Сьогодні розглянемо такі питання: Масонські ложі у суспільно-політичному житті України; Декабристський рух та Україна; Який вплив мало на українські землі Польське повстання 1830–1831 рр.; Соціальні протести селян; З якими подіями та історичними діячами пов’язують початок українського національного відродження; Новгород-Сіверський автономістський гурток; Харків – колиска національного відродження Наддніпрянської України;Кирило-Мефодіївське товариство.

Хронологія

Масонські ложі у суспільно-політичному житті України. Масонство (від фр. maçon, букв. – муляр) – релігійно-етичний рух, що виник у18 ст. Організаційну форму запозичив у середньовічних мулярів. Масони проголошували деякі демократичні гасла (республіка, конституція, права людини, свобода слова тощо), інколи підтримували національно-визвольні рухи. Кінцева мета масонів – об’єднання всіх народів світу в так зване розумне суспільство, яким саме масони й мали б керувати. Існує й нині. Масонські ложі – перший вияв громадської опозиції царизмові. В Україну масонство прийшло через Польщу, Росію та безпосередньо з країн Західної Європи (передусім – із Франції та Німеччини). Центром масонського руху в Україні останньої чверті 18 ст. став Київ. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, науковці, купці. Чимало масонів походили з українських старшинсько-шляхетських родин. Проте кількісно в ложах України переважали поляки й росіяни.

В Україні масони діяли надто обережно, розрізнено, незлагоджено, тому вони й не спромоглися виконати об’єднавчу місію в громадсько-політичному житті. Показовою у зв’язку з цим є діяльність полтавської ложі «Любов до істини», яку заснував у квітні 1818 р. начальник канцелярії «малоросійського» генерал-губернатора М. Рєпніна багатий поміщик Михайло Новіков. Ложа ставила своїм завданням залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності. Серед її членів були І. Котляревський, В. Тарновський та В. Лукашевич. Члени полтавської ложі виявляли інтерес до історичного минулого України, проте програми щодо її майбутнього не виробили. Проіснувала ця ложа менше року: 1819 р. її було закрито. На території Правобережної України діяли переважно польські масонські ложі, які вважали своєю основною політичною метою - відновлення незалежної польської держави, яка охоплювала б і Правобережну Україну.

Декабристський рух та Україна1816 р. в Петербурзі виникла перша декабристська організація – Союз порятунку. Вона існувала недовго: вже 1818 р. в Москві замість неї постав Союз благоденства.1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання і створили дві організації – Північне товариство з центром у Петербурзі й Південне – з осередком у Тульчині на Поділлі. Південне товариство очолили Павло Пестель та Олександр Юшневський. Протягом 1822–1825 рр. щорічно в Києві відбувалися з’їзди керівників Південного товариства. Учасники Київського з’їзду Південного товариства схвалили написану П. Пестелем програму – «Руську правду», яка передбачала скасування кріпацтва, перетворення усіх селян на рівноправних громадян, недоторканність приватної власності. Росія мала стати республікою. Однак програма містила дискримінаційні щодо українців положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу і відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася провідна роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави. П. Пестель

У 1823 р. в Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян, очолюване братами Петром та Андрієм Борисовими. Програму товариства викладено у двох документах – «Правилах» і «Клятві», що передбачали: визволення всіх слов’ян та об’єднання їх у федерацію; ліквідацію монархічних режимів та встановлення демократичного устрою; скасування кріпацтва і станових привілеїв. Товариство об’єднаних слов’ян у вересні 1825 р. увійшло до Південного товариства, утворивши в ньому Слов’янську управу. Після придушення повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. повстав Чернігівський полк в Україні. Виступ почався на Київщині, його підтримали близько тисячі солдатів та 18 офіцерів. С. Муравйов-Апостол склав «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство та встановити демократичний лад і знищити кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але 3 січня 1826 р. поблизу села Устимівки відбувся бій із лояльними до царя урядовими військами – понад 50 повстанців було вбито й поранено, інших заарештували. Повстання Чернігівського полку, не підтримане іншими полками й Тульчинською та Кам’янською управами Південного товариства, захлинулося. Виступ декабристів був першою спробою повалити російське самодержавство.

Який мало вплив на українські землі Польське повстання 1830–1831 рр. У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося повстання, очолюване польськими офіцерами, які ставили за мету відродження державності Польщі. Росіяни змушені були залишити Польщу. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: «За нашу і вашу свободу». Створений повстанцями національний уряд виробив програму відновлення Польщі у кордонах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта українських земель висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак керівники повстання не захотіли дати кріпакам волю, і ті не підтримали виступ. З українського боку сторону повстанців прийняли лише кілька десятків офіцерів – нащадків козацької старшини. Повстанців розгромили, і російські війська у кінці серпня 1831 р. зайняли Варшаву. Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Правобережній Україні.

Соціальні протести селян. Поміщики в гонитві за прибутками в нових умовах збільшували панщину і повинності. Селяни намагалися захищати свої права. Поширеним було подання скарг до урядових установ і адресованих особисто цареві. Не дочекавшись справедливої реакції на скарги, селяни відмовлялися виконувати панщину, підпалювали маєтки, розправлялися з поміщиками, сподіваючись, що після цього вони стануть вільними. Підпали поміщицьких садиб набули масового характеру у 1830–1850-х рр. на Правобережній Україні.

Найпоширенішою формою боротьби українських селян проти поміщиків були масові втечі. У деяких поміщицьких маєтках кількість селян зменшилася вдвічі й більше. Десятки тисяч утікачів рухалися на Південь із Правобережної України, де кріпосницький гніт був найсильнішим. Почастішали втечі селян і з Лівобережжя. Не менш дошкульними були відкриті масові виступи селян проти поміщиків. У 1800 – 1847рр. відбулося понад 500 виступів кріпаків. У 1848 р. на Правобережжі сталося приблизно 330 селянських виступів. У 1830–1835 рр. селянський рух під проводом Устима Кармалюка охопив усе Поділля, райони Бессарабії та Київщини. У повстанському русі брали участь близько 20 тис. осіб. Протягом двох десятків років боротьби повстанські загони на чолі з Кармалюком здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки. «Українського Робіна Гуда» чотири рази заарештовували, засуджували до каторжних робіт і засилали до Сибіру. Але щоразу він утікав, повертався на Поділля й знову очолював повстанців.

З якими подіями та історичними діячами пов’язують початок українського національного відродження. Початком українського національного відродження вважають вихід друком 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського – поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови. Пробудженню історичної пам’яті українців сприяли публікації збірок фольклору. У 1819 р. Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі збірку «Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень», що складалася із 10 текстів. Ця праця започаткувала розвиток української фольклористики.

Становлення наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича. Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній опубліковано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Пробудженню національної самосвідомості, поверненню забутих імен та героїчних сторінок минулого посприяла чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», що побачила світ 1822 р. в Москві. Вона є першою масштабною узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця 18 ст. У 1818 р. вийшла перша граматика живої української мови «Граматика малоросійського наріччя», яку підготував Олексій Павловський. Це був перший стислий опис фонетичних і морфологічних особливостей української мови у порівнянні з російською.

Новгород-Сіверський автономістський гурток. Гурток українських дворян-автономістів діяв у 80–90-х рр. 18 ст. в Новгороді-Сіверському. Саме з діяльністю цього гуртка, до якого належали нащадки колишньої козацької старшини, пов’язують розвиток ідеї автономізму – відновлення козацької автономії в межах Російської держави. Члени гуртка поширювали патріотичні публіцистичні твори (промови І. Мазепи та П. Полуботка), створювали проекти розвитку української освіти й науки (відкриття університету, заснування «Академічного зібрання» – прообразу Української академії наук) та відновлення українських козацьких формувань тощо. У квітні 1791 р. Новгород-Сіверський гурток організував секретну подорож Василя Капніста до Берліна. Представника українського дворянства таємно прийняв міністр закордонних справ (канцлер) Пруссії Е.-Ф. Герцберг. В. Капніст змалював невтішне становище своїх земляків і від імені останніх просив поклопотатися, щоб Україна на випадок війни між Пруссією та Росією отримала «протекцію короля», який допоміг би українцям визволитися від московської влади. Однак Пруссія не збиралася розпочинати війну з Росією.

Другою подією, пов’язаною з Новгород-Сіверським гуртком, є створення «Історії русів» – пам’ятки української історичної прози й публіцистики кінця 18 ст., яка наснажена ідеями національного відродження. Припускають, що її автор належав саме до цього гуртка. Хоча авторство праці точно не встановлене, більшість дослідників вважають, що воно належить Григорієві Полетиці. Твір поширювався в списках (надрукований лише в 1846 р.).«Історія русів» розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Основні ідеї твору: критика самодержавства і кріпосництва, оспівування незалежної козацької держави, козацьких прав та вольностей. У творі обґрунтовано думку, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці – окремий від росіян народ зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. При цьому, одначе, не заперечувалося право російського імператора управляти Україною.

Харків – колиска національного відродження Наддніпрянської України. На початку 19 ст. осередком українського національно-культурного відродження став Харків. Тут із 1805 р. діяв університет, заснований зусиллями Василя Каразіна й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад об’єднав навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. Почали виходити журнали «Український вісник», «Український журнал», які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені вони місцевому краю та його інтересам. Наприкінці 20-х – у середині 30-х рр. захоплена ідеями західноєвропейського романтизму й національного українського відродження харківська студентська молодь об’єдналася в гурток харківських романтиків. Засновником і душею гуртка був вихованець, а потім професор університету, філолог-славіст, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він підготував 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорозька старина», що виходили друком упродовж 1833–1838 рр. у Харкові. Найвагомішими є перші два випуски, де вміщено думи й пісні про Національно-визвольну війну 17 ст., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Кирило-Мефодіївське товариство. У січні 1846 р. у Києві виникла українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами її створення були: вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник і вчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркович. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Товариство загалом складалося з 12 членів-братчиків, представників дрібної української шляхти, службовців, був серед кирило-мефодіївців колишній кріпак. Організацію назвали іменами відомих слов’янських просвітителів – святих Кирила й Мефодія. Головними програмовими документами Кирило-Мефодіївського братства були «Книга буття українського народу», написана М. Костомаровим, і Статут, складений В. Білозерським, М. Гулаком та М. Костомаровим.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. організацію було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство під особистим контролем царя Миколи І тривало протягом березня – травня 1847 р. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли поему «Сон». На трирічний термін було ув’язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Протягом року відбував ув’язнення М. Костомаров. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції. Важливу роль у діяльності Кирило-Мефодіївського братства відігравав Микола Костомаров. Він був не лише автором програмових документів товариства, а й одним з ініціаторів його заснування та неформальним лідером братчиків. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, активний учасник харківського гуртка романтиків, згодом професор Київського університету, визначний історик, автор ґрунтовних досліджень з історії України, Росії та Східної Європи, письменник-романтик.