Презентація «Легенди рідного краю»

Легенди рідного краю

Легенда – це усне народне оповідання про чудову подію, яку ми сприймаємо як щось справжнє Легенди дуже близькі до казок. Вони так і починаються «було це колись давно», «колись давно – давно». Зміст їх був також фантастичний, але він творився незвичайними людьми. Про таку вигадку вірили, як у щось можливе.

Українці з прадавніх часів оберігали природу, поклонялися їй, намагалися жити в ладу з навколишнім світом. Для наших пращурів природа була рідною домівкою. Саме природа давала їм їжу, одяг, матеріал для будівництва житла. Тому людина наділяла рослин і тварин людськими рисами. Вона олюднювала навколишню природу. Крім того, людина вважала тварин не лише такими як вона, а навіть кращими і розумнішими. На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне. Але поряд з цим, легенди – це не просто вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій.

Загадка. Вірний друг у мене є,Мені лапу подає. Заглядає щиро в очі,Мовби щось сказати хоче. Замість слів лиш чути: “Гав”,Всіх котів порозганяв. Хто скажіть цей розбишака,Знають всі, що це…

Собака. У давній час собака жила сама по собі. Але їй набридло ходити у самотності і вирішила вона собі друга знайти, найсильнішого і найхоробрішого. Зустріла собака вовка: Давай жити разом. Давай – відповів вовк. В ночі у лісі почувся тріск. Собака розбудила вовка. Той злякався і затремтів: Сиди тихо це ведмідь. Зрозуміла собака, що прийшов той, хто сильніший вовка. І втік до нього. Ведмідь, давай разом жити. Давай. .І знову нічній ліс, шуми і шерехи…- Лев! Тримайся, розірве! – сказав ведмідь. А хто це – лев? – спитала собака. Не знаєш? Він цар звірів! І тоді собака пішла до лева. Якось у вечері, коли у чорно – синьому небі плив місяць і самотньо сріблилися зорі. Собака сама не знала чому загавкав. Лев насторожився, заричав: Тихіше! Тут неподалік живе людина! Почує. Собака замовкла. І подумала: яка ж сильна і смілива людина, якщо його боїться сам цар звірів! І з того часу вона скрізь де людина…І немає для нього друга вірніше собаки…

У віддалені часи на самому березі моря поселилося стадо величезних звірів. Управляв ним ватажок - старий і грізний ведмідь. Одного разу повернулися ведмеді з набігу і виявили на березі уламки корабля. Серед них лежав згорток. Старий ватажок розгорнув його і побачив маленьку дівчинку. Дівчинка стала жити серед ведмедів. Йшли роки, вона росла і перетворилася в красиву дівчину. Одного разу недалеко від ведмедячого лігва прибило до берега човен з молодим красивим юнаком. Буря довго носила його човен по хвилях, поки не викинула на кримський берег. Дівчина перенесла юнака в затишне місце. Багато разів приносила вона юнаку їжу і питво. Юнак розказував їй, як живуть люди в його рідних краях. Дівчина співала для нього свої улюблені пісні. І в ці дні увійшла палка любов в серця обох... Юнак вже зміцнів, він змайстрував щоглу, зробив вітрило - закохані вирішили покинути ведмедячий берег. Ось вже між човном і береговими скелями лягла широка блакитна гладінь... Тут повернулися на берег з далекого походу ведмеді і не застали дівчину. Ватажок поглянув на море і люто заревів. Він опустив величезну пащу в блакитну вологу і з силою став втягувати воду. Його прикладу послідували інші. Течія захоплювала човен назад до берега. Тоді дівчина заспівала. Звірі відірвали голови від води і заслухалися. Лише старий ватажок не захотів залишати береги, продовжував лежати, вдивляючись удалину, де зникав човен з істотою, до якого він прив'язався.І лежить старий ведмідь на березі вже тисячі років. Закам'яніло його могутнє тіло. Могутні боки перетворилися в прямовисні провалля, голова зробилася гострою скелею, густа вовна звернулася в дрімучий ліс. Ведмідь - гора

Ведмідь - гора

Загадка. Довгі ноги  –довгий ніс. Прилетів – обід приніс. Смачних жабеняток. Для своїх маляток.

Було це дуже давно, у прадавні часи, ще тоді, коли на нашій землі плодилася різна звірина. Тоді розвелося у теплих водах багато всякого гаддя. От люди стали просити Бога, щоб позбавив землю від тієї погані. Послав Бог янгола на землю. Зібрав янгол гаддя у великий мішок, покликав дужого чоловіка і звелів віднести все те і висипати в море. І попередив чоловіка, щоб не розв’язував мішка і не дивився, що є в ньому, бо буде йому зле. Ніс, ніс той чоловік мішок до моря, не день, не місяць, а довго йшов. Дуже кортіло йому зазирнути всередину, та побоювався. І таки не витримав. Не встиг розв’язати мішок, як звідти ринули жаби, гадюки, черви…І впало прокляття на того чоловіка: за непослух він став птахом – лелекою. Чорногузом, бузьком, буслом – по-різному стали люди його називати. Ходить ото він по болоту та дзьобом довжелезним визбирує гадюк, вужів, інше гаддя, аби не побільшало його на землі, аби не розповзалося межи людей. Має виловити всю погань на світі. Як те зробить, то знову стане людиною. Коли ж бачить бузько, що й між людьми недобре, то стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко. А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє. Відлітає лелека у далекі теплі краї і завжди знаходить дорогу в рідну оселю, приносить на своїх крилах весну людям. А який він добрий сім’янин! Як шанує свою подругу, допомагає їй. Він добрий батько, пильно доглядає своїх пташенят. Вірнішого подружжя, як лелеки, нема. Вони знаходять своє кохання раз і назавжди. Якщо одне з них гине, то друге живе далі самотньо. Лелека

Загадка. Швидко скрізь цей птах літає,Безліч мошок поїдає,За вікном гніздо будує,Тільки в нас він не зимує.

Як з'явилися ластівки Давно-давно жило молоде подружжя. Так кохали один одного, що не могли й години побути одне без одного. Тільки ж молодому мисливцеві треба було ходити на полювання — тим в ті часи жили люди. Але в Перунові ліси жінкам заходити не дозволялося. Яка ступить туди, то похмурий одинак — богодар блискавки і грому Перун перетворює її на пташку. Не хотів мисливець втратити молоду дружиноньку, благав її не йти з ним на полювання. І вона слухала його, хоч переживала: ліси ж бо кишіли звіром. Проте одного разу не втрималася. Пішла таки за чоловіком. Бачить: мисливець став один на один з вепром. Налякана жінка вискочила з-за дерева рятувати чоловіка. А мисливець на той час ввігнав свій спис в горло звіра. Кров бризнула на груди жінці, яка обійняла чоловіка і поцілувала. Лишила сліди і на його грудях. Загриміло, заблискало в лісі, стемніло. Перун обох перетворив у птахів, у яких ми бачимо досі на грудях плямки. Назвали їх люди ластівками. Відтоді в’ють ластівки гнізда лише біля людських осель. Ніби хочуть сказати:— Ми теж людьми колись були. Ми родичі ваші, а породилися з великого кохання…

Загадка. Я на сонце дуже схожа —Золотиста, ніжна, гожа. Я щоранку розквітаю,Промінцями всіх вітаю. Відгадати всім не важко. Що за квітка я?

Кажуть, коли з неба падає зірка, хтось помирає. А насправді це не так. Якщо падає зірка — народжується людина. Дивиться зірочка на землю, за всім спостерігає і мріє стати людиною. Це бажання стає таким сильним, що зірка не втримується і падає. І відразу десь заплаче дитина, сповіщаючи про своє народження. Отже, кожне немовлятко отримує небесну душу. Син Цариці Ночі дуже заздрив людям. Захотілося і йому мати зоряну душу. Запитав царевич у Білої Зорі, як це зробити. Та вона відповіла, що лише тому може подарувати зоряну душу, кого полюбить.— А як дізнатися, любить чи не любить? — вигукнув царевич. З того часу він почав стежити за зірочкою, яка незабаром почала міняти колір, затремтіла, готуючись падати. Про ромашку

Замислив темний принц хитрощами оволодіти Білою Зіркою. Він створив з нічних туманів подобу дитини. Але коли Зірка впала і торкнулася дитини, там не залишилася, бо не відчула тепла, любові. Кинувся принц Ночі, щоб схопити її, але Зірка розсипалася сріблястими іскрами по луках, полях, перетворившись на дивні квіти — ромашки, бо не могла вже повернутися до рідного неба. Заревів царевич від люті, почав обривати пелюстки квітів і запитувати:— Любить — не любить? Любить — не любить?Падають пелюстки на землю, а квіти мовчать. Говорять, що хтось із людей підслухав ті слова принца і теж почав запитувати у ромашки, чи любить вона. Пройшло багато-багато часу. Та ще й досі люди запитують у ромашки:— Любить — не любить? Любить — не любить?

Дякую за увагу!