Зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк, молодшої сестри Лесі Українки: «Вдома наші батьки намагалися дати нам якнайкраще виховання. Тобто ми не були «хорошо воспитанными» дітьми, маму навіть осуджували знайомі дами за те, що вона не вчить нас різних реверансів та взагалі хороших манер, а батька за те, що він попускає в цьому матері, дозволяє їй так нас «псувати». Батьки не хотіли, щоб їхні діти виросли бундючними панами, що зневажають свій народ, що забувають свою Батьківщину. І з околішними селянами всі члени родини Косачів, як дорослі, так і діти, були в щиро приязних, взаємно доброзичливих відносинах. Багато хто із знайомих докоряв Олені Пчілці, що вона дозволяє дітям знатися з мужиками. Але Ольга Петрівна виховувала в дітей любов і повагу до свого народу.
Леся не уявляла свого життя без пісні і музики. У неділю, під вечір, недалеко від садиби Косачів збиралися дівчата, співали. Вона непомітно сідала збоку і тоненьким, чистим голосом підтягувала журливі дівочі пісні про кохання. Дівчинка була здібною до музики, старанно вчилася грати на фортепіано. Відчувала в собі покликання музиканта.
Застудивши ноги й руки зимовим хрещенським днем, дев’ятирічна Леся захворіла на туберкульоз кісток, що прикував її до ліжка. Іноді місяцями лежала вона з загіпсованими руками й ногою. І ось одного разу її тітка, Олександра Антонівна, яка вчила дівчинку грі на фортепіано, помітила, що Леся, лежачи в ліжку, досить упевнено вибиває вільною від гіпсу ніжкою такт. — Що ти робиш, Лесю? – запитала здивовано тітка. — Граю… на роялі, — тихо відповіла дівчинка. Очевидно, голова її була повна звуків, якими жила вона…Лариса Косач у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки
Коли дівчинці було 13 років, у неї назбиралося вже кілька віршів, і мати, порадившись із дочкою, добирає їй псевдонім Українка. Відтоді і пішли по всьому світу прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім'ям - Леся Українка. Чому Українка? Та тому, що це було своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови.