Презентація на тему "АЛБАНІЯ І ГРЕЦІЯ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918-1939)рр."

АЛБАНІЯ І ГРЕЦІЯ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918-1939)рр.6

Вступ. В міжвоєнний період (1918-1939 рр.) країни Південно-Східної Європи, зокрема Албанія та Греція, зазнали глибоких соціально-економічних і політичних змін. Цей час був сповнений нестабільності, зовнішніх загроз і внутрішніх суперечностей. Обидві країни прагнули відновлення після Першої світової війни, проте шлях до стабілізації був непростим. Албанія боролася за утвердження своєї незалежності, зокрема через проголошення республіки та пізніше встановлення монархії під владою Ахмета Зогу. Залежність від Італії призвела до подальшої окупації, що ще більше ускладнило ситуацію в країні. У Греції післявоєнні роки також супроводжувалися економічними труднощами, політичними кризами та поразкою у греко-турецькій війні, яка завершилася підписанням Лозаннського договору. Глобальна економічна криза 1929-1933 рр. ще більше загострила ситуацію, змусивши уряди обох країн шукати підтримки за кордоном і здійснювати внутрішні реформи. Міжвоєнний період став вирішальним для формування політичного ладу, зовнішньополітичних пріоритетів та економічного розвитку Албанії і Греції, що врешті-решт підготувало їх до подій Другої світової війни.

Албанія. Албанія після війни залишалася однією з найменш розвинених країн Європи. Переважна більшість населення (понад 80%) займалася сільським господарством, яке було малопродуктивним і залежало від традиційних методів обробки землі. Бідність, відсутність інфраструктури та низький рівень грамотності ускладнювали розвиток країни. Економіка Албанії майже не мала промислової бази, що обмежувало її можливості для модернізації. Сільськогосподарське виробництво також було вражене наслідками війни, а великі землевласники та феодальні структури мали значний вплив на життя населення. У політичному плані Албанія перебувала у стані хаосу та нестабільності. Країна була проголошена незалежною ще у 1912 році, проте політичний лад залишався слабким. Після завершення війни Албанія стала об’єктом інтересу великих європейських держав, таких як Італія, яка прагнула посилити свій вплив у регіоні. В Албанії існували сильні фракційні протиріччя між різними політичними та військовими угрупованнями. Політична влада часто змінювалася, і країна фактично не мала стабільного уряду.

Буржуазно-демократична революція 1924 р. У 1924 році в Албанії відбулися події, які увійшли в історію як буржуазно-демократична революція. На чолі з політичним діячем Фаном Нолі, революційний рух прагнув повалити консервативний режим Ахмета Зогу, який представляв інтереси великих землевласників і був пов’язаний із феодальними силами. Революція мала на меті провести реформи, спрямовані на створення умов для розвитку демократії та економічного зростання. Уряд Нолі намагався обмежити вплив феодалів, зменшити роль релігійних установ у державних справах та ініціювати земельну реформу. Проте через слабку підтримку та внутрішні розбіжності новий режим проіснував недовго. Вже наприкінці 1924 року Ахмет Зогу, за підтримки сербських і італійських сил, здійснив контрреволюційний переворот і повернувся до влади, поклавши край спробам демократичних реформ.

Греція. Греція після Першої світової війни також стикнулася з численними соціально-економічними проблемами. Велика кількість населення, особливо сільськогосподарських робітників і переселенців з територій, втрачених у греко-турецькій війні, опинилися без засобів до існування. Криза в сільському господарстві та дефіцит робочих місць призвели до зростання бідності й безробіття, що посилювало соціальну напругу. Політична ситуація в Греції була нестабільною, особливо після греко-турецької війни 1921-1922 років, яка завершилася поразкою Греції та значними територіальними втратами. Лозаннський договір 1923 року закріпив нові кордони, а також зобов’язав Грецію до обміну населенням із Туреччиною, що призвело до переселення близько 1,5 мільйона етнічних греків із території Туреччини до Греції. Це додатково погіршило соціально-економічне становище в країні. У 1920-х роках Греція пережила серію урядових криз і змін влади, адже політичні сили не могли дійти згоди щодо способів стабілізації країни. Політична еліта Греції була розділена на два основні табори: монархістів, які підтримували короля, і республіканців, які прагнули створення республіканського уряду. Цей період був відзначений переворотами та боротьбою за владу, що заважало проведенню ефективної внутрішньої політики.

Проголошення республіки. У 1925 році після невдалої спроби демократичного уряду під керівництвом Фана Нолі Ахмет Зогу повернувся до влади й оголосив Албанію республікою. Він став її першим президентом, що фактично закріпило його владу в країні. Проголошення республіки дозволило Зогу зосередити державні функції в своїх руках, поклавши кінець політичній нестабільності та численним змінам урядів. Ахмет Зогу прагнув стабілізувати ситуацію в Албанії та зміцнити центральну владу. Основними напрямами його внутрішньої політики були: Централізація влади — Зогу поступово обмежував роль місцевих племен і великих землевласників, зміцнюючи позиції центрального уряду. Спроби модернізації — Зогу ініціював реформи для підвищення ефективності управління державою, зокрема, спроби модернізації судової системи та державної адміністрації. Контроль над політичними опонентами — режим Зогу був авторитарним: політичні опоненти зазнавали переслідувань, а свобода слова обмежувалася.

Зовнішня політика Зогу була спрямована на встановлення міцних зв’язків із європейськими державами, особливо з Італією, яка поступово перетворилася на головного союзника Албанії:Італійський вплив — Зогу уклав економічні й військові угоди з Італією, яка фінансово підтримувала Албанію, надаючи кредити та економічну допомогу. Водночас італійці посилювали свій вплив на албанську політику й економіку. Міжнародне визнання — прагнучи зберегти суверенітет Албанії, Зогу підтримував дипломатичні відносини з іншими європейськими країнами, проте його залежність від Італії залишалася значною. Зогу зумів забезпечити певну стабільність у країні, проте його орієнтація на Італію поступово призвела до залежності Албанії від італійської політики, що в майбутньому мало серйозні наслідки для суверенітету країни.

Албанія в роки кризи 1929-1933 рр. і монархічний переворот Ахмета Зогу. Окупація Албанії Італією. У період світової економічної кризи 1929–1933 років Албанія, як і багато інших країн, зіткнулася з великими економічними труднощами. Криза призвела до зниження цін на сільськогосподарську продукцію, на яку сильно покладалася країна, та погіршення умов життя більшості населення. В Албанії загострилася соціальна напруга, що спричинило ще більше посилення авторитарного управління Ахмета Зогу. У 1928 році Ахмет Зогу, який на той час вже мав повний контроль над владою, проголосив себе королем Албанії під іменем Зогу I. Це перетворення республіки на монархію стало логічним продовженням його політики централізації та зміцнення особистої влади. Монархічний режим Зогу був авторитарним і прагнув контролювати всі аспекти життя країни, включно з придушенням політичної опозиції. Албанія зберігала економічну залежність від Італії, яка активно фінансувала інфраструктурні проєкти та надавала кредити. У 1939 році, користуючись внутрішніми труднощами Албанії та політичною ізоляцією Зогу I, Італія під керівництвом Беніто Муссоліні розпочала окупацію Албанії. Італійські війська швидко увійшли в країну, і король Зогу I був змушений залишити трон та виїхати у вигнання. Албанія фактично стала італійським протекторатом, що означало втрату її суверенітету та контроль з боку Італії. Окупація Албанії Італією позбавила країну незалежності.

Участь Греції в Паризькій мирній конференції та її результати. Греція, будучи союзником Антанти під час Першої світової війни, взяла активну участь у Паризькій мирній конференції 1919 року. Грецький уряд під керівництвом прем'єр-міністра Елефтеріоса Венізелоса прагнув використати перемогу Антанти, щоб розширити територію Греції та реалізувати ідею «Великої Греції» (Мегалі Ідея), яка передбачала об’єднання всіх етнічних греків у межах однієї держави. Греція претендувала на контроль над Східною Фракією, частинами Малої Азії та островом Смірна (Ізмір). У рамках Севрського мирного договору 1920 року Греція отримала Східну Фракію та право на окупацію Смірни, яка залишалася формально під суверенітетом Османської імперії. Це зміцнило позиції Греції, проте викликало напругу у відносинах з Туреччиною.

Грецько-турецька війна (1921-1922)Севрський договір, що позбавляв Туреччину значних територій, викликав опір з боку турецьких націоналістів на чолі з Мустафою Кемалем Ататюрком. Турецькі сили почали організовувати опір та розпочали національно-визвольну боротьбу за повернення втрачених територій. У відповідь Греція у 1921 році почала військову кампанію проти Туреччини, сподіваючись забезпечити свій контроль над регіонами, де проживала значна кількість греків. Проте кампанія була невдалою для Греції. Турецька армія, реформована та мобілізована Кемалем, змогла відтіснити грецькі війська. У 1922 році турки відбили Смірну, що призвело до масового вигнання грецького населення з Малої Азії. Після перемоги Туреччини Греція була змушена підписати Лозаннський мирний договір 1923 року, за яким Греція втратила всі територіальні здобутки, закріплені за Севрським договором.

Внутрішньо-політичне становище Греції у 1920-х роках. Грецько-турецька війна призвела до серйозних політичних та соціальних потрясінь у Греції: Політична нестабільність. Поразка у війні спричинила політичну кризу, яка завершилася держпереворотом 1922 року. Король Костянтин I був змушений зректися престолу на користь свого сина Георга II, але вже у 1924 році монархію в Греції було скасовано, і Грецію проголосили республікою. Військові перевороти. Протягом 1920-х років Греція пережила кілька військових переворотів, що свідчило про значну політичну напруженість у країні. Вимушена міграція та обмін населенням. Після Лозаннського договору між Грецією і Туреччиною відбувся масштабний обмін населенням: мусульмани з Греції переїхали до Туреччини, а православні греки – до Греції. Це стало значним демографічним і економічним випробуванням для Греції, яка прийняла близько 1,5 мільйона греків з Малої Азії. Економічні труднощі. Греція зіткнулася з важкою економічною кризою через витрати на війну та необхідність інтеграції великої кількості біженців. Це спричинило соціальну напругу та посилило соціальні проблеми в країні. Таким чином, 1920-ті роки стали для Греції періодом політичних та соціальних потрясінь, зумовлених військовими поразками, територіальними втратами та внутрішніми політичними конфліктами.

Греція в умовах світової кризи 1929-1933 рр. Під час світової економічної кризи 1929–1933 років Греція зазнала значних економічних труднощів, що мали серйозні наслідки для країни. Основні галузі грецької економіки, зокрема сільське господарство та судноплавство, зазнали серйозних втрат через різке падіння цін на міжнародних ринках. Зросло безробіття, що спричинило соціальну напругу і погіршення рівня життя населення. Уряд намагався впоратися з кризою шляхом скорочення витрат і підвищення податків, проте ці заходи часто не мали бажаного ефекту і викликали невдоволення серед населення. Криза також посилила політичну нестабільність у країні, призвівши до зростання радикальних настроїв і частих змін урядів. У цей час у політиці Греції посилився вплив військових, які в наступні роки активно втручалися у державне управління.

Зовнішньополітичні пріоритети Греції в 1930-х рр. У 1930-х роках Греція проводила зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своєї безпеки та стабільності в умовах зростання загроз у Європі. Основні зовнішньополітичні пріоритети країни в цей період включали: Відносини з Італією та Німеччиною. Зі зростанням впливу фашистських режимів у Європі Греція намагалася уникати конфліктів із державами Осі, особливо з Італією, яка мала агресивні плани щодо Балкан. Уряд Іоанніса Метаксаса, що прийшов до влади в 1936 році, прагнув балансувати між співпрацею з європейськими державами та збереженням нейтралітету, остерігаючись італійської експансії на Балканах. Балканська співпраця. Греція посилила співпрацю з сусідніми балканськими країнами, намагаючись створити регіональні союзи для забезпечення стабільності. У 1934 році Греція приєдналася до Балканської Антанти разом із Югославією, Туреччиною та Румунією. Ця організація мала на меті забезпечити взаємну підтримку у випадку агресії з боку інших країн та зміцнити безпеку на Балканах. Балканська Антанта стала важливим кроком до стабільності у регіоні, хоча в умовах зростаючої загрози з боку Німеччини італійсько-німецький альянс згодом знизив її ефективність.

Покращення відносин із Туреччиною. Греція також прагнула нормалізувати відносини з Туреччиною, яка раніше була ворогом у греко-турецькій війні. Завдяки Лозаннському договору та низці дипломатичних кроків Греція та Туреччина покращили відносини, і це стало частиною політики регіонального примирення. Підписання в 1930 році пакту про дружбу і співробітництво між Грецією та Туреччиною символізувало нову еру у відносинах між країнами, що сприяло стабільності в східному Середземномор'ї. Співпраця з Великою Британією та Францією. У цей період Греція традиційно орієнтувалася на співпрацю з західними державами, особливо з Великою Британією, яка мала великий вплив у регіоні. Велика Британія розглядалася як потенційний союзник у випадку італійської агресії. Метаксас, хоча і підтримував нейтральну політику, надавав перевагу тісним відносинам із Великою Британією, що стало очевидним під час Другої світової війни. Обережний нейтралітет. У зовнішній політиці Греції в 1930-х роках відчувався обережний нейтралітет. Грецький уряд прагнув уникати прямих конфліктів з великими державами, намагаючись не втручатися в їхні суперечки. Це було зумовлено слабкістю Греції у військовому плані та небажанням провокувати Італію чи Німеччину, хоча, зрештою, у 1940 році Італія все ж таки напала на Грецію. Таким чином, у 1930-х роках Греція зосередилася на підтримці балканської співпраці, покращенні відносин з колишніми ворогами, як-от Туреччина, та збереженні стабільних відносин із західними державами.

Список використаних джерел і літератури. Кудряченко, А. І. Історія Балканських країн у міжвоєнний період. – Харків: Основа, 2010. – 290 с. Сміт, Т. Міжвоєнна Греція: політичний розвиток і зовнішня політика. – Львів: Літопис, 2014. – 275 с. Дурмішев, П. В. Історія Албанії XX століття. – Київ: Академвидав, 2009. – 220 с. Журналіст, Г. П. Паризька мирна конференція та її вплив на Балкани. – Журнал "Новітня історія", №4 (2011), с. 52-73. Крупник, А. І. Балканські країни в умовах світової економічної кризи 1929-1933 рр. – Політичні студії, 2013, №6, с. 15-32. Метаксас, І. Вибрані праці: погляди на політику і економіку Греції в міжвоєнний період. – Афіни: Видання Академії наук Греції, 1938. Христофорідіс, С. Г. Дипломатичні відносини Албанії та Італії в міжвоєнний період. – Огляд сучасної історії Балкан, 2010, №7, с. 84-97. Кримов, П. І. Зовнішня політика Балканських країн між світовими війнами. – Київ: Либідь, 2018. – 240 с.

Дякую за увагу !