Презентація на тему: "Німеччина в останній третині XIX — на початку XX ст".

Family. ID=Office_Archive. Torn. Німеччина. Автор: Петрина Анастасія Петрівна

Становлення Німецької імперіїПісля франко-прусської війни у 1871 р. всі німецькі землі об'єдналися в Німецьку імперію, яка складалася з 22 монархій і трьох вільних міст. За Конституцією імперії главою держави був імператор — лише король Пруссії, який очолював армію, призначав канцлера та мав вирішальне слово в парламенті. Парламент складався з бундесрату (представники земель) і бундестагу (обраного голосуванням), однак його повноваження були обмежені. Основні політичні сили — Консервативна, Ліберальна, Католицька та Соціал-демократична партії. Канцлер О. фон Бісмарк мав фактичну необмежену владу. У період до 1878 р., відомий як «ліберальна ера», були створені імперські органи влади, єдина армія, фінансова система та внутрішній ринок.

Особливості економічного розвитку. Після об'єднання Німеччини в 1871 р. створилися сприятливі умови для розвитку економіки завдяки завершенню промислової революції та утворенню єдиного загальнонімецького ринку, приєднанню багатих на корисні копалини районів Ельзасу і Лотарингії, контрибуції від Франції та новим науковим і технічним відкриттям. Розвиток економіки в 1871—1914 рр. мав особливості: Велика роль державних замовлень, субсидій, пільг та будівництва заводів. Швидке зростання хімічної, електротехнічної, металообробної та машинобудівної галузей. Висока концентрація виробництва в районах Рейнської області, Рурі, Берліні, Силезії. Поміщицьке господарство переходило до капіталістичного виробництва. Хоча частка Німеччини у світовому виробництві була лише 13 %, її товари завойовували світовий ринок, і до початку ХХ ст. Німеччина випередила Велику Британію. Наприкінці XIX ст. виникли монополії, і до 1914 р. їх налічувалося 600. 85 % фінансових капіталів контролювалося восьмома банками. Відомими були монополії Круппа, Рейнсько-Вестфальського чавуноливарного картелю, Німецького союзу прокатних заводів та інших.

Політика канцлера О. фон Бісмарка. Першим німецьким імператором став король Пруссії Вільгельм I. Однак фактичним керівником країни протягом 20 років був канцлер О. фон Бісмарк, якому імператор довіряв повністю. Основним напрямком внутрішньої політики Бісмарка була централізація влади в імперії через ліквідацію автономії окремих монархій і впливу католицької церкви. У 1872 р. Бісмарк домігся прийняття закону, який позбавляв духовенство права нагляду за школами та забороняв політичну агітацію священиків. Була введена реєстрація народження та шлюбу в цивільних установах. Цю політику називали «культуркампф» (боротьба за культуру). О. фон Бісмарк також розпочав боротьбу проти соціалістів. Після двох замахів на імператора у 1878 р. він запропонував рейхстагу «Виключний закон проти соціалістів», який фактично забороняв соціалістичні організації та робітничі газети, змусивши соціал-демократичну партію перейти в напівлегальний стан. Однак, поряд із репресіями, Бісмарк провів низку соціальних реформ. У 1881 р. розпочалася «ера робітничого законодавства». У 1883—1884 рр. були прийняті закони про страхування робітників від нещасних випадків та хвороб. У 1889 р. з'явився закон про пенсії за віком і в разі втрати працездатності. У 1891 р. були введені закони про 11-годинний робочий день та заборону дитячої праці до 13 років. Наприкінці 90-х років Німеччина стала лідером у соціальному законодавстві. Вільгельм I

Наполеон III та Отто фон Бісмарк після битви під Седаном. Малюнок Антона фон Вернера: прокламація Імператора Вільгельма I (заснування Німецької імперії) 18 січня 1871 р. Отто фон Бісмарк (в білій формі) в дзеркальній залі Версаля. Замах на Отто фон Бісмарка

Зовнішньополітичний курс. Основною метою зовнішньої політики Німецької імперії було створення військово-політичної коаліції проти Франції. Для цього Німеччина спиралася на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни зблизилася з Німеччиною, а також на Італію — суперницю Франції. Щоб не допустити залучення Росії до коаліції, було запропоновано спільну боротьбу проти соціал-демократії. 6 травня 1873 р. Росія і Німеччина підписали союзний договір, а через місяць — Росія та Австро-Угорщина. Так утворився Союз трьох імператорів, який проіснував до 1887 р., поки не загострилися російсько-німецькі та російсько-австрійські відносини.7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Франції та Росії. У 1882 р. до угоди приєдналася Італія, створивши Троїстий союз, що підкреслювало прагнення Німеччини зайняти провідне місце в Європі. В 80-х рр. XIX ст., після стабілізації ситуації в Європі, О. фон Бісмарк почав звертати увагу на колоніальні загарбання. У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частинами Південно-Західної Африки (Намібія) та Центральної Африки (Того, Камерун). Наступного року контроль був розширений на частину Східної Африки (Танганьїка). Так утворилася Німецька колоніальна імперія, що підтвердило статус Німеччини як великої держави. Зліва направо на балконі: імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I, німецький імператор Вільгельм I, російський цар Олександр III і російська цариця Марія Федорівна.

Карикатура берлінського сатиричного журналу Lustige Blätter. У «Троїстому союзі» дорослий німець тягне за собою австрійського хлопчика, а італійська дитина влаштовує істерику, щоб залишитися з французьким півником. Медаль Троїстого союзу з портретами Вільгельма II, Умберто I і Франца Йосифа I.

Німецька соціал-демократія. Внаслідок економічного розвитку в Німеччині утворився численний робітничий клас, а велика концентрація виробництва сприяла його організованості. Під дією «Виключного закону проти соціалістів» німецьким соціал-демократам доводилося діяти напівлегально. Їхня Готська програма (1875 р.) містила радикальні положення, такі як диктатура пролетаріату та соціалістична революція, і стала зразковою для європейської соціал-демократії. Після скасування закону в 1890 р. теоретичною основою Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) стала Ерфуртська програма (1891 р.), яка відповідала марксизму, але була більш поміркованою. СДПН стала наймогутнішою робітничою партією Європи, на початку XX ст. налічувала 1 млн членів і мала найбільшу фракцію в парламенті — 109 депутатів із 397. У 1899 р. Е. Бернштейн, лідер і теоретик соціал-демократії, у книзі «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» піддав критиці основні положення марксизму. Його виступ став основою для ревізіонізму — правого ухилу в соціал-демократії, що призвело до розколу на правих (Бернштейн), центристів (А. Бебель, К. Каутський) і лівих (К. Лібкнехт, Р. Люксембург). Після Першої світової війни розкол був закріплений організаційно.

Початок правління Вільгельма IIУ 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II. Молодий монарх узявся особисто управляти країною, а для цього він прагнув усунути О. фон Бісмарка, із яким мав розбіжності в багатьох питаннях. Так, імператор вважав, що потрібно проводити більш активну зовнішню політику, не боячись застосовувати силу проти своїх конкурентів, відійти від Союзу трьох імператорів. Вільгельм II негативно оцінював «Виключний закон проти соціалістів», і, як уже згадувалося, його довелося скасувати, а О. фон Бісмарк у 1890 р. пішов у відставку. Карикатура в газеті Punch (зазвичай в Німеччині перекладають як «лоцман залишає човен» (нім. Der Lotse geht von Bord)) сера Джона Теніеля, присвячена звільненню Бісмарка, 1890 р. Вільгельм II

Перехід до «світової політики»Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася. Новий канцлер Бернхард Бюлов заявив: «Ми вимагаємо для себе місця під сонцем», виражаючи інтереси німецьких промислових, фінансових і військових кіл. Ідеологічним підґрунтям нової «світової політики» Вільгельма II стала доктрина пангерманізму, яку підтримував Пангерманський союз. Вона стверджувала, що німці перевершують усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали до політики сили, створення сильної армії та флоту, готуючися до війни за переділ світу. До планів німецької експансії входило захоплення колоній Англії та Франції, прикордонних районів Франції, а також частини Росії — Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід. Ці плани знайшли відгук в уряді, і армія стала головною турботою держави, а мілітаризм — урядовим курсом. У 1913 р. військові витрати становили 50 % бюджету. З ініціативи міністра флоту адмірала Альфреда Тірпіца Німеччина почала створювати величезний військовий флот, який незабаром став другим за величиною після британського. Бернгард фон Бюлов

Троє чоловіків, які хотіли великої війни: кайзер Вільгельм II (ліворуч) у розмові з державним секретарем Військово-морського відомства Рейху, великим адміралом Альфредом фон Тірпіцем (у центрі) та начальником штабу Гельмутом фон Мольтке у 1912 році. Німецький грос-адмірал Альфред фон Тірпіц (1849-1930) зі своєю відповіддю на британську військово-морську міць. Він пропагував необмежену підводну війну. Фон Бюлов, імператор Вільгельм II, Рудольф фон Валентіні (зліва направо) у 1908 році

Висновки. Остання чверть XIX — початок ХХ ст. стали періодом стрімкого піднесення економіки Німеччини, особливо її новітніх галузей: хімічної, електротехнічної, машинобудівної. Два десятиліття після об’єднання напрямок розвитку Німеччини визначав канцлер О. фон Бісмарк. Завдяки його політиці вдалося консолідувати (згуртувати) країну, розв’язати основні внутрішні суперечності та проблеми. Успіхи в економіці сприяли пробудженню прусського мілітаристського духу, і Німеччина стала висувати претензії на переділ світу на свою користь. О. Бісмарк залишає рейхстаг. 1892. Художник Антон фон Вернер